Тема Релігійно-общинні правові системи icon

Тема Релігійно-общинні правові системи




Скачати 197.22 Kb.
НазваТема Релігійно-общинні правові системи
Дата26.09.2012
Розмір197.22 Kb.
ТипДокументи

Тема 9. Релігійно-общинні правові системи

  1. Загальна характеристика релігійно-традиційних правових систем.

  2. Характеристика релігійно-общинної правової системи:

    1. мусульманське право;

    2. індуське право;

    3. іудейське право;

    4. канонічне право християнських церков.

  3. Характеристика далекосхідної (традиційної) правової системи:

    1. китайське право;

    2. японське право.

  4. Характеристика звичаєво-общинної (системи африканського права).




  1. Загальна характеристика релігійно-традиційних правових систем.

Правові системи Азії, Африки та Індостану базуються на відмінному від європейського світогляді, на іншому сприйнятті і розумінні права.

Всі ці правові системи різні, інколи унікальні за рядом ознак. Поряд з цим, є ряд спільних, загальних ознак, за якими їх можна об’єднати в один тип, який можна назвати релігійно-звичаєвим (традиційним) типом правової системи. Правда, ряд вчених вважають, що об’єднує всі ці правові системи лише те, що вони базуються на концепціях, які відрізняються від західних. Проте західний спосіб мислення не є безспірним та панівним. У незахідних правових системах право дійсно трактується зовсім по-іншому, ніж у західних, і не виконує ідентичну до них роль.

^ Принципи, якими вони керуються, можна розділити на два напрями:

1) визнання цінності права, але в поняття вкладається інший, ніж на заході, зміст (мусульманське, індуське, іудейське, християнське право);

2) відкидання самої ідеї права і визнання інших способів регулювання суспільних відносин (правові системи Далекого Сходу, Африки та Мадагаскару).

І все ж, незважаючи на розбіжності у порівняльному правознавстві, можна вказати на основні риси релігійно-звичаєвого (традиційного) типу:

  1. наявність стійких неправових (релігійних, традиційних, звичаєвих) джерел, що містять норми (правила поведінки особи) у певних сферах суспільного життя;

  2. наявність зовнішніх форм (джерел) права: нормативно-правових актів, правових звичаїв;

  3. невіддиференційованість правових і неправових (релігійний, моральних, традиційних) норм;

  4. невідмежованість нормативного та індивідуального регулювання;

  5. казуїстичний, догматичний характер правової системи та її дуалізм (зокрема у судовій організації);

  6. наявність ознак континентального та загального права;

Можна виокремити такі підтипи релігійно-традиційної праввої системи: релігійно-общинний, філософсько-традиційний, звичаєво-общинний.


  1. Характеристика релігійно-общинної правової системи:

Історичні умови виникнення та розвитку релігійно-общинного підтипу є багатоманітними. Генетично до даного підтипу можна віднести мусульманське, індуське, християнське, іудейське право.

^ Мусульманське право.

Не менше як 500 млн. людей (1/6 частина населення Землі) живуть під впливом принципів ісламського (мусульманського) права.

Хоча іслам є наймолодшою із 3-х світових релігій, він має досить широке поширення. Через сто років після смерті Мухамеда (632р.), в епоху правління династії Омейядів іслам, у результаті завоювання арабськими арміями інших народів, був розповсюджений на північне побережжя Африки та Іспанію, а на Сході – на територію Ірану та Індії. Друга хвиля арабських завоювань у ХV ст. (підкорення Візантії, захоплення у 1453р. Константинополя) поширила іслам до Південної Європи (до сьогодні на території колишньої Югославії, в Албанії, Болгарії існують великі мусульманські общини). Іслам отримав визнання і в Азії. На Індостанському півострові мусульмани утворили після ІІ світової війни державу Пакистан. В Республіці Індія більш 10% населення (біля 50 млн.) сповідують іслам. У Малайзії та Індонезії некитайське населення переважно мусульмани. В Африці іслам сповідувало населення верхів’я Нілу (сучасний Судан). Звідти він поширився на північ. У наші дні не тільки Північна Нігерія, але і населення більшості держав, що утворилися на території колишньої Французької Західної Африки, переважно сповідує іслам. Широко поширився іслам і на східному побережжі Африки. У Сомалі майже повністю ісламізоване населення, у Танзанії та Кенії існують великі мусульманські общини. Після другої світової війни деякі арабські держави мають офіційні ісламські назви (наприклад, Ісламська Республіка Іран). У наш час мусульманське право в тому чи іншому обсязі діє у багатьох країнах від Марокко у північно-західній Африці до Фіджі в Океанії (наприклад, правові системи таких держав як Марокко, Сирія, Алжир, Єгипет, Пакистан, Індонезія, Судан, Північна Нігерія, Сомалі, Танзанія, Кенія, Іран, Ірак та ін.). Певний вплив мусульманського права відбувається і стосовно колишніх радянських республік Середньої Азії: Казахстану, Туркменистану, Узбекистану. Поряд з цим, просторова дія мусульманського права не ідентична географічним кордонам.

Мусульманське право в основному сформувалося в період становлення феодального суспільства в Арабському Халіфаті у VІІ-Х ст.ст. Воно базується на мусульманській релігії – ісламі. Іслам визначає право, виходячи з релігійного світогляду, а тому вважається, що право було відкритим людству у певний історичний момент Аллахом через пророка Мухамеда. Представники ісламу вважають, що це право дано людству раз і назавжди, а тому воно є незмінним (так як і ісламська релігія). Правда, мусульманська правова доктрина повинна тлумачити божественні одкровення, оскільки ці догматичні приписи потребують роз’яснення.

Мусульманське право охоплює всі сфери суспільного життя, а тому включає не тільки правові приписи, але і мотиви, правила дотримання постів, подачі милостині, здійснення паломництва тощо. В такому значенні – це єдина ісламська система соціально-нормативного регулювання, яка містить і правові норми, і неправові регулятори (релігійні, моральні, звичаєві). Таким чином, можна вважати, що мусульманське право – це лише частина релігії ісламу. Ця релігія містить:

  • теологію, яка встановлює догму;

  • шаріат (права та обов’язки мусульманина). Шаріат (у перекладі "шлях наслідування") – сукупність норм, витягів із "божественних откровень", які повинні виконувати мусульманин, якщо хоче вірно виконати свій обов’язок. Шаріат складається з двох частин: 1) теології або принципів віри (акіда); 2) права (фікх).

Фікх має дві частини: а) обов’язки по відношенню до собі подібних; б) обов’язки по відношенню до Аллаха. Ці дві частини і є предметом мусульманської юридичної науки (створеної правовими школами). Основна функція фікха полягає у збереженні зв’язків між законодавством мусульманської держави та первинними джерелами мусульманського права.

^ Основні ознаки мусульманського права:

  1. наявність релігійних джерел права, що визначають поведінку особи у певних сферах відносин (суспільного життя): спадкове, сімейне право, статус особи;

  2. обов’язковість мусульманської правової доктрини (тлумачення релігійних джерел авторитетними правознавцями та священнослужителями); доктрина часто сама виступає як джерело права;

  3. наявність нормативно-правових актів та інших зовнішніх форм права;

  4. наявність ознак континентального та загального права;

  5. казуїстичний та догматичний характер системи, її дуалізм.

^ Мусульманське право має 4 джерела.

1) Коран. Правила поведінки, що містяться у Корані, мають відношення у більшості випадків до ритуальної поведінки під час молитви, посту, паломництва. В основному, у Корані зібрані загальні заповіді про етику правомірної поведінки, яким не вистачає точності та конкретності юридичних норм. І тільки незначна частина приписів може застосовуватися як норми права. Але навіть у тих випадках, коли у Корані йде мова про чисто юридичні проблеми (зокрема, сімейне право), його текст не містить завершеної системи норм, а відтворює лише окремі рішення Мухаммеда як судді щодо конкретної життєвої ситуації.

2. Сунна – збірник адатів, тобто переказів про життя Мухаммеда, його поведінку, вчинки, стиль мислення та діяльність. Як і Коран, Сунна містить мало юридичних норм (в ній переважають морально-релігійні положення).

3. Іджма – це спільне рішення авторитетних правознавців. Вона використовується для поглиблення та розвитку легального тлумачення божественних джерел (Корану та Сунни). Іджма у сучасних умовах є єдиною догматичною основою мусульманського права. Тільки спільна думка компетентних правознавців надає правовому рішенню юридичної сили.

4. Кіяс – рішення за аналогією. Це рішення набуває особливого змісту та значення, так як об’єктом аналізу є не раціональна воля законодавця, а релігійна ідея, що має абсолютний, позачасовий і безспірний характер. Розмірковування за аналогією розглядається тільки як спосіб тлумачення та застосування права, мусульманське право засноване на принципі авторитету. Аналогія дозволяє тлумачити існуючу норму, але не створювати нову.

У сучасних умовах мусульманське право є гнучким. Воно залишає простір для дії звичаю, угоди сторін, регламентів адміністрації, юридичних фікцій тощо. Звичай не входить у мусульманське право і не розглядається як право, бо це була б відмова від характерних ознак ісламського права. Звичай може вказувати на те, що згідно права є рекомендаційним або дозволеним, а також забороняти те, що право засуджує.

Таким чином, можна зробити висновок, що в ієрархії джерел права у мусульманських правових системах первинне місце займають релігійні джерела: Коран, Сунна, іджма, кіяс. До вторинних джерел можна віднести нормативно-правовий акт (зокрема, закон, який в сучасних умовах відіграє все більшу роль); релігійно-правову доктрину; звичай (має не велику сферу застосування).

В той же час необхідно відмітити, що які б зміни не відбувалися у мусульманському праві, юристи цих країн ще довго будуть дотримуватися традиційних методів мислення (що є методами мусульманського суспільства). Мусульманське право є релігійним правом, невід’ємною частиною релігії ісламу. Встановлення чисто світського права у країнах мусульманського світу неможливе. Ортодоксальність ісламу виключає можливість будь-якого права, яке не буде відповідати нормам шаріату. В ісламі панує концепція теократичного суспільства, в якому держава є одним із інститутів, що забезпечує ісламську релігію. В ісламі відсутній поділ на владу духовну та світську. Тому доки буде існувати релігійна мусульманська держава, доти існуватиме і мусульманське право, якої б модифікації воно не набувало. Багато мусульманських держав заявляють у своїх законах і навіть конституціях про вірність принципам ісламу. Наприклад, у Конституціях Марокко, Тунісу, Алжиру, Мавританії, Ірану, Пакистану; у ЦК Єгипту, Алжиру, Іраку. Так, у Конституції Ісламської Республіки Іран 1979р. (зі змінами 1989р.) зафіксовано, що Ісламська республіка – це система правління, заснована на вірі в: – єдиного Бога, в те, що він встановлює закони шаріату, а людина повинна підкоритися його волі; – божественні одкровення та їх головну роль у тлумаченні законів; – страшний суд та його конструктивну роль у людському вдосконаленні на шляху до Бога.

Індуське право

Другим великим підтипом релігійно-звичаєвого типу правової системи є індуське право. Індуське право відрізняється глибокими релігійно-моральними витоками. Норми індуського права діють на близько 1 млрд. індусів, більша частина яких проживає у Республіці Індія (біля 80% населення), а також Непалі. Інші індуси як національні меншини проживають у Пакистані, Бірмі, Сінгапурі та Малайзії, а також у країнах східного узбережжя Африки, перш за все у Танзанії, Уганді та Кенії і крім цього, у Південному Ємені.

Індуське право – це не право Індії; це право общини, яка у Індії та інших країнах Південно-Східної Азії сповідує індуїзм. Індуське право застосовується незалежно від національної, державної належності або місця проживання до всіх індусів. Тобто це стосується осіб, які визнають складну сукупність релігійних, соціальних та філософських поглядів, які у сукупності визначаються поняттям "індуїзм".

Основа індуїзму – це вчення про переродження. Згідно цього вчення, вчинки людини (добрі і погані) – це підстава для визначення її місця в ієрархії наступного життя. Відповідно, люди розподілені з моменту народження на соціальні ієрархічні категорії (касти), кожна з яких має свою систему прав та обов’язків і навіть свою мораль. Відносини між ними та з членами інших каст регулюються спеціальними нормами поведінки. Тільки у Індії нараховується декілька тисяч каст.

Традиційно виділяється чотири великі групи: 1) брахмани (початково каста священнослужителів); 2) кшатрії (воїни); 3) вайшья (купці, торговці); 4) шудра (слуги та ремісники). Ні успішна професійна діяльність, ні багатство, ні політична влада і ніякі інші причини не могли бути підставою переходу до більш високої касти. Касти утворювали специфічну ієрархію, на підставі такого критерію як "чистота касти", яка не повинна бути заплямована спілкуванням з іншими кастами. А тому і перехід із касти в касту виключався.

До сьогодні індуське право було модифіковане та уніфіковане. В даний час судді керуються новими законами та прецедентами (хоча індуське право не вважає судове рішення обов’язковим). Відбулися перетворення індуських правових інститутів, звузилась сфера дії звичаїв. В той же час, зберігаються кастові інститути та автономія. Суд не вправі переглядати кастові правила, він лише слідкує за їх дотриманням і правильним застосуванням. Суд може анулювати рішення касти лише при умові, що воно містить виклик національному правосуддю. Таким чином, повної заміни індуського права не відбулося, ряд традиційних норм продовжують діяти.

Індуське право, яке сформувалося ще у давнину, зберегло свою регулюючу здатність (в обмежених сферах) до даного часу і є важливим компонентом юридичної надбудови індуського суспільства. Законодавець, створюючи нові закони, не може в короткий термін змінити звички та світогляд, які мають тисячолітні корені і пов’язані з релігійними віруваннями. Біля 80% індусів, що живуть у сільській місцевості, продовжують використовувати традиційні інститути. Основна причина стійкості індуського права полягає у тісному зв’язку його норм з традиційними індуськими соціальними інститутами (з общинною та кастовою структурою), достатньо стійкими і здатними до адаптації у різноманітних соціально-економічних та політичних умовах.

Сучасна тенденція в Індії – заміна традиційної концепції релігійного права західною концепцією світського права. Національне право Індії, називають вже не індуським, а індійським правом.

^ Загальні ознаки, що характеризують індуське право:

  1. персональний характер правової системи, оскільки вони застосовується лише до індусів (за народженням, релігією) та до навернутих до індуїзму (йдеться про те, що в разу переїзду індус везе право з собою);

  2. відносна незалежність від інших правових систем (англійського, мусульманського права), що свідчить про високий рівень правової культури;

  3. наявність жорстких правил станово-кастової організації суспільства;

  4. тісний зв’язок з індуїзмом релігійно-філософської та соціально-етичної систем, заснованих на віротерпінні, релігійних догмах, норми яких не мають уніфікованого характеру, а церква – ієрархічної організації;

  5. здатність до адаптації в умовах постійних соціально-економічних та політичних змін;

  6. наявність різноманітних джерел права: веди – священні книги, ідейні засади індуського права; смрити – правові трактати, що коментують веди, збірники висловлювань індійських авторитетів, звичаї – правила поведінки доброчесних, розсудливих людей;

  7. нерозмежованість правових і морально-релігійних норм у цих джерелах;

  8. використання нормативно-правових актів, правових звичаїв та прецедентів у певних сферах;

  9. інтенсифікація законотворчості;

  10. уніфікація індуського права та його модифікація;

  11. тісний зв’язок правосвідомості та теологічного світогляду (що впливає на джерела права, інші способи врегулювання відносин);

  12. стійкість норм традиційного права.

Іудейське право

Іудейське право (єврейське право Talmud law) виникло понад три тисячоліття тому, розвивалося і збереглося як право єврейського народу незалежно від того, була державність у євреїв чи не було.

Іудейське право являє собою нормативну частину Усного Вчення – Талмуду. воно включає також Агаду – стародавні перекази та легенди, вислови мудреців, повчальні історії . Спочатку законодавчі положення передавалися усно із покоління в покоління і аж у V ст. були зафіксовані.

Записане вчення Тора, отримане Мойсеєм на горі Сінай, є основним джерелом права для суддів в нагадує конституції єврейського народу. Іншим джерелом є талмудична література – Мішна, Мидрашим, Барайти, Єрусалимський та Вавилонський Талмуди.

Іудейське право регулює цивільні, сімейні, трудові і кримінально-правові відносини. Його головною відмінною ознакою є релігійно-національний характер: дотримання релігійних наказів так само обов’язкове для євреїв, як і додержання юридичних законів іудаїзму. Право постійно вдосконалювалося винятково представниками єврейської юридичної науки, що відрізняє його від інших релігійно-традиційних систем.

Іудейське право забороняє євреям звертатися до неєврейських судових установ, хоча презюмується, що законів держави необхідно дотримуватися. ця заборона не стосується звернень до державних судів Ізраїлю.

Характерно, що судова система Ізраїлю не пов’язана зобов’язаннями дотримуватися принципів єврейського права. Проте фактично законодавство і судова практика абсорбує багато положень із старовинних джерел, особливо в галузі приватного права.

^ Канонічне право християнських церков

Канонічне (церковне) право християнських церков (в об’єктивному розумінні) є сукупністю всіх норм і законів, які регулюють життя і відносини християнської церкви, як видимої самостійної спільноти. В суб’єктивному – це сукупність різноманітних прав та обов’язків членів церкви відповідно до їх відмінного статусу в церковній спільноті. Як правило, їхня регулятивна дія поширюється незалежно від кордонів тієї чи іншої держави на всіх християн. Винятком є абсолютна теократична монархія Ватикан (відповідно до норм міжнародного права є державоподібним утворенням). На території Ватикану – центру Католицької церкви – ця система права є єдиним регулятором усіх виникаючих відносин і за функціональною спрямованістю уподібнюється до державного права.

Канонічне право повністю ґрунтується на християнській релігії і має надприродне походження (було встановлене Богом). Воно врегульовує порядок організації, структуру і повноваження церковних інститутів, порядок здіснення обрядів, богослужінь, релігійної діяльності віруючих тощо. Визначає їх права та обов’язки. Формальними джерелами канонічного права є Святе Письмо (Новий Заповіт), Святе Передання, Апостольські правила, постанови Вселенських соборів (Канонічний корпус правил Вселенських соборів), звичай, думка авторитетних кантоністів як додаткове джерело права. Крім того, в Католицькій церкві до формальних джерел ще відносять постанови (енцикліки, декрети) римських пап, Звід канонічного права 1582, кодифікація 1917, кодифікація 1983 і Кодекс канонів східних католицьких церков.


  1. ^ Характеристика далекосхідної (традиційної) правової системи:

Філософсько-традиційний (далекосхідний) підтип правової системи є досить своєрідним. Він має давню історію і є довговічним. Країни Далекого Сходу є різноманітними як за історичними умовами розвитку, так і за правовою культурою та сучасним станом правової системи, а також за концепціями соціального розвитку. Поряд з тим, однією з найсуттєвіших ознак, що відрізняє цей підтип від інших типів та підтипів правової системи свого (релігійно-общинного) типу, є специфічне праворозуміння. На відміну від західного розуміння права як виключно важливого інструменту соціального життя щодо впорядкування суспільних відносин, далекосхідне розуміння наділяє право субсидіарною функцією, і схильне відноситися до права, як до засобу забезпечення соціального порядку та справедливості. Вихідними засадами цієї концепції є те, що соціальний порядок забезпечується переважно методами переконання, технікою посередництва, самокритичними оцінками поведінки, духом поміркованості та згоди.

На розвиток далекосхідного підтипу особливий вплив мала китайська та індійська (індуська) філософсько-світоглядна доктрина і правова культура. Особливо впливовим у свій час було конфуціанство, яке і заклало філософсько-релігійні (традиційні) основи даного підтипу.

Глибокі морально-релігійні та філософсько-традиційні витоки виявилися настільки стійкими, що наступні рецепції континентального і загального права не змогли суттєво змінити сутність та природу даного типу, не привело до зміни традиційних структур. Інститути західного права у багатьох випадках є фасадом, за яким здійснюється регламентація суспільних відносин за традиційними моделями.

^ Загальні ознаки далекосхідного підтипу правової системи:

– наявність філософсько-традиційних джерел права щодо врегулювання деяких суспільних відносин;

– вплив філософсько-релігійної доктрини на праворозуміння та формування правової системи;

– наявність значної частини нормативно-правових актів, зокрема, законів; їх кодифікованість;

– дуалізм системи (наявність нормативно-правових актів та традиційних норм);

– рецепція ознак континентального та загального права;

– наявність специфічних способів вирішення юридичних спорів (судових процедур та позасудових).

В той же час можна виділити і ряд тенденцій розвитку даного підтипу: 1) розвиток правової системи за західноєвропейськими зразками; 2) звуження сфери застосування традиційних норм; 3) фіксація філософсько-релігійних принципів у правових нормах; 4) плюралізм у юридичній науці; 5) розформалізованість в системі.

Найбільш чітко виділити різні важливі та характерні елементи далекосхідного (філософсько-традиційного) підтипу правової системи дозволить характеристика китайського та японського права. Правові системи Китаю та Японії – це два різні види суспільства: Китай керується соціалістичними (комуністичними) цілями, Японія – дотримується принципів ліберальної демократії.

^ Китайське право.

Історія Китаю – це історія багаточисленних філософських ідей. На китайське праворозуміння вирішальний вплив мали лише три з них – даосизм, конфуціанство та легізм.

Фундаментальною ідеєю цієї правової системи є ідея про космогонічний лад, в якому взаємодіють земля, небо та люди є далекою від релігійної догми (скоріше це філософська концепція). Гармонія проявляється у відносинах між людиною та природою, а також відносинах між людьми. Поведінка людини має відповідати природному порядку, а у суспільних відносинах на перший план виходить ідея узгодженості (згоди).

Суб’єктивне право, на думку китайців, служить джерелом зіткнення інтересів, бо соціальний спокій не досягається шляхом приведення до гармонії суб’єктивних прав кожного члена суспільства. Така точка зору є характерною для азіатського мислення. В їх уяві порядок у суспільстуві базується не на праві, а на етиці. Кожна людина повинна не порушувати природний порядок; традиції передбачені для того, щоб запобігти соціальному злу. А тому вони мають первине значення, а право необхідно використовувати як можна менше. І навіть, якщо виникає спір, головним при його вирішенні є усвідомлення кожною стороною відповідності її позиції "дао" (в чому полягає їх обов’язок по відношенню порушеної гармонії). Тому процесуальна техніка захисту прав є для Китаю непритаманною. Бо переконати сторони виконати свій обов’язок повинен не суддя, а посередник.

^ Загальні ознаки китайського права:

  1. наявність нормативно-правових актів (особливо законів, кодексів);

  2. наявність традиційних правових норм та релігійно-етичних цінностей у деяких сферах суспільних відносин;

  3. фіксація філософсько-традиційних понять, принципів у праворозумінні, правових нормах та інших елементах правової системи;

  4. дуалізм системи (наявність законодавства та традиційних норм);

  5. наявність ознак континентального права.

  6. функціонування і до сьогоднішнього часу філософсько-традиційних концепцій, норм, ін. способів і процедур врегулювання суспільних відносин.

^ Японське право

Японське право має глибокі історичні корені. Відокремлене географічне положення, що перешкоджало проникненню правових інститутів інших держав, сприяло виникненню в японському суспільстві своєрідної системи норм, традицій, що дозволяють регулювати відносини сорін шляхом узгоджувальних процедур. Із середини ХІХ стю національне право Японії прагне до континентальної правової сім’ї, оскільки ґрунтується на французькому та германському законодавстві. Після ІІ св.війни воно зазнало значного спливу права США.

Проте варто зазначити, що рецепція великої кількості іноземних правових інститутів не привела до значимості їх у правовій практиці Японії. В сфері публічного права передбачені законами демократичні інститути деформуються. Ідея права не ввійшла у повсякденне життя японців. Мало хто з громадян користується правами, передбаченими новими законами. Керівна роль відводиться традиційним формам посередництва. Всі спори між членами сім’ї вирішуються на підставі звичаїв і без судового втручання. Наприклад, зазвичай, перед реєстрацією шлюбу сім’ї наречених звертаються до посередника, який вирішує всі проблеми, пов’язані з підготовкою весілля, і є свідком. В його обов’язок входить вирішення спорів між подружжям та членами їх сімей. До судової процедури розлучення звертаються лише в окремих випадках (коли відсутнє єдине рішення по даній проблемі). Якщо ж бажання подружжя співпадає, вони вважаються розлученими відразу ж як оформляють рішення про розлучення. Наслідки розлучення (спори про розподіл майна, аліменти, батьківські права) улагоджуються посередником (родичами, друзями ін.). Спори між сусідами, дорожньо-транспортні пригоди тощо вирішуються шляхом посередництва. Звернення до суду є крайнім засобом, якщо не досягнуто згоди шляхом переговорів.

Загальні ознаки сучасного японського права:

  1. наявність нормативно-правових актів (законів і 6 кодексів);

  2. наявність інших джерел права: правових звичаїв, нормативно-правових договорів;

  3. наявність традиційних норм у певній сфері відносин, наприклад, сімейні та ін. (яка постійно звужується);

  4. наявність посередницьких процедур;

  5. наявність процедур примирення у судовому процесі;

  6. дуалізм системи (поєднання дії традиційних норм і нормативно-правових актів);

  7. наявність ознак континентального та загального права;

  8. розвиток правової системи за західно-європейськими зразками.




  1. Характеристика звичаєво-общинної (системи африканського права).

Ці правові системи мають велику різноманітність конкретних форм. Форми залежать від стадії розвитку суспільства, наявності (відсутності) та особливостей колоніального режиму в минулому та впливу колишній метрополій на державу нині; особливостей джерел; відносної недоступності для впливу інших держав.

Визначальною ознакою традиційно-релігійної свідомості африканських народів є релігійно-міфологічне відображення світу. Вона є специфічною у різних етносів, але спільним є уявлення про взаємодію надприродних та природних сил, їхнє взаємоперетворення (уявлення про Всесвіт як гармонізовану цілісність, взаємозалежних, керованих, доброю волею елементів). Світ надприродного (це головне божество) породжує світ духів, землі, лісів, вод, а також предків, душі яких виступають посередниками між божествами та людьми. Тому головне місце у традиційних африканських релігіях посідає культ предків.

Загальною основою культури, релігії, мистецтва, технології, політичної, економічної, соціальної організації традиційного африканського суспільства є ідея боротьби життєвого начала (людини) з небуттям (історія людства – це перемога життя над смертю). У традиційній свідомості існує образ ієрархізованої структури Всесвіту. На ґрунті цих уявлень виникають характерні для африканського суспільства культ предків та кланова солідарність. Клан сприймається як сукупність живих та померлих членів, як структура для відтворення і передавання життєвої сили. Картина світу, що формувалася у традиційних релігіях Африки, включала уявлення про ієрархічність усього сутнього. Світ африканця постає в жорстко впорядкованих формах, де все взаємопов’язане, кожен елемент відіграє певну роль і займає визначене місце в ієрархії.

З цим міфічним уявленням про Всесвіт, соціальний устрій тісно пов’язувався звичай. Дотримання звичаю означало повагу до предків, а його порушення могло мати досить негативні наслідки. Світоглядно африканці негативно відносяться до будь-якої дії (прогресу). Суб’єктом у більшості відносин виступає група (община, каста, сім’я тощо). У світогляді переважають ознаки колективізму. Крім цього, ухил робиться на обов’язки, а тому маловідомим є поняття суб’єктивних прав. В той же час, юридичні обов’язки не відрізняють від моральних.

Звичаєве право африканських держав має переважно неписаний характер і передається з покоління в покоління окремими народами або племенами, що робить його іноді єдиним джерелом права і дає уявлення про особливості культури цих народів.

Звичаєво-правові системи здебільшого спрямовані на захист інтересів спільноти людей (роду, племені, родини, селища). Наприклад, шлюб – це угода між родинами, за якою наречений чи його представник розраховується за майбутню дружину викупом або зобов’язується відпрацювати за неї. Правила спадкування побудовані таким чином, щоб родина ніколи не втрачала контролю над майном.

Для оцінки звичаєвого права як архаїчного немає підстав, оскільки навіть тепер рішення прийняті за його нормами, рідко заперечуються сторонами. Лише один відсоток справ доходить до офіційних судів.

До основних тенденцій розвитку права у сучасних правових системах Африки можна віднести: 1) зменшення регулюючого значення правового звичаю та звуження сфери його застосування 2) зменшення сфери колоніального права; 3) збільшення сфери дії національного законодавства; 4) закріплення у національному законодавстві демократичних державно-правових принципів, формально рівних умов розвитку всіх форм власності, забезпечення прав і свобод людини.

Хоча в той же час, політичні, культурні, етнічні, економічні та ін. умови розвитку цих країн є різними, соціальна структура не достатньо розвинута, відчуваються обмеження державною владою традиційних інститутів. Значна роль у соціальному управлінні відводиться армії. Демократизація проводиться і зверху органами державної влади. Значну роль відіграє етнічний релігійний та культурний плюралізм, що часто виступає чинником політичної нестабільності. Він ускладнює роль держави як національного арбітра.

Загальні ознаки цього типу:

  1. наявність правового звичаю як джерела права у певних сферах відносин (сімейні, спадкові, земельні);

  2. невідмежованість моральних та юридичних норм у звичаєвому праві; перевага обов’язків перед правами; прав групи осіб перед правом індивіда;

  3. наявність нормативно-правових актів (законів, кодексів);

  4. плюралізм системи (багатоманітність): наявність норм звичаєвого, колоніального та сучасного права;

  5. рецепція ознак континентального та загального права.

Схожі:

Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема Правоутворення. Джерела права План
Види джерел права: нормативно-правовий акт, правовий звичай, нормативно-правовий договір, правовий прецедент, релігійно-канонічні...
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема 16. Правові системи сучасності
Аналіз правової системи дає можливість аналізувати І оцінювати всю правову реальність в цілому, а не її окремі елементи
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема фінансова діяльність держави тема предмет, сметод І система фінансового права
Тема 23. Фінансово-правові відносини, які виникають з діяльності комерційних банків
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема 12. Правові відносини
У суспільстві існує багато різних за змістом відносин, серед яких правові відносини займають своє особливе місце. Правові відносини...
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема поняття дошкільної освіти, завдання, принципи її організації в україні
Змістовий модуль ІІ. Організаційно правові засади функціонування системи дошкільної освіти в україні
Тема Релігійно-общинні правові системи iconЗвіт по науковій темі №06БФ048-01 «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи» Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за 2010 р. 1
Звіт по науковій темі №06БФ048-01 «Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи»
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема Статус І функції Національного банку та правові основи банківського кредитування. План
Тема Статус І функції Національного банку та правові основи банківського кредитування
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема Статус І функції Національного банку та правові основи банківського кредитування. План
Тема Статус І функції Національного банку та правові основи банківського кредитування
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема n 11. Правові основи валютного регулювання та кримінологічні аспекти зовнішньоекономічної діяльності. П л а н
Тема n 11. Правові основи валютного регулювання та кримінологічні аспекти зовнішньоекономічної діяльності
Тема Релігійно-общинні правові системи iconТема n 11. Правові основи валютного регулювання та кримінологічні аспекти зовнішньоекономічної діяльності. П л а н
Тема n 11. Правові основи валютного регулювання та кримінологічні аспекти зовнішньоекономічної діяльності
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи