Розділ 9 нова доба в історії української церкви icon

Розділ 9 нова доба в історії української церкви




НазваРозділ 9 нова доба в історії української церкви
Сторінка1/3
Дата22.03.2013
Розмір0.64 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3



Українська Церква і незалежність України

Розділ 9

НОВА ДОБА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

9.1. Андрей Шептицький – видатний душпастир, духовний речник
і заступник українського народу


Українська Греко-Католицька Церква вступила в ХХ століття зі значним доробком, а також із деяким вантажем труднощів, нагромадженням різного роду “екстремізмів” “лівих” і “правих”, діянь запопадливих “латинізаторів” і зденаціоналізованих “москвофілів”, змагань консерваторів і реформаторів. Усе те, що нагромаджувалося століттями, зібралося в один комплекс невідкладних і гарячих справ буття Української Церкви й лягло на плечі митрополита Андрея Шептицького (1900–1944).

Андрей Шептицький походив з давнього українського роду графів. А взагалі це ще давня боярська родина, відома в ХІV ст. З часом рід Шептицьких спольщився. Мати майбутнього митрополита була Софія Фредро, донька польського письменника. Однак Роман – таке було його хресне ім’я – почував себе “з діда-прадіда Русином”.

У ХVІІІ ст. родина Шептицьких дала Українській Церкві Львівського єпископа Варлаама (1710–1715), митрополита Київського і єпископа Львівсь-кого Атанасія (1715–1746), єпископа Перемишлянського Атанасія Молодшого (1762–1779), митрополита Київського і єпископа Львівського Льва (1748–1779). У ХІХ ст. родина Шептицьких трохи відійшла від церковних справ, проте брала діяльну участь у суспільно-громадському житті.

Народився Роман Шептицький 29 липня 1865 року в Прилбичах Яворівського повіту. Під впливом матері здобув добре світське і духовне виховання, у 1883 році склав матуру в Кракові, закінчив студії на юридичному факультеті й здобув ступінь доктора у 1888 році. А далі пішов церковним шляхом. Окрім архієпископського сану, Андрей Шептицький був членом австрійського парламенту, віце-маршалом Галицького Сейму, членом Україн-ської національної ради (1918); як фаховий юрист, вільно почував себе також і в політиці.

^ Духовно-релігійне та суспільно-політичне кредо А. Шептицького. Вже перші пастирські кроки А. Шептицького в сані Станіславівського єпископа позначилися двома пастирськими листами до вірних і духовенства, які “були актуальними для всього українського священства та народу в тодішніх історичних обставинах, які переживала Українська Церква як у Російській, так і в Австрійській імперії” [80, с. 106].

У пастирському листі до народу єпископ А. Шептицький вкладав свою душу і серце, свою любов до нього. Він хотів бачити народ фізично сильним і розумово розвинутим, закликав його до християнської дбайливості про сучасні добра. Владика доводив, що для матеріальної сили народу не потрібно багато багачів, а вистачить мати пересічну заможність усіх, пройнятих християнським законом справедливости, любови і почуття людських обов’язків. Християнсь-кою засадою є єдність народу як запорука його сили та нездоланности, головна умова зростання його духовности, освічености, вчености.

Важливим елементом національного розвитку та самоутвердження українського народу є виховання молодого покоління, самостійности його мис-лення, індивідуальности його дій. Головна мета виховання – спрямувати молодь на оволодіння таємницями економічного розвитку і, насамперед, промисло-вости й торгівлі, бо суспільство є слабким, якщо не має промисловости, й убогим, якщо в нього торгують чужинці. Молодь треба виховувати чесною, сумлінною, дбайливою, в дусі християнської моралі.

Владика А. Шептицький звертався зі словами заохочення, ободрення та перестороги до світської інтелігенції, яка за його словами, є природним просвітителем народу. Єпископ засуджував легкодухість і брак розсудливости у тих, хто легковажить або не дооцінює авторитет Христа, закликав виховувати християнський патріотизм у народі, наголошуючи на патріотизмі Христа і Павла, на патріотизмі духовенства, яке любить свій народ не словами, а працею і самопожертвою для добра народу.

А. Шептицький доводив, що роздори, ненависть, зайва партійність вносять руїну в самі основи буття народу, нищать його зсередини. Це дуже актуальні слова, які свідчать про те, що український народ майже не змінився з тих часів, залишилися ті ж самі проблеми.

Другий пастирський лист (1889) звернений до духовенства. У ньому йдеться про велику, складну і трудну працю священиків “не лише тому, що спасіння людей перевищує людську силу, але й тому, що наша діяльність і наша праця – це боротьба проти зла, в якому вигляді б воно не проявлялось” [80, с. 109]. Боротьба зі злом дуже складна, бо “сила злого, здається, зростає в міру того, як діло Ісуса Христа зростає” [80, с. 109]. У цій важливій боротьбі для владики потрібна велика підтримка “у священстві правдивих приятелів і братів”, опертя на “солідарній спільності людей, які б держались спільно з ним у праці, і спільно з ним стреміли до одної спільної мети” [80, с. 109].

У цьому листі А. Шептицький стверджував свою вірність українському народові: “... я з діда-прадіда русин. Церкву нашу і святий наш обряд я цілим серцем полюбив і справі Божій я посвятив ціле своє життя” [80, с. 109].

Суттєво важливим є питання про першинство у відносинах між духовенством і світською інтелігенцією в суспільному житті, про їхню відпо-відну участь у трактуванні та вирішенні наболілих проблем, про їхню роль і значення у праці на благо українського народу. “Ще до недавна священство мало в нашій суспільності перший рішаючий голос. Увесь народ повенувався йому, тому голосові, майже без винятку і без спротиву. Священники були між собою справді солідарні, за одним стояли всі. Сьогодні часи змінилися. Через розвиток політичного життя, розбудження і ріст літератури дійшло до того, що священники вже не в однім ділі уступають перше місце світській інтелігенції, що народ уже не раз виводить з-під проводу Церкви; що священство саме між собою є поділене. Справ, які світська інтелігенція взяла в свої руки, їй вже не відбереш, бо ми і не хочемо відбирати. Часи, коли українську інтелігенцію представляли лише священники, минулись безповоротно і без жалю для нас” [80, с. 109–110]. Це й цілком об’єктивний аналіз становища духівництва та світської інтелігенції в суспільному житті Галицького краю наприкінці ХІХ–на початку ХХ століття свідчить про глибоке розуміння справ у суспільно-політичних та духовно-релігійних відносинах, про зміну ролі та значення різних чинників. Сприймаючи справу цілком реалістично, А. Шептицький не впадав у відчай і не штовхав туди духівництво, а навпаки, дотримуючись принципу: “Віддай Кесареві кесарове, а Богові – Боже”, закликав духовенство знайти своє місце в нових умовах і приступити до дій, властивих цим новим обставинам: не зрікаючись світських справ, священики повинні зосередити свою увагу на вірі й моралі, чим не менше повинні зміцнювати духовні підвалини українського народу. “Ми тішимось, – наголошував єпископ, – що можемо ту працю, яка до нас безпосередньо не належить, зложити у відповідальні руки, але мимо того ми не перестаємо нашим невід’ємним правом домагатися і в руках держати провід в річах найважливіших у суспільному житті: віра і мораль. Ми є переконані, що в них піде за нами і народ, і світська інтелігенція, коли тільки між собою ми будемо солідарними, коли сповнимо свої обв’язки, тим більше що провідником і помічником у нашій праці є Христос, а нашою зброєю – Боже слово; і наша ціль – Божа справа, і наше знаряддя – жертва і любов” [80, с. 110]. Обставини змінилися, змінилися вимоги, змінилися засоби дії, а не змінилося служіння своєму народові. Духовенство та інтелігенція мають одну мету – благо народу і з метою його осягнення повинні разом співдіяти та співпрацювати. Однак не треба забувати, що “трудніша може бути праця з інтелігенцією”, проте “і для неї ми, – зазначав владика, – є природніми провідниками у християнському житті” [80, с. 110].

Єпископ А. Шептицький особливо наголошував на священних обо-в’язках духовенства служити своєму народові, бо “Христос в наші руки віддав діло спасіння нашого народу”. Кожний священик повинен виконати свій обов’язок молитвою, добрим словом, добрим ділом, доброю порадою, життєствердною просвітою, “трудом і жертвою” в дусі Христової віри. “Ми –писав А. Шептицький, – свої обов’язки сповнемо, бо ми знаємо, що коли ми цього не зробимо, наш народ пропаде; бо ми знаємо, що коли дітей не навчати катехизму, вони виростуть поганими; коли грішників не висповідаємо, гріхи будуть множитися без міри і без числа... А вже ж і народ наш заслуговує на нашу любов і на нашу жертву. Він очі на нас свої звертає і від нас очікує свого спасіння. Тисячі сердець, тисячі рук, до неба піднесених, благає нас о поміч. Усі ті, що є бідні, пригнічені тягарем праці і життя, темні і не просвічені, без засобів до життя, бачать у нас однісінький захист, одиноку поміч, бачать у нас своїх отців і провідників... Ні, ми свої обов’язки сповнимо! Будемо для того народу пастирями і отцями!” [80, с. 110].

Молоде покоління – основа і перспектива буття народу. А. Шептицький звертав увагу духовенства на повсякчасне виховання молоді, яку “видирає з рук світ” – світ лукавости, а тому треба “й собі приєднувати і безнастанно утверд-жувати у ній переконання християнського життя” [80, с. 110].

А. Шептицький чудово розумів, що в єдності сила, і це, насамперед, стосується рядів кліру, бо без єдности не можна розраховувати на успіх. Оскільки “священство між собою є поділене”, то владика звернув особливу увагу на єдність у лоні духовенства. “Тим більше треба нам дбати про як найбільшу солідарність між собою. Треба нам свої сили з’єднати в одно; треба бути одного Духа, рости в силу, притягаючи до себе найкращі елементи суспільства” [80, с. 110–111].

Завершенням цього пастирського листа є щиросердечна клятва владики: “А що до себе хочу і постановляю зробити, що буде лиш в моїх силах, щоб сповнити свої трудні обв’язки” і пастирське звернення до священнослужителів: “А для Вас, мої вірні Отці і брати, прошу о щире пожертвування себе для Ісуса Христа, о ревність і любов у праці над народом...” [80, с. 111].

Ці два пастирські листи Станіславівського єпископа А. Шептицького містять виклад церковно-релігійного та суспільно-політичного кредо, яке лягло в основу його майбутньої духовно-релігійної праці, суспільно-політичної діяль-ности, національно-патріотичного виховання на благо Української Церкви та українського народу. “Цими двома листами новоіменований єпископ предста-вився своїй Станіславській єпархії, її населенню і клірові, але також і усьому українському народові, бо за рік він мав стати Верховним архієпископом – патріархом всієї Української Помісної Церкви. Ці листи засвідчували, що серед українського народу, територіально поділеного між двома могутніми імперіями у стані невільництва на своїх замлях, роз’єднаного релігійними конфесіями, соціально зубожілого, з’явилася Богом послана людина, яка поставила собі за завдання об’єднати цей народ і бути його провідником у побудові власної держави і соборної Церкви. Цей провідник прийшов у слушну хвилю, коли всі поневолені народи, а між ними й український, розпочали боротьбу за свободу і справедливість, які їм належалися” [80, с. 111].


^ Душпастирська, суспільно-політична та національно-патріотична ді-яльність митрополита А. Шептицького. Посівши престол митрополита, А. Шептицький був цілком свідомим свого покликання – душпастирського і світського. Він не розділяв і не протиставляв цих двох сфер діяльності, вважаючи їх радше двома сторонами єдиної дії душпастиря. Завдяки такому розумінню покликання А. Шептицький підняв Галицьку митрополію до небачених доти висот: це був неперевершений шлях душпастиря нового мислення, нової душпастирської місії, нового церковно-релігійного піднесення та суспільно-духовного одушевлення мирян, вірних, народу. “Із приходом на Львівський престол Андрея Шептицького розпочалася нова доба в історії Київської Церкви. У Галичині це була передусім доба її очищення від латинсь-ких літургійних запозичень, а в Російській імперії – відмови від цілковитого ототожнення з московським антикатолицьким православ’ям. Головна мета тако-го очищення полягала в об’єднанні в одній Київській Православній Католицькій Церкві часів Берестейського з’єднання. Австрія прагнула назавжди присвоїти собі Галичину, а Росія не приховувала своїх апетитів на всю територію України. Обидві імперії послуговувались Церквою. В Австрії Українська Церква повинна була відчужитись від Церкви Росії. Росія ж проникала в ряли галицьких священників за допомогою москвофільства” [80, с. 112].

Однак А. Шептицький ішов ще далі, дивлячись у перспективу націо-нального і державного розвитку українського народу. Церква не існує у вакуумі, відірваною від народу: церква – в народі, народ – у церкві. У цьому взаємозв’яку Українська Церква, з уваги на конкретні історичні умови, взяла на себе велику місію національного, духовно-культурного та соціально-політич-ного відродження українського народу й об’єднання його в майбутній єдиній українській державі. Церква – це могутня духовна сила, яка, консолідуючи національно, морально й духовно народ, може скерувати його на самооздоров-лення національного єства та на усвідомлення державотворчих завдань з урахуванням тих складних відносин, у яких опинився український народ під чужим пануванням у двох імперіях. “За цих обставин Андрей Шептицький став ідеологом єдності Української Церкви у Київському патріархаті. Він прагнув також усіма силами об’єднати український народ в одній незалежній державі. Цим високим ідеалам Андрей Шептицький посвятив самого себе і своє трудолюбиве життя” [80, с. 112].

Водночас “Андрей Шептицький глибоко усвідомлював, що він не тільки митрополит Галицький, але глава та Батько всієї Київської Помісної Церкви, як в Австрійській, так і Російській імперіях” [80, с. 112]. Його родич і попередник на Львівському престолі Атанасій Шептицький мав титул: “Архієпископ, митрополит Київський і всієї Руси, єпископ Львівський, Галицький, Кам’янця-Подільського, архімандрит Києво-Печерський і Унівський”. Однак митрополит не використовував цього титулу, хоч був переконаний у його слушності. “Це зумовлювалося тиском австрійського уряду, який прагнув повного відокрем-лення Галичини від Великої України. Однак пастирська дбайливість “Галицько-го митрополита” обіймала всю територію України з її історичним осідком у Києві, як церковним, так і державним” [80, с. 113]. А що стосується ставлення до конфесій, то “Австрія дотримувалась принципу рівнорядності Церков – як Латинської, та і Візантійської” [80, с. 113]. Австрія – це не Московія, де визнано лише “єдиноправедним” московське державне православ’я.

Душпастирську діяльність митрополит А. Шептицький розпочав із вирі-шення низки організаційно-практичних справ у лоні самої Церкви. З метою підготовки священнослужителів він розбудував духовну семінарію у Львові, відкрив духовну семінарію у Перемишлі (1906) і Станіславові (1907), Бого-словську академію у Львові (1928). З наміром з’ясовувати справи на місцях зробив систематичні канонічні візитації Львівської архиєпархії. Значну роль у налагодженні та розвитку внутрішнього життя Української Церкви в краю та заокеанських українських громадах у Північній та Південній Америках відігра-ли пастирські послання митрополита, тематика яких охоплювала богослов’я, Літургію, мистецтво, обряд, громадські та політичні справи, єдність Церкви. Двічі зробив канонічні візитації до заокеанської еміграції Північної та Південної Америк.

Вступивши на престол Галицької митрополії, А. Шептицький застав доволі своєрідну й досить розвинуту внутрішню національну ситуацію як у середовищі духовенства, так і в різних сферах життя світського громадянства. Наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст. постежувалася досить відчутна національ-но-патріотична й суспільно-політична активізація українського духовенства з усвідомленням виховної місії серед українського селянства. Усвідомлення відносин між українцями і поляками, які розвивалися не найліпше, щораз більше посилювало серед духовенства думку, що причиною міжнаціональної ворожнечі є не тільки національний, релігійний і соціальний гніт, а й відступ від християнських установлень, а це: образа, погорда, зневага, облуда, фальш, нак-леп, брак моралі тощо з боку поляків у їхньому ставленні до українців, що породжувало до поляків недовір’я і ненависть. З новою силою зазвучала ідея ролі інтелігенції, оскільки в ці часи боротьбу за існування треба було вести вже не силою фізичної зброї, а силою духа, який і треба зміцнювати та утверджу-вати в житті народу. Долаючи пасивність, байдужість, інфантильність, інтелі-генція вже за покликанням повинна повсякчасно зміцнювати і підносити духовно-культурний рівень народу, вносити і плекати національну свідомість, український патріотизм.

Окрім того, інтелігенція повинна усвідомити свою роль у боротьбі за європейськість українського народу всупереч тому, як його намагаються подати недруги та вороги, нещадно викривати напівазіатщину, що нищить українську культуру та духовність. Українське духовенство обстоювало й ту ідею, згідно з якою біда українського народу ще не в тому, що чужинці, а не українці обій-мали посади в Галичині, хоч це явно недобре і не справедливо, а у відсутності українських фахівців, які могли і повинні б були займати ці посадові місця. Завдання полягає в тому, щоб не стогнати і не нарікати на тяжку долю, а взятися за працю, за підготовку своїх фахівців та інтелектуальних сил. А це вже справа всіх – і духовенства, і світських діячів. Наскрізною була ідея єдності українського народу, і українське духовенство брало її за основу своєї пастирської діяльності. Утвердилася думка в тому, що українське духовенство, посідаючи вагоме місце в душпастирській діяльності, повинно зайняти гідне місце і в суспільно-громадському житті. Всі сили – духовні і світські – повинні об’єднатися для оздоровлення та порятунку українського народу, зміцнення його духа, просвічення його ідеалами свободи та людської гідності. Такі ідейні віяння полонили ліпші сили галицького духовенства та галицької інтелігенції, збуджували їх до самовідданої діяльности, жертовности на благо народу.

Цю духовно-релігійну, суспільно-політичну та морально-психологічну ситуацію у митрополії застав і добре розумів Андрей Шептицький. “Він глибоко вболівав за український народ, усі його кривди і несправедливості. Саме це приниження українського народу ще змолоду породило в ньому бажання посвятитись Богові у монашому стані, щоб постійно молитись за його кращу долю. Той голос був такий сильний, що навіть благання матері та заборона батька не змогли його заглушити. Батьківські слова Папи Лева ХІІІ і його особливе благословення молодого Романа – 23-літнього адвоката – розвіяли всі труднощі. Це був голос Божий. Так його відчув сам майбутній Андрей та згодом його родина. І вже як глава Української Православної Католицької церкви здав собі справу, що Бог дійсно покликав його бути пастиром і водночас провідником поневоленого українського народу. Цьому високому покликанню архієпископ митрополит Андрей Шептицький посвятить усе своє довге життя” [80, с. 119].

Як митрополит, Андрей Шептицький провадив значну роботу у справі євангелізації українського народу, проте не менше дбав про його духовну куль-туру, духовно-історичний спадок, художньо-мистецькі надбання, про історичну пам’ять народу. Як меценат, А.Шептицький організував у Львові Український національний музей, де були зібрані твори малярства, давні ікони, різноманітні церковні та світські художні експонати як з Галичини, так і з Великої України. При музеї був архів і бібліотека, велися наукові дослідження. Багато робив для збереження української культури Руси-України княжих часів. Наміром А. Шеп-тицького було заснування українського університету у Львові, та поляки все зробили, щоб цього не сталося. Відкриттю Богословської академії у Львові поляки вже не змогли перешкодити, однак вживали заходи в Римі, щоб не надати Академії права присвоювати академічні титули.

Будучи виразником національних інтересів українського народу, митро-полит Андрей заманіфестував свою державотворчу позицію, ставши на захист ідеї української державности. Ще під час пастирської канонічної візитації до Америки 1921 р., в часі мілітарної польської окупації Галичини, А. Шептицький протидіяв уведенню Галичини до складу Польської держави, за що після повернення польські власті його арештували.

Звісно, це був яскравий акт мужнього виступу українського патріота, ревного захисника українського народу, жертовного борця за українську національну ідею – за національну незалежність українського народу і держав-ну самостійність України. Митрополит не робив таємниці щодо свого українсь-кого патріотизму, вважаючи, що кожний священик повинен жити інтересами, прагненнями, життєвими потребами, вимогами, муками та стражданнями свого народу, бо інакше він не виконає своєї пастирської місії, Христового заповіту.

Розуміючи історичну роль А. Шептицького у житті українського народу за тогочасних умов і на перспективу, польські панівні кола як за Австрії, так і за санаційної Польщі не могли йому цього простити. Уряд Польщі постійно проводив явно тенденційну політику щодо діяльности митрополита А. Шепти-цького, звинувачуючи його в українському націоналізмі і представляючи як ідеолога націоналізму перед Апостольською Столицею. Ці звинувачення митро-полита в націоналізмі були не якимось випадковим явищем, а продуманою політикою та системою ідеологічних перекручень і свідомих наклепів на український патріотизм А. Шептицького.

Звісно, від таких безглуздих, фальшивих і наклепницьких звинувачень, коли патріотизм оголошують націоналізмом – небезпечним явищем для існу-вання польської держави, не можна було так легко “відкупитися”, бо слова зви-нуваченого, хоч і авторитетного мужа, було недостатньо. А тому, щоб довести безпідставність польських звинувачень, А. Шептицький 1922 р. звернувся до Апостольської Столиці з проханям надіслати до Львівської митрополії Апос-тольського візитатора для перевірки та з’ясування ситуації. Цією справою зай-нявся священик-монах Джовані Дженоккі. Сам же А. Шептицький на час пере-вірки виїхав до Риму, щоб не було підозріння у його впливах на хід перевірки справи.

Зі свого боку митрополит підготував реляцію про стан українців, Церкви та духовенства в Галичині, яку вручив отцю Дженоккі. Оскільки польські звинувачення йшли під наголосом на націоналізмі митрополита, то й у реляції розглянуто передусім питання про націоналізм і патріотизм. А. Шептицький відкинув звинувачення в українському націоналізмі, спрямованому проти польської держави. Цікаво зазначити, що всі окупанти України, насаджуючи свій шовінізм та націоналізм, звинувачували українських патріотів, які посміли тільки підняти свій голос на захист українського народу, елементарно самозахиститися. Щодо позицій А. Шептицького, то митрополит одночасно признався до свого українського патріотизму, тісно поєднаного з любов’ю до ближнього. А любов до ближнього – це не гарні слова та замрійливі запевнення, а самовіддана праця на благо людини і народу, якому Церква служить. Служіння українському народові – це праця на піднесення його матеріального добробуту, морального стану та духовності. “Християнська любов до ближ-нього та любов до католицької справи, якій я присвятив своє життя, – писав митрополит, – справа святої єдності – це так – у найкращих наших традиціях – ми називаємо ту злуку, яка в’яже нашу Церкву з Римською столицею. Правдивий патріотизм не є нічим іншим у своїй суті, як правдивою любов’ю до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилась з цієї любові, мала завжди на меті добро матеріальне, з огляду на велику вбогість нашої Церкви і нашого народу. Я зробив усе це, що міг, щоб зарадити. Відтак це було добро морального порядку. Розходилось про підне-сення християнської науки народу, надприродне життя, християнське життя в родинах і т.п. Я старався обійняти всі потреби нашого народу, хоча б частково” [80, с. 121].

А. Шептицький, глибо вникнувши у своєрідність історичного становища українського народу, усвідомлював велику всебічну і важку пастирську місію, покладену на сумління митрополита, єпископа, священика в умовах Галичини та й України загалом. Цю своєрідність місіонерської діяльності митрополита А. Шептицький розкриває у своїй реляції. “Але я, – наголошував митрополит, – не міг оминути певну дію природнього порядку, в якій розходилось все одно про добро моєї нації. Митрополит серед українців – це одинока особистість, найбільш репрезентаційна й найбільш визначна у цьому народі, поневоленому століттями. Українці у Галичині не мали ні свого уряду, ні урядовців, ні багатих, ні впливових осіб, їхні єпископи були майже одинокі представники народу, і, згідно зі законом, який я назвав би “законом заступництва”, єпископів у нас часто прикликували до функцій, які деінде мають звичайно світські представники народу. Та як у місійних країнах місіонер мусить бути часто учителем і лікарем, адвокатом і суддею, тому що усі ці громадські органи не існують у суспільстві, для якого він працює. Щось подібне, – зберігши пропорції, – мусять робити серед нас єпископи. Щодо дій, які на мене наклало в цьому сенсі моє становище митрополита, то я дуже дбав про те, щоб їх не можна було інтерпретувати як національний шовінізм, і слушно. Я вважав шовінізм раною, яку єпископ повинен старатись загоїти” [80, с. 121].

Закиди на адресу А. Шептицького Рим зі зрозумінням не сприйняв, як і багато дечого іншого.

Однак польські церковні кола не давали спокою митрополитові Андрею Шептицькому не тільки за життя, а й після смерті. Вони ж то знову, повторно витягнули на денне світло колишні невдалі закиди на адресу А. Шептицького як “українського націоналіста, шовініста” 1958 р., коли в Римі розпочато процес беатифікації і канонізації митрополита Андрея. І цього разу увесь провокацій-но-наклепницький матеріал вивчено, перевірено і спростовано. З цього приводу головний релятор процесів канонізації у римській конгрегації о. Амбросій Ешер 1986 р. писав про А.Шептицького: “Слуга Божий почував себе природнім головою свого народу, у традиційному (для Сходу) значенні “етнарха”, тому що не було жодного іншого голови, світського чи церковного. У найбільш автентичній історії східних церков у кожному небезпечному становищі (для народу) виринала на поверхню фігура "етнарха". Достатньо глянути на чорно-горців, де аж до половини 1860-х років гідність митрополита-князя була навіть спадковою від стрия до братанича ! Кінцева мета Слуги Божого була релігійна. А політична автономія України – це річ, яка для кожного християнина Сходу одна від іншої не від’ємна... Тому-то політичне і релігійне відокремлення України від Росії мало бути вимогою справедливості. Згідно зі східними традиціями, які не знали відокремлення церкви від держави, було практично не можливо звільнити Українську Православну Церкву з-під ярма високого російського кліру без політичного відокремлення краю від російської влади” [80, с. 122].

Історично склалася дивна ситуація польсько-українських взаємовідно-син на церковно-релігійному ґрунті: якщо йшлося про ставлення польських церковних кіл до українських католиків, то вони чомусь забували про “любов до ближнього”. Вони воліли б мати українців під своєю владою златинізова-ними і спольщеними. Не треба особливих пояснень, щоб зрозуміти, що у став-ленні польських церковних сановників домінували політичні аспірації. І треба було Апостольської Столиці і о. Амвросія Ешера, німецького домініканця, щоб ще раз спокійно і розсудливо розтлумачити справу, зробити об’єктивні і справедливі висновки: митрополит Андрей Шептицький справді був великим українським патріотом, митрополит, весь клір, що був під його пастирською орудою, Українська Церква були поставлені на спасенну службу українському народові, і це не гріх, а благо.

На горизонтах українського життя митрополит А. Шептицький був вида-тним громадсько-політичним діячем. З самого початку пастирської діяльності він чітко усвідомив ідею історичної необхідності утвердження національної свідомости в народних масах українського суспільства та ідею української державности, що були визначальними й осоновоположними принципами його суспільно-політичної діяльности. “Національна свідомість народжувала вимогу власної держави, яка б схоплювала всю українську етнічну територію в Російській та Австрійській імперіях” [80, с. 122].

А. Шептицькому дістався важливий і складний спадок у суспільно-політичному, національному та духовному житті українського народу. Змос-ковщення України в Московській імперії зайшло вже так далеко, що за царя Олександра ІІІ (1855–1881) заборонено було друкувати книги українською мовою як світські, так і релігійні, до занепаду була доведена українська куль-тура, література, а церкву повністю змосковщено і поставлено на справу русифікації та зміцнення ідейних основ московського імперіалізму. В Австрії справи українців були трохи ліпшими, однак треба пам’ятати, що Австрійський уряд таки більше зважав на польську шляхетсько-магнатську еліту, ніж на українських селян. У таких умовах боротьба українців проти польської шляхти і магнатів не дуже толерувалася (легко кажучи). “Серед українців протегувався лише їхній опір московській політиці та її впливу на Галичину” [80, с. 123].

Проте, як уже знаємо, біда для українців і Української Церкви таїлася і в середовищі галицьких українців, суттєво зачіпаючи і українство, і Українську Церкву: це було галицьке москвофільство, яке складалося з двох гатунків. “Прихильників Росії назвали “москвофілами”. Радикальні москвофіли вважали Берестейське з’єднання великим нещастям для України та боролись проти нього. Натомість помірковані симпатизували Москві, але бажали залишатись католиками. Українці Галичини зберігали єдність Австрійській короні, хоча були національно свідомими. Під впливом митрополита Шептицького ця політична течія все більше зміцнювалась у католицизмі та церковній практиці” [80, с. 123].

Оцей москвофільський “доробок” постав перед митрополитом як камінь спотикання, який лежав на шляху національного розвитку українського пос-пільства в Галичині. Це той “камінь” треба було усунути зі шляху розвитку суспільного життя краю.

Немає сумніву, що митрополит як щиросердний український патріот орієнтувався і покладав свої пастирські надії на національно свідомі українські маси, хоча ставився до всіх мирян з християнською любов’ю, намагаючись вплинути на зміну їхніх хибних протиукраїнських, а навіть протикатолицьких (протиунійних) орієнтацій. Андрей Шептицький дуже добре усвідомлював конфлікт між москвофілами та свідомими українцями і глибоко переживав його недоречність, розумів, що ці “блудні сини” – москвофіли – дали себе зловити на гачки московського “щастя”, облуди, обману, підкупу, брехні тощо, завдаючи великої шкоди українській справі, розумів, що москвофіли відкинули українсь-ку національну ідею во ім’я московського імперіалізму, “единой и неделимой”. Ось тому велику, а в певному розумінні вирішальну роль щодо збереження, зміцнення та утвердження української національної ідеї митрополит А. Шепти-цький бачив у діяльності Української Греко-Католицької Церкви, що зовсім не влаштовувало ні польських панівних кіл, ні московських великодержавників: у всіх випадках і ті, й інші звинувачували митрополита в українському націона-лізмі, хоча самі вони були і націоналістами, і шовіністами, і великодержав-никами, і надодаток ще й загарбниками для українського народу.

У цій складній і заплутаній ситуації А. Шептицький виявився не тільки як шляхетний і праведний митрополит, а й як досвідчений, мудрий і далеко-глядний політик та самовідданий український патріот. “Я, – писав митрополит, – старався ніколи не стати по стороні однієї чи другої партії між моїми вірними. А це було важко, бо поділ стосувався самого поняття національної ідеї. Потрібно було багато років праці, доки мій народ зрозумів, що рушієм моїх діл була любов до всього мого народу. У всіх тих випадках я мусив... навіть зректись того, що могло бути моєю особистою думкою чи особистим бажанням, і я старався робити те, що по-богословськи вважав обов’язком католицького єпископа” [80, с. 123].

Суспільно-політична концепція А. Шептицького охоплювала не лише проблему москвофільства і відносин між москвофільством і українством, а й значно ширший діапазон суспільно-політичних партій, течій, напрямів, які, всупереч москвофільству, ґрунтували свою діяльність на національній ідеї, хоча з позиції своїх програм. Митрополит свідомо уникав будь-якої “партійности”, виступаючи як речник всеукраїнських ідеалів, як батько нації, а не якоїсь її частини. “Для добра моїх вірних, – наголошував А. Шептицький, – я старався полагодити суперечності між партіями... поглядами та особоми, вказати моїм вірним на ідеали культури, знання, святости. Задля усієї тієї праці, не тільки для добра одиниць, але для загального добра моєї єпархії і мого народу, я думаю, що я зробив якесь добро і позискав довір’я і симпатії народу, не так для мене, як для справи католицизму, який як єпископ я представляв” [80, с. 123].

З огляду на це митрополит спростовав польські претензії до його діяль-ности, згідно з якими заступництво українського народу трактували як анти-польську діяльність. Уже з рації статусу митрополита Української Церкви та пастиря українського народу А. Шептицький не міг діяти інакше, як в інте-ресах своєї пастви, свого народу, що є спрямованим зовсім не проти польського народу, а винятково на захист українського народу, його культури, мови, національної свідомости, національної гідности, його державности, що є Божим правом кожного народу. “Усе добро, яке я міг робити на жаль, часто було представлене поляками як зло, що я робив їм полякам..., і їм ставало все важче панувати над українцями. Поляки приписували мені на багато більше впливу, якого я ніколи не мав, і через це вони думали, що вся ця опозиція, з якою вони стрічалися з боку українців, була інспірована і підтримана моїм впливом” [80, с. 123].

У розумінні митрополита А. Шептицького його пастирська та суспільно-політична діяльність у конкретній історичній ситуації не тільки собі не суперечить, а й себе взаємодоповнює: та діяльність, яка розходилась би з національними інтересами української пастви, явно була б на шкоду католиць-кій справі, Католицькій Церкві. Це повинні б розуміти ті польські кола, які часто титулуються у своїх діях “любов’ю до ближнього”. А втім, вони мають хибний погляд, за яким верховенство в питаннях Католицької Церкви в Галичині належить польському латинському єпископату без урахування та розуміння національних інтересів і прав української пастви. Відповідаючи польським чинникам та утверджуючи свій український патріотизм, поставлений на службу українському народові, митрополити писав: “Безумовно, в усіх справах, в яких ціла нація була солідарна у здобутті якогось добра, що їй справедливо належалось, я не міг противитись її бажанню, ні залишитись байдужим без шкоди для католицької справи у їх серцях. Я відстоював засаду, що вони мали право знайти у мені правдивого батька, який бажає, у міру своїх сил і в міру всіх їхніх прав, запевнити їм справедливість. Тому як член Австрій-ського сенату я мусив кілька разів бути речником того, що мені здавалось слушними домаганнями. Але навіть у цих випадках я не говорив проти поляків, ні навіть не натякав на їхню політику” [80, с. 123–124]. А. Шептицький не оправдовувався, він хотів лише довести, що його український патріотизм і захист прав українського народу є цілком нормальним пастирським обв’язком, що він служить українській пастві. Якщо ця діяльність суперечить єпископ-ським діям польських великодержавників, то це не вина митрополита та його пастви, а навпаки, їхня правота в боротьбі проти зловісних зазіхань недруже-любців за національні права українського народу.

^ Плани відновлення Берестейської унії у Київській Церкві. Ідея віднов-лення Берестейського з’єднання 1596 р. стала в центрі пастирської діяльности митрополити Андрея. Для втілення цієї ідеї він намагався використати будь-яку нагоду і можливість, навіть можливість, яка могла скластися в умовах першої світової війни. У липні 1914 р. війна почалася, окрім інших країн, у неї були втягнуті Австрія і Росія як ворогуючі держави. А. Шептицький припускав можливість відокремлення Східної України від Москви, а це дало б змогу відновити Берестейську унію на всій території України.

Відомо, що в липні 1914 року, після вбивства австрійського архикнязя Фердинанда, в Австрії та Росії прискорилась підготовка до війни. Перед митро-политом Андреєм Шептицьким як ієрархом Української Греко-Католицької Церкви природно постало історичної ваги питання: якою буде доля України та Греко-Католицької Церкви у світлі майбутніх подій? “Митрополит Андрей глибоко переживав ці події, бо на випадок австрійської перемоги, в якій він не сумнівався, мало б дійти до відокремлення Східної України від Росії та відновлення Берестейської унії на всій території України. Адже Берестейська унія у всіх єпархіях України та Білорусії була знищена російськими царями “Вогнем і мечем” [80, с. 124]. З огляду на таку перспективу, в серпні 1914 р. митрополит А. Шептицький надіслав до віденського уряду “Меморіал”, у якому “виклав проект розв’язання української проблеми під оглядом мілітарним, юридичним та церковним, на випадок, коли б австро-угорська армія зайняла територію України. Розв’язання цих проблем мало б попередити заключення миру” [80, с. 124].

У цьому “Меморіалі” митрополит торкнувся питання організації військових сил звільненої України за традиціями запорізьких козаків, які ще зберігалися в Україні, пропонував правову та соціальну організацію населення, яка порівняно з російським правлінням була справедливішою. Однак головна частина “Меморіалу” стосувалася організації церкви за нових політичних умов в Україні. Важливо зазначити, що, як уважав митрополит, нова організація церкви буде переведена не світською чи військовою владаю, а тільки церковною – митрополитом Галицьким і всієї України, у цьому разі митропо-личі Декрети будуть узгоджуватися із засадами Східної Церкви та тради-ціями митрополії. І з цим пов’язуються такі слова митрополита: “Якщо ці мої зарядження будуть прийняті в дусі послуху, а так буде, тоді буде створена центральна церковна влада в Україні і Церква, як монолітний організм, буде чітко відокремлена від Російської Церкви, що є головним завданням нової організації Української Церкви. Якщо певне число єпископів, тобто ті, що народились у Великоросії, не схочуть служити, то їх можна замінити іншими єпископами української та австрійської орієнтації” [80, с. 125]. Окрім структур-них питань, митрополит порушив проблеми обряду, традицій, звичаїв, ставлен-ня до православ’я. “Залишаючи народові усе, що йому дороге – його обряд та звичаї, і підносячи рівень кліру, звільненого від тяжкого ярма синоду консис-торії і примусового обов’язку політично-поліційної діяльности до чисто церков-ного та християнського покликання, можемо бути певними його загального послуху. Цим єдність Української Церкви буде збережена або створена і стане наявне її відокремлення від Російської Церкви... Не можна сумніватись у православ’ї цієї Церкви. Її православ’я належить зберегти, тільки треба цілко-вито очистити від московського впливу” [80, с. 125].

Крім того, у “Меморіалі” митрополит поставив головну мету своєї архієрейської діяльности: відновлення Греко-Католицької Церкви на Україні, знищеної московським царизмом, утвердження структури та духовної єдности Української Церкви, відокремлення Української Церкви від Російської Церкви, збереження православ’я, нової організації Української Церкви, цілковито очищеної від московського впливу. Звісно, ці наміри не могли викликати нічого іншого, як тільки злобу, ненависть і помсту у московського царизму, Московсь-кого патріархату, московсько-більшовицьких володарів. Проте всупереч їхній волі й бажанням митрополит А. Шептицький діяв як український патріот винятково в інтересах незалежности України й Української Церкви і діяв відпо-відно до умов та розвитку історичних подій, які складалися на тому чи іншому етапі суспільно-політичного життя.

Мудрість А. Шептицького полягала ще й у тому, що він дуже добре розумів політичні та міжнародні обставини на зламі ХІХ–ХХ ст., які аж ніяк не сприяли полагодженню церковно-релігійного зв’язку між українцями Австрій-ської та Російської імперій, а навіть спричинювали наростання відчужености та взаємних упереджень. “Київська канонічна Церква на Великій Україні опинилась у підневільному становищі, а офіційно існувала тільки Російська Церква Московського патріархату. До її складу входив і Київ, але як звичайна єпархія з почесним титулом митрополита, без будь-якої автономії. Українська Православна Католицька Церква в Австрії, перейнявши духовну спадщину Київської Церкви і користуючись підтримкою світської влади, стала головною опорою українства” [80, с. 127–128].

У цих важких умовах і заплутаних відносинах митрополит А. Шептиць-кий наполегливо шукав виходу для України, українського народу та церкви. Не легкою, покрученою була стежка, якою він змушений був іти між цими двома імперіями в пошуках ліпшої долі для українського народу. А якщо до цього ще додати не дуже сприятливі міжнародні обставини та й претензійну політику польських кіл щодо України, то стане зрозумілим, що ноша митрополита була важкою. Проте як непохитний патріот з міцним характером митрополит твердо, непохитно й послідовно обстоював ідеали Української Церкви та українства загалом. “Як глава Української Церкви Андрей Шептицький глибоко відчував болючу дійсність поділу свого народу та Церкви і старався усім єством та можливими засобами визволити народ із неволі та з’єднати його в одній Києво-Галицькій Церкві, як це було за часів Володимира Великого, Флорентійської унії та Берестейського з’єднання. Церковна злука Східної України з Галичиною стала головним завданням митрополита Андрея. Виконати його було дуже важко, бо Російська Церква повністю залежала від царя. Тому будь-яка унійна ініціатива вважалася політичною справою” [80, с. 128].

Та як засвідчив розвиток воєнних дій, не судилося митрополитові зреалізувати ідеї “Меморіалу”. У скорому часі московські віська зайняли Гали-чину, а самого митрополита вивезли в Московію. “Меморіал” потрапив до рук московських окупантів, а противники митрополита використали цей момент для його дискредитації. Хоч справи розвинулися у зовсім протилеж-ному напрямі ніж передбачав митрополит Шептицький, проте “Меморіал” як історичний документ не втратив своєї ваги для розуміння суспільно-політичного та церковно-релігійного становища в Україні й українського питання загалом на переломі ХІХ–ХХ ст., як і позиції А. Шептицького у бурхливому вирі тогочас-них подій. Головний релятор процесів канонізації у римській конгрегації о. Амвросій Ешер, німецький домініканець, простудію-вавши “Меморіал” Шеп-тицького до австрійського уряду, 1986 р. писав: “Тому, хто не знає добре історії Православної Церкви візантійського обряду, цей документ може видатись навіть авантюрним. Тим часом тут розходиться ні менше, ні більше, про від-новлення Берестейського з’єднаннія, яке, брутально послуговуючись військом і проти всіх канонів, було зліквідовано Росією на цих територіях, що після поділу Польщі та наполеонівських воєн залишились під владою Петрограда. Слуга Божий хотів послужитись політично-віськовою владою тільки для того, щоб усунути антиканонічні наслідки тиранічного російського панування, а не навер-тати Українську Церкву під друге чужинецьке панування австрійського імпера-тора... Зрештою, добре відомо, що клір Російської імперії був змушений постійно зраджувати Таємниці Святої сповіді, аби доносити поліції всі полі-тично-вагомі вчинки, про які священики почули на сповіді” [80, с. 126].

Водночас треба говорити не лише про історичне значення “Меморіалу” митрополита А. Шептицького, а й про виняткову актуальність цього документа для утвердження Української Церкви на зламі ХХ–ХХІ ст. Сьогоденна розбудо-ва української держави винятково потребує стабілізації церковно-релігійних відносин в Україні, утворення єдиної Української Православної Церкви з єдиним Патріархатом у Києві та перспективою на майбутнє порозуміння між Українською Православною й Українською Греко-Католицькою Церквами в дусі переговорів між митрополитами П. Могилою і В. Рутським. “Меморіал” є серйозним ідейно-духовним підґрунтям в основних та засадничих питання розбудови релігійних відносин у сучасній Україні.

Цікавою є характеристика ставлення московських сатрапів до митропо-лита А. Шептицького, яку дала О. Пчілка, викриваючи загальний напрям полі-тики царизму після того, як у Галицькому краї з’явилися московські війська, “царські визволителі”, які на практиці принесли обіцяне “добро”. “Цілий штат “обрусителя” Бобринського, настановленого генерал-губернатором у Галичині, пильно взявся за русинів-українців, їх гонили найбільше: арештували, висилали, то як “заложників”, то яко “подозрительных” і т. д. Скілько лиха натерпілись ті нещасні люде по дорозі від границі до... Сибіру, трудно й сказати!... Та не тільки галицькі люде, а й національні здобутки їх дізнали на собі лютість “обрусителів”: казано було руйнувати українські “Просвіти”, нищити, палити українські книжки і т. д. Правдивість вимагає сказати, що так орудували нові, наслані адміністратори, а не війська люде наші. Власне, військова газета руська “Львовское слово” висловлювало догану Бобринському і його підручним – за їх неможливе поведіння в Галичині. Та се нічого не пособило – і саме “Львовское слово” незабаром перестало виходити” [68, с. 7].

“Недремлюще око” Бобринського та його підручних не обійшло й уніатську церкву та духовних осіб: “їх силували найперш зраджувати свою віру й рідну країну, одчиняти уніатські церкви, вмовляти парахвіян швиденько здаватися супротивному військові...” [19, с. 7]. Нахабність, розперезаність і безпардонність московського “хозяина” втратила будь-які межі. “Не дивилися ж при тім і на високий сан: самого митрополита Галицького, графа Андрія Шептицького, схопили й поперли в Росію, в глибоку Московщину (далі від України...). Провину його, офіціально, – вказували ту, що він благословив у Львові молодих вояків, як вони йшли на війну, та казав їм бути незрадливими своїй присязі військовій, своїй країні, завзято боронити її. А що ж би іншого повинен був говорити наш, православний митрополит, або й простий наш священик, благословляючи своїх вояків перед походом?.. Зраджуйте свою присягу, швиденько, покірно складайте свою зброю перед супротивником!?” – Так? Ким би тоді назвали нашого духовника?.. Ні, не через те тільки держали митрополита Шептицького більше двох років на засланні, що він промовляв яко щирий доховник; а через те, що був він щирим патріотом галицько-українсь-ким, могутно піддержував справу пригніченого народу, – найріднішого наро-дові нашому. Давав щедрі жертви (десятками, сотнями тисяч) на просвітні й інші потреби того народу. На розбудження його національної свідомости. Отсе поставлено було йому за провину, велику провину!” [19, с. 7]. Олена Пчілка кинула неспростовний та викривальний докір змосковщеним митрополитам та й усім церковним достойникам в Україні: “Справді, у нас не чуть ні таких митрополитів, ні інших духовних осіб, що були відомими українськими патріотами, щоб дарували такі великі жертви для українського народу, як той митрополит уніатський” [68, с. 7]. Проте царський держиморда не встиг розпра-витися з УГКЦ в Галичині, бо й сам цариз зійшов з історичної арени.

  1   2   3

Схожі:

Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconРозділ 5 проблема єдности української церкви й українського народу
Москві, Польщі та Константинополю і на явну шкоду Україні. Звичайно, серед згаданих чинників найзловорожішим щодо уніатської Церкви...
Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconДодаток до тематичного розподілу предметів на ліценціатській програмі на спеціалізації „Історія Церкви” з метою забезпечення максимального виконання навчальної програми ліценціату на спеціалізації „Історія Церкви”
З метою забезпечення максимального виконання навчальної програми ліценціату на спеціалізації „Історія Церкви” кафедра історії церкви...
Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconА. Ткачук 1998 @ Інститут Пилипа Орлика
Рср 12-го скликання “Декларації про державний суверенітет України” почалась нова ера української історії побудова незалежної української...
Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconРозділ 11 українська церква на зламі епох
Української Церкви для формування релігійности українського народу, розвитку та зміцнен-ня релігійної свідомости. У цьому процесі...
Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconПервинне козацьке товариство
України, її самостійність І незалежність, постійно вдосконалювати знання української мови, української культури, історії України,...
Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconПерелік публікацій кафедри всесвітньої історії за кінець 2006 – 2007 р
Войтович леонтій. Княжа доба на русі: портрети еліти. – Біла церква, 2006. – 784 с
Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconПерелік публікацій кафедри всесвітньої історії за кінець 2006 – 2007 р
Войтович леонтій. Княжа доба на русі: портрети еліти. – Біла церква, 2006. – 784 с
Розділ 9 нова доба в історії української церкви icon«затверджую» Ректор С. В. Савченко 2012 р. Програма
Первісна доба в історії України: періодизація, розселення людей, їх заняття, суспільна структура. Найдавніші державні утворення на...
Розділ 9 нова доба в історії української церкви icon«затверджую» Ректор С. В. Савченко 2012 р. Програма
Первісна доба в історії України: періодизація, розселення людей, їх заняття, суспільна структура. Найдавніші державні утворення на...
Розділ 9 нова доба в історії української церкви iconАнотація “Розуміння української історії як одної тяглої І неперерваної цілості, що йде від початків, або й з-поза початків історичного
На відміну від середньої школи, де студентами було засвоєно основні факти української історії, майбутні спеціалісти повинні зорієнтуватись...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи