Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 icon

Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1




НазваУчебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1
Сторінка1/5
Дата10.03.2013
Розмір0.66 Mb.
ТипУчебник
  1   2   3   4   5

Тема: Предмет та джерела екологічного права України (Права довкілля)


Література


1.Екологічне право України. Під. Ред. Кобецької.Вид. ЮрінкомІнтер.,К.2007

2.Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ.навч.закладів / А.П.Гетьман В.К.Попов, М.В.Шульга та ін.; за ред.А.П.Гетьмана та М.В.Шульги – Харків.: Право, 2009. –С.33.

3.Екологічне право України. Академічний курс: Підручник / Г.І. Балюк, М.В. Краснова, Ю.С. Шемшученко та інші; За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: “Юридична думка”, 2008. – С.25.

4.Природноресурсове право України: Навч. посіб. / За ред. І.І. Каракаша. – К.: Істина. 2005. – с.3-50.

5.Право довкілля (екологічне право) : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл.; за ред. П.Д.Пилипенка. – К.: Ін Юре, 2010. С. 34-45.

6.Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібник для юрид. фак. вузів. – К.: Вентурі, 1996. – С.14-29.

7.Балюк Г.І. Екологічне право України: Конспект лекцій у схемах (Загальна і Особлива частини): Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2006 . – 192 с

8.Боголюбов С.А. Экологическое право.Учебник для вузов. – М.: Норма-Инфра, 2001.–С.3-20

9.Бринчук М.М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. – М.: Юристъ, 1998. –С.4-1.

10.Актуальні проблеми міжнародного права навколишнього середовища. Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Дж. Бонайн. Підручник / Під заг. ред. – Львів. Вид. центр ЛНУ, 2002.

11.Балюк Г. І. Проблеми кодифікації та реалізації екологічного законодавства України // Фіксований виступ на круглому столі: “Екологічний кодекс: міфи та реальність”. Київ, 12-13 травня 2005 року. – К.: 2005. - 7 с.

12.Бобкова А. Перспективи розвитку екологічного законодавства // III Всеукраїнська конференція "Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація“. – Київ, 1995. – С.81-82.

13.Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического права // Государство и право. – 1998. – №9. – С. 20-28.

14.Державна екологічна політика за роки незалежності України і шляхи подальшого її розвитку. Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. К., 1999. – C. 5-9.

15.Костицький В. Екологія перехідного періоду: Право, держава, економіка. київ, 2001, Український інформаційно-правовий центр. С.46-50.

16.Костицький В.В. Конституційне регулювання охорони довкілля: український та світовий досвід // ПУ. – 2003. № 4. С. 181-185.

17.Малишко М. Актуальні проблеми розвитку і кодифікації екологічного законодавства // Право України. – 1993. – №7-8. – С.22-25.

18.Петров В.В. Экологическое право России. – М.: Изд-во БЕК, 1995. –С.5-56.

19.Пилипенко П.Д. Про поняття права довкілля. Матеріали XVI регіональної науково-практичної конференції(лютого 2008 р.)- Львів: юридичний факультет ЛНУ ім.. Івана Франка

^ ПРО ПРАВО ДОВКІЛЛЯ ТА ЙОГО ПРЕДМЕТ

П. Пилипенко

Розглянено проблеми становлення і розвитку в Україні права довкілля як

самостійної галузі у системі вітчизняного права. У статті наводяться аргументи саме

такої назви цієї галузі, а не традиційно-вживаної на пострадянському просторі –

екологічне право. З огляду на необхідність інтеграції до сучасних правових систем

з’ясовується предмет права довкілля, що є невід’ємною складовою міжнародних

суспільних відносин у сфері охорони довкілля. При цьому відносини, які формують

предмет цієї галузі (екологічні відносини), є комплексними відносинами.

Ключові слова: довкілля, право довкілля, екологічне право, предмет правового

регулювання, правові відносини.

До проблеми назви системи правових норм, які регулюють суспільні відносини у

сфері охорони довкілля зверталися не тільки вітчизняні [1], але й російські вчені [2].

Незважаючи на доволі вагомі аргументи, що ними послугувались противники

загальноприйнятої тепер назви цієї галузі (екологічне право) переконати юридичну

громадськість їм так і не вдалося. Однак, сучасний стан суспільних відносин у

сфері взаємодії суспільства і природи, розвиток законодавчої бази практики

застосування відповідного законодавства та інтеграція України до Європейського

співтовариства все більше потребують приведення у відповідність назви цієї галузі

права до її зарубіжних аналогів.

Відомо, що ефективність правового забезпечення чималою мірою залежить від

стану систематизації законодавства, від того, наскільки обґрунтовано і закономірно

та чи інша галузь права посідає місце у системі права. Важливо також, щоб

відповідні суспільні стосунки, які лежать в основі поділу цієї системи на окремі

галузі, адекватно відображали потреби економічного й соціального розвитку

держави і при цьому потребували свого врегулювання з допомогою правових норм.

Тому вже сьогодні можна окреслити чимало підстав, що засвідчують необхідність

виділення в системі галузей вітчизняного права такої важливої галузі, як право

довкілля.

Широкому загалу юристів право довкілля добре відоме як екологічне право.

Саме з такою назвою його навчають студентів, позначають галузь права і

використовують в юридичній науковій та навчальній літературі. Щоправда, були

часи коли право довкілля називали також “правом охорони природи”,

“природоресурсовим правом”, “природоохоронним правом” або

“природоресурсовим та природоохоронним правом” чи “правом навколишнього

середовища”.

Такий досить широкий спектр найменування системи правових норм, що

регулюють відповідну сферу суспільних відносин, є наслідком впливу на

формування назви цієї галузі права як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників.

Перші були пов’язані з трансформацією відносин, що об’єктивно відбувалася в

міру розвитку суспільства і потребувала втручання правових приписів для

забезпечення балансу взаємодії природи і суспільства. На самому початку ці

відносини зводилися до елементарного використання природних ресурсів, а з

часом переросли в охорону цих ресурсів у процесі їхнього використання.

Змінювався предмет правового регулювання – змінювалася назва галузевих норм.

Суб’єктивні ж чинники, що впливали на формулювання назви цієї правової

спільності пов’язані із розвитком правничої науки у галузі охорони довкілля та

виражали деяку спільну ідею провідних вчених-екологів звести до єдиного

знаменника усі існуючі на той час правові норми і подати їх як єдину галузь права.

Свою найбільш вживану тепер назву “екологічне право” ці норми отримали,

починаючи з 80-х років минулого століття. Тоді у Віснику Московського

університету було організовано так званий “круглий стіл”, який присвятили

виробленню концепції екологічного права, де чимало науковців підтримали саме за

таку назву цієї галузі права і навчальної дисципліни [3, с. 33–56]. І хоча особливих

аргументів на користь згаданої назви висловлено не було, завдяки вольовому

рішенню природоресурсове та природоохоронне право були перейменовані в

екологічне право.

Вважається, що назва тієї чи іншої галузі права повинна відображати

специфіку певних суспільних відносин, що є предметом правового регулювання

відповідних норм, а також враховувати історичний досвід формування зарубіжної

та вітчизняної системи права. І саме з огляду на ці критерії назва “екологічне

право” навряд чи може вважатися достатньо коректною. Адже, якщо

проаналізувати етимологію слова “екологія”, то у перекладі з грец. (oikos – оселя,

середовище й logos – поняття, вчення) воно означатиме не що інше, як “вчення про

середовище” [4].

Тим самим, застосувавши цей термін до назви галузі права матимемо дослівно

– право науки про середовище. Очевидно, що така назва навряд чи може

вважатися вдалою і задовольняти вимоги правничої думки та юридичної практики.

Адже об’єктом регулювання не може виступати система знань про взаємодію

суспільства й природи, ним може бути саме довкілля.

Важливо зазначити, що проблема назви “екологічне право” неодноразово

піднімалася у наукових юридичних колах і при цьому зазвичай робились спроби

привести її у відповідність, в тому числі й з існуючою міжнародною практикою,

яка склалася у країнах з розвиненою демократією для регулювання відносин у

сфері охорони довкілля [1, с. 67–68]. Однак спроби ці врешті-решт завершувались

невдало і як видається саме через те, що у перекладі на російську мову відповідний

англійський чи німецький аналог видавався таким же нелогічним, як і назва

“екологічне право”.

Річ у тім, що в англомовних країнах відповідна галузь права має назву

Environmental law, а у Франції і Німеччині вона звучить, відповідно, як: droit de

l`environnment та Umweltrecht. Дослівно на російську мову усі ці назви

перекладаються як – “право окружающей среды”. І чимало науковців саме так і

пропонують називати теперішнє екологічне право. Та якраз тут і вбачається ось та

друга недоречність зазначеної назви.

Відомий російський вчений Н.Ф. Реймерс, зокрема, наголошує, що у

словосполученні “окружающая среда” дуже виразно можна побачити тавтологію,

яка є характерною для перекладу з англійської – “environment” чи німецької

“umwelt”. Він вважає, що такий переклад є неправильним, оскільки в російській

мові слово “окружающий” вимагає додаткового уточнення – окружающий кого

[2, с. 21]. Тобто, до назви “право окружающей среды” на його думку логічно було б

додати слово “окружающей человека среды”. Вітчизняні науковці, які займаються проблемами екологічного права, зазвичай

користуються російськомовними джерелами, а тому на українську мову “право

окружающей среды” перекладають як “право навколишнього середовища”. А у

такому формулюванні український варіант назви нічим особливим не відрізняється

від свого російського аналога, і тому зберігає усі його тавтологічні властивості.

Якщо ж вдатися до спроб дослівного перекладу вже згадуваних англійського

“environment”, французького “l’environnеment” чи німецького “umwelt”, то усі вони

українською мовою звучатимуть як довкілля. Отже, Environmental law або

Umweltrecht могли би подаватися українською мовою як право довкілля. І до речі,

саме цим терміном послугується законодавець, проголошуючи у ст. 50 Основного

закону право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля та гарантуючи при

цьому право вільного доступу до інформації про стан останнього.

Великий тлумачний словник сучасної української мови подає слово “довкілля”

як навколишнє середовище, оточення, в якому існує жива істота, організм

[5, с. 232]. Варто також наголосити, що довкілля є однією з найбільш

фундаментальних категорій сучасної науки та практики. Саме довкілля, а не

природа є інтегрованим об’єктом правового регулювання суспільних відносин на

сучасному етапі як у вітчизняному, так і в міжнародному праві.

Як об’єкт законодавства поняття “довкілля” у країнах з розвиненою ринковою

економікою набуло поширення у 60–70 роках минулого століття. Це якраз той

період, коли стан природи досягнув свого кризового рівня. В Україні зазначена

проблема отримала своє юридичне закріплення у законі “Про охорону

навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р. [6].

Це були часи все ще радянської системи права, а тому й назва законодавчого

акта нічим не відрізняється від домінуючої на той час доктрини про навколишнє

природне середовище, (а не – довкілля) як об’єкт правової охорони. Лише з

ухваленням у 1996 р. Конституції України термін довкілля отримав своє легальне

закріплення.

До речі, на проблему розмаїття назв відповідної галузі права звертає увагу

відомий фахівець вітчизняної правничої науки Ю.С. Шемшученко. Цитуючи

Р. Декарта, який писав, що можна уникнути половини помилок, якщо домовитись

про поняття, він зокрема наголошує, що “... ми мусимо адаптувати свою еколого-

правову термінологію до міжнародних стандартів. Ситуацію, коли одна й та сама

галузь права називається по різному (екологічне право, право охорони

навколишнього середовища, право охорони довкілля), не можна вважати

нормальною” [7, с. 12].

Назва “право довкілля” видається на перший погляд дещо незвичною для

вітчизняного правника. Традиційно слово “право”, що є основним у цьому

формулюванні ставиться в українському вживанні на другу позицію. Та видається,

що таку послідовність можна пояснити хіба що мовними традиціями. Адже від

того, що ми цивільне право назвемо “правом цивільним” – суть останнього, як

системи норм, що регулює майнові відносини не зміниться. Більше того,

формулювання аналогічного плану вже давно використовує вітчизняна система

права. І тут прикладом може бути право соціального забезпечення [8].

Отже, право довкілля, як галузь вітчизняного права в такому своєму

найменуванні, цілком адекватно відображатиме сутність тих відносин, які

виступають предметом правового регулювання у сфері охорони навколишнього

середовища, раціонального використання ресурсів природи та забезпечення

екологічної безпеки життєдіяльності людиниЯк система норм право довкілля є предметом вивчення його юридичного

наукового і представляє собою систему об’єктивованих знань про поняття,

становлення, закономірності розвитку та принципи галузі права. Здобутки і

досягнення науки права довкілля можуть отримати своє безпосереднє втілення як у

сфері правотворення, так і у сфері правозастосування. Їх успішно можна

застосувати і в навчальному процесі для вивчення права довкілля як навчальної

дисципліни. І хоч у навчальних планах та програмах вона все ще фігурує під

назвою екологічне право існує тим не менше надія, що з часом об’єктивні чинники

все ж візьмуть гору над суб’єктивними підходами, які мали вплив на

формулювання назви цієї важливої галузі права. І в Україні студенти вивчатимуть

не екологічне право, а право довкілля, як це існує у багатьох зарубіжних державах.

Дуже важливо визначитись із предметом цієї галузі права. Як і будь-яка інша

галузь вітчизняного права, право довкілля має своїм предметом регулювання певне

коло суспільних відносин. Однак при визначенні цих відносин у юридичній

літературі існують доволі різні підходи, що не завжди сприймаються однозначно, а

тому потребують додаткового з’ясування.

На початкових стадіях формування права довкілля як самостійної галузі у

системі вітчизняного права вчені юристи зводили його предмет до відносин у сфері

взаємодії суспільства і природи. При цьому, аби обґрунтувати суспільний характер

таких відносин вдавалися навіть до певних юридичних конструкцій. Зокрема,

намагалися довести, що природоохоронні відносини мають не юридичне, а

природне походження і тому вони зумовлені не предметом, а об’єктом правового

регулювання [9, с. 25].

Безперечно, що взаємодія суспільства і природи – це об’єктивне явище. Воно

існує постійно та незворотно, але не завжди така взаємодія виражається у формі

суспільних стосунків, які потребують правового впливу. Наприклад, одним з

характерних напрямів взаємодії суспільства і довкілля можна вважати створення

самою природою для людини та суспільства необхідного для існування

біологічного режиму життя. Але навряд чи в цьому випадку є необхідність

правового регулювання. Тому, визначаючи предмет права довкілля потрібно

якомога чіткіше окреслити відповідні суспільні відносини у сфері взаємодії

природи і суспільства, які потребують застосування правових норм. Адже від того,

наскільки об’єктивно обґрунтовано буде визначено предмет галузі права,

залежатиме не тільки ефективність правового забезпечення суспільних відносин у

відповідній сфері, а й становище її у системі вітчизняного права.

Чимало науковців характеризуючи предмет права довкілля виділяють серед

видів суспільних відносин, що беруть участь у його формуванні відносини з

приводу приналежності природних об’єктів відповідним суб’єктам [10, с. 6] або

інакше – відносини власності на природні об’єкти й ресурси.

Така концепція, незважаючи навіть на те, що об’єктом вказаних відносин

дійсно є природні ресурси та природні об’єкти, навряд чи може бути сприйнятою

беззаперечно. Адже за своєю юридичною природою зазначені відносини більше

тяжіють до майнових стосунків і очевидно потребують бути врегульованими з

допомогою норм цивільного права.

За радянських часів, коли земля, її надра, води і ліси були у виключній

власності держави та були повністю вилучені з цивільного обігу, регулювання

відносин щодо них перебрали на себе так звані поресурсові галузі права: земельне,

водне, лісове тощо. Тому на той час місце таких відносин у структурі предмета

екологічного права ніхто не намагався оспорювати. На сьогодні ж відповідні194 П. Пилипенко

відносини власності на об’єкти й ресурси природи, як це й належить, регулюються

нормами цивільного права, а тому переважна більшість науковців не вважають за

потрібне зараховувати їх до предмета права довкілля

Якщо звернутися до вже згадуваного закону України “Про охорону

навколишнього природного середовища” то у ст. першій віднайдемо перелік

суспільних відносин, що їх можна розглядати як предмет правового регулювання

цієї галузі права. Зазначена норма, зокрема, передбачає, що завданням

законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання

відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів,

забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу

господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище,

збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів

та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів,

пов'язаних з історико-культурною спадщиною [11].

У такому досить громіздкому переліку суспільних відносин, що є предметом

права довкілля, яскраво виділяються чотири групи відносин, які найбільш повно

характеризуватимуть цю галузь у системі вітчизняного права.

Передусім йдеться про групу відносин, які спрямовані на охорону довкілля. Ці

відносини є фактично основою галузевого предмета. Саме їх можна вважати

визначальними для решти відносин, що регулюються нормами права довкілля.

Охорона навколишнього природного середовища є одним з головних

обов’язків соціально-орієнтованої держави. В умовах науково-технічного прогресу

та пов’язаних з ним глобального потепління клімату, розвитком урбанізації,

збільшенням кількості природних катаклізмів на перший план виступатимуть

суспільні інтереси, що виражають прагнення до збереження належного стану

довкілля як середовища існування усього живого. Людство – вже не ставить своїм

завданням взяти від природи якомога більше, а навпаки усю свою свідому

діяльність спрямовує саме на охорону навколишнього природного середовища в

інтересах нинішнього та майбутніх поколінь. І держава тут відіграє не останню

роль, встановлюючи відповідні правила охорони довкілля, аж до застосування

заходів юридичної відповідальності щодо осіб, які порушують законодавство про

охорону навколишнього природного середовища.

Друга група відносин, які належать до предмета права довкілля, стосується

раціонального використання природних ресурсів. Ці відносини у своєму

первинному класичному вигляді характеризували взаємодію суспільства і природи,

що виражаються в елементарному використанні природних ресурсів без будь-якої

охорони останніх у процесі такого використання. Здавна людина звикла брати від

природи усе їй необхідне для існування, не вдаючись особливо до проблеми

зменшення природних багатств, знищення рослинного, тваринного світу тощо. І

лише на відповідному етапі суспільного розвитку, коли стало зрозуміло, що таке

споживацьке використання природних ресурсів може призвести до екологічної

катастрофи відносини у цій сфері, стали об’єктом посиленої правової опіки.

Законодавчими актами було обмежено використання більшості природних

ресурсів, а решту взагалі заборонили до використання. Тим самим відносини у цій

Цікаво, що характеризуючи систему сучасного права довкілля (екологічного права) переважна

більшість авторів виділяють окремо інститут права власності на природні об’єкти та ресурси

природи. А майже кожен підручник з екологічного права містить розділ, де з’ясовуються

питання права власності на відповідні об’єкти.Вони були спрямовані на .

найефективніше використання наявних природних ресурсів: земельних, водних,

лісових, надрових (гірничих), тваринного світу та атмосферного повітря.

В юридичній літературі цю групу відносин називають іноді

природоресурсовими відносинами. Вони є визначальними також для деяких

поресурсових галузей права: земельного, водного, лісового та гірничого. Однак

предмети цих галузей вважаються все ж похідними від інтегрованого предмета

права довкілля [7, с. 14–15].

Природоресурсові відносини зумовлені переважно економічними інтересами

суспільного розвитку і, здавалося б, мали бути визначальними з поміж інших

відносин у цій сфері. Фактично усі інші види відносин і передусім відносини

охорони довкілля мають своїм завданням якомога більше скоротити їхній вплив та

забезпечити раціональне використання природних ресурсів. Водночас, визначена

за ними законом Про охорону навколишнього природного середовища друга

позиція з-поміж інших відносин взаємодії суспільства й природи свідчить про

досить вагоме їхнє значення для предмета права довкілля.

Третю групу у структурі предмета цієї галузі права формують відносини,

пов’язані із забезпеченням проголошеного Конституцією України (ст. 50) права

громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля. У юридичній літературі їх

зазвичай називають відносинами щодо забезпечення екологічної безпеки [12, с. 21–

31], бо саме так вони подані у законі Про охорону навколишнього природного

середовища.

Незважаючи, на деяке тавтологічне нагромадження слів, що проглядається у

назві цих відносин, суть останніх полягає у тому, що держава як соціальний гарант

зобов’язується створити максимально сприятливі умови для запобігання будь-яким

обставинам негативного характеру, що можуть загрожувати життю і здоров’ю

людей та погіршувати стан довкілля. Ці відносини, якщо виходити з преамбули

Закону Про охорону навколишнього природного середовища, де зазначається, що

він визначає попри правових та економічних ще й соціальні основи організації

охорони довкілля в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь, відображають

соціальне призначення норм, які регулюють відносини у сфері довкілля.

Серед науковців, які досліджують проблему відносин, що належать до

предмета права довкілля, немає єдиної думки стосовно виокремлення у структурі

предмета цієї галузі групи відносин щодо забезпечення екологічної безпеки.

Відомий російський вчений-еколог М.М. Бринчук зокрема наголошує, що виділяти

такі відносини немає потреби, оскільки в основі своїй вони охоплюються

відносинами з охорони навколишнього середовища та відносинами раціонального

використання природних ресурсів [2, с. 26].

Видається, однак, що така оцінка відносин щодо забезпечення екологічної

безпеки є дещо спрощеною. Безперечно, що екологічна безпека вимагає здійснення

заходів, які спрямовані на охорону довкілля. І це чітко видно навіть на підставі

аналізу тих статей Закону “Про охорону навколишнього природного середовища”,

які передбачають відповідні заходи щодо забезпечення екологічної безпеки. Однак,

чимало інших норм, що встановлюють вимоги до розміщення, проектування,

будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації підприємств, споруд та

інших об’єктів, або ж про додержання вимог екологічної безпеки при проведенні

наукових досліджень, впровадженні відкриттів, винаходів, застосуванні нової

Раціональний (від латинського: rationalis – розумний) 196 П. Пилипенко

техніки, імпортного устаткування, технології і систем чи про інші вимоги які

стосуються екологічної безпеки, дають підстави для висновку, що йдеться про

самостійний вид суспільних відносин, які не вписуються у загальну структуру

природоохоронних стосунків. Як правильно зазначає Ю.С. Шемчушенко,

відносини екологічної безпеки спрямовані на забезпечення здорового для життя і

здоров’я людей довкілля, тоді як діяльність щодо охорони навколишнього

природного середовища має ширший спектр цілей [7].

І врешті, ще одна група відносин, які з огляду на завдання Законодавства про

охорону навколишнього природного середовища становлять предмет права

довкілля. Закон, зокрема, передбачає відносини щодо збереження природних

ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних

комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-

культурною спадщиною. Цю групу відносин у навчальній та науковій літературі

називають відносинами у сфері формування, збереження та раціонального,

невиснажливого використання екомережі [7, с. 16].

Таку назву вони отримали після ухвалення у 2000 р. Закону Про

загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі на 2000–

2015 р. [13]. У 2004 році було ухвалено також спеціальний закон Про екологічну

мережу України [14]. Потрібно однак наголосити, що вказані відносини об’єктивно

існували й раніше, а з ухваленням названих нормативних актів їхня юридична

природа суттєво не змінилася.

Екологічне мережа – це своєрідна територіальна система, яка утворюється з

метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення

природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та

біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного і рослинного

світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та

об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають

особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і

відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій

охороні. Значення цієї групи відносин для предмета права довкілля не можна не

дооцінювати. Регулювання їх в Україні здійснюється цілою низкою спеціальних

нормативних актів, ухвалених з урахування міжнародних зобов’язань нашої

держави та участю її у дво- та багатосторонніх договорах і Конвенціях. Зокрема

передбачається, що національна екомережа України повинна формуватися з огляду

на поєднання її з відповідними екологічними мережами суміжних держав, які

належать до Загально-Європейської екомережі з метою забезпечення розвитку

міжнародного співробітництва у цій сфері.

Усі перелічені тут групи суспільних відносин у сукупності своїй формують

один з видів відносин, що існують у сфері взаємодії суспільства й природи –

екологічні відносини, які власне виступають предметом регулювання норм права

довкілля. У цих відносинах знаходять своє відображення не лише індивідуальні

інтереси членів суспільства, але й загальносоціальні інтереси. Завдяки цим

стосункам відбувається взаємореалізація прав та інтересів їхніх учасників на основі

дотримання єдиних правил, обов’язковість яких зумовлена спільною згодою самих

учасників та відповідним державним сприянням.

Отже, предметом права довкілля є екологічні відносини, які існують у сфері

взаємодії суспільства й природи та спрямовані на охорону довкілля, раціональне

використання природних ресурсів, забезпечення екологічно безпеки та формування

й збереження екомережі.

––––––––––––––––––––

1. Шемшученко Ю.С. Правовые проблемы экологии. К., 1989.

2. Бринчук М.М. О понятийном аппарате экологического права. – Государство и право.

1998. № 9.

3. Див.: Вестник МГУ. Серия “Право”. – 1987. – № 5.

4. У словнику іншомовних слів екологія подається, як розділ біології, що вивчає

закономірності взаємовідносин тварин, рослин, мікроорганізмів між собою і

навколишнім середовищем. Див.: Словник іншомовних слів. За ред. О.С. Мельничука,

– К., 1985, – 288 с.

5. Див. Великий тлумачний словник сучасної української мови. – К., “Ірпінь”; ВТФ

“Перун”, 2004.

6. Відомості Верховної Ради України, 1991, № 41, ст. 546.

7. Див.: Екологічне право України. Акад. курс. Підручник / За заг. редакцією

Ю.С. Шемшученка. – К.: ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2005. – С. 12.

8. У польській мові назви галузей права як це зазвичай існує і в інших європейських

країнах формулюються таким чином, що слово “право” ставиться спереду. Наприклад:

prawo cywilne, prawo pracy, prawo ochorony srodowiska, тощо. Зрештою, можна

порівнювати й російське – право окружающей среды.

9. Див. Петров В.В. Экология и система советского права // Правовые проблемы

экологии: Сб. обзоров. М., 1980.

10. Див. Екологічне право України: Підручник за ред. А.П. Гетьмана і М.В. Шульги.

Харків, “Право”, 2005.

11. Відомості Верховної Ради України, 1991 р. № 41, ст. 546.

12. Див. Лопатин В.Н. Экологическая безопасность: проблемы конституционной

законности // Государство и право. – 2004. – № 2.

13. Відомості Верховної Ради України, 2000 р. № 47, ст. 405.

14. Відомості Верховної Ради України, 2004 р. № 45, ст. 502.

20.Пилипенко П.Д. Щодо проблеми об’єктів у правовідносинах довкілля. Вісник ЛНУ ім.. Івана Серія юридичного факультету 2008р. Випуск 47 с.145

^ ЩОДО ПРОБЛЕМИ ОБ’ЄКТІВ У ПРАВОВІДНОСИНАХ ДОВКІЛЛЯ

П. Пилипенко

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

Розглянено питання щодо сутності та значення об’єктів правових відносин довкілля.

Зокрема наголошено на важливості цього елемента для характеристики правовідносин

взаємодії суспільства і природи. Обґрунтовано, що єдиним об’єктом у цій сфері є саме

довкілля як сукупність природних та природно-соціальних умов і процесів.

Висвітлено також проблеми права власності на основні природні об’єкти та природні

ресурси. З позицій юридичної природи відносин власності наголошено на необхідності у

нормування законодавства про довкілля з вимогами, які встановлені цивільним

законодавством.

Ключові слова: правовідносини, довкілля, об’єкт правовідносин, природні ресурси,

об’єкти довкілля, право власності.

Одним з обов’язкових елементів складу правових відносин є їхній об’єкт. Він

за визначенням теорії права є певним особистим, або соціальним благом, для

здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов’язки

учасників правових відносин [1, с. 83].

Об’єкти правових відносин зазвичай задовольняють безпосередні потреби

суб’єктів, а тому для характеристики відповідних правових стосунків з’ясування

такого їх елемента, як об’єкт, має неабияке значення. Водночас чимало науковців,

досліджуючи проблему правових відносин, намагаються уникати питання про

об’єкт останніх, обмежуючись лише характеристикою інших елементів – суб’єктів,

змісту та юридичних фактів. Зрештою, для таких наприклад, правовідносин, як

конституційні, адміністративні, трудові та деякі інші об’єкти правовідносин, не

впливає суттєво на специфіку і характер правових стосунків. Зовсім іншою є

ситуація щодо права довкілля. Тут з об’єктом правовідносин пов’язано чимало

обставин, які є важливими, а подекуди й визначальними для з’ясування їхньої

сутності [2, с. 121]. Крім того, вітчизняна наука екологічного права розглядає

проблему об’єкта ще й з іншого боку подаючи його не лише як елемент

правовідносин, а й як ознаку, що характеризує саме право довкілля [3, с. 12].

Автори багатьох навчальних посібників оперують поняттям „об’єкт

екологічного права”, характеризуючи відповідну галузь у системі права України.

Наприклад, Н.Р. Кобецька пише про об’єкти як про певні природні блага, умови та

елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права

[4, с. 25], а Ю.С. Шемшученко подає об’єкт екологічного права як елемент

однопорядковий з предметом цієї галузі [3, с. 13].

Нагадаємо, що в теорії права є концепція за якою право як соціальне явище

визначається через правові відносини. Тобто право розглядають не як систему норм146 П. Пилипенко у статиці, а як норми у дії, або ж – правовідносини, закріплені у нормах та

свідомості [5, с. 23]. І можливо за таких підходів до розуміння права було б логічно

говорити саме про об’єкт права, а не про об’єкт правових відносин. Водночас,

беручи до уваги ті критерії, що їх перелічені автори поклали в основу визначення

права довкілля (екологічного права), можна зробити висновок про традиційне

розуміння ними поняття права. А за таких умов об’єкт як правова категорія

належатиме до явищ, що характеризує правові відносини, які виникають завдяки

правовим нормам та визначеним ними юридичним фактам. Об’єкт – це те, на що

спрямовані вчинки учасників правовідносин, те, що є метою їхнього домагання.

Серед об’єктів, що властиво для правовідносин довкілля зазвичай

виокремлюють природні та природно-антропогенні цінності. Вони окрім здатності

задовольняти безпосередні потреби учасників правовідносин знаходяться під

постійним впливом об’єктивних законів розвитку природи і за винятком об’єктів

антропогенного характеру постали саме завдяки природі, яка і є їхнім творцем.

Перша група об’єктів правових відносин – це насамперед довкілля загалом як

сукупність природних та природно-соціальних умов і процесів. У ст. 5 закону Про

охорону навколишнього природного середовища, в котрій йдеться про об’єкти

правової охорони, воно зокрема подане як навколишнє природне середовище.

Таке різночитання цього об’єкта правових стосунків, як уже було наголошено,

пов’язане до певної міри з ігноруванням сучасних підходів до відповідних правових

явищ. Адже якщо звернутися до Основного Закону нашої держави, то у ст. 50

проголошено право кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Вочевидь

застарілий та не зовсім вдалий термін „навколишнє природне середовище” мав би

бути змінений, а законодавство, що оперує таким поняттям відповідає Конституції

України / Насправді ж законодавець, ухвалюючи відповідні акти у сфері охорони й .

використання довкілля, продовжує оперувати старим поняттям і тут, як видається,

своє слово мала б сказати юридична наука, що вивчає проблеми правового регулю-

вання відносин взаємодії суспільства і природи. Однак галузеві дослідження у цьому

напрямі відзначаються інертністю, тривають у старих радянських традиціях, а тому й

відповідних пропозицій щодо зміни законодавчої термінології практично немає.

Отже основним інтегрованим об’єктом правовідносин у сфері довкілля є саме

довкілля. Його можна визначити, як сукупність природних і природно-соціальних

умов та процесів. Тобто, окрім природних комплексів, природних об’єктів і

природних ресурсів, довкілля у широкому своєму значенні як об’єкт правової

охорони містить також елементи, пов’язані з соціальними умовами та процесами. Це

передусім середовище, створене в результаті життєдіяльності людини, яке впливає

на якість людського життя, його тривалість, на здоров’я людей та їхнє

благополуччя. Цей елемент довкілля має неабияке значення в сучасних умовах і він

є невід’ємною його складовою.

Варто зазначити, що на початку дев’яностих років минулого століття Рада

Європи схвалила так званий Модельний закон про охорону довкілля, за яким воно

трактується у нерозривному взаємозв’язку природних та соціальних процесів, де

самі люди формують об’єкти природно-антропогенного характеру, що мають вплив/

Показовим у цьому плані є Закон України „Про безпечність та якість харчових продуктів” від 23.12.1997 р. Тут у разі внесення змін від 24.10.2002 року передбачено замінити у Законі всі терміни „навколишнє природне середовище” на слово „довкілля” у відповідному відмінку на суспільне життя. Такими, зокрема, є об’єкти, які постали унаслідок господарської

діяльності людини або ж штучно створені нею й наділені властивостями природних

об’єктів, а також об’єкти, створені для забезпечення соціальних потреб, які не

мають ознак природних об’єктів (антропогенні об’єкти).

Насамперед у структурі довкілля виділяють природні об’єкти, які власне і є

об’єктами правових відносин. Вони мають природне походження, безпосередньо

взаємодіють з довкіллям та забезпечують життєво важливі потреби людини

[6, с. 103]. До цієї групи об’єктів належать: земля, надра, води, ліси, тваринний та

рослинний світ, атмосферне повітря, екологічна мережа України, континентальний

шельф і виключна (морська) економічна зона України.

З-поміж усіх перелічених природних об’єктів провідна роль належить землі.

Вона є основним національним багатством і перебуває від особливою охороною

держави. Усі інші об’єкти більшою чи меншою мірою пов’язані з землею, а правові

стосунки щодо їхнього використання та охорони залежать від стану правового

забезпечення охорони земель.

За визначенням Закону України „Про охорону земель” [7] земля, – це поверхня

суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що

органічно поєднані та функціонують разом з нею.

Загалом землю як об’єкт правових відносин розглядають у двох основних

аспектах. Передусім вона є планетою, що об’єднує в собі усі природні багатства, і,

по-друге, земля – це просторовий базис, придатний для забезпечення економічних,

екологічних та інших функцій існування й життєдіяльності людини. У цьому аспекті

йдеться про її поверхневий ґрунтовий шар.

Земельний кодекс України, визначаючи об’єкти земельних відносин (а

натомість і відносин довкілля), називає такими – землі в межах території України,

земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

До земель нашої держави належать усі землі в межах її території, а отже, і

острови, і ті землі, які зайняті водними об’єктами. Усіх їх, з огляду на їхнє цільове

призначення, поділяють на дев’ять категорій.

Об’єктом правових відносин довкілля, що нерозривно пов’язаний із землею є

надра. Кодекс України про надра визначає їх як частину земної кори, що

розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин,

доступних для геологічного вивчення й освоєння. Отже, надра як об’єкт правових

стосунків – це не все, що є під земною поверхнею, а лише та частина, яка може бути

використана для задоволення потреб людей. Правові норми регулюють

використання й охорону надр на глибину, до якої за допомогою технологічних,

технічних та економічних можливостей можуть проникати спеціально створені для

видобування надра пристрої. Законодавець не визначив якихось максимальних

глибин у їх числовому вимірі, щодо яких відповідна частина земної кори

вважатиметься надрами. У законі вона визначається доступністю надр для

геологічного вивчення та освоєння. Тобто, з розвитком науково-технічного прогресу

ці межі можуть розширюватися. І ті залягання корисних копалин, які сьогодні

недоступні для їхнього використання, а отже не є об’єктами правових відносин, з

часом можуть потрапити до сфери правової охорони. Надра як об’єкт правовідносин

довкілля, відповідно до Кодексу України про надра, утворюють державний фонд

надр. Він включає ділянки надр, що використовуються, а також ділянки надр, які не

залучені до використання, в тому числі надр континентального шельфу і виключної

(морської) екологічної зони. 148 П. Пилипенко

Ще одним важливим об’єктом правовідносин довкілля є води. Вони у такому

своєму значенні є сукупністю поверхневих, підземних та морських вод, що входять

до складу природних ланок, кровообігу води. Тобто, об’єктом правової охорони

слугують води у їхньому безпосередньому взаємозв’язку із навколишнім природним

середовищем. Тому необхідно відрізняти води загалом як об’єкт правовідносин

довкілля від води, як рідини, що здатна задовольняти життєві та інші побутові

потреби людей. У такому своєму вигляді вода вилучена з під впливу на неї

об’єктивних сил природи і може бути об’єктом правових відносин, що регулюються

нормами цивільного чи інших галузей права.

Води зазвичай зосереджуються у так званих водних об’єктах, які є елементом

довкілля і можуть бути або природними (море, річка, озеро), або штучно

створеними (водосховище, канал, ставок тощо). Усі води (водні об’єкти) на

території України становлять водний фонд. До цього фонду за визначенням Водного

кодексу України належать:

1) поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);

штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об’єкти;

2) підземні води та джерела;

3) внутрішні морські води та територіальне море.

Ст. 6 Водного кодексу України передбачає, що води (водні об’єкти) є

виключною власністю народу України і можуть бути надані тільки у користування.

Однак Земельний кодекс України у ст. 59, визначаючи право на землі водного фонду

встановлює, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої

влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у

власність замкнені природні водойми загальною площею до трьох гектарів

Ще одним об’єктом правовідносин довкілля є ліси. У ст. 1 Лісового кодексу

України (в редакції закону від 8 лютого 2006 р.) ліс визначається як один з типів

природних комплексів, де поєднуються переважно деревна та чагарникова

рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом,

мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у

своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за

основним цільовим призначенням вони зростають та незалежно від права власності

на них, становлять лісовий фонд України і є під охороною держави.

Попри усю самостійність лісів як об’єктів правових відносин довкілля, усі вони

належать до складу ширшого за своїм значенням природного об’єкта – рослинного

світу. У Законі України Про рослинний світ його визначають як сукупність усіх

видів рослин, грибів та утворюваних ними угруповань на певній території. До

об’єктів рослинного світу належать: дикорослі (що природно зростають на певній

території) та інші несудинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також

гриби на усіх стадіях розвитку та утворені ними природні угруповання.

Не останню роль у системі об’єктів правовідносин довкілля відіграє тваринний

світ, який належить до основних компонентів довкілля. Перелік об’єктів тваринного

світу досить різномаїтий. Передусім закон називає диких тварин – хордових, в тому

числі хребетних, безхребетних в усьому їх видовому й популяційному різноманітті та

Така неузгодженість норм різних законодавчих актів не єдина для джерел права довкілля.

Стосовно права власності на природні об’єкти є ще чимало суперечливих норм, які потребують коригування на всіх стадіях розвитку, які є у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі. Самостійне правове значення мають також частини диких тварин та продукти їхньої життєдіяльності. Крім цього, до об’єктів тваринного світу закон

Про тваринний світ зачислює: нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше

житло і споруди тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів,

постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовища, інші території, що є

середовищем існування та шляхами міграції тварин.

Не є об’єктами правових відносин довкілля та не підпадають під чинність норм

Закону України Про тваринний світ сільськогосподарські, свійські тварини, а також

дикі тварини, що використовуються у наукових, культурних та інших цілях і

вилучені з під впливу природної волі. Відповідні відносини щодо таких тварин

регулюються іншими галузями права.

Серед об’єктів правових відносин довкілля можна виділити також національну

екологічну мережу України. Цей інтегрований, комплексний об’єкт правових

стосунків постав у такому своєму значенні після ухвалення у 2004 році Закону

України Про екологічну мережу України. Він, зокрема, визначає цю мережу як

єдину територіальну систему, яка утворюється з метою поліпшення умов для

формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу

території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та

зростання цінних видів тваринного і рослинного світів, генетичного фонду, шляхів

міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду,

а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього

природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України

підлягають особливій охороні.

Атмосферне повітря також є об’єктом правових відносин довкілля. Воно

належить до життєво важливих компонентів навколишнього природного

середовища та є природною сумішшю газів, що скупчуються поза межами жилих,

виробничих та інших приміщень. Тобто, головним критерієм у визначенні

атмосферного повітря як об’єкта правової охорони вважається його безпосередній

природний взаємозв’язок з довкіллям. Будь-яка інша природна суміш повітряних

газів, що позбавлена такого взаємозв’язку (повітря у приміщеннях, у спеціальних

камерах, повітряних кулях тощо), не може бути об’єктом правовідносин довкілля.

Від атмосферного повітря важливо відрізняти так званий повітряний простір.

Згідно з Повітряним кодексом України таким вважається частина повітряної сфери,

розташована над суходолом і водною територією України, в тому числі над її

територіальними водами (територіальним морем) [8]. Повітряний простір є частиною

території нашої держави, яка й має повний та виключний суверенітет над ним.

Об’єктами правовідносин довкілля є також континентальний шельф та

виключна (морська) економічна зона України. Континентальний шельф є поверхнею

та надрами морського дна до глибини 200 метрів у районах, які прилягають до

узбережжя або островів держави, але які є поза межами зони територіального моря,

або за цією межею до місця, де глибина покривних вод дає змогу вести розробку

природних багатств у цих районах.

Виключною ж (морською) економічною зоною України вважають морські

райони, які зовнішньо прилягають до територіального моря нашої держави, у тім

числі райони довкола приналежних островів, що їй належать. Ширина такої зони

становить до 200 морських миль, що відраховуються від тих же вихідних ліній, що і

територіальне море України. 150 П. Пилипенко

Континентальний шельф та виключна (морська) економічна зона України за

чинним законодавством належить до природних ресурсів загальнодержавного

значення.

Останнім часом з-поміж інших об’єктів правовідносин довкілля почали

вирізняти ще один доволі важливий об’єкт, що потребує правової охорони – клімат

[9, с. 59–60]. Донедавна про такий об’єкт не доводилося говорити, оскільки

фактично не існувало відносин з приводу взаємодії суспільства й цього природного

явища. Однак упродовж останніх декількох десятиліть через антропогенно

зумовлені зміни у складі глобальної атмосфери відбуваються постійні коливання

природного клімату. Тому ще 9 травня 1992 р. ООН схвалила так звану Рамкову

конвенцію про зміну клімату, де йдеться про необхідність забезпечення у тому числі

й правових заходів, необхідних для збереження кліматичних умов. Конвенція подає

визначення кліматичної системи як сукупності атмосфери, гідросфери, біосфери та

геосфери у їхній взаємодії.

Характеристика природних об’єктів, що належать до елементів правових

відносин у сфері довкілля не може бути повною без з’ясування питань, що

стосуються права власності на ці об’єкти. Зазвичай у системі галузевої науки та

навчальної дисципліни виділяють навіть цілий інститут права власності на природні

об’єкти [3, с. 68]. Однак такий підхід видається не зовсім прийнятним на сьогодні,

оскільки відносини власності традиційно належать до сфери регулювання

цивільного права, а особливості цих відносин щодо природних об’єктів достатньо

повно можна з’ясувати і в разі характеристики об’єктів правових відносин.

Якщо звернутися до Конституції України, то у ст. 13 передбачено, що земля, її

надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які розміщені у межах

території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної

(морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. На

перший погляд ця норма Основного закону досить чітко визначає відносини

власності на природні ресурси. Одначе вказівка на „український народ” як власника

усіх цих природних ресурсів та подальше з’ясування питань права власності з

аналізом законодавчих актів, які регулюють відповідні відносини, виявляє чимало

незрозумілого, а подекуди й суперечливого у правовому забезпеченні цих стосунків.

Важливо зазначити, що до структури об’єктів права власності не належить

атмосферне повітря. Адже внаслідок газоподібного стану та постійної циркуляції у

просторі його не можна індивідуалізувати як єдиний об’єкт.

Логічно, що атмосферним повітрям не можна володіти, щоб розпоряджатися.

Тим самим визнання його об’єктом права власності не більше ніж декларація.

Далі в Основному законі, як вже було зазначено, серед об’єктів права власності

українського народу виділено землю, її надра, водні та інші природні ресурси. Але

за такого викладу диспозиції чітко простежені сутнісні відмінності в об’єктах,

зазначених у статті. Зокрема, земля та її надра подані у значенні об’єктів природи, а

інші класичні об’єкти – води та ліси – у статті не фігурують. Натомість йдеться про

„водні та інші природні ресурси”, які з огляду на таку їх природу можуть бути у

власності і громадян, і юридичних осіб, і територіальних громад.

Аналізуючи чинне законодавства про довкілля в частині регулювання відносин

власності, починаючи від Конституцій України і до окремих поресурсних кодексів

та законів, можна віднайти чимало норм, які суперечать одна одній. Наприклад,

конституційне визначення власником природних ресурсів українського народу

можна розглядати як декларативну норму. Така законодавча позиція суперечить

самій природі власності як економічній категорії, в якій вимагається вказати

конкретного власника. Оскільки переважна більшість природних ресурсів можуть

знаходитися і у приватній, і у комунальній власності, то може скластися враження

про невідповідність нормативних актів у цій частині до норм Основного закону.

Можна допустити, що більшість із наведених законодавчих недоречностей

регулювання права власності на природні об’єкти та ресурси пов’язані з недалеким

минулим нашої держави. Соціалістична норма про виключну державну власність на

землю, води, надра і ліси все ще відображається на характері відносин щодо цих

об’єктів, особливо на етапі роздержавлення та приватизації. Беручи до уваги

особливе значення цих природних ресурсів, вітчизняні законодавці подекуди

намагаються навіть проблеми власності перенести у площину правових відносин

довкілля. Прикладом можуть бути норми земельного та лісового кодексів, де навіть

відповідні відносини визначаються через правомочності володіння, користування і

розпорядження конкретними природними ресурсами (ст. ЗК України та ст. 2 ЛК

України). Водночас, поза сферою регулювання залишаються відносини щодо

охорони і використання цих об’єктів.

Такий неоднозначний підхід до питань регулювання відносин власності на

природні ресурси не сприяє ефективному використанню й охороні цих важливих

об’єктів природи, а тому вочевидь усе, що стосується проблем правового

забезпечення власності, має вирішуватись з урахуванням юридичної природи цих

відносин, тобто в рамках цивільного права.

──────────────

1. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. 5-те видання зі змінами /

Рабінович П. М. – К. : Атіка, 2001.

2. Ерофеев Б. В. Экологическое право России : [учебн.] / Ерофеев Б. В. – 2002.

3. Екологічне право України. Акад. курс : [підруч.]. за ред. Ю. С. Шемшученка.

4. Кобецька Н. Р. Екологічне право України : [навч. посіб.] / Кобецька Н. Р. – К : Юрінком

Інтер, 2007.

5. Явич Л. С. Социализм : право и общественный прогресс / Явич Л. С. – М., 1990.

6. Петров В. В. Экологическое право России : [учеб. для вузов] / Петров В. В. – М. : Изд.

БЕК, 1995.

7. Закон України „Про охорону земель” // Офіційний вісник України. – 2003. – № 29. –

ст. 1431.

8. Повітряний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 25. –

ст. 274.

9. Экологическое право : [учеб. пособие] / С. А. Балашенко [и др.] ; под редакцией

Т. И. Макаровой, В. Е. Лизгаро. – Минск ; Изд. Центр БГУ, 2008.


21.Попов В., Шульга М., Шахов В., Разметаєв С. Нові підходи до кодифікації екологічного законодавства України // Право України. – 1992. – №3. – С. 17 – 20.

22.Васильева М.И. Предмет и система экологического права//Тез-сы научно-практической конференции «Проблемы земельного, экологического права и законодательства в современних условиях»// Вестн.Москов.ун-та.Сер.11., Право.1996.№1.

23.Мунтян В.Л. Правова охорона природи УРСР.Навч.Пос.-К.:Вища школа,1982

24.Тесленко М.В. Судебный конституционный контроль в Украине. К.:2001. С. 243-321.

25.Федорович В.І. Співвідношення земельного та екологічного права // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. – Матеріали ХІ регіональної науково-практичної конференції (3-4 лютого) Л.2005. С.282-284.

^ СПІВВІДНОШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ТА ЕКОЛОГІЧНОГО ПРАВА

В. Федорович

Питання про місце земельного права в системі права України є дискусійним. Існує декілька

поглядів на дану проблему. Домінуючою є позиція, відповідно до якої земельне право є самостійною галуззю права нарівні з цивільним, адміністративним, трудовим, кримінальним та іншими галузями.

Згідно іншої точки зору, земельне право входить в систему екологічного права. Існує також думка, що земельне право як самостійна галузь права не існує, а норми щодо землі розподілені між цивільним, адміністративним, конституційним, екологічним, кримінальним та іншими галузями права. Основним критерієм розмежування різних галузей права є предмет правового регулювання, яким є відособлена група суспільних відносин, що виділяється залежно від наявності особливого об’єкта суспільних відносин. За такою ознакою можуть бути виділені і земельні відносини, так як для них характерний свій самостійний об’єкт – земля. На основі цього можна дійти висновку, що земельнеправо є самостійною галуззю права нарівні з іншими галузями права. Враховуючи, що земля є природним об’єктом, частиною навколишнього природного середовища, найтісніше земельне право "співпрацює" із екологічним. Разом з тим співвідношення земельного та екологічного права є досить багатоаспектним.

Основним критерієм розмежування земельного та екологічного права є предмет правового

регулювання. Якщо еколого-правові норми регулюють відносини, що виникають у зв’язку з охороною природних об’єктів, то земельне право регулює переважно економічні земельні відносини, що виникають у зв’язку з наданням, вилученням земель, порядком їх використання. При цьому в предмет земельного права входять і відносини, пов’язані із екологізацією землекористування.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України земельні відносини, що виникають при

використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря,

регулюються цим кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря.

Разом з тим у земельному праві містяться норми, які передбачають спеціальні вимоги, що

забезпечують охорону навколишнього середовища. До таких норм відносяться вимоги, що

передбачають обмеження вилучення сільськогосподарських земель, земель особливо охоронюваних природних територій, земель, зайнятих лісами першої групи, що визначають порядок вибору місця розташування об’єкту і т.і. У свою чергу, екологічне законодавство містить чисельні норми як загального, так і спеціального характеру, реалізація яких має на меті забезпечення охорони земель від несприятливого антропогенного впливу.

Поширеним у юридичній літературі є погляд на екологічне право як на комплексну

(інтегровану) галузь права, до складу якої на праві підгалузі входить поряд з іншими

природоресурсовими галузями права і земельне. Російський вчений Брінчук М.М. за цю властивість називає екологічне право супергалуззю.

Розвиваючи цю думку В.І. Семчик підкреслює, що на рівні підгалузі до екологічного права

входять лише окремі інститути земельного права, перш за все ті, норми яких регулюють відносини у сфері раціонального використання та охорони землі як природного об’єкта. Таким чином, такі інститути носять комплексний характер.

Разом з тим, такий погляд на співвідношення земельного та екологічного права був

характерний переважно в умовах виключної власності держави на землю і виключення її із цивільно-правового обігу.

Цілком правильною є висловлена в юридичній літературі думка щодо поділу всіх суспільних

відносин з приводу землі на відносини економічного, соціального та екологічного змісту. Предметом земельного права є земельні економічні відносини та соціальні відносини.

Слід погодитися з тим, що економічний елемент у земельних відносинах у сучасний період

посилюється, і у зв’язку з цим можна говорити про певне роздвоєння предмету земельного права на земельно-господарські та земельно-екологічні відносини.

Сьогодні земельне право будується на різноманітності форм власності на землі та інші природні ресурси. Екологічне право встановлює екологічні вимоги, незалежно від форм власності на природні ресурси і підпорядкування суб’єкта відносин.

Цілком зрозуміло, що за умов ринкової економіки земельне право не може повністю входити до складу екологічного права, оскільки воно містить багато норм та інститутів, які не стосуються екології. В межах екологічного права залишається лише екологічна частина земельного права – землеохоронні норми та інститути.

На основі сказаного можна дійти висновку, що сьогодні земельне право носить галузевий

характер, а екологічне – комплексний. Тому співвідноситися ці галузі права повинні як галузеве і комплексне, або як окреме і загальне.

Проілюструвати співвідношення земельного та екологічного права можна звернувшись до

загальної теорії права, зокрема, використавши теоретичну модель комплексних галузей права,

запропоновану проф. С.С. Алексєєвим. Відповідно до цієї теорії галузі права займають неоднакове становище в системі права й поділяються на основні і комплексні.

Комплексні галузі складаються на базі основних у зв’язку з необхідністю спеціалізованого

регулювання окремих специфічних груп суспільних відносин. Зовнішнім виразом існування

комплексних (спеціалізованих) галузей є наявність відособлених нормативних актів, що містять специфічні норми, деякі своєрідні принципи і положення, окремі специфічні засоби регулювання. Прикладами комплексних спеціалізованих галузей права є транспортне, податкове право і т.і.

Іншим видом комплексних галузей права є інтегровані галузі, які утворюються на основі

інтеграції їх структурних підрозділів. Саме такою галуззю права і є екологічне право, основні

структурні підрозділи якого – водне, лісове, надрове, фауністичне право, об’єдналися з метою ефективного регулювання охорони довкілля в цілому.

Норми, що входять до складу комплексних галузей права мають "подвійну" прописку: будучи

інститутами і нормами комплексної галузі, вони охоплюються одночасно і відповідними основними галузями права і на них розповсюджуються загальні положення відповідних основних галузей. Таким чином, відбувається своєрідне подвоєння структури права.

Підтвердженням цього є також співвідношення об’єктів правового регулювання обох галузей

права – екологічного та земельного. Земля – найважливіша частина довкілля, основа всіх інших, пов’язаних з нею природних об’єктів – лісів, вод, надр, тваринного та рослинного світу і т.і. Без використання земель практично неможливим є використання інших природних ресурсів. Навколишнє природне середовище як основний об’єкт екологічного права відповідно до Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" є сукупністю природних і природно-соціальних умов та процесів, тобто йому властивий теж комплексний характер.

Сьогодні взаємодія екологічного та земельного права істотно ускладнюється у зв’язку з

екологізацією земельного права, внаслідок чого земельно-правові норми приводяться у відповідністьдо екологічних вимог. Це проявляється по багатьох напрямках: при регулюванні планування, зонування і прогнозування використання земельного фонду; при землеустрої; наданні та вилученніземель; при здійсненні державного контролю за використанням та охороною земель і т.і.

Про те процеси екологізації абсолютно не означають злиття екологічного та земельного права

чи поглинання першим другого. Землеохоронні норми стають структурними системами земельного законодавства.


26.Чаусова Л. Поняття і особливості принципів екологічного права // Право України. – 1997. – №11. – С.51-55.

27.Чаусова Л. Система принципів екологічного права України//Право України.-1996.-№8.-С.47-48.

28.Гаврильців М. Правове забезпечення охорони навколишнього природного середовища у міських населених пунктах України// Підприємництво, господарство і право.-2010.-№9. - С.24-27.

29.Скорик Я.Природоохоронні правовідносини та забезпечення екологічної безпеки в Україні.//Підприємництво, господарство і право.-2009.-№11. - С.119-122.

30.Кирпач І.М. Розвиток екологічної політики України в умовах адаптації до європейських стандартів//Центральноукраїнський правничий часопис Кіровоградського юридичного інституту ХНУВС.-2010.-№1.-С.97-104

31.Суярко М. Навколишнє природне середовище у правовідносинах забезпечення екологічної безпеки.//Юридична Україна.-2009.-№3.-С.73-79

32.Суярко М. Поняття та види обєктів правовідносин у сфері забезпечення екологічної безпеки в Україні.//Юридична Україна.-2009.-№6.-С.99-103.

33. Скорик.Я. Забезпечення екологічної безпеки в природоресурсових правовідносинах// Підприємництво, господарство і право.-2010.-№1.-С.108-111.


  1   2   3   4   5

Схожі:

Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для вузов. М.: Изд. Группа «инфра-м-норма», 1998
Бойко М. Д. Трудове право України. Навчальний посібник. Курс лекцій. – К.: “Олан”, 2002. – 335 с
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для юридических вузов. Ocr палек, 1998 г. Учебник подготовлен в соответствии с новой программой курса Судебная
Охватывается значительное число правовых конфликтов
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для студентов высших учебных заведений
Рекомендовано Министерством общего и профессионального образования Российской Федерации в качестве учебника для студентов высших...
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для студ высш учеб, заведений / Всеволод
Допущено Министерством образования Российской Федерации в качестве учебника для студентов высших учебных заведений, обучающихся
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для студентов юридических вузов и факультетов 3-е издание, обновленное и доработанное
...
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для студентов высших учебных заведений по специальности 032401 «Реклама»
Данный учебник является первой попыткой отразить все дидактические единицы курса «Основы рекламы» в соответствии с государственным...
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник рекомендуется в качестве учебника для студентов экономических вузов, обучающихся по специальностям «Финансы и кредит», «Бухгалтерский учет, анализ и аудит»
Б27 Финансовый менеджмент: Учебник — М.: Инфра-м, 2009. — 240 с. — (Высшее образование)
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconWww uni-sport edu ua (розділ «Бібліотека» / Нові надходження)
Любимова З. В. Возрастная физиология: учебник для студ высш учеб заведений: в 2 ч. Ч. 1 / З. В. Любимова, К. В. Маринова, А. А. Никитина....
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для вузов системы мвд/ : в 2-х кн под ред проф. А. А. Пушкина (Олександр Анатолійович). Х.: Основа,1996
Цивільне право України : Підручник : у 2-х кн. /за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової-К.: Юрінком Інтер, 2001; 2002, 2004
Учебник для вузов. М.: Норма-Инфра, 2001. С. 3-20 Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды): Учебник для высших юридических учебных заведений. М.: Юристъ, 1998. С. 4-1 iconУчебник для студентов высших учебных заведений. Серия «Учебники, учебные пособия». Ростов н/Д: «Феникс», 2000. 320 с
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи