Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну icon

Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну




Скачати 114.07 Kb.
НазваЗмійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну
Дата28.09.2012
Розмір114.07 Kb.
ТипДокументи




Змійовський М.І

Вчитель історії

ЗНЗ с. Глиниця

Кіцманського р-ну


Виховний захід до 70-річчя з дня народження Івана Миколайчука


Вступ

“Хто не знає минулого свого народу, той немає майбутнього”, - говорить відоме прислів’я. Його можна перефразувати так: хто не знає минулого свого роду, села – той не може називатись сином чи донькою родини чи громади. Тому, завжди буде актуальною кожна тема дослідження, котра стосуватиметься визначних подій, постатей та особистостей села.

Село Глиниця – маленька частинка великого співучого українського народу. Музика в історії нашого народу займає почесне місце. Без пісні не обходилось жодне свято, жодна визначна подія в житті народу. З піснею зустрічали немовля і з піснею проводжали у вічність.

На Буковині, мабуть, всі знають, що своєрідною візитівкою с. Глиниця є славнозвісні музики. Проте, далеко не всім відомо, що наші музики приймали участь у зйомках фільму відомого актора, сценариста та кінорежисера І. Миколайчука.

Приступаючи до дослідження про участь народного ансамблю у фільмі ми ставили перед собою завдання:

  • довідатися про життєвий та творчий шлях І.Миколайчука, якому цього року виповнилося б 70 років;

  • з’ясувати роль глиницьких музикантів у фільмі «Білий птах із чорною ознакою»;

  • дізнатися про подальші зв’язки між видатним кінорежисером та музикантами;

Матеріали, якими ми послуговувалися при написанні дослідження – це бесіди з колишнім учасником цих подій. Зокрема: бесіди було проведено із Богданюком Євгеном Васильовичем, єдиним учасником, котрий до недавня був ще живим (він помер 22 січня 2011 року); відвідали музей-садибу ім.. І. Миколайчука та спогади Івана Снігура (під час зйомок фільму був консультантом із етнографії, побуту та історії рідного краю).

^ Білий Птах заслужив, щоб Україна його пам’ятала

Зіграно 34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.

Іван Миколайчук був кінозіркою 60 -70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. «Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко» — казав про Миколайчука великий Параджанов.

В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.

Народився в с. Чортория нашої області. В 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.

В 1965 — Закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).

В кіно дебютував ще студентом, в курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє». В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь таємниці, загадковості, глибини — тих рис, які ляжуть через 2-3 роки, в основу феномена особистості великого актора.

А все починалося в житті майбутнього актора непросто. Як згадував Іван: «Сталося так, що я просився на світ увечері за кілька днів до початку війни. Коли мама скаргуватися на болі, мій батько запряг коней і через ліси… направився до райцентрівської лікарні. Здав, як годиться, породіллю в пологове. Далі впав на коліна перед лікарнею і щиро молився і просив Всевишнього…, аби допомогти любій дружині… Дізнатись, як у моєї мами справи, батько приїхав на світанні 22 червня 1941 року. Щойно його сповістили про моє народження, як небо наповнилося тривожним гулом, далі з’явилися німецькі літаки, почали бомбити райцентр. Тут на превелике щастя знайшлася старенька санітарка, підбігла до розгубленого батька, схопила за сорочку й закричала:

- Чоловіче, іди швидко, забирай жінку, дитину і жени коней додому, бо доки лупиш очі, вони полетять з ангелами, хай тільки бомба влучать у лікарню.

Тут до батька повернувся здоровий глузд… батько найперше схопив мене, далі взяв ніжно на руки маму і посадив на віз. За кілька хвилин ми вимчали з райцентру і подалися додому. Десь посеред пів дороги появилися брава ватага бомбардувальників, яких супроводжували нахабні винищувачі… І раптом один із них, помітивши на дорозі селянський віз, одірвався від гурту і помчав над нами, поливаючи кулеметними чергами. Коні здійнялися в повітря й рвонули. Важки вислизнули із рук батька, і віз звалився на нас. Тим часом німецький мисливець розвернувся і знову промчав над нами, чатуючи свинцем. Як потім оповідали батьки, так продовжувалося з півгодини. Вони лежали з мамкою, прощалися зі світом, лежали, прикривали своїми тілами мене, й тільки молили одне: аби свята Богородиця стала моєю матір’ю заступницею й уберегла живим…

Чудо сотворилося – ми всі зосталися живі».

Тато Василь усе життя працював прохідником на залізниці. Щоліта починалася дитяча робота «на штриці». Рівнесенько викладалися вздовж колій білі камінчики, пололися буряни і збиралося сміття. У серпні, коли сонце розпікало колії та камінь, тяжко було навіть дихнути біля рейок, не те що полоти. Одного дня Іван підійшов до батька і віддав сапу: От убийте мене тату, а я цього робити не буду». Це був нечуваний бунт у родині. Тоді, дивлячись услід Іванові, батько сказав своє чергове пророцтво: «Цей хлопець не до такої роботи».

Іван любив слухати голоси вітру в полі по дорозі до школи. Усе життя він повторюватиме, що все найістотніше і найкраще узяв від світу до п’ятнадцяти років, і лише пам'ять дитинства працювала у ньому опісля. Тоді ж, у юності, він визначив свою долю – безпомилково. «Пам’ятаю, я пас корову. Була така ясна осінь. Я гнав її до своєї череди. Вікно було відчинене, там радіо… І зненацька хтось заграв, заспівав «Суліко». Я вперше почув цю мелодію. На мене щось найшло, що я завів цю корову, обчистив черевики від багнюки, зібрав костюм, сів у потяг, поїхав у Чернівці і почав шукати музичне училище – вчитися на артиста».

Миколайчук – символ українського кіно. Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання (див додатки В). Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука.

А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах. Запам’ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості й вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого. Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. «Коли б нині запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в «Тінях забутих предків», я б відповіла б: «Ні-ні! Тільки Миколайчук!». Інакше то був би інший фільм, і було б все інше» — говорить Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з «Тіней…»(див. додаток В).

Він не задовольнявся тою міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гірш від сусіда. Миколайчук уособлював яскравого романтика, націленого на вертикальний рух — вгору, ввись! З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) починається нова сторінка у творчості Миколайчука-актора — він стає ще й сценаристом.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок «Аннички» хтось звинуватив його у націоналізмі (див. додаток В).

А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Оскільки стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та «органах». Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків.

Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як «націоналістичний ухил» у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка «Така пізня, така тепла осінь» вже не мала такого успіху як «Вавілон ХХ».

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.


^ Буковинська народна музика у фільмі

«Білий птах із чорною ознакою».

«Свого часу для створення фільму «Білий птах з чорною ознакою» режисери І. Миколайчук і Ю. Ільєнко запросили мене, - згадує Іван Снігур, - як консультанта з етнографії, побуту й історії краю. Для роботи знадобилися народні музичні інструменти, а також гравці на них. Після довгих гадань та пошуків зупинилися на народних музикантах із села Глиниця — циганах, які на той час прославилися музичним виконанням на народних весіллях та різних святах по селах Буковини»(див. додаток А).

Саме так, бо були глиницькі музиканти справді гарні і виконували цікаві народні пісні, а гра їх надзвичайно весела. Вони виконували танцювальні мелодії та інші музичні твори на тему народних пісень. Особливо жвавого темпу музика набирала, коли господарі добряче годували та причащали музикантів. Вони могли грати цілу добу, перериваючись, хіба для того, щоб поїсти.

Дійшовши згоди, Іван Миколайчук, художниця Лідія Байкова та директор картини поїхали до Глиниці. Після довгих розмов та жартів, а Іван умів це робити настільки красномовно, що  й мерця умовив би, музикантам не залишалося нічого, іншого як погодитися, і було видно, що така висока оцінка музикантів їм приємна. Вдалося умовити їх не тільки виконати музичний задум режисерів, а й продати народні музичні інструменти(див. додаток Г).

Як пригадував Євген Васильович – «для зйомок картини музикантів з інструментами посадили в автобус і повезли на студію до Києва, де у спокійній обстановці записували музику» (див. додаток Г ).

Музиканти прибули, а інструменти не віддають. Директор картини запитав їх, що то все означає, на що вони попросили трошки почекати, а потім всі дізнаються, побачать, почують. Усі заспокоїлися, окрім музикантів, які пішли на раду в музичну кімнату. Скоро всі музиканти повернулися, забрали інструменти і попросили дозволу на  останній раз зіграти на інструментах перед прощанням з кіностудією. Всі погодилися і відчули, що має статися щось надзвичайне, адже не дарма вони радилися. То і справді було диво!

Музиканти випробували інструменти перед грою, зайняли свої порядкові місця і під змах смичка заграли (див. додаток Г).

«Спочатку ми заграли угорський «Чардаш», просто для розминки, а потім виконували інші буковинські та молдавські мелодії та народні пісні»(див. додаток Г).

Виконання було дивовижним. Двері були відчинені — і в приміщенні зібралося чимало людей. Коли музика закінчилася, так, принаймні, усім здалося, музиканти переглянулися — і раптом вибухнули циганські запальні мелодії, які вони складали для своїх власних вечорів, чи весіль. Слухачів вразила сила музики, енергія, з якою музиканти грали. Відчувалося, що то незвичайна музика. І раптом музиканти зупинилися, встали, музика затихла (див. додаток Г).

Музиканти мали залишити свої музичні інструменти і як розповідав Євген Васильович: «кожний поцілував свій інструмент, поклав на місце, де стояв чи сидів сам, поклонився. На обличчях з’явилися сльози розлуки з найріднішим, що багато десятків років давало їм можливість жити, веселитись, дарувати радість іншим»(див. додаток Г).

І як пише в спогадах І. Снігур, що «було дивовижним бачити: музичні інструменти лежали, музиканти покинули приміщення. Залишилися люди, зачаровані тою музикою, що вже ніколи не повториться. Душа кожного бажала продовження казки» (див. додаток Г).


^ Духовний зв’язок продовжується

«Що минає, то назавжди – говорив Євген Васильович, - радянський режим зруйнував не лише історичний устрій людського національного життя й душі не тільки циган, а всіх народів, що населяли наші землі. Тай й зараз час непростий. Молодь забуває рідне, дороге нашому серцю і народу».

Духовний зв’язок між Глиницькими музикантами продовжується і понині. В поточному році, році 70 – ти річчя від дня народження І. Миколайчука наші музиканти будуть приймати участь у святкуванні цієї знаменної події.

Більше того, подібні святкування, які проводилися на честь 60 – ти річчя в Києві в Національній опері, наші музиканти приймали участь у святкуваннях. Також, у 2006 році вони були запрошені на святкування у честь 65 – ти річчя, урочистості проходили в драмтеатрі столиці нашої держави (див. додаток Г).

Займаючись дослідженням цієї теми, душа і серце сповнюється радості та гідності, що у нашому сели були такі видатні люди, котрі пронесли славу глиницької музики на всю нашу Батьківщину. Нам, їхнім нащадкам, треба не тільки не забувати їхніх здобутків, а й примножувати.


ДОДАТКИ


Додаток 1

Спогад Богданюка Євгена Васильовича про участь глиницьких музикантів у фільмі І. Миколайчука «Білий птах із чорною ознакою».

«До нас, у Глиницю, приїхав Іван Миколайчук та ще якийсь мужчина з панею. Він був людиною жартівливою, але коли була необхідність то й і серйозним. Іван сказав, що він знімає кіно і там має бути музика народна-буковинська і тому просить, щоб ми заграли для фільму. Наш оркестр із 6 осіб складався: Богданюк Микола Васильович(мій найстарший брат) - скрипка, Блисько Олександр – цимбали, Блисько Євген – альт-скрипка, Антоняк Степан – томбон, Антоняк Манолій – бубон, а я на контрабасі. Також він просив продати наші інструменти для інших фільмів, де актори будуть грати роль народних музиків. Ми довго не погоджувалися, але Іван дуже просив і врешті ми дали згоду. Музику записували у Києві там і залишили, про що і домовлялися, свої інструменти».

«…у 2001 році народний оркестр глиницьких музикантів був запрошений на святкування 60-ччя від дня народження народного артиста І.Миколайчука. концерт відбувся в Національному оперному театрі ім. Т. Шевченка. В 2006 р. ми також виступали у драмтеатрі ім.. Івана Франка (м. Київ) на святкуванні 65-ччя з дня народження І. Миколайчука».


Додаток 2

Свого часу для створення фільму „Білий птах з чорною ознакою” режисери І. Миколайчук і Ю. Ільєнко запросили мене як консультанта з етнографії, побуту й історії краю. Для роботи знадобилися народні музичні інструменти, а також гравці на них. Після довгих гадань та пошуків зупинилися на народних музикантах з села Глиниця — циганах, які на той час прославилися музичним виконанням на народних весіллях та різних святах по селах Буковини.

Дійшовши згоди, Іван Миколайчук, художниця Лідія Байкова та директор картини поїхали до Глинниці. Після довгих розмов та жартів, а Іван умів це робити настільки красномовно, що  й мерця умовив би, музикантам не залишалося нічого, іншого як погодитися, і було видно, що така висока оцінка музикантів їм приємна. Музиканти прибули, а інструменти не віддають. Директор картини запитав їх, що то все означає, на що вони попросили трошки почекати, а потім всі дізнаються, побачать, почують. Усі заспокоїлися, окрім музикантів, які пішли на раду у музичну кімнату. Скоро всі музиканти повернулися, забрали інструменти і попросили дозволу на  останній раз зіграти на інструментах перед прощанням з кіностудією. Всі погодилися і відчули, що має статися щось надзвичайне, адже не дарма вони радилися. То і справді було диво!

^ Музиканти випробували інструменти перед грою, зайняли свої порядкові місця і під змах смичка заграли.

Двері були відчинені — і в приміщенні зібралося чимало людей. Коли музика закінчилася, так, принаймні, усім здалося, музиканти переглянулися — і раптом вибухнули циганські запальні мелодії, які вони складали для своїх власних вечорів, чи весіль. Слухачів вразила сила музики, енергія, з якою музиканти грали. Відчувалося, що то незвичайна музика. І раптом музиканти зупинилися, встали, музика затихла. Кожний поцілував свій інструмент, поклав на місце, де стояв чи сидів сам, поклонився. На обличчях з’явилися сльози розлуки…

 

Іван СНІГУР, заслужений майстер народної творчості України


Схожі:

Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconУроки з інформатики та математики у знз
Зелінська Олена Петрівна, вчитель інформатики Кельменецького ліцею, спеціаліст вищої категорії, вчитель-методист
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconПроект рекомендації учасників районної методичної комісії вчителів німецької мови Кіцманського району на базі Киселівського знз І-ІІІ ступенів
Рекомендації учасників районної методичної комісії вчителів німецької мови Кіцманського району на базі Киселівського знз І-ІІІ ступенів...
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну icon«Скриня педагогічних ідей» Іноземні мови Шляхи опрацювання лексичного матеріалу до рівня самостійного оперування в усній мові (з досвіду роботи вчителя німецької мови Нижньостановецького знз І – ІІІ ступенів Кіцманського району Чолпан Н.
Шляхи опрацювання лексичного матеріалу до рівня самостійного оперування в усній мові з досвіду роботи вчителя німецької мови Нижньостановецького...
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconАвтори: вчитель-методист Пілявська О. Д
Хх ст. І разом з питаннями з історії медицини ХХ ст поч. ХХІ ст., включеними до робочих програм Українського медичного ліцею з Всесвітньої...
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconНаказ №80 Про проведення семінарів-тренінгів з курсу «Основи християнської етики»
Провести 24 лютого, 3 та 24 березня 2011 року на базі Клішковецького знз л. Каденюка семінари-тренінги із курсу «Основи християнської...
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconЧас Місце проведення заходу
...
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну icon«І ллється слово з уст дитячих…» (про роботу літературної студії «Проба пера». Путильська гімназія)
С. О. Попюк, вчитель української мови та літератури, вчитель-методист Путильської гімназії
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconІнформація про проведення та попередній результат ІІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з інформатики у 2009/2010 н р
Олімпіада була проведена в м. Чернівці 24 січня 2010 року на базі знз№1, знз №2, гімназії №1, ліцею №1
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconМіністерство освіти І науки україни
...
Змійовський М.І вчитель історії знз с. Глиниця Кіцманського р-ну iconНавчальний план
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи