1. Загальна характеристика та періодизація icon

1. Загальна характеристика та періодизація




Скачати 455.98 Kb.
Назва1. Загальна характеристика та періодизація
Сторінка1/2
Дата09.09.2012
Розмір455.98 Kb.
ТипДокументи
  1   2

Тема читається на другому курсі юридичного факультету та в Коледжі на четвертому курсі з 3-го питання на даному тижні. В Коледжі на 3-му курсі спочатку, та на перепідготовці з початку. Особливу увагу слід зосередити на додатках. Це завдання для опрацювання самостійно.

Лекція 2. Вчення про державу та право Давньої Греції.

1. Загальна характеристика та періодизація.

2. Державно-правова думка раннього періоду.

3. Державно-правова думка періоду розквіту.

4. Державно-правова думка періоду еллінізму.

1.

Перші державні утворення з’явилися на території Давньої Греції ще у ІІІ тис. до н.е. Це були держави на зразок східних деспотій, які загинули до ХІІ ст.. до н.е., не залишивши письмових джерел зі зразками державно-правової думки. З ХІІ ст.. до н.е. розвиток державності починається з початку, цей період називають гомеровським, тому. Що відомості про нього є в творах Гомера. Але справжній розвиток державно-правової думки пов’язаний з полісним періодом розвитку державності в Давніій Греції VI – IV ст..ст. до н.е.. Саме тоді держави-поліси сформували різні форми правління, аналіз яких і став основним предметом державно-правової думки. Державність в Стародавній Греції виникла і розвивалась у формі незалежних полісів — міст-держав, обмежених територією міста і прилеглих до нього селищ. На VI—V ст. до н. е. в одних з них (Афінах, Абдерах) формою правління була демократія, в інших (наприклад Спарті) — аристократія, потім — олігархія, як у Фівах, Мегарах. Короткочасно існувала і тиранія.

У теоретичному плані становлення політичної і правової теорії в Стародавній Греції відбувалося в руслі загального процесу людського пізнання — від міфу, релігійних уявлень, до раціональних, наукових. З моменту виникнення державності в Стародавній Греції на початку І тис. до н. є. історія розвитку політико-правової думки може бути умовно розділена на три періоди: ранній (IX — VI ст. до н. е.), характерний помітним відходом від релігійно-міфологічних уявлень до раціонального (у творчості Гомера, Гесіода й особливо знаменитих «семи мудреців»), розвитком філософії і філософським підходом до проблем держави і права (Піфагор і піфагорійці, Герак-літ, Демокріт). Другий, класичний період розквіту (V — перша пол. IV ст. до н. є.) — час розквіту давньогрецької політичної і філософської думки, поворот до проблеми людини, права і держави (софісти, Сократ, Платон, Аристотель), поява логіко-понятійного аналізу та емпіричного підходу. Третій період (друга пол. IV — II ст. до н. є.) — час упадку грецької державності, залежності від Македонії, а потім Риму (Епікур, стоїки, Полібій), повернення до філософії.

І ще про одну особливість. Тут суб´єктами політики (тобто полісного життя) були тільки вільні, громадяни полісу — повноправні члени полісного колективу. Політика і зв´язані з нею практичні й інтелектуальні заняття вважалися справою вільних, фізична праця — долею рабів. Відносини господина і раба, глави родини й інших її членів розглядалися як відносини неполітичні. Активна участь громадян у справах полісу, розмаїття політичного досвіду, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нові пояснення політичних і правових явищ. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських вчень.

Основною цінністю державно-правової думки довгий період вважалася категорія свободи, вона мала політичний характер. Політика як сфера свободи протиставлялася виробничій та родинній сферам. Лише на третьому етапі свобода перетворюється з політичної на індивідуальну, поліс втрачає свою універсальну цінність, полісний націоналізм ставиться під сумнів. З період існування Давньої Греції було розроблено такі теорії, як:

  • Ідеальної держави;

  • Циклічного розвитку держави в напрямку регресу;

  • Співвідношення природного та позитивного права;

  • Першоджерела закону.

На третьому етапі виникли теорії мінливої справедливості, космополітизму, змішаної держави тощо.

2.

Вже на ранньому етапі міфи починають втрачати сакральність. Розвиток держави та права уявлявся в цей період як зміна правління богів. Кожне правління супроводжувалося своїми принципами і відповідно впливало на життя людей.

У поемах ^ Гомера (VIII ст. до н. є.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіода (VII ст. до н. є.) — «Теогонія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевс виступає як верховний заступник загальної справедливості, суворо караючий насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість), як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, права). При цьомуправо розуміється як сукупність індивідуальних (нерівних, залежно від достоїнств і заслуг) прав, освячених принципом справедливості і відповідних усталеним звичаям, як конкретизація вічної справедливості, її прояв і дотримання у відносинах між людьми. Гесіод відстоює ідеали патріархального (додержавного) устрою, коли люди «золотої доби» жили щасливо, не знаючи турбот. Псування вдач людей і їх відхід від божественних установлень призводить, за словами Гесіода, до того, що «правду замінить кулак», «де сила, там і буде право». Таку підміну він таврував як перекручення уявлень про правду і справедливість. Сучасники Гесіода чітко розрізняли право за природою (божественно-природне право) -фесеї і право за людським встановленням — номос. Надзвичайно плідні ідеї благозаконня (Евномії), розрізнення природного і позитивного права були сприйняті і розвинуті наступними поколіннями давньогрецьких мислителів.

Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво виступає у творчості т.зв. «семи мудреців» (VII— VI ст. до н. є.) — Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. їх мудрість — сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких афоризмів і виразів («гномів»): упорядкований поліс — це дотримання законів; «Корися законам»; «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших»; «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Повелівай не раніш, ніж сам навчишся коритись»; «Не задовольняйся покаранням злочинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зелень молоду» та ін. Як бачимо, смисл афоризмів — у повазі до законів, їх стабільності, схвалення моральної переваги. Афоризми мудреців пережили століття.

Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (біля 638—559 р. до н. є.) реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі — поєднання права і сили. Пізніше Аристотель зазначить, що саме з реформ Солона «почалася демократія», у/ Серед давньогрецьких мудреців виділявся Піфагор(біля 580— 500 р. до н. е.), «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справедливості, за філософом, складається у воздаянні рівним за рівне (добром — за добро, злом — за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорійців виступає загальним принципом справедливості, «мірою належного». Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців — поліс, у якому панують справедливі закони. У своїх бесідах Піфагор вчив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність — висока чеснота; закони — велика цінність. «Батьківські звичаї і закони» піфагорійці протиставляли схильності до законодавчих нововведень. Найгіршим злом піфагорійці вважали анархію (безвладдя): людина за своєю природою не може обійтися без керівництва. Міркуючи про правителів і підданих, Піфагор говорив, що «правителі повинні бути не тільки знаючими, але й гуманними, а підлеглі не тільки слухняними, але і начальстволюбивими». Мета виховання і управління — в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безладдя й асиметрія ж потворні і шкідливі».

Піфагорійці були прихильниками аристократії — правління кращих, знаючих, а не родової знаті. їх аристократичні симпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». «Нерозумно звертати увагу на думку всяко­го й особливо на думку юрби. Адже небагатьом властиво пре­красно думати. Очевидно, що це властиво (тільки) знаючим». Значний вплив їх погляди справили на наступних грецьких ми­слителів, у т. ч. Сократа, Платона та інших сократиків.

Помітне місце в історії античної думки займає вчення Геракліта (біля 530 — біля 470 р. до н. є.) — знаменитого філософа діалектика. Походив він з аристократичного роду міста Ефес. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і законо­мірність — всезагальний Логос (усекеруючий розум), голос кос­мічної справедливості, об´єктивний закон Всесвіту.

Життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей всезагальний закон — джерело людського закону, його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий ре­зультат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий». «І волі одного покора — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у т.ч. їх державного життя, за­конів з веліннями логосу, зберігає свою силу у всіх формах і ти­пах політичного правління.

^ 3.

Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (біля 460—370 р. до н. е.). Походив він зі знатного роду. З раннього дитинства і до глибокої старості Демокріта не полишала пристрасть до пі­знання, він був енциклопедичним вченим і плідним автором.

У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним з перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав Демокріт, люди поступово, під впливом неста-тків, слідуючи природі і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадського життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси — недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим — не є справедливе: несправедливо ж те, що противно природі».

Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить її «опорою». «Справи державні, — підкреслював він, — треба вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була благоустроєна, не домагаючись більших почестей, ніж йому лйчить, і не захоплюючи більшої влади, чим це корисно для загальної справи. Тому що держава, що йде по вірному шляху, — найбільша опора. І в цьому полягає все: коли вона в благополуччі — усе в благополуччі, коли вона гине — все гине». Апологія демократично влаштованої держави передбачає рішення проблеми благоустрою держави як співтовариства вільних людей із правовим порядком.

За Демокрітом, єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознака істинної демократії. їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Можливі докори в загальній бідності при демократії він відводив запереченням: «Бідність у демократії настільки ж переважніше так званого благополуччя громадян при царях, наскільки свобода краще рабства». Був противником безправ´я і рабства людей.

Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнс­тва: «Дурні громадяни, одержуючи почесні посади, ведуть дер­жавні справи недбало, нерозумно і нагло». Вони падкі на лестощі і угодництво, що приносять шкоду «загальній справі» і благополуччю поліса.

Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити благоустроє­не життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомо­гти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчинність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Саме в цьому сенсі треба розуміти слова Демокріта про те, що закони — «дурна вигадка», що «му­дрець не повинен коритися законам, але жити вільно», що «для мудреця відкрита вся земля, адже світ — батьківщина для висо­кого духу». Мудрець не має потреби в моральній опіці держави і законів. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, тягу до заподіяння шкоди іншому. Звідси — необхідність покарань: «Повинне будь-що-будь убивати усе, що приносить шкоду і зневажає справедливість. Той, хто це робить, зберігає при всякому державному ладі спокій духу, право, мужність і майно скоріше, ніж той, хто цього не робить». Саме покарання повинне спиратися на писа­ний закон чи усталений правовий звичай.

Погляди Демокріта одержали значне поширення серед ан­тичних мислителів уже за його життя і вплинули на розвиток політико-правової думки.

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особ­ливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н. є. обу­мовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів — платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, вчили умінню керувати при­ватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Багато хто із софістів були видатними просвітителями свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політи­ці. Вони не складали якої-небудь єдиної школи і розвивали рі­зні філософські, політичні і правові погляди. Вже тоді розрізня­ли два покоління софістів: старших — Протагор, Горгій, Продик, Гіппій, Антифонт і ін.; молодших — Фрасімах, Калликл, Лікоф-рон та ін. Багато хто зі старших софістів дотримувався в цілому демократичних поглядів. Серед молодших же софістів були при­хильники як демократії, так і аристократії і тиранії.

Що є новим, найбільш примітним в політико-правових поглядах софістів?

По-перше, для них характерний ще більший поворот до проблеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону.Засновник школи софістів, що користувався славою багатознаючого софіста, великого спорщика і блискучого оратора, Протагор (481—411 р. до н. є.) основну тезу багатьох софістів сформулював так: «Людина є мірою всіх речей, існуючих, що вони існують, і неіснуючих, що вони не існують». Отже йдеться про головний вимір — людський, його суб´єктивність, плин­ність усіх речей (за Гераклітом), відносність людських знань. Так заявила про себе епоха розквіту демократії: не тільки люди­на для поліса, але і поліс для людини, про рівність усіх людей.

Людина, за Протагором, спочатку відрізнялась від тварин тіль­ки умінням користатися вогнем. Цьому її навчив Прометей. Але люди не вміли жити спільно. Тоді боги ввели сором і правду, наділивши ними всіх людей, і кожний став причетним до справедливості і політики (полісного життя). Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політичним мистецтвом не будуть займатись усі її громадяни.

Що насправді істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А те, що для нас корисно, про це нам говорять природне право і державні закони. Закони так само текучі, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню громадян у дусі законів. «Держава, — учив Протагор, — начертавши закони — винахід славних давніх законодавців, відповідно до них змушує і повелівати, і коритися. А переступаючого закони держава карає і назва цій карі — виправлення, тому що відплата виправляє». Він енергій­но відстоював принципи справедливості, законності і грома­дянського порядку, як об´єктивної цінності в житті людини і держави. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

По-друге, і старшим, і молодшим поколінням софістів роз­роблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Держава, закони — гарантії, політичний і юри­дичний механізм їх реалізації. Особисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність. Так, Лікофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність людей, їх особистих прав. Деякі софісти, як Гіппій, по­ширювали ці права і на рабів: «Божество створило усіх вільни­ми, а природа нікого не створила рабом». Лише у XX ст. права і свободи людини і громадянина набудуть пріоритетності, право­вого закріплення.

По-третє, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрун­товну розробку природно-правової теорії. Природне право пер­ший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право протистоїть штучно­му, полісному закону. «...Люди родинні за природою, закони ж, Цар над людьми, примушують..., що противно природі». Приро­дне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони — умовні, текучі, залежать від зміни законодав­ців. «Хто стане думати про закони і слідування їм, як про справу серйозну, коли нерідко самі законодавці не схвалюють їх і змі­нюють». Молоді софісти Фрасімах, Пол Агригентський, учень Горгія, вважали: закони закріплюють вигоду найсильніших, тут сила — основа права. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював як необхідну умову досягнення єдності громадян у питанні про державні порядки і закони.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закони поліса, вважаючи їх досягненням людської куль­тури. За Протагором, «закон є виразом узгодженої, взаємної спра­ведливості». Горгій вважав «писані закони, цих стражів справе­дливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, установивши, що належить ро­бити і від чого треба утримуватися». Таким чином, старше по­коління софістів розвивали вчення про закон у дусі вимог зміц­нілої рабовласницької демократії, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

По-четверте, мислителі Стародавньої Греції (особливо софі­сти) дали в принципі наукове пояснення походженню суспільства, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон тра­ктують походження «взаємного союзу» як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозакон-ня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інте­ресів, сфера людських, а не божественних діянь. Реальний кри­терій практичної політики і принцип володарювання Фрасімах бачив у вигоді найсильнішого: «справедливість, стверджую я, це те, що придатно найсильнішому». У кожній державі, розвивав він свою думку, влада встановлює закони на свою користь: де­мократія — демократичні закони, тиранія — тиранічні і т.д. Уста­новивши подібні закони, влада оголошує їх справедливими. Во­лодіння владою дає великі переваги. Несправедливість у політичних відносинах виявляється доцільніше і вигідніше спра­ведливості. Він картав роль насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів.

З ним не погоджувався Каллікл. «По-моєму, — говорив він, — закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість. Заради себе і власної вигоди установлюють вони закони...... Він був прихильником аристократичного правління. За природою, стверджу­вав Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив «природну ознаку справедли­вості» і з позиції такого розуміння природного права критикував демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.

Таким чином, софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і пра­вове виховання громадян грецьких полісів. Однак поступово сло­ва «софіст», «софістика» набули одіозного значення в зв´язку з властивим багатьом софістам прагненням виграти спір будь-що шляхом жонглювання поняттями, логічних хитрощів, умінням робити слабкі доводи сильними і т.п.

Багато положень софістів про право, державу, політику роз­вив і переглянув Сократ (469—399 р. до н. е.).

Один із засновників діалектики, найзнаніший мислитель, уже при житті був проголошений у Дельфах в храмі Аполлона найму-дрішим із усіх людей. Народився Сократ у родині скульптора, рано сам почав ваяти, брав участь у Пелопонесській війні, пізніше вхо­див до Ради 500. Він не писав трактатів, формою пізнання, дослі­дження явищ і фактів були його міркування, бесіди, методом — іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини.

В умовах затяжної політичної і суспільної кризи і після за­кінчення Пелопонеської війни цей безкорисливий шукач істи­ни дійшов висновку: ніяка реформа суспільства неможлива без оздоровлення особистості, без морального єднання громадян. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покликання лю­дини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого морального ідеалу — головне в сократівському вченні про людину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу через розум, знання, доброчинність. У цьому зміст його заклику — «Пізнай себе!» Людина щаслива, якщо вона моральна, Доброчесна і опанувала знаннями. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «він говорив, що є тільки одне благо — знання, одне тільки зло — неуцтво». Оволодіння знаннями без мораль­ної підготовки шкідливо і недоцільно. Люди без моралі більш Несправедливі і здатні робити зло іншим. Суспільству потрібні Щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі люди — благополучне суспільство. Тому що суспільство — це сукупність індивідів, єдине «Ми», у якого одна мораль і мета. Досягти індивідуаль­ного щастя без чи всупереч суспільству неможливо. Створений великим мудрецем позитивний соціальний ідеал — значний крок у порівнянні з філософією софістів.

Держава. У Сократа, як і в етиці, у політиці знання є крите­рієм правління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа несуттєві: існуюча державно-правова практика не відповідає розумним і справедливим началам держави. її благополуччя прямо залежить від розумної діяльності правителів і законодавців. З усіх досто­їнств правителя головне — робити щасливими тих, кого він веде. Некомпетентність, неуцтво афінської демократії викликали в нього саркастичні зауваження, їдку іронію.

Він першим запропонував критерії й оцінки форм правління: царська влада — влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія — влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі пра­вителя. Аристократія — де посадові особи обираються з «знаючих» і вони додержуються законів.Плутократія (олігархія) — пра­вління на основі цензу, в угоду багатим. Демократія — правління всіх громадян на основі законів. Таким чином, критеріями тут виступають воля народу, компетентність правлячих, законність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулюва­ти морально-розумну природу і сутність держави, її форми.

^ Закони і законність. За Сократом, моральна організація поліс­ного життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон полі­са, але на відміну від них вважав, що і те і інше походить від ро­зумного начала. Далось взнаки його прагнення відобразити і сфо­рмулювати саме цю розумну природу моральних, політичних і правових явищ. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету — справедливість. Законне і справедли­ве — одне і те ж. Сократ погоджувався з Гіппієм: під законами «потрібно розуміти те, що громадяни за спільною згодою напи­сали, установивши, що можна робити, а від чого слід утримува­тися». Але не погоджувався із софістом у тім, що недосконалість законів їх знецінює. Сократ відповідав: те, що війни ведуться час від часу, ще не означає, що варто ставити під сумнів значення військової дисципліни і мужності. Закон — цементуюча суспіль­ство норма. Вони обов´язкові, оскільки не скасовані, інакше не­минуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов´язок громадянина — виконувати закони поліса. На посилання про не­справедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть неспра­ведливу, потрібно терпіти так, як терплять волю батьків. Відда­ність громадян поліса законам — це і є однодумність, договірний і правовий зв´язок громадянина і держави.

Отже, Сократ був принциповим прихильником законності. Його положення про співпадання законного і справедливого, вихваляння законності передбачали ідеальне, а не реально існуюче. Основні пороки афінської демократії він бачив у схильності громадян до корисливості, у некомпетентності, корупції пра­вителів, що викликали в нього їдку іронію. Але занепад совісті і неуцтво завжди зло мстяться своїм супротивникам. Семидеся-тирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, порушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на смерть, він залишився вірний своїм принципам — не порушувати законів, підкорятися їм і рішенням суду і спокійно випив чашу з отрутою з рук ката.

Вчення Сократа з його культом закону, саме життя і смерть великого мудреця вразили сучасників, учнів, послідовників своєю гармонією, відповідністю з мораллю.

Благотворний вплив Сократа відчув на собі його учень Платон (427—347 p. до н. е.), прозваний так жартома мабуть Сокра­том за могутню фігуру і широту плечей (Платон — «ширина»). Його справжнє ім´я — Аристокл. Він доводився правнучатим племінником Солону. Розправа над його вчителем уразила Платона. Вона показала — політична кар´єра, до якої він себе готу­вав, стала неможливою. Разом з іншими учнями страченого му­дреця він залишив Афіни. Багато подорожував і тільки після 12 років повернувся в Афіни. Отут, у гаї Академа заснував свою знамениту Академію, яку очолював до кінця життя. Академія проіснувала до 529 р. н. є.

Аристократ за походженням і духом, Платон не сприймав усі види тиранії, аристократичні в´язниці, кари демократії за інако­мислення. Під впливом Сократа захопився осягненням істини, діалектикою, політичними і правовими проблемами. Його перу належать знамениті діалоги «Апологія Сократа», «Протагор», «Критон», «Тімей», «Держава» і «Закони».

Основною наукою, що визначає собою всі інші, для Платона є діалектика, як всезагальний метод наук. За допомогою діалектики, вважав Платон, знання стає максимально істинним. Знання дозволяють визначити ідею блага, корисність справедливості і всього іншого в людині і державі.

Платон розвиває ідею Сократа про взаємозв´язок особистості і суспільства і дійде висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавство. «Справедлива держава і справедлива людина... нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і законодавство, має природне похо­дження. Коли люди і чинили несправедливо, і страждали від несправедливості, пише Платон, тоді вони «знайшли доцільним домовитися один з одним, щоб і не творити несправедливість, і не страждати від неї. Звідси узяло свій початок законодавство і взаємний договір». З потреб людей він виводить і походження держави, її сутність: «...Зазнавши нужди, багато людей збира­ються воєдино, щоб жити спільно і подавати одне одному до­помогу: таке сумісне поселення й одержує в нас назву держави. ...її створюють наші потреби».

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недосконала людина, правителі держави. Властивостям люд­ської душі, на його думку, відповідають п´ять типів державного ладу. Людині гарній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи — наслідок прогресуючої хвороби держави (недотримання справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов´язана розбратам і переродженню аристокра­тичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, шалений дух. Така держава буде вічно воювати. її хвороба приводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при владі там стоять багаті, а бідняки не беруть участь у правлінні, там менш за все цінуються чеснота і її власники. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але без належного управління. «Коли на чолі держави, де демократичний лад і жадання свободи, доведеться встати дур­ним виночерпіям, — говориться в діалозі «Держава», — держава ця понад належне оп´яняється свободою в нерозбавленому ви­гляді». Тут скінчать тим, що перестануть зважати на справедливість і закони. Надмірна свобода обертається надмірним рабством — тиранією, самим тяжким захворюванням держави. Головною його причиною Платон вважав псування людських нравів, видужання пов´язував з поверненням до правління муд­рих, дотриманням справедливості разом з розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. ^ Крім зразкової держави, правитель якої керується істинним знанням, він виділяє тут ще три типи правління — монархія, влада небагатьох і влада більшості, кожний з яких залежно від наявності чи відсутності законності,поділяється надвоє. Законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна —олігархія; демократія з законами і без законів. Критерієм цього разу виступають знання і законність. Політика, згідно з Платоном, — царське мистецтво, що вимагає знання й уміння керувати людьми. Якщо такі дані є в правителів, буде вже неважливо — правлять вони за законами чи без них. У всіх інших державах, на чолі яких немає істинних правителів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудрими законодавцями. Такі держави на­віть «не держави, а попросту співжиття громадян, де одна їх частина володарює, а інша рабськи кориться». Тому тут так необхідні закони. Законність, за Платоном, — покірність правиль­ним законам. Інша справа — ідеальна держава.

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справе­дливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де як би «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, му­жня, розважлива і справедлива. Мудра, тому що тут здійснюються здраві рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Му­жня — це громадянська властивість. Розважлива — тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справедливість — у справедливому розподілі обов´язків, коли сослов´я «роблять кожне свою справу». Це — основа правопорядку. Трьом началам людської душі — розумному, шаленому, жадаючому — відповідають, пояснює Платон, три начала в державі: дорадче, захисне і ділове, їх реалізують три стани — правителі, воїни і виробники (хлібо­роби і ремісники). Вони діють в ім´я цілого — блага держави.

Правителями держави повинні бути філософи. Поки в держа­вах не будуть царювати мудрі (філософи), або нинішні царі і владики не стануть шляхетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерівність занять, що відповідає нерівності здібностей. У ті з них, хто здатний правити, бог домісив при народженні частку золота, у їх помічників — срібла, а в хліборобів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її будуть будь-хто. Тут правлять кращі і шляхетні, діють гарні закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин вдарив пальця — усій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спіль­ність дружин і дітей. Платон ретельно виписує правила добору і виховання правителів і стражів держави. Саме головне знання для них — знання ідеї блага. «Якщо ми підберемо людей здоро­вих тілом і духом і виховаємо їх на величних знаннях і посиле­них вправах, — зауважує він, — то самій справедливості ні в чому буде нас дорікнути і ми збережемо в цілості і державу, і її лад». Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні на­діли, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні. Су­ворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Така держава є по суті тоталітарною. Тому Платона не безпідставно вважають од­ним з основоположників теорії тоталітаризму.

Отже, у Платона два види ідеального державного ладу. У першому — над усім стоять правителі-філософи, у другому — і правителям предписані закони. Відрізняються вони і ступенем рівності. Автор проектів вважав: правління філософів, діючих спільно з «істинним за природою законодавцем», зробить державу ідеальною і довговічною.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. «Там, де закони встановлені в інтересах кількох людей, — пише він у «Законах», — мова йде не про державний лад, а тільки про внутрішні звади, і те, що вважається там справедливістю, носить вотще це ім´я». Доповнює: «там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави».

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавст­ва. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в за­конах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування бо­гів, героїв і батьків. Законодавець повинен правильно оцінюва­ти честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здо­ров´я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законо­давець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і володіла ро­зумом». Платон вважав: правильні закони роблять щасливими тих, хто ними користається, надаючи їм усі блага. Тексти зако­нів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна висловлювати дві різних думки щодо одного й того ж. Закони потрібні непору­шні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Усяка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не влаштова­ні належним чином. Призначення суддів він порівнює з обран­ням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Ціль законодавця і стража законів: людина повинна стати хорошою, до­брочесною. За законом жодне покарання не має на меті заподі­яти зло. Воно робить караного або кращим, або менш зіпсованим. До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави. їх образа карається смертю. «І це ще найменше із зол, — пише він. — Для інших громадян корисним прикладом стане безславність злочинця і те, що його труп буде викинутий за межі країни». Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-право­вої відповідальності. Усі пропоновані заходи спрямовані до того, щоб «змусити людину зненавидіти несправедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до природи справедливості — це і є задача найкращих законів».

Таким чином, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», відповідності суспільства, держави людині, справед­ливості знаходить подальший розвиток у платонівському вченні про державу і закони.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення євро­пейської цивілізації справив його учень Аристотель (384—322 p. до н. є.)

Аристотель викладав у платонівській академії, пізніше був вихователем сина македонського царя Пилипа II Олександра. Заснував свою філософську школу в Афінах — Ликей (ліцей) і керував нею майже до кінця життя. Його перу належать числен­ні філософські твори, з яких збереглися «Політика», «Афінська політія», «Нікомахова етика», у яких всебічно розроблена еллін­ська наука про політику.

Держава. її сутність Аристотель трактує як «політичне спіл­кування» людей, що організується заради загального блага. Дер­жава — продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, селищ, об´єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним спілкуванням, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Для Аристотеля держава — об´єднання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно керуючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг — істина»): при прогресуючій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонова­ній Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з індивідів і родин (а не виробників і стражів), із при­ватною власністю при спільному її використанні. «Люди пік­луються усього більш про те, — пише Аристотель, — що належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Аристотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості. Там, де правлять, керуючись загальною користю, такі форми дер­жавного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Непра­вильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної кори­сті, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бід­ність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і користається великим значенням. Такою є політія. Це змішана форма держави, де спо­лучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помірність, у майні — середній статок, при владі тут — середній клас. Такий державний лад — найкращий і довговічний.

^ В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Арис­тотель, основних елементів три: законодорадчий орган про спра­ви держави, другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.

^ У проекті ідеальної держави в Аристотеля всі громадяни у своїй діяльності керуються принципом прекрасного, доброчин­ності. Тут всього два класи — військовий і законодавчий. Пер­ший зайнятий охороною поліса, другий — політичною діяльніс­тю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна — у загальному користуванні всієї держави, інша — у приватному володінні гро­мадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб доставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяльності.

У своєму праворозумінні Аристотель слідує Сократові і Пла-тонові. У нього поняття справедливості зв´язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворен­ня. Тому право, за Аристотелем, служить критерієм справедли­вості, регулюючою нормою політичного спілкування. Право як Політичне явище поділяється на природне й умовне (волеуста-Новлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значен­ая і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на ос­нові звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що слу­жить загальній користі. Слідом за Платоном Аристотель вва­жає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть за­сновані на справедливості, а відповідні неправильним — не бу­дуть відповідати справедливості1. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Він дає свою конструкцію правового регу­лювання: громадські, трудові, сімейні відносини держава регу­лює за допомогою зрівняльної справедливості, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином — за допо­могою розподільної. Іншими словами, йдеться про принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше і чіткіше сфор­мульовані римськими юристами.

Істотною якістю закону у Аристотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, — відзначає він, — в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє втілення в законі. Відступ закону від права означа­ло б виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути спра­вою закону, — підкреслює він, — володарювання не по праву, всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядку­вання, звичайно, суперечить ідеї права».

Законодавство, за Аристотелем, — частина політики, і мисте­цтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображен­ні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» — це прав­ління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддають­ся почуттям і афектам, закон же — «врівноважуючий розум». «Закон повинен панувати над усіма, — наполягає він, — магіст­ратам же і Народним зборам повинно бути надано обговорення детальних питань».

Такими є нові й оригінальні ідеї, розроблені Аристотелем у розвиток політико-правової думки Сократа і Платона.

4.

В останній третині IV ст. до н. є. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза давньогрецької державності ви­разно проявилася й у вченнях Епікура, стоїків, Полібія.

Епікур (341—270 р. до н. є.) — послідовник Демокріта, автор багатьох філософський творів, засновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінності його етики — задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Сво­бода трактується як відповідальність людини за розумний вибір свого способу життя. Розумний же вибір лежить поза суспіль­ним і політичним життям.

^ Головна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпе­ка досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспільства. З таким розумінням змісту свобо­ди зв´язане і епікурівське трактування держави і права як догово­ру людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від природи, — пише він, — є договором про корисне — з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди...» Тут справедливість виступає як природне пра­во, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливості, висту­пають як публічна гарантія свободи, безпеки й автономії індиві­да. «Закони, — вважав Епікур, — видані заради мудрих, — не для того, щоб вони не робили зла, а для того, щоб їм не робили зла». Тут переконаний індивідуаліст виступає супротивником крайньої демократії, влади «натовпу». Власне, це — філософія індивідуалізму.

Епікурівське договірне трактування держави і права має на Увазі рівність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії індивідів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки.

Зенон (біля 336—264 р. до н. є.) з Кітіона на о-ві Кіпр, засно­вник школи стоїцизму, який навчався, зокрема, у філософів платонівської Академії.

Відповідно до філософії Зенона над світом панує необхід­ність (або Фатум). Світобудова управляється нею, долею і бо­жественним розумом.Необхідність, доля у вченні стоїків висту­пають як «природний закон» («загальний закон»), який «має силу і велить (робити) правильне і забороняє протилежне». «Того, хто кориться їй, доля веде, а непокірного тягне». По суті стоїки розвивали доктрину природного права. Витоки права вони виво­дили з самою природою закладеного порядку. Так, учень Зено­на Хрісіпп приводить наступне судження: «Неможливо відшу­кати який-небудь інший принцип чи яке-небудь інше джерело справедливості, крім як даного нам самим Зевсом і Природою. Коли ми хочемо що-небудь сказати про добро чи зло, то як початкові крапки будь-якого нашого міркування всякий раз по­винні служити Бог і Природа». Усе, що не відбувається у світі, заздалегідь визначено і тому зовсім не підвладне впливу з боку людей. Свобода їх волі виключалась. Таке основне кредо пред­ставників цього філософського напрямку.

Важливим поняттям у вченні Зенона виступає поняття мети. Метою розумної людини є доброчесне життя, відповідне природі, природним законам. Слідування людини неписаному закону, з яким він узгоджує свої вчинки, є обов´язок. Діоген Лаертський повідомляє: «Зенон перший вживав слово «обов´язок», тому що він вивів його зі слів «те, що личить» — обов´язок є «дія, властива природним створінням». Поняття обов´язку, долгу знецінювало сенс і роль родини, шлюбу, особистого життя. Благо держави ці­нувалося вище блага індивіда. Стоїки заявляли, що доброчесна людина не зупиниться перед тим, щоб принести себе в жертву державі. Отже, альтруїзм несумісний з індивідуалізмом.

Відштовхуючись від універсального характеру природного за­кону, Зенон і його учні розвивали космополітичні погляди на державу: всі люди і за своєю природою, і за законом світобудови — громадяни єдиної світової держави (космополісу), громадя­ни Всесвіту. Рабство не має виправдання. Любов до себе подіб­них _ вимога вищого закону. Хто віддаляється від однієї люди­ни, віддаляється від усього людства, тому що усі рівні за природою, обдаровані розумом і свободною волею. Відповід­ність природного зв´язку людей загальному закону світобудови, на думку стоїків, є підставою і причиною справедливості в спіл­куванні людей. Вона грає в їх вченні роль нормативно значу­щого принципу і критерія для держави, її законів.Стоїки висту­пали за їх неухильне дотримання. Ідеї давньогрецьких стоїків пізніше розвивали римські стоїки.

Вчення стоїків вплинуло на давньогрецького історика і по­літичного діяча Полібія (біля 205—128 р. до н. е.). Автор знаме­нитої «Загальної історії в сорока книгах» розвивав вчення Пла­тона, Аристотеля і їх послідовників про державу, її походження й еволюцію, форми, лад, виклав історичний підхід до питань держави і права.

Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані на­чала до історичного процесу. Долі народів, держав, історичних дія­чів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Давньогрецький історик не заперечу­вав і впливу видатних діячів на історичні події, долі народів.

Полібій стверджував: подібно до живих організмів усяке су­спільство проходить у своєму розвитку чотири стадії — заро­дження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспіль­ства трактується як нескінченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюються, переходячи одна в іншу, і знову повертаються».

Слідуючи Платонові й Аристотелю, Полібій вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві. Залежно від числа правлячих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризу­ється спокоєм, гармонією відносин між правлячими і підлегли­ми, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але за наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Так, первісний вождь, цар, «що ви­ділився з юрби своєю силою і відвагою», з часом перетворюєть­ся в тирана (особливо псується царська влада його спадкоємцями). Тиранія — час упадку влади, беззаконня, сваволі, який люди шляхетні і відважні не бажають переносити. За підтримки на­роду вони скидають тирана і засновують аристократію. Спочат­ку її правителі піклуються про загальне благо, але поступово перероджуються в олігархів, зловживають владою. В олігархії панує беззаконня, корисливість, пияцтво й обжорство.

Успішний виступ народу проти олігархів приводить до демо­кратії, де при житті першого покоління правителів високо ціну­ються рівність і свобода. Але поступово юрба, що звикла году­ватися за рахунок чужих подачок, вибирає собі у вожді демагога, а сама усувається від державних справ. Демократія вироджуєть­ся в охлократію. З погляду коловороту державних форм охло­кратія є не тільки гіршою, але й останньою ступінню в зміні форм. При ній «панує сила, а юрба, що збирається навколо вождя, здійснює вбивства, вигнання, переділи землі, поки не здичавіє зовсім і знову не знайде володаря і самодержця». Так історичний коловорот державних форм замикається і з´єдну­ється знову з висхідним.

Нестійкість простих форм держави, хоча і правильних, де втілюється лише одне начало, згодом вироджується, що приво­дить Полібія до висновку: «Безсумнівно найдосконалішою фор­мою слід визнати таку, у якій з´єднуються особливості усіх форм, пойменованих вище», тобто царства, аристократії і демократії. Головну перевагу змішаної форми правління він бачив у забезпе­ченні стійкості, довговічності держави, запобіганні переходу до перекручених форм правління. Таким найкращим устроєм, на його думку, вирізняється римська держава. Стійкості держави тут додають повноваження «трьох влад» — влади консулів, сена­ту і народу, що виражають царське, аристократичне і демокра­тичне начало. Правильним сполученням і рівновагою цих влад Полібій пояснював велич і могутність Римської імперії.

Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманний і праву. Етичні норми поведінки, що зародилися серед людей у про­цесі розвитку людського суспільства, закріпилися в звичаях, які, у свою чергу, з утворенням держави закріпилися в законах. Він ви­хваляє «добрі звичаї і закони», що «вносять доброчинність і помі­рність у приватне життя людей, у державі ж оселяють смиренність і справедливість».

Додатки:

  1. Дике” – в Древней греции категория справедливости, основа и принцип существующего обычая и обычного права.

  2. Тимократия” – форма государства, когда у власти находится верхушка военных и политика направлена на военные действия. Сформулирована в период расцвета политико-правовой мысли Древней Греции (V – первая половина IV в.) Платоном в книге “Государство”. Примером может служить критско-спартанский тип государственного устройства.

  3. Полития” – идеальная форма правления по взглядам Аристотеля. Объединяет в себе лучшие стороны олигархии и демократии.

  4. Охлократия” – в древнегреческих политико-правовых учениях (Полибий) “власть толпы”.

  5. Естественное право” – совокупность принципов, прав и ценностей, продиктованных самой природой человека и в силу этого не зависящих от законодательного признания или непризнания их в конкретном государстве.

  6. ^ Позитивное право” - право, которое действует в данныое время. Применяется в науке для характеристики действующих правовых норм и их отличия от норм, которые были отменены или фактически утратили силу.

  7. ^ Уравнивающая справедливость – категория была сформулирована в период расцвета политико-правовой мысли Древней Греции (V – первая половина IV в.) Аристотелем. Вид справедливости, критерием которой является “арифметическое равенство”, а сферой применения – гражданско-правовые договоры, компенсация ущерба, наказания и др.

  8. ^ Распределяющая справедливость - была сформулирована в период расцвета политико-правовой мысли Древней Греции (V – первая половина IV в.) Аристотелем. Вид справедливости, критерием которой является “геометрическое равенство”, а сферой применения - распределение общих благ по достоинству прапорционально вкладу того или иного лица в общество.

  9. Стоицизм” – направление античной философии, по которому все мироздание управляется судьбой (законом, разумом всего сущего, имеющим божественный характер), а государство выступает как естественное объединение, а не как искусственное, договорное образование.

Тести:
  1   2

Схожі:

1. Загальна характеристика та періодизація icon1. Загальна характеристика та періодизація
Тема читається на другому курсі юридичного факультету та в Коледжі на четвертому курсі з 3-го питання на даному тижні. В коледжі...
1. Загальна характеристика та періодизація icon1. Загальна характеристика та періодизація
Тема читається на другому курсі юридичного факультету та в Коледжі на четвертому курсі з 3-го питання на даному тижні. В коледжі...
1. Загальна характеристика та періодизація iconЗміст: вступ розділ I. Поняття та загальна характеристика економічних злочинів в україні
Загальна характеристика злочинних технологій збагачення з використанням легальних форм господарської діяльності
1. Загальна характеристика та періодизація icon«затверджую» Ректор С. В. Савченко 2012 р. Програма
Поняття «арабська література». Склад арабської літератури та історичні зміни в ньому. Спроби періодизації історії арабської літератури:...
1. Загальна характеристика та періодизація iconКонцепція життєвого циклу організації
Періодизація наукового менеджменту та характеристика основних етапів його розвитку
1. Загальна характеристика та періодизація iconКалендарний план лекцій з психіатрії та наркології для студентів 4 курсу мед фак. №1,2 за спеціальністю «Лікувальна справа» на весняний семестр 2010-2011навчального року
Емоційний стрес І психічна травма. Загальна характеристика психогеннних розладів та їх класифікація. Загальна характеристика невротичних...
1. Загальна характеристика та періодизація iconДокумент про охорону
Територія: загальна характеристика (розмір, форма, рельєф, оточеня І т д.); композиційна характеристика, функціонально-декоративні...
1. Загальна характеристика та періодизація iconКартка пам ’ ятки архітектури
Територія: загальна характеристика (розмір, форма, рельєф, оточеня І т д.); композиційна характеристика, функціонально-декоративні...
1. Загальна характеристика та періодизація iconМакроекономіка ● Мікроекономіка ● Бухгалтерський облік
Види господарського обліку І їх характеристика. Предмет бухгалтерського обліку та головні його об’єкти. Загальна характеристика методу...
1. Загальна характеристика та періодизація iconМакроекономіка ● Мікроекономіка ● Бухгалтерський облік
Види господарського обліку і їх характеристика. Предмет бухгалтерського обліку та головні його об’єкти. Загальна характеристика методу...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи