Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності icon

Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності




Скачати 221.72 Kb.
НазваЕтапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності
Дата26.09.2012
Розмір221.72 Kb.
ТипЗакон

Тема 6: Соціологія законодавчої діяльності та правозастосування


  1. Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності

  2. Ефективність законодавства

  3. Правозастосування як вид соціальної діяльності

  4. Умови правозастосувальної діяльності




  1. Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності


Виникнення законодавчої соціології викликали численні помилки законодавців різних країн і часів. Про те, що законодавці можуть помилитися, приймаючи закон, свідчить практика скасування, внесення змін до вже прийнятих законів і наявність „мертвих” законів, тобто таких, які прийняті, але не працюють. Створювати закони для цілого народу — це наука і мистецтво одночасно і ними потрібно володіти. Законодавець не має права приступати до роботи за відсутності знань про ті соціальні процеси, в які він втручається. Він мусить розуміти структуру суспільства, його функціонування, постійно вивчати причинно-наслідкові зв'язки між людьми, знати, що кожний закон, спрямований на зміну людської поведінки, поступово змінює і саму природу людини. Невдалий нормативний акт може завдати людям багато лиха. Зокрема, Г. Спенсер підкреслював, що бід, завданих невігласами-законодавцями, набагато більше, ніж їх завдали невігласи-лікарі. Право не існує в абстрактному суспільстві, воно завжди соціально обумовлене конкретно-історичною ситуацією в країні. Чим повніше і адекватніше ці соціальні аспекти враховані в законотворенні, тим суспільно кориснішим є закон, тим органічніше він стає елементом не тільки правової системи, але й суспільного буття в цілому.

В загальному можна сказати, що мета соціологічних досліджень в цій галузі полягає в тому, щоб на концептуальному рівні знайти оптимальне поєднання соціального і правового, вписати правову норму в соціальний контекст, забезпечити відповідність правової норми соціальним реаліям. У кінцевому підсумку йдеться про необхідність закласти в закон передумови для його визнання суспільством.

^ Соціологію законодавства можна визначити як комплекс теоретичних і емпіричних досліджень у межах соціології права, спрямованих на соціологічне забезпечення законодавства.

Можна виділити теоретичну і практичну функцію соціології законодавства.

^ Теоретична функція законодавчої соціології полягає в накопиченні та методологічному узагальненні знань про соціальні закономірності законотворчого процесу, що виявляються як каузальні зв'язки в механізмі поведінки суб'єктів цього процесу. Саме тому законодавча соціологія має методологічне значення для тих спеціальних юридичних наук, об'єктом пізнання яких також є законотворчість. Проте законодавча соціологія має й прикладне значення.

Реалізація прикладної функції законодавчої соціології спирається на весь методичний арсенал сучасної соціології. Однак його використання не є безсистемним. Мова йде про виокремлення окремих процедур (методик), що орієнтовані на вирішення окремих конкретних завдань законотворчого процесу. Серед них найбільше значення мають такі:

  1. Діагностика суспільних проблем, оцінка їх пріоритетності як об'єктів правового регулювання.

  2. Моделювання ситуацій впровадження закону, коли предметом дослідження стає потенційна можливість закону впливати на стан та динаміку суспільних процесів та явищ. Найбільш доцільними такі моделі є для тих галузей права, де характеристики процесів легко піддаються (кількісному вираженню), наприклад, податкове законодавство.

3. Прогнозування процесу законотворення, тобто процесу роботи законодавчого органу та поведінки всіх інституційних учасників. Метою таких методик є раціоналізація дій останніх за допомогою впровадження такої риси, як передбачуваність.

  1. ^ Соціологічна експертиза законопроекту визначає, перш за все, відповідність законопроекту суспільним потребам та станові правосвідомості, тобто оцінки можливості його адекватного сприйняття та впровадження.

  2. ^ Оцінка соціальної ефективності законотворчості, тобто вивчення дії закону в реальних суспільних відносинах.

Отже, прикладні завдання, які вирішує соціологія права, орієнтовані на підвищення ефективності законотворчого процесу. На жаль, сучасна практика законотворчості в Україні ігнорує досвід розвинених країн, де доцільність використання зазначених вище процедур знайшла практичне підтвердження.

^ Прийнято виділяти соціологію передзаконодавчу, безпосередньо законодавчу і післязаконодавчу.

Найбільша ділянка роботи для соціологів є на першому передзаконодавчому етапі. Вона включає:

  1. з’ясування потреби правового регулювання;

  2. визначення межі сфери можливого і сфери необхідного правового регулювання;

  3. визначення правоутворюючого інтересу;

  4. формування концепції правової норми;

  5. проведення соціологічної експертизи.

1. Потреба правового регулювання виникає разом з виникненням нових важливих суспільних відносин, які необхідно врегулювати за допомогою норми закону, або у випадку наявності прогалин у законодавстві чи неефективних вже прийнятих норм. Відповідно визначити потребу правового регулювання можна за допомогою дослідження суспільства і суспільних відносин, які в них виникають, і на основі детального аналізу прийнятого законодавства і узагальнення практики застосування законодавства.

2. На цій стадії слід звернути увагу на межі сфери можливого і сфери необхідного правового регулювання зважаючи на 1. об'єктивні властивості суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання, 2. можливості відповідних юридичних інструментів регулювання, 3. пріоритети політики держави (тобто прагне вона стати правовою та соціальною чи ні). Закон — це нормативно-правовий акт, який регулює найважливіші суспільні відносини і має вищу юридичну силу. Щодо сфери можливого правового регулювання, то є відносини, які можуть бути врегульовані тільки за допомогою закону, зокрема вони чітко зазначені у ст. 92 Конституції України. Проте вона не обмежує право законодавчого органу приймати закони з інших, не зазначених у цій статті питань, відповідно сфера можливого регулювання залишається на розсуд суб’єктів законотворчого процесу. Аналіз характеру суспільних відносин свідчить про те, що не всі відносини потребують саме законодавчого, а деколи і взагалі правового регулювання. (наприклад, ч.3 ст. 7 СК України: сімейні відносини регулюються лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників).

3. У наш час законодавець, що намагається вирішити ту чи іншу соціальну проблему, як правило, потрапляє в епіцентр зіткнень протидіючих соціальних інтересів, що претендують на законодавче визнання і закріплення. Ці інтереси виявляють себе в діяльності лобістських груп в парламенті та за його межами — в активності політичних партій, в позапарламентських формах впливу на законодавця, аж до прямого тиску на нього з боку «вулиці».

На жаль, можна констатувати, що прийняття законодавчих рішень на користь приватних інтересів (під тиском ультиматумів, лобіювання тощо) є в наш час скоріше правилом, а не винятком. Проблема полягає в тому, що на нинішньому етапі розвитку українського суспільства не існує такої соціальної групи, задоволений інтерес якої (коли ігноруються інтереси інших груп населення) міг би забезпечувати стабільність суспільства та ефективну дію законів. Цю проблему можна вирішити лише досягненням консенсусу між різними соціальними інтересами. Тому завданням законодавця є пошук правової моделі узгодження різних соціальних інтересів. Стрижнем такої моделі є правоутворюючий інтерес. Правоутворюючий інтерес — це певна теоретична конструкція, в якій виражаються і захищаються різні інтереси.

Лише після встановлення правоутворюючого інтересу і закріплення його в законі, надання йому таким чином легального характеру і державної підтримки, законодавець може забезпечити нормальний розвиток суспільних відносин у відповідній сфері суспільного життя.

4. З погляду законодавчої соціології, концепція правової норми — це правова модель узгодження різних соціальних інтересів на ґрунті пошуку правоутворюючого інтересу, що концентрує в собі загальну волю і є формою реалізації всіх соціальних інтересів, що брали участь в його формуванні. Тут завдання законодавчої соціології полягає у визначенні шкали соціальних пріоритетів і виявлення тих інтересів, які превалюють в громадській думці та заради забезпечення яких вона готова поступитися іншими інтересами. Річ не в тім, щоб законодавець отримував від соціолога лише перелік пріоритетів населення. Адже ресурси для задоволення різних соціальних інтересів обмежені, один інтерес зазвичай може бути задоволений лише за рахунок іншого. І законодавець, здійснюючи вибір, повинен орієнтуватися на правоутворюючий інтерес. Саме в цьому випадку соціологія може надати допомогу, проводячи дослідження, що скеровані на виявлення вибору населення, тобто на виявлення домінуючих у суспільстві пріоритетних інтересів.

Щодо формування концепції правової норми (новели), то воно передбачає вирішення складного комплексу проблем соціального і правового характеру, серед яких спеціалісти звертають увагу на такі:

  • формування цілей, які передбачається досягти за допомогою нормативного акту, який планується;

  • обґрунтування необхідності видання цього акту;

  • програмування позитивних і негативних наслідків його дії;

  • розробка найважливіших положень його змісту;

  • обґрунтування механізмів забезпечення його ефективності;

  • з'ясування того, як співвідносяться акт, що планується, з чинним законодавством.

На передзаконодавчому етапі можливе також проведення соціологічної експертизи вже сформованого законопроекту. Більшість науковців висловлюють думку, соціологічну експертизу варто проводити тільки щодо законопроектів, які мають дуже важливе соціальне значення. Проте складно визначити які законопроекти не мають соціального значення, оскільки закони регулюють найбільш важливі суспільні відносини. На цьому етапі на соціологічну експертизу можуть бути винесені найрізноманітніші питання, зокрема: з’ясування тієї ж соціальної потреби, меж правового регулювання, правоутворюючого інтересу, мети прийняття норм, позитивних і негативних безпосередніх і опосередкованих наслідків, соціальної обгрунтованості норм законопроекту, прогнозування соціальної ефективності дії запропонованих правових норм.

На законодачому етапі може бути проведене опитування громадської думки або всенародного обговорення і також проведення соціологічної експертизи, на яку виносяться ті ж питання, якщо вона не була проведена на першому етапі або до законопроекту в результаті опрацювання введенні численні зміни, що суттєво вплинули на його зміст, а також з’ясовуються фактори, які вплинули на формування норм. На цьому етапі варто проводити соціологічну експертизу після того, як закон пройшов друге читання.

На післязаконодавчому етапі проводиться соціологічна експертиза для визначення соціальної ефективності дії нововведених норм. На цій стадії завдання полягає в соціологічному відстежуванні за практикою реалізації закону і ефективністю його дії, що могло б за належної організації досліджень стати важливим джерелом зворотного зв'язку між законодавцем і врегульованими суспільними відносинами. Більше того, правознавець Ю.А. Тихомиров пропонував встановити строк дії нових нормативних актів з тим, щоб зобов'язати законодавця розглядати питання про долю нормативного акту з погляду його відповідності суспільним відносинам і рівня його соціальної ефективності.


^ 2. Ефективність законодавства


Під ефективністю закону розуміють рівень реалізації його регулюючої функції. Відповідно, під ефективністю законодавства розуміють рівень урегульованості основних суспільних відносин. Існує й інший підхід до визначення ефективності норми, закону та законодавства, за якого враховують не лише рівень досягнення поставленої мети, але й порівнюють його з обсягом затрачених ре­сурсів.

Наведені визначення свідчать про те, що проблема ефективності законодавства надто актуальна. Тому, починаючи з 70-х років XX ст., кримінологи та соціологи права поставили за мету створити апарат емпіричних досліджень ефективності законодавства. На перший погляд, це питання досить просте: достатньо створити методику оцінки реалізації регулюючої функції закону та порівняти отримані дані із затратами. Але такий підхід лише на перший погляд відпові­дає реальній ситуації. Справа в тому, що відносини, які регулює законодавство, дуже різноманітні. При цьому слід враховувати не лише розмаїття суспільних відносин, а й суб'єктів, які в ці відноси­ни вступають, а також їх ставлення до сформованих форм взає­модії. Наприклад, якщо певний вид суспільних відносин вже сфор­мувався, є доцільним і визнаний легітимним основною масою насе­лення і, що головне, суб'єктами цих відносин. Законодавцеві доводиться лише підняти на вищий рівень формалізацію цих відно­син, тобто законодавчо закріпити їх. З цього прикладу зрозуміло, що існує цілий ряд факторів, що полегшують або ускладнюють про­цес ефективного законодавчого врегулювання суспільних відносин. Спеціалісти в галузі соціології права стверджують, що інтеграль­ним показником, який полегшує або ускладнює ефективність зако­нодавчого врегулювання суспільних відносин, є рівень конфлікт­ності. Відповідно, коли цей показник інтегральний, то він має ряд власних показників, що визначають його рівень.

Щоб докладніше розглянути фактори, які сприяють або стають на заваді ефективного законодавчого врегулювання суспільних відносин, слід пригадати основні положення теорії конфлікту. Відо­мо, що конфліктологи виділяють два типи конфлікту: вертикаль­ний, або «конфлікт позиції», та горизонтальний, або «конфлікт джерела». Під конфліктом позиції розуміють конфлікт, який вини­кає внаслідок прагнення індивіда, соціальної групи або спільноти посісти вищу сходинку в ієрархії соціальної структури. Здебільшо­го, соціальну структуру зображають у вигляді піраміди. Зрозуміло, що будь-яка спроба, пов'язана з вертикальною мобільністю, зумов­лює опір як з боку представників вищої позиції, оскільки комусь із них доведеться опуститися вниз, так і сусідів по позиції, оскільки вони теж прагнуть зайняти вищу сходинку. Вказана піраміда пере­конливо свідчить, що по мірі вертикального просування зростає опір вертикальній мобільності, оскільки зростає дефіцит позиції, тобто кожна наступна сходинка стає вужчою, і на всіх бажаючих її просто не вистачить.

Під конфліктом джерела розуміють конфлікт, який виникає між індивідами, соціальними групами та спільнотами з приводу будь-якого дефіцитного ресурсу. При цьому конфліктологи стверджу­ють, що конфлікт був, є і буде в суспільстві завжди, оскільки в ньому завжди існуватимуть ресурси, яких не вистачатиме для за­доволення потреб суб'єктів суспільних відносин.

Докладніше зупинимося на факторах, що визначають рівень конфліктності. На наш погляд, ці фактори можна поділити на дві групи — за характером суспільних відносин і за суб'єктами цих відносин.

За характером відносин можемо виділити такі фактори рівня

конфліктності:

— важливість для суспільства цього виду відносин;

— рівень суперечностей, тобто наскільки дефіцитний та життє­во потрібний продукт, який став джерелом конфлікту;

— рівень антагонізму задоволення потреб учасників конфлікту;

— рівень соціально несправедливого поділу продукту, що став джерелом конфлікту.

Відповідно, за суб'єктами, можемо виділити такі фактори рівня конфліктності:

— позиції, що їх займають суб'єкти відносин, і відповідно — їх можливості щодо зміни форми цих відносин;

— рівень усвідомлення групою ураження власних інтересів у процесі відносин;

— згуртованість соціальної групи як суб'єкта відносин;

— рівень суб'єктивізму в процесі тлумачення власних інтересів. Остання позиція, на наш погляд, потребує пояснення. Річ у тім,

що досить часто група сприймає певну потребу як життєво важли­ву. Але об'єктивно ця потреба належить до категорії другорядних, у той час як для іншого суб'єкта відносин вона є життєво важливою. Досить часто конфліктна ситуація складається в результаті суб'єктивізму оцінки об'єктивної ситуації. Таким чином, ми бачи­мо, що впливовим фактором легітимації, а відтак і ефективності за­конодавства є громадська думка. Теоретико-прикладними питан­нями цієї проблеми займається галузь соціології, що дістала назву «Соціологія громадської думки».

Соціологія громадської думки — галузева соціологічна наука, предметом вивчення якої є закономірності та механізми формуван­ня і функціонування оціночного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу в цілому до актуальних проблем дійсності, які обумовлюють суспільний інтерес.

Під гро­мадською думкою розуміють сукупність думок людей стосов­но питань, що мають суспільний інтерес. Вона завжди пов'яза­на з ціннісними відносинами, отже в різних випадках може розглядатися через єдиного суб'єкта — носія. Спеціалісти заува­жують: те, що ми називаємо громадською думкою, розуміючи під цим цілісного суб'єкта, і теоретично, і практично не відповідає дійсності, оскільки в суспільстві ніколи не було, немає і не може бути єдиного інтересу, як і єдиних оцінок та цінностей. Отже, і суб єкт-суспільство не може мати єдиної громадської думки, оскіль­ки воно таким виступає лише в абстракції, тоді як у реальному житті воно є диференційованою сукупністю системоутворюючих еле­ментів, кожен з яких відрізняється власними інтересами, потреба­ми, цінностями, оцінками. Тому і громадська думка є «середньо­арифметичним» віддзеркаленням оцінок, суджень і уявлень різно­манітних елементів соціальної структури.

При розв'язанні проблеми суб'єкта громадської думки потрібно розрізняти поняття «суб'єкт» і «виразник громадської думки». В якості виразника можуть виступати окремі особи та групи лю­дей. Стосовно суб'єкта громадської думки, то в цій якості виступає суспільство в цілому, народ, партії, міжнародна громадськість.

Отже, не кожна групова, колективна думка стає чи є суспільною, а лише та, яка відповідає критеріям — соціальний інтерес, дискусійність, компетентність. А її виразники — соціальні групи, вер­стви, класи, народ. Думку можна класифікувати на: індивідуальну, групову або загальну думку громадськості, тобто суспільну.

Визначний німецький філософ Гегель виділив ряд структурних елементів громадської думки:

— умови існування громадської думки;

— об'єкт (зміст) громадської думки;

— носій громадської думки;

— характер судження, яке виступає як громадська думка;

— співвідношення «всезагальної» і «особливої» думки, по­єднання і протилежність у явищі елементів істини та брехні.

Різнорідність у суспільній думці, її пластичність і мінливість зумовлюють соціальні потреби в постійному та оперативному її вимірі.

Відомий російський соціолог Б. Грушин вважає, що досліджен­ня об'єкта громадської думки треба вести з таких позицій:

— аналіз загальної здатності судження громадської думки з точки зору специфіки віддзеркалення в ньому дійсності;

— виділення деяких критеріїв, передусім формальних, в силу яких те або інше явище, незалежно від його конкретного змісту, стає об'єктом громадської думки.

Українські науковці сформулювали деякі концептуальні положен­ня щодо особливостей розвитку громадської думки в умовах пере­хідного періоду та формування громадянського суспільства, її рівнів, типів, функцій, методики й техніки вивчення. Можна говорити про три основні етапи розвитку громадської думки: її виникнення, фор­мування та функціонування.

^ На першому етапі знання про нове явище зіставляється з влас­ним інтересом та інтересами інших членів суспільства (тобто відбу­вається ідентифікація себе з соціальною спільнотою).

^ На другому етапі в процесі спілкування, зіткнення різних ду­мок виникають єдині спільні судження, позиції.

На третьому етапі громадська думка орієнтує, регулює, дик­тує певну поведінку, дію і взаємодію.

На розвиток громадської думки впливають найрізноманітніші фактори і, зокрема:

— рівень розвитку демократії;

— рівень інституціалізації громадської думки;

— стан соціально-економічних відносин у країні;

— моральна атмосфера в суспільстві;

— наявність реальних свобод і прав особистості — свобода сло­ва, друку, мітингів, страйків тощо.

Як багатосуб'єктне явище громадській думці притаманний плю­ралізм. Тому для соціології важливим завданням і напрямом є вив­чення й аналіз думок різних соціальних груп, класів, верств, кате­горій населення, визначення її видів, рівнів, показників зрілості, функцій.

Думки можуть бути панівними й опозиційними, публічними та анонімними, офіційними й неофіційними, істинними та хибними, чіткими і розпливчатими, мати повсякденний і науковий характер. Побутують також думки новаторські та консервативні, прогресивні й реакційні, зрілі та незрілі, породжені суперечливістю інтересів соці­альних груп тощо.

^ Основними рисами громадської думки є стабільність, вагомість, інтенсивність, поширеність, результативність, компетентність, со­ціальна спрямованість тощо.

^ Щодо основних функцій громадської думки, то серед них мож­на назвати оцінювальну, орієнтовну, виховну, регулятивну, соціаль­ного контролю, регламентації, захисну та директивну. Всі ці функції тісно пов'язані між собою.

^ Головними тематичними напрямами досліджень українських соціологів цієї галузі соціології є теоретичне й прикладне вивчення громадської думки, в зв'язку з діяльністю засобів масової інфор­мації, переходом до ринкової економіки, діяльністю основних гілок влади, політичних партій, введенням нової виборчої системи, а та­кож з проблем злочинності, екологічної безпеки, відносин з Ро­сією, приватизації землі, електоральної поведінки громадян тощо.

^ Основними каналами вивчення громадської думки є референ­думи, листи виборців до народних депутатів, вивчення питань, що надходять під час прямої телефонної лінії до представників влади, політичних і економічних оглядачів, матеріалів форумів, нарад, засобів масової інформації, прикладних конкретно-соціологічних дос­ліджень тощо.

Аналіз громадської думки має не лише вагоме практичне, але й теоретичне значення, сприяючи розвитку наук про суспільство. Соціологія, юридичні та політичні науки, економічні й етичні теорії не можуть обійтися без такого аналізу, намагаючись знайти відповідь на запитання: «Що з того чи іншого приводу думає народ, україн­ська нація?» і т. ін. Правильні відповіді на подібні запитання допо­магають пов'язувати наукову роботу з життям, теорію з практи­кою, гарантують від помилок в узагальненнях та оцінках.

Активне вивчення, формування і використання на практиці гро­мадської думки є невід'ємним атрибутом громадянського суспіль­ства. Без вмілого вловлювання, глибокого аналізу громадської думки неможлива ніяка серйозна політика.


^ 3. Правозастосування як вид соціальної діяльності


У юридичному механізмі правового регулювання правозастосування постає як владна діяльність державних органів і посадових осіб, що здійснюється з метою прийняття спеціальних рішень, спрямованих на виникнення, зміну та припинення конкретних відносин. Рішення, яке вони приймають, називається актом застосування норм права або правозастосовним актом. Державні органи та посадові особи, які здійснюють правозастосовну діяльність, називаються правозастосовчими. Характерна особливість правозастосування полягає в тому, що його здійснюють не довільно, за суб'єктивним бажанням, а на підставі й відповідно до чинного законодавства.

Соціальній природі правозастосування притаманно те, що на цій стадії правового регулювання здійснюється соціально-правовий контроль. У випадках, спеціально встановлених законодавством, конкретні органи держави та посадові особи від імені держави повно й всебічно аналізують життєві обставини, покладені в основу справи, й приймають спеціальне рішення про те, які права і обов'язки учасників конкретних відносин породжуються цими життєвими обставинами.

Соціально-правовий контроль на стадії правозастосування характеризується такими ознаками:

1. Діюча норма права закріплює лише загальні ознаки, риси відповідного правовідношення. Акт застосування норм права конкретизує її стосовно життєвих обставин, покладених в основу справи, й містить рішення про те, яке конкретне правовідношення породжують ці обставини. Суб'єкт правозастосування, від імені держави, дає юридичну оцінку відповідним життєвим обставинам і вирішує спір між учасниками правовідношення.

2. Суб'єкт правозастосування у правозастосовчому акті закріплює конкретні права й обов'язки учасників правовідношення. Приймаючи рішення, він не просто механічно підводить конкретні обставини під загальну норму права, а, здебільшого, з урахуванням специфіки обставин, що розглядають, самостійно визначає зміст прав і обов'язків учасників правовідношення.

3. Акт правозастосування, що вступив у законну силу, є обов'язковим і підлягає неухильному та беззастережному виконанню. У випадку невиконання або неналежного його виконання можливе звернення до компетентних державних органів з вимогою застосувати засоби державного примусу до особи, яка не виконала свій обов'язок, закріплений правозастосовним актом.

Таким чином, правозастосування як особлива форма соціально-правового контролю характеризується тим, що правозастосовник ґрунтовно вивчає, перевіряє наявність і реальність усіх життєвих обставин, що породжують відповідне правовідношення, і приймає обов'язкове до виконання рішення стосовно змісту й інших істотних елементів цього правовідношення. Завдяки правозастосовній діяльності знімаються будь-які перепони в реалізації норм права, й суб'єкти реалізовують свої суб'єктивні права, які вони самі своїми діями до прийняття правозастосовного акту реалізувати не можуть. В цьому й полягає безпосередня мета правозастосування в соціальному механізмі правового регулювання, і одночасно в цьому полягає його соціальна цінність.

Для того, щоб прийняти рішення, яке б органічно доповнювало й повністю відповідало не лише букві, а й духу діючого законодавства, правозастосування мусить реалізувати три взаємопов'язані цілі: 1) забезпечити достовірне та повне встановлення всіх потрібних по справі життєвих обставин; 2) не допустити порушень вимог закону, прав і свобод громадян, інших осіб; 3) приймати рішення, які відповідають вимогам законності, доцільності й справедливості.

У соціальному механізмі правового регулювання правозастосування виконує дві функції.

1. Управлінську функцію. Правозастосування є насамперед видом управлінської діяльності. У формі правозастосовних актів державні органи та посадові особи приймають розпорядчі рішення про здійснення будь-яких дій державних органів, організацій, закладів, органів місцевого самоврядування на користь конкретного громадянина, іншої особи (наприклад, про виплату пенсії, відведення земельної ділянки для будівництва будинку, дачі або виробничого приміщення тощо). Правозастосовний акт підтверджує наявність права в конкретної особи на те чи інше благо, визначає орган, заклад, організацію, які зобов'язані задовольнити інтерес правомочної особи, міру накладеного обов'язку, засоби й строки його виконання.

2. Функцію правосуддя. Соціальне розв'язання цієї форми правозастосування виражається в тому, що суди, розглядаючи кримінальні, адміністративні та цивільні справи, розв'язують юридичні конфлікти, що виникають між учасниками конкретних правовідносин, притягають до відповідальності осіб, які вчинили правопорушення.

Здатність суду на основі права цивілізованим шляхом розв'язувати правові конфлікти, що виникли в суспільстві, й тим самим робити вагомий внесок в забезпечення стабільного правопорядку в ньому, робить його найважливішим соціально-правовим інститутом цивілізованого суспільства.

Правозастосування має справжню соціальну цінність лише за умови успішної реалізації своїх цілей і належного здійснення функцій. Але такого стану з низки суб'єктивних і об'єктивних причин правозастосування досягає не завжди. Тому найважливішим завданням соціології права є з'ясування умов, за яких правозастосування діє ефективно в повному обсязі, забезпечує своє соціальне призначення як один із найважливіших компонентів соціального механізму правового регулювання.

Найважливішими соціальними та юридичними чинниками, які інтенсивно впливають на правозастосовну діяльність, у сучасній науковій літературі визначають: 1) кадровий склад суб'єктів правозастосовників; 2) конкретно-історичні умови правозастосовної діяльності; 3) соціально-психологічний механізм прийняття рішення; 4) фактичну діяльність суб'єктів правозастосування; 5) якість акта застосування правових норм.


^ 4. Умови правозастосувальної діяльності.


Ефективна правозастосувальна діяльність залежить не лише від професійних та інших особистісних якостей правозастосовника, а й від конкретно-історичних умов, за яких здійснюється ця діяльність. Загальновідома теза про те, що право не може бути вищим за економічний і обумовлений ним культурний рівень розвитку суспільства. Це положення повною мірою поширюється і на правозастосувальну діяльність. Остання відчуває на собі вплив усієї системи конкретно-історичних умов, у яких вона функціонує, і, в кінцевому підсумку, визначається ними.

Конкретно-історичні умови, які безпосередньо впливають на правозастосовну діяльність, за сферою дії можна поділити на два види: загальні і локальні.

Під загальними умовами правозастосувальної діяльності мають на увазі ті умови, які діють на всій території України. В сукупності цих умов особливого значення набувають рівень розвитку економіки, політики, науки, освіти й культури.

^ Стан економіки, її здатність створити матеріальні блага на рівні, що задовольняє потреби більшої частини членів громадянського суспільства, створює сприятливі умови для правозастосовної діяльності. В цих умовах більша частина населення має можливість самостійно, своєю працею забезпечити потрібний чи високий рівень життя. Відповідно скорочується сфера правозастосовної діяльності, пов'язаної з розподілом соціальних виплат верствам населення з низьким рівнем доходу, скорочується кількість правопорушень, а працівники, які здійснюють правозастосовну діяльність, отримують за свою працю гідну винагороду. В ситуації, що склалася в сучасній Україні, цього, на жаль, не спостерігається, а це, відповідно, породжує корупцію, плинність кадрів і низький професіоналізм державних службовців.

У системі політико-правових чинників, які найінтенсивніше впливають на правозастосувальну діяльність, можна виокремити форму правління та політичний режим держави, заходи, що проводять держава й суспільство з удосконалення політико-правової сфери країни, ступінь активності політичних партій і громадських об'єднань, форми і методи їх участі в управлінні справами держави.

Особливо значний вплив на правозастосувальну діяльність справляє стан законодавства, здатність чинних норм права повно й послідовно регулювати суспільні відносини, адекватно відображати потреби та інтереси суспільства.

^ Сфера освіти забезпечує органи правозастосування кваліфікованими кадрами, здатними працювати на високому професійному рівні. Однією з необхідних вимог до працівників правозастосовної сфери є наявність вищої професійної освіти. Але сукупність знань, навичок, умінь, що їх отримують особи в процесі навчання, багато в чому залежить від матеріальних і кадрових можливостей навчальних закладів, їх здатності залучати до викладання висококваліфікованих сучасно мислячих, спеціалістів, і гідно оплачувати їхню працю. Якщо в країні навчальні заклади, як і економіка, перебувають у кризовому стані, то і особи, яких залучають у сферу правозастосування, не мають потрібних професійних якостей і змушені набувати їх у процесі роботи або перейти на іншу, менш відповідальну.

Правозастосування, як і будь-який складний комплексний соціальний інститут, у сучасних умовах може з успіхом вдосконалюватися й розвиватися лише в тісній взаємодії з наукою та за оперативної реалізації її напрацювань у своїй діяльності. При цьому наукові дослідження повинні охоплювати всі сфери правозастосування — від кадрової політики до діяльності з виконання правозастосовних рішень. Поглибленому науковому аналізові підлягають і нормативно-правові засади правозастосування, вся система законодавства, що діє в цій сфері законодавства.

Правозастосування неодмінно включає в себе елементи погляду правозастосовника, його право приймати рішення з врахуванням конкретних обставин, керуючися власною правосвідомістю, нормами моралі, етики, звичаїв. Саме тому рівень моральності та культури правозастосовника прямо й безпосередньо впливає на результати його діяльності. Разом з тим вказані особисті якості правозастосовника, які формуються в процесі його життєдіяльності, багато в чому визначаються рівнем, якого досягло в своєму розвитку суспільство в цілому. Недостатньо високий рівень політичної, правової культури, моралі певної частини населення України з усією очевидністю проявляється і в діяльності осіб, які здійснюють правозастосовну діяльність.

^ Локальні умови — це безпосереднє середовище, в якому діє окремий орган правозастосування або посадова особа. Ці умови є сукупним результатом дії загальних і галузевих умов на певній обмеженій території, на яку поширюється юрисдикція відповідного правозастосовчого органу або посадової особи. Це може бути територія міста, іншого населеного пункту, іншої адміністративно-територіальної одиниці. Якщо регіони країни за своїм географічним положенням, рівнем розвитку економіки, культури, національним складом і деякими іншими показниками можуть істотно відрізнятися один від одного, то й локальні умови діяльності правозастосовних органів будуть різними.

^ Локальні умови діяльності органів правозастосування можна поділити на чотири види:

  • територіально-географічні умови: географічне розташування регіону, природнокліматичні умови, вид населеного пункту, в якому діє правозастосовний орган;

  • соціально-демографічні умови, що характеризують чисельність і кількість населення регіону, його національний склад, структуру, зайнятість населення, рівень злочинності та інших правопорушень, розвиненість засобів комунікації та інших об'єктів інфраструктури;

  • соціально-економічні умови, що характеризують матеріальний бік діяльності органу правозастосування, в тому числі приміщення, яке він займає, санітарно-гігієнічні умови праці, забезпечення органу транспортними засобами, комп'ютерами та іншими засобами організаційної техніки, рівень заробітної плати працівників, інші соціальні пільги й гарантії;

  • організаційні умови діяльності: структура та кадровий склад правозастосовчого органу, порядок його діяльності, розподіл функцій між його окремими структурними підрозділами й посадовими особами, а також форми та методи координації діяльності цих підрозділів і посадових осіб, інтенсивність роботи.

Таким чином, орган правозастосування, посадова особа в процесі своєї діяльності відчувають постійний, а інколи досить інтенсивний вплив конкретно-історичних умов, зовнішнього середовища.

Схожі:

Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconНабір учасників на Осінню Програму працівників законодавчої влади
Оголошено набір на Осінню Програму працівників законодавчої влади   (жовтень листопад 2012 року). Фіналісти програми матимуть можливість...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconІнтелектуальні й емоційні фактори навчання учнів основної школи у позашкільній діяльності
...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconПрограма фахових вступних випробувань на окр «спеціаліст» та «магістр»
Поняття конкретно-соціологічного дослідження. Якісні та кількісні методи збору соціологічної інформації. Інструментарій ксд. Статистична...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconОкр магістр «загальна теорiя соцiології» Науковий статус соціології
«соціального». Соціальна реальність та структура соціологічного знання. Поняття теоретичної соціології. Спеціальні соціологічні теорії....
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconЛьвівський національний унверситет імені івана франка програма фахових вступних випробувань на окр «спеціаліст»
Поняття конкретно-соціологічного дослідження. Якісні та кількісні методи збору соціологічної інформації. Інструментарій ксд. Статистична...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconТема 14. Контроль як функція менеджменту поняття І етапи контролю
Поняття І етапи контролю. Метою контролю, з одного боку, є виявлення слабких місць І помилок в процесі виробництва І управління,...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconМетодичні вказівки до виконання контрольної роботи з дисципліни «Соціологія» на тему: «опрацювання програми емпіричного соціологічного дослідження»
«Соціологія» на тему: «Опрацювання програми емпіричного соціологічного дослідження» (для студентів всіх спеціальностей) /Упор. Іванкова-Стецюк...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconА. С. Пасєка стилі лідерства в системі забезпечення кадрової безпеки суб'єктів господарської діяльності
В умовах нестабільності економіки і підприємництва важливе значення у процесі функціонування різноманітних підприємств грає поняття...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconОснови зовнішньоекономічної діяльності Зміст
Україні виникла нагальна потреба в знаннях щодо порядку встановлення, розвитку та державного регулювання зовнішньоекономічних зв’язків...
Етапи соціологічного забезпечення законодавчої діяльності iconМетодика визначення рейтингу діяльності курсанта в умовах модульно-рейтингової системи навчання у вищих військових навчальних закладах
Державною програмою будівництва та розвитку Збройних Сил України [1], сучасної системи військової освіти, яка інтегрована в державну...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи