Тема 10 уряди в зарубіжних країнах icon

Тема 10 уряди в зарубіжних країнах




Скачати 146.89 Kb.
НазваТема 10 уряди в зарубіжних країнах
Дата25.09.2012
Розмір146.89 Kb.
ТипДокументи

Тема 10

УРЯДИ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ


  1. Поняття уряду. Місце уряду в системі вищих органів державної влади.


Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.

В одних країнах (більшості) уряд є органом, який очолює виконавчу владу, в інших країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як виконавчу, так і законодавчу та судову владу.

Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій, оскільки, наприклад, Кабінет при Президенті США не є колегіальним органом, так як рішення приймаються не більшістю голосів, а главою держави.

Органи виконавчої влади – сукупність державних установ, що здійснюють адміністративні і політичні функції держави.

Уряд, як верхівка виконавчої влади, у більшості країнах здійснює загальне управління справами держави, керує її внутрішньою та зовнішньою політикою.

Діяльність урядів у багатьох державах виходить далеко за межі виконавчої влади, наприклад, вони виконують і ряд функцій політичного характеру (особливо в парламентських республіках).

Правовий статус урядів в багатьох країнах не деталізується, уряд може вирішувати найрізноманітніші питання, які не завжди можна регламентувати наперед. В сучасних конституціях, як правило перераховуються повноваження уряду, але це не завжди вдається зробити, оскільки на практиці уряд є дуже мобільним органом, тому така регламентація є досить відносною.

  • Наприклад, в конституції США нічого не сказано про повноваження уряду.

Загальна тенденція, яка спостерігається, свідчить про зростання ролі уряду, особливо у парламентських та напівпрезидентських республіках.

Уряд часто є ініціатором законодавства з питань державного регулювання економіки.

Залежно від політичної практики, історичних умов і національних традицій посилення позиції уряду набуває різноманітних форм, що в кінцевому підсумку зумовлюється існуючими формами правління.

  • У парламентських країнах піднесенню ролі уряду над парламентом сприяє та обставина, що формування уряду здійснюється тією партією (партіями), які мають більшість у парламенті.

  • Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі.

  • Змішана (дуалістична) модель уряду існує в Франції, яка полягає в тому, що президент призначає Прем’єр-міністра, який керує діяльністю уряду і голову у Раді міністрів. Уряд активно використовує своє право законодавчої ініціативи, видає власні акти, які сприяють посиленню позицій уряду в системі вищих органів влади.

В зарубіжних країнах вищий орган виконавчої влад може мати різні назви: Рада Міністрів, Кабінет, Кабінет Міністрів, Державна Рада, Адміністративна Рада, Федеральна Рада тощо.


  1. ^ Види урядів.


За партійним складом розрізняють такі види урядів:

  1. однопартійний уряд - в тих парламентський державах, в який яка-небудь партія має більшість місць у парламенті, така ситуація характерна для країн з двопартійною системою (Великобританія, Австралія, Канада) і країн з однією домінуючою партією; в президентських республіках також формується однопартійний уряд, оскільки глава держави призначає міністрів із своєї партії, і лише інколи поодиноких представників інших партій або безпартійних спеціалістів, при чому представники інших партій в такому уряді повинні діяти у відповідності із політикою президента.

  2. в напівпрезидентський республіках склад уряду може бути в певній мірі пов’язаний із складом парламенту (наприклад, у Франції уряд повинен отримати вотум довіри парламенту), в деяких постсоціалістичних державах президент хоча може і не враховувати склад парламенту, але повинен враховувати думку парламенту щодо кандидатури прем’єр міністра. Тому в таких країнах уряд як правило вважається безпартійним, оскільки до його складу входять представник різних партій і немає ведучої партії. Такий уряд не може впроваджувати в життя політику однієї партії, тим більше, що загальне керівництво таким урядом здійснює безпартійний, чи формально безпартійний президент.

  3. Якщо в парламентській монархії чи республіці в парламенті немає більшості від якоїсь партії, то формується багатопартійний (коаліційний) уряд, який на основі попередньої домовленості підтримується необхідною кількістю парламентарів. Лідери партій ділять між собою міністерський пости, чим такий уряд і відрізняється від багатопартійного уряду у постсоціалістичних державах, де президент призначає міністрів.

  4. Безпартійні уряди в свою чергу поділяються на:

    1. ті, які характерні для країн з абсолютною монархією, де взагалі відсутні політичні партії (Саудівська Аравія, ОАЄ, Оман, Катар);

    2. ті, які створюються в певні кризові моменти (це службові, ділові, чиновницькі, робочі уряди) (Португалія, Італія, Марокко). Чиновник в такому уряді можуть бути і безпартійні та належати до певних партій, але ця належність не повинна відображатися у їх діяльності. Такий уряд має тимчасовий характер та діє до нових виборів в парламент.

    3. При диктаторський режимах, коли всі політичні партії заборонені і уряд формується військовими зі складу із складу дивізій та полків.

Залежно від підтримки уряду парламентом розрізняють:

  1. уряди більшості (уряди парламентської більшості – найбільш поширені);

  2. уряди меншості (утворюються в тих випадках, коли в уряді є одна-дві крупні партії, які не мають більшості у парламенті, тому створений уряд називається парламентської меншості; одна з партій формує уряд, а декілька малочисельних партій не входять з принципових міркувань, чи не будучи запрошеними в коаліцію, але обіцяють підтримати уряд при голосуванні при вотумі довіри. Такий уряд меншості дуже нестійкий і утворюється в кризовій ситуації та називається тимчасовим або перехідним).

В кризових ситуаціях, в умовах війни чи у післявоєнний період можуть утворюватися також особливі уряди – уряди національної єдності, які об’єднують всі політичні сили із представництвом різних партій. Такі об’єднання створюються на основі співпадіння першопочаткових цілей – наприклад, боротьба із іноземними загарбниками, але подальші шляхи розвитку держав як правло розходяться, тому в такому уряді мають місце внутрішні суперечності, тому після досягнення першопочаткової мети між різними силами в уряді починається боротьба.


  1. ^ Порядок формування уряду, його склад і структура.


Порядок формування уряду залежить від форми правління в тій ч іншій державі Розрізняють парламентський та позапарламентський спосіб формування уряду.

    • В поодиноких випадках в абсолютних монархіях глава держави призначає членів уряду з числа своїх ближніх родичів (Бахрейн, Катар, Кувейт, Саудівська Аравія).

    • Вибір міністрів є вільним для глави держави і в дуалістичних монархіях, хоча король інколи враховує ситуацію в парламенті.

    • В президентських республіках глава держави також формує уряд відповідно до своїх бачень та переконань з числа відомих діячів своєї партії (Бразилія, Єгипет, Колумбія, Мексика), але в формуванні уряду в таких державах часто бере участь і верхня палата (в США згоду на призначення міністрів дає Сенат, але він не займається питання партійної приналежності міністрів, а перевіряє їх компетентність та моральний облік).

    • В напівпрезидентських республіках партійний склад парламенту враховується при формуванні уряду, оскільки для призначення прем’єр-міністра як правило потрібна згода нижньої палати, але для призначення інших міністрів згоди парламенту не потрібно, крім рідких випадків, коли на призначення ключових міністрів крім прем’єра потрібна згода і парламенту (такий порядок дії в деяких постсоціалістичних країнах). Після виборів президента, навіть якщо обрано ту ж особу на повторний строк, формується новий склад уряду.

    • В парламентських монархіях і парламентських республіках застосовується парламентський спосіб формування уряду, заснований на виборах у парламент. У випадках, якщо парламент розпускають достроково, уряд формується заново, навіть, якщо при владі залишились ті ж партії, але вибори президента не тягнуть за собою формування нового складу уряду. Уряд в таких державах вважається створеним, якщо отримає довіру парламенту, але юридично це оформляється указом (декретом і т.д.) глави держави. В даному випадку глава держави (рідше голова парламенту – в Швеції) спочатку призначає кандидатуру в прем’єр-міністри – лідера партії, по відношенні до якого можна передбачати, що створений ним уряд отримає вотум довіри парламенту. Попередньо глава держави інколи зустрічається із лідерами різних партій для з’ясування їх позицій та поглядів. Призначений в якості кандидата прем’єр-міністр підбирає кандидатури міністрів і представляє їх разом з програмою діяльності парламенту та просить його про довіру. В деяких країнах (Португалія, Швеція) позитивним вважається таке голосування, при якому «проти» не проголосувала більшість парламенту, і з врахуванням тих, хто утримався, уряд може бути затверджений меншістю голосів парламентарів. Наприклад, в Німеччині та Болгарії парламентом затверджується лише глава уряду, а міністрів він призначає та заміщає сам, без участі парламенту.

    • В деяких країнах, особливо там, де в парламенті представлено багато мілких партій (деякі Скандинавські країни та країни Північної Європи), кандидат на посаду прем’єр-міністра, якому глава держави поручає формування уряду, називається форматором. Інколи змінюється декілька форматорів, перед тим як склад уряду представляється парламенту, який до того ж не завжди його затверджує.

Уряд складається з міністрів. Міністр – це основна складова уряду.

Згідно із парламентськими традиція, які існують у Великобританії, Індії, Італії, Німеччині, Японії голова і більшість членів кабінету міністрів повинні

входити до складу нижньої палати парламенту, що, наприклад, не допустимо є у Франції.

Але в склад уряду крім прем’єр-міністра та міністрів, які очолюють міністерства чи урядові департаменти, входять і посадові особи – державні міністри, міністри без портфеля, статс-секретарі, іноді молодші міністри і парламентські секретарі.

В деяких країнах посада державного міністра є більш значущою, ніж посада просто міністра (Франція, Португалія), а в деяких країнах навпаки.

У Великобританії, наприклад, «державний міністр» означає на практиці заступник міністра.

В Японії, наприклад, всі члени уряду називаються державними міністрами.

Як правило міністр – одна особа, яка очолює міністерство, але бувають випадки, коли на чолі міністерства стоїть два і більше міністрів (Фінляндія).

Частіше є один міністр, а поряд з ним назначається державний міністр, статс-секретар, який є його заступником, або відає певною ділянкою роботи. Інколи бувають міністри чи статс-секретарі при президенті чи прем’єр-міністрі.

У Великобританії, наприклад, до складу уряду входить парламентський секретар, який називається державний чиновник, який займається підтриманням зв’язків із парламентом.

^ Міністр без портфеля – це така посадова особа, яка може займатися різними видами діяльності, наприклад, виконувати доручення глави уряду, займатися координаційною діяльністю, курувати декілька міністерств, бути віце-прем’єрами. Інколи така посада маскує його основну діяльність, коли, наприклад, уряд не бажає оголошувати коло його обов’язків, а насправді він керує атомною промисловістю, справами озброєння і т.д.

Посада заступника прем’єр-міністра передбачена не у всіх країнах.

Наприклад, в конституції Німеччини сказано, що Федеральний канцлер може мати заступника, але на практиці ним стає міністр закордонних справ, який вважається другим за важливістю міністром.

Конституція може строго лімітувати кількість і види міністерств і міністрів (США, Швейцарія).

Наприклад, в США є 12 міністерств (департаментів). Останнє з них утворене у 1977 році – Міністерство енергетики. При утворенні США було всього 3 міністерства (Міністерство закордонних справ, Міністерство оборони, Міністерство фінансів).

В деяких країнах немає чіткого переліку міністерств та міністрів, і кожен уряд може утворювати їх в будь-якій кількості.

Перелік основних міністерств як правило міститься не в конституції, а в спеціальних законах чи актах глави держави.

В деяких країнах встановлюється мінімальна кількість членів уряду, в інших – максимальна, а в деяких встановлюється і верхня, і нижня межа (в Ірландії до складу уряду входить від 7 до 15 міністрів).

В абсолютних та дуалістичних монархіях, а також президентських республіках фактичним главою уряду і главою виконавчої влади є глава держави.

В парламентських і напівпрезидентських республіках завжди є посада глави уряду, який підбирає решту його членів.

Навіть, якщо формально члени уряду призначаються на посаду главою держави, він повинен діяти узгоджено із главою уряду (винятки з цього правила є в деяких пострадянських змішаних республіках).

Особливий статус глави уряду знайшов своє відображення і в конституціях. В деяких країнах він утворює своєрідну раду міністрів, які очолюють найбільш впливові відомства.

В останні роки спостерігається тенденція до створення при уряді, а точніше при його голові особливого апарату, який управляє його справами. Керівник цього апарату – дуже впливова особа, яка часто набуває статусу міністра.

      • У Великобританії росте значення таких структур, як особистий секретар Прем’єр-міністра та секретар Кабінету.

      • У Франції при Прем’єр-міністрі діє Цивільний та Військовий кабінет.

      • В Німеччині очолюване міністром Відомство Федерального канцлера розробляє рекомендації для глави уряду з усіх напрямків політики, готує проекти законів та урядових постанов, відповіді на запити, які поступають від членів Бундестагу та Бундесрату.




  1. ^ Порядок діяльності уряду.




    • В президентських республіках, в абсолютних і дуалістичних монархіях засідання уряду проводяться за власним розсудом глави держави, який одночасно і керує урядом. Як правило вони проводяться регулярно, але розрізняють офіційні (формальні) засідання, наперед заплановані, та робочі, які проводяться по мірі необхідності.

Формою роботи є не стільки колегіальне прийняття рішень, скільки збори членів кабінету з метою допомогти главі держави (главі уряду) прийняти рішення. В таких засіданнях крім членів кабінету можуть бути присутніми і помічники глави держави, і важливі державні службовці.

  • В парламентських республіках та монархіях зберігається колегіальність в роботі. Степінь колегіальності завжди вищий, коли існує коаліційний уряд і в засіданнях беруть участь представники декількох партій. При однопартійному уряді колегіальності звичайно менше, оскільки лідер партії бере на себе тягар відповідальності за прийняті рішення і одноособово править на засіданнях уряду.

Як правило в більшості країн чергові засідання уряду проводять один раз в тиждень. Порядок денний та порядок розгляду питань визначаються главою уряду. Питання доповідаються окремими міністрами, які відповідають за доручені їм галузі. Якщо питання стосується декількох міністерств, то доповідача назначає глава держави.

На засіданнях уряду ведуться протоколи, цим займається спеціальна посадова особа, наприклад, Генеральний секретар Уряду (Франція), секретар Кабінету (Великобританія). Всі протоколи засідань вважаються секретними і ніколи не публікуються.

Процедури засідань урядів можуть відрізнятися залежно від присутності тих чи інших посадових осіб. Наприклад, в Норвегії уряд під головуванням голови уряду засідає два рази в тиждень, а за участю глави держави – 1 раз.

В більшості випадків питання вирішуються не на офіційних засіданнях урядів, а до них. В деяких урядах утворюються більш вузькі за складом органи, які можуть називатися комісії чи комітети (найбільш розгалужена система комітетів Кабінету у Великобританії, діяльність комітетів не афішується, а тримається майже в таємниці, їх рішення мають ту ж силу, що і рішення Кабінету).

Система комітетів досить розповсюджена.

Уряд видає підзаконні акти – нормативні і ненормативні (укази, ордонанси, декрети, розпорядження та ін.). Вони мають меншу юридичну силу порівняно із актами глави держави.

В президентських республіках нормативні акти уряду видаються як акти глави держави.

Уряд може також видавати тимчасові акти, які мають силу закону.


  1. ^ Повноваження уряду.


Орган виконавчої влади наділені широким колом повноважень.

Часто конституції закріплюють компетенцію уряду лише в загальній формі, не конкретизуючи її. Але чим менш детально описані предмети відання, тим ширше можна їх трактувати.

Так, ст. 97 Конституції Іспанії вказує, що «Уряд керує внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною і військовою адміністрацією та обороною країни. Він здійснює виконавчу владу у відповідності із конституцією та законами держави.

Найбільш детально компетенція уряду регламентується в країнах тоталітарного соціалізму. Деякі сучасні постсоціалістичні країни також слідують цій традиції, детально перераховуючи питання відання уряду (а саме, керівництво народним господарством та соціально-культурним будівництвом, охорона громадського порядку і прав громадян, загальне керівництво зовнішніми відносинами і побудовою збройних сил, розроблення і здійснення планів економічного і соціального розвитку країни, державного бюджету і т.д.).

^ Уряд має наступні повноваження:

  • в сфері управління (охоплює всі сфери суспільного життя, координує, узгоджує і направляє діяльність всіх міністрів);

  • в законодавчій сфері (видає укази нормативного характеру чи делеговані акти, чим здійснює значний вплив на нормативну сферу держави);

  • підготовка, внесенні і виконання бюджету.

  • зовнішньополітичні (зовнішня політика одна з основних сторін діяльності уряду);

  • питання війни і миру (в його розпорядженні знаходяться збройні сили, а міністр оборони завжди є членом уряду);

  • питання освіти; питання охорони здоров’я; питання сільського господарства; охорона громадського порядку і навколишнього середовища; питання енергетики та ін.

  • надзвичайні повноваження (закріплені в спеціальних законах і при виникненні надзвичайних ситуацій (зовнішньої загрози, масових безпорядків) уряд може проголосити військовий, надзвичайний стан і зосередити всю повноту влади у своїх руках.




  1. ^ Відповідальність уряду.


Відповідальність уряду і його членів залежить від того, здійснювані ними правопорушення мають місце при виконанні службових обов’язків чи ні. В останньому випадку в ряді країн вони відповідають нарівні з іншими громадянами, хоча може бути передбачений і міністерський імунітет, коли міністр передається суду за постановою парламенту, а судить його особливий суд.

^ Відповідальність при виконанні службових обов’язків може бути: політична, кримінальна, цивільна та дисциплінарна.

Політична відповідальність може мати місце перед парламентом, президентом (главою держави), прем’єр-міністром.

^ Відповідальність перед парламентом полягає у вираженні ним вотуму недовіри уряду чи окремому міністру, у відмові в довірі уряду (це питання ставиться за ініціативою самого уряду) і як наслідок відставка уряду чи міністра. Як правило політична відповідальність має місце перед нижньою палатою чи однопалатним парламентом, перед верхньою палатою в рідких випадках (Італія).

Політична відповідальність міністрів може бути солідарною та індивідуальною.

При солідарній відповідальності навіть якщо недовіра висловлена одному міністру у відставку йде весь уряд (Франція, Іспанія, Куба).

При індивідуальній відповідальності у відставку йде тільки той міністр, якому висловлена недовіра.

В деяких країнах можливим є і колективна, і індивідуальна відповідальність. Питання про те, який вид відповідальності застосовувати при вираженні недовіри одному міністру в одних країнах вирішує сам кабінет (Великобританія), в інших – парламент (Італія).

^ Політична відповідальність перед главою держави виражається в заміщенні міністра (звільнення у відставку) президентом, зокрема за «неправильну політичну лінію». Це можливо у президентських та напівпрезидентських республіках.

^ Політична відповідальність перед прем’єр-міністром також полягає у вимозі прем’єра подати у відставку відповідного міністра, зокрема у випадку неузгодженостей з принципових питань.

В парламентських республіках та монархіях, де міністрів підбирає сам прем’єр, він сам і може вимагати від міністра виходу у відставку.

В напівпрезидентських республіках, що звільнити міністра прем’єр повинен діяти через президента, який призначає його на посаду.

  • Особливість політичної відповідальності полягає в тому, що вона може наступати не лише за правопорушення, але й без таких (що частіше і трапляється). Наприклад, парламент виражає недовіру за недоліки в роботі уряду, певні упущення, вважаючи політичний курс уряду чи окремих міністрів невірним, часто у зв’язку із порушенням етичних норм.

В ряді країн можливим є імпічмент міністра, процедура якого аналогічна до процедури імпічменту президента. Наприклад, в Данії справа про імпічмент може бути порушена не лише парламентом, але й монархом і рішення в цій справі приймає високий суд королівства.

Форми кримінальної відповідальності за злочини міністрів, здійснені при виконанні службових обов’язків неоднакові.

В одних країнах можливим є імпічмент, в інших – парламент може лише пред’явити обвинувачення (Польща, Франція), в останньому випадку міністра судить особливий суд (Високий суд правосуддя – Франція, Державний трибунал – Польща), за рішенням парламенту міністра може судити конституційний суд (Італія), але часто за цим слідує наступне передання справи у загальний кримінальний суд.

В загальному діє принцип, якщо міністр має імунітет (а в більшості випадків він його має), то обвинувачення повинне пред’являтися парламентом, але бувають і винятки з цього правила.

В світі були випадки засудження міністрів за хабарництво, за несплату податків.

Цивільна відповідальність виражається в позовах до уряду та міністрів за нанесення фізичним та юридичним особам шкоди у випадку порушення законів при виконані службових обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність може бути лише індивідуальною. Вона виражається у стягненнях, які накладаються прем’єр-міністром чи президентом за упущення по службі.






Схожі:

Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconТема парламент в зарубіжних країнах
Поняття та етапи розвитку парламенту І парламентаризму. Місце І роль парламентів у системі влади в зарубіжних країнах
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconП лан семінарського заняття №1 на тему: поняття, предмет, метод І система конституційного права зарубіжних країн. Джерела конституційного права у зарубіжних країнах
Гураль П. Ф., Левицька Г. Р. Конституції та конституціоналізм в зарубіжних країнах. Львів, 1997. с. 4-14
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconТема: «Парламенти в зарубіжних країнах»

Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconТема поняття, предмет, метод І система конституційного права зарубіжних країн. Джерела конституційного права у зарубіжних країнах
Норми К. П., які регул відносини виконавчо-розпорядчої влади – основа адм.І фін права
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconОблік у зарубіжних країнах ”
Методичні вказівки щодо практичних занять з навчальної дисципліни “Облік у зарубіжних країнах” для студентів денної та заочної форм...
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconАудит у зарубіжних країнах”
Методичні вказівки щодо самостійної роботи з навчальної дисципліни “Аудит у зарубіжних країнах” для студентів денної та заочної форм...
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconАудит у зарубіжних країнах ”
Методичні вказівки щодо практичних занять з навчальної дисципліни “Аудит у зарубіжних країнах” для студентів денної та заочної форм...
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconОблік у зарубіжних країнах”
Методичні вказівки щодо виконання контрольних робіт з навчальної дисципліни “Облік у зарубіжних країнах” для студентів заочної форми...
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconТема: «Судова влада в зарубіжних країнах»
Види судових систем та конституційно-правові принципи їх організації та діяльності
Тема 10 уряди в зарубіжних країнах iconТема форми держави у зарубіжних країнах
Під формою д-ви розуміють сукуп-сть основних структурноутворюючих зовнішніх ознак орг-ції І д-сті держ вл
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи