Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? icon

Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.?




Скачати 298.9 Kb.
НазваЛекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.?
Дата31.07.2012
Розмір298.9 Kb.
ТипЛекція
1. /_СТОР_Я СЛОВЯНСЬКИХ НАРОД_В доц. Тучинський В.А/лекц_х/б_л.лекц.3..doc
2. /_СТОР_Я СЛОВЯНСЬКИХ НАРОД_В доц. Тучинський В.А/лекц_х/б_лор.лекц 1.doc
3. /_СТОР_Я СЛОВЯНСЬКИХ НАРОД_В доц. Тучинський В.А/лекц_х/лекц.б_лор.2..doc
4. /_СТОР_Я СЛОВЯНСЬКИХ НАРОД_В доц. Тучинський В.А/сем_нари.docx
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.?
Лекція Білоруські землі в першій половині XIX ст
Лекція Білоруські землі в другій половині XIX ст. План: Реформи 60-70-х рр XIX ст в Російській імперії та особливості їх проведення в Білорусії
Тема: південні слов’яни на шляху до незалежності в ХІХ на початку ХХ ст. (Хорватія, словенія, боснія та герцеговина, македонія)

Лекція 3.

Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.)


План


1.Соціально-економічний та політичний розвиток.?

2.Революційний та суспільно-політичний рух

3.Боротьба за національне самовизначення білоруського народу

4.Культура Білорусії на початку XX ст.


Література


Ковкель И.И., Ярмусик Э.С. История Беларуси. С древнейших времен до нашего времени.- Минск, 1998.

Чигринов П.Г. История Беларуси.- Минск, 2001.

Бич М.О., Сидорцов В.Н., Фомин В. М. История Беларуси XX в.- Минск, 1992.

История Белорусской ССР.- Минск,1977.

История Белорусской ССР. Под ред. В.Перцева.- Минск, 1955.- Т. 1.

Белорусы. Серия “Народы СССР”.- М., 1991.

Караткевич І. Земля під білими крилами.- К., 1972.


1.Соціально-економічний розвиток


Кінець XIX – початок XX ст. був часом великих змін і потрясінь в історії Російської імперії та народів, що її населяли. Вони припали на роки правління останнього російського імператора Миколи II. Значні зміни відбулися і у розвитку економіки Білорусії.

На початку XX ст. промисловість Білорусії розвивалася переважно на базі використання лісових багатств та переробки сільськогосподарської продукції. Головними галузями виробництва були харчова, деревообробна, цегельна та шкіряна. Переважали невеликі й дрібні промислові підприємства. Металообробна та машинобудівна галузі тільки починали зароджуватися. З 1901 р. промисловість Білорусії практично перебувала в стані депресії, подолання якої почалося тільки в 1908 р., коли обсяг промислової продукції збільшився на 8%, а чисельність робітників зросла на 7,6%. За рахунок витіснення дрібних ремісничо-кустарних виробництв великими на 4,6 тис. зменшилося число підприємств.

Посилювався процес концентрації капіталу, зростала кількість акціонерних товариств. В 1900 - 1908 рр. у Білорусії утворилося 13 акціонерних об'єднань за участю місцевого, російського й іноземного капіталів, 17 великих промислових підприємств, і в тому числі Вітебська льонопрядильна фабрика “Двина”, Шкловська паперова фабрика та ін., в 1908 р. належали акціонерним товариствам. Одночасно із концентрацією виробництва відбувався процес концентрації капіталу. Із 1902 до 1914 рр. капіталовкладення в промисловість та торгівлю Білорусії зросли з 16 до 83 млн.рублів.

З'явилися й перші монополістичні союзи. В 1905-1907 рр. були створені синдикат сірникової промисловості при Мінському відділенні Північного банку, дріжже-винокурний синдикат, союз лісопромисловців Північно-Західного краю. Великий, переважно іноземний капітал, проникав у текстильну промисловість, у 1900-1908 рр. з'явилося 8 нових текстильних фабрик, які давали три чверті всієї продукції галузі на території Білорусії.

Темпи розвитку промисловості Білорусії в умовах підйому економіки були трохи вищі загальноросійських. В 1912 р. білоруські підприємства давали 24,4% загальноросійського виробництва шпал, 23,3% фанери, 44,8% сірникової соломки, 55,7% віконного скла. Мінська шпалерна фабрика випускала 14,5% всіх шпалер, які вироблялися в Росії. Зростала й енергоозброєність підприємств. Потужність двигунів з 1908 по 1913 рр. збільшилася з 27,3 до 44,9 тис. кінських сил, а енергоозброєність одного робітника -з 0,71 до 0,82 кінської сили.

У галузевій структурі промисловості Білорусії за роки підйому істотних змін не відбулося. Як і раніше домінуюче положення займали виробництво будівельних матеріалів, деревообробна й харчова промисловість. Дрібні підприємства в 1913 р. давали більше половини валової промислової продукції. На них було зайнято 184,8 тис. робітників, тобто в 3,4 рази більше, ніж у середній та великій промисловості.

Для Білорусії характерним було розміщення промислових підприємств в сільській місцевості, ближче до джерел сировини та дешевої робочої сили. Питома вага таких підприємств протягом 1900-1913 рр. зросла з 65 до 68%. У харчовій галузі провідне місце як і раніше займало винокуренне виробництво, на його долю припадало більше 7% виробництва спирту Російської імперії. Успішно розвивалася текстильна промисловість. Позитивну роль у цьому зіграло проникнення іноземного капіталу. У період із 1908 до 1913 рр. об'єм виробництва у галузі зріс в 1,6 рази.

У цілому ж промисловий розвиток Білорусі в 1900-1913 рр. зробив значний крок уперед. Кількість великих фабрично-заводських підприємств збільшилася з 799 до 1282. Число робітників на них виросло з 31,1 тис. до 54,9 тис. Обсяг промислової продукції збільшився на 129%, а її питома вага в загальному виробництві піднялася з 33 до 46,5%. До початку Першої світової війни в Білорусії виросли великі фабрично-заводські центри. Найбільшим із них був Мінськ, на промислових підприємствах якого працювало понад 12 тис. робітників. Значне місце у промисловому виробництві займали Вітебськ, Гродно, Пінськ, Гомель, Могильов та Бобруйськ. Поряд з концентрацією виробництва відбувалася й централізація капіталу. В 1912 р. 34 великі підприємства входили у 20 акціонерних товариств, що діяли на території Білорусі та за її межами. Одночасно зросла роль іноземного капіталу, якому в 1913 р. належало 19 великих підприємств, що давали 6,7% промислової продукції. Всі ці зміни свідчили про значний розвиток капіталістичних виробничих відносин, про підвищення рівня промислового розвитку Білорусі. В цілому виробництво промислової продукції Білорусії у 1908-1913 рр. виросло на 50%, однак на душу населення в Білорусії вироблялось у двічі менше промислової продукції ніж в середньому по Російській імперії.

В 1913 р. загальна чисельність осіб найманої праці у промисловості склала 400 тис. Робітничий клас Білорусі був багатонаціональним за своїм складом. Соціально-економічне становище робітників було важким,, життєвий рівень низьким. Близько 50% із них були не писемними. Середній заробіток робітників у Білорусі в 1913 р. був на 20,5% нижче, ніж в цілому по Росії. Заробітна плата в жінок, підлітків і дітей, які становили 45,4% всіх робітників, була нижча, ніж у дорослих чоловіків.

Не зважаючи на досить високі темпи розвитку промислового виробництва, провідну роль в економіці Білорусії як і раніше відігравало сільське господарство. На початку XX ст. Білорусія була важливим аграрним регіоном Росії. В 1913 р. сільське господарство Білорусі давало 56,9% національного доходу. Воно все більше набувало товарно-капіталістичного характеру. Багато поміщицьких господарств, насамперед великі, пристосовувалися до ринкових товарно-грошових відносин. Капіталістична система значно потіснила напівкріпосницькі, відробіткові форми господарювання.

На початку XX ст. 48% усього земельного фонду належало поміщикам, із них 39,6% займали великі володіння - латифундії площею понад 500 десятин. Поміщицьке, казенне та церковне землеволодіння займало 57,3% всіх земель. Селянам належало лише 33,2% земель. Переважна більшість поміщицьких господарств були тісно пов’язані з ринком і спеціалізувалися на м’ясо-молочному тваринництві у поєднанні із землеробством. Одночасно із розвитком товарно-грошових відносин, хоч і повільно, але розвивався технічний прогрес. У 1910 р. поміщикам належало 41,2 тис. різноманітних сільськогосподарських машин. Однак білоруські губернії по використанню машин та вдосконалених знарядь праці значно відставали від багатьох регіонів європейської Росії. Це пояснювалося значним аграрним перенаселенням білоруського села, наявністю у ньому великої кількості незайнятої робочої сили.

Основною сільськогосподарською культурою була картопля. ЇЇ посіви із 1907 до 1913 рр. виросли на 22%. У 1913 р. в Білорусії працювали 630 винокуренних заводів, на яких було перероблено 5,5 млн. пудів картоплі. Спирт який вони виробляли користувався значним попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Тривала майнова диференціація селянства. На рубежі XIX - XX ст. у Білорусії 61% селянських дворів були бідняцькими, 28% - середняцькими й 11% - заможними. Селяни-бідняки не могли самостійно господарювати, вони були змушені працювати у поміщиків та заможних селян. У 1905 р. в середньому на один селянський двір припадало 10,2 десятини землі. При тодішній культурі землеробства та податках такий земельний наділ не міг забезпечити утримання селянської родини. Це змушувало селян на не вигідних умовах брати в оренду поміщицькі землі. На початку XX ст. в оренді знаходилося 42,3% поміщицьких земель.

Соціально-економічні умови, що існували в селі, а також революція 1905- 1907 рр. змусили російський уряд стати на шлях аграрної реформи. Суть її зводилася до руйнування общинного селянського землекористування й прискоренню капіталістичних виробничих відносин на селі. Ініціатором і головним організатором перетворень в аграрному секторі виступив прем'єр-міністр П. Столипін. Проголошена царським указом від 9 листопада 1906 р. “Про зміну й доповнення деяких постанов про селянське землеволодіння” реформа селянського надільного землеволодіння передбачала ліквідацію общини, перехід землі у приватну власність, насадження хутірської форми землекористування й переселення частини селян у Сибір і на Далекий Схід. Ставка робилася на те, щоб перевести село на ефективний, на думку уряду, шлях економічного розвитку. У політичному плані ці реформи дозволяли прискорити утворення заможного селянства, яке могло б стати опорою існуючої влади.

Кожному селянинові дозволялося при бажанні вийти із общини й закріпити в особисту власність свій земельний наділ. При цьому йому дозволялося вимагати виділення землі на одній ділянці – відрубі. Будуючи на ньому будинок, він міг створити власний хутір. Цим вирішувалася проблема значної кількості малих наділів, що негативно позначалася на сільському господарстві. У 1911 р. землевпорядні комісії одержали право з метою ліквідації дрібних ділянок примусово виділяти селянам землю на одній ділянці й у такий спосіб заохочувати їхнє переселення на хутори. Одержавши землю у приватну власність, багато селян-бідняків продавали її багатим членам громади. У п'яти західних губерніях в 1907 - 1914 рр. більше 40 тис. селян продали наділену їм землю загальною площею 187 тис. десятин. За цей же час 1 млн. десятин землі продали й поміщики. Вона в основному перейшла в руки заможної селянської верхівки.

За 9 років здійснення столипінської аграрної політики в п'яти білоруських губерніях було утворено понад 129 тис. хуторів й відрубів, що становило 12% селянських дворів. Їм належало 10,8% всіх земель, що перебували у власності селян. В окремих губерніях ці показники були вищими. Так, в 1914 р. у Могильовській губернії вийшло із общини 56,8%, а у Вітебській - 28,9% всіх господарств. У цих губерніях 48% селянських дворів закріпили землю в особисту власність. Причому дві третини із загального числа хуторів виникло тут в 1911-1914 рр. Це було результатом широкої пропагандистської роботи влади. Крім того, створювалися показові хутірські господарства, які забезпечувалися сортовим насінням, саджанцями, породистою худобою, мінеральними добривами, удосконаленим інвентарем і навіть машинами. У Віленській губернії в 1910 р. було створено 387 таких показових господарств.

Землевпорядні комісії й земства зміцнювали агрономічну, зоотехнічну й ветеринарну служби, створювали пункти продажу й прокату вдосконалених сільськогосподарських знарядь праці, склади мінеральних добрив та заводи племінної худоби. Все це сприяло інтенсифікації виробництва, підвищенню культури землеробства й тваринництва. Розширювалася науково-дослідна й просвітительська діяльність Мінської сільськогосподарської станції відкритої в 1991 р. При ній працювали регіональні тримісячні курси по підготовці фахівців з кормових рослин, травосіяння й осушення боліт не тільки для білоруських, але й для селян Київської й Волинської губерній.

Всі ці міри приводили до підвищення товарності сільськогосподарського виробництва. Якщо в 1900 р. вивіз із Білорусії склав 327 тис. пудів молочних продуктів, то в 1913 р.- 395 тис. За цей же час вивіз м'яса зріс із 188 тис. до 522 тис. пудів. У більшій кількості з Білорусі вивозився спирт. В 1913 р. його було вивезено 9671 тис. відер, або 68% усього виробництва. Велика кількість сільськогосподарської продукції надходила на місцеві ринки, ємність яких збільшувалася з ростом міського й неземлеробського населення. Аграрні перетворення активізували кооперативний рух, виникали товариства дрібного кредиту, споживчі товариства та маслоробні артілі. У 1913 р. лише у Вітебській губернії діяли 144 кооперативи, серед них – 21 споживче товариство та 9 маслоробних артілей.

З метою вирішення аграрного питання й зменшення соціальних протиріч на селі царський уряд вжив певних заходів по переселенню селян в азіатську частину країни. Виділялися засоби на проїзд, короткострокові кредити й безоплатні грошові субсидії, формувалися спеціальні поїзди, готувалися пункти прийому й розподілу тих що переселяються, наділялися ділянки землі. З Білорусі в 1907-1914 рр. до Сибіру виїхало 335 тис. чоловік. Однак багато з них не змогли організувати господарство на новому місці й верталися. За 1907-1914 рр. у Білорусь повернулося 36,5 тис. чоловік, або близько 11% тих, що переселилися. Після повернення вони поповнювали ряди найманих сільськогосподарських робітників.

З початком Першої світової війни здійснення столипінської аграрної реформи практично призупинилося. У силу своєї незавершеності вона не призвела до корінних змін в аграрному секторі. На хутори й відруби в Білорусії вийшла тільки одна восьма частина селянських господарств. Община так і не була остаточно ліквідована. Основної маси селянських господарств технічний прогрес не торкнувся. В 1910 р. у селян Білорусії було 354 тис. залізних плугів, та стільки ж дерев'яних, 33 тис. сівалок, 99 тис. жниварок, 15 тис. сінокосарок, близько 15 тис. кінних молотарок і 12,4 тис. віялок. Всі ці машини були зосереджені в заможних хазяїв. Не дала очікуваних результатів і переселенська політика.

Однак заходи які були проведені в значній мірі активізували розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві Білорусії. Капіталізація форм господарювання викликала підвищення попиту на робочу силу. До літа 1914 р. у Білорусії було близько 200 тис. сільськогосподарських робітників. Умови їхньої праці були надзвичайно важкими.

У передвоєнні роки посилювався процес соціального розшарування селянства. У 1913 р. заможними були близько 11% селянських дворів, середніми - 20%, бідними - 69%. В 1893 р. у Білорусі було 7,7% безземельних дворів, а до 1913 р. їх число збільшилося до 14,6%. Значна частина сільського населення жила у постійних злиднях і хронічно голодувала.




2.Революційний та суспільно-політичний рух

На початку XX ст. у політичному житті Білорусі сформувалися три основні напрямки: демократичний, ліберальний й консервативно-монархічний. Перший був представлений соціал-демократичними та ліво-народницькими партіями й організаціями. Основними програмними вимогами лівих політичних партій було знищення самодержавства, проголошення демократичної республіки, ліквідація поміщицького землеволодіння та всіх залишків кріпосницької системи, законодавче проголошення права націй на самовизначення. Демократичний напрям у суспільно-політичному русі представляли головним чином згадувані вже РСДРП, що розкололася в 1903 р. на більшовиків і меншовиків, есери, БСГ, бундівці, СДКПіЛ і ін. Всі вони тією чи іншою мірою керувалися інтересами робітників, селян, інших демократичних верств населення.

В 1901-1904 рр. політично та організаційно оформилися прихильники буржуазно-ліберального напрямку. Політична сутність цього руху полягала у прагненні ввести в державі конституційну монархію та парламент. Що стосувалося аграрних відносин, то вони твердо стояли за збереження поміщицького землеволодіння.

Монархічний табір був представлений поміщиками, верхівкою церковної ієрархії, чиновниками державного управлінського апарату. Вони прагнули до збереження самодержавства в кордонах єдиної та неподільної імперії, великого поміщицького землеволодіння, всіх основних привілеїв пануючих класів.

В результаті промислової кризи початку XX ст., російсько-японської війни 1904-1905 рр. у Білорусі, як і у всій Росії, різко загострилися соціальні протиріччя. За 1901-1904 р. тут відбулося 158 страйків і 95 політичних демонстрацій. В 1904 р. робітничий рух у Білорусії посилюється, багато виступів носили політичний характер. Першотравневі страйки відбулися в Гомелі, Вітебську, Бобруйську, Гродно, Полоцьку та інших містах. У серпні 1904 р. робітники Вітебська, Гродно й Пінська провели страйки протесту проти розправи над політичними ув'язненими в Якутську. У вересні у зв'язку з розстрілом робітничого мітингу в Бєлостоці, політичні страйки відбулися в Мінську, Могильові та Бобруйську. У ряді інших міст відбулися масові мітинги протесту. Демонстрації у Вітебську й Могильові супроводжувалися збройними сутичками з поліцією.

Активною політичною силою виступала Білоруська соціалістична громада, що виражала інтереси широких народних мас. Вона прагнула об'єднати у своїх рядах лише білорусів. У Білорусі діяли також організації Соціал-демократії Королівства Польського й Литви (СДКПіЛ), Партії польських соціалістів (ППС), Литовської соціал-демократичної партії (ЛСДП), Робітничого союзу Литви (РСЛ), Робітничої партії політичного звільнення Росії (РППЗР), Єврейської незалежної робітничої партії (ЄНРП). Всі вони тією чи іншою мірою представляли соціал-демократичний спектр політичного життя. В 1902 р. у Мінську почала діяти Партія соціалістів-революціонерів (есерів). В 1902-1904 рр. есерівські організації виникли також у Вітебську, Гомелі, Вільно та інших містах.

Невдала війна з Японією дестабілізувала ситуацію в країні. ЇЇ результатом стала революція 1905 – 1907 рр. Початком революції стали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі, де війська розстріляли мирний похід робітників. Звістка про це сколихнула всю Росію. Потужна, небачена раніше хвиля протесту у вигляді страйків, вуличних демонстрацій і маніфестацій прокотилася по всій країні, у тому числі й по Білорусії. З 12 по 20 січня політичні страйки відбулися більш ніж в 20 містах, у тому числі в Мінську, Могильові, Гомелі, Гродно, Вітебську, Бресті. 10 лютого в Мінську відбулася 7-тисячна демонстрація учнів і робітників, що вимагали політичних свобод. Стихійні виступи охопили й білоруське село, у січні-березні 1905р. відбулося 53 селянських виступи, у квітні-червні їх число досягло 237.

Навесні та влітку 1905 р. у Білорусії, як і у всій країні, революційний рух ішло на підйом. День 1 Травня був широко відзначений страйками, демонстраціями й маніфестаціями. Влітку політичні страйки робітників пройшли у всіх великих містах і промислових центрах Білорусі.

З огляду на настрою ліберальної буржуазії й поміщиків і прагнучи розрядися обстановку, 6 серпня 1905 р. Микола II опублікував маніфест і закон про скликання Державної Думи. Але царська поступка не зменшила хвилю революційних виступів. Робітничий клас не припинив боротьбу за 8 годинний робочий день, за збільшення заробітної плати та поліпшення умов праці. У серпні-вересні страйкували залізничники Гомеля, робітники Мінської конки, палітурники Гродно, робітники ряду підприємств Вітебська й Борисова. У квітні-вересні 1905 р. у Білорусі відбулося близько 400 виступів селян.

Робітники Білорусії брали активну участь у всеросійському політичному страйку. 12-18 жовтня 1905 р. в страйках взяло участь близько 40 тис. чоловік. У розпал страйку, 17 жовтня, цар підписав маніфест, у якому народу було обіцяно свободу слова, зборів та об’єднань, а також скликання Державної Думи. Майже у всіх містах Білорусі відбувалися мітинги й демонстрації. У Мінську, Орші, Полоцьку та Сморгоні були звільнені політичні в'язні.

Одночасно із цим влада перейшла до репресій стосовно учасників революційних подій. 18 жовтня за узгодженням з губернатором О.Курловим у Мінську на привокзальній площі був розстріляний 20-тисячний мітинг. Поліція разом із солдатами без попередження почали стріляти в учасників мітингу. За офіційним даними, 52 чоловік було вбито, 124 - поранено. Розстріли демонстрацій і мітингів мали місце також у Вітебську, Сморгоні та Полоцьку.

У дні жовтневого страйку було здобуто деякі демократичні свободи. Відкрито стали проводитися політичні заходи, було ліквідовано цензуру преси. . У результаті переговорів між організаціями РСДРП, Бунду, есерів і залізничного союзу стали створюватися коаліційні комітети, комісії, ради, які фактично виконували функції Рад робітничих депутатів. Такі органи виникли в багатьох містах Білорусії. Більшість у цих організаціях належала меншовикам, есерам та бундівцям.

Ліберальна частина учасників революції після маніфесту 17 жовтня 1905 р. стала активно підтримувати самодержавство. Вона консолідувала свої політичні сили, створивши ряд партій, з яких найбільш впливовими стали партія кадетів і октябристів. Організаторами партійних груп октябристів в містах Білорусії виступали як провило російські чиновники-монархісти, дворяни та православне духовенство. Для створення організацій партії кадетів в Білорусії через відсутність земств та вищих навчальних закладів, не було соціальної бази. До весни 1906 р. невеликі групи кадетів оформилися лише у Могильові та Пінську. Однак кадетів підтримували різноманітні групи єврейської буржуазії, серед них і сіоністи, частково польські поміщики та католицьке духовенство. Союзницею партії кадетів в Білорусії стала клерикальна Конституційно - католицька партія Литви і Білорусії, створена у Вільно на початку 1906 р.

Крайні праві сили, прихильники збереження самодержавства, групувалися навколо шовіністичного по своїй суті ”Союзу російського народу”, членів якого стали називати чорносотенцями. До нього входили представники реакційного чиновництва, поліцейських установ та православного духовенства. Окремі з них брали участь у єврейських погромах, сутичках з робітничими дружинами в ході демонстрацій і мітингів. Наприкінці 1905 - на початку 1906 р. чорносотенні організації оформилися в Мінську, Гомелі, Вітебську, Пінську та інших населених пунктах.

9 грудня 1905 р. у Москві спалахнуло збройне повстання. У Білорусі енергійну підготовку до збройного повстання вели більшовики та есери. Однак у ніч на 9 грудня в Мінську були арештовані 17 найбільш активних революційних діячів, у Мінську та губернії було оголошено надзвичайний стан.

Але навіть у цих умовах революційна боротьба продовжувала зростати. У Гомелі робітники захопили залізничний вузол і повністю замінили адміністрацію. У Барановичах робітники й солдати залізничної бригади захопили станцію, телеграф та зупинили рух поїздів. Але всі ці виступи були придушені військовими каральними експедиціями.

Виступи міського населення були підтримані селянським рухом. Маніфест 17 жовтня й маніфест 3 листопада 1905 р., відповідно до якого припинялося стягнення викупних платежів, не заспокоїв селян. У жовтні 1905 р. у Білорусії відбулося 54 селянські виступи, у листопаді - 154, у грудні - 286.

Революційні події охопили і армію, у Мінську, Бобруйську, Гомелі, Гродно та Бресті були створені військово-революційні організації. У Бобруйську спалахнуло повстання солдатів дисциплінарного батальйону, у якому відбували покарання учасники попередніх революційних виступів.

Після поразки грудневого збройного повстання революція пішла на спад. За задумом російських правлячих кіл відволікти маси, насамперед селянство, від революції повинні були вибори в Державну думу. Ліберальні партії закликали населення взяти участь у виборах. Більшовики Білорусі розгорнули широку кампанію бойкоту Державної думи при одночасній підготовці до збройного повстання. Таке відношення до виборів визначило депутатський склад. У Думі, засідання якої почалися 27 квітня 1906 р., п'ять західних губерній, що становили всю територію Білорусі, були представлені 10 поміщиками, 2 ксьондзами, 11 представниками інтелігенції та 13 селянами.

8 липня 1906 р. I Державна Дума була розпущена. У нову, II Думу, що почала працювати 20 лютого 1907 р., від п'яти західних губерній був вибраний більше правий склад депутатів. Це були переважно поміщики й заможні селяни. Перемогли на виборах російські октябристи та чорносотенці, а також польські автономістські сили. Кожна з них боролася за панування на білоруській землі, заперечуючи при цьому існування білоруського етносу. Ліві партії, серед них і соціал-демократи зазнали поразки.

Після поразки революції 1905-1907 рр. почалася смуга політичної реакції й репресій. Настання реакції в Білорусі вилилося в розгул каральних експедицій, повальні обшуки й арешти. Значна частина території оголошувалася на становищі надзвичайної охорони. В 1908 р. тільки через мінську в'язницю пройшли 24 тис. чоловік. З 1907 по 1910 рр. було ліквідовано більше 40 профспілкових організацій. Октябристські чорносотенні видання - журнал “Селянин”, газета “Північно-Західне життя” - вели пропаганду великодержавного шовінізму, міжнаціональної ворожнечі, заперечували існування білоруської нації. Ліві політичні сили - більшовики, меншовики, есери, бундівці - переживали глибоку кризу.

В таких політичних умовах на виборах до III Державної думи перемогли праві сили. Із 36 депутатів, що були обрані в Думу від п’яти білоруських губерній, переважну більшість складали октябристи та чорносотенці. Жоден кандидат від лівих партій в Думу не потрапив.

У березні 1911 р. в шести західних губерніях Російської імперії, серед них і у трьох білоруських – Вітебській, Мінській та Могильовській було запроваджено земства. Не зважаючи на антидемократичний характер виборчого закону, виборні губернські та повітові земства відіграли помітну роль у розвитку місцевого господарства, в підвищенні культури землеробства та тваринництва. Земські управи відкривали лікарні, школи, створювали кооперативні товариства та сільськогосподарські гуртки, організовували прокатні пункти сільськогосподарських машин. Так зокрема в 1912 р. у Вітебській губернії діяло понад 50 сільськогосподарських гуртків які сприяли купівлі селянами машин та добрив, організовували молочні та салотопельні артілі. Проаналізувавши співвідношення православного та польського населення та відповідний майновий ценз імперська влада не наважилася вводити виборні земські установи в Гродненській, Віленській та Ковенській губерніях, де влада у них могла потрапити до рук польських поміщиків.

У вересні – жовтні 1912 р. відбулися вибори до IV Державної Думи. Як і в III Думі більшість на виборах у Білорусії отримали праві сили – октябристи та кадети, що склали її більшість.

На передодні Першої світової війни в Білорусії продовжувалася страйкова боротьба, вона носила переважно економічний характер. У день 1 Травня 1910 р. у Гродно, Мінську й Орші відбулися робітничі маївки, а в Гомелі - загальний страйк. Усього в 1909-1910 р. у Білорусі відбулося близько 50 страйків, у яких брало участь до 5 тис. чоловік. За цей час у Білорусі відбулося близько 300 селянських виступів. Порубка поміщицьких лісів, потрави посівів, самовільний випас худоби на поміщицьких угіддях мали місце у всіх повітах Білорусі. Найчастіше селяни прибігали й до таких форм боротьби, як підпали лісів, урожаю, садиб поміщиків, млинів та винокурних заводів.

Починаючи з 1911 р. у Білорусі відбувається пожвавлення робітничого і селянського руху. Масовий характер революційний рух став набувати після розстрілу у квітні 1912 р. робітників на Ленських золотодобувних копальнях.

У січні-березні 1914 р. робітничий рух у Білорусі піднявся на новий рівень, 37 днів тривав страйк на двох заводах сільськогосподарського інвентаря у Вітебську, у Мінську страйкували робітники чавуноливарного заводу. За 1911 - першу половину 1914 р. відбулося близько 500 селянських виступів. 30 з них закінчилися сутичками з поліцією. Подальший розвиток революційної боротьби був перерваний Першою світовою війною.


3.БОРОТЬБА ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ САМОВИЗНАЧЕННЯ БІЛОРУСЬКОГО НАРОДУ

Однією із важливих складових частин революційного та суспільно-політичного руху була національно-визвольна боротьба пригноблених царизмом народів, серед них і білоруського, метою якого було національне відродження білоруського етносу, білоруської мови та культури. Особливого розвитку він набув у роки революції 1905-1907 рр.

На початку XX ст. ідейним та політичним організатором боротьби білорусів за національне самовизначення була Білоруська соціалістична громада. Напередодні й у період революції 1905-1907 рр. вона виступала як національна революційно-демократична партія. За деяким даними, у цей час у ній налічувалося близько 2 тис. членів. Нелегальні пропагандистські видання БСГ поширювалися в Мінську, Вільно, Рєчиці, у ряді повітів Мінської, Виленської і Гродненської губерній. У східній частині Білорусі її вплив був значно меншим. Вплив БСГ у містах було незначним через невисоку чисельність білорусів у складі городян і низький рівень їх національної самосвідомості.

Майбутнє Білорусії ця партія уявляла собі як суб'єкт Російської федерації з культурно-національною автономією всіх націй, що її населяли. Аграрна програма Білоруської Соціалістичної Громади зводилася до соціалізації землі, практичне проведення якої покладалося на місцевий сейм. Найкращою формою землекористування, на думку керівників громади, вважалася хутірська система. У березні 1905 р. БСГ разом з партією есерами провела в Мінську селянський з'їзд, що обґрунтував шляхи рішення аграрного питання. Був створений Білоруський селянський союз. В умовах революції, що починалася, разом з іншими партіями лівої орієнтації БСГ закликала селян силою забирати державні й поміщицькі землі, готуватися до збройної боротьби за своє право на землю.

У січні 1906 р. на II з'їзді БСГ були прийняті нова програма й статут, обраний ЦК БСГ, до якого увійшли А. Луцкевич, В. Іванівський, А. Бурбис. У програмі викладалася позиція партії по всіх принципових питаннях політичного й громадського життя. Заявлялося зокрема про те, що остаточна мета партії - заміна капіталістичного ладу соціалістичним, для цього необхідно організувати всіх трудящих білоруського краю незалежно від національності. Як найближче завдання проголошувалося повалення самодержавства й створення Російської федеративної демократичної республіки, у якій всі народи будуть мати право на вільне самовизначення й культурно-національну автономію. Була підтверджена вимога для Білорусії територіальної автономії з місцевим сеймом у Вільно, що обирається на основі загального, рівного, прямого й таємного голосування.

Легальним друкованим органом Громади стала газета ”Наша доля”, що початку видаватися з 1 вересня 1906 р. для білорусів-православних - кирилицею, для католиків - латинським алфавітом. У газеті співробітничали брати И. і А. Луцкевичі, А. Пашкевич (Тітка), Ф. Уместовський. У виданні газети активну участь брав А. Власов, що залучив до роботи в ній Я. Коласа. Уже перший номер газети закликав білорусів до національного відродження та створення селянських спілок за зразком робітничих профспілкових об’єднань. Після заборони газети в січні 1907 р. Віленською судовою палатою керівництво БСГ налагодило видання у Вільно нової щотижневої газети ”Наша нива”, що у першому номері від 10 листопада 1906 р. заявила, що буде служити білоруському народу та боротьбі за його національне відродження.

Навколо газети гуртувалася плеяда білоруських діячів культури, що приймали активну участь у суспільно-політичному житті. Серед них були Я. Купала, Я. Колас, М. Горецький, К. Каганець, А. Пашкевич (Тітка), К. Буйло, 3. Бядуля, І. і А. Луцкевичі, та ін. У програмній статті в грудні 1906 р. вказувалося на необхідність розширення місцевого самоврядування - волосного, повітового та губернського, надання Білорусі самоврядування, скликання сейму, вибраного на загальнодемократичних засадах. Передбачалося також введення загального обов'язкового безкоштовного навчання із правом навчання рідною мовою.

У ході виборчої кампанії до II Державної думи газета стала сміливо викривати російських та польських шовіністів як ворогів білоруського народу, закликала селян об'єднатися з міськими виборцями й обрати в Думу представників трудового народу.

Таким чином, напередодні та під час революції 1905-1907 рр. Білоруська соціалістична громада виступала як національна революційна організація. Вона користувалася не значним впливом серед селян та частини інтелігенції в західній та центральній частині Білорусії. В 1904-1905 рр. на Гродненщині поширювалися листівки білоруською мовою, що видавалися ”Соціалістичною партією Білої Русі”. ЇЇ засновниками були студенти О.Трусковський та М.Фальський. Керівники БСГ вели з ними переговори про об'єднання, однак воно так і не відбулося.

Після поразки революції білоруський національний рух змушений був змінити форми і методи боротьби. Легально пропагувати революційно-демократичну програму БСГ, прийняту II з'їздом, ”Наша нива” вже не мала можливості. Головне своє завдання в нових умовах газета бачила у всебічному культурно-національному відродженні народу, установленні його рівноправності з іншими етносами. Газета вважала, що основою всієї національної культури є мова. Газета ніколи не допускала проявів до радикального націоналізму, не ототожнювала шовіністів з російським і польським народами, закликала білорусів вивчати й знати не тільки свою культуру, але й російську, польську та українську. Позиція ”Нашої ниви”, що виражала погляди передової частини білоруського національного руху, була класово-селянською. В січні 1913 р. у Вільно почало виходити ще одне видання білоруською мовою – католицька щотижнева газета ”Білорус”.

Значним явищем білоруського національного руху цього періоду була видавнича діяльність. Значне місце в розвитку білоруського національно-культурного руху, у поширенні національної освіти належало видавничому товариству ”Загляне сонце і у наше віконце”. Воно було засновано професором Б. Єпимах-Шипилою у Петербурзі в травні 1906 р. Товариством було покладено початок систематичному виданню білоруською мовою популярних книг, листівок з білоруськими пейзажами, портретами письменників і діячів культури, етнографічними матеріалами. В 1906 р. видавництво видало кирилицею й латиницею книгу ”Білоруський буквар, або перша наука читання” К. Каганця й ”Перше читання для дітей білорусів” А.Пашкевич (Тітка). Почалося видання передплатної серії ”Білоруські пісняри”, в 1907 р. були видані ”Дудка білоруська” Ф. Богушевича й поема А. Міцкевича ”Пан Тадеуш” у перекладі В. Дуніна-Марцинкевича. На передодні Першої світової війни в п’яти білоруських губерніях діяло сім видавництв. За 1908-1914 рр. вийшли друком 77 білоруських книг загальним тиражем 226 тис. примірників. В 1910 р. була надрукована ”Коротка історія Білорусі” В. Ластовского, що істотно вплинула на розвиток білоруської історичної науки. Завдяки цим виданням білоруський народ почув голос В. Дуніна-Марцинкевича. Ф. Богушевича, Тітки, Я. Купали, Я. Коласа, М. Богдановича, К. Каганця, Т. Гартного, А. Гаруна, ін. Це був голос талановитих представників національно-патріотичної та революційно-демократичної інтелігенції Білорусі.

Становленню національної самосвідомості білорусів сприяв розвиток національного за формою й змістом мистецтва: драматичного театру, музики, танцю, хорового співу. З'явилися нові добутки білоруської драматургії, видання музичної літератури. У багатьох населених пунктах виникали бібліотеки, самодіяльні хорові й танцювальні колективи. Під керівництвом А. Бурбиса й І. Буйніцького складався білоруський професійний театр. При редакції ”Нашої ниви” завдяки зусиллям І. Луцкевича зароджувався Білоруський національний .музей.


4.Розвиток освіти й культури


Зміни, що відбувалися в економічному та суспільно-політичному житті Білорусії в кінці XIX- на початку XX ст. суттєво вплинули на розвиток культури. Культура Білорусії в цей час розвивалася під впливом дальшого розвитку капіталістичних відносин, революційного та національно-визвольного руху. Із народу вийшли талановиті письменники та поети, що заклали фундамент нової білоруської літератури та сучасної білоруської літературної мови. На початку XX ст. з’являється білоруська періодична преса та білоруські книговидавництва, що друкували підручники для шкіл рідною мовою. Активно розвивалися різноманітні жанри усної народної творчості. Як і у попередні роки на розвиток білоруської культури значний вплив мала культура російського, польського та українського народів.

На початку XX ст. у Білорусії відбувалися помітні зміни в системі народного освіти. Збільшувалося число шкіл, формувалася система підготовка вчителів. З 1900 по 1914 рр. кількість початкових і загальноосвітніх середніх шкіл всіх типів збільшилася майже на півтори тисяч і досягла 7682. У них навчалося відповідно 248 і 488,6 тис. учнів. У 1911 р. школи Білорусії охоплювали 25,9% хлопчиків і 10,7% дівчаток шкільного віку.

Розширилася мережа середніх спеціальних навчальних закладів. На початку XX ст. учительські семінарії працювали в Молодечно, Полоцьку, Несвіжі й Свіслочі. В 1909-1915 рр. семінарії були відкриті також в Рогачові, Гомелі. В Орші та Борисові в цей час працювали жіночі семінарії. В 1914 р. на території Білорусії працювали 5 сільськогосподарських середніх шкіл, що готували агрономів, зоотехніків та землемірів. Фельдшерів і акушерів готовили Могильовська, Вітебська та Гродненська медичні школи. У Гомелі було відкрито залізничне училище. Усього в 1914 р. у середніх спеціальних навчальних закладах Білорусі навчалося 1,4 тис. учнів. В 1912-1914 рр. у Мінську, Вітебську й Могильові функціонували вчительські інститути, що готовили вчителів для так званих вищих початкових училищ, створених в 1912 р. на базі початкових міських училищ.

Вищих навчальних закладів на території Білорусі не було. Багаторазові клопотання Мінських і Вітебської міських дум про відкриття університету або технічного інституту російський уряд залишав поза увагою. Вищу освіту молодь Білорусії одержувала в Москві, Петербурзі, Києві та інших містах Російської імперії.

Навчання й виховання в початкових школах здійснювалося в дусі вірності православ'ю й самодержавству. Школи перебували під наглядом місцевих церковних приходів. Головними предметами в них були: закон божий, церковний спів, письмо та арифметика.

За навчання в середніх школах була встановлена відносно висока плата, що обмежувало доступ туди дітей із не заможних родин. У них, як правило, навчалися діти дворян, буржуазії, чиновників, духовенства. Про соціальний склад учнів гімназії, можна судити по Віленському навчальному окрузі, де у 1913 р. діти дворян, чиновництва й духовенства становили 43%, міщан - 37%, заможних селян – 20%.

Активізація національного та революційного руху, пробудження до суспільно-політичного життя всіх соціальних станів і груп населення безпосередньо впливали на розвиток літератури, яка досягла значних успіхів. Білоруська література на початку XX ст. розвивалася переважно на власному фундаменті - національній мові. У літературі давався широкий аналіз соціальної дійсності, показувалися висока людська гідність та внутрішній світ людини. Найбільш значними прозаїками й поетами Білорусії початку XX ст. були Я. Купала(1882-1942), Я. Колас(1882-1956), Тітка(Алоїза Пашкевич, 1876-1916), М. Богданович(1891-1917).

Літературна творчість Я. Купали і Я. Коласа стала найбільшим внеском у білоруську культуру. Своїм високомистецьким білоруським словом вони талановито відбили самі насущні політичні й гуманістичні проблеми часу. У поезії, драматичних здобутках Я. Купали з повнотою й художньою силою відбито прагнення білоруського народу до соціальної та національної рівності. Уже в першому своєму вірші “Мужик”, надрукованому в 1905 р. у мінській газеті ”Північно-Західний край”, поет у весь голос заявив про право селян на кращу долю.

У творах 1905-1913 рр. Я. Купала закликав до революційної боротьби проти несправедливого суспільного ладу, проти експлуатації й гноблення народних мас, до збройної боротьби проти самодержавства. Всі ці ідеї висловлені в його збірниках ”Жалейка”, ”Гусляр”, ”Дорогого життя”, у поемах ”Курган”, ”Бондарівна”, драмі ”Розкидане гніздо”.

У вірші ”А хто там ще?” Я. Купала в поетичній формі поставив перед суспільно-політичною думкою актуальне на той час питання про ідеологію білоруської державності. Автор виокреслює два принципово важливих положення: по-перше, прагнення білорусів до творення самостійні нації, до створення власної державності, по-друге, утвердження себе у світі як самобутній народ. Вірш ”А хто там ще?” М. Горький перевів російською мовою, назвавши його гімном білоруського народу.

На народно-демократичних ідейних позиціях стояв і інший класик білоруської літератури - Я. Колас, перший вірш якого було надруковано в 1906 р. у газеті ”Наша доля”. В 1910 р. вийшов перший збірник його віршів ”Пісні суму”.

В 1912-1914 рр. з'явилися збірники прози ”Рідні образи” і ”Розповіді”. У своїх добутках Я. Колас дав справді реалістичне зображення побуту й праці селян Білорусі. У його ліриці твердо звучали громадянські мотиви, заперечення експлуататорського ладу й гноблення. Поет не раз звертався до селян із закликом до активної боротьби. У багатьох віршах Я. Колас викривав загарбницький характер Першої світової війни.

Із чітко позначеною позицією демократа, поета, громадянина, що вболіває за свій народ, увійшов у білоруську літературу М. Богданович. Він категорично засуджував капіталістичний суспільний лад, вірив у те, що білоруський народ буде вільним. Поет перекладав на білоруську мову здобутки російських, українських, сербських, французьких, фінських і німецьких поетів.

Білоруські письменники-демократи бачили свою роль у самовідданому служінні народу, у правдивому відбитті соціальних протиріч свого часу. Слід зазначити, що у творчості деяких білоруських літераторів після поразки революції 1905-1907 рр. з'явилися мотиви розгубленості й песимізму. Представники буржуазно-ліберального напряму в літературі намагалися направити її в русло декадентства, служіння ”чистому мистецтву”. Вони, як це робив І. Орловський у своїй книзі ”Білоруські народні розповіді”, виданій у 1908 р., ідеалізував минуле білоруського народу. Частина білоруських письменників, серед них А. Павлович та 3. Зезюля проповідували християнського вчення про непротивлення злу насиллям.

В кінці XIX – на початку XX ст. в Білорусії почали виникати різноманітні культурно-просвітницькі та наукові товариства. В 1900-1914 рр. на території Білорусії діяло понад 50 таких товариств. Найбільш активними були Товариство любителів мистецтва та Товариство мінських лікарів. У 1912 р. у Мінську виникло Товариство любителів природознавства, етнографії та археології.

Через відсутність у Білорусії вищих навчальних закладів та наукових установ багато талановитих вчених змушені були працювати за її межами. Серед них фізик та хімік Е.Врублевський, філолог Є. Карський, історик М. Довнар-Запольський. На початку XX ст. в Білорусії розвивалася переважно гуманітарна сфера наукових знань. Найбільших успіхів вона досягла в галузі етнографії та фольклористики. Найбільш відомими дослідниками традицій та культури білоруського народу були Є.Романов, А Богданович, Ю.Карський. Найбільший внесок у дослідження історії формування білоруської мови вніс Ю.Карський. Протягом майже 50-літньої наукової діяльності ним підготовлено понад 700 наукових праць з актуальних проблем славістики, та етнографії білоруського народу, його тритомна праця ”Білоруси” і сьогодні залишається унікальною енциклопедією білорусознавства.

Великий внесок в розвиток білоруської історичної науки цього часу зробили М.Любавський, М.Довнар-Запольський, В. Пічета. Дослідження М.Любавського ”Нарис історії Литовсько-руської держави до Люблінської унії включно” не втратило свого наукового значення і сьогодні. В 1910 р. у Вільно В.Ластовським було опубліковано першу узагальнюючу працю з історії Білорусії.

Бурхливі події перших десятиліть XX ст. помітно пожвавили усну народну творчість. У піснях і казках виникли такі мотиви, як переселення на хутори, відходництво, переселення в східні райони Російської імперії у пошуках кращої долі. Новим героєм народного фольклору став борець за волю, проти гніту та експлуатації.

Активізація всього суспільно-політичного життя в перші десятиліття XX в. призвела до помітних змін у мистецтві й театрі. На початку XX в. білоруський глядач міг ознайомитися з театральним мистецтвом братніх слов'янських народів. Російські й українські театри й трупи гастролювали в Мінську, Вітебську, Могильові, Бобруйську, Пінську й інших містах. У їхньому репертуарі були п'єси А. Островського, Н. Гоголя, А. Чехова, М. Кропивницького, И. Тобілевича й ін.

У цей час аматорські театральні гуртки працювали в Мінську, Орші, Могильові. Одержали поширення так звані ”білоруські вечірки”, де виступали хори, танцювальні групи, декламатори-читці й т. п. Продовжувала вдосконалювати своє мистецтво й народна форму театру – ”батлейка”, як різновид лялькового театру. Перша білоруська театральна трупа під керівництвом І. Буйніцького в 1910 р. перетворилася у професійний театр. Трупа гастролювала по Білорусі, виступала в Петербурзі, Варшаві та Києві.

Одержала значний розвиток і білоруську музична культура. Створювалися хорові гуртки, оркестри, товариства аматорів музики. Велику роботу по збиранню й пропаганді білоруської пісні провів мінський хор під керівництвом В. Теревського. Народні музичні мотиви широко використовували у своїй творчості білоруські композитори Л. Роговський, М. Чуркін, А. Гриневич і ін. Великою популярністю користувалися білоруські народні танці у постановці І.Буйніцького.

На початку XX ст. у Білорусі працювали відомі майстри живопису, графіки, скульптури. Після закінчення Академії мистецтв у Вітебську поселився В. Пен. Тут він створив багато пейзажів та портретів. Найбільш відомими є його твори ”Після страйку”, ”У в’язниці”. У жанрі пейзажу активно працювали художники-уродженці Білорусії Ф.Рушчиць та К.Стабровський. Із творів С.Жуковського найбільш відомими є ”Німан” та ”Осінній вечір”.

У Вітебську народився та розпочав своє творче життя Марк Шагал, що емігрував пізніше до Франції і здобув світове визнання. Саме у Вітебську він написав свої відомі картини ”Я і село” та ”Іменини”.

В 1910 - 1916 рр. у Мінську проводилися виставки образотворчого мистецтва, де виставлялися найкращі роботи білоруських художників. При майстерних живописців і скульпторів створювалися школи, з яких вийшло чимало майстрів, що прославили білоруське мистецтво в наступні десятиліття.

На початку XX ст. відбулися якісні зміни в галузі архітектури, у будівництві став ширше використовуватися метал та залізобетон особливо при будівництві багатоповерхових будинків. В цілому білоруська архітектура в цей час не відрізнялася високим художнім рівнем. На початку XX ст. в містах Білорусії з’являється кіно, в Мінську у 1912 р. працювали три кінотеатри.

Важливою подією культурно-релігійного життя Білорусі цього періоду було повернення в Полоцьк мощів святої Єфросинії Полоцької, які більше семи століть зберігалися в печерах Києво-Печерського монастиря. В 1910 р. спочатку Святійший Синод, а потім Микола II дозволили перенести їх у Полоцьк. 22 квітня 1910 р. Київ прощався зі святинею, а 22 травня до Спасо-Ефросинівського монастиря підійшла урочиста процесія в якій брали участь великий князь Костянтин, що представляв імператора Росії, королева Греції Ольга сестра російської цариці велика княгиня Єлизавета Федорівна. 23 травня 1910 р., у день пам'яті святої Єфросинії, її останки повернулися в Спаську обитель Полоцька.

Таким чином культура Білорусії на початку XX ст. зробила значний крок у своєму розвитку і все більше набирала національних рис.

Схожі:

Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconКонтрольні питання з курсу "нова історія країн азії І африки"
Соціально-економічний І політичний розвиток країн Азії, Африки на середину XVI початок XVII ст
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconВимоги до оформлення та порядок подання матеріалів для участі в Інтернет-етапі 79-ої наукової студентської конференції «Соціально-економічний розвиток України на початку ХХІ століття»
Секційні засідання за напрямом «Економіка підприємства» будуть проводитися в Інтернет-режимі
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconПлан на 2013 рік
Хііі міжнародна науково-практична конференція молодих науковців «Глобальні тенденції світового господарства та їх вплив на соціально-економічний...
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconПорядок та критерії оцінювання оприлюднених результатів наукових досліджень учасників 79-ої наукової студентської конференції «Соціально-економічний розвиток України на початку ХХІ століття»
Подані для розміщення на сайті тези доповідей та презентації оцінюються протягом роботи першого (секційного) етапу студентської конференції...
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconЗаявка на участь в роботі Міжнародної науково-практичної конференції «Соціально-економічний розвиток України та її регіонів: проблеми науки та практики»
Мета конференції – обговорення наукових і практичних проблем соціально-економічного розвитку України та її регіонів
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconПочесне звання “Заслужений будівельник України”
За значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди...
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconЛекція державні фінанси
Державні фінанси — це складова фінансової системи держави, її центральна сфера, через яку здійснюється вплив держави на економічний...
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconЗвіт про науково дослідну роботу еколого-збалансований розвиток територіальних, соціально-економічних систем (заключний) Начальник ндч к т. н., доцент В. А. Осіпов Керівник ндр
Мета роботи – розвиток науково-методичних основ формування екологічно-збалансованих територіальних соціально-економічних систем
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconЛюбов жванко біженство першої світової війни в україні документи І матеріали (1914 – 1918 рр.)
П. П. Гай-Нижник — доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу соціально-економічної історії Інституту політичних...
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconН. М. Влащенко розвиток санаторно-курортного комплексу регіону: соціально-економічний аспект
Автор: Влащенко Н. М., канд екон наук, доцент кафедри туризму І готельного господарства Харківської національної академії міського...
Лекція Білорусія на початку XX ст.(1900-1914 рр.) План Соціально-економічний та політичний розвиток.? iconМіністерство освіти І науки, молоді та спорту україни
Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля спільно з Луганською обласною державною адміністрацією та польськими...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи