1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові icon

1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові




Скачати 254.5 Kb.
Назва1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові
Дата12.09.2012
Розмір254.5 Kb.
ТипДокументи

Тема: Комунікативні ситуації та практичні аспекти риторики спортовців.


Матеріали до семінару № 5

1. Методика та етапи підготовки промови.

2. Логіка та емоції в промові.

3. Ораторські прийоми у літературній мові.

4. Риторичні комунікативні ситуації у спорті:

— вітання;

— запрошення;

— вибачення;

— побажання;

— подяка;

— зауваження;

— листування.


1. Методика та етапи підготовки промови


Будь-яка промова чимось подібна до наукового дослідження. Якщо вона навіть не містить нових ідей чи відкриттів (як, наприклад, наукова лекція), то принаймні будується, як "пошук істини". Виступаючи перед аудиторією, оратор повинен проголошувати щось вагоме й нове. Виступ повинен бути актуальним, змістовним. Лише за таких умов його слухатимуть.

Оратор повинен ґрунтовно володіти основними аспектами проблеми, бути освіченим у галузі знання, яку пропонує увазі своїх слухачів. Малоерудованість одразу помітна, довіри в аудиторії такий оратор не викликає.

Промова, зазвичай, потребує попередньої підготовки, адже від ґрунтовності залежить вагомість і переконливість викладу. Освіченість має таку властивість: чим більше людина знає чужих думок, тим самостійнішим стає її власне мислення, тим ориґінальніша вона у поглядах, а звідси цікавіша для інших. Не слід лякатися того, що тема маловивчена, що з цього питання "мало літератури". Якщо і справді так, то це свідчить про те, що промовець вільний від чужих думок і має право викладати власні міркування.

Споконвіку значними недоліками промови вважалися переказ чужих думок без власної оцінки. Але сама лише "власна" позиція може інколи засвідчити хіба що "темноту", малокомпетентність промовця.

Отже, "знання — сила!"

^ Етапи підготовки промови

Як усяка інтелектуальна діяльність, підготовка промови — процес творчий, і кожен має право використовувати власну методику. Інколи можна почути думку, наче промовці самі дивуються, як у них складається той чи інший текст, особливо  імпровізація. Але більшість початківців нерідко ніяковіють, якщо їм доводиться звертатися із своїм словом до великої аудиторії. Запропонований матеріал вони переписують з якихось джерел, але, слухаючи такий виступ, одразу відчуваєш незграбність, некомпетентність, маловченість і, врешті-решт, цілковиту відсутність впевненості в собі. Такий промовець породжує лише співчуття.

Підготовка промови містить такі етапи: вибір теми — складання плану — збирання матеріалу — запис промови — розмітка тексту знаками партитури — тренування.

^ Вибір теми.

Термін "тема" походить від грецького "положення, основа". За Сопером, "тема — це те, про що йдеться".

Часто лекторові пропонують виступити на чітко визначену тему. Так, академічна доповідь у стінах вищого навчального закладу визначається навчальним планом чи науковим керівником.

Тема завжди конкретна, стосується одного питання. У межах однієї теми є ще підтеми.

Необхідно зважати на свої можливості, оскільки можна взятися за велику й актуальну тему, але не впоратися з нею. Отже, доцільно обирати тему під силу ораторові. Відомий знавець техніки спілкування Дж. Карнегі неодноразово зазначає, що розуміння між людьми виникає лише тоді, коли звертатися до іншого з великим і щирим інтересом до його проблем. Зокрема, легко зацікавлюються відповідною темою фахівці. Якщо оратор говоритиме, наприклад, із спортовцями, й засвідчить знання специфіки їхньої праці, стурбованість проблемами спортивного життя, — можна сказати, він близький до успіху. Слід уникати загальних фраз і банальних істин: аудиторія слухатиме не того, хто знає загальновідоме, а того, хто підкаже, як вирішити жагучі проблеми. Отже, ви повинні володіти своїм матеріалом краще ніж слухачі. Належний ореол вам створять стриманість і скромність. Отже, тему слід розуміти як проблему, завдання, які треба вирішити.

Наведемо чинники успіху теми:

  1.  ^ Основні інтереси аудиторії. Оратор повинен знати, до кого саме він звертається: до спортовців, медиків, до любителів книги чи неписьменних.

  2.  Новизна теми.

Обираючи тему, слід одразу ж з’ясувати для себе, якої конкретної мети ви прагнете. Адже тримати людей у напруженій цікавості можна й дві години, але вони можуть розійтися, знизуючи плечима: а що, власне, оратор нам хотів сказати?

Тож вибирайте теми, які ви спроможні пояснити.

^ Складання плану.

Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний. Простий план —  це низка непоширених речень. Наприклад:

Тема: "Види красномовства та сфери його ужитку" .

План

  1.  Академічне красномовство.

  2.  Політичне красномовство.

  3.  Юридичне (судове) красномовство.

  4.  Церковне красномовство.

  5. Суспільно-побутове красномовство.

Складний план — це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, до нього зазвичай вводять вступ та висновки. Наприклад:

Тема: "Види красномовства та сфери його ужитку".

^ План

І. Вступ. Потреба у видовій диференціації красномовства залежно від сфери його ужитку.

II. Основна частина. Диференціація видів красномовства.

1. Академічне красномовство:

  •  лекція;

  •  диспут;

  •  реферат;

  •  виступ на науковій конференції.

2. Політичне красномовство:

  •  політична промова;

  •  політична інформація;

  •  політична бесіда тощо.

III. Висновки. Оратор повинен дотримуватися жанрово-видових норм красномовства.

Цитатний план — це план, подібний до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання. Наприклад:

^ Тема: "Види красномовства та сфери його ужитку"

План

1."Академічне красномовство — це ораторське вміння науковця та викладача, який доповідає щодо результатів дослідження чи популяризує досягнення науки".

2."Політичне красномовство — це виступ оратора, що виражає інтереси тої чи іншої партії (політичної сили) чи роз’яснює будь-яку суспільно-політичну ситуацію" тощо.


Як ми пам’ятаємо, з античних часів прийнято певну схему промови (вступ, основна частина, висновки). Подальший досвід деталізував її (вступ є зацікавленням; основна частина — описом, оповіддю та міркуванням; висновки — це переконання).

Попрацювавши за цією схемою, ви набудете вміння миттєво схоплювати матеріал, систематизувати його в пам’яті, імпровізувати переконливу й ґрунтовну промову вмить.

^ Збирання матеріалу.

Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід. Матеріалом з власного життя можуть бути: власні думки, спостереження, емоції тощо. Матеріал, що містить чужий досвід — це, насамперед, книги, журнали, газети. Якщо промовець підкріплює власні думки цитатами, то вони набувають більшої значущості. Існує певна система правил, що допомагає швидше знаходити матеріал для промови і правильно ним користуватися.


^ 2. Логіка та емоції в промові


Існує погляд, ніби промова повинна бути насамперед "емоційною", насиченою живими та відкритими почуттями, інакше, мовляв, виникає враження нещирості. Не заперечуючи справедливості таких вимог, зазначимо, що лише емоціями аудиторію переконати важко. Вислухавши емоційну, але малозмістовну промову, слухачі розходяться з невиразним почуттям невдоволення: начебто все було й щиро, й гаряче, але про що, власне, говорив оратор?

Як зазначив Сопер: "Під час промови важливо не те, що відбувається на трибуні, важливо, що відбувається у свідомості слухачів”.

В основі логічного аналізу закладено вибір системи цінностей: щось ми вважаємо прямим, а щось — кривим. Будь-яка промова має в основі аксіологію (вчення про цінності, розмежування добра та зла). Перед виступом оратор повинен чітко усвідомити, що саме він виголошує як непорушну істину. Погане враження справляє той, хто починає шукати істину безпосередньо на трибуні.

Логіка як метод переконання аудиторії

Система логічних доказів — авторитетних посилань, статистики, різноманітних прикладів і висновків — працює на переконання слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи — індукцію та дедукцію.

Індукція — це хід думки від часткового до загального. Наприклад, ^ Василь говорить грамотно, цікаво та змістовно. Василь — добрий ритор. Отже, добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно.

Дедукція, навпаки, — хід думки від загального до часткового. Наприклад, ^ Добрий ритор говорить грамотно, цікаво і змістовно. Василь — добрий ритор. Отже, Василь говорить грамотно, цікаво і змістовно.

Індуктивну логіку доцільно застосовувати, якщо ми узагальнюємо великий за обсягом статистичний матеріал, проаналізувавши чимало прикладів.

Існують закони логіки, які не слід порушувати ораторові. Саме слово "логіка" (від грец.— побудований на міркуванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки. Цей термін пов’язаний з відомим нам поняттям "логос" — слово, зміст, основа, наука. Антична та середньовічна наука вивела такі закони логіки:

1. ^ Закон тотожності (всяка суть збігається сама із собою). На практиці це означає, що ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів. Наприклад, якщо ми говоримо про дівочу косу, то слово "коса" ми маємо вживати лише у цьому значенні (пор.: "коса" як інструмент косаря).

  1.  ^ Закон протиріччя (жодне судження не може бути водночас істинним і помилковим). Якщо вислови суперечать один одному, вони не можуть бути істинними.

  2.  Закон виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення). Із двох висловів, що суперечать один одному в один і той самий час у відношенні до одного і того самого предмета (явища, особи) лише один — істинний.

4. ^ Закон достатньої підстави (будь-яке судження, що приймається, має бути належним чином обґрунтоване). Достатньою підставою для оратора можуть бути: фактичний матеріал, цитати, наочність. Усе це дає змогу переконати аудиторію у справедливості своєї думки.

Логічні помилки виникають, коли порушено вищезазначені закони логіки або логічні прийоми використано недобросовісно.

^ Основні види логічних помилок.

  1.  Підміна тези (побудова виступу на неправильних поглядах). Наприклад: "Вивчати логіку не треба, бо без неї можна прожити".

  2.  Неврахування полісемії слова. Наприклад: "Чи будемо ми сьогодні ввечері дивитися фільм? — Подивимося" (слово "подивимося" тут може означати і те, що співрозмовники подивляться фільм, і сумнів у цьому).

3. Об’єднання неспіввідносних понять. Наприклад:

Цей чоловік має прекрасні жінку і авто.

4. Повторення доказу (тавтологія). Наприклад: Цього не може бути, бо такого не може бути".

5. Нерозрізнення об’єктів дії, визначене невмінням правильно побудувати речення чи встановити зв’язок між реченнями. Наприклад: "Іван — сирота. Його батько помер, коли йому було 16 років" (незрозуміло, кому було 16 років — батькові чи синові).

Знання законів і типів логічних помилок допоможе промовцеві уникнути смішного й незграбного становища, коли його докази нікого не переконують.

Логічні моделі, наведені вище, потрібно мати на увазі при підготовці матеріалу, складанні плану виступу, написанні тексту. Ви повинні знати, що помилкові положення Вашого виступу можуть у будь-який момент повернутися проти вас.

^ Емоційні моменти промови

Оратор потрапляє в атмосферу аудиторії, яка вже певною мірою емоційно налаштована. Це люди, що мають власну думку з питань, які Ви висвітлюватимете, і відповідний настрій почуттів. Звертайте увагу на вік аудиторії — це допоможе обрати правильну та цікаву саме для цієї категорії людей тему промови й передбачити реакцію аудиторії. Наприклад, якщо аудиторія дитяча, то потрібно зважити, що діти не можуть спокійно сидіти упродовж, скажімо, години, їхня увага зосереджується на інших об’єктах. Тому у виступі перед дитячою аудиторією оратор повинен обов’язково змінювати форми розповіді, вводити у розповідь елементи гри, бесіди тощо. Молодіжна аудиторія достатньо емоційна та відверта: оратор повинен бути готовий до найнесподіваніших запитань. Зріла аудиторія менш емоційна, вона, на відміну від юнацької, передусім слухатиме ввічливо, але її важче зацікавити, її непросто захопити якоюсь ідеєю — словом, переконати.

Щоб не провести "невидиму" межу між собою та аудиторією, досвідчені оратори послуговуються займенником "ми", а не "я": "Ми розглянемо", "Ми побачили" і т. ін. Це допомагає аудиторії відчути себе активною учасницею творчого процесу, а не пасивними слухачами.

Переконати можна і шляхом логіки, і засобами художнього слова. Народ віддавна користувався художнім словом, навіть коли не знав грамоти: "Насупився, мов чорна хмара!" — говорилося про лихого, непривітного чоловіка, від якого чекаєш щомиті "грому й блискавки".

Нехтувати такими можливостями слова промовцеві не годиться.


^ 3. Ораторські прийоми у літературній мові


Лексичний рівень тексту

Основним матеріалом оратора є слово. Словниковий запас культурної людини — багатий, гнучкий. Грамотна, чиста мова одразу створює враження освіченості, інтеліґентності. Оратор як носій культури повинен послуговуватися передусім літературною мовою, нормованою правилами граматики. Промова, в якій багато помилок, не лише створює негативне враження про самого оратора, але й утруднює сприйняття самої промови, відволікає від теми.

Культура мови оратора — "це процес свідомого добору та використання тих мовних засобів, які допоможуть лекторові швидко й результативно досягнути мети в кожній конкретній ситуації публічного виступу".

Найпоширеніші мовні помилки, яких слід уникати ораторові:

1. Неправильний наголос. Іноді від наголосу може залежати і семантика (значення) слова, наприклад: орган — орган і т. п.

  1. Неправильна вимова окремих звуків.

3. Невміння розрізняти окремі морфеми у слові. Наприклад, префікси: "Він обирав капелюх в магазині" (не "обирав", а "вибирав").

  1.  Вживання дієслова-зв’язки "буде" (майбутній час) в контексті теперішнього часу. Наприклад: "Шевченко буде великий український поет" (не "буде", а "є").

  2.  Тавтологія — повторення однокореневих слів. Наприклад: "Він переконливо переконав усіх у своїй правоті”.

  3.  Використання плеоназмів (слів одного значення). Наприклад: "Поет у своїх віршах зобразив дійсність, реальне життя".

  1.  Слова-паразити; ну, скажімо, зрозуміло і т. п.

Оратор повинен дотримуватися граматичних норм.

До тропів належать: епітети, порівняння, метафори, уособлення, персоніфікації і т. ін.

Троп — від грец. (зворот) — вживання слова чи виразу в переносному, образному значенні. Троп є обов’язковим елементом поетичної мови і нерідко — красномовства, його можна назвати формою художнього мислення. Тропи поділяють, зазвичай, на два розряди: прості (епітет та порівняння) і складні (усі інші).

Порівняння

Це — зіставлення одного предмета з іншим на основі їх спільної ознаки; своєрідний живопис словом, спрямований на те, щоб розбудити уяву слухача (читача): "Зорі то людськії душі" (П. Куліш). Порівняння відіграють важливу роль при описах, вони допомагають уявити об’єкт розмови.

Епітет

Від грец. (додаток). Епітет образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найхарактернішу чи вражаючу якість. "Чи слід молодиці світити грішним волоссям проти Божого сонця?" (І. Нечуй-Левицький).

Метафора

Від грец. (перенесення) — перенесення значення (ознаки) слова за принципом подібності на ін. Наприклад: чаша терпіння, у чужу душу не влізеш, випити гірку чашу і т. ін. Метафору можна назвати "головним" тропом. У "Поетиці" Арістотеля наголошується на важливості опанування метафорами і зазначається, що вміння складати гарні метафори — ознака справжнього таланту.

Уособлення

Надання неживим речам або нелюдському життю людських рис: лисичка-сестричка. Уособлення характерне для фольклору з його міфопоетичною свідомістю, використовується також літераторами: "А ліс шумить, стогне..." (О. Кобилянська).


Персоніфікація

Цей прийом характерний для старовинної риторичної літератури: "Туга зійшла по Руській Землі" ("Слово про полк Ігорів").

Алегорія

Від грец. (іносказання) — зображення абстрактного поняття чи явища через конкретний образ. Алегорія однозначна (на відміну від символу), вона схожа на емблему. Наприклад: відома всім алегорія кохання — серце.

Метонімія .

Від грец. (перейменування) — перенесення назви з одного предмета на інший за умови суміжності значень. Наприклад: читати Франка (як сам автор, так і його твори).

Синекдоха

Від грец. (співвідношення) — різновид метонімії, перенесення значення з одного слова на інше на основі кількісних відношень. Наприклад: перемовитися словом; він має світлу голову; учень тепер вже зовсім не той.

Гіпербола

Від грец. (перебільшення) — художнє перебільшення: "Мало який птах долетить до середини Дніпра" (М. Гоголь).

Літота

Від грец. (простота) — художнє зменшування. Наприклад: ^ Від Ніжина до Києва рукою подати.

Евфемізм— заміна священних, стилістично неприйнятних для якоїсь групи слів описовими синонімічними словами (зворотами). Наприклад: заміна в Біблії та в повсякденній мовній практиці імені Божого словом Господь.

Амфіболія

Від грец. (двозначність) — троп, в якому спостерігається гра непроясненим значенням слова. Наприклад: ^ Заєць в тролейбусі (про кого йдеться — про лісового звіра в незвичній ситуації чи про безбілетника?).

Синтаксичний рівень тексту

Синтаксис — один із найважливіших рівнів мовлення, тому що саме він виражає структуру авторського мислення. Синтаксис акцентує увагу на певних важливих моментах, що усталилися в кожній національній мові протягом століть. Їх називають фігурами.

Асиндетон

Від грец. (безсполучниковість). Може передавати статичність зображуваного явища, описуючи його з різних боків або його внутрішню динаміку. Наприклад: Прийшов, побачив, переміг.

Синтаксичний паралелізм

Повторення однакової структури речень. Наприклад: ^ Учення світ, а невчення — тьма (присл.), "Що снилося, то снилося! А що я кажу, то вже кажу!" (О. Кобилянська).

Хіазм

Від грец. (зворотний) — порядок слів, при якому спостерігається синтаксичне "перехрещення" на зразок літери X. Класичний приклад хіазму: "Одні живуть, аби їсти, інші їдять, аби жити".

Стилістичний рівень тексту

Риторичні вигуки

Для ораторської мови характерні риторичні вигуки, які є гаслами в чистому вигляді. Наприклад: ^ Шануйте своїх батьків!

Риторичні звертання

Риторичні звертання виражають емоційне ставлення оратора до об’єкта. До риторичних звертань можна віднести й етикетні формули: Пані та панове! та ін.

Риторичні питання.

Питання, відповідь на які вже закладено в самому питанні, тому відповідь на них не потрібна. Наприклад: ^ Хіба ревуть воли, як ясла повні? (П. Мирний). Чи насправді сміється той, хто сміється останнім?

Антитеза

Від грец. (протиставлення) — протиставлення антагоністичних явищ. ^ Питання життя або смерті (присл.).

Каламбур

Від франц. (гра слів) — це гра омонімією слова.

Парадокс

Від грец. (дивний, неочікуваний). Парадокс — це неочікуване судження, висновок, що різко розходиться із загальноприйнятою думкою чи з логікою попереднього тексту. Одним з найвідоміших парадоксів є парадокс Сократа: Я знаю, що я нічого не знаю.

Епістрофа

Від грец. (обертання) — риторична фігура, що складається з повторення одного і того ж слова чи звороту. Наприклад: ^ Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе.

(Л. Українка).

Еліпсис

Від грец. (вада, дефект) — пропуск слова, яке легко відтворити, воно ніби "підказується" контекстом. Наприклад: ^ Собаки щоночі вили — [тому що] вмирущого чули (П. Мирний).

Ремінісценція

Від лат. (спогад). Це — відгомін вже добре відомого тексту, який у всіх на пам’яті. Наприклад: ^ От і згадали ми Івана незлим, тихим словом. Ремінісценція зазвичай виступає як ознака високого стилю, але, як бачимо з наведеного прикладу, може виступати як іронічний прийом.


Усі подані вище тропи та фігури зазвичай базуються на прагненні оратора чітко і зрозуміло передати думки та емоції.


^ 4. Риторичні комунікативні ситуації у спорті:

— вітання;

— запрошення;

— вибачення;

— побажання;

— подяка;

— зауваження;

— листування.


Досі ми говорили про етикетне мовлення загалом: як бути у спілкуванні ввічливим, чемним, як говорити й писати, щоб справити бажане враження на співрозмовників чи аудиторію. Проте існує чимало типових комунікативних ситуацій, котрі так і називаються етикетними, тому що в них взаємини між спілкувальниками передусім не є тлом, на якому сприймається зміст мовлення. Це ситуації вітання, знайомства, запрошення, побажання, прощання, вибачення та ін.

У житті людини такі ситуації трапляються безліч разів. Було б нелегко, та й недоцільно, щоразу придумувати нові вислови для їхнього мовного оформлення.

Ці ситуації мають стандартний, типізований характер. Існують словесні формули для кожної із типових ситуацій, і мовцеві потрібно тільки зробити вдалий вибір.


Вітання

Зустрічаючись, люди вітаються. За своїм змістом вітальні формули у різних етномовних спільнотах дуже відмінні, різноманітні. Проте всім вітанням властива однакова спрямованість засвідчити увагу до людини, ґречне ставлення до неї, побажати їй чогось доброго, спитати чи з нею все гаразд тощо. Українська мова багата на вітальні формули. Вислови Доброго ранку; Добрий день; Доброго вечора є стилістично нейтральними.

Формулами Вітаю (тебе; Вас!); Радий (тебе; Вас) вітати!; Моє шанування!; Дозвольте Вас привітати! вітаються переважно інтеліґенти старшого і середнього поколінь. У ширших соціальних сферах використовується вислів Доброго здоров’я!

У Галичині в сільській місцевості люди вітаються також словами Дай, Боже, щастя, на які відповідають виразом Дай, Боже, здоров’я.

У народному мовленні подекуди ще й до сьогодні збереглися вітання-побажання, напр.: Зі святом будьте здорові.

Молоді люди, вітаючись із друзями, знайомими, здебільшого звертаються до них словами Привіт! або Здоров!

У національно-патріотичних середовищах, особливо під час святкувань, ювілеїв, зборів і т.ін. вітаються словами Слава Україні. Це вітання зародилося у 20-их роках XX століття.

Мешканці Західної України, які активно практикують християнську обрядовість, вітаються фразою Слава Ісусу Христу. На ці вітання відповідають фразою Слава на віки.

Мовленнєва практика засвідчує доволі часте поєднання двох вітальних фраз, напр.: Добрий день! Вітаю (Вас)!; Моє шанування! Доброго здоров’я!; Доброго ранку! Радий тебе (Вас) бачити! У такий спосіб акцентується щирість взаємин. Засвідчує ввічливість, доброзичливе ставлення, теплоту стосунків називання після вітальної формули імені адресата, напр.: Доброго ранку, Софійко!; Моє шанування, пане Аркадію!; Вітаю Вас, панове студенти! Цій же меті слугують поширювальні фрази типу: Кого я бачу!; Давненько ж ми не зустрічалися!; Яка несподіванка!; Яка приємна зустріч!

Правила доброго тону вимагають обов’язково на вітання відповідати.

Репліки-відповіді часто є простим повторенням формул, ужитих адресантом, напр.:

—  Доброго ранку!

— Доброго ранку!

За усталеним звичаєм першим вітається чоловік із жінкою, молодий із старшим, підлеглий з керівником.

Щодо вітання є дуже розумне правило: першим вітається той, хто краще вихований. І якщо люди добре виховані, то здебільшого вітаються водночас. Проте, навіть знаючи це правило, багато хто його не дотримується, бо „шанує свою гідність”. Насправді ж гідність людини, що привіталася першою, не лише нічого не втрачає, а, навпаки, виграє.

Під час вітання потрібно вийняти руки з кишень, зняти темні окуляри.

Важливим невербальним знаком вітання є потиск рук. Це елемент європейської культури спілкування, розповсюджений на цілий світ. Вітатися за руку з людьми, які сидять за обідом, вечерею тощо, не треба. Не можна подавати руку через стіл. Навіть знаний керівник для цього повинен вийти з-за столу. Не вітаються потиском руки через поріг. Подають лише праву руку. Ліву руку можна простягнути для вітання тільки найближчим друзям.

Коли жінка заходить до приміщення, чоловіки підводяться і стоять доти, доки вона не сяде або не піде.

Стоячи заведено зустрічати гостей. Вони сідають тільки на запрошення господаря (господині).


Запрошення

Комунікативний зміст запрошення полягає у зверненні до адресата з проханням прибути до адресанта.

Запрошення на „малі” заходи, тобто з невеликим числом присутніх, роблять усно безпосередньо або телефоном. На „великі” заходи запрошують у письмовій формі. Письмові запрошення потрібно висилати завчасно, щоб адресат мав можливість спланувати свої справи.

Залежно від характеру комунікативної ситуації, намірів адресанта тощо застосовують різні формули запрошення. Фахівці поділяють їх за стильовою тональністю на нейтральні, напр.: (Я) запрошую тебе (Вас) ...; підвищені, напр.: Дозволь(те) запросити тебе (Вас) ...; знижені: Приходь(те), будь ласка! Ходімо!

Для позитивної відповіді адресат використовує репліки Дякую!; Вдячний за запрошення!; Добре!; З радістю!; З великим задоволенням! Домовились!; Згоден!; Згода!; Не відмовлюся! та ін. Ці слова і словосполучення можуть бути продовжені трансформованим повторенням того, що сказав, запрошуючи, адресант: Я прийду обов’язково (Домовились! Зустрінемось у ...).

Негативну відповідь, тобто відмову, можна подати за допомогою таких стереотипних фраз: Дякую, але не можу (не маю такої можливості); Я б із радістю, але мені не дозволяє час; Даруйте, я вимушений Вам відмовити через незалежні від мене причини; Ні, я не зможу, але дякую за запрошення.

Ухильна відповідь на запрошення може звучати так: Дякую, може (можливо), прийду; Вдячний за запрошення! Але (мені) треба подумати; Твердо не обіцяю: не знаю, як складуться обставини; Як матиму можливість, прийду. Дякую!


Вибачення

Вибачення — це прохання виявити поблажливість, пробачити провину. По-іншому: це „словесне спокутування провини”.

Провини бувають різні за своєю величиною і за наслідками. Мовець повинен вибирати з чималої парадигми стандартних фраз українського мовного етикету ту формулу, яка б водночас давала можливість досягти бажаного результату: Вибач(те) (мені)!; Пробач(те) (мені); Даруй(те)!; (Я) не можу не попросити у тебе (Вас) пробачення!; Я так винен (завинив) перед тобою (Вами)! та ін.

Говорити пробач(те) мене; вибачте нас не слід. Наші класики писали: Пробачте мені все! (І. Огієнко); Прости мені, брате! (О. Довженко). Це і є нормативне формовживання.

Стандартні відповіді-реакції на вибачення звучать так: Нічого!; Нема за що (просити вибачення)!; Не доцільно (не треба; немає потреби) просити вибачення; Дрібниці; Я приймаю твоє (Ваше) вибачення; Тут є і моя вина; Я не приймаю твого (Вашого) вибачення (пробачення)!

Словесні формули вибачення можуть підсилюватися невербальними знаками: провинною усмішкою, притисненням долоні до серця, розведенням рук, схиленою головою тощо.


Побажання

Основною формулою побажання в українській мові є: (Я) бажаю (зичу) тобі (Вам) ...

Існують також формули побажання, в яких граматичним центром є дієслово в наказовій формі.

У комунікативній ситуації побажання висловлюють фразами: Щасти тобі (Всім)!; Успіхів тобі (Вам)!; Щасливої дороги!; Успішного повернення!

Побажання висловлюють також фразами з дієсловами у формі наказового способу: Не переживай(те)!; Бережіть себе!; Хай (тобі; Вам;) щастить!

На зустрічах, вечірках українці співають „Многая літа!”, що теж є своєрідною формою побажання. На Новий рік, під час Різдвяних і Йорданських свят „Многая літа!” співають колядники, віншувальники після традиційних, переважно віршованих побажань, напр.: Віншую Вам з тими святами, щоб Ви їх відпровадили, других дочекали рік від року, на многая літа!

За нормами спілкувань мовного етикету адресат, якому висловили побажання, повинен подякувати за це. У його розпорядженні є низка формул стандартної відповіді: (Щиро; Сердечно) дякую!; І тобі (Вам) того ж бажаю (зичу)!; Дякую (за побажання). Дай, Боже, й тобі (Всім) та ін.


Подяка

Виявом етикетної культури, ввічливості є висловлення подяки за добре слово, послугу, допомогу тощо. Митрополит Андрей Шептицький повчав: „Вдячність є обов’язком, а сповнення обов’язку — чеснотою”. До того ж, як пише І. Томан: „Не чекайте на великі події та виняткові вчинки, щоб висловити подяку людині”.

Основним засобом вираження цього почуття в українській мові є слово дякую.

В українському мовленні застосовуються такі формули подяки:

^ 1) (Я) (так; щиро; сердечно) вдячний тобі (Вам) за...;>

2) Моя тобі (Вам) подяка (вдячність) за ...; Прийми(іть) мою (глибоку; сердечну; щиру) подяку за ...;

^ 3) Мені бракує слів, щоб висловити тобі (Вам) усю глибину моєї вдячності; Хочу вірити, що ти (Ви) відчуваєш(єте), як я вдячна тобі (Вам). Невербальні знаки, які супроводжують мовні формули вдячності, — це нахиляння голови, потиск руки, обійми, поцілунок.

Як репліки-відповіді на подяку вживаються стандартні фрази Прошу; Нема за що (дякувати); Мені було приємно тобі (Вам) допомогти; Я радий, що ти (Ви) задоволений (ні); Це я мав би тобі (Вам) дякувати та ін.

Дітям, за доброю українською традицією, говорилося, а подекуди й нині говориться: Рости великий(а)!


^ Зауваження, докір

В етикетному сенсі зауваження це вказівка на помилки у поведінці, докір і звинувачення в чомусь, невдоволення чимось.

Жанр зауваження в українській мові має набір стереотипних словесних формул: Я змушений зробити тобі (Вам) зауваження; Ти (Ви) не зовсім добре вчинив (зробив; сказав); Ти (Ви), напевно, недостатньо це обміркував; Тобі (Вам) так робити (чинити; говорити) не личить; У такому тоні мені неприємно провадити розмову; 3 тобою (Вами) нелегко мати справу; Твій (Ваш) вчинок виходить за межі етичних норм і. т. ін.

Залежно від предмета розмови і змісту зауваження відповідь адресата може являти собою:

^ 1) вибачення: Вибач(те), я помилився; Я не хотів (не мав наміру) чинити тобі (усім) прикрощі; Я це зробив не навмисно; Мені дуже неприємно;

  1.  заперечення: Даруй(те), ти (Ви) мене неправильно зрозумів(ли); (Ваше) зауваження не обґрунтоване, і безпідставне; Вибач(те), але ти (Ви) тут не маєш(єте) рації;

  2.  з’ясування: Не бачу причини для зауваження (докору); Не розумію, в чому ти (Ви) бачиш(ите) мою помилку;

  3. у ситуації зауваження, докору комуніканти не повинні забувати про невербальні засоби спілкування (поза, міміка, жести, вираз обличчя, погляд). Кожен із цих складників усного спілкування, не кажучи вже про вибір слів та висловів, може зіпсувати взаємини.

Робити зауваження (докір) і реагувати на нього потрібно з максимальною виваженістю, стриманістю, делікатністю.


Листування

У часи, коли не існувало наукових журналів, основним засобом поширення ідей та інформації серед учених слугували листи. У розвинених мовах існував навіть спеціальний стиль, що мав назву епістолярного (грецьк. — лист, послання). Навчитися цього стилю можна було з „письмовників”, у яких подавалися взірці листів на всі випадки життя. 1790 року у Львові було видано буквар із додатком „Політика світська”— правилами доброго тону, зокрема, як належить листуватися. Зрештою, і без таких посібників наші пращури знали низку стандартних фраз, які були обов’язковими у кожному листі. Наприклад, практикувався такий зачин: У перших словах мого листа повідомляю, що я живий-здоровий, чого і тобі (Вам) зичу.

Суцільна телефонізація та інші набутки технічного поступу завдали монополії листування потужного удару, проте цілковито його з ужитку не витіснили. „Листів не заступлять ані телефони, факси чи електронна пошта”, — пише д-р П. Моцюк.

Сьогодні існують три види листування: ділове, приватне офіційне і приватне неофіційне. Ми не розглядатимемо перше з них, тобто ділове листування, тому що етикетний сенс має спілкування окремих осіб, а не установ, закладів тощо, в розпорядженні яких є спеціальні бланки і які керуються відповідними стандартами ділового мовлення. Вичерпну інформацію про це Ви можете отримати у книзі А.Коваль „Ділове мовлення”.

Приватний офіційний лист пишуть за такою схемою:

  1. Місце і дата написання — справа вгорі аркуша.

  2. Звернення,

  3. Основна частина.

  4. Прикінцева частина.

  5. Підпис автора (адресанта).

У приватному офіційному листі для звернення використовуються слова-регулячі: пан або добродій з означеннями, що засвідчують пошану, і прикладками-найменуваннями статусу адресата, напр.: Шановний добродію редакторе!; Високоповажний пане професоре!; Вельмишановний пане міністре!

В основній частині викладають суть справи, з приводу якої написано листа. Прикінцева частина містить у собі формулу прощання з проханням дати відповідь; тут може бути також стисле повторення суті справи.

Структура приватного неофіційного листа:

  1. Місце і дата написання — вгорі справа.

  2. Вітання — необов’язково.

  1. Звернення.

  2. Основна частина.

  3. Прикінцева частина.

  4. Формула прощання.

  5. Підпис автора.

Розглянемо структуру приватного листа детальніше.

Форма звернення адресанта до адресата залежить від характеру взаємин між ними, їхніх соціально-мовленнєвих статусів, напр.: Вельмишановний пане ...; Шановний добродію ...! Дорогий друже ...!; Кохана ... Присвійні займенники як означення до слів-звертань надають зверненню відтінку близькості, сердечності, напр.: Високоповажаний наш наставнику!

Вживання імені і прізвища (Високоповажна пані Оксано Кузьменко!) свідчить про повагу, позначену урочистістю й щирістю, вживання самого лише прізвища (Високоповажна пані Кузьменко!) звучить офіційно або нейтрально; ім’я без прізвища (Шановна пані Оксано!) засвідчує близькість знайомства, приятельські стосунки.

Іноді приватного неофіційного листа починають не зверненням, а вітанням. Практикується це переважно людьми старшого покоління, які послуговуються вітальними формулами християнсько-релігійного змісту: Слава Ісусу Христу!; Христос воскрес! У практиці листування іноді трапляється поєднання формул вітання і формул звернення, напр.: Дорога родино!; Добрий день, дорогі друзі!; Привіт, Грицю! Такі форми вітання-звернення не порушують норм етикетного мовлення лише у спілкуванні людей, що перебувають у близьких, родинних, приятельських стосунках. Але було б нетактовним написати, наприклад, так: Добрий день, вельмишановний пане професоре!

Щодо змісту листа, то стандартизована форма викладу практикується лише у діловій кореспонденції, а в приватному листуванні вона повинна бути довільною, нетрафаретною. Проте недоцільно забувати про послідовність і логічність викладу думок, про однозначність і ясність їх формулювання. Адресант повинен уміти поставити себе на місце адресата. У прикінцевій частині приватного неофіційного листа можуть бути:

  1. Формули завершення: На цьому закінчую (дозволь(те) закінчити). Повторна подяка, вибачення тощо: Ще раз дякую за повідомлення (прошу вибачення, що затримався з відповіддю).

  2. Прохання дати відповідь, писати: Чекаю з нетерпінням на відповідь.

  3. Прохання привітати когось: Вітайте свою дружину; Прошу передати вітання Вашому братові.

4. Фраза прощання: З глибокою (щирою; сердечною) повагою (пошаною); З найкращими побажаннями; Усього тобі (Вам) найкращого.

Справа внизу під текстом листа ставимо особистий підпис. Він також залежить від характеру взаємин між комунікантами.

Коли виникає потреба додати до листа ще якусь інформацію, пишуть латинські літери Р.S. і після двокрапки коротко викладають цю інформацію. Тоді знову підписуються.

Скорочення слів, за винятком загальновідомих абревіатур, у листах не практикується. Отже, пишемо, наприклад: Вельмишановний пане директоре!, а не В. п. директоре! (Таке можливе лише у записці, коли адресант у близьких взаєминах із адресатом).

У західній діаспорі збереглася дорадянська орфографічна норма: писати з великої літери не лише займенники Ти і Ви (у всіх відмінкових формах) і співвідносні з ними присвійні займенники (Твій; Твоя; Ваш та ін.), але й іменники, якими звертаються до адресата, напр.: Найдорожча Мамо!; Дорогий Друже!

У чинному нині в Україні офіційному правописі правил, які б регулювали уживання великих літер в етикетному писемному мовленні, немає.

Листа бажано писати на нелінійованому білому папері або на папері того ж кольору, що й конверт. Адреса повинна бути написана розбірливо. Те ж стосується і зворотної адреси, яку для надійності можна „продублювати” у листі або ж на невеликому аркушику, вкладеному з листом у конверт. Адреси листів за кордон доцільно писати друкованими літерами.

Рекомендують насамперед заадресувати конверт, а тоді вже вкладати в нього листа. На конверті перед прізвищем адресата потрібно написати його титул, звання тощо (звісно, якщо адресат їх має), напр.: Професорові Олександрові Гординському; Президентові фірми Василеві Скоробагатьку; Преосвященному владиці Олексієві Карпенку.

Листуючись з організаціями, установами, товариствами, доцільно вкладати маркований конверт із своєю адресою. Це значно збільшує шанси отримати відповідь.

Рекомендаційний лист і візитку з рекомендацією, що передаються особою, яку рекомендують комусь, заведено вкладати в конверт і не заклеювати його.

Відомо, що люди значно більше люблять отримувати й читати листи, ніж їх писати й надсилати. Славетний англійський письменник В. Скотт відомий не лише своїми історичними романами та романтичними поемами, а й тим, що відповідав на листи того ж дня, коли їх  отримував. Загалом же відповідь рекомендується давати протягом тижня від дня отримання листа.


Робота з “Коротким словником з риторики”






Схожі:

1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconК. К. Вступ до сучасної логіки. К., 1992. Конверский А.Є. Логіка. К., 1999. Руденко К. П. Логіка К., 1976. Тофтул М. Г. Логіка. К., 2002. Кондаков Н. И. Логический словарь-справочник
Павлов В. П., Ишмуратов А. Т., Омельяник В. И. Модальная логика. К.: Выща школа, 1982
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconМіністерство охорони здоров’я україни
Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують задоволення їх, то в неї виникають позитивні емоції, а якщо ні...
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconМіністерство охорони здоров’я україни
Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують задоволення їх, то в неї виникають позитивні емоції, а якщо ні...
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconЗмістовно-діяльнісна структура модулів навчальної дисципліни «Логіка (загальна та юридична)»
Предмет юридичної логіки. Історичні етапи розвитку логіки. Основні закони юридичного мислення
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconТема: Предмет І значення логіки
Співвідношення традиційної логіки га логіки сучасної. Співвідношення понять "традиційна логіка", ''сучасна логіка", "сучасна ло­гіка",...
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconЗавдання для самостійної підготовки
Складання списку відомих етикетних формул, які доцільно вживати   на  початку  промови  (академічної,  соціально-побутової,   лекційно-пропагандистської,...
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconПрограма Дисципліни Логіка
Логіка одна з найдавніших галузей наукового знання. Її роль у сучасному світі науки велика І багатопланова
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconЛогіка. Формальна логіка як навчальна дисципліна
Програма дисципліни структурована на 1 модуль. Обсяг навчального навантаження студентів описаний у кредитах естs
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconОбсяг у годинах
Методика обліку ресурсів лікарських рослин (підготовчий, експедиційний, камеральний етапи)
1. Методика та етапи підготовки промови. Логіка та емоції в промові iconІнститут педагогіки І психології
Дошкільна педагогіка, методика дошкільної освіти, сучасна українська мова, методика формування елементарних математичних уявлень...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи