Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів icon

Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів




НазваНавчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Сторінка6/35
Дата02.12.2012
Розмір6.64 Mb.
ТипНавчально-методичний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35
толерантності не являються, на жаль, прийнятними для усіх. Довгий час сам термін „толерантність” піддавали забуттю, ототожнювали з упокорюванням, з капітуляцією, з конформізмом, з потуранням, з вічним примиренням, із спробою „підставити іншу щоку”, коли тебе вже ударили по одній тощо. Насправді ж, цей принцип не пов’язаний ні з потуранням, ні з конформізмом: він пов’язаний з прийняттям ідей ненасильницького спілкування, з усвідомленням неможливості здолати негайно наш егоїзм, „ганебні” слабкості й недосконалість людського роду. Це відноситься і до випадкових, іноді неусвідомлених проявів зрозумілості до психологічної несумісності характерів і до непоправних або важко поправних фізичних недоліків, агресивності, невиправданих оцінок, звинувачень, стресів тощо.

Значення принципу толерантності важко переоцінити: у будь-якій сфері людського буття толерантність народжує взаємну довіру, розуміння, відвертість, допомагає долати конфліктні ситуації, сприяє прояву доброзичливості та глибокої людяності, допомагає, нарешті, „психологічному притиранню характерів”. Дуже складно спілкуватися людині, яка не відчула і не усвідомила цінність толерантності. Звичайно, існує певна схильність характеру тієї або іншої конкретної людини до толерантності, здатність до якої можна, певною мірою і культивувати (на жаль, багато хто іноді приходить до розуміння цього надто пізно). Толерантність є тим каталізатором, який допомагає гуманізувати етику спілкування, внести в неї більше людяності, довіри, доброзичливості, тактовності, чуйності, поблажливості, запобігливості.

Спілкування без толерантності може перетворитися на „нескінченні розгляди” і „з’ясування стосунків” (добре, якщо „безкровні”). Так, наприклад, якщо батьки дізналися, що їх дитина потайки палить в школі, то вони повинні проявити толерантність, яка не означатиме, що вони примирилися з цим його шкідливим заняттям, це означатиме, що в спілкуванні з ним необхідно проявити максимум чуйності, тактовності, витриманості, щоб не втратити остаточно контакту з нею, розібратися в причинах цього явища і знайти способи вирішення цієї ситуації. У кожній конкретній ситуації спілкування поріг толерантності може мінятися залежно від ситуації (якщо дитина почала вживати наркотики, то реакція батьків, зрозуміло, має бути вже іншою, більше оперативною і рішучою). Проте, в усіх ситуаціях спілкування толерантність ніколи не може бути пов’язана з культивуванням зла, з утиском гідності будь-якого з суб’єктів, що спілкуються.

Толерантність в діловому спілкуванні – терпимість до інших людей, розуміння, що усі люди індивідуальні та неповторювані і мають право на свою точку зору є запорукою ефективності роботи будь-якої організації – від дитячого садочку до уряду країни.

Порядність – це початковий принцип високого морального рівня виконання професійних повноважень. Порядність означає органічну нездатність до ганебного, низького вчинку. Вона проявляється, передусім, в способах і прийомах, використовуваних співробітником у своїй діяльності. Для досягнення поставленої мети він вибирає способи і прийоми, які не суперечать нормам права і моралі, відповідають прийнятим правилам поведінки.

^ Порядність професіонала будується на таких якостях, як довіра і співчуття, чесність і правдивість. Ці якості повинні проявлятися в усіх видах взаємовідносин: „керівник – підлеглий”, між колегами, „співробітник – клієнт”.

Довіра є відношенням людини до дій іншої особи, до неї самої, і заснована на переконаності в її правоті, вірності, сумлінності, чесності.

^ Якщо керівник бачить в підлеглому лише виконавця своєї волі, а не особу, між ними не виникне довіри. Черствість і грубість з боку керівника, бажання „зірвати зло” на підлеглих, відсутність самоконтролю тільки створює нетерпиму обстановку в колективі. Ображений підлеглий, у свою чергу, може перенести таку поведінку на колег і клієнтів.

Ґрунтом для довіри може стати тільки турбота керівника про кожного підлеглого, наприклад, проявити увагу до проблем в сім’ї підлеглого, якими він стурбований; в міру можливостей відгукнутися на прохання особистого характеру; уміти вислухати і дати пораду; зміцнити упевненість підлеглого в його професійній придатності; об’єктивно оцінити його як фахівця. Виконувати обов’язок керівника – це також захищати своїх підлеглих від загроз, насильства, наклепу, образи, жертвами яких вони стають під час виконання службових обов’язків, а також піклуватися про здорову морально-психологічну атмосферу в робочій групі (колективі). При такому підході підлеглий усвідомлює, що інтереси справи – це і його інтереси.

Глибинною моральною цінністю спілкування є довіра; саме довіра відбиває; заломлює, виражає і втілює усі представлені вище цінності спілкування, міра довіри характеризує міру моральності, ідеальності спілкування бо єдність, спільність партнерів ґрунтується, передусім, на довірі. Без довіри спілкування стає деякою формальною процедурою, грою, конкуренцією – чим завгодно але не „справжнім”, „глибинним” спілкуванням.

Довіра між колегами грає величезну роль, оскільки при уявній індивідуальності праці співробітників, позитивний результат може бути досягнутий тільки спільними зусиллями усього колективу як об’єднання однодумців. Для довіри важливо уміти бути вдячним за допомогу, проявляти вимогливість до себе і колег, уміти визнавати допущені помилки, надавати допомогу іншим.

Співчуття – це розуміння почуттів і думок іншого. Воно виражається в наданні моральної підтримки спрямуванням людини і готовності сприяти їх здійсненню (наприклад, знаючи про недостатній досвід свого молодого колеги, надати йому посильну допомогу в складних ситуаціях).

Довіра і співчуття по відношенню до клієнтів є важливими способами встановлення морально-психологічного контакту. Використати надані організацією повноваження необхідно розумно, з урахуванням загальнолюдських цінностей.

Чесність припускає принциповість, вірність взятим зобов’язанням, суб’єктивну переконаність в правоті справи, що проводиться, щирість перед іншими і перед собою, визнання і дотримання прав інших людей на те, що їм законно належить. Ця якість повинна визначати поведінку в усіх випадках спілкування з клієнтом і узяття на себе зобов’язання по виконанню значимих для нього дій:

Чесність – це запорука моральних стосунків у виробничій практиці. Ця вимога витікає з об’єктивної необхідності спільної діяльності, яка підпорядкована загальному інтересу – встановленню істини.

Правдивість співробітника є моральною якістю, що характеризує як особу, яка зробила для себе правилом говорити людям істину, не приховувати від них дійсний стан справ, якщо це не завдасть шкоди інтересам громадянина і держави. Правдивість – це загальнолюдська вимога.

Принцип правдивості має на увазі повідомлення тільки правдивої, суб’єктивно істинної інформації. Принцип чесності – ширше, який включає окрім суб’єктивно чесного відношення до висловлювання індивідуальних оцінок, особистої думки, власної правової позиції, він також припускає чесну (порядну, гідну, моральну) поведінку у взаємовідносинах з колегами і клієнтами.

У вербальному спілкуванні важливу роль відіграє не лише зміст, але і форма; іноді буває важливіше те, як сказати, ніж те, що сказати. „Правду треба говорити жартом” – в цій пораді древніх мудреців приховано важливе правило „техніки спілкування” – якомога менше неприємного безпосередньо говорити партнерові. Але оскільки завжди говорити тільки приємне також неможливе, доводиться говорити і „правду сірячини”, то необхідно знаходити усі можливі шляхи і способи, щоб говорити цю правду з „максимально меншими втратами” для гідності партнера по спілкуванню. У побудові бесіди необхідно враховувати не лише моральні, але і психологічні принципи організації бесіди. Учені помічають, що якщо Треба, щоб співрозмовник щось запам’ятав, говорите про це на самому початку, а якщо хочете, щоб він відразу щось зробив, залиште прохання на кінець бесіди.

Сумлінність означає не лише діяти компетентно (мати професійні знання, уміння і навички), але і з найбільшою віддачею власних сил і здібностей, докладанням усіх зусиль для виконання професійного обов’язку в найкоротші терміни і при максимальному обліку інтересів справи. Сумлінність має на увазі компетентність, ретельність і пунктуальність в процесі виконання професійних обов’язків.

Компетентність, з позиції сучасної науки розглядається як філософсько-світоглядний, психологічний та організаційно-технологічний потенціал співробітників організації. Поняття компетентності містить не тільки когнітивну й операційно-технологічну, але й мотиваційну, етичну, поведінкову складові: емоційна врівноваженість, здатність до саморозвитку, практичні навички вирішення проблеми; творчий підхід до роботи, вміння впливати на людей, організаційні здібності, широкий кругозір
та ін.

Професіоналізм в діловій діяльності – це сукупність компетенцій особистості, яка реалізується в діловому спілкуванні й призводить до ефективного розвитку організації (функціональна, яка полягає у володінні здійснювати функції організації; соціально-економічна – управління та розвиток організації в умовах ринкових відносин; комунікативна – об’єднання членів організації в команду і створення комфортного морально-психологічного клімату в колективі).

Обов’язковість і точність припускає самодисципліну. Які б функції не виконував співробітник є такі ситуації, коли безпосередньо ніхто його не контролює. Ні сила правової дії, ні вплив колег, якщо вони не співпали з внутрішніми особистими спонуканнями, переконаністю, совістю і пристрастю, не можуть бути гарантом того, що в процесі діяльності співробітник не порушить свій професійний обов’язок. Потрібний високий розвиток морального відношення до обов’язку, коли вчинки не здійснюються усупереч самосвідомості, а виконання обов’язку підкріплюється велінням совісті; коли дисципліна, як головне вираження професійного обов’язку, стає самодисципліною.

Самодисципліна можлива у разі наявності:

  • переконань особи, які поступово складаються в процесі громадської життєдіяльності;

  • почуттів;

  • звичок;

  • самооцінки людиною своїх дій, спонукань, моральних якостей;

  • самовиховання.

Совість – це внутрішнє усвідомлення морального обов’язку і відповідальності перед суспільством, що вимагає самоконтролю, виконання норм особистої і службової поведінки, самокритичної оцінки вчинків. Тут обов’язок і відповідальність перед самим собою нерозривно пов’язані.

Совість особистості взагалі і співробітника організації проявляється в різних формах:

1) моральному задоволенні (виконаний обов’язок; допомога людині, яка потребує її);

2) почуття сорому (при здійсненні аморального вчинку; діянь, які відомі тільки особі, що їх, що здійснила).

Гідність – це внутрішня самооцінка особи власних якостей, здібностей, світогляду, свого власного „Я”. У преамбулі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права відмічено, що гідність особи є властивістю, яка притаманна усім представникам людського роду, з неї витікають невід’ємні права, на ній ґрунтуються свобода, справедливість і загальний світ.

Честь – це громадська і власна оцінка особи, міра духовних, соціальних якостей громадянина. Поняття честі розкриває відношення людини до самої себе і до неї з боку суспільства. Вона грає таку ж роль у взаємовідносинах людей і регулюванні особою своєї поведінки, як і гідність. Моральна цінність особи в понятті честі зв’язується з конкретним положенням людини, родом її діяльності і моральними заслугами, які за нею признаються. На відміну від поняття гідності особи, яка ґрунтується на принципі рівності усіх людей в моральних і правових стосунках, поняття честі припускає диференційовану оцінку людей.

Репутація (від латів. reputatio – обдумування, роздум) означає загальну думку, що створилася, про будь-які достоїнства або недоліки. Репутація і честь – два тісно пов’язані поняття. Оцінка, що міститься в понятті честі, знаходить відображення в репутації. Честь вимагає від людини постійної уваги до репутації як власної, так і колективної.

Було б неправильним протиставляти честолюбство честі. Здорове честолюбство має бути у будь-якого співробітника організації, бо воно визначає прагнення зайняти в ієрархічній службовій піраміді те місце, яке відповідало б її здібностям і витратам праці. Честолюбство, що правильно розуміється, не шкодить загальній справі, а, навпаки, розкриває додаткові резерви для його виконання. Здорове честолюбство співробітника проявляється як мотив дій, які здійснюються заради досягнення людиною першості, верховенства, придбання впливу і ваги, а також з метою заслужити офіційне визнання і пов’язані з ним повагу і нагороди.

Здорове честолюбство – одна з передумов професійної кар’єри.

Доброзичливість і привітність. Це щире „бажання добра” людям, від керівника до прибиральниці, яке повинне проявлятися в елементарній увазі до них, привітної посмішки, теплому вітанні, знанні усіх співробітників по імені.

Скромність. Її основні прояви в діловому спілкуванні – не вимагати для себе особливих привілеїв; не використати службовий стан в особистих цілях; не допускати натиску, авторитарного нав’язування своєї точки зору; не влаштовувати співробітникам несправедливі публічні засудження; поважати думку своїх колег і зважати на неї.

Запобігливість і тактовність відбивають чуйність, здатність переживати колегам, прагнення зрозуміти не лише службові, але і особисті проблеми співробітників, допомогти їм. Тактовність характеризує високий рівень моральної культури співробітників, є мірою моральної поведінки співробітника, коли він здатний передбачати реакцію у відповідь співрозмовника.

Критичність і самокритичність в діловому спілкуванні повинні мати місце. Критика, якою користується керівник, співробітники має бути об’єктивною, конструктивною, а не такою що знищує, викликає ненависть з боку того, хто критикує. Вона не повинна принижувати людину в очах інших. Керівник не повинен переслідувати співробітника за критику у свою адресу. Етичні взаємовідносини в організації вимагають, щоб керівник подавав приклад співробітникам, проявляв публічну самокритичність.

Критика, як і ліки, має бути вчасною і в міру. Д. Карнегі закликає не критикувати взагалі, але в реальному спілкуванні повністю відмовитися від критики можуть, можливо, тільки одиниці, тому досконала „техніка спілкування” припускає і культуру критики. Вона виражається, зокрема, в тому, що критикувати у присутності третіх осіб абсолютно не бажано, а в деяких випадках категорично неприпустима (наприклад, критикувати одяг жінки за загальним святковим столом). Треба уникати критичних повчань і моралістичних повчань. Критикуючи партнера один на один, треба висловлювати свої пропозиції, зауваження, поради, які носили б конструктивний характер. Важливо ставити менше нав’язливих, відверто „копаючих” питань. Треба проявляти мінімум категоричності у формах суджень (краще, нехай вони будуть визначеними за змістом) і намагатися не давати необґрунтованих „загальностверджуючих” або „загальнонегативних” суджень з приводу частих подій і одиничних вчинків.

Справедливість виступає одночасно і принципом і нормою поведінки керівника і співробітників. Проявляється, передусім, в адекватній оцінки зусиль і досягнень співробітників – в позитивній або негативній. Негативна оцінка вимагає від людини, що дає цю оцінку, прояв культури вербального і невербального спілкування. Керівник колективу зобов’язаний відноситися до оцінки пропозицій об’єктивно, навіть якщо вона виходить від неприємної керівникові особи.

Вимогливість. Вона є тією цінністю, без якої неможливо досягти гідних результатів діяльності організації. У колективах організацій має бути реалізований принцип діяльності А. Макаренко – поєднання поваги і вимогливості, який є демонстрацією принципу гуманізму. Вимогливість пов’язана тісно із справедливістю керівника організації і оцінкою ним праці підлеглих.

Вимогливість проявляється, як в умінні строго стягати за упущення, недбайливість, порушення дисципліни, низький рівень професіоналізму, так і в умінні заохочувати і дякувати співробітникам за їх зусилля в роботі, досягнення, успіх.

Рівність, свобода. Гуманістичне ділове спілкування невід’ємне від таких універсальних цінностей як свобода, рівність. Саме спілкування, орієнтоване на ці цінності, наближається до ідеалу і може дозволити людині реалізувати свої можливості й задовольнити потребу в справжньому спілкуванні. Специфіка функціонування цінностей в процесі спілкування характеризується двосторонністю: цінувати свободу і незалежність в спілкуванні треба не лише по відношенню до себе, але і по відношенню до свого партнера. Це виражається в неприпустимості нав’язливого втручання у внутрішній світ іншого, утисках, навіть в дрібницях, будь-якої з його потреб. Не викликає сумніву, що нетактовність і грубість не виправдати прагненням до свободи і творчості, несправедливість і снобізм важкою вдачею тощо.

Цінність рівності в спілкуванні, так само, як і в інших сферах життя, не можна розуміти абстрактно. На перший погляд, в спілкуванні не може бути рівності, оскільки самі суб’єкти не рівні за усіма своїми параметрами. І, дійсно, в усіх інших сферах, окрім моральної, дуже складно виявити будь-яку тотожність або рівність. Немає абсолютної рівності у віці, розумі, освіті, вихованні, рівні культури тощо. Проте, в моральній сфері така рівність все-таки має бути – ця рівність усіх людей у вдачі на моральну гідність. Хто б не була людина, вона має це право, оскільки навіть злочинець не перестає бути представником людського роду і хоч би тому має право, принаймні, на почуття власної гідності. Поважати людську гідність – це означає поважати навіть її право на помилку. Опанувати мистецтво спілкування – це означає опанувати мистецтво поваги гідності людини, її внутрішній світ. Як стверджував ще Б. Паскаль, людина не виносить, „коли в душі іншої людини є до неї презирство” і, більше того: „Ми буваємо щасливі, тільки відчуваючи, що нас поважають”.

Якщо в спілкуванні отримують реалізацію загальнолюдські цінності, то таке спілкування саме набуває самоцінністне значення. Міняються об’єктивні й суб’єктивні умови спілкування, загальносоціальні та індивідуальні ціннісні орієнтації, засоби і форми сучасного спілкування, але значущість гуманістичного спілкування і людського життя незмінна. Незважаючи на динамічні процеси урбанізації, усебічній технізації усіх соціальних взаємодій, які ведуть до замкнутості, відчуженості, індивідуалізму в спілкуванні, цінність „духовного” спілкування не зникає, а „цінність” утилітарного спілкування набуває свого справжнього значення. Заміна справжнього гуманістичного спілкування діловими контактами веде, як правило, до „бездуховності спілкування”, до міщанства, споживача, алкоголізму, наркоманії, різних відхилень в поведінці особистості.

На жаль, в реальному житті „переоцінка цінностей” на користь вибору духовних цінностей здійснюється далеко не завжди. Нерідко трапляється це лише в зрілому віці, коли втрачені друзі, коли нечесно зароблені гроші не дають спати спокійно, загрожують втратою свободи, коли чисто ділове, утилітарне спілкування приносить все менше і менше задоволення. Тому можна все-таки стверджувати, що цінність гуманістичної культури спілкування не схильна до девальвації і в наш час.

Цілі, що переслідуються партнерами по діловому спілкуванню, як правило, не суперечать цінностям спілкування; моральні цілі супроводжують гуманістичні цінності, аморальні цілі пов’язані із запереченням цих цінностей. Заперечення самоцінності спілкування, визнання його лише утилітарної функції є наслідком відповідних цілей або, можливо, проявом якоїсь патологічної форми „ностальгії” по відкритому, гуманістичному, довірчому, чистому, щирому, натхненному спілкуванню. Тенденції до „девальвації духовних цінностей”, які ґрунтуються, як правило, на свідомій дискредитації гуманістичних цінностей, пов’язані, звичайно ж, із загальносоціальними процесами, з „трансформацією” ціннісної структури суспільної свідомості, соціальних і моральних ідеалів, з „переоцінкою цінностей”. Усе це, поза сумнівом, вносить свої корективи у формування загальної та індивідуальної ціннісної культури спілкування, які найтіснішим чином пов’язані між собою і які взаємообумовлюють один одного.

Рівень культури спілкування залежить не лише від досконалості будь-якої однієї із сторін або аспектів спілкування, але і від міри їх єдності і відповідності. Чи можна говорити про високу культуру спілкування, якщо ціннісні установки і орієнтації характеризуються високою мірою гуманності, а реалізація їх здійснюється у формі грубих прийомів, непорядних засобів. Чи можна говорити про високу культуру спілкування, якщо в цьому спілкуванні ущемляється, нехай навіть не спеціально, а неусвідомлено, випадково честь і достоїнства людини, її інтереси і потреби? Відповідь, поза сумнівом, може бути тільки негативний, оскільки норми і правила спілкування недосконалі і не відповідають гуманістичним цінностям. Якщо при вибиранні засобів спілкування не враховуються особливості індивідуальностей партнерів по спілкуванню та інші антропологічні параметри, то таке спілкування, як правило, не відрізняється високою культурою.

У процесі ділового спілкування взаємопроникають один в одного, переплітаються ціннісні і антропологічні, ціннісні і прагматичні, антропологічні і прагматичні чинники. У кожному акті спілкування можна побачити усю сукупність чинників що детермінують процес спілкування. Цінності спілкування пов’язані з прагматикою спілкування за допомогою антропологічних чинників, серед який найважливіше місце займають такі показники як рівень морального розвитку суб’єктів спілкування, зрілість моральних почуттів і здатність до моральної рефлексії, міра їх моральної цілісності та індивідуальності.

Так, наприклад, цінність толерантності в процесі ділового спілкування може виражатися найрізноманітнішим чином залежно від антропологічних характеристик його учасників: відносно дитини межі і параметри терпимості значним чином мають бути розширені, а відносно жінок, людей похилого віку, хворих – в ще більшому ступені. Вибір норм спілкування, що виражають ту або іншу цінність, повинен здійснюватися з урахуванням антропологічних характеристик суб’єктів спілкування. Більше того, вибір способів, засобів, методів спілкування повинен робиться з одночасним обліком усіх чинників, що детермінують спілкування. Навіть форми виконання норм етикету мають бути „пов’язані” і з конкретними учасниками спілкування, і з ситуацією, і з цілями і цінностями спілкування. Так, приміром, згідно з етикетом, прийнято поступатися місцями в громадському транспорті жінкам і літнім людям. Проте, якщо виконувати цю норму формально, то можна потрапити і суперечливу ситуацію: доводилося спостерігати ситуацію, в якій вже немолоді жінки відмовлялися сідати, коли їм поступалися місцем, або, все ж сідаючи, червоніли. Це відбувалося, мабуть, тому, що виконання правил етикету було недостатньо тактовним і нагадувало жінкам про те, що вони вже не молоді. Етика такого анонімного спілкування припускає можливість знаходження таких форм, які б дозволяли виконати правила етикету без утиску жіночої гідності: поступитися місцем можна тактовно, делікатно, „непомітно”, зробивши вигляд, що настав час виходити і пройти ближче до виходу тощо.

У реальному діловому спілкуванні зустрічаються факти неспівпадіння цілей, цінностей, способів, норм і правил у партнерів по спілкуванню. Проте трактувати їх однозначно не слід; незнання етикету не завжди означає неповагу співрозмовника, а ввічливість і уважність, навпаки, не завжди пов’язані з доброзичливістю і повагою його гідності. Але, як правило, все-таки під грубістю і нетактовністю не ховається нічого, окрім власної зарозумілості, низького рівня культури і „важкої вдачі”. Стиль спілкування кожної людини не може суворо зберігати певну одноманітність, він може мінятися в різних ситуаціях.

Етика спілкування покликана визначати міру моральності засобів спілкування, а для цього важливо уміти правильно визначити відповідність ціннісною і діяльнісною сторонами спілкування. Спілкування – це інтеграційний процес, який в кожній своїй точці може бути виміряний в усіх своїх основних параметрах. Етико-нормативна сторона спілкування найбезпосереднішим чином пов’язана і з антропологічними і з аксиологічними вимірами суб’єктів спілкування. Тому можна сказати, що небажано говорити про правила спілкування безвідносно до їх ціннісної визначеності.

При цьому, звичайно ж, не можна не враховувати, що наша свідомість не може одночасно розглядати відразу вагу сторони і параметри спілкування. І у вивченні процесів спілкування, як показує аналіз різних наукових концепцій, на жаль, аналіз різних граней спілкування здійснюється безвідносно один до одного. Феномени спілкування іноді вивчаються або в ціннісному, або в психологічному, або в „технологічному” „вимірах”. Завдання етики спілкування у даному контексті полягає в тому, щоб „виміряти”, вивчити усі сторони спілкування одночасно і в єдності.

Якщо проаналізувати проблему існування такої величезної кількості визначень понять „спілкування”, „культура”, „мораль”, „ідеал”, „свобода”, „любов” – то ще раз можна переконатися в тому, що разом з відмінністю концептуальних підходів існує, як правило, одна загальна характеристика; поняття виражається або в аксиологічному, або в антропологічному, або в нормативному „ключі”, що і відбивається у відповідних дефініціях. Так, наприклад, у визначенні поняття „культура” сформувалися, зокрема, такі моделі як: культура як „сукупність цінностей, вироблених людством”, культура як „рівень людяності взагалі”, або культура як „способи, засоби освоєння дійсності”; у визначенні поняття „ідеал” – такі моделі як: „ідеал – вища цінність”, „ідеал – сукупність досконалих якостей”, „ідеал – досконалі дії, вчинки”. Ці моделі, як правило, відбивають світоглядну і методологічну позицію своїх авторів і роблять акцент тільки на одному його вимірі. Самі визначення і сам процес вивчення тих понять, які вони визначають, вимагають цілісності і всебічності.

Особливу значущість розуміння „принципу гармонійної відповідності” набуває в умовах сучасної дійсності, що динамічно міняється. З одного боку долаються дріб’язкові регламентації „технік спілкування”, з іншого – все частіше з’являються і домінують форми маніпулятивного спілкування. Можливості технічної сторони спілкування постійно зростають за рахунок розширення і вдосконалення засобів масових комунікацій. Хоча кількісний ріст спілкування, на жаль, не веде автоматично до переходу до нової якості, до духовності спілкування. Люди все частіше спілкуються „на бігу”, поверхнево. Тому все частіше з’являються сигнали про „кризу спілкування”, про падіння культури, особливо, моральної культури спілкування. Проте ця криза не може скасувати потребу в спілкуванні і прагнення до вдосконалення культури і етики спілкування на основі знання і використання в аналізі визначених ситуації, у виборі стратегії спілкування розглянутого вище „принципу гармонійної відповідності”.

Таким чином, чинником що об’єднує усі сфери ділового спілкування являється визначення міри гармонійності їх відповідності.

Моральний вибір цінностей ділового спілкування припускає наявність у суб’єктів спілкування відповідних моральних якостей і наслідування таких норм, які не могли б суперечити цьому вибору.

Рівень культури і етики ділового спілкування характеризуються мірою досконалості і гармонійності сфер і складових їх елементів.

Якщо немає гармонії між цінностями, нормами і якостями суб’єктів ділового спілкування, то існує потенційна можливість виникнення конфліктних ситуацій.

Розглянуті теоретичні аспекти міжособистісного спілкування дозволяють звернутися до предмета безпосереднього інтересу і турботи педагогічної етики –
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   35

Схожі:

Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих педагогічних навчальних закладів
Шамне А. В. Основи самостійного вивчення курсу загальної психології : навчально-методичний посібник для студентів вищих педагогічних...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для організації самостійної роботи студентів спеціальності 030504 "Економіка підприємства" окр "бакалавр" вищих навчальних закладів
...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів небіологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів. К.: Кмпу, 2004. 33 с
Неведомська Є. О., Маруненко І. М. Анатомія людини: Навчально-методичний посібник для студентів небіологічних спеціальностей вищих...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник до практичних занять з медичної біології для студентів і викладачів вищих навчальних медичних закладів
Навчально-методичний посібник до практичних занять з медичної біології для студентів І викладачів вищих навчальних медичних закладів...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів спеціальності "Соціальна робота" вищих навчальних закладів. Львів: Видавництво Національного університету "Львівська політехніка", 2005. 140 с
Рекомендовано Науково-методичною радою Національного університету “Львівська політехніка” як навчальний посібник для студентів спеціальності...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60
Законодавство України про релігію і церкву: Навчально-методичний посібник. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – 107 с
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів Суми Вид-во Сумду 2008 ббк 67. 9 (4 Укр) 304 о-60
Законодавство України про релігію і церкву: Навчально-методичний посібник. – Суми: Вид-во СумДУ, 2008. – 107 с
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації
В. Ніженковська – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри біоорганічної, біологічної та фармацевтичної хімії Київського...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчально-методичний посібник для студентів вищих медичних навчальних закладів IV рівня акредитації
В. Ніженковська – доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри біоорганічної, біологічної та фармацевтичної хімії Київського...
Навчально-методичний посібник для студентів вищих навчальних закладів iconНавчальний посібник для студентів медичних вищих навчальних закладів та лікарів-інтернів
Рекомендовано Центральним методичним кабінетом з вищої медичної освіти моз україни як навчальний посібник для студентів вищих медичних...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи