Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка icon

Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка




НазваВипуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка
Сторінка1/14
Дата17.03.2013
Розмір2.36 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка


ДУХОВНІСТЬ.

КУЛЬТУРА. НАЦІЯ.


Культурологічний збірник


Випуск 1


Львів

Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка

2003

Духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей. Львів-Київ, 2003. – 142 с.

Spirituality. Culture. Nation. Collected scientific articles. Lviv-Kyiv, 2003. – 142 р.


У збірнику представлені статті викладачів та аспірантів Львівського національного університету імені Івана Франка та науковців, які співпрацюють з кафедрою теорії та історії культури ЛНУ у галузі культурології та релігієзнавства. Статті об’єднані в рубрики:

  1. Духовні виміри культури.

  2. Морально-естетичні цінності культури.

  3. Історія і теорія культури.

  4. Релігія в збереженні та примноженні духовного потенціалу сучасної культури.

  5. Культурологічно-педагогічне есе.



The works of lecturers and post-graduate students of Lviv Ivan Franko University as well as scientists who collaborate with the department of theory and history of culture of the philosophical faculty of Lviv Ivan Franko National University in the sphere of culturological and religious studies are presented in this digest. The articles are united under the following heading:

  1. Spiritual indices of culture.

  2. Moral and ethical values of culture.

  3. History and theory of culture.

  4. Religion in context of conservation and increase of potential of contemporary culture.

  5. Culturological and pedagogical essay.



Редакційна колегія: Володимир Мельник, д-р філос. наук, проф. (голова); Марія Кашуба, д-р філос. наук, проф.; Андрій Пашук, д-р філос. наук, проф.; Ігор Бичко, д-р філос. наук, проф.; Едуард Семенюк, д-р філос. наук, проф.; Анатолій Яртись, канд. філос. наук, проф.; Ольга Сінкевич, канд. філос. наук, доцент (відповідальний секретар), Оксана Дарморіз, канд. філос. наук, асист.; Ольга Муха, аспірант.


Статті подано в авторській редакції.


Рекомендовано до друку Вченою Радою філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (Протокол №58/5 від 17 жовтня 2003 р.)


© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2003.




Світлій пам’яті Станіслава Михайловича Шендрика


Редколегія та авторський колектив збірника присвячують його світлій пам’яті Станіслава Михайловича Шендрика – доцента кафедри теорії та історії культури філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.


Станіслав Михайлович був талановитим вченим, якому були притаманні широта ерудиції, глибина й гострота думки, відкритість до всього нового. У сферу його наукових інтересів входили проблеми культурології, етики, естетики, релігієзнавства. Він досліджував закономірності становлення та розвитку української духовної культури, був ініціатором розробки наукової теми „Україна і слов’янський світ”.


Свою наукову діяльність Станіслав Михайлович успішно поєднував з діяльністю педагогічною. Він розробив ряд лекційних курсів, які викладав з притаманними йому ораторською майстерністю та артистизмом. За роки роботи у Франковому університеті допоміг розкритися таланту багатьох молодих вчених, для яких був мудрим, доброзичливим і вимогливим наставником.


Станіслав Михайлович пішов з життя передчасно, не здійснивши багатьох своїх задумів, не реалізувавши до кінця свій величезний потенціал. Глибоко сумуючи з приводу втрати цієї світлої і благородної людини, колеги, учні, друзі збережуть в душі добру згадку про нього, а цією збіркою хочуть засвідчити повагу до його пам’яті.


УДК 130.3:17.023.32


ДУХОВНІСТЬ ЯК ФОРМА САМОВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЇ
^

Марія Альчук



Львівський національний університет імені Івана Франка,

кафедра філософії; вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, filos@franko.lviv.ua.


Розглянуто духовність як форму інтеграції особи в національне життя і як умову її самовизначення. Духовність характеризується наявністю у людини здібностей і можливостей до зміни умов свого життя і самої себе. Можна відмітити, що це – самовідчуття, самоусвідомлення та самореалізація людської особистості. Отже, духовність не просто виражає інтереси колективу чи якоїсь групи, а обов’язково тієї спільноти людей, які виражають історичну необхідність. На сьогоднішній час духовність має виражати інтереси української нації в Україні.


^ Ключові слова: духовність, нація, самовизначення, самореалізація, особа.


Українська нація в кінці XX століття здобула незалежність та можливість будувати власну державу. Хоча гострі соціальні протиріччя, ідеологічна спадщина тоталітаризму гальмують формування громадянського суспільства в Україні. Сьогодні необхідно активізувати духовні, моральні і творчі сили громадян для національної консолідації та суспільної солідарності. Отже, важливими є самоусвідомлення, самоідентифікація нації, які мобілізують життєву енергію людей та інтегрують їх у громадянське суспільство. Життєві сили, творчі зусилля, духовна енергія спонукують націю до її самовизначення та самоздійснення.

Кінець ХХ ст. та початок ХХІ ст. історично найцікавіші процесом самовизначення націй та їхнім виходом на історичну арену. Нація виникає за певних історичних, етнічних, соціальних, культурних умов єдності населення. Вона не виникає на порожньому місці, а спирається на історично-створену спільноту. Також нація надає нових форм буття спільноти. “Самовираження націй – у процесі якого, власне, і створюються самі нації – це один з найголовніших виявів історичної творчості людства” [1, с. 137]. Саме у самовизначенні – сенс та історичне значення нації. Самовизначатись – це вибирати своє життя, своє місце в історії людства. Такий онтологічний вибір сприяє перетворенню етносу на націю, яка самостверджується у культурному вимірі. Онтологічний вибір буде історично результативним та дієвим, якщо він буде здійснюватись як вибір кожного. “Обирати себе – тобто змінювати своє існування, керуючись історичним проектом – означає вступити в історію з позаісторичного, цілком традиційного існування, обрієм якого є історична ретроспектива та апробовані минулим форми буття”. [1, с. 138] Національне творення відбувається через діяльність кожної особистості, яка належить до деякої нації. Особа самовизначається та самостверджується у різноманітних формах національних культур.

Національне самовизначення у становленні етносу розкриває не лише його історію, але й цивілізаційний вибір. Тобто, етнос вибирає себе та будує загальнонаціональне життя. Мова, звичаї, вірування, зовнішній вигляд, особливості поведінки спільноти становлять лише передумову національного життя. Народ, плем’я, етнос – людська спільнота стає нацією тоді, коли починає творити власну історію, влаштовує свою долю. Саме так нація визначає своє місце та історичну роль серед інших націй. Національне життя, його ідейність визначені вибором, який здійснюється сьогодні.

Національна ідейність – глибинна сутність національного буття, що входить до складу особистості разом із її формуванням та самоусвідомленням. З однієї сторони, національна ідентичність – це визначення нацією свого місця в системі економічних, політичних, культурних цінностей. З другої сторони, національна ідентичність розкривається через самовизначення особистостей, які утворюють націю. Культурно-історична, духовна, соціальна ідентифікація нації – це життя як всього народу, так і життєвий світ кожної людини. Тобто шляхом національної ідентифікації особа самоусвідомлює та самовизначає себе, стверджуючи свою індивідуальність та належність до окремої спільноти.

Співвідношення національного та особистісного буття – важлива проблема для сучасного самовизначення націй. Етнічна визначеність людини зумовлена національністю батьків, мовними і культурними традиціями, особливостями побуту. Доля дає людині етнічну приналежність. Зате людина обирає сама свою національну визначеність. “Особистісно-культурне свідоме самовизначення є одним з необхідних чинників виникнення та існування нації” [2, с. 143] Через самовизначення особи, які відносять себе до певної нації, вона виникає та існує. Шлях національного буття пролягає через самовизначення особи.

Однією з найважливіших характеристик онтологічного вибору нації являється її духовність. Духовність як форма інтеграції особи в національне життя є одночасно умова її самовизначення. Багатовимірність особи, її “Я” розкривається через духовний світ. Унікальність та неповторність існування нації розкривається в її духовності.

Духовність української нації – це передумова і головний рушій соціально-економічного та культурного розвитку суспільства. Формується духовність самим індивідом у процесах активної діяльності, у пошуках сенсу особистого життя, у самовдосконаленні. Духовність – це досить складне утворення, що розкриває сутність людини, її знання, почуття, цінності, її менталітет. Характеризується духовність наявністю у людини здібностей і можливостей до зміни умов свого життя і самої себе. Можна відмітити, що це – самовідчуття, самоусвідомлення та самореалізація людської особистості. Отже, духовність не просто виражає інтереси колективу чи якоїсь групи, а обов’язково тієї спільноти людей, які виражають історичну необхідність. На сьогоднішній час духовність має виражати інтереси української нації в Україні. В духовності гармонійно поєднуються істина, добро і краса. Цю триєдність – Істини, Добра, Краси – можна об’єднати одним словом – Любов.

У повсякденному житті більшості людей, коли навіть і не культивується духовність, вимоги мудрості, любові, милосердя являються загальними орієнтирами, із якими співвідносяться їх вчинки та діяльність. Так в дні соціальних катастроф чи особистих переживань звичайні люди також глибше починають аналізувати питання віри та реагувати на імперативи духовності. Буденний рівень практики, на якому розгортається життєдіяльність більшості людей, у свою чергу, через народну мудрість і акумуляцію культурно-історичного досвіду впливає на духовність представників релігії, науки, філософії. Отже, всі форми духовності – відхід від світу із ціллю пізнання Вищої реальності, духовно-творча діяльність у світі (у миру), повсякденна життєдіяльність більшості людей – взаємопов’язані і взаємопереплетені та створюють у суспільстві неповторні риси духовної практики, що має як культурно-національний, так і загальнолюдський характер.

Про націоналізм, як середнє утворення між крайнощами – громадськість та індивідуалізм – підкреслює Петро Ліницький. Національне життя, що вироблено історією народного життя, містить у собі загальнолюдські елементи. Також воно дає широкі можливості для розвитку та прояву індивідуальних можливостей. “Тому правильно розвинута людська свідомість складена немовби з трьох концентричних кіл, суміщаючи в собі коло елементів загальнолюдських, далі коло національних начал і, нарешті, коло індивідуальних особливостей” [3, с. 108]. Якщо абсолютизувати загальнолюдські особливості, то можемо позбавити життєвості та відторгненості національного життя. Коли ж акцентувати увагу на національні особливості, то це призведе до “зашкарублості” та малорухливості. Зведення до індивідуальних особливостей може привести до самозакоханості та зарозумілості. Отже, має бути поєднання та взаємодія всіх трьох особливостей національного життя. Від цього залежить широта, універсальність, що надається загальнолюдськими особливостями. Життєвість та дієвість визначаються національними особливостями, а оригінальність, унікальність залежить від особистісних.

В умовах пізнавально-інформаційної свободи, культурного розвитку проблема духовності є актуальною як в теоретичному так і в практичному аспектах. Поняттю “духовності” надається багато різноманітних значень.

Доля нації залежить не лише від пропозиції, яку вона висуне утворюваним у горні національного життя суспільним ладом, а й не меншою мірою від того відгуку, на який спроможуться люди, що складають націю. Тут залежність і підсумок є обопільними. Історичним успіхом чи невдачею не лише нація дістає собі оцінку, а й люди дізнаються, чого вони варті. Національне життя вимагає особистісної активності та самовизначення. Національні пропозиції – це пропозиції можливостей, це надання людині життєвих шансів, використання і наповнення яких цілком залежить від самої особистості. На відміну від донаціональних суспільств, національне життя стає таким, яким його створюють чисельні зусилля, ініціативи, дії та досягнення особистостей. Загальний зміст національного життя складається з того, що сама людина, кожен захотів для себе чи від себе, тобто в активі життєвого самовизначення. Якщо донаціональні форми спільності людей зв’язують сили особистісного самовизначення, накладаючи на їхній вияв чіткі обмеження і живлячись переважно з інших джерел „суспільної енергії”, то головним джерелом енергії національного життя стає якраз сила і рішучість особистісних самостверджень.

Між нацією та етносом існують відносини історичного наслідування, генетичний зв’язок. Тож до сили родової, природженої близькості, властивої етносу, нація додає силу спільної загальнонаціональної справи і національного самоствердження в історії. Народ може існувати “у собі”. Націю неможливо уявити поза ставленням до світу, без самовизначення в світовій історії. Все це стає можливим лише за умови, що сам народ має можливість розпорядитися своєю долею. По-перше, звільнений від диктату іншої національної волі і має власну державу як гарантію самочинності своїх дій. По-друге, у самому собі, силою суспільного устрою він сам є розпорядником свого життя. Ці два моменти складають єдине поняття суверенітету народу, формою реалізації якого стають відповідно незалежна держава і громадянське суспільство.

Народ певною мірою виробляється у націю лише на ґрунті самочинного розпорядження власною долею. Історичною формою цієї самочинності є власна держава. В її особі народ отримує гарантію, що його доля буде визначатися його власною волею. Формується духовність самим індивідом у процесах активної діяльності, у пошуках сенсу особистого життя, у самовдосконаленні.

У кінці XX на початку XXI століть проблема духовності досліджується сучасними українськими філософами. С. Кримський, С. Пролєєв, І. Степаненко аналізують зміст, характер, направленість, співвіднесеність понять “дух”, “душа”, “духовність”. Даються визначення, семантичні та мовні інтерпретації даних понять. Розкриваються конкретні духовні утворення (знання, ідеал, мета) та соціально-інституалізовані форми духовного життя. Тому “духовність як форма духу – форма внутрішня (форма організації, спосіб функціонування та розвитку) й форма зовнішня (спосіб відокремленості та співіснування духовних феноменів)” [4, с. 40].

Аналіз понять “духовності”, “духу”, “душі” дає можливість розкрити їх сутність та їх використання у філософській літературі. У їх трактуванні можливо виділити такі тенденції: по-перше, залишається досить розповсюдженим розуміння духовності радянського періоду, але не виділяється його політико-ідеологічний аспект. Широко використовуються його дослідницькі установки, аналітичний апарат. По-друге, є намагання відтворити розуміння духовності у нашій аналітиці кінця XIX століття. Тут домінує релігійне тлумачення. По-третє, виділяється тенденція, що розкриває методологічний аналіз західної соціологічної та культурологічної думки. Їх аналіз зосереджується на окремих елементах, явищах духовності, ідеального. На практиці використання даних понять, їх аналіз не зводяться до цих трьох позицій. Простежується синтез у їх розумінні, особливо, в останні роки XX століття.

Духовність відрізняється від духу деякими змістовними відтінками. Так, духовність виступає суттєвим еквівалентом категорії духу, репрезентуючи всю змістову наповненість феномену духовного. При цьому несе в собі певну інтерпретацію, а саме: виділяє дух як людське досягнення. Тобто поняття духовності охоплює всю сферу духовних явищ, визначає дух як характеристику людини та її існування. З іншого боку, дух (феномен духовності) охоплює досить широкий спектр різних явищ – “від конкретних духовних утворень (знань, ідеалів, почуттів) до об’єктивованих, предметних і соціально-інституалізованих форм духовного життя” [5, с. 17]. Тому можна виділити духовний розвиток людини як специфічну форму її самовизначення у світі, а разом з тим – її саморозвиток. Духовність виражає розвиток, взаємозв’язок суспільного та індивідуального життя людини.

Розрізняють індивідуальну духовність та суспільну духовність – як інтегрований стан багатьох людей, суспільства в цілому. Індивідуальна духовність є процесом внутрішнього розвитку людини, пошуку сенсу життя через розуміння сутності буття та відкидання тваринних інстинктів, повсякденних егоїстичних бажань, негативних емоцій. У її розвитку задіяні здібності та нахили особи: почуття, фантазія, уявлення, інтелект та інтуїція. Особливий стан душі що веде до індивідуальної духовності спричиняють Добро, Істина, Краса, Любов. Їх гармонійна єдність виражає сутність духовності.

Духовність – це досить складне утворення, що розкриває сутність людини, її знання, почуття, цінності, її менталітет. “Духовність – це здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній світ особи на етичній основі, здатність створювати той внутрішній світ, завдяки якому реалізується самототожність людини, її свободи” [6, с. 23]. У своїй статті С. Кримський підкреслює, що гуманітаризація сучасної дійсності якраз акцентує увагу на індивідуальних якостях особи, а не на ідеї людства взагалі. Виділяється роль духовного самовизначення особи (не категорія “добра”, а добро у значенні особистісної властивості). Автор відмічає також, що духовність приводить до поєднання образу світу із моральним законом особи. “Духовність не тотожна духовному життю суспільства, вона виступає як спосіб самобудови особи і конституюється у вигляді її носія. Духовність пов’язана із вибором свого власного образу, своєї долі та ролі…” [6, с. 21]. Отже, духовність – це здатність особи надавати сенс своєму індивідуальному буттю. Фундаментом для його розуміння виступає християнська триєдність – віра, надія, любов.

Григорій Сковорода відзначав: “Любов – вічний союз між Богом і людиною, невидимий вогонь, котрим запалюється серце до Божого слова чи волі, а тому й вона сама є Бог” [7, с. 61]. Пізнати себе, своє серце – Добро, Істину, Красу і Любов – отже пізнати Бога. Це є духовна сутність людини, а також її дух та душа. Український мислитель розкриває основи християнської моралі, закладені у Святому Письмі. Сам він ніколи не розлучався з Біблією. Адже вона навчає людське серце добру, істині, любові та краси. Він тлумачив біблійні тексти як сукупність певних символів, за якими захована таємнича суть книги мудрості. Майже у всіх своїх працях філософ розкриває алегоричний зміст текстів Біблії. Він шанував Біблію та був глибоко віруючою людиною. Григорій Сковорода писав про велике значення Заповідей Божих для правильного виховання та досягнення істинного щастя. Ці Заповіді – “десятисловія” закладають міцні основи християнської моралі, які мають увійти у плоть і розум дітей наших. Істинна суть і сила “десятисловій” вміщається в одному слові – Любові. Це шлях досягнення справжнього щастя для людини, що дає змогу самовизначитись та самоствердитись у житті земному. Потрібно змалку виховувати у людей почуття любові до Бога, до України та до своїх ближніх. І в наш час ця проблема досить актуальна, адже без почуття любові ми не зможемо виховати справжніх патріотів своєї Батьківщини. Також з раннього дитинства потрібно виховувати почуття вдячності, почуття гордості – національної – “я є українець!”. Національні почуття є духовні почуття. Отже, виховання національних почуттів сприяє духовному відродженню нації.

Витлумачення духу в українській філософській традиції, яка розгортається у межах філософії серця, започаткованої Г. Сковородою, було спорідненим з християнським. Сковорода ще не розрізнює поняття „дух” і „душа”. Духовні глибини людини він позначає загальним поняттям „серце”, яке за певних умов може відкрити людині вічне, божественне, досконале у житті і світі. Ідеї філософії серця Сковороди з її увагою до духовно-душевного життя людини знаходять подальший розвиток в творчості М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича.

Християнська релігія в Україні має великий вплив на формування національної самобутності. Визначення релігійної приналежності, як і конфесійна орієнтація не були однозначними і легкими. Штучна ізоляція держави від церкви, тотальна атеїстична пропаганда та переслідування на протязі десятиліть спричинили руйнування християнських цінностей. Національне відродження неможливе без відродження релігійного. Напевно, найбільш повно і динамічно з усіх форм духовного життя, за 10 років незалежності, відбувається відродження релігійне. Прояви цього ми бачимо у будівництві нових храмів, у різноманітті релігійної літератури, у реставрації монастирів. Сьогодні церква робить активні кроки до консолідації. Сподіватимемося, що віра у вище, світле і чисте дасть змогу подолати міжконфесійні конфлікти та спричинить становленню єдиної Української Християнської церкви у новому тисячолітті.

У певному значенні слова дух – це ідентифікація індивіда із своїми суттєвими (родовими) визначеннями. Звідси слідує мотивація вчинків, що не завжди піддається більш-менш адекватному вербальному виразу. Але мотивація відтак не безпідставна, а будується на могутньому фундаменті, закладеному всією людською історією. Духовність закарбована досвідом усього історичного минулого. І важливо, що духовність ніколи не дається нам у вигляді деякої кінцевої формули. Вона повинна безперестанно розкриватися в контексті проблем сучасного. В цьому суть і зміст культури.

Значимість духовного полягає в тому, що вона забезпечує індивіду повну свободу прийняття життєво важливих рішень, незважаючи на обставини, що склалися. До подібних рішень відносяться перш за все такі, які торкаються питань змісту і призначення людського існування, ідеалів і цілей буття індивіда. Тому констатуюча індивіда духовність властива йому як представнику людського роду, що вільно розпоряджається своєю долею в плані: бути чи не бути людиною.

Людське буття – буття зумовлене, тобто визначається конкретними умовами як внутрішнього, так і зовнішнього порядків. Більшість людей свої вчинки порівнюють саме з цими умовами, навіть не прагнучи піднятися над своєю зумовленістю. В тих випадках людина набуває можливості виходу за межі свого тілесного і душевного буття. Духовність в якості людського атрибута не зупиняється на констатації протистояння індивіда своєму зовнішньому світу, але і визначає позицію по відношенню до нього.

Духовність проявляється на всіх рівнях людського буття, але ці прояви в більшості випадків обтяжені зануреннями в реалії щоденного життя, нерідко бідність яких подіями і переживаннями мало сприяє пробудженню до активної духовної діяльності. В повсякденному житті духовність звичайно і частіше всього присутня не в цілях людини, а в засобах і в способах досягнення цілей. Переходячи до цілей, духовність виступає як те, що ми називаємо почуттям обов’язку або совістю.

Людина являє собою певний елемент світу в ряді інших його складових. В той же час в своєму бутті людина відноситься до світу, тобто визначає себе універсально, самовизначившись в горизонті світового цілого. Це протиріччя, яке коріниться у самому способі людського буття, розв’язується в сфері культури. Людина, по-перше, відкриває для себе зміст світового порядку (“світобудови”), по-друге, визначає своє місце і роль в долях світу, розкриває своє призначення.

В українській філософській традиції ми не знаходимо категоріального прояснення духовності. Тут міститься потужний напрямок феноменологічного обміркування духовності у межах „філософії серця”, у контексті проблемного поля національної свідомості, виявлення суттєвих особливостей ментальності українського народу, осмислення трагічної долі та перспектив української державності.

У сучасній західній філософії різноманітні феномени духовного, зокрема особистого, життя й займають суттєве місце у теоретичних дослідженнях, але сам феномен духовності так і не став предметом дослідження як і в радянській філософії. Це не означає, що всі різноманітні прояви цього феномену перебували поза межами дослідницької уваги. Феномен духовності розкривався переважно за допомогою таких понять, як духовне життя суспільства, духовна сфера суспільного життя, духовне виробництво.

Вивчення сучасного стану проблеми показує, що дослідження феномену духовності поки що тільки розгортаються і залишаються дещо фрагментарними, не мають визначеного категоріально-смислового та методологічного підґрунтя. Важливим уявляється з’ясування буттєвих основ, підстав виникнення та розвитку духовності, бездуховності, встановлення критеріїв її розмежування, виявлення їх онтологічних індикаторів. Осмислюється процес духовного оновлення та відродження людини, соціуму, цивілізації, його шляхів та механізмів, розглядається духовність в культурно-історичному контексті.

Та, незважаючи на всю різноманітність аспектів проблеми духовності, які потребують дослідження, усі вони набувають цілісності, системності тільки у тому разі, коли розглядаються у контексті специфіки людського способу буття в світі. Духовність укорінена у бутті людини, є її якісною характеристикою. Багатовимірність феномену духовності, виробляє його системне бачення, розкриває прагматичні аспекти духовності. Отже філософське обґрунтування духовності принципово важливе для особистого та соціокультурного життя людини.


1. Пролеєв С.В. Національне буття: тотальність культури та альтернатива побуту (стаття перша) // Філософська думка, 2002. – № 6 – С. 135 – 151.

2. Пролеєв С.В. Національне буття: тотальність культури та альтернатива побуту (стаття друга) // Філософська думка, 2003. – № 1 – С. 139 – 153.

3. Ліницький П.І. Про виховання: стаття третя // Філософська думка, 2002. – № 2 – С. 106 – 116.

4. Степаненко І.В. Метаморфози духовності в ландшафтах буття. Харків, 2002. – 256 с.

5. Пролеєв С.В. Духовность и бытие человека. К., 1991. – 110 с.

6. Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты и идентификации // Вопросы философии, 1992. – № 12. – С. 21 – 28.

7. Сковорода Г.С. Вхідні двері до християнського доброчестя // Пізнай в собі людину. – Львів, 1995. – С. 53 – 62.


^ THE SPIRITUALITY LIKE A FORM OF SELF-DETERMINATION OF THE NATION


Maria Alchuk


Lviv Ivan Franko National University

University Str., 1, 79 000, Lviv, Ukraine,

filos@franko.Lviv.ua


We consider the spirituality like a form of integration of person in national life and condition of self-determination. Human’s abilities and possibilities to decide condition of his life and himself characterize the spirituality. We can say that it is self-awareness and realization of human personality. For this reason the spirituality expresses not only interests of group but exactly that unity of people who express historical necessity. At present the spirituality must express the interests of Ukrainian people.


Key words: spirituality, nation, self-determination, realization, person.

УДК 141(091)

^
ДУХОВНІСТЬ І ЖІНОЧІСТЬ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ



Марія Кашуба


Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська 1.1, м.Львів 79000, Україна,

filos@franko.Lviv.ua.


Стаття розглядає вплив жінки на традиції української духовності. Досліджуються гендерні аспекти вітчизняної духовної культури.


^ Ключові слова: українська духовна культура, духовність, жіночість.


У такому контексті ні проблема духовності, ні жіночості ніким ще не досліджувалась. Гендерний підхід до аналізу української культури дозволяє говорити про її унікальність так само переконливо, як у ХІХ ст. Микола Костомаров ствердив унікальність України на основі її особливої релігійності (“Закон Божий”. Книга буття українського народу).

Кожна культура виникає внаслідок освоєння світу певним етносом чи народом, який в процесі цього освоєння творить матеріальні й духовні цінності, мову, спосіб життя, міфологію й релігію, а особливо – формує своє унікальне лице. Розмаїття природних умов на Землі витворило різну етноментальність, задало специфічну спрямованість трудової діяльності, як і всієї життєдіяльності етносу. Відомо, що переважаючий вид діяльності накладає відбиток на ментальні риси етносу. Тут і слід, на наше переконання, шукати коріння національної самобутності культури.

Територія й умови проживання, форми трудової діяльності людини значною мірою вплинули не лише на формування менталітету – духовно-душевних якостей представників етносу, а й на розподіл соціальних ролей чоловіків та жінок у певному соціумі.

Наш етнос формувався на основі скотарсько-землеробських племен, де чоловіки брали на себе важку роботу в полі, а жінки – вдома як берегині вогнища і матері сімейств.

Цей спосіб життя українського етносу утверджував Іван Франко: В історії і в характері українського (малоруського) народу є щось таке, що засвідчує його тісний, тисячолітній зв’язок із землею, яку він заселяє: все та ж постійність і спорідненість при незначній одмінності, все та ж сонячна лагідність і жвавість, поєднана з з журливістю, тільки степовикам притаманною” [1, с. 162].

Зрозуміло, що у таких умовах проживання та “розподілу” праці формувалися й стереотипи поведінки людей обох статей, відповідне взаємне ставлення, закріплювалися соціальні ролі. Сучасний дослідник українського етносу Олександр Нельга, перебираючи основні риси українства як етноментального феномену, наголошує серед інших – гуманності, щирості, селянськості, консервативності, індивідуалізму – на особливому демократизмі української ментальності. Поряд із пов’язаними з демократизмом засадами волелюбності й рівноправ’я, “найпривабливішим в українстві є його внутрішньосімейний демократизм, бо без перебільшення можна стверджувати, що ніде у цивілізованому світі жінка не має так багато прав, не користується такою повагою, не посідає таке чільне місце, як це є в українській сім”ї. Це справді дивовижне явище” [2, с. 139]. Подібне твердження знайдемо і в інших дослідників, зокрема Юрія Липи, Володимира Яніва, зрештою підтверджує це саме життя. Сучасні іноземці воліють одружуватися з українками, які не очікують, коли чоловік забезпечить сім”ю, а самі беруться успішно заробляти. Зрештою, й нинішня критична економічна ситуація спричинила справжній бум заробітчанства українських жінок за кордоном – вони, навіть високосвічені, не гребують найбруднішою, найчорнішою працею, щоб прогодувати тут, на Україні, дітей, старих батьків, чоловіка, і ще при цьому зумовити економічне зростання, адже зароблені ними долари “працюють” в Україні, інвестуючи і мале підприємництво, і освіту, й охорону здоров”я, і навіть макроекономіку.

Крім того, спостереження над суспільними процесами у різних країнах, в тому числі й під кутом зору гендерної ситуації, переконують у провідній ролі українського жіноцтва. Зокрема, аналізуючи доробок учених США у галузі оцінок демографічної й соціально-економічної характеристики американських українців, С.Чернявський наводить такі дані. Чоловіки українського походження мають найнижчий прибуток серед представників усіх східноєвропейських етнічних груп, що мешкають у США. Натомість, привертає увагу, що рівень доходів українок, за даними перепису 1970 р., дорівнював 3 тис. доларів. Це перевищувало середньоамериканський рівень (2,7 тис. дол.). Американські українки посідали поряд з жінками російського походження друге місце за рівнем доходів серед восьми східноєвропейських етнічних груп. Перше місце належало жінкам литовського та латиського походження” [3,с. 82].

Отже, навіть на чужині жінка перебирає на себе роль чоловіка – постачальника сім”ї, дбає і про нього, і про дітей, словом – всюди демонструє свою активну поведінку. Чоловікам залишається плекати й вшановувати своїх жінок.

Та чи часто розповсюджується активність жінок за межі дому й сім”ї? Чому так мало порівняно зі, скажемо, скандинавськими країнами, жінок-українок в органах влади різних гілок, чому вони віддають керівні важелі у державі й суспільстві чоловікам, часто забезпечуючи їм надійний “тил” – сімейний затишок? Ці питання ставить наше сьогодення, ба, навіть існує легенда, що Україна стане на цивілізований шлях розвитку, коли її очолить жінка.

Уся наша історія засвідчує, що жінка у суспільстві відігравала вагому, якщо не провідну роль. На стадії родового ладу провідну роль жінки – матріархат – учені схильні пояснювати культом сил природи – культом родючості, а звідти вагітності, пологів, годування, що призвело до сакралізації жінки з її здатностями, відрізненими від чоловічих. Звідси може походити й “ідеологічний гетеризм” – номінальна сакралізація жіночого тіла як втілення репродуктивності. Внаслідок становлення колективного родового роду матріархат закріпився, бо сакральним лідером була мати оду, яка забезпечувала його тривалість через нащадків. Жіноче начало пов’язане зі здивуванням перед природою, а також із забезпеченням тяглості родових зв’язків і традицій. Таку гіпотезу оприлюднив у 60-х роках ХІХ ст. швейцарський юрист Йоган Якоб Бахофен.

Спираючяись на прадавні міфи про Велику Матір, Богиню, Пурушу, а також на етнографічні матеріали – перехід чоловіка у сім’ю жінки у племен Полінезії ще у ХVIII-ХІХ ст., коли вони якраз виходили з кам’яного віку, Бахофен твердив, що давні фігурки жіночої статі свідчать про культ матері. Однак, той факт, що народи Африки й Океанії на подібній стадії жили патріархальним ладом, а також те, що жодна фігурка первісної “Венери” не має поруч дитини, наводить на думку, що увага до жінки як носія родючості й сексуальності характерне для патріархальної культури. На основі колишньої сакралізації материнства суспільство не шанувало неплідних жінок.

Не вдаючись до вияснення проблеми первинності матріархату чи патріархату, звертаємо увагу саме на те, що культ жінки - це культ родючості і плодовитості, який надто яскраво виступає у перші віки нашої історії (скіфські баби). Цей культ просто не міг не утвердитися у землеробських племен. Згодом традиція поваги до жінки у наших предків прослідкується у культурі Київської Русі, де у пам’ятках жінка зображена з повагою і захопленням, адже добра жінка – вінець мужеві і дому, а зла – це “горе люте й розорення”. Образові жінки у княжу добу автор присвятила окрему статтю [4]. Не випадково у соборі Святої Софії маємо зображення не Богородиці, а Марії–Оранти, образу покровительки міста і землі, “нерушимої сили”. Ця мозаїчна фігура нагадує улюблений міфологічний образ східних слов’ян – образ Великої богині як жінки з піднесеними руками (нині він втілений в статуї України на майдані Незалежності). Християнська Богородиця у свідомості русичів злилася з прадавнім язичницьким культом Великої богині, що сприяло гуманізації й заземленню образу матері Христа, як це бачимо у Тараса Шевченка, зокрема в поемі “Марія”. Одна Одарка із опери “Запорожець за Дунаєм” здатна спростувати будь-які теорії.

Щоправда, нині вчені з усіх куточків світу на основі численних археологічних, філологічних та антропологічних свідчень стверджують, що і первісне стадо, і рід не знали поділу ґендерних ролей, адже разом добували й готували іжу, захищалися від ворогів і турбувалися про потомство. Спочатку люди були рівними, як діти, - твердить Клод Леві Стросс. Згодом, у “підлітковому” віці людства, у самосвідомості людей з’явилася напівсакральна естетизація жіночого тіла і його особливих функцій. Можна сказати, що коли ця естетизація покращувала становище жінки не у всіх етносах, то в праукраїнців вона все-таки суттєво позначилася на статусі жінки. Це видно і в пам’ятках літератури, і образотворчого мистецтва, і навіть у релігійних культах. Якщо православ’я традиційно надає перевагу культові Ісуса Христа, а католицизм – Діві Марії, то в Україні, всупереч протистоянням цих двох гілок християнства на певних етапах історії, все ж досить високий культ Богородиці. Очевидно, що тут “спрацював” певний традиційний світогляд, зокрема ставлення до жінки.

Окрема сторінка нашої історії – козацька доба. Чоловік – захисник від ворога, воїн, а жінка несе тягар відповідальності за дім, дітей, господарство – за виживання. На Січі не було жінок, хоч багато козаків були одружені. Але шанували козаки свою покровительку – Покрову як найвище божество. Жінка-господиня, дружина, мати рідко бачила вдома свого чоловіка, а діти – батька, проте вона виховувала його культ, шанувала й оберігала, жаліла. Саме тим можна пояснити факт, описаний у згадуваній книзі О. Нельги “Теорія етносу”. Він наводить свідчення О. Горюнова про стосунки українців на Кубані з 1925 року: “Як повелося здавна, коли козак був виключно воїном, уся важка господарча робота була покладена на жінку-козачку, й остання була не менш затурканою, ніж наймит–іногородній. Ось звичайна картина: їде козак у місто продавати хліб – сам вилежується на возі, а жінка чвалає грязюкою пішки й веде волів. Про участь жінок у громадській роботі не могло бути й мови: “Це не жіночого розуму справа” [5, с. 141].

Можна по-різному потрактувати описану картину, але якщо розглядати її у світлі традиційних в українському суспільстві ґендерних ролей, то тут проглядається й роль жінки-берегині, яка часто бере на себе непосильний тягар, роль наймички, щоб “пожаліти” чоловіка. Саме про це пише Володимир Чмир у статті “Європейці без Європи: менталітет українського народу в історичному контексті”, що опублікована не так давно [6]. На основі спостережень історичних фактів, письменник робить висновок, що в українському менталітеті переважає емоційність, чутливість, консерватизм і пасивність – риси чисто жіночого характеру, на противагу раціоналізмові, здатності до ризику, сміливості й динамічності європейців. Наголошує він і на надмірній опіці нашого жіноцтва над чоловіками, що приглушує їх активність, виховує інфантильність і пасивність. Знаємо, що подібні думки висловив Дмитро Чижевський, характеризуючи основні риси української національної філософії у своїх “Нарисах з історії філософії на Україні”. Тут він приписує українському менталітетові “філософію серця”, чутливість, вразливість, емоційність, сентиментальність.

Особливо яскраво це проявилося в культурі романтизму. Українська література ХІХ ст. на чолі з Тарасом Шевченком виплекала справжній культ української жінки – не тільки страдниці, наймички, покритки, а й жінки – “козир-дівки”, Кайдашихи, Мотрі, Шевченкової “Марії”, яка продовжує справу сина, коли його учні розбіглися, злякані карою. І найвеличніші серед них – Мати, яка дає нове життя, кохана, яка вірно чекає і готова очікувати цілу вічність, але не прощає зради.

Наша історія свідчить, що саме жінка – мати і дружина виховує чоловіка – воїна і політика. Вона є його другом і порадницею, вона висуває його у “велику політику” і пильно стежить за кар’єрою. Якщо у наших владних структурах порівняно мало жінок, то це ще не означає, що вони не беруть участі в управлінні державою - на такий висновок наштовхують і традиція, і історичні факти.

Щодо оцінки типу української культури за сучасним ґендерним підходом, то його важко визначити однозначно. Авторитетні дослідники (Михайло Грушевський, Євген Маланюк, Ярослав Дашкевич та ін.) схильні вбачати в українській культурі і східні, й західні елементи, тобто і жіночі, й чоловічі риси. Традиційно західними, отже чоловічими орієнтаціями (рисами) трудилися галичани завдяки близькому сусідству з Європою та тривалим перебуванням краю у складі європейських імперій. Проте Михайло Грушевський має щодо цього певні сумніви: “Мені здається, що історична доля Галичини віками впливала на пониження в тутешній українській людности елементів ініціативи, сміливости, активности і заступила їх прикметами пасивної відірваности, пасивного завзяття, упертости... Все енергійніше, сміливіше, багате ініціативою тягнуло з Галичини на полудне і схід, між те довільніше, рухливіше, гарячіше життє. На місці лишилося пасивніше, важче, органічно не здатне до риску, боротьби” [7, с. 58-59]. Подібне читаємо й у Миколи Шлемкевича: “Усе відважніше, готове до ризика, більш фантазійне, легше до руху, більш емоціональне – надає західні землі і продирається на схід, у степ, де небезпечно жити від татарських наскоків, зате вільніше жити здалека від польської панщини… Отже, все спокійніше, більш слухняне до закону, менш ризикантське, сказати б, реалістичніше, – сиділо на своїй землі, хоч в чужій неволі” [8, с. 33]. Обидва авторитети схильні вбачати у менталітеті галичан консерватизм, традиціоналізм та пасивність – риси жіночого характеру, а в українців–степовиків – енергію, сміливість, ризикованість, динамізм, тобто чисто чоловічі риси. Ярослав Дашкевич розцінює Україну як пограниччя між Сходом і Заходом, що сприяло формуванню світоглядних парадигм етносу” [9]. Виходячи із таких міркувань, можна припустити, що в українському менталітеті наявні і чоловічі, і жіночі риси.

Однак не можна не помітити в нашій історії, як і сьогоденні, підвищеної активності жінки і в сім’ї, і в суспільстві. Неодноразово цитований О. Нельга подає цікаві спостереження американських авторів книги “Поцілунок, уклін або рукостискання” для ілюстрації української шляхетності й інтелігентності, щоправда як відповідь на закиди про втрату українцями своєї владно-політичної еліти та загрозу втрати своєї самобутності через повне ополячення або зросійщення. Нам же цей приклад послужить для утвердження провідної ролі жінки в українському суспільстві, навіть її культу. Отже, американці написали: “Поетичні за своєю вдачею, вони (українці – Авт.) пов’язують кохання не з еротикою, а з більш філософським материнським почуттям. Існує справжня м’якість характеру, що постає як чемність та висока пошана до жінки. Жінки вважаються моральнісними лідерами нації” [10, с. 163-163]. Ці слова написали сучасні вчені і стосуються вони нашого сьогодення.

Але маємо й суттєві заперечення. Так у збірнику статей “Пекін+5” авторка статті “Ґендерні стереотипи масової свідомості” Наталія Лавріненко слідом за американським дослідником Мар’яном Рубчаком твердить, що матріархат, зафіксований у документах Київської Русі, стосувався лише заміжніх жінок. Нині це міф: Берегиня – мати нації. Така фікція вводить в оману жінок, приваблюючи хибним відчуттям високого статусу та влади, і прив’язує до традиційних обов’язків [11, с. 23]. Це начебто відвертає суспільство, особливо громадянське, від проблем ґендерної нерівності, вважає авторка Наталія Лавріненко. На мій погляд, її думку спростовує не лише історія, а й саме наше нинішнє життя, бо відчуття високого статусу жінки закладене у наших генах.

Не можна обминути й цікавих міркувань європейських учених, які схильні вбачати перехід людства від рівноправ’я до патріархату, особливо характерного для європейської культури, справою рук самих жінок. Начебто це була колективна підсвідома маніпуляція, викликана потягом зняти тягар психологічної відповідальності матерів за дітей і родину, а також суспільство. Але геніальна маніпуляція спричинила ланцюгову реакцію, що поступово призвело до повного безправ’я жінок у європейських спільнотах.

У світлі таких розмірковувань українське суспільство не зазнало подібних маніпуляцій, принаймні суспільство в цілому, тому не можна твердити про прагнення української жінки уникати відповідальності. Навпаки, вона завжди прагнула, і нині прагне поділяти цю відповідальність з чоловіком. Факти нашого життя навряд чи спростовують тезу “Берегиня – мати нації”. Такий уже наш менталітет, і, очевидно, в цьому наша унікальність серед інших слов’янських та європейських народів.


  1. Франко І. Зібр.творів у 50 т. Т. 41. – К.: Наук.думка, 1984.

  2. Нельга О. Теорія етносу. – К.: Тандем, 1997.

  3. Чернявський С.В. Американці українського походження: демографічна та соціально-економічна характеристика (за оцінками вчених США) // Український істор.журн. – 1991. – № 4.

  4. Кашуба М.В. Давньоруські традиції трактування образу жінки та їх продовження на Україні //Київська Русь: культура, традиції. – К.: Наук.думка, 1982. – С. 84-89.

  5. Цит.за Нельга О. Теорія етносу. К.: Тандем, 1997.

  6. Чмир В. Європейці без Європи: менталітет українського народу в історичному контексті //Політика і час. – 1998. – № 2. – С. 55-65.

  7. Грушевський М. Наша політика. – Львів, 1911.

  8. Шлемкевич Микола. Галичанство. – Львів, 1997.

  9. Дашкевич Ярослав. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV-ХVІІІ ст.) //ЗНТШ. – Т. 222. – Праці історико-філософської секції. – Львів, 1991. – С. 28-44.

  10. Цит. за: Нельга О. Теорія етносу.

  11. Лавріненко Наталія. Ґендерні стереотипи масової свідомості //Пекін+5. – К., 1998. – С. 20-24.



^
SPIRITUALITY AND FEMINITY IN UKRAINIAN CULTURE
Maria Kashuba


Lviv Ivan Franko National University

University Str., 1, 79 000, Lviv, Ukraine,

filos@franko.Lviv.ua


The respect to the woman in the Ukrainian culture determined her’s elevated spirituality.


Key words: ukrainian spiritual culture, spirituality, feminity.

УДК 008


^ РОЗВИТОК НАУКИ І ЦІННОСТІ ЛЮДСЬКОГО

БУТТЯ

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconЗміст філософія релігії
Релігієзнавчі студії. Випуск – Львів: Видавничий центр лну ім. Івана Франка, 2002. – 215 с
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconМетодичні вказівки для проведення практичних занять з англійської мови на тему «Фахові тексти для студентів, аспірантів геологічного та географічного факультетів». Львів: Видавничий центр лну, 2004
Брона О. А. Англійська мова для геологів: навч посібник / Брона О. А., Шумська О. А. – Львів: Видавничий центр лну ім. Івана Франка,...
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconМіністерство освіти І науки України Львівський національний університет імені Івана Франка духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей Випуск 4 Львів 2008 Духовність. Культура. Нація
Духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей. Випуск – Львів: Видавничий центр лну імені Івана Франка, 2009. – 278 с
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconДуховність. Культура. Нація
Духовність. Культура. Нація. Збірник наукових статей. Випуск – Львів: Видавничий центр лну імені Івана Франка, 2009. – 258 с
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconЗміст духовні виміри культури
Духовність. Культура. Нація. Випуск Духовні виміри європейської цивілізації: виклики ХХІ ст Збірник наукових статей. – Львів: Видавничий...
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconЛ. М. Борсукевич // Вісн. Львів ун-ту. Сер біол. 2010. Вип. 54. С. 107 114
Перелік насіння, яке пропонує на обмін ботанічний сад лну ім. І. Франка у 2010 – 2011 році / За ред. А. Прокопіва // А. Прокопів,...
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconТеоріяполітичнихпарті й
Теорія політичних партій І партійних систем: Навч посібник.– Львів: Видавничий центр лну імені Івана Франка, 2003. – 325 с
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconМикитенко Н. Ukraine and International Organizations (Україна І міжнародні організації) : навч посібник / Микитенко Н., Івасів Н., Милик О. Веселівська С. Львів : Видавничий центр лну ім. Івана Франка, 2009. 326 с
Микитенко Н. Ukraine and International Organizations (Україна І міжнародні організації) : навч посібник / Микитенко Н., Івасів Н.,...
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconЛеонід Скакун
Скакун Л. З. Мінералогія. Конспект лекцій. Ч. – Львів: Видавничий центр лну ім. Івана Франка, 2002. – 82 с
Випуск 1 Львів Видавничий центр лну ім. Івана Франка iconВ.І. English for Chemists. Львів: Видавничий центр імені Івана Франка, 2003 205. Денисенко С., Микитка І., Качмар В. Методичні рекомендації
Чапля З. Г., Семенова В.І. English for Chemists. Львів: Видавничий центр імені Івана Франка, 2003 – 205
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи