Засідання наукового семінару 2010/2011 н р icon

Засідання наукового семінару 2010/2011 н р




Скачати 246.23 Kb.
НазваЗасідання наукового семінару 2010/2011 н р
Дата11.10.2012
Розмір246.23 Kb.
ТипДокументи

Міжкафедральний науковий семінар кафедри світової літератури заснований в лютому 1997 року. Керівники семінару к.ф.н., доцент Кравець Ярема Іванович («Проблеми світової літератури», 1997–2010 рр.), д.ф.н., доцент Мацевко-Бекерська Лідія Василівна («Вивчення актуальних проблем національних літератур та літературознавства», з 2010 р.). У семінарі беруть участь науковці та викладачі, дослідники історії світової літератури, теорії літератури та методики викладання світової літератури. Активними учасниками засідань наукового семінару є аспіранти, пошукувачі кафедри світової літератури, інших кафедр Львівського національного університету імені Івана Франка та інших навчальних закладів, студенти. З 1 січня 2002 року семінар набув статусу «Міжвузівський науковий семінар». В проблемно-тематичному колі наукового семінару перебувають актуальні питання історії світової літератури, теорії літератури та методики викладання світової літератури. В ході засідань наукового семінару відбувається виголошення доповідей за певною дослідницькою проблематикою, їх обговорення, надаються рекомендації щодо оформлення результатів роботи як статей для фахових наукових видань.


********************************************


^ Засідання наукового семінару 2010/2011 н.р.

(02 листопада 2010 р.)


З доповіддю виступила Фіськова С. П.

Тема доповіді: Джазовий дискурс у німецькомовній літературі

У доповіді представлено німецькомовний літературний дискурс джазу, виділено його періоди, теоретичні аспекти, тематичні поля. Важливими складовими цього дискурсу названо діалектику зв’язків джазу як субкультури із культурою-гегемоном, проблеми афро-американської музики в Європі, вплив джазових технік та інновацій на загальну рецепцію музики й, як наслідок, – зближення «популярної культури» й «високої культури», спроби формулювання джазової естетики, співвідношення джазу та модернізму, джазу та мови, змістовність джазової музики, ігрову техніку імпровізації, концептуалізацію джазу як життєвої позиції. Увага зосереджена на багатосторонніх зв’язках німецькомовної літератури із джазом у процесі історичних змін. У широкому літературному контексті на прикладі окремих творів проаналізовано поетику «джазового роману»: зокрема, йдеться про романи «Джаз» Ганса Яновіца, «Дорога до Ообліадоо» Фрітца Рудольфа Фріза та повість «Щасливий» Гансйорґа Шертенляйба, які також ілюструють, відповідно, роль джазу в Німеччині 20-30-х років, вплив джазу на літературу НДР та функціонування мотиву джазу у сучасній поп-літературі. Наголошено на плідності взаємодії літератури, теорії та джазу. Піднято проблеми взаємовпливу джазової імпровізації та оповідної техніки роману, впливу джазу на часову організацію тексту, метафоричного тлумачення джазу, синкопування як структурного елементу роману. Доведено, що джаз як «класична музика глобалізації», «саундтрек ХХ ст.», поле альтернатив до загальноприйнятих норм уможливлює висвітлення тем і проблеми століття – суспільних, політичних, культурних й особистих. Значною мірою він кореспондує також і з літературним розвитком та увиразнює модерністичну та постмодерністичну художні практики.


********************************************

^ Засідання наукового семінару

(07 грудня 2010 року)

З доповіддю виступила Горлач М.

Тема доповіді: Мультикультуралізм у ранній творчості Доріан Лессінг

Творчість Доріс Лессінг, Нобелівської лауреатки 2007 року, розглядається англійськими та європейськими літературознавцями у контексті мультикультурної літератури. Визначення письменниці як мультикультурної є досить контраверсійним і часто стає предметом дискусій. Деякі науковці не вважають Д. Лессінг мультикультурною авторкою, адже вона народжена в англійській сім’ї та останні 60 років мешкає у Лондоні. Напротивагу таким твердженням виступають англійські дослідники, оскільки для них постколоніальний і є мультикультурний, а Д. Лессінг народилась в Персії і прожила 30 років у Південній Родезії, колишній британській колонії. Сама письменниця ідентифікує себе як англійку, але корінні мешканці Британії вважають її іноземкою, що зокрема і є однією із причин мультикультурної проблематики у творчості письменниці.

Одним із романів письменниці, для якого притаманна мультикультурна проблематика, є твір «Літо перед темрявою». Ознакою широких географічних рамок даного твору є те, що дія відбувається спочатку у Лондоні, потім у Стамбулі, згодом в Іспанії тощо. Головна героїня не є чистокровною британкою – її дідусь був португальцем, і половину свого свідомого життя вона провела саме з ним. Кейт Браун, як і багато інших персонажів Д. Лессінг, страждає від порушення цілісності її національної ідентичності. Сама авторка звертає увагу на цю проблему у той спосіб, що навіть ім’я Кейт втрачає своє значення: «Дорога Кейт. Шері Катрін. Мила Катя, Катінька та Кітті. Люба Кейті, моя Катьона. Чарівна Кейтлін, Кейтерлін, Кіт та Катерина. Моя любов Єкатерина, моя ангелська Каті. Карен…». Саме у такі моменти героїня Д. Лессінг усвідомлює, що вона й сама не знає, як правильно до неї звертатись, вона сама починає сумніватися у тому, до якої нації належить. Таким чином, можна стверджувати, що Кейт Браун є мультикультурним Іншим, особистістю, яка є чужою для оточуючих через своє походження, через власну етнічну приналежність до двох народів водночас.

Для роману Д. Лессінг «Літо перед темрявою» характерною є не тільки мультикультурна проблематика, але й проблема втрати власної ідентичності, відчуття розщепленості, роздвоєності. Кейт Браун постає як такий художній персонаж, якого варто назвати Іншим. Для Д. Лессінг мультикультурна свідомість та ідентичність і є особистістю Іншого. Для головної героїні роману «Літо перед темрявою» це апріорна характеристика – вона частково маргінальна, відчужена, не така як оточуючі. Кейт Браун – це Інший в сучасному мультикультурному світі. Таким чином, Д. Лессінг вкотре звертається до двох центральних проблем своєї творчості – до проблеми мультикультурності та проблеми відчуженості, інакшості.


********************************************

^ Засідання наукового семінару

(30 березня 2011 року)

З доповіддю виступила Яремчук В.В.

Тема доповіді: Вплив містичного філософсько-релігійного вчення антропософії на творчість Ч.Вільямса.

Однією з відмінних рис творчості Оксфордського гуртка «християнських романтиків» «Інклінгів» в 30-60х роках XX ст. був комплекс естетичних принципів побудови художнього світу, на який значно вплинуло синкретичне релігійно-містичне філософське вчення антропософія. Тематика та сюжет творів представників цього гуртка (Дж. Р. Р. Толкина, К. С. Льюїса, О. Барфілда, Ч. Вільямса, та ін.), а також міфопоетичний підхід, використаний ними для створення власних моделей світу, вважаємо пов'язаними із поглядами на світобудову антропософів. Антропософія як філософське вчення або як «духовна наука», як її називав засновник, австрійський філософ-містик, письменник та езотерик Рудолф Штайнер [Rudolf Steiner], відокремлюється в окрему галузь філософського знання в 1913 р.

Важливо наголосити, що антропософія стала відгалуженням іншого містичного вчення, діяльність послідовників якого охопила всю Європу, Америку та навіть Далекий Схід в кінці XIX — на початку XX ст. — теософії. Термін «теософія» відомий ще з ІІ ст. н.е. з праць неоплатоників, але, як відомо, поруч із іншими ірраціональними філософськими вченнями межі століть його знову відкриває Європі початку XX ст. Є. П. Блаватська, яка проте визнавала, що теософія існувала «завжди» як певна світоглядна позиція «відкритої свідомості», яка ґрунтувалася на духовному досліді минулого, на езотеричному знанні, схованому в світових релігіях: «Як білий промінь світла, проходячи крізь призму, розкладається на різні кольори спектру, так і промінь божественної Істини, проходячи крізь тригранну призму людської природи, розпадається на різноманітно забарвлені фрагменти, які ми називаємо релігіями. З'єднавши їх разом, ми отримаємо єдину вічну Істину, бо окремо вони лише тіні людських помилок й ознаки недосконалості людини» [4].

Антропософія, як і теософія, проголошує принцип взаємозв'язку, взаємозалежності і єдності всього сущого, який стає однією із основних засад творчості провідного члена гуртка «християнських романтиків» Чарльза Вільямса. Важливо також наголосити, що Ч. Вільямс перебував під впливом саме антропософських доктрин, а не їх alma mater - теософії, адже і це містичне відгалуження наукового, філософського та релігійного знання втілює могутній поклик «антропологічного повороту» межі століть. Власне антропософія як вчення свідчить вже своєю назвою, що на відміну від компаративно-релігійних та містичних пошуків Є. Блаватської, Е. Бесент та ін., Р. Штайнер та його послідовники в центр своїх зацікавлень ставлять людину.

За допомогою найвизначніших міфологічних систем древності європейські теософи намагалися виробити структуру спіралеподібного руху історії із максимальним врахуванням поточної похибки щодо культурних, економічних, політичних, філософських, мистецьких та інших особливостей кожної доби. Р. Штайнер писав: «Саме тому теософа, який ґрунтовно займається елементарними поняттями теософії, не може здивувати пошук зв'язку між віддаленими епохами. Бо ми переконані, що людська душа завжди повертається, що переживання між народженням і смертю для людей повторюється» [8]. На відміну від інших «Інклінгів» Ч. Вільямс увійшов в історію літератури як автор серії містичних романів, вагомість та значущість яких як для розвитку національної літератури так і для розвитку філософської думки в Європі між двома світовими війнами, відзначав в передмові до останнього роману Ч. Вільямса «На передодні Дня усіх святих» Т. С. Еліот.

Чотири основні романи Ч. Вільямса («Війна в небесах», «Старші Аркани», «Сходження в пекло», «На передодні Дня усіх святих») презентують авторське осмислення можливості втручання в природу світу та надприродного, що герої романів здійснюють за допомогою духовних містичних створінь або за допомогою ритуалів, у які залучені різні предмети культу - такі як карти Таро, святий Ґрааль, крісло царя Соломона, камінь долі або надзвичайні витвори мистецтва. Усі ці та інші елементи містичного осягнення світу пропонують героям владу певного порядку, яка може видаватися прекрасною та величною, але яка, як переконує автор все ж є абсолютною, тобто безперечно призведе до зловживання в руках недосконалого людства. Таким чином, прагнення до влади героїв художнього світу Ч. Вільямса загрожує їх власному існуванню, а боротьба за владу, переважно у духовному плані, лягає в основу конфлікту романів. Ось чому розгортання сюжетної лінії в романах Ч. Вільямса тяжіє до поляризації героїв на дві групи - з однієї сторони бачимо тих, хто охоплений бажанням контролю над надприродним, з другої - тих, хто прагне повернути природний стан речей, повернувши містичний елемент чи мешканця потойбіччя на своє місце чи у свій вимір, тобто у сферу езотеричного. Звідси, спостерігаємо контраст між цими світами — матеріальним та надприродним, духовним світом у творах письменника.

Джудит Дж. Колман у збірці есе «Риторика візії» вважає проте, що Ч. Вільямс як письменник, який використав у своїй творчості філософське та релігійне поняття коінгерентності, в своїх останніх романах, а саме «Сходження в пекло» та «Напередодні Дня усіх святих» стирає межу між цими світами за принципом взаємозалежності та взаємовпливу. Важливо зауважити, що за Ч. Вільямсом, а також з точки зору антропософії, коінгерентність - це принцип взаємозалежності, взаємозв'язку, обміну та заміщення, який функціонує в світі. Автор розробляє цю ідею у всіх своїх романах, але найповніше втілює в міфопоетичному образі Міста в романі «Напередодні Дня усіх святих». Основою такого коінгерентного всесвіту, на нашу думку, є те, що кожна індивідуальна ідентичність, якій властива відмінність від іншої, невід'ємно пов'язана із іншими об'єктами живої та неживої природи матеріального світу, а також явищами надприродного світу, що властиво є одним із основних принципів антропософії. Це вплинуло на час, простір та буття у художньому всесвіті Ч. Вільямса, поєднується у містичному Місті, де одне місце співпадає із безліччю інших, де час рухомо стоїть на місці і водночас є минулим і майбутнім Міста, а також сучасником вічності. Мертві і живі Міста існують поряд, й важко помітити межу між внутрішнім і зовнішнім світом людини. Ч. Вільямс вдало знайшов спосіб поєднати за принципом коінгерентності два контрастні світи - матеріальний та духовний - у світі слабкому для навколишніх спокус зовні та сильному всередині - у людині. Бо людина, вірили древні містики далекого сходу, а також містики-антропософи в XX ст., складається з фізичного, ефірного та астрального тіл, або тіла, розуму, емоцій та душі, які Христос поєднує силою Ками, яку древні греки називали Ерос, силою любові. Цей принцип також відчутний у всіх романах Ч. Вільямса, і навіть названий ним у його теоретичній праці «Постать Беатріче» романтичною теологією. Принцип втілений в різних містичних традиціях християнства, в численних ритуалах, принесених в Європу з Азії та Африки. Ч. Вільямс використовує цей його в розв’язці майже всіх своїх романів - в містичному акті заміщення в романі «Напередодні Дня усіх святих», в ритуальному злитті в танці Старших Арканів, окультних архетипів світобудови в романі «Старші Аркани» та інших. Саме тому Ч. Вільямс маніфестує людину, кожну окрему людину - виявом та відтворенням коінгерентного всесвіту.

В усіх романах Ч. Вільямса коінгерентний всесвіт людини і його ж взаємозалежність з іншими проявляється у боротьбі за духовну досконалість через мистецтво, цим наслідуючи метафоричні слова Вільяма Блейка: «Лише митець є справжнім християнином». Концепт коінгерентності чудово втілюється у понятті Місто, створеному автором, яке є міфопоетичною моделлю світу для Ч. Вільямса і в якому для коінгерентного співжиття людина повинна гармонійно зрівноважувати такі сфери свого життя як дружба, сім'я, робота, суспільство, кожна з яких є одним із паралельних шляхів до спасіння. Саме тому у романах Ч. Вільямса зустрічаємо постать некоінгерентної або відділеної людини, людини, яка захотіла вивищити власне «я» над решта частинами власного всесвіту. Така людина, вважає автор не лише розриває зв'язок з Містом, а й із власною душею, яка не може існувати сама. Р. Штайнер, на чиї антропософські праці спирався у своїй творчості Ч. Вільямс та інші «Інклінги», вважав: «Якщо ми розуміємо окремих індивідів як невеликі кола, то окремі Я є окремими сутностями лише для зовнішнього фізичного спостереження. Той, хто спостерігає їх духовно, бачить ці окремі індивідуальності включеними в ефірну душу. Припустімо тепер, що окрема людина щось мислить, робить, відчуває і хоче, вона випромінює свої почуття в народну душу. І тому народна душа пройнята думками і почуттями окремих людей. Залишимо фізичну людину, будемо спостерігати лише її астральне тіло, а потім астральне тіло всього народу і ми побачимо, що астральне тіло народу отримує відтінки свого забарвлення від окремої людини». Саме в площині астрального тіла та «его» лежать зацікавлення Ч. Вільямса, через призму яких у своїх романах він прагне осягнути недосконалість оточуючого світу, розколеного та апокаліптичного світу повоєнної Європи, яка зачаїлася у передчутті Другої світової війни. Антропософи відкидали концепцію дуалізму добра і зла, тлумачачи зло як спотворене уявлення про світ, особливо про духовну його сторону. Герої романів Ч. Вільямса показані автором у боротьбі не зі злом, а із власною недосконалістю, власними демонами, страхом, зневірою та розпачем.

У першому романі автора «Війна в небесах» (1930 р.) боротьба розгортається навколо окультного предмету - чаші, яку чорний маг Ґрегорі Персімонс сприйняв за чашу Ґраалю і за задумом автора перейшов усі можливі та неможливі межі в своїй жадобі влади та могутності. Скромний архидиякон Давенант, захисник віри та душ, що заблукали, протистоїть темним кривавим ритуалам Ґрегорі силою колективної молитви, яка своєю коінгерентною резонансністю поєднує всі епохи світу і викликає справжнього захисника сутності Ґрааля - святого Іоана, апостола любові. Ч. Вільямс словами архидиякона виголошує думку про те, що буття божественне невіддільне від людського і саме це може дозволити людині фізичній через певні містерії та медитації наблизитися до сфери астрального і познайомитися зі своєю суттю ще до завершення Шляху. Обряд ініціації, через який проходить архидиякон на шляху до спасіння, проводить його астральне тіло через усі кола пекла, забезпечуючи йому Дантову vita nuova, духовне зростання, яке притаманне героям практично всіх романів автора. Вже в цьому романі письменник готує читача до показу коінгерентного всесвіту, ще не називаючи його. Архидиякон та його помічники вдруге спробували вийти за межі фізичного пізнання, щоб врятувати маленького хлопчика, якого Ґрегорі Персімонс вирішив використати як жертву в ритуалі поєднання з дияволом. Класичне завершення мотиву про Ґрааль поєднане в фіналі з розчиненням головного «Парцифаля» твору, архидиякона Давенанта у коінгерентній благодаті під час останньої його літургії у земному Місті.

Візія співтворення вразила самого автора і в своїх наступних романах Ч. Вільямс намагався розділити зі своїми читачами «жахливу радість» сприйняття, як це відчуття називав колега Ч. Вільямса з гуртка «Інклінгів» К. С. Льюїс у своєму есе «Вражений радістю», в якому апелював до однойменного твору романтика XIX ст. В. Вордсворта. Поняття «радість» для К. С. Льюїса та Ч. Вільямса - філософська категорія найближчої стадії осягнення божественної суті речей, втіленої як у образі Міста в останньому романі письменника «Напередодні Дня усіх святих», у доктрині заміщеної любові в «Сходженні в пекло», а також в осягненні феномена кармічної циклічності в мотиві Вічного танку в романі «Старші Аркани».

Двадцять два Старших Аркани Таро відповідають розробленій К. Ґ. Юнгом системі архетипів свідомості людства, що відповідає також і переконанням автора роману, який будує сюжет на окультному тасуванні колоди карт, при чому персонажі твору прагнуть гармонії із світом через опанування архетипу, домінантного для свідомості кожного з них. Ч. Вільямс вважав вершиною Танку поєднання карт Закоханих. В цьому власне і полягає єдиний прямий шлях антропософа до осягнення істини - шлях романтичної теології або християнського романтизму.

Якщо «в» «Старших Арканах» Ч. Вільямс тлумачить астральне тіло людини, тобто її свідомість, через систему архетипів, то вже в наступному романі, «Сходження в пекло» (1937 p.), духовний світ людини письменник показує як світ постійних протиріч, боротьби із власним страхом та навколишніми спокусами. Цей твір найбільше з усіх романів автора наближається до алегоричної традиції англійської літератури. На користь цього свідчить той факт, що письменник використовує алегоричну антономазію як стилістичний засіб для підсилення усвідомлення ролі того чи іншого персонажа в тексті, проте читачеві, не обізнаному із різними тлумаченнями християнських доктрин, подекуди важко усвідомити філософський підтекст, вкладений письменником в проблематику та сюжет. Сучасниця Р. Штайнера та відомий теософ Е. Бесент говорила, що «людину, яка бачить необхідність вчинку, але вважає — чому я, а не хтось інший? — і людину, яка діє без зволікання, відрізняють інкарнації (перевтілення)» [2], тобто вони стоять на різних сходинках духовної еволюції. Це одна із провідних ідей, необхідних для розуміння сюжету «Сходження в пекло».

Вершини втілення свого філософського світогляду Ч. Вільямс досягає у своєму останньому романі «Напередодні Дня усіх святих», в якому повністю обґрунтовує поняття Міста та коінгерентності і саме в цьому романі автор підводить підсумок принципу романтичної теології, в якому провідним стає алюзія на образ Беатріче. [5] В цьому романі Ч. Вільямс не лише зачіпає світ астральних тіл та потойбічного простору через обряди гіпнозу, окультного занурення та ін., а й намагається наголосити на важливості свободи митця та довіри візіям як інструментам проникнення за межі фізичного.

Окрім того Ч. Вільямс обирає до кола проблем цього роману проблему влади та контролю над надприродним, яку вважає виявом зіпсутого розуміння Бога та шляху до нього.

У створенні своєї оригінальної міфопоетичної моделі світу Чарльз Вільямс великою мірою завдячує антропософським уявленням про світ, Бога, релігію, внутрішній світ людини, духовний розвиток, існування в астральній площині та переродження людини в нащадках, що створює органічний зв'язок епох та поколінь. Основні світоглядні категорії Ч. Вільямса, втілені в його романах, також беруть свій початок в антропософії, а саме - коінгерентність та романтична теологія.


********************************************


^ Засідання наукового семінару

(10 травня 2011 року)


З доповіддю виступила Кіт О.І.

Тема доповіді: Особливості розкриття образу Жанни Д’Арк у п’єсі-хроніці Бернарда Шоу «Свята Іоанна»

Бернард Шоу увійшов у світову літературу як істинно англійський драматург, у якого є підстави сперечатися з Шекспіром, як комедіограф, що володіє неповторно витонченим англійським гумором і своєю манерою жартувати. Його п’єси шокували неочікуваним поєднанням у них парадоксального розуму і глибокого знання життя. За допомогою парадоксів письменник мав на меті – змусити людину по-новому, неупереджено поглянути на традиційні цінності, звільнити її від влади застарілих стереотипів. Саме з цих причин Б. Шоу віддав перевагу «відкритим», незавершеним закінченням, які не усували проблем, що розглядались у п’єсах, а, навпаки, ставили нові. Боротьба драматурга за відродження англійського театру і за нову драму призвела до широкого театрального руху, який відкривав англійську сцену для кращих п’єс ХІХ століття. Вітчизняна дослідниця С. Нестерук у своїй статті «Творчість Б. Шоу в ґендерному прочитанні» стверджує: «Найперше завдання, яке ставить перед собою англійський драматург – виразити загальне завдяки частковому. Тому сюжетами  творів стає боротьба між фактами, запропонованими дійсністю, і дійсністю як такою. Одначе драматург усвідомлював, що п’єси не можуть бути насичені лише філософськими абстракціями. Тому Б. Шоу звертається до парадоксу, який стає основним елементом сюжету й характерів» [4, 13]. Як справжній новатор Б. Шоу виступив в області драми. Він утвердив в англійському театрі новий тип драми – інтелектуальну драму, в якій основне місце належить не інтризі, не захоплюючому сюжетові, а тим напруженим суперечкам, гострим словесним поєдинкам, які провадять його герої. Б. Шоу називав свої п’єси «п’єсами-дискусіями». Вони захоплювали глибиною проблем, незвичайною формою їх вирішення, вони хвилювали свідомість глядача, примушували його напружено роздумувати над тим, що відбувається і весело сміятися разом із драматургом над безглуздям існуючих законів, порядків, звичаїв.

1923 р. Джордж Бернард Шоу завершує п’єсу-хроніку “Свята Іоанна”, що значною мірою була відповіддю на канонізацію Жанни д’Арк католицькою церквою 1920 р., яку Б. Шоу вважав актом великого лицемірства. У ХХ столітті в епоху загострення класових та ідейних протиріч взагалі загострилась боротьба за Жанну д’Арк. Релігійні та монархічні кола оголосили Жанну «святою, яка бореться за короля». Прогресивні діячі намагалися відновити образ народної героїні, яка виразила у XV столітті мрії та великі потенційні сили народних мас. Не випадково у пошуках героїчного образу до історії Жанни д’Арк на початку ХХ століття звернулися відомі письменники різних національних літератур – А. Франс, М. Твен, Б. Шоу.

Немає жодних сумнівів у тому, що образ Жанни д’Арк належить до галереї типових образів у світовій літературі, які викликають постійне зацікавлення у вітчизняному літературознавстві. Серед досліджень типових образів у літературі, що стосуються безпосередньо цього образу, цікавими є студії О. Червінської «Функціональна специфіка творчого сприйняття історичної особистості (Жанна д’Арк у сучасній спільноєвропейській та французькій літературній традиції)» та Н. Копистянської «Вічне і тимчасове. Розширення поняття і образу часу в творах ХХ століття про Жанну д’Арк». Стосовно вивчення літературної спадщини Б. Шоу, то цікаві дослідження були проведені радянськими ученими-літературознавцями, зокрема А. Анікстом, П. Балашовим, І. Канторовичем та А. Образцовою; в сучасному українському літературознавстві увагу привертає дослідження «Творчість Б. Шоу в ґендерному прочитанні» Нестерук С. М.

Історична п’єса Б. Шоу “Свята Іоанна” – хроніка в шести частинах з епілогом відображає привабливий образ простої селянської дівчини, яка під час Столітньої війни очолила героїчну боротьбу французького народу з англійськими загарбниками. Усі свої симпатії Б. Шоу віддає героїні визвольного руху. Створений ним світлий, чистий і ясний образ доньки народу – один із найкращих жіночих образів у його драматургії. Інтерес до героїчних рис народного характеру з’являється у Б. Шоу під впливом загострення суспільної боротьби і в цьому сенсі поява історичної п’єси «Свята Іоанна» – це відповідь на події того часу. Велику роль у зверненні Б. Шоу до історії Жанни д’Арк відіграли, зокрема, і його ірландські симпатії, ірландський патріотизм, пробуджений подіями 1916-1921 рр. В Ірландській революції брали участь і пролили свою кров різні героїні. У передмові до «Святої Іоанни» Б. Шоу пише про жорстокий англійський уряд, який негативно проявив себе у нових «хрестових походах» і про те, що «Тисячі жінок, кожна з яких в тисячу разів менше небезпечна і страшна для наших правителів, аніж Жанна була для правителів свого часу, за останні десять років винищені, заморені голодом, позбавлені даху над головою за час переслідувань і терору в процесі хрестових походів, що сповідували набагато більш тиранічні цілі, аніж середньовічні хрестові походи, які не передбачали нічого грандіознішого, ніж відвоювати Гріб Господній у сарацинів» [7, 36]. Тема національно-визвольної боротьби, що завжди була близькою серцю ірландця, зазвучала з новою силою у творчості Б. Шоу під впливом саме ірландських подій. За словами А. Образцової, дослідниці творчості Б. Шоу, драматург узагальнив гіркий досвід першої світової війни у двох своїх п’єсах – «Дім, де розбиваються серця» та «Свята Іоанна», нагадавши тим самим європейцям ХХ століття далеку історію ганебної поразки англійців у Франції, щоб «допомогти краще розібратися в обставинах сьогоднішнього життя» [5, 16].

Для Б. Шоу Жанна д’Арк – дівчина із народу, цільна натура, наділена високою мораллю, живим розумом, життєвою мудрістю, які дозволяють їй приймати правильні рішення і здобувати перемоги. Нічого містичного драматург не передбачає у її дивах, дає їм суто реалістичні тлумачення, говорячи словами одного з героїв: «Всі її дива гроша мідного не варті: та вона й сама не вважає їх дивами. Всі її перемоги доводять лише, що в неї на плечах ясна голова» [8, 95]. Руйнуючи релігійну концепцію діяльності Жанни, Б. Шоу раціоналістично пояснює зафіксовані літописцями головні дива французької героїні. Це передусім епізод «впізнавання», коли Карл VII хотів випробувати дівчину на першій аудієнції і доручив зіграти свою роль одному із придворних. Жанна безпомилково впізнала короля у натовпі. Б. Шоу пояснює це вустами архиєпископа: «Звичайно впізнає. (...) Тому що їй буде відомо те, що відомо всім у Шиноні: що з усіх, кого вона побачить у залі, найпотворніший і найгірше вбраний – це і є дофін, і що мужчина із синьою бородою – це Жіль де Ре» [8, 72]. Інше «диво», коли вона зупинила солдата, який лихословив, і той пізніше впав у колодязь і потонув, теж пояснюється звичайним збігом обставин: «Нісенітниця! Нікого вона не побивала. Просто п’яний розпусник, якому вже сто разів докоряли за лихослів’я, впав у колодязь і потонув. Справжнісіньке співпадіння!» [8, 70]; та й сама Жанна відмовляється від того, що це було диво, оскільки вона не бажала смерті солдата. Простим збігом виявляється і вигідна для французів переміна вітру на Луарі. Сам Б. Шоу запроваджує у п’єсу ще одне «диво» – на цей раз комічне; він сам вигадав його, щоб зняти всю містичність з дій Жанни, – це епізод із курми губернатора Бодрикура, які починають нестися як шалені, коли він дає Жанні ескорт і рекомендацію.

Позбавивши ці дива містики, Б. Шоу пояснює «таємничі голоси», наказами яких вона керувалася, самонавіюванням, силою уяви, яка підживлювалася релігійністю цієї епохи. Підводячи підсумки своїм роздумам стосовно цього питання Б. Шоу писав у передмові до п’єси: «Отож ми можемо віднестися до Жанни як до нормальної і кмітливої селянської дівчини, наділеної незвичайною силою духу і фізичною витривалістю. Все, що вона робила, було ретельно обдумано. І хоча мисленнєвий процес відбувався так швидко, що вона сама не встигала його усвідомлювати і тому приписувала усе голосам, можна вважати, що вона була жінкою політики, а не сліпих імпульсів... Вона ніколи не була тою, за кого її видавали численні романісти і драматурги, а саме: романтичною молодою леді» [7, 21].

Бажаючи позбавити образ Жанни романтичних і мелодраматичних рис, англійський драматург творив його у полеміці зі своїми попередниками. Історії художнього перевтілення цього образу Б. Шоу присвячує окрему статтю під заголовком «Діва у літературі» («The maid in literature»), що є частиною обширної передмови до п’єси. Насамперед тут дістається Шекспіру за трилогію «Генріх VI», де, як вважає драматург, складається враження, що «спочатку драматург намагався зобразити Жанну гарною і романтичною, але обурена трупа раптом заявила, що англійський патріотизм нізащо не терпітиме співчутливого зображення францужанки, яка перемогла англійські війська, і якщо драматург негайно не введе всі попередні обвинувачення проти Жанни, не напише, що вона відьма і повія, і не підтвердить її винуватість, п’єса поставлена не буде» [7, 23]. Особливо різко Б. Шоу реагує на «Орлеанську діву» Ф. Шиллера, не прощаючи німецькому драматургові порушення історичної точності та надмірної романтизації героїні, стверджуючи, що Ф. Шиллер, очевидно, писав про кого завгодно, та лише не про Жанну д’Арк: «Ми знаходимо у Шиллера «Орлеанську діву», що потопає у відьомському котлі несамовитої романтики. Шиллерівська Йоганна не має абсолютно нічого спільного з Жанною реальною, та й узагалі з жодною смертною, що коли-небудь ступала по землі. Про п’єсу, по суті, нічого сказати, окрім того, що написана вона зовсім не про Жанну, та й заледве претендує на це» [7, 24]. Навіть сатиричну поему Вольтера «Орлеанська діва» Б. Шоу вважав кращою через те, що французький письменник мав на меті зовсім не образити Жанну, а висміяти ті сторони життя, які були йому неприємні: «Від цієї поеми прийнято відвертатися з доброчесним обуренням, розглядаючи її як брудний наклеп. Я, звичайно, не беруся захищати її від звинувачення в жахливій некоректності. Завдання поеми було не в тому, щоб зобразити Жанну, а щоб висміяти все, що у установах і звичаях того часу було справедливо ненависне Вольтеру. Жанну він зробив смішною, але не нікчемною» [7, 24].

П’єса «Свята Іоанна» вважається найбільш «шекспірівською» п’єсою у творчому доробку Б. Шоу. У першій сцені під вікном вежі де Бодрикура зібралися солдати, хоча їх не видно. Народ також незримо присутній і в наступних сценах – в Шиноні та під Орлеаном – він схвильований, напружений і готовий до боротьби за свободу. У п’ятій сцені (в соборі) Дюнуа говорить про величезний натовп, який чекає Жанну зовні. Такі сцени варті багатьох масових сцен. Б. Шоу у передмові іронізує над тими критиками і режисерами, яким обов’язково потрібні масові сцени: «Досвідчені майстри редагування, випотрошивши п’єсу і зекономивши таким чином півтори години, відразу продовжили б тратити дві години, будуючи складні декорації, наливаючи справжню воду в річку Луару, зводячи через неї справжній міст, ненатурально зображуючи бій за цей міст і проводячи по сцені довгу колону французів-переможців на чолі із Жанною, верхи на справжньому коні. Коронація затьмарить усі попередні театральні дійства: буде показано спершу похід вулицями Реймсу, а потім служба в соборі, – і те, і інше під музику, написану спеціально для цих сцен. Жанну спалять просто на очах у публіки (...), виходячи з принципу, що неважливо, з якого приводу спалюють жінку, лиш би палили, а глядачі платили за це гроші» [7, 44]. Б. Шоу завжди виступав проти грандіозних театральних видовищ. Сам драматург умів передати масовий підйом і без великого натовпу. Великий внутрішній зв’язок п’єси із хроніками Шекспіра відчувається в умінні драматурга подати живий, фальстафівський фон, у поєднанні трагічного і комічного, у прагненні передати дихання історії і зв’язок героя з народом. О. Червінська, наприклад, пояснює звернення письменників до образу Жанни д’Арк саме через героїзм: «Визначальною ознакою, яка характеризує образ діви-войовниці Жанни д’Арк в будь-яких його інтерпретаціях, є героїзм. Проблема героїчного начала в окремій людині і героїзму в цілому, очевидно, існує з того часу, як людина стала мислячою: подвиг завжди спонукає свідків та сучасників до його інтелектуального осмислення» [6, 147]. Тієї ж самої думки дотримується й А. Образцова у своєму дослідженні творчості Б. Шоу «Несамовитий ірландець», стверджуючи, що: «Францужанку Жанну, що воювала за свободу батьківщини проти англійських загарбників у XV столітті, з повним правом можна назвати народною трагічною героїнею. (...) Жанну спалюють на вогнищі в силу «політичної необхідності», визнавши її єретичкою, що стала поміж богом і людьми. Духовні та світські, англійські та французькі правителі об’єднуються, щоб, знищивши її, викорінити тим самим незалежний, гордий дух народу» [5, 16].

Основну частину п’єси драматург будує в хронологічній послідовності, датує сцени, вказує місце, де відбуваються події, зберігає правдоподібність, достовірність історичних фактів. Та все ж особливу увагу привертає “епілог”, датований 1456 р. Тут устами персонажів, більшості із яких вже немає серед живих, дається переоцінка всього, що сталося двадцять п’ять років перед тим. Але найбільшою несподіванкою є поява судового службовця з 1920 р., який зачитує рішення Ватикану про проголошення Жанни блаженною і преподобною. Таким чином, як зазначає Н. Копистянська: «в характерній для Б. Шоу парадоксальній манері все зображене в шести картинах по-новому осмислюється. Ладвеню характеризує обидва суди: перший – як суд, на якому все відбувалося згідно з законами, а він виніс незаконне рішення, і другий, на якому панувало беззаконня, але своїм рішенням він виправив велику несправедливість» [2, 103].

Майже одразу після своєї появи п’єса Б. Шоу «Свята Іоанна» викликала немалий ажіотаж і в Україні. Про це красномовно свідчать опубліковані в «Літературно-науковому віснику» статті Д. Донцова («Жанна д’Арк. Історія і лєґенда», 1929) та Макса Міля («Бернард Шов про Жанну д’Арк»). Розпочинаючи свій огляд, Д. Донцов звертає увагу на те, що для історика епопея Жанни д’Арк це невичерпне джерело спостережень і аналогій, а для психолога і соціолога – вона є цікавим матеріалом для теорій про «героя і юрбу», а також багатою ілюстрацією старої як світ і завжди нової трагедії новатора серед консерваторів. Коротко зупиняючись на огляді деяких творів, що були написані раніше, автор все ж стверджує наступне: «Безліч було тих, які пробували свій літературний хист на сім сюжеті. І дуже мало таких, яких варто булоб згадати. (...) Найцікавішу спробу в літературі дати психольоґічний портрет Жанни д’Арк зробив – як се не дивно – скептик і матеріяліст Бернард Шов у своїй драмі «Saint Joan» [1, 545-546].

Для докладного аналізу п’єси Д. Донцов найчастіше звертається до обширної передмови, яку Б. Шоу написав до свого твору, де власне і черпає основні твердження свого дослідження. Дослідник повідомляє, що у цій передмові автор подає як філософію XV століття, так і філософію початку ХХ століття, а також те, що драма Жанни д’Арк не була драмою лише Середньовіччя, а всіх віків: «Драматизм становища Жанни був у неможливости погодити її претенсії з доґмою непомильности церкви і недопустимости приватної гадки у справах віри» [1, 548]. Д. Донцов наголошує також на тому, що образ Жанни, який створив Б. Шоу, найбільше за всі, використовувані коли-небудь образи історичних осіб у творах літератури, відповідає Жанні історичній, однак вказує ще й на те, що: «В своїй героїні розріжняє Шов три постаті: мученицю протестантизму (хоч і добру католичку рівночасно), одну з перших апостолок націоналізму і першу – в наполєонівськім стилю – реалістку. А при тім усім ще піонірку... раціонального одягу для жінок» [1, 546]. Окрім усього цього, Д. Донцов також ставить у приклад п’єсу Б. Шоу, пояснюючи сучасним йому письменникам як варто писати: «Багатьом нашим авторам (...) варто детально перестудіювати пєсу Шова, аби навчитися від нього, як треба вживатися в дух далекої епохи» [1, 546], критикуючи авторів сучасних драм, де герой сам не знає чого хоче: «По отих українських «драмах», де «герої» більше віддаються рефлексіям і аналізі своєї «віри», аніж ділають, – ніби зачинаєш дихати свіжим гірським повітрям, читаючи Шовову «Святу Йоанну» [1, 550].

Представляючи своє дослідження «Бернард Шов про Жанну д’Арк» майже у такій самій оповідній манері, як і Д. Донцов, Макс Міль стверджує, що: «Багато пер писало про чудесну дівчину-збавительку, та одну з найглибших її характеристик дав протестант і скептик Бернард Шов, якому його величезна інтеліґенція позволила вжитися в таємниці чужої души і далекої епохи» [3, 654]. Наголошуючи на тому, що, судячи із реплік Жанни, коли вона віддавала накази, вживаючи завжди «Бог каже так!», її вважали або за посланницю Бога, поки її накази і поради супроводжував успіх, або – диявола, коли вона спіткнулася, дослідник засвідчує, що саме так Б. Шоу пояснює трагедію Жанни д’Арк, романтику її піднесення і трагедію її страти. Завершуючи своє дослідження Макс Міль стверджує, що: «треба було Жанні д’Арк аж так вивести з рівноваги оспалу Францію Середньовіччя, що пророчицю викинули до Люари, – аби з цього повстала нова незалежна Франція. Але... знаємо, що якраз ті, безслідні, яких тлінні рештки розвіюються на чотири вітри, лишають по собі в історії натреваліші сліди...» [3, 659].

Як відомо, основним джерелом для Б. Шоу при роботі над п’єсою-хронікою «Свята Іоанна» була праця французького історика Жюля Кішера, видана у 1848  р. Це були достовірні протоколи суддівських процесів Жанни д’Арк (пожиттєвого і посмертного), зібрані і прокоментовані французьким ученим. Також знаємо, що Б. Шоу намагався якомога точніше зобразити ту епоху і ті історичні події, до яких звернувся у своїй п’єсі. Однак, кожен автор, який бере за основу свого твору історичні події, все ж по-своєму інтерпретує їх. Про це говорить у своїй статті «Вічне і тимчасове. Розширення поняття і образу часу в творах ХХ століття про Жанну д’Арк» Н. Копистянська: «Відомі каркас сюжету, кінцівка (загибель Жанни) дозволяють зосередити увагу на авторській трактовці теми, розставленні акцентів, на виборі епізодів, на тому, які з них даються детально, а які контурно чи пропускаються» [2, 102]. Та найповніше визначає цю концепцію О. Червінська у згаданій вже статті, зазначаючи, що: «Багаторазові спроби повторити у тій чи іншій формі фабулу про Жанну пояснюються, очевидно, тим, що в даному випадку кожна нова інтерпретація – це нова концепція, що виражає історичне мислення її автора. Історія Жанни д’Арк ніби створена для таких різнорідних концепцій: тут є матеріал і для оптиміста і скептика, для філософа і письменника-натураліста, для романтика і реаліста» [6, 151]. Тому, з абсолютною упевненістю можна стверджувати, що образ Жанни д’Арк, створений Б. Шоу, є по-своєму унікальним, багатогранним і, безперечно, вартим уваги.

Отож, підсумовуючи викладене вище, варто зазначити, що у п’єсі-хроніці Б. Шоу “Свята Іоанна” проблема позитивного героя, який опинився в самій гущавині історичних подій, поставлена по-новому, переконливо виражена актуальна у 20-х рр. ХХ ст. ідея визнання священних прав кожного народу на свою національну незалежність. Недарма ж «Свята Іоанна» є, на думку багатьох, вершиною драматичного мистецтва Б. Шоу. Судячи з головної ідеї та способу викладення історичних фактів, «Свята Іоанна» – екстравагантна притча. Вона присвячена проблемі, що хвилювала мислителів та митців різних епох, – конфлікту ініціативної, наділеної ясним розумом сильної особистості з консерватизмом та сліпотою навколишнього світу. Він, правда, віддає особистості належне, підносить її до рангу святих, та робить це не завжди і, як правило, вже після смерті. Можна з упевненістю ствердити, що образ героїні Столітньої війни дуже вдало вписався у галерею образів, створених Б. Шоу: «у п’єсах Б. Шоу з’являється новий тип героя – сильного, терплячого, здатного боротися за своє становище у суспільстві. Захоплення сильною особистістю драматург проніс через усе життя. Адже такі персонажі взяті з різних епох та наділені волею, енергією. Слабкий герой просто не існує для автора. Такий персонаж стає лише об’єктом глузувань. Більшість героїв драматурга ніколи не були слабкими, бо бути таким – принизливо» [4, 14].






Схожі:

Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconПлан роботи наукового семінару кафедри іноземних мов для природничих факультетів на 2010-2011 навчальний рік
Організаційне засідання семінару: затвердження плану роботи на рік, обговорення цілей, тематики, пріоритетів
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconПлан роботи наукового семінару кафедри іноземних мов для природничих факультетів на 2011-2012 навчальний рік
Організаційне засідання семінару: затвердження плану роботи на рік, обговорення цілей, тематики, пріоритетів
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconПлан роботи наукового семінару кафедри іноземних мов для природничих факультетів на 2011-2012 навчальний рік
Організаційне засідання семінару: затвердження плану роботи на рік, обговорення цілей, тематики, пріоритетів
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р icon119 від 29 грудня 2011 року
Активісти Наукового товариства студентів та аспірантів факультету журналістики разом із викладачами відвідали засідання постійного...
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р icon2010/2011 н р. Засідання наукового семінару
«саундтрек ХХ ст.», поле альтернатив до загальноприйнятих норм уможливлює висвітлення тем І проблеми століття – суспільних, політичних,...
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconCтуденcька наукова робота на кафедрі іе та оп в 2011/2012 навчальному році
Згідно плану на 2011/2012 навч рік щомісячно проводяться засідання наукового студентського семінару
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconТематика роботи наукового семінару кафедри інформаційних систем в менеджменті на період вересень-червень 2010-2011 року Вересень 2010 р
move to 0-78735
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconПлан роботи наукового семінару кафедри класичної філології на І семестр 2011-12 н р. № тема дата проведення семінару

Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconПлан роботи наукового семінару кафедри іноземних мов для природничих факультетів на 2012-2013 навчальний рік
Організаційне засідання семінару: затвердження плану роботи на рік, обговорення цілей, тематики, пріоритетів
Засідання наукового семінару 2010/2011 н р iconЗасідання регіонального наукового семінару з дискурсознавства / текстолінгвістики, кафедра іноземних мов для гуманітарних ф-тів Львівського національного університету імені Івана Франка
Грудень 2011 року (26. 12. 2011. – Початок о 15. 00. – Місце проведення – каф-ра іноз мов для гуманітарних факультетів, вул. Дорошенка,...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи