Лекція Основи вчення про конституцію icon

Лекція Основи вчення про конституцію




Скачати 258.51 Kb.
НазваЛекція Основи вчення про конституцію
Дата09.09.2012
Розмір258.51 Kb.
ТипЛекція

Лекція 1.6. Основи вчення про конституцію



План лекції


1. Поняття конституції, її природа та функції. Основні положення конституційної доктрини.

2. Основні етапи розвитку конституції.

3. Види конституцій.

4. Способи прийняття конституції.


1. Поняття конституції, її природа та функції. Основні положення конституційної доктрини



Термін «конституція» у різні часи використовувався в різних значеннях.

Вважається, що слово constitutio як нормативно-правий термін уперше вживалося в актах Стародавнього Риму (вони починалися зі словосполучення «Rem Publicum Constituere…», що означає – «Римський народ установлює…» (у цьому випадку «римський народ» – як офіційна назва держави)1.

З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог – «політія») для позначення нормативно-правових актів важливого державного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська політія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося більше 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституціями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, наприклад, акти, що їх видав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

В середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вільності феодалів (Велика хартія вільностей 1215 р. в Англії; акти Фрідріха II – «Конституція про права князів духовних» (1220 р.), «Конституція про права князів світських» (1232 р.); Великий березневий ордонанс 1358 р. у Франції тощо).

Втім, ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її сучасному розумінні не існувало. Як не було і таких законів, що їх можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчості, як акти, що визначали б належну організацію державної влади, закріплювали б надійні гарантії прав і свобод людини.

«Батьком» нормативно-правового терміна «конституція» в його сучасному значенні, як зазначає В. М. Шаповал, був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск’є (1689–1755), який, зокрема, використовував його для характеристики державного ладу тогочасної Великої Британії2.

Сьогодні наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях; насамперед, прийнято розрізняти конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, жи­ву тощо). При цьому існують різні підходи до розкриття їхнього змісту.

^ Юридична конституція – це система правових норм, які закріплюють засади конституційного (державного) ладу, встановлюють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадянина, визначають систему, принципи організації та функціонування органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. У визначенні юридичної конституції, на думку автора, слід звернути увагу на такі обставини:

– по-перше, практично в усіх державах світу існують норматив­ні акти, що іменуються конституціями. Але нія́к не всі ці акти закріплюють такі принципи організації державної влади, взаємовідносин влади з людиною та суспільством, які створюють передумови становлення конституційного ладу (на що, власне кажучи, і спрямовано конституцію). Тому подібні акти з досить великим наближенням можна вважати конституціями – це скоріше «квазіконституції», оскільки вони не встановлюють належної організації державної влади, не забезпечують її обмеженість правом, не гарантують права і свободи людини і громадянина. Такі конституції, а їх яскравим прикладом слугують «радянські конституції» приймаються з метою надання видимості легітимності узурпованій владі, виконують роль своєрідних декорацій недемократичної системи влади;

– по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «конституція» вживається термін «основний закон», причому в багатьох працях ці терміни вживаються як тотожні3. Ця проблема має досить давні історичні корені. Відомо, що нормативно-правовий термін «основний закон» виник у ХVІ ст. (франц.: lех fипdатепtalis), коли він з’явився у працях французьких «тираноборців» для позначення акта, який не тільки визначав би устрій держави, статус її головних інститутів, зокрема й монарха, а й мав би бути головним, центральним серед інших нормативних актів. Отож, від самого початку вживання в терміні «основний закон» наголошувалося на формальній ознаці відповідного нормативного акта – його вищій юридичній силі.

Сьогодні ототожнювати поняття «конституція» та «основний закон» навряд чи доцільно, оскільки, з одного боку, конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно до інших законів, наприклад, конституції Великої Британії чи Ізраїлю, а з іншого – не всі закони, проголошені основними, можна вважати конституціями – багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного ладу. Тому, якщо виходити з тотожності цих термінів, можна прийти до заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає основного закону, що саме по собі є алогічним – загальновідомо, що саме Велика Британія є батьківщиною конституції та однією з перших у світі конституційних держав. Крім того, в окремих країнах поняття конституції взагалі не пов’язується з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт, що іменується конституцією, однак вища юридична сила визнається не за цим актом, а за Кораном.

Привабливішим уявляється розгляд доцільності розмежування понять «конституція» та «основний закон»4, що дозволяє краще зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від «квазіконституцій» – актів, що лише створюють конституційну видимість. З огляду на це доречним є поділ конституцій на формальні та матеріальні.

^ Формальна (формально-юридична або формалізована) кон­ституція являє собою закон або кілька законів, наприклад, Конституцію Швеції складають чотири акти – Акт про престолонаслідування (1810 р.), «Форма правління» (1974 р.), Акт про свободу друку (1874 р.) та «Основний закон про свободу висловлювань»; Конституцію Фінляндії чотири органічні закони – «Форма правління Фінляндії» (1919 р.), Акт про Едускунте (1928 р.), Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і канцлера юстиції (1922 р.) та Акт про державний суд (1922 р.), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших актів національного законодавства.

^ Матеріальна конституція (конституція, що існує лише в матеріальному сенсі5) являє собою значну кількість ухвалених у різні часи нормативних актів, судових рішень і конституційних звичаїв, які визначають засади конституційного ладу, основи організації органів державної влади, закріплюють і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною владою6. Матеріальна конституція не має формалізованого характеру, тож акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою щодо інших законів.

Якщо юридична конституція – це завжди система правових норм, то терміни фактична, соціальна, жива конституція застосовуються для характеристики реального стану суспільних відносин, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фак­тичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміну «фактична конституція» пов’язана з тим, що юридична конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що реально діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характерно, наприклад, для «радянських конституцій».

При цьому слід розмежовувати поняття «фактичної конституції» та «реальної (дійсної) конституції». Творцем останнього був німецький соціаліст Ф. Лассаль, якому належить відома теза про те, що дійсна конституція країни – це фактичне співвідношення сил, які існують у країні).

Найпоширенішим є використання терміна «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод людини і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, державні символи.

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими,7 конс­титуціями. Кодифікована конституція є зручною для користування її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомитися з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції складаються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які – неосновними.

Нарешті, виділяють юридичні конституції змішаного типу (комбіновані конституції), які складаються із законів (статутів), судових прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інколи (Велика Британія) такі конституції містять правові доктрини (висновки, що містяться в працях відомих вчених, використовувані як докази в судовому процесі).

Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна,
виникли в XVII–XVIII ст. під час демократичних буржуазних революцій, і їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоративних інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити захист людини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав і свобод людини.

Саме в цей час зародився конституціоналізм (схема 7), було закладено і теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета конституційного регулювання, форми та способу прийняття конституції тощо. Початок становлення конституційної доктрини можна пов’язати з працями теоретиків природ­ного права Гуго Гроція, Готфріда-Вільгельма Лейбніца, Христіана Вольфа та інших мислителів ХVІІ – початку ХVІІІ ст., які проповідували цінність природних прав людини, виступали за обмеження держави (актів позитивного права) природним правом.

Вже в другій половині ХVІІ ст. англійський вчений Джон Локк розробив концепцію громадянських свобод та обґрунтував принципово нову модель організації державної влади, що базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та договірну гілки і яка, на його думку, і це було підтверджено світовим досвідом державотворення, може бути захищена від узурпації з подальшим використанням у вузькокорпоративних інтересах.

Ідеї Локка були творчо усвідомлені французьким ученим Шарлем Монтеск’є, який запропонував модель державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки за умови, що кожна гілка влади матиме автономний характер (відокремленість від інших гілок влади) та реальні важелі впливу на інші гілки влади у разі здійснення ними незаконних дій – систему «стримувань та противаг».

Велике значення для становлення конституційної доктрини відіграли також праці французького вченого Жан-Жака Руссо, Вольфа, Ваттеля, Сієса8, ідеологів американської революції, в яких набули подальшого розвитку ідеї суспільного договору, народного суверенітету, установчої влади тощо.





Схема 1. Конституціоналізм

Сформульовані у працях цих та інших учених XVII–XVIII ст. теоретичні положення були використані в розробленні перших писаних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні. Розгляньмо основні з них:

1. Конституція – це акт, за допомогою якого встановлюється така організація державної влади, яка забезпечила б рівність людей у їхніх правах, захист людини, гарантованість її природних прав і свобод (тобто належна, або конституційна, організація влади). Тож призначення конституції полягає в закріпленні нової моделі влади, яка була би захищена від можливої узурпації та функціонувала би в інтересах всього народу. Іншими словами, мова йде про необхідність закріплення нової системи владовідносин у су­спільстві під час переходу від тоталітаризму (феодалізму) до демо­кратії, і кон­ституція відіграє роль юридичного засобу, за допомоги якого ця нова система влади закріплюється, надає їй легітимного характеру.

2. Належна (конституційна) організація державної влади повинна базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і дозволяє захистити людину від деспотії.

3. Установлювати, конституювати належним чином організовану (конституційну) державу може лише народ, якому, і тільки якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, неналежним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини).

4. Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого народ установлює належним чином організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою щодо актів державної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади народу природу (це, в свою чергу, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер організації державної влади).

5. За своєю соціально-політичною суттю конституція являє собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (класів, соціальних прошарків, територіальних або національних спільнот тощо), запис співвідношення політичних сил на момент прийняття конституції. Під кутом зору конституційного ідеалу конституція – це своєрідний суспільний договір, угода між членами суспільства з приводу установлення тієї чи іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була би визнана справедливою.

6. Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень. «Конституції немає, якщо її не можна покласти в кишеню»,– зазначав Томас Пейн.

У досить лаконічній формі призначення конституції та її предмет були сформульовані в п. 16 французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: «Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділу влади, не має Конституції»9. Це положення Декларації і сьогодні може слугувати найкращим критерієм відмежування конституцій від «псевдоконституцій» – документів, які нічого спільного з конституцією, крім назви, не мають.

^ Зміст конституції. Зміст конкретної конституції визначають різні чинники – час прийняття, юридичні та релігійні традиції, загальний рівень правової культури суспільства, географічні та демографічні фактори тощо. Водночас аналіз існуючих конституцій дозволяє виділити норми та інститути, що є обов’яз­ковими елементами будь-якої конституції, а відсутність хоча б одного з них свідчить про їх незавершеність. До них можна віднести:

1. ^ Найважливіші принципи організації державної влади – народний суверенітет, поділ влади, верховенство права, державний суверенітет, гуманізм.

2. Основи правового статусу людини і громадянина – принципи правового статусу людини і громадянина (свободи, рівності у правах і гідності, гарантованості прав і свобод людини тощо), основні права, свободи та обов’язки людини і громадянина та їх гарантії.

3. ^ Форми здійснення народовладдя – пряма та представницька демократія. Організація, структура і компетенція вищих органів державної влади – інститути парламентаризму, глави держави, уряду, вищої судової влади.

4. ^ Основи правового регулювання в державі – ієрархія правових актів, сфери законодавчого регулювання, співвідношення юри­дичної сили міжнародних договорів та актів національного законодавства.

5. ^ Основи правового положення адміністративно-терито­ріаль­­них одиниць (статус суб’єктів федерації).

Звичайно конституції за своїм змістом не вичерпуються зазначеними обов’язковими блоками, вони також можуть установлювати основи зовнішньої політики держави, основи економічної, екологічної та соціальної політики, основи взаємовідносин держави з окремими інститутами громадянського суспільства (наприклад, церквою) тощо.

^ Функції конституції – це основні напрями її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Основні з них:

юридична функція пов’язана з тим, що конституція є основним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є базою чинного законодавства і визначає всю систему правового регулювання в суспільстві;

політична функція полягає в тім, що конституція встановлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства;

ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована – свобода людини, непорушність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять: закріплення контінуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія територіальному розпадові держави10.

^ Дія конституції. Під дією конституції розуміють її впорядковувальний вплив на суспільні відносини. Аналіз дії конституції передбачає визначення часових і просторових меж, кола осіб, на яких поширюються положення конституції, а також механізмів такої. Тобто, мова йде про дію конституції в часі, у просторі та по колу осіб.

^ Дія конституції в часі визначається початком і припиненням її дії. Конституція починає діяти від моменту набуття нею чинності, і цей момент зазначається в самому тексті конституції або в окремому законі. Наприклад, Конституція України 1996 р. згідно зі ст. 160 набула чинності від дня її прийняття. При цьому стають правочинними всі положення конституції одночасно або ж у перехідних положеннях конституції передбачається пізніший строк дієвості окремих її положень. Так, у перехідних положеннях Конституції України визначено особливий порядок введення в дію положень Конституції, що визначають грошову одиницю України (після введення національної грошової одиниці – гривні), порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину (протягом п’яти років після набуття чинності Конституцією) тощо.

Момент припинення дії конституції залежить від того, є вона тимчасовою чи постійною. Тимчасові конституції приймаються на встановлений в цій конституції строк або діють до настання визначених конституцією подій (наприклад, до прийняття постійної конституції). Постійні конституції не містять будь-яких вказівок про строк своєї дії, тобто приймаються на необмежений строк.

^ Дія конституції в просторі характеризується тим, що її положення поширюються на всю територію держави, а зі зміною території держави одночасно змінюється і сфера просторової дії конституції.

^ Дія конституції за кругом осіб характеризується тим, що її положення поширюються на всіх суб’єктів права, що перебувають на території країни. Що стосується громадян, а також своїх юридичних осіб, установ та організацій, то дія конституції поширюється на них також і у випадках перебування за кордоном.

^ Механізм дії конституції містить виникнення прав, свобод, обов’язків і правовідносин. Механізм дії окремих положень конституції – тих, що містять загальнорегулятивні норми, що встановлюють лише загальні рамки відповідних правовідносин,– характеризується суттєвими особливостями. Вони пов’язані з тим, що конституційні норми виступають лише передумовою відповідних правовідносин, а конкретні права та обов’язки виникають згідно з приписами норм чинного законодавства, які конкретизують і деталізують положення конституційних норм. Конституція України містить положення щодо прямої дії її норм (ст. 8). Це передбачає, що норми Конституції України безпосередньо породжують права та обов’язки, але їх конкретизація в чинному законодавстві сприяє підвищенню ефективності реалізації конституційних положень.


^ 2. Основні етапи розвитку конституції.


Історія світового конституційного розвитку охоплює чотири основні етапи:

Перший етап (XVII–XVIII ст.– Перша світова війна) – це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характеризується двома важливими моментами:

– по-перше, відбувається процес формування англійської конституції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика хартія вільностей (Magna Charta) – 1215 р. Так, важливими складовими англійської конституції стали Habeas Corpus Aсt (Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув’язнення за морями – 1679 р.), Білль про права – 1689 р., Акт про престолонаслідування – 1701 р. тощо. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р.;

– по-друге, тоді з’явились і перші формально-юридичні конституції: США – 1787 р., Франції – 1791, 1792 рр., Польщі – 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американська – для конституцій країн Латинської Америки (першу з них було прийнято у Венесуелі вже 1811 р.), а французька – для конституцій європейських країн.

На першому етапі конституційний процес практично зосереджувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші конституції з’явилися в Японії (1889 р.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 р.). Конституції того етапу позначені тим, що вони закріплювали організацію державної влади за принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (американська модель) і «гнучкий» поділ влади (континентальна модель) та визначили взаємовідносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише громадянських і політичних прав.

^ Другий етап конституційного розвитку (період між початком Першої та Другою світовими війнами) характеризується різкою активізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов’язане з демократизацією державно-політичних режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської імперії та Австро-Угорської монархії (наприклад, Латвія, Чехо-Словаччина, Естонія).

Другому етапу також притаманне певне розширення предмета конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до Веймарської конституції Німеччини 1919 р. було введено такі розділи, як «суспільне життя», «господарське життя», «освіта і школа». В Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в економічні відносини громадян, Конституція Ірландії 1937 р. встановлювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення пред­мета регулювання було характерним також і для конституцій Мексики (1917 р.), Іспанії (1931 р.), Чехо-Словаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (американської та континентальної) конституцій розроблялися «соціалістичні конституції», зокрема конституції РСФСР (1918 р.), УРСР (1919 р.), СРСР (1936 р.), Монголії (1940 р.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими «конституціями» принципи організації державної влади, правового становища особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених конституційною теорією та практикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип поділу влади, політичного, економічного та ідеологічного плюралізму. Натомість на конституційному рівні закріплювалися належність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціалістичної власності, підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо. Одночасно соціалістичні конституції, хоч і формально, але дещо розширювали обсяг конституційних прав людини за рахунок окремих соціально-економічних прав.

^ Третій етап конституційного розвитку (1945 р.– кінець 80-х років XX ст.) пов’язаний з тим, що конституційний процес набув загальносвітового характеру, до нього долучилися практично всі держави світу. Цей етап характеризувався використанням різних конституційних моделей: ліберальної (західної), яка склалася на першому та другому етапах; соціалістичної (псевдоконституційної); а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розвиваються.

Своєю чергою, ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій – конституцій держав, де було ліквідовано тоталітарні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції – було характерним значне розширення предмета конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одночасно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

^ Четвертий етап конституційного розвитку почався від кінця 80-х років XX ст. і пов’язаний з ліквідацією тоталітарних і авторитарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвиваються. Так, лише за період 1989–1995 рр. було прийнято близько ста но­вих конституцій. За цей час фактично припинила існування соціалістична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадянських країнах, близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувались у напрямку до цієї моделі й конституції країн, що розвиваються.


^

3. Види конституцій


За більш як 300-річну історію сучасного конституційного розвитку було створено велику кількість конституцій, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації з метою виявлення та вивчення особливостей їх форми, змісту, порядку прийняття тощо.

Класифікація конституцій в літературі традиційно здійснюється за допомогою таких критеріїв: форма конституції; термін дії; спосіб прийняття; порядок внесення змін і доповнень; установлені конституцією форма правління, форма державного устрою і державно-політичний режим тощо (схема 8).

^ За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані11. Писана конституція являє єдиний нормативний акт або кілька актів, перелік яких чітко визначений. Своєю чергою, неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). При цьому остання група джерел складає значну частку в структурі конституції.

Конституційна доктрина вимагає писаної форми конституції. «Конституції немає,– говорив Т. Пейн,– якщо її не можна покласти в кишеню».

Сьогодні не мають писаної конституції лише Велика Британія та деякі її колишні колонії (Австралія, Нова Зеландія). Так, конституцію Великої Британії, як зазначалося вище, складають норми статутного права, які містяться в таких актах, як Велика хартія
віль­ностей (1215 р.), Петиція про права (1628 р.), Білль про права (1689 р.), Акт про престолонаслідування (1701 р.), закони про парламент (1911 і 1949 рр.), Консолідований закон про народне представництво (1983 р.), Закон про расові відносини (1986 р.) та в інших, а також норми загального права і конституційні звичаї.

Доцільно розмежовувати поняття писаної та формально юридичної конституції. Так, конституція може мати письмову форму, але не наділяється найвищою юридичною силою і, отже, не має формально-юридичного характеру. Наприклад, в Ізраїлі було прийнято парламентські акти, де зібрано положення конституційного значення, але їх не можна розглядати як формально-юридичну конституцію, оскільки ці акти не мають вищої юридичної сили щодо інших законів.





Схема 2. Класифікація конституцій

^ За терміном дії конституції поділяються на постійні і тимчасові. Більшість конституцій не передбачають певного терміну дії, себто є постійними, але це не означає неможливості їх зміни або скасування. Тимчасові конституції приймаються на обмежений строк або до настання певних подій, наприклад, до прийняття нової конституції.

^ За способом прийняття розрізняють октройовані (даровані «згори») та народні конституції (прийняті представницьким органом або шляхом референдуму).

Октроювання – це односторонній акт, внаслідок якого суверен установлює або змінює державний лад, умови здійснення політичної влади12. До октройованих відносять конституції, даровані монархом (Непал, 1990 р.), після чого його влада обмежується, президентом (Єгипет у 50–60-х роках) народові, та конституції, даровані метрополією своїй колонії, яка проголошувалася незалежною державою (Конституція Нігерії 1960 р.).

^ За порядком зміни, внесення поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони.

Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні. При цьому набуває поширення класифікація конституцій залежно від ступеня ускладнення процедури їх зміни на:

дуже жорсткі (конституція США), які передбачають обмеження установчої влади колом конституційних положень, що можуть змінюватися («обмеження за предметом перегляду»), чи обставинами, за яких забороняється вносити будь-які зміни до конституції;

менш жорсткі (конституції Пакистану, 1973 р.; Іспанії, 1978 р.; Казахстану, 1995 р.), які передбачають суттєво ускладнену процедуру зміни лише «укріплених» статей.

За таким критерієм Конституцію України можна віднести до конституцій типу дуже жорстких, що випливає зі змісту ст. 157 Конституції України: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану».

^ За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституція Японії 1947 р.) та республіканські (наприклад, конституції Франції, 1958 р.; України, 1996 р.). Залежно від державно-політичного режиму розрізняють демократичні, авторитарні й тоталітарні конституції. Згідно з конституційною доктриною конституція може бути лише демократичною, такою, що встановлює належну модель організації влади,
реально гарантує права та свободи людини і громадянина. Авторитарні (такі, що обмежують певні права людини, насамперед громадянські й політичні) або тоталітарні (затверджують одну ідеологію як загальнообов’язкову і державну та однопартійну систему) конституції за великим рахунком взагалі не можна називати конституціями з огляду на їхній антиконституційний зміст. Це, скоріше, квазіконституції або статутні документи держави.

^ За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні (Конституція ФРН 1949 р.) та унітарні (конституції України, 1996 р.; Греції, 1975 р.). Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами. В свою чергу, суб’єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації державної та муніципальної влади суб’єкта федерації, закріплюють відповідні права і свободи людини і громадянина тощо.


^ 4. Способи прийняття конституції.


Спосіб прийняття конституції залежить від того, у якій
формі здійснюється установча влада. Після прийняття конституція легалізується, тобто стає законним документом, який має найвищу юридичну силу. В літературі виділяють три основні способи при­йняття конституції: виборцями шляхом референдуму, представницьким органом та главою держави або главою виконавчої влади13.

Референдум забезпечує найвищу ступінь легітимності конституції та може застосовуватися як завершальна стадія конституційного процесу, коли на всенародне затвердження виноситься конституція, попередньо схвалена представницьким органом (конституції багатьох штатів США, Бенін, Конго, Іспанія, Румунія, Польща та ін.). У деяких країнах конституції приймалися шляхом референдуму та без участі в її розробленні будь-якого представницького органу (конституції Франції, 1958 р.; Казахстану, 1995 р.; Росії, 1993 р.).

До представницьких органів, які можуть наділятися установчою владою (за дорученням народу), належать установчі збори (конституційні асамблеї, конституційні конвенти тощо), парламент, надпарламентські установи.

1. ^ Установчі збори – це представницький орган, що обирається спеціально з метою розроблення і прийняття конституції. Вперше установчі збори (Філадельфійський конвент) було скликано у США 1787 р.; вони складалися з 74 делегатів і працювали чотири місяці. Установчими зборами приймалися, наприклад, конституції Тунісу (1956 р.), Намібії (1990 р.), Болгарії (1991 р.). Установчі збори в різних країнах мали різний спосіб формування та наділялися різним об’ємом компетенції. Так, за способом формування виділяють дві групи установчих зборів:

а) сформовані шляхом загальних і прямих виборів;

б) збори, частина делегатів яких обирається шляхом прямих або непрямих виборів, а інша частина призначається.

За обсягом компетенції установчі збори поділяються на:

а) суверенні, які наділяються правом розробляти і приймати конституцію (США, 1787 р.; Індія, 1950 р.; Італія, 1947 р.; Португалія, 1976 р.);

б) несуверенні, які розробляють і приймають проект конституції, а для затвердження вона виноситься на референдум або передається іншому органові (наприклад, конституції Кувейту, 1962 р.; Гани, 1979 р.; Туреччини, 1982 р.). Власне, такі органи виконують роль консультативних установчих зборів.

Залежно від призначення установчі збори поділяються на:

а) установчі збори з обмеженими повноваженнями – представницькі органи, для яких розроблення (розроблення і прийняття) конституції є єдиною функцією, після здійснення якої вони розпус­каються (наприклад, США, 1787 р.);

б) установчі збори з необмеженою компетенцією – представницькі органи, які одночасно з установчою владою здійснюють повноваження парламенту (Франція, 1946 р.; Італія, 1947 р.; Бразилія, 1988 р.).

2. У багатьох країнах світу, зокрема і в Україні, конституції приймалися парламентами. При цьому застосовуються два способи:

а) реорганізація парламенту в установчі збори, що передбачає спеціальну процедуру отримання парламентом мандата виборців на те, щоб діяти як установчі збори (Шрі-Ланка, 1972 р.; Танзанія, 1977 р.; Замбія, 1992 р.);

б) без формальної реорганізації в установчі збори, коли конституція приймається із застосуванням звичайної парламентської процедури, передбаченої конституцією, що скасовується (напри-
клад, конституції Мозамбіку, 1990 р.; Грузії, 1995 р.; України, 1996 р., та ін.).

Парламентський спосіб прийняття конституції застосовується також і як попереднє ухвалення конституції перед тим, як вона виноситься на референдум (наприклад, в Іспанії 1978 р.; Польщі 1997 р.). Такий спосіб прийняття конституції дозволяє поєднати кваліфіковане обговорення проекту в парламенті з реалізацією права народу висловити свою волю щодо тексту конституції.

3.^ Надпарламентські установ – це спорадично діючі виборні органи, які формують постійнодіючий парламент (приміром, Всекитайські збори народних представників – КНР, З’їзд народних депутатів – Росія, за Конституцією РСФСР 1978 р., Великий народний хурал – Монголія).

4. ^ Глава держави є суб’єктом права прийняття конституції в деяких монархічних державах. Прийнятими монархом (дарованими владою монарха), себто октройованими, є, наприклад, конституції Кувейту, Бахрейну, Катару, Оману, Саудівської Аравії, Об’єднаних Арабських Еміратів.

В історії конституційного розвитку відомі і деякі специфічні способи прийняття конституції, що їх, проте, не можна віднести
до легітимних, приміром – прийняття конституції вищим керівним органом правлячої політичної партії – в Анголі, 1975 р.; Мозамбіку, 1975 р.; Конго, 1969 р.; Іраку, 1970 р.

Розроблення і прийняття деяких конституцій пов’язується з окремими видатними політичними діячами, і вони називаються «харизматичними». Такими, наприклад, можна вважати сталінську Конституцію СРСР (1936 р.), деголлівську Конституцію Франції (1958 р.).

1 Див.: Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Ч. 1: Посібник для студентів.– Л.: Астролябія, 2003.– С. 6; Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка.– К.: Наук. думка, 1999.– С. 101; Стахів М. Зміна назви держави як вислід розвитку держави // Науковий збірник УВУ.– Мюнхен, 1948.– Т. 5.– С. 186–187.

2 Див.: Шаповал В. М. Від Руської Правди до Декларації про державний суверенітет України. Історичні форми правового регулювання державно-владних відносин // Віче.– 2000.– № 7.– С. 19.

3 Див., наприклад: Баглай М. В. Конституционное право Российской
Федерации: Учебник для юридических вузов и факультетов.– С. 65; Колюшин Е. И. Конституционное (государственное) право России: Курс лекций.– С. 29; Якушев А. В. Конституционное право зарубежных стран (курс лекций).– М.: ПРИОР, 1999.– С. 8.

4 Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов.– М.: ФОРУМ; ИНФРА, 1998.– С. 110.

5 Алебастрова И. А. Конституционное право зарубежных стран: Учебное пособие.– С. 16.

6 У деяких джерелах термін «матеріальна конституція» використовується як тотожний термінам «фактична конституція», «соціальна конституція» (див., наприклад: Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран.– С. 27).

7 Див.: Чиркин В. Е. Конституционное право: Россия и зарубежный опыт.– М.: Зерцало, 1998.– С. 29.

8 Зокрема, слід зазначити працю Сієса «Що таке третій стан».

9 Цит. за: Конституции зарубежных государств.– М.: Изд-во БЕК, 1996.– С. 137.

10 Див.: Баглай М. В. Конституционное право Российской Федерации.– С. 62–64.

11 Правильніше було б вживати термін «частково писані конституції», оскільки їх важливу складову становлять писані закони.

12 Див.: Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учеб­ник для вузов.– С. 143.

13 Див.: Сравнительное конституционное право.– М.: Манускрипт, 1996.– С. 134.




Схожі:

Лекція Основи вчення про конституцію iconМіністерство охорони здоров'я україни міністерство освіти І науки україни
Навчальний посібник містить тексти лекцій з основ біології. Висвітлені основні питання загальної біології, загальні закономірності...
Лекція Основи вчення про конституцію iconПолітичні та правові вчення античного риму
У своїх теоретичних конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їхні вчення про політику...
Лекція Основи вчення про конституцію iconТема: Будова речовини
Теоретичні основи вчення про будову та властивості макротіл. Чотири стани речовини: газ, рідина, тверде тіло та плазма
Лекція Основи вчення про конституцію iconТематичний план практичних занять з курсу загальної хірургії з доглядом за хворими
Змістовий модуль Введення в хірургію. Асептика та антисептика. Десмургія. Основи анестезіології та реанімації. Вчення про рани
Лекція Основи вчення про конституцію iconТематичний план практичних занять з курсу загальної хірургії з доглядом за хворими
Змістовий модуль Введення в хірургію. Асептика та антисептика. Десмургія. Основи анестезіології та реанімації. Вчення про рани
Лекція Основи вчення про конституцію iconТематичний план практичних занять з курсу загальної хірургії з доглядом за хворими
Змістовий модуль Введення в хірургію. Асептика та антисептика. Десмургія. Основи анестезіології та реанімації. Вчення про рани
Лекція Основи вчення про конституцію icon«метафізика» арістотеля для студентів мп «Філософія»
Арістотеля, методологічні засади «першої філософії», вчення про сутність, теологія Арістотеля, категоріальне вчення. Курс будується...
Лекція Основи вчення про конституцію iconПрограма курсу «метафізика» арістотеля для студентів мп «Філософія» («Історія філософії»)
Арістотеля, методологічні засади «першої філософії», вчення про сутність, теологія Арістотеля, категоріальне вчення. Курс будується...
Лекція Основи вчення про конституцію iconПравові вчення ХХ століття неокантіанство Психологічна школа права
Неокантіанство. Головним представником цього напряму був німецький правознавець, професор університету в Галле Рудольф Штаммлер (Stammler),...
Лекція Основи вчення про конституцію iconЗвіт заступника декана факультету журналістики про виховну роботу за 2010/2011 н р. № Заходи Назва заходу Дата
Шевченківські дні. Лекція про творчість Т. Г. Шевченка публічна лекція «Шевченко І сучасність»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи