Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін icon

Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін




Скачати 232.37 Kb.
НазваРадянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін
Дата12.10.2012
Розмір232.37 Kb.
ТипПротокол

ПРОБЛЕМИ СЛОВ’ЯНОЗНАВСТВА PROBLEMY SLOV´IANOZNAVSTVA

2007. Вип. 56. С. 92–102 2007. Vol. 56. Р. 92–102





УДК 930.1:327.5(47:497.1)”1948”(093)


РАДЯНСЬКО-ЮГОСЛАВСЬКИЙ КОНФЛІКТ

ЗА ДАНИМИ ПРОТОКОЛІВ ПОЛІТБЮРО ЦК КПЮ


Юрій Шахін

Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

вул. Щепкіна, 12, Одеса, 65026

Кафедра нової та новітньої історії


У статті проведено аналіз протоколів Політбюро ЦК КПЮ як джерела з іс­торії радянсько-югославського конфлікту. Показано, що протоколи містять ма­теріал, який дає змогу зрозуміти, чому югославське керівництво наважилося на різку відповідь Сталіну. При розкритті мотивів відсічі проведено паралелі з по­ведінкою сталіністів в інших країнах.

^ Ключові слова: протоколи, Політбюро, радянсько-югославський конфлікт, міжнародні відносини, Югославія, Албанія, Болгарія, СРСР.


Радянсько-югославський конфлікт став предметом серйозного вивчення в остан­ні роки існування радянської історіографії. Саме на межі 1980–90-х років були в ос­нов­ному визначені причини конфлікту, доволі детально описано його хід на почат­ко­вому етапі, введено до обігу та опубліковано багато важливих джерел з історії ра­дян­сько-юго­славського протистояння. Хоча досягнення дослідників, що займалися даною пробле­мою, як у Радянському Союзі, так і в Росії на початку 90-х років великі, все ж деякі дже­рела з проблеми ще не стали надбанням широкої наукової громадськості. До джерел такого роду належать, серед іншого, протоколи засідань Політбюро ЦК КПЮ.

На сьогодні відомо п’ять протоколів, що мають відношення до радянсько-юго­славського конфлікту. Першу публікацію одного з них здійснив у 1984 р. югослав­ський історик Владимир Дедієр у праці “Нові доповнення до біографії Й.Броз-Тіто”1. В.Дедієр видав протокол розширеного засідання Політбюро ЦК КПЮ від 1 березня 1948 р. – один із найважливіших документів, що стосуються конфлікту з Радянським Союзом.

Особливість цієї публікації полягає в тому, що оригінал тексту підданий значній редакторській правці. У більшості випадків редактор, імовірно, мав намір зробити текст легшим для сприйняття. Однак в результаті відбулася суттєва інтерпретація тексту, яка призвела до деяких змін у тексті. Наприклад, замість вислову “вгору” було послідовно написано “в Москву”. Читач позбавлявся необхідності вгадувати, про яку гору йдеть­ся, але при цьому він позбавлявся можливості дізнатися, як Політбюро ЦК КПЮ сприй­мало в той час керівників СРСР. З метою надання тексту зв’язності редактором були довільно переставлені деякі фрагменти, вставлені додаткові слова, яких нема в оригі­налі тощо. За версією В.Дедієра, значна частина протоколу була докладно викладена радянським істориком Ю.Гіренком2. При цьому переказ містив великі цитати. Завдя­ки цьому вітчизняний читач отримав уявлення про цей документ.

Наступна спроба використати дані протоколів Політбюро ЦК КПЮ при вивчені ра­дянсько-югославського конфлікту була здійснена Л.Гібіанським. У передмові до пуб­лікації секретного радянсько-югославського листування він вперше пише про протокол засідання Політбюро від 19 лютого 1948 г.: “Досі про це засідання ніде не згадувалося”3. Вказавши, що на цьому засіданні вперше було поставлено питання відносин Юго­славії з СРСР і що дане засідання прийняло рішення, котрі були лише підтверджені 1 березня 1948 р., Л.Гібіанський більше на даному документі не зупиняється, що й не дивно: адже його метою був джерелознавчий аналіз радянсько-югославського листу­вання, а не вивчення протоколів Політбюро.

Тим часом, на початку 1990-х років найбільший югославський фахівець з історії післявоєнної Югославії Бранко Петранович зумів домогтися першої наукової публі­кації всіх протоколів засідань Політбюро за 1945–1948 рр., що передували V з’їзду КПЮ. Хоча текст публікації Б.Петранович підготував ще в 1983 р., з політичних мір­кувань видання постійно відкладалося4. Публікацію здійснено лише в 1995 р. – на на­ступний рік після його смерті.

Особлива цінність цього видання – додаток з факсиміле протоколів. Він дає змогу звіряти оригінали з тлумаченням Б.Петрановича, надрукованим в основній частині праці. Іноді завдяки факсимільним текстам виявляються допущені автором помилки. На жаль, у багатьох випадках якість відтворення факсиміле не є найкращою, що, зок­рема, пояснюється станом оригіналів: записи велися переважно олівцем.

Таким чином, з 1995 р. протоколи засідань Політбюро теоретично стали доступ­ними для широкого кола дослідників, що володіють сербсько-хорватською мовою. Од­нак у період правління Мілошевича Югославія перебувала у відносній міжнародній ізоляції, тому публікація пройшла непоміченою як у російській, так і в українській іс­торичній науці. Досі, наскільки мені відомо, на видання Б.Петрановича робив поси­лання лише Л.Гібіанський5.

Огляд історії питання показує, що історики, як у радянський час, так і в наші дні, рідко використовували протоколи Політбюро ЦК КПЮ як джерело з історії радян­сько-югославського конфлікту. В історіографії є згадка тільки про два з них, хоча всіх їх було п’ять. Самі ці згадки мають значною мірою описовий характер. Так, уже зга­дувалося, що Ю.Гіренко обмежився переказом доступної йому версії протоколу від 1 березня 1948 р. Ситуація, що склалася навколо цих джерел, і визначила необхідність проведеного мною дослідження. У зв’язку з цим виникає ряд проблем, про які йти­меться далі.

Уперше питання радянсько-югославських відносин розглядалося на засіданні По­літбюро ЦК КПЮ 19 лютого 1948 р., хоча розбіжності з СРСР, що безпосередньо призвели до конфлікту, проявилися вже у серпні 1947 р. Тоді Югославія і Болгарія досягли домовленості про союз, і їхні керівники проговорились про неї публічно, а на думку Сталіна, це було несвоєчасно. В грудні 1947 р. покінчив самогубством один
із керівників Албанії Нако Спіру. В передсмертній записці він звинуватив у своєму вчинку Югославію. Сталін висловив невдоволення югославською політикою в Алба­нії. У січні 1948 р. Й.Б.Тіто прийняв рішення послати до Албанії югославську дивізію. Уряд СРСР про це не повідомили, з огляду на що В.Молотов висловив різке невдо­волення і викликав до Москви югославську делегацію. Він стверджував, що в зовніш­ній політиці між Югославією та СРСР є серйозні розходження, хоча в Політ­бюро
ЦК КПЮ так не думали. До повернення з Москви югославської делегації, шо­кованої влаштованим їй прийомом, Політбюро не вважало за потрібне розглядати пи­тання відносин з СРСР.

Утім, пізня поява таких даних у протоколах може мати одну суто технічну при­чину. Як пише Б.Петранович, за свідченням одного з членів ЦК КПЮ С.Вукмано­ви­ча-Темпо, механізм прийняття рішень у вищому партійно-державному керівництві не вимагав жорсткого формалізму: “Реальні рішення приймалися у Тіто. Рішення прий­малися між партіями більярду або переглядом фільму. На неформальних зустрічах вузького керівництва були присутні, крім Тіто, члени Політбюро КПЮ Е.Кардель, М.Джилас, А.Ранкович, Коча Попович (хоча він не був членом Політбюро)... Другий спосіб прийняття рішень, згідно з тим же джерелом, полягав у вирішенні певного пи­тання безпосередньо на зустрічах Тіто з відповідним відповідальним керівником”6. До того ж у Політбюро не було чіткої системи протоколювання засідань, тому про­токоли, що збереглися, не можуть відображати всієї повноти картини. Так чи інакше, в текстах протоколів, які є у розпорядженні дослідників, перша згадка про розбіж­ності Югославії з СРСР датується лютим 1948 р.

Зрозуміло, з цього не випливає, що в керівництві КПЮ могли щось затівати про­ти СРСР, приховуючи це до певного часу. В протоколах, як і в інших відомих дже­релах, не міститься ані найменшого натяку на подібні плани. Більше того, на сьогодні можна вважати однозначно встановленим, що ініціатива початку та ескалації конф­лікту повністю належала Сталіну та його оточенню. Однак конфлікт передбачає, що дія однієї сторони наштовхується на протидію другої. І протокол засідання Політ­бюро від 19 лютого 1948 р. містить чітку інформацію, що така протидія виникла. Члени Політбюро КПЮ проігнорували сталінські вказівки щодо коректування зов­нішньополітичного курсу Югославії. Л.Гібіанський підкреслює незвичайність пове­дінки югославського керівництва після критики його Сталіним 10 лютого 1948 р.: “Це було безпрецедентним. Спроби діяти явочним порядком, без консультацій з Моск­вою, проявлялися в югославів і раніше, в тих випадках, коли вони вважали за необхідне прийняти якісь рішення, з приводу яких, однак, завчасно передбачали негативну ра­дянську реакцію. Але, як правило, така поведінка не виходила за межі традиційних відносин між начальником та підлеглим: допускаючи в своїх специфічних інтересах, коли можливо, деякі вільності за спиною першого, другий водночас загалом дотри­мувався субординації, залишаючись суб’єктом ієрархічної системи. Цього ж разу Бел­град, отримавши прямі вказівки Сталіна, пішов на їх порушення всупереч ієрархії в радянському блоці”7.

Протокол засідання Політбюро від 19 лютого переконливо демонструє, що вожді Югославії не збиралися сприймати вказівки Сталіна як керівництво до дії. Розходжен­ня через відправку військ в Албанію Тіто вважав “невеликим прорахунком” Югославії. Він також відмовився від федерації з Болгарією. Югославський чільник відважився заявити: “Ми повинні бути впертими щодо нашої лінії, щодо зміцнення ролі Юго­славії в світі, що, в кінцевому підсумку, і в інтересах СРСР”8. Окрім того, Тіто запро­понував кроки у відповідь Радянському Союзу: “Не посилати людей на навчання в СРСР”9. Таким чином, радянська дія вперше зіткнулася з югославською протидією.

У радянській та сучасній російській історіографії досі увагу звертають здебіль­шо­го на причини радянської дії, фіксують зв’язок радянської політики щодо Югосла­вії з загальним загостренням “холодної війни”, базовими ідейно-політичними посту­латами радянської зовнішньої політики, наголошують на невивчених аспектах її фор­мування. Щодо позиції Югославії можуть в кращому випадку нагадати точку зору офіційної югославської історіографії, що конфлікт виник через різне розуміння шля­хів розвитку соціалізму, та відзначити її однобічність10. Звернення до протоколів По­літбюро ЦК КПЮ дає змогу пролити світло на формування позиції югославського ке­рівництва та причини його протидії Сталіну.

У першому протоколі міститься не так вже й багато інформації про те, що драту­вало Тіто та його соратників, що й природно: адже Тіто керувався думкою про відсут­ність серйозних розходжень із СРСР. Тому 19 лютого протоколіст зафіксував лише одну причину обурення сталінським тиском: “Питання економічних відносин з СРСР та озброєння нашої Армії. Не зрозуміло, чи бажає СРСР, щоб ми були сильною, озб­роєною країною. Озброєння – це величезний тягар. Ми маємо опертися, передовсім, на свої сили, внести зміни у П’ятирічний план і стати здатними до будівництва вій­ськової промисловості”11. Політбюро призначило свого члена Ф.Лескошека відпові­дальним за військову промисловість і, подібно, вирішило проводити курс на її ство­рення, незважаючи ні на що.

На засіданні 1 березня 1948 р. перелік претензій до Радянського Союзу був суттє­во розширеним. Нагнітання конфлікту змусило членів Політбюро висловлюватися більш критично. За словами Тіто, “вони не хотіли йти нам назустріч у питанні озброєн­ня нашої Армії”12. Подібні припущення висловив С.Вукманович-Темпо, на думку яко­го, з питання розвитку армії в СРСР “тримають курс, спрямований на те, щоб зробити нас залежними від них”13. Одним із заперечень Тіто проти федерації з Болгарією також була турбота про розвиток югославської армії. Як колишня учасниця фашист­ського блоку, Болгарія підписала мирний договір, що обмежував її озброєння. Судячи з дещо туманного запису протоколу, Тіто не хотів, щоб ці обмеження поширились і на армію Югославії14. Не поіменований у протоколі учасник засідання поскаржився, що під час переговорів у Москві про допомогу для розвитку армії “югославський вій­ськовий флот не береться до уваги”15. Членам Політбюро КПЮ також не сподоба­лось, що Радянський Союз пропонує скоротити армію, бо, за радянською оцінкою, план розвитку промисловості, нібито, дуже великий, що Москва не має наміру допо­могти Югославії у створенні авіаційної промисловості16. Та ж не названа особа (най­імовірніше, це Й.Б.Тіто) заявила: “В нас повинна бути сильна армія – це запорука не­залежності”17.

Керуючись цим постулатом, учасники засідання розглянули можливості самостій­ного розвитку військової промисловості. Загальний підсумок дискусії, як зазвичай, підбив Тіто. Він заявив, що основа військової промисловості є, потрібно “орієнтува­тися лише на власні сили”, зробити наголос на розвитку авіації та скоротити про­граму по флоту, економити кошти та “багато жертвувати заради військової промисло­вості”, він також висловив упевненість у незмінності своїх планів18. Звичайно, адже сильна армія – запорука незалежності.

Така недвозначна позиція югославських комуністів не повинна дивувати. Лише три роки перед цим люди, що входили на той час до Політбюро та ЦК, відстояли незалежність та цілісність своєї країни в суворій та кровопролитній боротьбі. Для них зв’язок сильної армії та незалежності, подібно, був аксіомою. З цього випливає при­родній висновок: той, хто чинить перешкоди розвитку армії, посягає на незалежність Югославії.

Пізніше, на засіданні Політбюро 7 липня 1948 р., тобто вже після резолюції Ком­інформбюро, що засудила компартію Югославії, Тіто, виклавши причини конфлікту, першою назвав небажання Радянського Союзу допомагати у створенні югославської армії: “Відколи ми прийняли П’ятирічний план (тобто з 1947 р. – Ю.Ш.), почалися відмови. Обіцяв Сталін створити військову промисловість, але до листів (ЦК ВКП(б) навесні 1948 р. – Ю.Ш.) вони нічого не здійснили”19.

Загрозу незалежності Югославії члени Політбюро вбачали не лише в цьому питанні. Їм не подобалась також активність радянських спецслужб, що спостерігалася ще до цього, які, за словами Е.Карделя, вербували югославських громадян20. В цьому зв’язку особливі підозри в них викликав задум радянського керівництва створити бол­гаро-югославську федерацію. У випадку її утворення болгарська компартія виступила б, за словами Тіто, як “троянський кінь у нашій партії”21. Що мав на увазі Тіто, пояс­нюють виступи Е.Карделя та А.Ранковича. Перший ще до слів Тіто недвозначно зая­вив про радянську позицію: “Вони хочуть з федерацією здійснювати потужніший вплив через НКВС”22. Ранкович, що курував спецслужби, заявив, що в Болгарії “росіяни ма­ють повний доступ до всіх справ”, у тому числі до МВС. А сама федерація створюється за згодою болгар, в яких йде фракційна боротьба, в ході якої з ЦК БКП відбувається “від­сунення людей, що розвивалися в країні”23. Імовірно, Ранкович натякав, що в Болгарії гору беруть близькі Сталіну кадри, що відсиділись у Москві, поки БКП була в підпіллі.

Шпигуноманія взагалі властива сталіністам. Але тут її посилила відмова ВКП (б) допомагати Югославії в розбудові армії. Югославські сталіністи ухопилися за свої підозри щодо радянських планів підпорядкувати їх через федерацію особливо міцно. Коли 7 липня 1948 р. один із членів Крайового комітету КПЮ по Боснії та Герцего­вині розмірковував про відносини КПЮ та ВКП(б), Тіто перебив його реплікою: “Від­носини між двома країнами – розвідувальна служба”24. А під час самого конфлікту з СРСР югославська пропаганда активно експлуатувала шпигунську тему, хоча доказів її значущості не знайшла, незважаючи на великі зусилля спецслужб.

Посиленню шпигуноманії та підозр щодо СРСР сприяли також дії члена ЦК КПЮ Сретена Жуйовича. Будучи незгідним з оцінками радянської політики югославським керівництвом, він вийшов на контакт з радянським послом О.Лаврентьєвим та пере­повів йому все, що чув на засіданні 1 березня. Коли інформація про це дійшла до По­літбюро ЦК КПЮ, Жуйович був заарештований. Така ж доля спіткала ще одного значного діяча КПЮ – Андрія Хебранга, який заявив про згоду з позицією Сталіна. 12–13 квітня 1948 р. на першому після війни пленумі ЦК КПЮ було ухвалено рішен­ня створити комісію з розслідування їхньої “антипартійної діяльності”. Звіт про свою роботу вона оголосила 9 травня 1948 р. на засіданні Політбюро. Вирішено було вик­лючити їх з партії та передати для подальшого слідства органам держбезпеки25.

Щодо С.Жуйовича цікаві дані наводить у своїх спогадах М.Джилас. Йдеться про те, що С.Жуйович мав звичку вести у приватний спосіб записи засідань, на яких він був присутній, таким чином у нього накопичилася доволі значна кількість різноманіт­них заміток. Зокрема, він вів свій протокол засідання Політбюро від 1 березня 1948 р. Потім, відчуваючи загрозу арешту, він віддав свої записи радянському послу О.Лав­рентьєву на зберігання26. Подальша їх доля невідома. Імовірно, вони були переправ­лені до СРСР та осіли в архівах МЗС. Якщо їх вдасться виявити, коло джерел з історії радянсько-югославського конфлікту, безсумнівно, розшириться.

Ще одне питання, яке було сприйнято югославськими комуністами як зазіхання на югославський суверенітет – це розбіжності з СРСР через Албанію. В попередні роки Югославія фактично встановила свій протекторат над цією країною. Однак події зими 1947–1948 рр. створили загрозу його ослаблення. Окрім самовбивства Спіру, що викликало невдоволення СРСР, та радянських спроб контролювати розташування юго­славських військ у цій країні, албанський уряд продав СРСР свою нафту, хоча Юго­славія теж мала потребу в ній. Судячи з усього, частина керівництва в Албанії, незва­жаючи на смерть Спіру, все ж намагалася взяти курс на визволення від югославської залежності.

Хоча ще в січні 1948 р. Сталін, за словами М.Джиласа, обіцяв, що дозволить “про­ковтнути Албанію”27, вже в лютому той же Джилас з підозрою сприймав радянську позицію щодо Албанії. У протоколі Політбюро КПЮ від 1 березня зроблено такий запис про його виступ: “Виклав позицію з питання Албанії (випадок Спіру Нако). Вони створювали враження, ніби немає розходжень”28. (Виходячи з безпосереднього контексту, можна також припустити, що йдеться не про Албанію, а про розбіжності з воєнних інвестицій, але ця версія суперечить тому, що говориться в протоколі: з ра­дянського боку ніхто не приховував позицію з військових капіталовкладень). Настрої М.Джиласа підтримав Е.Кардель: “З питання Албанії не точно, що вони не відчу­вають ніякого інтересу до Албанської армії”29. Потенційне радянське вторгнення в зо­ну югославського впливу стурбувало також Й.Б.Тіто. Він поскаржився: “Нафту Ради ві­дібрали”30. Цю ж подію він назвав серед причин конфлікту з СРСР вже у липні 1948 р.: “Нашу нафту албанці продали росіянам”31. А 1 березня Тіто відзначив ще й те, що Югославія постачає та одягає армію Албанії, тому “ми хочемо контролю над своєю армією”32. Але особливо чітко і навіть агресивно ставлення до албанського питання висловив Е.Кардель: “Албанію треба міцно тримати, тому що ми в неї багато вклали, і вона для нас важлива. Продовжити нашу політику (підкреслено в оригіналі. – Ю.Ш.) з усіх питань політичного та економічного співробітництва, як і раніше”. Радянський вплив в Албанії Кардель запропонував обмежити і навіть поставити під контроль: “Треба вимагати, аби радянські радники в Албанії були в складі групи у нас. (Кіль­кість за нашою оцінкою)... Хай албанці виконують договір з СРСР, але і щодо нас виконують. Ми маємо право контролювати, що албанці роблять, які договори укла­дають... Наша політика щодо Албанії політично і економічно [залишається] такою ж, як і раніше, з тим щоб Албанія виконувала зобов’язання щодо нас, і, коли вона буде укладати які-небудь договори, то повинна погоджувати їх з нами”33. Ідеї Карделя вия­вилися доволі привабливими для керівництва Югославії і воно дотримувалося їх, не­зважаючи на неухильне погіршення відносин з Албанією. На засіданні Політбюро
9 травня 1948 р. Тіто в зв’язку з цим зазначав: “З питання Албанії правильною є по­зиція, яку зайняв наш уряд. Взаємні обов’язки затвердити договором”34.

Радянський диктат не дозволяв Югославії проводити самостійну зовнішню полі­тику щодо Албанії – держави, яка в Політбюро КПЮ розглядалася майже як власна вотчина. Зрозуміло, це могло сприйматися югославськими комуністами лише як спроба радянського керівництва обмежити самостійність Югославії у зовнішній політиці та, відповідно, її незалежність.

По суті, все, що в югославських партійних вождів викликало невдоволення радян­ською позицією, так чи інакше стосувалося проблеми забезпечення незалежності. Нія­ких інших конкретних вказівок на причини невдоволення в протоколах не міститься. Отже, саме загроза втрати незалежності Югославії, яку члени Політбюро вбачали в діях СРСР, і була основною причиною курсу на протидію сталінському диктату. Тіто сформулював цю позицію двома чеканними фразами: “незалежність важливіша” та “Ми не пішак на шахівниці”35. Надалі, в міру розвитку конфлікту, комплекс ураженої національної гордості тільки зросте. На засіданні Політбюро 7 липня 1948 р., вже піс­ля висунення Сталіном усіх звинувачень на адресу КПЮ, в тому числі такого страшного на той час, як звинувачення в троцькізмі, Тіто перебив оратора, що вважав за потріб­не визнати частину звинувачень, фразою: “Не хочу жити в соромі”36. А Е.Кардель тоді ж заявив: “Чому ми нічого не визнали? Визнати це неможливо”37.

Зайняти таку позицію було нелегко. Справа в тому, що в КПЮ роками культиву­валася віра в геній Сталіна та необхідність союзу з СРСР. Тому, відкидаючи ста­лінські звинувачення, керівники КПЮ нерідко просто переступали через себе. Цікаві дані з цього приводу дає згаданий протокол засідання Політбюро від 7 липня. Це за­сідання було присвячене самокритиці членів крайового комітету КПЮ по Боснії та Герцеговині, які вважали, що треба було визнати частину сталінських звинувачень та відрядити представників КПЮ на засідання Комінформбюро в Бухарест. Характерно, що як прихильники, так і противники цієї ідеї робили ритуальні заяви приблизно од­накового гатунку. Родолюб Чолакович, прибічник: “Я стверджував, що ми не могли б побудувати соціалізму без допомоги СРСР. Я продовжував наполягати, що росіяни основоположні”38. Мілован Джилас, противник: “Досконалий ленінізм та Ленін, і Сталін... В нас немає іншого шляху, окрім як з СРСР”39. При такому ідейному настрої дати відсіч ЦК ВКП(б) було непросто. Углеша Данилович, член ЦК КПЮ по Боснії та Герцеговині, виголосив: “Я зайняв позицію з двох питань – поїздка на Інформбюро та, по-друге, що є речі, які треба визнати. Виходячи з того, що Сталін підписав і другий лист”40. Справжню драму вибору сформулював Р.Чолакович: “Якщо це з боку ВКП(б) не принципово, тоді коливаються мої комуністичні погляди... Пережив мо­ральний злам. Хотів покінчити самогубством”41. Однак, як показали подальші події, у більшості керівників КПЮ бажання зберегти незалежність, над якою нависла загроза, виявилося сильнішим від вірності Сталіну та СРСР. Чому?

У другій половині 1940-х років специфіка національної гордості югославів проявля­лась в її тісному зв’язку з соціалізмом. Вожді КПЮ пишалися, що в просуванні до соціалізму в їхньому розумінні цього слова вони зробили більше, ніж будь-яка країна світу, крім СРСР. І тепер їм заявляли, що це не так. До речі, через це конфлікт з СРСР швидко набув форми суперечки про шляхи побудови соціалізму. Хоча ця обставина пояснює хворобливість реакції югославського керівництва на сталінські звинувачен­ня, воно далеко не достатнє, бо залишаються факти, щодо яких воно безсиле. Прото­кол засідання Політбюро від 1 березня показує, що вже тоді вожді КПЮ дійшли висновку, що між СРСР та Югославією є розходження у поглядах на шляхи розвитку соціалізму. Між тим, звинувачення ЦК ВКП(б), начебто КПЮ відступила від єдиного вірного шляху (перший лист), ще не були висунуті. На той момент підставою для невдоволення ЦК КПЮ були тільки розходження у зовнішньополітичних питаннях, визнані загрозою для незалежності. Таким чином, ми підходимо до проблеми, яку роль відіграла “незалежність” у ціннісній орієнтації КПЮ і чим вона була зумовлена.

Різноманітні факти, що наводяться як у науковій літературі, так і в джерелах, показують, що вожді КПЮ були прихильниками повного, нічим не обмеженого суве­ренітету своєї країни. Так, відразу після визволення Югославії в 1945 р. Тіто публічно заявив, що віднині його країна не буде іграшкою ні в чиїх руках. Побудова його про­мови була такою, що можна було припустити, що він мав на увазі всі великі держави, з Радянським Союзом включно. М.Джилас розповів про реакцію Тіто на дані мініс­терства зовнішніх справ, про те, що договір про спільне югославсько-радян­ське това­риство повітряного транспорту обмежує суверенітет Югославії. Тіто вибухнув слова­ми: “Цього не може бути! Суверенітет має бути збережений”42.

Однак щодо своїх сусідів, у тому числі тих, що обрали шлях “соціалізму” по-сталінськи, керівництво КПЮ проводило зовсім іншу лінію. Тут суверенітет до уваги не брався. В архівах радянського МЗС виявлено документ, з якого випливає, що вже в січні 1945 р. члени офіційної югославської делегації довели до відома Сталіну, що мають територіальні претензії до Угорщини, Румунії та Греції, причому не обумов­лені етнічними причинами (від Угорщини хотіли отримати території з покладами ву­гілля, від Румунії – залізоробні заводи, а від Греції – навіть порт Салоніки)43. Але це були нереальні наміри. А от курс ЦК КПЮ щодо Албанії і поступове підпорядку­ван­ня собі цієї країни далеко переважає те, що здійснював Сталін щодо своїх центральноєв­ропейських союзників. Таким чином, у принципах зовнішньої політики Югославія на той час суттєво не відрізнялась від СРСР. Хіба що тільки керівники КПЮ у ставленні до албанських представників не дозволяли собі такого хамського поводження, як Ста­лін до югославської делегації в лютому 1948 р.

Нехтування суверенітетом сусідів та хвороблива вразливість у питаннях власної незалежності характерна для багатьох інших сталіністських режимів. Сучасні дослід­ники Н.Васильєва та В.Гаврилов зазначають, що “через десять років ситуація з Юго­славією з точністю до найдрібніших деталей повторилася на Далекому Сході, де від­бувся розрив СРСР з Китаєм. Амбіції китайських лідерів та їх підходи до рішення регіональних проблем зіштовхнулися з жорсткою протидією з боку радянського ке­рівництва...”44 В чомусь подібна ситуація з ущемленням суверенних амбіцій повто­рилася у відносинах Албанії та Югославії. Судячи з усього, група Енвера Ходжи до­клала чимало зусиль, аби, роздмухуючи радянсько-югославський конфлікт, відновити незалежність Албанії45. Приклади хворобливого прагнення ствердити свою незалеж­ність від старшого партнера можна продовжувати. Цікавий матеріал про радянсько-в’єтнамські відносини в 1960–70-ті роки наводить у своїх спогадах М.Ільїнський. В’єтнамські посадовці контролювали радянських громадян і всіляко підкреслювали необхідність підкорятися їхнім вимогам нарівні з іншими іноземцями. Незважаючи на ту винятково важливу роль, яку відігравали радянські фахівці у визвольній війні в’єт­намського народу, на них у повному обсязі розповсюджувався грізний закон “10-67”, що карав в’єтнамців за несанкціоновані контакти з іноземцями – до страти включно46. Тут також можна згадати відносини СРСР та Румунії за часів Н.Чаушеску тощо.

Очевидно, така поведінка в міжнародних відносинах – це наслідок спільної особли­вості сталінської ідеології, яка cформувалася в 1930-ті роки. Їй властива установка на максимальну централізацію влади47 і, відповідно, на підпорядкування її вторинних центрів (наприклад, слабших держав) головному центру. З іншого боку, після 1934 р. та рішень VII конгресу Комінтерну всі сталіністи пройшли тривалу ідеологічну підго­товку, в ході якої міцно засвоїли ідею, що захист національного суверенітету – одне з найважливіших завдань комуністів. Після приходу до влади сталіністів у ряді держав це протиріччя ідеологічних установок вийшло на поверхню та сприяло розвитку між­державних конфліктів у “соціалістичній” співдружності. Лише пізніше, після накопи­чення значного негативного досвіду, керівники низки сталіністських держав зуміли врахувати його і зробили відповідні висновки.

Таке припущення дає змогу по-іншому осмислити слова Карделя, Джиласа і Тіто на засіданні Політбюро 1 березня 1948 р. про “ідеологічні розходження” з СРСР “з питання розвитку соціалізму”. Ключовою для розуміння тут є оцінка Тіто. Оскільки вона записана в протоколі дуже сумбурно, процитуємо її повністю: “З питання феде­рації я не змінив думки. У росіян визріла ідея оточення централістського. Югославія підтвердила шлях до соціалізму. Росіяни по-іншому бачать свою роль. Питання ста­виться ідеологічно. Праві ми або ні? Ми праві. Вони на національне питання дивлять­ся по-іншому, ніж ми. Було би помилкою зрозуміти комуністичну дисципліну. Якщо це наносить шкоду якійсь новій концепції. Вони ніде не хотіли досі популяризовувати. Ми не пішак на шахівниці”48. Цей плутаний запис дещо пояснюють слова М.Джиласа: “Питання, чи буде соціалізм розвиватися вільно, або розширенням СРСР. Ідейний бік результату нової Югославії”49. Вочевидь, йдеться саме про різні концепції взаємин між “соціалістичними” державами, які в термінології Тіто позначені як “національне питання: прихованим централістським мріям Сталіна, спрямованим на поглинення но­вих соціалістичних держав, протистоїть ідея їх вільного спільного розвитку без погли­нення та підпорядкування. В сутності, вожді КПЮ хотіли від СРСР того ж, чого від них домагалося керівництво Албанії.

Протокол засідання від 1 березня до неможливого суперечливий: члени Політ­бюро намагаються зберегти незалежність своєї країни в майже недоторканому вигляді, виводять цю проблему на рівень ідеологічних розходжень зі своїми радянськими вчи­телями і водночас розробляють плани, як позбавити незалежності іншу країну (міцні­ше тримати Албанію).

Втім, один вислів Е.Карделя на пленумі 1 березня 1948 р. ніби не вкладається в цю схему. Але це лише на перший погляд. Маючи на увазі, найімовірніше, країни “на­родної демократії”, Кардель заявив: “Росіяни не хочуть, щоб у цих країнах створю­валася якась формація, що дозволяла би цим країнам розвиватися до соціалізму”50. Але якщо соціалізм – це гарантія незалежності, то обмежувати незалежність51 означає перешкоджати у праві на соціалізм. Таке пояснення може здатися натягнутим, адже, за протоколом, Кардель виголосив ці слова задовго до того, як Тіто і Джилас ви­словились про централізм та свободу розвитку. Однак у даному випадку всі троє лю­дей належали до вузького керівництва, яке лише одне й мало реальну владу, тому вони регулярно між собою контактували та обмінювалися думками. Так що їхні заяви майже через 20 днів після сталінського диктату не могли не відображати якусь спіль­ну позицію.

Таким чином, протоколи Політбюро ЦК КПЮ дають підстави зробити висновок, що причиною, яка викликала в ЦК різке неприйняття зовнішньої політики СРСР що­до Югославії, стало загострене відчуття державної незалежності, яке прищепило їм саме ж радянське партійне керівництво. Не варто забувати також про досвід Другої світової війни, що закріпив це відчуття у свідомості югославських сталіністів. Зага­лом же аналіз протоколів показує, що розуміння радянсько-югославського конфлікту вимагає уважнішого ставлення до протиріч ідеології та психології сталіністів 30-х ро­ків, а також до пропагандистської роботи Комінтерну. Необхідно з’ясувати не тільки об’єктивні причини конфлікту, а й те, як вони зафіксувалися в свідомості учасників та чим керувалися політики при виборі лінії поведінки. Однак все це лише найпростіша частина завдання. Ідеї та уявлення мають властивість пристосовуватися до оточуючої їх реальності та зникати у випадку повної невідповідності. Тому мало виявити, якими ідеями керувались ті або інші політики – необхідно визначити ті об’єктивні причини, що дають змогу соціальній матерії відтворювати та підтримувати сталість того чи ін­шого комплексу уявлень.


^ Soviet-Yugoslavian conflict

according to the protocols of Politburo of CC of CPY


Yury Shakhin

Odesa I.Mechnikov National University

12, Shchepkina str., Odesa, 65026

The Chair of New and Newest History


The article is devoted to the analysis of Politburo of CC of CPY protocols as sources for the history of Soviet-Yugoslavian conflict. It is given that protocols have material which helps to understand the reasons of Yugoslavian rulers for fight against Stalin. During studying of resistance motives the analogies are made with behaviour of stalinists in other countries.

Key words: protocols, Politburo, Soviet-Yugoslavian conflict, foreign relations, Yugoslavia, Albania, Bulgaria, USSR.


Стаття надійшла до редколегії 15.06.2006

Прийнята до друку 26.06.2006


1 Dedijer V. Novi prilozi za biografiju Josipa Broza Tita. Knj.3. Beograd, 1984. S.303–307.

© Шахін Ю., 2007

2 Гиренко Ю.С. Сталин–Тито. Москва, 1991. С.343–346.

3 Секретная советско-югославская переписка // Вопросы истории. 1992. № 4–5. С.122.

4 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ (11. jun 1945 – 7. jul 1948). Beograd, 1995. S.XVI.

5 Гибианский Л.Я. Формирование советской блоковой политики // Холодная война. 1945–1963 гг. Ис­торическая ретроспектива: Сб. ст. Москва, 2003. С.179, 185.

6 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.XIII.

7 Гибианский Л.Я. Формирование советской блоковой политики. С.169.

8 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.234.

9 Ibid. S.234.

10 Васильева Н., Гаврилов В. Балканский тупик? (Историческая судьба Югославии в ХХ веке). Моск­ва, 2000. С.190–191; Гибианский Л.Я. Формирование советской блоковой политики. – С.168–169.

11 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.234.

12 Ibid. S.237.

13 Ibid. S.239.

14 Ibid. S.242.

15 Ibid. S.244

16 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.244–245.

17 Ibid. S.244.

18 Ibid. S.246–247.

19 Ibid. S.253–254.

20 Ibid. S.241.

21 Ibid. S.242.

22 Ibid. S.238.

23 Ibid. S.243.

24 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.256.

25 Ibid. S.249.

26 Djilas M. Rise and fall. San Diego–New-York–London, 1986. P.175.

27 Ibid. P.152.

28 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.239.

29 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.240.

30 Ibid. S.237.

31 Ibid. S.254.

32 Ibid. S.237.

33 Ibid. S.240.

34 Ibid. S.249.

35 Ibid. S.241, 243.

36 Ibid. S.255.

37 Ibid. S.258.

38 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.254.

39 Ibid. S.257.

40 Ibid. S.255.

41 Ibid. S.254.

42 Djilas M. Rise and fall. P.95.

43 Восточная Европа в документах российских архивов. 1944–1953. Т.1. Москва–Новосибирск, 1997. С.128.

44 Васильева Н., Гаврилов В. Балканский тупик? С.237–238.

45 См.: Чувахин Д.С. С дипломатической миссией в Албании // Новая и новейшая история. 1995. №1. С.114–131.

46 Ильинский М.М. Индокитай: Пепел четырех войн (1939–1979 гг.). Москва, 2000. С.102, 275.

47 Див: Шубин А.В. Вожди и заговорщики. Москва, 2004.

48 Zapisnici sa sednica Politbiroa Centralnog komiteta KPJ. S.242–243.

49 Ibid. S.243.

50 Ibid. S.240.

51 Див. наприклад: Програм Комунистичке партиjе Jугославиjе // V конгрес КПJ. Стенографске белешке. Београд, 1949. С.874–875, 878, 887.


Схожі:

Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconЕтнічний конфлікт – вивчений феномен? Юрій Мацієвський
Метою статті є висвітлення дискусійних питань теоретичного та методологічного характеру в ділянці вивчення етнічного конфлікту, що...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconЛюбов Різник, Юрій Шевченко
Україні, так І в усьому світі. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, самогубства вийшли на четверте місце серед причин...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconИдентичность и толерантность в многоэтничном гражданском обществе. Материалы ІІІ- его международного семинара. Алушта, 2004
Теоретичні дискусії з приводу того, що таке етнічний конфлікт неодмінно відштовхуються від поняття “етнічності”. В звязку з цим,...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconНаказ №436 Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю „Кардіологія
На виконання доручення Президента України від 06. 03. 2003 №1-1/252 щодо прискорення розроблення І запровадження державних стандартів...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconЗадача 11 Побудувати "матриці балансу "
Побудувати “матриці балансу “життєвих циклів” сзг” за даними, що є в розпорядженні в 1998 році І прогнозну – на 2000 рік за наступними...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconНаказ №434 Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю "Паразитологія"
На виконання доручення Президента України від 06. 03. 2003 №1-1/252 та доручення Прем’єр-міністра України від 12. 03. 2003 №14494...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconНаказ №432 Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю „Алергологія
На виконання доручення Президента України від 06. 03. 2003 №1-1/252 та доручення Прем’єр-міністра України від 12. 03. 2003 №14494...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconНаказ №433 Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю „Пульмонологія
На виконання доручення Прем’єр-міністра України від 12. 03. 2003 №14494 “До доручення Президента України від 6 лютого 2003 року №1-1/252”...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconНаказ №431 Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю "Сексопатологія"
На виконання доручення Прем'єр-міністра України від 12. 03. 2003 №14494 "До доручення Президента України від 6 лютого 2003 року №1-1/252"...
Радянсько-югославський конфлікт за даними протоколів політбюро ЦК кпю юрій Шахін iconНаказ №435 Про затвердження протоколів надання медичної допомоги за спеціальністю „Токсикологія
На виконання доручення Прем’єр-міністра України від 12. 03. 2003 №14494 “До доручення Президента України від 6 лютого 2003 року №1-1/252”...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи