1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст icon

1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст




Скачати 161.94 Kb.
Назва1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст
Дата12.09.2012
Розмір161.94 Kb.
ТипДокументи

ТЕМА: ОРАТОРСЬКЕ МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ


Матеріали до лекції №2


1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь).

2. Українське красномовство у XIII-XVIIст.

3. Київська школа риторики XVII-XVIIIст.

4. Українське риторичне слово за часів панування Російської та Австро-Угорської імперії.

5. Красне слово Т. Шевченка — взірець ораторського мистецтва.

6. Функція ораторства у сучасному світі.


1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь)


За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром.

У найдавніших фольклорних творах зафіксовано промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів та власного народу.

Оскільки майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровими ознаками була не художньою, а риторичною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов’ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала чітка й розвинена система ораторських жанрів.

Особливо популярними були Псалми, Притчі, а також богослужебні варіанти Євангелій, які протягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та ряд житій святих, твори на історичні та наукові теми. Першим із власне українських житій було житіє князів Бориса й Гліба (XI ст.).

Видатними ораторами Київської Русі були: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XIIст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж походили з нього.


^ Повчання” Володимира Мономаха

Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) „Повчання” для своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід та непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей на засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю.

^ Слово про Ігорів похід”

Це найвидатніша пам’ятка давньоукраїнської літератури, що відображає й київські реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. „Слово...” одночасно і риторика, і дидактичне повчання всякому властителю, як це мало місце вже в Біблії.


^ 2. Українське красномовство в ХШ-ХVІІ ст.


Доля київської риторики після втрати національної державності була непростою. Після татаро-монгольської навали в ХШ ст. історичні долі східних слов’ян остаточно розійшлися. Північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї й формуючи при безпосередній участі монголів тиранічну монархію. Правобережну Україну, а згодом і Галичину загарбала Польсько-Литовська держава. Напочатку, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в напів’язичницькому краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ’я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою Литву було окатоличено і православну українську культуру почали витісняти.

Та церковне красномовство київського ґатунку довго не втрачало свого високого рівня. Одним з найяскравіших його прикладів є „Слова” єпископа Серапіона, виголошені в годину татарської навали у Дмитрівському соборі м.Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.

У тексах неважко вловити інтонації народного, фольклорного плачу, вплив не самих лише візантійських риторичних прийомів, а й живого народного слова.

Розвивається полемічна література (І. Вишенський, Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зизаній, Острозький, З. Копистенський, Л. Баранович, Й. Галятовський та ін.).

Риторику ввели в програми навчання в Україні; коли інтенсивно почала формуватися національна самосвідомість, коли з усією нагальністю постала проблема створення власної української держави. Тоді Україна, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагнула до широкого самовияву особистості: вивчення риторики стало засобом піднесення духовної активності народу.

Нарешті, в Україні тих часів (ХVІ-ХVШ ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх верств населення. У братських школах інтенсивно вивчали риторику.

Величезну роль у розвитку української культури у XVII ст. відіграв митрополит Київський Петро Могила, який на основі Київської братської школи заснував Академію, яка не поступалася тодішнім західноєвропейським університетам. В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня поряд з богослов’ям, філософією та поетикою.


^ 3. Київська школа риторики (ХVII-ХVIII ст.)


Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької традицій, що було започатковано митрополитом Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ’я.

Найбільш видатною та характерною постаттю в цій сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Йоанікій Галятовський. Його риторичний твір „Ключ розуміння” (1659 р.) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. У них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки.

Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович. У Києво-Могилянській академії читав курси поетики та риторики. Створив Прокопович також „Духовний регламент”, в якому, окрім обстоювання нового стану Церкви, з притаманним йому блиском виклав основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як повинен триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер.

Він подав взірці писання листів, мовних зворотів.


^ 4. Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій


Пригніченість українського національного життя в складі Російської та Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська або церковнослов’янська.

У Східній Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний І. Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він змушений був день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: „употребляет мужицкие слова” . Та водночас такі видатні вчені, як М. Максимович та М. Погодін, довели, що українська мова не є якимось „діалектом”, що це самостійна, добре розвинена мова. Однак все впиралося в державну політику. Після сумнозвісного циркуляра Валуєва 1863р., в якому стверджувалося, що „никакого малороссийскаго языка не было, и быть не можеть” і тому подібних документів розвиток українського ораторства загальмувався.

Не кращим було становище і в Західній Україні.

Ось красномовний випадок: „ Важка справа була з мовою. Майже вся інтеліґенція в Галичині вживала вдома польську мову.

Проте життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г. Яхимович, видатний церковний та політичний оратор першої половини XIXст., професор богослов’я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, один із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848).

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений та публіцист. Грушевський відомий також як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації.

Серед українських знавців риторики XIXст. виділяється К. Зелененький, який викладав у Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, які перевидавалися і в XXст. Відомим вченим-лектором та публіцистом був М. Драгоманов, громадський діяч, один із батьків української національної ідеї.

Загалом треба сказати, що 20-30-ті роки XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, з іншого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель поступовою, плановою і невблаганною русифікацією України. У цих умовах годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.

Друга світова війна і післявоєнні репресії щодо українців не залишили жодних надій на розвиток вільного українського слова. Проте це не означає що зони офіційної риторики і офіційної пропаганди звузилися. З 1945 р. працює українське радіо, яке входить практично в кожну сім’ю. З 1951 р. розгортає діяльність українське телебачення.

Новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. В умовах реальної багатопартійності забуяло політичне красномовство; частиною нашого життя стали дебати у Верховній Раді, відкриваються нові юридичні навчальні заклади, в програмах яких риторика посідає помітне місце. І звичайно, не бракує дотепного і гострого слова в нашому побуті: люди після десятиліть мовчання почали призвичаюватися до вільного виразу своїх думок та почуттів. Рупором цієї активності виступають численні газети та журнали; зросла кількість радіо- та телепрограм. Сьогоденна Україна, безперечно, вступає в смугу нового життя, головною ознакою якого буде „людина, що говорить” , а не „ людина, що мовчить”.

^ 5. Красне   слово   Т. Г. Шевченка  — взірець  ораторського мистецтва

Настав час відродження національної культурної спадщини, зокрема й риторичної, чарівного народного золотослова, в якому відбито дивоцвіт національного менталітету й світовідчуття, який подарував світові титанів думки, слова, духу — Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Петра Могилу, Феофана Прокоповича та інших просвітителів-гуманістів.

Шевченкове красне, пророче слово — серце української поезії, духовний велетень, феномен якого до цього часу вичерпно не розкритий.

Красне слово Кобзаря можна розглядати як за традиційними, так і за нетрадиційними методами, як органічну єдність, яка не вписується у прості класифікаційні схеми. Зокрема, американський славіст Григорій Грабович у праці „Шевченко як міфотворець” пропонує оригінальний аналіз творів Кобзаря не за тематично-проблемним методом, а за різними формальними способами подання. На наш погляд, заслуговують на увагу громадськості такі 3 головні типи: 1) риторичні, пророчі, „політичні” чи „ідеологічні” вірші, як „Посланіє” („І мертвим, і живим, і ненародженим...”), „Кавказ”, переробки й наслідування старозавітних пророків тощо;

2) „ліричні”, або „сповідальні” вірші, здебільшого короткі, написані в період заслання; 3) оповідні поезії, котрі, зазвичай, довші, хоча серед них трапляються й такі, як „Русалка” — балада на 62 рядки, поема „Катерина”, „Гайдамаки”, „Відьма”, „Княжна”, „Невольник”, „Москалева криниця”, „Титарівна”, „Неофіти”, „Марія”...

Т. Г. Шевченко підніс на високий, мистецький, художньо-риторичний рівень псалми, як неперевершені взірці ораторського мистецтва духовного спрямування, з їх аналогіями, порівняннями та іншими художньо-виразовими засобами.

Дослідники творчості поета, зокрема Григорій Грабович, наголошують на тому, що в основі поезії Т. Г. Шевченка лежить міфологічне мислення, особливе міфологічне сприйняття України, бо „міф складає код Шевченкової поезії”.

У книзі „Етюди про поетику Шевченка” Михайлина Коцюбинська характеризує геніального поета як „художню натуру з воістину ренесансною широтою мистецьких обдаровань”, для якого мистецтво є „чимось божественним, вічним, чимось таким, до чого треба приступати з побожним трепетом”.

Наголосимо, що у класичній українській поезії Т. Г. Шевченко був найяскравішою інтонаційною індивідуальністю, найповніше втілив у своїй поетичній творчості національний, цілісний і живий характер з його багатющою та унікальною тембровою характеристикою. Могутній голос поета вчувається нашим сучасникам у красному слові його духовних нащадків, таких, як мужня Ліна Костенко, мудрий Іван Драч та інші.

Віщими виявилися слова надгробної промови у Санкт-Петербурзі у 1861 р. Пантелеймона Куліша, який над тілом Тараса Григоровича говорив так: „Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і краса нашої мови тільки одному йому відкрилася. А все ж ми через його маємо велике і дороге нам право — оглашати рідним українським словом сю далеку землю”.

Висока ораторська інтонація, нотки сентиментальної розчуленості, зворушеності, романтичного світосприймання лежать у природі поезії Т. Г. Шевченка, а висока романтична риторика має чи не найвищий романтичний пафос у поемі „Гайдамаки”:

^ Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля,

Ідіть, сини, погуляти,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої, орли мої!

Летіть в Україну...

Шевченко володів могутньою енергією красного слова, бо залучав внутрішнього співрозмовника до думання, осмислення й переживання над вічними проблемами боротьби добра і зла, правди і кривди:

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

^ Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Отже, богонатхненна творчість Т. Г. Шевченка є мистецьким ідеалом інтелектуального, морально-духовного служіння народові СЛОВОМ ПРАВДИ. Поети, молоді оратори Нової України все глибше й глибше проникають у сокровенні глибини творчої лабораторії Кобзаря, бо на цьому фундаменті розбудовується національна школа красного письменства й красномовства. Про це свідчать численні братства шанувальників творчості Т. Г. Шевченка, які провадять велику науково-практичну, пропагандистську діяльність.

Геніальний поет сміливо й органічно поєднує два могутні стильові потоки — класичне й фольклорне, які в синтезі передають невичерпне багатство й потенції Поезії від Бога, де художня Правда оживає магією краси СЛОВА, яка наче з небес спустилася на землю й своїми чарами, любов’ю зігріла серце поета — серця шанувальників красного слова.

Митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко) так визначив високу духовність поезії Т. Г. Шевченка: „...ніхто з наших письменників, ні до Шевченка, ні по ньому, не писав таким справді виразним релігійним стилем, в якому кожна рисочка релігійна, кожне слово не суперечить чесности думання. Я б сказав, що в світовій літературі ніхто з світських письменників не перевищив Шевченкового релігійного стилю й змісту”.

Отже, античний риторичний пафос, як і класичний поетичний пафос, змішуючись, об’єднуючись із сферою прозаїчною, у новітню добу творять феномен нової поетичної естетики: художньому пізнанню відкривається єдина, синкретична дійсність, єдність ідеального і низького, ідеального і матеріального, поетичного і прозаїчного, дифузія „високого” і „низького”, божественного і земного через Шевченкове „мистецтво простоти”, бо він був апостолом Правди і Свободи.


^ 6. Функція ораторства у сучасному світі.


Заговори, щоб я те6е побачив.

Сократ


Якщо хто вирішив оволодіти красномовством по-справжньому, він повинен бути людиною справедливою.

Платон


Розробка змісту й методів навчання у педагогічних класах шкіл нового типу України (гімназія, ліцей, коледж, школа-гімназія тощо) на принципах гуманізації та демократизації суспільного життя загалом, гуманізації та гуманітаризації освіти зокрема, формування культури риторичної особистості майбутнього вчителя зумовила введення курсу риторики як навчального предмету до нових навчальних планів. Завданням викладання цього класичного гуманітарного предмета є підвищення як загальної культури, так і культури мислення, мовлення, публічного переконуючого спілкування особистості — формування риторичної особистості на базі підвищення її мовленнєвої культури (монологічне та діалогічне мовлення). Ці позитивні зміни у реформованій освіті України останніми роками особливо активізувалися. Цьому сприяє початок процесу розбудови молодої демократичної держави і вияв дефіциту мовленнєво-мисленнєвої та комунікативної культури випускників шкіл, вищих навчальних закладів.

У кінцевому результаті навчання риториці передбачає формування таких умінь:

  •  вести бесіду на побутові, політичні, ділові, філософські, історичні та інші теми, які входять до кола культурної, компетентної людини;

  •  слухати й чути співрозмовника, коректно й етично подавати репліки, вступати до розмови, доповнюючи і розвиваючи тему бесіди, арґументовано заперечуючи співрозмовникові за суттю проблеми;

  •  брати участь у дебатах з проблеми, у якій дискутант є достатньо компетентним, викладає свої думки й судження за нормами літературного мовлення на рівні чітко регламентованих вимог до виступу;

  •  брати участь у дискусіях, суперечках, зберігаючи усі логічні, етико-психологічні й педагогічні закони, правила; послідовно й доказово відстоювати свої погляди, якщо вони спрямовані на конструктивне розв’язання проблеми;

  •  виступати перед аудиторією із невеликою за обсягом монологічною промовою (різною за жанрами) на доступну тему, коректуючи її зміст, обсяг залежно від ситуації;

  •  вільно викладати свої думки у формі листа, статті; висловлювати оцінки, переконання, коментарі стосовно певного жанру, виходячи із загальноприйнятих правил;

  •  розуміти риси національної специфіки виступів та риторичних текстів із скарбниці українського красномовства.

Основні форми роботи:

—  аналітичне, навчальне читання, самостійна лексикографічна робота із різноманітною довідковою літературою;

  •  елементи оглядового, орієнтуючого читання (зміст анотації, передмова, висновки, післямова тощо) з метою виявлення образу автора і його задуму;

  •  складання власних анотацій до текстів навчального, науково-популярного, художнього жанрів;

  •  підготовка гри, конкурсу на найкраще запитання (гостре, неординарне, актуальне), зокрема гра „Прес-конференція з актуальних проблем сучасності” (екологія, духовність, культура тощо);

  •   стислі, цікаві повідомлення з матеріалів;

  •  різноманітні ситуативні ігри на правила й культуру поведінки у різних сферах комунікації,

  •  написання індивідуальних та колективних листів у газету, на радіо, телебачення з актуальної проблеми суспільного життя, з проблем культури, освіти тощо;

—  конкурс на краще читання власної поезії, оповідання, байки тощо. При цьому можна запропонувати завдання творчого характеру:

  1.  Підготувати питання для „круглого столу” з актуальної теми. Взяти активну участь у його проведенні, дотримуючись правил культури спілкування.

  2.  Розробити сценарій колективного заходу.

  3.  Продумати ігри на основі діалогу, з метою закріплення навичок культури спілкування.

4. Провести конкурс на тему: „Діалоги Платона” або „Сократівські бесіди” із дотриманням діалогової культури спілкування.

Виховання культури риторичної особистості вчителя  базується на головних принципах педагогіки, риторики, психології, мистецтва. Теорія особистісно-діяльнісного підходу особливо чітко висвітлена у концепціях Виготського, Станіславського.

На нашу думку, виховання культури риторичної особистості студента вищого навчального закладу вимагає формування умінь на основі тісного зв’язку із вихованням мовленнєвої культури особистості, для чого необхідно вводити в курс навчальні дисципліни, які формують мисленнєво-мовленнєву та комунікативну культуру студента, зокрема: культура мовлення, іноземна мова, логіка, педагогіка, психологія, філософія, риторика, ораторське мистецтво, мистецтво ділового спілкування. Зміст програми риторики включає знання теорії та історії риторики, красномовства.

Зміст системи передбачає створення передумов для теоретико-практичного оволодіння студентами ораторськими уміннями як способом педагогічного впливу на учня.

У кінцевому результаті навчання риториці виділяють такі уміння студентів:

— вести розгорнутий монолог (лекцію тощо) з фахової проблематики;

— вести ефективну, конструктивну бесіду на будь-яку тему з кола культурної, високоосвіченої людини;

— володіти полемічним мистецтвом, етичною культурою конструктивного діалогу та полілогу (диспут, полеміка, дискусія);

— володіти етикою оратора;

— виробити індивідуальний образ оратора, власний ораторський стиль;

— розуміти і виявляти риси національної специфіки виступів та риторичних текстів із скарбниці українського красномоства.

Методи мовлення, запропоновані у формуючому педагогічному експерименті, сприяють оптимізації діяльності студентів: мовленнєвої, комунікативної, творчої, педагогічної.

Окрім класичних методів, ефективними методами у формуванні риторичної особистості студента виявилися такі: метод ділових ігор, метод словесної дії, розв’язання ситуативних завдань, творчі конкурси, виступи на задану тему, виступи-імпровізації, самоаналіз та рецензування, метод тестування, відеопрактикуми тощо.

Логічна структура курсу риторики у Київському університеті ім. Т. Г. Шевченка дозволила впорядкувати елементи теоретичного, історичного та практичного аспектів викладання риторики на гуманітарних факультетах у межах відведених годин за такою орієнтовною схемою.

  1.  Історія риторики, де введено такі блоки: місце риторики серед інших наук, риторика й ораторське мистецтво, модель ораторської діяльності Арістотеля, основні види і жанри ораторського мистецтва, основні етапи зародження та розвитку риторики й ораторського мистецтва в історії людства (Давня Греція, Давній Рим), народний золотослів (етичні джерела українського красномовства), становлення слов’янського ораторського мистецтва (з періодизацією: епоха Київської Русі, риторичний Ренесанс України XVII-XVIII ст., риторична криза середини XIX-XX ст. відродження риторичної спадщини наприкінці XX ст.); сучасні риторичні школи, розвиток риторики поза межами України.

  2. Теоретична риторика містить аналіз і вивчення таких основних питань: закони риторики — організація та управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю: концептуальний, закон моделювання аудиторії, стратегічний закон, тактичний, мовленнєвий.

  3.  Практична риторика включає такі основні питання: предмет, зміст усного публічного виступу, текст виступу, логічна культура оратора, мовленнєва культура оратора, композиція і стиль виступу оратора, аудиторія, взаємодія оратора з аудиторією.

Практична риторика базується на чергуванні семінарсько-практичних занять в активній формі: ділові ігри, тестування, відеопрактикуми, „круглі столи”, диспути, дискусії, конкурси тощо. Курс риторики читається з урахуванням фахових інтересів студентів, з гнучкою перебудовою, переструктуруванням матеріалу відповідно до потреб аудиторії.

Загалом можна зробити висновок про те, що розвиток суспільства, яке ставить на чільне місце формування культури риторичної особистості вчителя, має значний духовно-інтелектуальний потенціал, оскільки риторика є активним стабілізуючим культуротворчим чинником демократичної держави, тому кожен мовець повинен відчути високу відповідальність за словесний вчинок, словесну дію, бо у широкому розумінні риторика переймається проблемами впливу мислення на свідомість, буття.

Мета сучасної інтеліґентної людини — осмислити багатющу риторичну спадщину цивілізованого людства й свого народу на новому етапі розвитку суспільства, а також стосовно власних можливостей, конкретної ситуації спілкування; виробити оригінальний ораторський стиль, розширити духовно-інтелектуальні обрії у широкому контексті світової й національної культури.


Ділова гра: розмова з тренером.





Схожі:

1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст icon1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст
Українське риторичне слово за часів панування Російської та Австро-Угорської імперії
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconДисципліна «Риторика» ІІ курс обліково-фінансового факультета Семестр 3 Викладач: доцент Колінько М. В
Красномовство як дар слова. Риторика – теорія ораторського мистецтва, теория красномовства, наука про навички розмовляти. Предмет...
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconРобоча програма з навчальної дисципліни Основи красномовства для студентів II курсу факультету початкового навчання (за вимогами кредитно-трансферної системи навчання)
Предметом курсу є красномовство як наука про ефективне та доцільне спілкування, її історичний розвито та сучасна теоретико-практична...
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconПрограма олімпіади з предмету „Історія України Тема Давньоруська держава Київська Русь
Походження та розселення слов’ян. Розвиток землеробства, скотарства, ремесел. Вірування східних слов’ян
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconБез верби І калини нема України
Україна- наша рідна країна. Це та земля, де ми народилися І живемо, де живуть наші батьки, де жили наші предки. Саме Україна була...
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconЗавдання на ІІІ етап Всеукраїнської олімпіади з історії у 2009/2010 навчальному році 8 клас Складіть план теми «Київська Русь за перших князів»
За умовами Гадяцької унії 1658 року українські землі входили до складу федерації трьох народів – польського, литовського та українського...
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconДержава І право київської русі
Україна”: під 1187 І 1189 рр. (у Київському літописі) та 1213 р. (у Галицько-Волинському літописі). Науковці вважають, що назви існували...
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconТема I (лекція 1). Українське мистецтво на культурно-історичному тлі України (2 год.). Література
...
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconУдк 911. 5 Антропогенне ландшафтознавство: витоки, становлення, перспективи розвитку
Ключові слова: антропогенне ландшафтознавство, витоки, становлення, перспективи розвитку
1. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь). Українське красномовство у xiii-xviiст iconІнститут Міжнародних Досліджень Вроцлавський Університету Польсько-українське стратегічне партнерство і програма
Польсько-українське стратегічне партнерство і програма Східного Партнерства у контексті відносин Варшава-Київ. Спроба оцінки і перспективи...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи