Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка2/35
Дата02.12.2012
Розмір6.64 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

ЗМІСТ


ВСТУП……………………………………………………….

5







РОЗДІЛ І

^ ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ

ЕТИКИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ


    1. Проблеми етики ділового спілкування в історії філософської думки……………………………………


8

    1. Етика ділових відносин як галузь наукового знання…………………………………………………...


30







^ РОЗДІЛ ІІ

ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ


    1. Етика ділового спілкування………………………….

52

    1. Моральні цінності ділового спілкування……………

67

    1. Сприйняття і взаєморозуміння в контексті етики ділового спілкування…………………………………


104







^ РОЗДІЛ ІІІ

ДІЛОВЕ СПІЛКУВАННЯ ЯК КОМУНІКАЦІЯ


    1. Вербальні та невербальні засоби спілкування………

129

    1. Ділове спілкування у робочій групі………………….

145

    1. Стилі керівництва…………………………………….

171







^ РОЗДІЛ ІV

ЕТИКЕТ ДІЛОВИХ ВЗАЄМОВІДНОСИН


    1. Діловий етикет: джерело, принципи та функції…….

201

    1. Етикет та культура поведінки ділової людини……...

213

    1. Діловий одяг…………………………………………...

234






^

РОЗДІЛ V

ФОРМИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ

    1. Ділова бесіда…………………………………………..


263
    1. Ділова нарада………………………………………….


294
    1. Суперечка та принципи її ведення…………………...


325








^ РОЗДІЛ VІ

ДІЛОВІ КОНФЛІКТИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ


    1. Конфліктне спілкування. Функції конфлікту……….

348

    1. Управління конфліктами……………………………..

383

    1. Основні стратегії вирішення конфліктів…………….

406







ДОДАТКИ…………………………………………………...

447







^ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………...

501



ВСТУП


Проблема ділового спілкування багатогранна. За останні роки вона стала предметом вивчення багатьох наук. Нею займаються і філософи, і соціологи, і психологи.

Детально використовує феномен спілкування соціальна педагогіка, оскільки спілкування – це необхідна умова, найважливіший фактор соціального виховання, формування кожної окремої особистості.

Ділове спілкування у наші дні проникає в усі сфери суспільного життя. У комерційні ділові сфери життя вступають підприємства всіх видів і форм власності, а також приватні особи у якості приватних підприємців. Компетентність у галузі ділового спілкування безпосередньо пов’язана з успіхом або неуспіхом в кожній галузі науки, мистецтва, виробництва, торгівлі. Що стосується менеджерів, бізнесменів, організаторів виробництва, людей, зайнятих у сфері управління, приватних підприємців, то комунікативна компетентність, тобто здатність адекватно реагувати в будь-якій ситуації у процесі спілкування для представників цих професій представляє одну з найголовніших складових їх професійної зовнішності.

Ділове спілкування як процес припускає встановлення контакту між учасниками, обмін певною інформацією для побудови спільної діяльності, встановлення співробітництва тощо. Ділове спілкування – це складний багатоплановий процес розвитку контактів між людьми в службовій сфері.

Його учасники виступають в офіційних статусах і орієнтовані на досягнення мети, конкретних завдань. Специфічною особливістю названого процесу є регламентованість, тобто підпорядкування встановленим обмеженням, які визначаються національними і культурними традиціями, професійними етичними принципами. Спілкування властиво всім живим істотам, але на рівні людини воно набуває найдосконаліші форми, стає усвідомленим і опосередкованим, тобто промовою. У житті людини немає навіть самого нетривалого періоду часу, коли б вона знаходилася поза цим процесом життєдіяльності, поза взаємодією з іншими об’єктами суспільства. Ділове спілкування зазвичай включено як приватний момент в будь-яку спільну продуктивну діяльність людей і служить засобом підвищення якості цієї діяльності, інформативним супроводом його. Її змістом є те, чим зайняті люди, а не ті проблеми, які зачіпають їх внутрішній світ, у відмінність від особистісного спілкування між близькими людьми, друзями, родичами.

Уміння вести себе з людьми під час бесіди є одним з найголовніших факторів, що визначають шанси домогтися успіху в бізнесі, службовій або підприємницькій діяльності. Успіхи людини в її справах навіть у технічної сфері чи науковій сфері лише відсотків на п’ятнадцять залежить від її професійних знань і на відсотків на вісімдесят п’ять – від її вміння спілкуватися з людьми, з якими вона працює.

Ділове спілкування – це процес, при якому триває обмін діловою інформацією та досвідом роботи, що передбачає досягнення певного результату в спільній роботі, вирішення конкретного завдання або реалізацію певної поставленої мети Специфікою цього процесу є момент регламенту, тобто підпорядкування встановленим обмеженням, які визначаються національними і культурними традиціями, прийнятими на даній території, професійними етичними принципами, прийнятими в даному професійному колі осіб.

Уміння правильно і адекватно вести себе під час ділового спілкування – одне з основних складових успіху ділової людини і керівника. Вміння безконфліктно і продуктивно провести цей процес є одним з найбільш необхідних якостей для того, хто хоче досягти успіху у діловій сфері. Тобто необхідно володіти знаннями з галузей етики і етикету, що дозволить успішно вийти з будь-яких переговорів і ділових контактів.

Також необхідно вміти керувати процесом, впливаючи на людей таким чином, щоб не виникло напруженої або конфліктної ситуації. Для цього існує ряд моментів, дотримання яких дозволяє найбільш ефективно вступати в переговори з людьми, вміти переконувати і досягати тим самим поставлених цілей і задач.

У даному посібнику основна увага приділена етичним нормам у процесі ділового спілкування. Книга складається з шести розділів, кожен з яких розкриває той чи інший аспект спілкування.

Перший розділ посібника розкриває теоретичні передумови становлення етики ділового спілкування як галузі наукового знання, дає історичний екскурс розвитку ділового спілкування.

Другий розділ присвячений аналізу етичного аспекту ділового спілкування, його оцінки з позиції аксіології як моральної цінності.

Третій розділ дає характеристику ділового спілкування як процесу комунікації. Розкриваються вербальні й невербальні засоби спілкування, показуються особливості спілкування в робочій групі, характеризуються різні типи і стилі керівництва з позицій комунікації.

Четвертий розділ розкриває ділову етику як форму ділового спілкування. Показуються джерела, принципи і функції ділового етикету, даються рекомендації з етикету і культури поведінки ділової людини.

У п’ятому розділі посібника представлені методичні аспекти проведення ділової бесіди і ділової наради, показана суперечка та принципи її проведення.

Останній розділ навчально-методичного посібника розкриває сутність ділових конфліктів і показує шляхи їх подолання. Основний акцент зроблено на оволодінні стратегій вирішення конфліктів.

Дана книга призначена в першу чергу для студентів вищих навчальних закладів, викладачів ВНЗ як основа змісту відповідних навчальних курсів та самоосвіти.


РОЗДІЛ І

^ ТЕОРЕТИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ СТАНОВЛЕННЯ
ЕТИКИ ДІЛОВОГО СПІЛКУВАННЯ



1.1. Проблеми етики ділового спілкування в історії філософської думки


Моральні властивості людей, що характеризують їх як суб’єктів спілкування, наголошуються вже у висловах стародавнього китайського мислителя Конфуція і старогрецьких філософів Сократа, Платона, Аристотеля та інших, а також у висловах мислителів подальших історичних епох, зокрема Нового часу, таких, як голландський філософ Спіноза і англійські філософи Гоббс і Локк, а також французькі просвітителі Вольтер, Руссо, Гольбах, Гельвецій та інші.

Так, Конфуцій (551-479 до н.е.) звертав увагу на такі етичні якості людини, що роблять його приємним і корисним в спілкуванні, як відчуття відповідальності по відношенню до інших людей, пошана їх, особливо старших за віком, виконання встановлених в суспільстві норм і правил поведінки, що дозволяє підтримувати порядок і гармонію в суспільстві.

Конфуцій (у літературі часто іменований Кун-цзи – вчитель Кун) був одним з перших, хто сформулював в негативній формі категоричний імператив поведінки, що має універсальне значення і застосовний у тому числі й в діловому спілкуванні: „не роби іншим того, чого не побажаєш собі”. Позитивна форма цього класичного формулювання дана Еммануїлом Кантом. Проте у Конфуція міститься велика кількість висловів, присвячених етики спілкування і ділової поведінки. Перш за все вони відносяться до принципів спілкування між керівником і підлеглим, а також до розкриття тих норм і принципів спілкування, які роблять його найбільш ефективним і дієвим з етичної точки зору. Приведемо деякі з них, вельми гідні того, щоб над ними поміркувати.

  • „Правитель повинен бути правителем, а підданий – підданим, батько – батьком, а син – сином”.

  • „Коли правитель любить справедливість, ніхто не наважиться бути неслухняним, коли правитель любить правду, ніхто в народі не посміє бути нечесним”.

  • „Благоговійно відносіться до справи і чесно поступайте з іншими”.

  • „Слухаю слова людей і дивлюся на їх дії”.

  • „Тримати два кінці, але використовувати середину”.

  • „Благородна людина, коли керує людьми, то використовує таланти кожного, неблагородна людина, коли керує людьми, то вимагає від них універсалій”.

  • „Вести битися ненавчених людей, означає кидати їх”.

  • „Благородні мужі при розбіжності знаходяться в гармонії; у неблагородних же людей гармонії не може бути і при згоді”.

  • „Коли не говорите з тим, з ким можна говорити, то упускаєте таланти; коли ж говорите з тим, з ким говорити не можна, то витрачаєте слова марно. Але розумний нікого не упускає і не витрачає слів марно”.

  • „Поряд з благородною людиною допускають три помилки: говорити, коли не час говорити, – це необачність; не говорити, коли настав час говорити, – це приховано; і говорити, не помічаючи його міміки, – це сліпота”.

  • „Благородна людина ... коли дивиться, то думає, чи ясно вона побачила; а чує – думає, чи вірно почула; вона думає, чи ласкавий вираз її обличчя, чи шанобливі її манери, чи щира її мова, чи благоговійне відношення до справи; при сумніві думає про те, щоб порадитися; коли ж гнівається, думає про негативні наслідки; і перед тим, як щось знайти, думає про справедливість”.

  • „Той буде людяний, хто зможе утілити всюди в Піднебесній п’ять гідностей... Шанобливість, великодушність, правдивість, тямущість, доброта. Шанобливість не накликає принижень, великодушність впокорює всіх, правдивість викликає у людей довіру, тямущість дозволяє досягати успіху, а доброта дає можливість керувати людьми”.

  • „Якщо для людей, яких змусили трудитися, вибирати посильну працю, то у кого з них виникає злість?”.

  • „Страчувати тих, кого не наставляли, означає бути жорстоким; вимагати виконання, не попередивши заздалегідь, означає проявляти насильство; зволікати з наказом і при цьому добиватися терміновості, означає завдавати збитку; і у будь-якому випадку скупитися при віддачі, наділяючи чим-небудь людей, означає поступати казенно”.

  • „Не знаючи ритуалу, не зможеш затвердитися”.

  • „Коли не можеш сам себе виправити, то як же виправлятимеш інших?”.

Вислови великого філософа, що стосуються етичних норм спілкування, не втратили актуальності і в наші дні. Обмірковування його висловів, поза сумнівом, надасть велику допомогу у встановленні ефективної взаємодії і допоможе уникнути багатьох помилок в діловому спілкуванні. Насправді, хіба може втратити актуальність той „шлях золотої середини”, – шлях компромісу, який проповідував вчитель Кун, затверджуючи необхідність „Тримати два кінці і використовувати середину”? Не менш актуально звучить сьогодні і його афоризм „Слухаю слова людей і дивлюся на їх дії”, що виражає необхідність дотримання єдності слова і справи, необхідність перевіряти слово справою. Чи можна не погодитися з думкою мислителя про те, що в діловому спілкуванні кожен повинен відповідати своєму статусу і враховувати статус іншого тощо.

Як і на Сході, в Західній Європі стародавніх часів приділяється велика увага необхідності обліку етичних норм і цінностей в діловому спілкуванні, постійно підкреслюється їх вплив на ефективність ведення справ.

Старогрецький філософ ^ Сократ (469-339 до н.е.) обґрунтував вчення про норми моралі й моральні свідомості людей як головні чинники їх спілкування між собою. Він вимагав логічного обґрунтування положень етики, а їх розуміння розглядав як основну умову етичного вдосконалення кожної людини.

Він говорить про те, що „хто уміє обходитися з людьми, той добре веде і приватні і загальні справи, а хто не уміє, той і тут і там робить помилки”.

Учень Сократа ^ Платон (427-347 до н.е.) вважав, що спілкування між людьми повинне будуватися на основі таких чеснот, як справедливість, розсудливість, благочестя, дотримання етичних норм. Він звертав увагу на способи ведення бесіди, відобразив багато нюансів діалогів різних співбесідників, показав залежність спрямованості мислення людей від характеру і змісту їх спілкування. Кажучи про те, що душа роздумує і розмовляє сама з собою, Платон по суті справи ставить питання про внутрішню мову людей. Це одне з важливих питань сучасної етики, зокрема етики ділового спілкування. Заслуговують уваги погляди Платона на усвідомлені й неусвідомлені мотиви поведінки людей, аналіз яких вельми актуальний в даний час.

На моральні властивості особи указував Аристотель (384-322 до н.е.). Він характеризував людські здібності як функції душі, міркував про риси вдачі людини, її розумові асоціації, про доцільний характер її поведінки та діяльності.

На відміну від східної, західноєвропейська культурна традиція прагматичніша. Економічний, матеріальний інтерес висувається тут на перший план, разом з цим велика увага приділяється статусному характеру спілкування. При цьому статус начальника розглядається як більш привілейований, ніж підлеглого. Звідси і етичні норми, такі, як справедливість, добро, благо і так далі, наповнюються економічним змістом і набувають також статусного характеру. В зв’язку з цим Аристотель пише: „Якщо виконуючий посаду начальника завдав удару, то у відповідь удару завдавати не слід, а якщо удару завданий начальникові, то у відповідь слід не тільки ударити, але і піддати”.

Важливо відзначити, що Аристотель вже абсолютно безумовно стверджує, що в основі ділового спілкування лежить „потреба, яка все зв’язує разом”. При цьому мається на увазі перш за все економічна потреба і економічний інтерес, які обумовлюють економічний обмін між лікарем, землеробом, ремісником, ткачем, будівельником і так далі.

Відповідно цьому і критерій моральності в діловому спілкуванні переміщається в економічну сферу. Так основним критерієм справедливості в діловому спілкуванні, за Аристотелем, є принцип „пропорційної рівності”, згідно якому „той що поніс великі праці отримує багато, а той що поніс малі – мало”.

Характеристика ділового спілкування, коли на перший план висувається економічний інтерес, матеріальний результат, прибуток як концентрований критерій людської діяльності і спілкування, стає домінуючим і всеосяжним з розвитком капіталізму. Кінцевим критерієм справедливості або несправедливості стає уміння успішно вести справу, діловий прагматизм. Етика бізнесу, етика ринкових відносин остаточно висувається на перший план і залишає за собою всі загальнолюдські, у тому числі й релігійні цінності. Хоча остаточно позбавитися від них вона, звичайно, не може.

Тому людина з „ринковим характером” (за визначенням Еріха Фромма) постійно знаходиться в стані суперечності, характеризується роздвоєною свідомістю. З одного боку, вступаючи в ділове спілкування, вона вимушена керуватися нормами моралі, виробленими ринком, турботою про максимізацію прибутку будь-якими засобами. З іншого боку, як особа, що живе в суспільстві та конкретному соціальному середовищі, вона несе соціальну відповідальність перед ними і не може не враховувати загальнолюдські норми моралі і порядності. З одного боку, існуюча ринкова реальність диктує людині поведінку за принципом „не обдуриш – не проживеш”, „не спійманий – не злодій”, а з іншого боку, моральний борг вимагає від неї виконання таких заповідей, як „не кради”, „не обдури”, „полюби ближнього, як самого себе”. Таким чином, це реальна суперечність етичної свідомості особи, властива їй в умовах розвинених ринкових відносин.

Спроба подолання вказаної суперечності етичної свідомості була зроблена в рамках протестантизму в період Реформації в XVI-XVII ст.. І на певний час до певної міри це вдалося. Протестантизм вніс багато позитивного в етику ділового спілкування і досяг відомих успіхів в її твердженні. З погляду протестантизму, віруючі миряни повинні відноситися до справи з тими ж етичними нормами і енергією, як вони відносяться до служіння Богові. Сама справа, професія розглядається як Боже покликання і свята справа. Тому і отримання прибули в етиці протестантизму також вважається богоугодною справою. Але при цьому існує дуже важлива умова: вона повинна бути корисною ближнім і здійснюватися з дотриманням етичних норм ділового спілкування і поведінки в бізнесі. Такими моральними нормами є наступні: чесність, правдивість, обов’язковість, працьовитість, справедливість, дотримання обіцянок і договорів. Етика протестантизму і її вплив на розвиток капіталістичного підприємництва досліджені Максом Вебером в роботі „Протестантська етика і дух капіталізму”. Під „духом капіталізму” він має на увазі „склад мислення, для якого характерне систематичне прагнення до законного прибутку в рамках своєї професії. Основний сенс і суть ідеї, яка „служила етичною основою і опорою життєвої поведінки підприємців нового стилю” є, по Веберу, те, що „діяльність, спрямована зовні тільки на отримання прибутку, почала підводитися під категорію „покликання”, по відношенню до якого індивід відчуває відоме зобов’язання.

Протестантська етика якраз і припускає, що в основу відношення до справи повинна бути покладена ідея професійного покликання, відмова в ім’я досягнення успіхів в своїй професії від багатьох інших занять. Ця ідея, таким чином, припускає значний аскетизм в поведінці і спілкуванні людини. Цей компонент духовної культури і ділового спілкування виник з духу християнської аскези, що вимагала слідувати правилам і моралі своєї віри.

Дана передумова успіху необхідна і сьогодні. Але, як помічає М. Вебер, відмінність полягає в тому, що пуританин хотів бути професіоналом, ми ж сьогодні повинні бути такими. Пуританин робив свою справу і вступав в ділове спілкування на основі своїх власних, внутрішньо йому властивих етичних переконань і цінностей. Ми ж сьогодні вступаємо в ділове спілкування, відсунувши убік етичні, зокрема християнські ідеали, з якими на кожному кроці вступають у протиріччя цілі й характер діяльності та спілкування.

Такий хід подій передбачав М. Вебер, який писав, що у міру того, як цінності протестантської етики почали перетворювати мир „зовнішні мирські блага все сильніше підпорядковували собі людей і завоювали нарешті таку владу, яку не знала вся попередня історія людства”. В даний час, за його словами, дух аскези пішов з „мирської оболонки”. Капіталізм, що переміг, перестав потребувати християнської опори, в протестантській етиці „і лише уявлення про „професійний обов’язок” бродить по світу, як примара колишніх релігійних ідей”. „В даний час, на його думку, існує прагнення до наживи, позбавлене свого релігійно-етичного змісту, і приймає, характер нестримної пристрасті, часом близької до спортивної”. Правда М. Вебер ще сумнівався в тому, що нестримне прагнення до наживи остаточно відсуне убік етику. Хоча він і припускав, що знайдуть істину слова: „Нестримні професіонали, безсердечні ласолюби – і ці нікчемності вважають, що вони досягли ні для кого раніше недоступного ступеня людського розвитку”.

На жаль, збулися саме гірші припущення мислителя. Найбільш песимістичні прогнози, зроблені їм, були підтверджені і поглиблені такими блискучими дослідниками капіталізму, як Карен Хорні, Еріх Фромм та ін. У їх роботах переконливо показано, що сучасний „розвинений капіталізм” (Е. Фромм) на кожному кроці породжує людину з „ринковим характером”, головна мета якого в діловому спілкуванні полягає в тому, щоб дорожче себе продати. Всі високі етичні принципи і цінності, у тому числі і християнські, відразу ж забуваються, як тільки мова заходить про прибуток. При цьому в діловому спілкуванні втрачається не тільки мораль але і самоідентифікація особи. Оскільки при ринковій орієнтації людина розглядає свої сили і можливості як товар, відчужений від неї і призначений для продажу, то на місце відчуття ідентифікації зрілої і здорової особи, яке можна передати словами „Я є те, що я роблю”, заступає відчуття приниженої конформістської особи, що діє за принципом „Я такий, яким ви хочете мене бачити”.

Філософ Нового часу голландець ^ Бенедикт Спіноза (1632-1677) в своїй „Етиці” підкреслює роль людської індивідуальності, що характеризує перш за все внутрішній світ людини, що виявляється в тих або інших його станах. Такими є, наприклад, любов, радість, співчуття, гнів, ревнощі, ненависть, спонука до чого-небудь і так далі. Разом з тим Спіноза указував на причинну обумовленості людської поведінки, що є об’єктивною необхідністю, проте, не знімає відповідальності з людини за те, що вона робить. Все це також вельми актуально і в наші дні.

Англійські філософи ^ Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704) намагалися показати, що суспільна мораль і мораль особи взаємозв’язані і визначаються обставинами життя людей і їх інтересами. Інтереси людей визначають характер і зміст спілкування між ними, – писали вони.

Ці ідеї отримали докладне обґрунтування в роботах французьких просвітителів XVIII в. ^ Поля Анрі Гольбаха
(1723-1789) і Клода Адріана Гельвеція (1715-1771). На обумовленість моралі людей їх життєвим досвідом, указував Вольтер (1694-1778), відзначаючи, що критерієм моральності вчинків є їх корисність для суспільства.

Вельми актуальні сьогодні вислови Жан Жака Руссо
(1712-1778) про роль відчуттів і природних інстинктів людини в її поведінці. Це ж можна сказати про вчення німецького філософа Еммануїла Канта (1724-1804). Він вважав, що борг є підставою моральності та етичним законом.

Багато ідей мислителів минулих епох мають пряме відношення до проблеми міжособистісного спілкування людей, зокрема їх ділового спілкування. Так, одне з фундаментальних положень теорії міжособистісного спілкування указує, що різного роду стани людей багато в чому визначаються змістом етичної свідомості і як би містять їх в собі. Тому етика ділового спілкування припускає осмислення з позицій сьогоднішнього дня тієї теоретичної спадщини з області етики, яке може сприяти глибшому розумінню проблем, що відносяться до неї, та їх змістовнішому аналізу.

Для розглядання проблем етики ділового спілкування представляють безперечний інтерес деякі ідеї і теорії, які обґрунтували представники так званого психологічного напряму в соціології, що бачили початкові причини суспільних явищ в спонукальних силах діяльності людей.

Один з основоположників цього напряму французький мислитель ^ Габрієль Тард (1843-1904) називав соціологію як науку про функціонування суспільства „проста соціальна психологія”. Майже всі його соціологічні праці, зокрема, „Закони наслідування”, „Соціальна логіка”, „Соціальні закони”, „Громадська думка і натовп” та ін., були присвячені проблемам соціальної психології й етиці ділового спілкування.

Г. Тард виходив з того, що в основі соціальної діяльності лежить настрій окремих людей і соціальних груп. У процесі їх взаємодії одна людина або соціальна група наслідує іншим. У цьому Г. Тард бачить „початковий елемент соціальності”, основний спосіб існування і розвитку особи, соціальних груп і суспільства. Наслідування виступає як основна функція людської життєдіяльності.

Г. Тард розглядає наслідування як засвоєння і повторення людьми того нового, що з’являється в тій або іншій сфері суспільного життя. Цим новим можуть бути малі й великі винаходи і відкриття, удосконалювальні побут людей, їх виробничу, пізнавальну та іншу діяльність, що збагачують відносини між людьми. „Винахід і наслідування – такий основний елементарний суспільний процес”, – робить висновок Г. Тард. І далі: „Те, що винаходиться, то, чому наслідують, є не що інше, як ідея або бажання, думка або намір”.

Наслідування представлене як безпосередній прояв міжособистісного спілкування. У результаті має місце „колективне мислення без колективного мозку”.

Г. Тард пише про наслідування усвідомленому і неусвідомленому. Останнє виявляється, наприклад, в „наслідувальному навіюванні” і в „інстинктивному наслідуванні соціальної людини”. Він постійно підкреслює, що „наслідування є явище соціальне”. Звідси можна зробити висновок про елементи наслідування як значимого чинника сторони спілкування і взаємодії людей. Роботи Г. Тарда дають багатий матеріал для глибокого осмислення ролі цього феномена саме в міжособистісному спілкуванні.

Такими ж значущими для розуміння етичної сторони міжособистісного спілкування представляються роботи американських вчених Л. Уорда і Ф. Гидцингса.

^ Лестер Уорд (1841-1913) в своїх працях „Короткий огляд позитивної філософії Огюста Конта”, „Динамічна соціологія”, „Нариси соціології” намагається розкрити деякі причини діяльності й поведінки людей. Він виходив з того, що „соціальні сили полягають в розумовій природі індивідуальних членів суспільства ”. На його думку, початковою причиною діяльності будь-якого суб’єкта виступають його бажання. Він характеризував бажання людей як „всепроникаючий і весь світ оживляючий принцип... пульс природи, що є головною причиною всякої діяльності”.

Обґрунтовувавши „філософію бажань”, Л. Уорд виділяє первинні бажання, пов’язані із задоволенням потреб людей в їжі, теплі, продовженні роду тощо. На їх основі формуються складніші бажання людей, зокрема їх бажання творчої діяльності, цивільної свободи, а також моральні, естетичні й релігійні. Бажання людей породжують їх волю, яку Л. Уорд називає „динамічним двигуном суспільства”. Бажання і воля виступають, як основні природні і соціальні сили, що забезпечують розвиток суспільства, і тим самим як основні чинники цивілізації.

Як пише Л. Уорд, бажання і воля людей не завжди усвідомлюються ними. Нерідко вони виявляються стихійно, мимоволі як ірраціональні сили, що сліпо діють. Ваблені цими силами, люди діють в заданому напрямі і нерідко лише потім осмислюють свої вчинки.

Зроблений Л. Уордом аналіз таких феноменів, як бажання і воля людей, тісно пов’язаних з їх потребами й інтересами і виступаючих як важливі спонукальні сили їх діяльності і соціального спілкування, не втратив свого значення і в наш час. Л. Уорд намагався вирішувати і такі проблеми діяльності й поведінки людей, як „соціальна свідомість” і „соціальна воля”, „інтуїтивне сприйняття” і „інтуїтивний розум”, „економія природи і економія духу” тощо. Все це має значення для аналізу елементів діяльності і спілкування людей.

Інший американський соціолог ^ Франклін Генрі Гиддінгс (1855-1931) також обґрунтовує вирішальне значення деяких чинників у взаємодії людей і в розвитку суспільства. Цьому присвячені його роботи „Підстави соціології”, „Елементи пристрою суспільства” та ін. Одну з цих робіт він починає з твердження про те, що „всі істинно суспільні явища – психічні за своєю природою”. Він характеризує суспільство як співтовариство, якусь асоціацію людей, котрих скріпляють психологічні узи, свідомість роду. „Розумові та етичні елементи суспільства, з’єднуючись в різних поєднаннях, утворюють так зване загальне відчуття, загальне бажання, етичне відчуття, громадську думку і загальну волю суспільства”. Все це Ф. Гиддінгс називає „соціальним розумом”, що формується в результаті взаємодії „індивідуальних розумів”. Це, на його думку, „продукт того, що Г. Тард називає соціальною логікою, що зв’язує продукти індивідуальної логіки в складніших цілих”.

Представляє теоретичний і практичний інтерес вирішення Ф. Гиддінгсом проблеми взаємодії особистої групової свідомості, що формується в рамках асоціацій, зокрема впливу групової свідомості – колективних емоціях, волі тощо – на свідомість особи. Все це, – пише Ф. Гиддінгс, – відбувається на свідомому і підсвідомому рівнях. У зв’язку з цим він указує на „інстинкт асоціації”.

Звертає на себе увагу і його аналіз „психічних відносин” людей, заснованих на їх взаєморозумінні, симпатії, інтересах, бажаннях і волі. Проблематика робіт Гиддінгса актуальна до цього дня. Багато з висловлених ним положень може сприяти осмисленню сьогоднішніх проблем соціального спілкування і взаємодії людей.

Діяльність і спілкування людей по-своєму аналізував італійський мислитель ^ Вільфредо Парето (1848-1923). Соціальні дії людей він ділив на логічних і нелогічних. Перші в тому або іншому ступені усвідомлені і логічно обґрунтовані людьми, другі – неусвідомлені, інстинктивні, спонтанні. На думку В. Парето, неусвідомлені дії природніші і органічно властиві людям. Всі їх дії обумовлені їх станами, які неабиякою мірою визначають характер їх спілкування між собою. У імпульсах, схильностях і нахилах людей В. Парето бачить „джерело соціального життя”.

Так само, як Г. Тард і Л. Уорд, він вирішував проблему законів розвитку суспільства, людей, що кореняться в змісті дій. „Людські дії, – затверджує В. Парето, – мають закономірний характер і тому ми можемо робити їх предметом наукового дослідження”. Закономірний характер діяльності людей визначає закономірний характер розвитку всіх сфер суспільного життя. Виходячи з цього, В, Парето робить висновок, що „чиста економія повинна знайти закони явищ, які могли б застосовуватися до суспільства, де панує приватна власність, так і до суспільства з колективною власністю... вона повинна дати можливість передбачати економічні результати при якій завгодно формі суспільного устрою”.

Своєрідний внесок у вирішення проблем, що розглядаються внесли також німецькі мислителі Р. Штейнталь, М. Лацарус і В. Вундт. Вони по праву вважаються засновниками такого напряму як психологія народів.

^ Хейман Штейнталь (1823-1899) і Моріц Лацарус
(1824-1903) опублікували ряд своїх робіт в заснованому ними журналі „Психологія народів і мовознавство”. У цих роботах, зокрема, в статтях „Ввідні міркування про психологію народів”, „Думки про народну психологію” вони указували на існування „духу народу” як якогось духовного цілого. У статті „Думки про народну психологію”, вони пишуть, що у кожного народу є „свій особливий склад думок і відчуттів, своя духовна фізіономія, звана „народністю””. У зв’язку з цим „завдання народної психології” полягає в тому, щоб „пізнати дух народу, як пізнала індивідуальна психологія дух індивідуума”, а також „відкрити закони людського духу”. Будь-яка людина, відзначали вони, випробовує вплив суспільства, в якому вона живе і у зв’язку з цим вплив „досвіду сторіч, що протекли, і тисячоліть” та „цілком залежить від них в своїх думках, відчуттях і волі”. При цьому важливо з’ясувати, „як з’єднуються прості первинні сили людської свідомості з складними силами і образами народного духу”. Вони звертали увагу на те, що „нарівні з мовою, міфом і релігією елементи народного духу полягають також в народній творчості й мистецтвах”. Особливо відзначали, що „дух народу живе тільки в індивідуумах і не має особливого від духу індивідуума буття”. Виявляючись на духовному світі окремих індивідів, дух народу визначальним чином формує їх емоційний настрій, образ думок і волю.

Сама проблема впливу духовності народу, що історично сформувалася, на духовний світ складових його людей, як і в цілому проблема взаємодії духовного життя особи і суспільства, вельми актуальна. Адже будь-яка людина в своїй діяльності і спілкуванні з іншими людьми виступає як носій духовності свого народу, виражає в своєму емоційному і інтелектуальному настрої його внутрішній склад і національну самосвідомість. Необхідність глибокого осмислення даної проблеми визначає актуальність робіт цих мислителів.

Своє обґрунтування психології народів запропонував ^ Вільгельм Вундт (1832-1920). Він критично підійшов до концепції М. Лацаруса і Х. Штейнталя. Він вважав, що „душа народу завжди складається з одиничних душ” і є „сукупним змістом душевних переживань” людей, що належать до того або іншого народу і зв’язаних між собою постійною „взаємодією і взаємовідношенням”. При цьому „загальний дух” народу, що формується, є „щось невимірно більше, ніж сума індивідів”, через свідомість яких він виявляється.

До основних проблем народів В. Вундт відносить дослідження їх мови, міфів і звичаїв. Він пише, що ці три області духовного життя відрізняються загальнозначущим характером виражених в них духовних процесів і більш повно представляють „загальний дух” і психічний склад тих або інших народів. В. Вундт вважав, що „мовою, міфами і звичаями є не які-небудь фрагменти творчого народного духу, але самий цей дух народу”. При цьому він указував, що загальний народний дух виявляється перш за все в національній самосвідомості, бо „нація є найважливішою з того де може розвиватися сумісне духовне життя”.

В. Вундт постійно звертав увагу на взаємодію „народного духу” і свідомості окремих людей. Він всіляко підкреслював, що ті або інші особи, виражаючи народне, зокрема національну самосвідомість, самі різною мірою впливають на неї, проявляючи свою творчість в різних областях суспільного життя.

Погляди В. Вундта на суть і прояви „народного духу” і його роль в житті суспільства, викладені в його численних працях, сприяють розумінню багатьох сьогоднішніх проблем, зокрема суті, що стосуються, і ролі національної самосвідомості в діяльності людей, їх поведінці і спілкуванні між собою.

Не менше значення мають сьогодні і його погляди на суть і значення моралі у вирішенні проблем взаємин особи і суспільства і міжособистісних відносин. Вирішення моральних проблем В. Вундт органічно пов’язує з вирішенням проблем індивідуальної і суспільної психології, зокрема психології народів. Він розглядає етику як науку про норми поведінки людей. При цьому він виходить з того, що появі тієї або іншої соціальної норми, зокрема етичної, передує психологічне сприйняття того або іншого соціального факту, його оцінка з погляду корисності для людини, для життя суспільства. Даний процес соціально обумовлений, остільки він, виступає як соціально-психологічний, такий, що породжує загальні переживання, сприйняття і представлення людей, що взаємодіють між собою. Їх соціально-психологічні відносини до тих або інших явищ їх суспільного життя можуть конституюватися у вигляді певних соціальних норм, зокрема етичних.

У основі оцінки соціальних фактів лежить, людська воля, якій приділяється важливе місце в його етичній концепції. Він виходив з того, що спрямованість волі людей визначається суб’єктивними і об’єктивними обставинами їх життя. Під суб’єктивними обставинами він розумів внутрішній світ людей, їх переживання і уявлення про ті або інші явища, а під об’єктивними – ті обставини, які „виходять з явищ, даних в суспільстві та історії”.

У своїй роботі „Принципи моральності” В. Вундт характеризує етичну волю як „субстанціональну силу”, що зберігає себе як якусь цілісність і що виявляється як бажання, спрямованість свідомості на досягнення бажаного результату. Воля виступає як інтегруюча властивість свідомості і виражає його діяльну суть. Вона індивідуальна, проте, може „належати загальній волі”, оскільки існує загальна спрямованість волі багатьох людей. У цьому сенсі загальна воля володіє реальністю не у меншій мірі, чим воля окремих людей. Етична воля людей повинна бути спрямована на „суспільний добробут і прогрес”.

Істотний внесок до аналізу „психології натовпу” внесли французький соціолог Г. Лебон та італійський юрист С. Сигеле.

Висловлюючи свої погляди у книзі „Злочинний натовп”, С. Сигеле (1868-1913) звернув увагу на необхідність розробки „колективної психології” як психології різного (великого і малого) натовпу людей. При цьому він пояснив, що колективна психологія повинна займатися перш за все „такими сукупностями індивідів, як, наприклад, суд присяжних, збори, з’їзди, театри та ін., які не підкоряються ні законам індивідуальної психології, ні соціологічним законам”. Колективна психологія, – це також психологія натовпу, „душа” якого формується шляхом наслідування людей один одному. С. Сигеле указує на роль заразливості у формуванні колективної психології, зокрема психології натовпу, про роль в цьому сприйнятливості і навіювання. Він говорить про „незаперечний психологічний закон”, по якому „інтенсивність душевного руху зростає прямо пропорційно числу осіб, що розділяють цей рух в один і той же час, в одному і тому ж місці”. У цьому полягає „причина того шаленства”, до якого доходять ентузіазм або осуд в різного роду зборах людей.

Докладне обґрунтування психології натовпу міститься у ряді робіт ^ Густава Лебона (1841-1931). У своїй фундаментальній праці „Психологія народів і натовпу” він докладно характеризує свідомість „натовпу”, її численні властивості. Він пише, що „ера натовпу” наступає „в перехідні періоди розвитку суспільства і в той же час нестабільні, коли рушаться елементи однієї цивілізації і поступово затверджуються елементи другої”.

По Г. Лебону, характеристики натовпу в корені відрізняються від психологічних характеристик складових її людей. „Свідома особа зникає”, відчуття і думки людей „приймають один і той же напрям”, „Утворюється колективна душа, що має тимчасовий характер, але що представляє дуже певні риси”. Далі Г. Лебон характеризує ці риси, указує на імпульсну і дратівливість натовпу, нездатність обдумувати, відсутність міркувань і критики, податливість навіюванню, нетерпимість, авторитарність і консервативність натовпу та ін.

Г. Лебон намагається осмислити причини появи нових психічних і моральних якостей у людини в натовпі, розкриває характер ідей і уяви натовпу. На його думку, ідеї натовпу можна розділити на два розряди: скороминучі ідеї, що зароджуються під впливом хвилини, і інші ідеї, яким середовище, спадковість і громадська думка дають велику стійкість. Уяви ж натовпу частіше засновані на поверхневих враженнях. Він дає свою класифікацію і опис натовпу „різних категорій”, виділяє різноманітний натовп і натовп однорідний (секти, касти, класи тощо), злочинний натовп, суди присяг і кримінальних, виборчий натовп, парламентські збори. Проживаючи в суспільстві, людина стикається з діяльністю цих масових зборів, випробовує на собі їх вплив, виявляється їх учасником. Все це впливає на нього, зокрема як на суб’єкта діяльності та спілкування з іншими людьми.

Розумінню людини як суб’єкта міжособистісного спілкування сприяє теорія інстинктів соціальної поведінки, обґрунтована в роботах англійського дослідника Уїльяма
Мак-даугалла
(1871-1938). Він вважав початковою причиною і спонукальною силою соціальної поведінки людей – їх природні інстинкти.

У. Мак-даугалл визначав інстинкт як „спадковий або природжений психофізичний нахил, який наділяє того, хто їм володіє, здатністю сприймати відомі об’єкти, звертати на них увагу, випробовувати особливе плотське збудження при сприйнятті таких об’єктів і проводити відповідні особливі акти або, принаймні, випробовувати імпульс до них”, а також указував на пізнавальну, афектну і вольову сторони інстинкту, пояснюючи, що „Кожен інстинктивний акт містить в собі свідомість існування якого-небудь об’єкту, емоційне відношення до останнього і прагнення до нього або ухилення від цього об’єкту”.

Стверджував, що „інстинкти є першими двигунами людської діяльності” і що „інстинктивні імпульси визначають мету всякої діяльності”. Детально характеризував взаємозв’язок деяких „основних інстинктів” і „первинних емоцій людини”, зокрема: інстинкту втечі від небезпеки і емоції страху; інстинкту цікавості і емоції здивування; інстинкту забіякуватості і емоції гніву; інстинкту самоприниження і емоції покірності; батьківського інстинкту і емоції ніжності тощо.

Ряд цінних ідей, що стосуються прояву внутрішнього світу людей і духовної сторони їх спілкування, міститься в працях мислителів XIX – початку XX ст. Петра Лаврова (1823-1900) і Миколи Михайловського (1842-1904). Вони розглядали всі суспільні явища як результат свідомої діяльності людей, а саме, етичної сторони їх діяльності.

Особливу увагу приділяли вони аналізу „солідарних” дій людей, що спрямовуються їх загальними інтересами. П. Лавров вважав, що, важливо зрозуміти і узагальнити факти солідарності між людьми і тим самим відкрити закони їх солідарних дій, форми прояву їх солідарності, а також умови її зміцнення або ослаблення при різному рівні соціально-етичного розвитку людей і форм їх гуртожитку. Під солідарністю розуміється „свідомість того, що особистий інтерес співпадає з суспільною цікавістю ” і „що особиста гідність підтримується лише шляхом підтримки гідності всіх солідарних людей”. Солідарність – це „спільність звичок, інтересів, афектів або переконань”. Все це визначає схожість поведінки і діяльності людей.

Аналіз внутрішніх мотивів діяльності особи, її цілей, ідеалів і волі, виражає основний зміст суб’єктивного методу, розробку якого продовжив Н. Михайловський. Він розвинув ідею про існування „правди-істини” і „правди-справедливості”. Перша – це „об’єктивна правда”, що фіксує об’єктивний хід подій суспільного життя. Друга – „правда суб’єктивна”, така, що виражає внутрішній світ людей, які творять ці події. З позицій такої двоєдиної правди він розглядає всі явища суспільного життя.

Представляє інтерес вирішення Н. Міхайловським проблем, що відносяться до взаємодії „героїв і натовпу”, особи і суспільства. На першому плані у нього особа, що володіє своєю особливою індивідуальністю і неповторністю. Критично мислячі особи з їх більш менш яскравими індивідуальностями – головні дійові особи в суспільстві – визначають розвиток його культури і перехід до вищих форм суспільного устрою. Героєм він називає людину, що захоплює своїм прикладом натовп на хорошу або погану справу. Натовп же – це маса людей, здатна захоплюватися прикладом, – благородним, низьким або байдужим.

Є. Де-роберті і Н. Карєєва обґрунтовували положення про те, що головну роль в поведінці і діяльності людей грає їх індивідуальна і колективна психіка.

^ Євгеній Де-роберті (1843-1915) указує на обумовленість соціальної поведінки людей такими чинниками, як їх бажання, емоції, пристрасті, характер, образ думок, воля тощо. Він робить висновок, що „всі суспільні явища певною мірою співпадають з явищами власне психічними” і що психічна діяльність людей визначає їх соціальну діяльність. Звідси головним є пізнання законів психічної взаємодії”.

Є. Де-роберті вважав, що індивідуальна і колективна психіка, яка виявляється в психічній взаємодії людей, утілюються в нормах їх соціальної поведінки, в створюваних ними предметах духовної і матеріальної культури, в системі економічних, політичних та інших інститутах функціонування суспільства. Він глибоко проаналізував також вплив індивідуальної і колективної психіки людей на їх міжособистісне спілкування.

^ Микола Карєєв (1850-1931) звертав увагу на три основні сторони духовного буття людини – його розум, відчуття і волю. Відзначав, що в поведінці і діяльності людей, а значить, у всьому їх суспільному житті специфічну роль грає інтелектуальна, емоційна і вольова сторони їх духовного світу і було б невірно робити ставку на одну з них. Він звертає увагу на роль індивідуальної і колективної психіки людей у функціонуванні різних проявів суспільної свідомості. „Колективна психологія повинна показати, що і народний дух, і всяке культурне середовище, і яка б то не була групова і класова самосвідомість – не що інше, як результат взаємодії між окремими індивідуумами”. Дана взаємодія, лежить в основі всіх „практичних відносин” людей, зокрема їх міжособистісних відносин.

У своїх працях марксист ^ Георгій Плеханов (1856-1918) указував на матеріальні передумови формування психічного складу різних соціальних груп, якими, на його думку, є перш за все „структура суспільства” і соціально-економічні відносини між людьми. Їх психічний склад виявляється в їх звичках, вдачах, відчуттях, прагненнях, ідеалах, що виражають їх спосіб життя і кінець кінцем їх положення в суспільстві. У свою чергу, „психіка суспільної людини” впливає на образ її думок і волю, і тим самим істотно впливає на її поведінку та відношення до інших соціальних суб’єктів.

Великий внесок в розвиток міжособистісних відносин вніс ^ Володимир Бехтерев (1857-1927), який досліджував різні прояви індивідуальних і колективних відносин людей, спираючись на дані фізіології.

Також він дослідив такі проблеми: колектив як збірна особа; колективне об’єднання; взаємовплив і взаємоіндукція як об’єднуючі чинники; мова як об’єднуючий чинник; розвиток колективних рухів за типом сполучних рефлексів; колективні спадково-органічні рефлекси; колективний настрій і колективні міміко-соматичні рефлекси; колективне зосередження і колективне спостереження; колективна творчість; узгоджені колективні дії. В. Бехтерев виходив з положення про „безумовну закономірність складних людських дій”. Він також дав аналіз багатьох законів діяльності людей. Розглядаючи колектив як „збори окремих, зв’язаних між собою тими або іншими інтересами осіб”, він приходить до висновку про те, що колектив, є чимось цілим, виступає „у вигляді однієї колективної або збірної особи”. Тому „закони прояву діяльності колективу ті ж, що і закони прояву діяльності окремої особи”.

„Колективні рефлекси” виявляються, в колективних спостереженнях, колективних інстинктах, колективних емоціях, колективному зосередженні тощо. Розкриваються процеси взаємовпливу в колективі, в спілкуванні людей один з одним. При цьому указується на їх взаємоіндукцію, що відбувається „шляхом безпосередньої передачі збудження центрів одного індивіда відповідним центрам іншого індивіда”.

Праці ^ Олексія Ухтомського (1875-1942), перш за все його вчення про домінанту, також базується на даних фізіології. „Домінанта – є вогнище збудження, що привертає до себе хвилі збудження з самих різних джерел”. І, як така, „є фізіологічною основою акту уваги і наочного мислення”. Будучи сформованою, домінанта „стійко тримається в центрах і підкріплюється різноманітними роздратуваннями, забезпечуючи прояв тих або інших інстинктів”. До того ж „одного разу викликана, вона може відновлюватися”. О. Ухтомський глибоко обґрунтував положення про те, що домінанта визначає „спрямованість поведінки, думки і діяльності”. Досліджуючи домінанту як „чинник поведінки”, він далі говорить про неї як „визначнику поведінки”.

Науковому осмисленню поведінки людей і їх міжособистісного спілкування сприяє вчення про установки Дмитра Узнадзе (1886/87-1950). Він характеризує установку як спрямованість свідомості суб’єкта в певну сторону і на певну активність. Установки, – наголошував він, – властиві як свідомим, так і несвідомим діям суб’єкта, характеризують його діяльність в цілому. Для виникнення установки „досить дві елементарні умови – яку-небудь актуальну потребу у суб’єкта і ситуації її задоволення. За наявності обох цих умов у суб’єкта виникає установка до певної активності. Той або інший стан свідомості, те або інше з його змісту, зростає лише на основі цієї установки”.

Розглядаючи формування установок у людини як його „готовності до певної активності”, Д. Узнадзе відзначає, що вони з’являються під дією не тільки дійсності, але і слова, мови, вербальних засобів спілкування між людьми. Все це обумовлює виникнення відповідних установок, які об’єктивувалися в діяльності людей, в створюваних ними предметах культури, в їх спілкуванні між собою.

^ Сергій Рубінштейн (1889-1960) глибоко проаналізував роль діяльності і спілкування людей. У його роботах мислення суспільної людини предстає як процес її розумової діяльності по духовному освоєнню дійсності, перекладу зовнішньої наочної діяльності у внутрішній, ідеальний план (інтеріоризація). У всьому цьому виявляється творче осмислення людиною зовнішнього світу і свого відношення до нього.

У концепції символічного інтеракціонізму, а також в теоріях ролей і референтних груп (Р. Мертон, Р. Хаймен, Т. Ньюком, М. Шеріф та ін.) розглядається взаємодія людей, яка виражає поняття „інтеракція”.

^ Символічний інтеракціонізм приймає за початкові акти спілкування між людьми відповідні символи або „значущі дії”, які можуть виступати як вербальні (словесні) і невербальні засоби спілкування (комунікації), зокрема міміка, візуальні контакти, інтонації голосу, жести, інші рухи і дії. Дані символи опосередкують спілкування людей, зокрема партнерів по діловому спілкуванню, виражають їх думки і відчуття.

Інші представники інтеракціонізму зводять міжособистісне спілкування людей до реалізації їх соціальних ролей. Цим, на їх думку, визначається зміст і спрямованість спілкування соціальних суб’єктів. При цьому „роль” трактується як „динамічний аспект статусу”, „здійснення має рацію і обов’язки, пов’язаних з даним статусом” і тому подібне. Указується на активні і латентні (приховані) ролі, а також на адекватне сприйняття і виконання людиною тієї або іншої ролі.

^ Теорія референтних груп обґрунтовує орієнтацію людини на різного роду „групи осіб, думка яких для неї значущо”. Ця орієнтація багато в чому визначає характер її поведінки і діяльності. Указується на позитивні і негативні референтні групи. Перші приймаються людиною, викликають у неї прагнення бути прийнятою ними. Членом других груп вона не хоче себе вважати, вони відкидаються нею, викликають у неї прагнення виступити проти них. Значить, щоб передбачати і зрозуміти можливі прояви соціальної активності тієї або іншої людини, треба, зокрема, знати природу і соціальну спрямованість тих груп, на які вона орієнтується.

Сучасні зарубіжні та вітчизняні автори, що досліджують проблеми етики ділового спілкування, спираються на досягнення сучасної загальної етики, соціальної психології, соціології, соціальної педагогіки.

Суперечність між етикою і бізнесом, належним і сущим вельми гостро виявляється і сьогодні в діловому спілкуванні, причому на самих різних його рівнях: як між організацією і соціальним середовищем, так і усередині самої організації. Між керівниками, підприємцями і взагалі діловими людьми. По відношенню до вказаної суперечності існують дві основні позиції.

1. Ті, котрі вважають себе прагматиками додержуються думки, що в діловому спілкуванні, і взагалі в бізнесі, етика сама по собі не потрібна. Єдиний обов’язок керівника корпорації, який працює по найму на власника бізнесу, – будь-якими доступними засобами максимізувати прибуток, „робити якомога більше грошей”, всіляко пристосовуючись до норм суспільства, втілених в законах і етичних традиціях.

З цієї позиції, яку можна назвати „діловий макіавеллізм”, етичні норми і сама мова етики розглядаються як перешкода в діловому спілкуванні. У нім прагнуть уникати розмов про мораль, етичні ідеали, борг і соціальні обов’язки, оскільки в результаті з’являються „зайві”, такі, що „не відносяться до справи” проблеми, які стосуються моральної і соціальної відповідальності.

Крайнім випадком неетичної поведінки бізнесменів, керівників підприємств є порушення закону. Але неетичною поведінкою слід також вважати різного роду дії компаній, що не роблять належних заходів для усунення дефектів в своїй продукції, які можуть призвести до шкідливих наслідків для населення. Тому в поняття етики ділового спілкування входить і турбота керівників підприємств про якість своєї продукції, відповідальність за ту шкоду, яку вона може нанести населенню.

Етика ділового спілкування торкається, звичайно, не тільки соціальної відповідальності керівників підприємств. Вона охоплює широке коло питань, що відносяться до цілей і засобів ведення бізнесу. В зв’язку з цим слід зазначити, що представники ділового прагматизму часом використовують непридатні засоби для досягнення своїх цілей, такі, як хабарі, підкуп тощо. Але крім цього і самі цілі ділового спілкування можуть носити неетичний характер. При цьому спілкування може розглядатися неетичним не тому, що воно протизаконне, а унаслідок несумісності цілей ділового спілкування моральним цінностям.

2. Друга позиція по відношенню до суперечності між етикою і бізнесом полягає в тому, що дотримання етичних норм в діловому спілкуванні визнається важливим не тільки з погляду відповідальності бізнесменів перед суспільством і самими собою, але і необхідним для ефективності виробництва. У цьому випадку етика розглядається не тільки як необхідний етичний імператив поведінки, але і як засіб (інструмент), що допомагає збільшити рентабельність, сприяючий зміцненню ділових зв’язків і поліпшенню ділового спілкування.

Цей підхід є цивілізованим і врешті-решт ефективнішим, оскільки підприємство-компонент суспільства, і затверджуючи етичні норми спілкування у себе, воно в той же самий час сприяє їх розповсюдженню і в соціумі, навколишньому соціальному середовищі. А чим благополучнішою стає етична атмосфера в суспільстві, тим більше сприятлива обстановка створюється і для бізнесу. Разом з тим неетична поведінка і спілкування рано чи пізно обернеться, якщо і не прямими економічними збитками, то в усякому разі соціальними і етичними витратами як для підприємства, так і для соціального середовища.

Тому, розглянувши обидва погляди на місце етики в діловому спілкуванні, слідує, на наше глибоке переконання, приєднатися не до Миколло Маккиавеллі, який пропонував „звільнення” політики від моралі, а до Бенджаміна Франкліна, що стверджував: „чесність – краща політика”.


Ключові поняття: проблеми етики ділового спілкування, гуманізм, демократизм.


Питання та завдання:

  1. Порівнявши ідеї давніх філософів с приводу спілкування, визначити в чому їх спільність та відмінність?

  2. У чому сутність протестантської етики?

  3. Які погляди філософів Середньовіччя визначили зміст сучасної етики ділового спілкування?

  4. Оцінка яких соціальних факторів покладається в основу етичної концепції В. Вундта?

  5. Які проблеми міжособистісного спілкування розкриваються в працях науковців ХІХ століття?

  6. Визначте сучасні погляди на місце етики в діловому спілкуванні.


Проблемне завдання: Проблеми етики ділового спілкування знайшли своє відображення у працях видатних філософів минулого й сьогодення. Визначте основні ідеї, що об’єднують їхні погляди на етику ділового спілкування, дайте їх характеристику.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Схожі:

Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів
Шамне А. В. Основи самостійного вивчення курсу загальної психології : навчально-методичний посібник для студентів вищих педагогічних...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для організації самостійної роботи студентів спеціальності 030504 "Економіка підприємства" окр "бакалавр" вищих навчальних закладів
...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів небіологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів. К.: Кмпу, 2004. 33 с
Неведомська Є. О., Маруненко І. М. Анатомія людини: Навчально-методичний посібник для студентів небіологічних спеціальностей вищих...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник до практичних занять з медичної біології для студентів і викладачів вищих навчальних медичних закладів
Навчально-методичний посібник до практичних занять з медичної біології для студентів І викладачів вищих навчальних медичних закладів...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів спеціальності "Соціальна робота" вищих навчальних закладів. Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2005. 140 с
Рекомендовано Науково-методичною радою Національного університету “Львівська політехніка” як навчальний посібник для студентів спеціальності...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60
Законодавство України про релігію і церкву: Навчально-методичний посібник. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – 107 с
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60
Законодавство України про релігію і церкву: Навчально-методичний посібник. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – 107 с
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації
В. Ніженковська – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри біоорганічної, біологічної та фармацевтичної хімії Київського...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації
В. Ніженковська – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри біоорганічної, біологічної та фармацевтичної хімії Київського...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів медичних вищих навчальних закладів та лікарів-інтернів
Рекомендовано Центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти моз україни як навчальний посібник для студентів вищих медичних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи