Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) icon

Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне)




Скачати 124.75 Kb.
НазваДокорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне)
Дата04.08.2012
Розмір124.75 Kb.
ТипДокументи

Савченко В. Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) // Філософська думка. – 2010. – № 4. – С. 126-133.


Докорінно незавершений проект:

(у продовження розмови про нагальне)

У розмовах на теми моралі є одна перевага: цей тип дискурсу так довго потерпав від найжорстокішої цензури, що тепер, через свою недоречність, одразу викликає увагу співрозмовника; хоча є й незручність – співрозмовник не може себе примусити сприймати вас всерйоз.

Мішель Вельбек «Можливість Острова»


маси шукають розваг, в той час як мистецтво вимагає від глядача концентрації.

Вальтер Беньямін «Мистецький твір за доби його технічної відтворюваності»


^ Публіка стає екзаменатором, але неуважним.

Вальтер Беньямін «Мистецький твір за доби його технічної відтворюваності»


ФД № 6, 2009 було присвячено проблематиці естетики. Нарешті і ця галузь філософської свідомості спромоглася вийти у широкий простір публічного обговорення національного масштабу. Цей факт за останні роки, здається, можна вважати майже безпрецедентним, і саме за це велика подяка тим, хто долучився до цієї справи.

Усі публікації цього числа гідні уваги, навіть усі вони, позиціонуючи різні теми, тим не менш виявляються пов’язаними спільною спрямованістю і близькою проблематикою. Це питання сутності мистецтва як такого, його сьогоднішнього стану та новітніх модифікацій. Проблеми сучасних форм художньої діяльності, таких, наприклад, як NET-art (О.Балашова), перегукуються з питаннями мистецтва і культури давніх або не так давно минулих часів (С.Ніконова, А.Артюх). Знайомлячись з усіма статтями різних авторів, про вельми різні часи й, вочевидь, про різні «матерії», наочно відчуваєш філософсько-естетичну цілісність підґрунтя, до якого стягуються все це розмаїття міркувань. Окрім вже названих лейтмотивів часопису – вічні й водночас актуальні теми суб’єкта (в контексті роздумів про інтерсуб’єктивність, автора і реципієнта мистецтва), мови (зокрема, візуальної і вербальної), співвідношення художньо-естетичного і буттєвого вимірів людини тощо.

Більш детально хотілося би проаналізувати дискусійні моменти, які було відбито у форматах інтерв’ю головного редактора «ФД» С.Пролеєва з професоркою Л.Левчук та круглого стола, що був проведений між провідними спеціалістами вітчизняної естетики.

Чому ми питаємо себе про спосіб вивчення мистецтва, знову і знову говоримо про нагальний пошук його методології? Сучасний стан в цій галузі, навіть у сфері професійного розуміння й аналізу мистецтва, є малозадовільним. Причини цього ховаються у багатьох чинниках, в значній мірі вони визначаються ринковими відносинами, але мова йде не тільки про економічні важелі. Чому, про що слушно кажуть чимало авторитетних фахівців, у нас нема сьогодні повноцінної арткритики, переконливого мистецтвознавчого та естетичного дослідження того, що відбувається? Спробуємо зрозуміти ситуацію зсередини, аналізуючи внутрішні, іманентні розвиткові мистецтва аспекти проблеми.

По-перше, у великій мірі змінився характер мистецтва, його класичні форми виявилися відчутно потиснутими (якщо часом і не витиснуті взагалі) новими, нетрадиційними. По-друге, стали іншими «ареали проживання» мистецтва: з музеїв і камерних галерей воно вийшло в інший простір та вимір – на вітрини супермаркетів, стадіони, в інтерфейси компьютерів та заставки мобільних телефонів. Багато в чому переорієнтувався вектор сприйняття мистецтва – звернення до індивідуальності та діалогічності замінюється спрямуванням на масштабність і масовість. По-третє, власне в аспекті вивчення мистецтва виявляється відсутність розробленої теорії пояснення та тлумачення нових форм і неадекватність застосування до них класичної методології. По-четверте, прийшло усвідомлення необхідності вироблення нових підходів, але на загальному рівні поки що спостерігається лише початкова, дискусійна стадія цього процесу.

Поза усі принципові розбіжності питань про те, якому мистецтву ми віддаємо перевагу, яке вивчаємо та в який спосіб це робимо, в гуманітарному пізнанні в особистісній дослідницькій позиції, як правило, виявляється певне підґрунтя, що збирає відповіді на всі ці питання до інтенційної та смислової єдності. В історії вивчення мистецтва ми бачимо цьому чималу кількість прикладів. Тому, розмірковуючи про розуміння мистецтва в новій соціокультурній і методологічній ситуації, мені здалося доречним разом з тим окреслити існування двох підходів або ідеологій, які можна було б, умовно кажучи, позначити як «класичну» і «постмодерністську» позиції. Розмежування торкається не тільки методології, воно охоплює значно ширше поле і проблем (онтології, соціології, культурології мистецтва), і учасників дискусії (окрім тих, хто безпосередньо за фахом формує теорію мистецтва, сюди включаються й самі художники, й практики-арткритики, і всі інші, хто створює артпростір, від журналістів та галеристів до музейників і аукціоністів). Йдеться про цілісну позицію, яка, не виключає у собі можливих протиріч, але має виявлену домінанту та визначеність. Зокрема, в уловлюванні єдності, що існує в тій чи іншій мірі на рівні особистісного ставлення до нових форм мистецтва, їхньої оцінки у порівнянні з класичними зразками, виробки стратегій їхнього вивчення.

Отже, перший проблемний ракурс у сучасному розумінні мистецтва пов'язаний з кількісним і якісним розширенням видових та жанрових меж художньої творчості. Мова йде, в першу чергу, про розповсюдження таких форм, як інсталяція, перфоманс, хепенінг, відео-арт, медіа-арт тощо. З’ясування пріоритетних напрямів у розумінні та вивченні художньої діяльності є безпосередньо пов’язаним з уявленнями про сутність і призначення мистецтва. У зв’язку з цим цікавою є думка провідного українського естетика Лариси Левчук, згідно якої, у сучасній ситуації прийшов момент розмежування традиційно ототожнюваних понять «художня творчість (діяльність)» і власне «мистецтво». Нові форми, про які йшлося раніше, а також багато інших, які демонструє сьогодні і кінематограф, і література, не відповідають класичній уяві про мистецький твір. Л.Левчук наводить конкретні критерії, за якими названі форми не включаються у логічне поле того, що прийнято вважати мистецтвом. Це три чинники: наявність образу, діалектики форми і змісту, примату індивідуально-авторського начала на противагу колективній творчості (с.33, також про це, с.7).

Опоненти в цій дискусії – професори, доктора філософських наук Ірина Бондаревська та Раїса Шульга – протестують проти такого звуження в розумінні мистецтва, аргументуючи свою незгоду неісторичністю підходу протилежної сторони. І. Бондаревська вважає принципово невірним оцінювати нові форми мистецтва, виходячи з принципів традиційно-класичної естетики, і мотивує своє заперечення тим, що, «можливо, у цих творів інше завдання, інша функція» (с.33). І тому слід змінити апарат естетики, зокрема, в напрямі сучасних соціокультурних теорій, які є більш здатними до пояснення нових реалій мистецтва.

Раїса Шульга указує на той факт, що в момент оформлення естетики як самостійної дисципліни, у її підґрунтя, цілком природно для доби Просвітлення, було закладено певну нормативність, або проективність, як її називає дослідник. Припускаючи те, що у свій час ця проективність була, природною і, ймовірно, навіть дотичною, Р.Шульга наполягає на тому, що вона не мусить тяжіти над розумінням мистецтва в умовах іншої культурної ситуації. Якщо вона залишається не відрефлектованою та не «винесеною за дужки» своєї історії, то таким чином неправомірно завдає помилкові установки нібито універсального погляду на сутність мистецтва (с.34-35).

Безперечно, аспект, якого торкається Р.Шульга, потребує подальшого глибокого спеціального розгляду. Проте на даному етапі теза про некритичне, інерційне функціонування просвітницької ідеї мистецтва як оптимального засобу виховання людини все ж викликає сумніви. Наївність та зверхність дидактизму просвітників щодо художньої творчості було неодноразово усвідомлено і практичною, і теоретичною естетикою (щоправда, це не заважило проявам його рецидивів, а, з іншого боку, вірогідно, свідчить про життєздатність і невикорінну привабливість цієї ідеї). Поза те, чому б не припустити думку, що естетика як частина філософського, а не власне наукового знання, у своїх просвітницьких витоках сформулювала або виокремила положення, які зберігають актуальність і, дійсно, універсальний характер, що дає їм змогу «пробуджуватися» і повноцінно «оживати» в нових історичних контекстах. Зокрема, це можна сказати і про естетику чарівного, яка, насправді, лежить у підвалинах багатьох ідей просвітників, і в тому разі має відношення до проекту виховання і вдосконалення людини за допомогою мистецтва (проте, відзначимо окремо, попри усю спільність не тотожна цьому проектові).

В цілому позиція тих, хто обстоює відмову від «класичної» естетики, уявляється недостатньо аргументованою, оскільки їхня теорія чи естетика нового мистецтва виглядає на кшталт апофатичної, на відміну від позитивної «класичної». По суті, з цього боку можна почути лише одну наполегливо повторювану думку про те, що нове мистецтво принципово відрізняється від його класичних зразків і тому ними не являється. Але про цей факт говорить й інша сторона, тільки ще називаючи при цьому критерії розмежування класичних і некласичних форм, або «мистецтва» та «інших різновидів художньої творчості», згідно Л.Левчук. Так, щодо останніх, то спираючись на естетику неопозитивізму, Л.Левчук пропонує застосовувати поняття «контамінації» та «міжчуттєвої асоціації», «синестезії»(с. 23-24).

В атмосфері розпачу та нерозуміння, що домінує в сучасному артпросторі (на широкий загал) і чергується або з відкритою неприязністю, або, навпаки, голослівними вихваляннями «нового мистецтва», ці пропозиції звучать досить конструктивно. Оскільки те, що в якості методологічних новацій пропонує протилежна сторона, зазвичай, розчиняє художнє начало в оптиках інших підходів, соціологічних, передусім.

Це саме відноситься й до твердження про неправомірність застосування положень і категорій традиційної естетики до «нового мистецтва» взагалі. Ця заборона набуває слушності, проте, схоже, що не в тому сенсі, виходячи з якого її формулюють. Не естетика, в першу чергу, стає нездатною оцінити і пояснювати ці феномени, а те, що репрезентується в межах мистецтва, часто-густо з самого початку виключає естетичні завдання (наприклад, концептуальне мистецтво). Це примушує замислитися, а що ж тоді у цій творчості залишається власне від мистецтва. Нерідко навіть самі художники, такі, скажімо, як Д. Герст, на якого посилалася Ірина Бондаревська, визначають свою діяльність як арт-менеджмент, таким чином розрізняючи свою творчість і те, що зазвичай називають мистецтвом.

Тому в, безсумнівно, складній та багатоаспектній дискусії про те, що вважати мистецтвом, і чи включати у предметне поле цього поняття на загальних умовах «нові форми» художньої діяльності, про які йшлося раніше, більш переконливою поки є позиція, яку висловлюють естетики, що не поспішають відмовлятися від досвіду класики.

В дискусії про долю і можливості сьогоднішньої естетики суттєві контраргументи наводить С. Пролеєв. Так серед реалій сучасного мистецтва він відзначає ситуацію, в якій позиція автора виявляється досить непрозорою, а статус мистецького твору створюється мас-медіа, визначається соціальним довкіллям, у якому твір перебуває. Інтерсуб’єктивність замість суб’єкта (і автора, і реципієнта). Причому інтерсуб’єктивність, що є заданою культурою мас… (с. 8).

Тобто, С. Пролеєв указує на проблему втрати суб’єкта, його розпорошування у суспільстві, у потоках масової культури, що пронизують, свідомість і автора, і тих, хто сприймає мистецтво. У відповідь на це Л. Левчук відстоює «надихальну» позицію, згідно якої, попри будь що, індивідуальність та особистість людини у процесі створення (і сприйняття) мистецтва виявляється первинною. Без автора, без його позиції, погляду, стиля, художньої самобутності його творчості, нема й твору. В тій самій мірі це можна сказати і про реципієнтів мистецтва. Зрозуміло, що чимало чинників можуть відволікати, уводити від мистецтва, від виховання культури його сприйняття. Проте, вчений переконана, що людина з розвинутим естетичним смаком не може задовільнитися тим, що їй пропонує масова культура (до речі, коли Ірина Бондаревська вказує на нібито протиріччя і неузгодженість з приводу розуміння масової культури всередині позиції «класиків», необхідно пам’ятати про різне наповнення цього поняття, яке сьогодні тлумачиться доволі широко, проте, навіть в ситуації максимально «толерантної» його інтерпретації, в ньому залишається чимало негативних висхідних значень; і в даному контексті Л.Левчук, безперечно, ставить наголос саме на них). Отже, людина не є приреченою бути повністю поглинутою телекомунікаційним простором або Інтернетом, їй завжди буде нагально необхідним діалог з автором, творцем, який виникає у глядача або читача за відвідування театрів, музеїв, картинних галерей тощо. (с. 10). Поділяючи в цілому точку зору Л. Левчук, хочу додати, що, ймовірно, коли ми говоримо про будь-яке розуміння мистецтва, ми завжди маємо справу з особистісним сприйняттям. Людина може бути примітивною й уловлювати лише незначну частину того, що, скажімо, спрямовує до неї автор і твір, але те, що вона в цьому зрозуміє, буде саме її особистісним актом розуміння. Якщо ми говоримо про те, що зазвичай сьогодні відвідування виставки – це присутність у відповідному місці і відповідному середовищі, що це радше данина короткочасній моді, зовнішнім умовностям або світським правилам пристойності, ніж справжнє спілкування з мистецьким твором, то, дійсно, таке відвідування – лише видимість, симулякр, імітація акту художньої взаємодії. І це, треба визнати, є доволі розповсюдженим. Але, типовість таких профанацій контактів з мистецтвом з боку глядачів в значній мірі спровокована рівнем і спрямованістю багатьох теперішніх артпроектів. В цілому ж це проблема передусім не естетична, а культурфілософська, соціальна. Особливостями сприйняття займалось і займається немало естетиків, зокрема, в обговоренні згадувались цікаві дослідження феноменолога Р.Інгардена, також не треба забувати й розробки щодо «схоплення» сприйняття сучасної (омасовленої) людини, які є в здобутках рецептивної естетики. Але, дозволю собі висловити думку, що в даному випадку справжня проблема полягає глибше, ніж питання про спосіб вимірювання інтерсуб’єктивності. І вона полягає в тому, як повернути людину, що живе і виховується в добу «повстання мас», до себе, точніше до власне людського у собі? Отже, розуміючи, що це принципово велика тема іншої розмови, заради справедливості зазначимо, що класична естетика і мистецтво, яке співвідноситься з її критеріями, не уявляючи себе поводирями людства, тим не менш не залишаються відстороненими від цих проблем.

Повертаючись до питань методології мистецтва, варто згадати ім’я відомого білоруського філософа Альміри Усманової, яка практично і теоретично розробляє у своїх «візуальних дослідженнях» позицію міждисциплінарного вивчення мистецтва, що має відбуватися у сполученні загальнофілософських (передусім соціального ґатунку) і формально-естетичних підходів (http://viscult.ehu.lt/article.php?id=212).

На рівні програми А.Усманова заявляє про необхідність взаємодії категоріального апарату класичного мистецтвознавства і різноманітних соціологічних теорій. Але виявляється, що на практиці неминуче відбувається відхилення до одного чи іншого полюсу. Отже, принципи дослідження А.Усманової здебільшого тяжіють до соціології, і поетика твору залишається затіненою. Це витікає зі свідомої установки на практичне нерозрізнення мистецьких творів серед інших артефактів повсякденності.

Усі аргументи, що наводять в цьому контексті А. Усманова, Р. Шульга І. Бондаревська та їхні однодумці, заслуговують на увагу, бо вони вносять уточнення (часом вельми радикальні) в наші попередні уявлення. Проте, що стосується розуміння мистецтва, то продуктивність цих підходів бачиться лише, або головним чином в площині його історії. Тут мова може йти про розширення дослідницьких обріїв, про «перевідкриття» та залучення нових імен у нібито добре відомі сторінки, про можливості переоцінки приорітетів. (Наприклад, наскільки кардинально може змінитися хід історії мистецтва, якщо ми відмовимося від європоцентристського або «чоловічого» погляду тощо?!) А втім, на мою думку, включення твору в соціальні, економічні, ідеологічні контексти не вирішує проблему цінності окремого твору. Тобто ці фактори не впливають принципово на існування шедевра, оскільки ані технічними, ані соціокультурними умовами не забезпечується народження видатного мистецького твору. Усе, безперечно, має певне значення, і всі чинники в більший чи менший спосіб сприяють або протистоять появі твору на світ –виникне він чи ні?! Однак, якщо через століття до нього звертаються нові люди, це означає, що він відбувся, вийшов за межі свого часу та історичної обумовленості; він виокремився і став чимось видатним, а для цього було необхідно, в першу чергу, авторське начало творця.

Усманова стверджує, що ті, хто, як в минулі часи, ставиться до мистецтва як до «ефекту інтенціональної діяльності художника», цілком задоволені вивченням психології та особистісної біографії художника разом із аналізом зображених об’єктів, втім, за її думкою, цього аж ніяк недостатньо. «Відкриття суб’єктивності художника, виявлення у найвищий спосіб персоналізованого і индивідуалізованого світу бачення, а не аналіз форм суб’єктивації глядача і контекстуалізації твору у соціальному світі – ось що є єдиним об’єктом турбот класичного мистецтвознавства» (Пер. автора статті –В.С.)(http://viscult.ehu.lt/article.php?id=212).

Можна погодитися з незадоволеністю Л.Левчук, коли вона каже, що в багатьох сучасних статтях про творчість художників, якщо вибрати біографічні дані, анічого не залишається. Що свідчить про відсутність опрацювання теоретичних понять. Однак, коли А.Усманова відмовляється від традиційних підходів, де ставиться наголос на «суб’єктивність художника», виникає бажання заперечити. Зрозуміло, сьогодні не обійтися без вивчення «форм суб’єктивації глядача і контекстуалізації твору у соціальному світі», проте суб’єктивність мистця має бути у фокусі уваги дослідника передусім. Оскільки певні структури соціального ґатунку (владні, гендерні, ідеологічні), а також, з іншого боку, загальнокультурні (зокрема, архетипові), можуть бути побачені і розкриті у будь-якому творі мистецтва, і не тільки мистецтва.

Уявляється, що аналіз твору і взагалі творчості художника має виходити насамперед з особистісного, індивідуального, особливого, того, що виокремлює його на загальному тлі. Тому вагомість і переконливість багатьох зразків «класичного мистецтвознавства» не втрачає сили й сьогодні, і водночас після знайомства із багатьма «новими» дослідженнями, на жаль, часто-густо складається враження про щось безперечно інше, ніж те, що ми знали, чим захоплювались, могли бути зацікавлені, – і все… Нерідко аналіз переходить з результату діяльності на процес, тобто континуум створення твору і/чи його сприйняття. Тлумачення-роздуми такого штибу бувають навіть захватні, часом і глибокі, але при цьому проблеми мистецтва, принаймні, як естетичного феномену, причому в його зв’язках з поняттями чарівного, моральнісного, ціннісного, тут здебільшого свідомо ігноруються. У зв’язку з цим хотілося б відзначити актуальність і продуктивність концепції «мистецтва як людинотворення» луганського філософа Віталія Даренського (с.61-78).

Але, як би то не було, слід віддати належне новим, соціологічно орієнтованим підходам – вони розширюють наші уявлення про контекст мистецтва, і в певній мірі власне про художню творчість. Проте в цьому ракурсі важливість позиції «класиків» виявляється ще очевиднішою. Вона полягає у силі, по-перше, естетики як такої, із закладеними у її підвалини протягом попередніх століть принципами і критеріями (що, зрозуміло, не заперечує можливості їхнього критичного переосмислення, уточнення, виявлення часових обмежень). По-друге, в силі естетики чарівного, чий образ потребує суворо аналітичного аргументованого звільнення від розповсюджених сьогодні спрощень і примітивізацій. І, наприкінці, у життєвій силі і (регулятивній) необхідності затвердження Краси, Смислу, Людяності, невідбутній сенс яких всупереч багатьом реаліям «цього безумного, безумного світу» продовжує відстоюватися «класиками».

Схожі:

Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconДокорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне)
move to 1064-20602
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconЗвіт про науково-дослідну роботу дослідження змін фізичних властивостей рідин під дією різних полів та обґрунтування шляхів енергозбереження при проведенні тепломасообмінних процесів між рідиною та газом продовження
Продовження досліджень залежності гідродинамічних та електрофізичних характеристик рідин при дії на них електричних, ультразвукових...
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconЕкспертні висновки вченої ради філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка щодо «Концепції мовної освіти в Україні»
Проект «Концепції мовної освіти в Україні» з’явився для короткотривалого обговорення в суспільстві як логічне продовження нового...
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconУхвала
Про продовження терміну дії надбавки за зростання інтенсивності навчально-виховного процесу
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconУхвала
«Про продовження терміну дії надбавки за зростання інтенсивності навчально-виховного процесу»
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconМіністерство транспорту україни
Про продовження терміну дії галузевих стандартів І прирівняних до них інших нормативних документів колишнього СРСР
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconПроект "Освіта без кордонів" Проект "
Проект “Освіта без кордонів” представляє в Україні 15 престижних польських внз та має повноваження проводити інформаційну та вступну...
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) icon1932-1933 роки. Хроніка подій
Станіслав Косіор надіслав листа Сталіну, в якому, зокрема, зазначалося: «У нас є окремі випадки І навіть села, що голодують, одначе...
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconВат «ощадбанк»: інноваційний розвиток, СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ват «Ощадбанк»
Аналіз показав, що результати фінансової діяльності «Ощадбанку» на протязі 18 років є позитивними і держава може бути ефективним...
Докорінно незавершений проект: (у продовження розмови про нагальне) iconСамостійна робота студентів як проблема модульно-рейтингової системи
Загальний освітній та науковий ступінь має дозволити національним системам європейських країн взяти все краще за рахунок підвищення...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи