Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм icon

Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм




НазваМихайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм
Сторінка1/4
Дата17.09.2012
Розмір0.51 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4


Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм.
Частина I
Частина II (перша половина)
Частина II (друга половина)

III

Шкода од молебнів Шевченкові. Безсильство «Кобзаря» для заснування міцного народовства й самого українолюбства в Росії й Австрії. Що вкорінило українське громадівство в Галичині? Наука українцям із об’єктивного й історичного перегляду Шевченка й українства його часу: потреба широкої науки, впорядкування й сміливого вільного вчинку; потреба виходу з думкою й працею за границю Росії, в Європу й Слов’янщину. Московсько-всеросійські й українські ями на дорозі українського громадівства: «русская одежда» соціалізму — московське бунтовство й українське гайдамацтво замість соціалізму. Потреба європейського городського розуму й праці серед українських селян і українства серед городян. Чим може тут послужити українське письменство? Подібність теперішньої хвилі українства до 1845 — 46 pp. і 1859 — 63 pp. Чи підуть українці самі по собі, чи позаду за іншими?

Завше з молебнів, та ще й з молебнів після смерті святого, мало буває користі, а багато шкоди людям. А може, нікому так не шкодять молебні, як нам, півварварам на сході Європи. Пригадаймо, що російське письменство дійсно після того й почало рости, коли Бєлінський показав, що в Росії письменства ще справді й нема, що Пушкін сам іще не робить письменства, та й йому ще нема чого дуже молитись. Пора вже, щоб хто-небудь справив подібну службу й українському письменству з Шевченком, і тим більш пора, що українолюбці давно вже величають його й як письменника, і як проводиря в громадській праці, а з цього величання справа українська, ні письменна, ні громадська, не дуже-то посувається. Ми пам’ятаємо, як колись «Основа» одповідала на всі закиди московських слов’янофілів про те, що навряд може й потрібно бути осібне письменство українське, тим, що одповідь на кожний закид кінчала: «У нас єсть Шевченко». (Див. статтю «Русский патриотизм. Ответ „Дню“» (Вл. Ламанському) 73. «Основа», 1862, № 3). Ми тепер знаємо, як мало поміг такий показ на Шевченка в основські й післяосновські часи, коли українолюбці в Росії найбільш клопотались про «сохранение и развитие своей народности посредством развития самостоятельной литературы и школы». Ми знаємо, що навіть скільки-небудь повного видання Шевченка ми діждались тільки через 14 років 74 після того, як скінчилась «Основа». А 14 років у наші часи — це цілий вік!

Мало чим більше послужили молебні Шевченкові і навіть самий «Кобзар» Шевченка й у Галичині, хоч там вільно було й печатати, й читати «Кобзаря», й говорити про нього прилюдно. Ми бачили, як крутять із «Кобзарем» ті, що справляли молебні його авторові. Ми знаємо, що Шевченко не вирятував галицьких народовців од спілки з магнатством і ультрамонтанством, яка готова вже була скріпитись укінець на виборах у державну австрійську думу в 1873 p., коли українофільська газета розпускала передвиборні маніфести свого депутата 75 (о. Качали), в яких іменем 16-мільйонового русино-українського народу проклинавсь «лібералізм», «цивільні шлюби» і т. ін.*

* «Одвертий лист із України, підписаний 31 українцем», які протестували однаково й проти д. Качали, й «Слова» і як українці, і як граждане Росії й слов’яни, див. у «Правді», 1873, ч. 19. Протест проти цього протесту як «проти незгоди між своїми», підписаний 24 іншими «українцями», див. у «Правді», 1874, ч. 3. Одповіді на цей протест «Правда» не схотіла помістити. А д. Качалу вибрали галицькі українофіли-народовці першим головою Товариства імені Шевченка.


Молебні Шевченкові не вирятували членів «Просвіти» од годування галицького народу дяківськими книжечками й не примусили Товариство імені Шевченка видати хоч одну книжку для народу і навіть дати місце в своїй заложеній на українські гроші друкарні з тавром славного народолюбця справді народолюбним пробам молодих галицьких письменників, коли воно наймає ту друкарню ультрамонтанам «Руского Сіону» і купцям горілок і т. ін. на етикетки. Не вирятували молебні Шевченкові галицьких народовців і од доносів на українських «нігілістів», «соціалістів», які теж себе вважали за синів Шевченка!

Мало того. По правді кажучи, молодший гурт галицький, купка раціоналістів і соціалістів дуже мало прив’язується до Шевченка, а справді більш виросли з насіння й од дощу з Московщини, ніж од насіння, посіяного «Кобзарем». Ми знали в Україні, що в Росії не одного чоловіка, в якого Шевченко й українство посіяли перші зерна прихильності до мужицтва й потреби вільної громадської праці, але коли самого «Кобзаря» мало було, щоб одповісти на всі ті думки, що тепер будить у чоловіка новоєвропейська вільна й мужицька справа, а замість того в «Кобзарі» трапляється чимало старовини, то не один із таких людей кінчав тим, що кидав і «Кобзаря», й українство, а приставав до всеросійсько-московського вільнодумства й громадівства й часом нехтував українство в самій його основі. В Галичині не було й таких гуртів, як всеросійське вільнодумство й громадівство, і через те насіння з «Кобзаря» просто засихало на корінню й поверталось у таке зерно, яке ми бачили в «Правді», «Газеті школьній», «Р[ускому] Сіоні» або в «Другу» 1873 — 1874 pp. Хто придивлявсь до того, як зріс у Галичині новий гурт раціоналістів і громадівців, той мусив бачити, що, окрім зерен німецької науки (яких — чудне діло! — дуже мало впало на галицькі громади, навіть студентські), помогла піднятись тому гурту більше невеличка повість Г. И.76 із «Отечественных записок» про диякона, якому панночка, що покинувши багатство, стала учителькою мужицьких дітей, нехотя показала, що в нього «свиняча натура заїла людську» («Друг», 1876 р.), та кілька розділів із «Что делать?» Чернишевського («Друг», 1877) 77, ніж увесь «Кобзар», якого «Заповіти» співали собі любенько галичани, починаючи од редактора «Слова» й до студента-народовця, не беручи на себе ніяких обов’язків справді «вставати й ломити кайдани» які-небудь, хоч навіть кайдани духовні.

Така-то сила хоч не дуже талантливих речей, та таких, у яких справді сидить новий дух, перед творами великого таланту, та в яких нове перемішане з старим так, що без помочі збоку й не розбереш, що ж справді з нього треба брати. Так-то мало врятував самий «Кобзар» українство в Росії й так мало послужили «Кобзар» і молебні йому, щоб посіяти справжнє поступовство й народовство в Галичині.

Не дуже-то поможуть молебні Шевченкові й тепер, коли між українцями в Росії й Австрії вже зложились гурти справжніх поступовців і народовців, розумівців (раціоналістів) і громадівців (соціалістів). І тепер, як і попереду, молебні Шевченкові й показ на нього чужим більш усього нагадують вихвалки панів-козаколюбців своєю історією, і значить, і собою, які осміяв Шевченко:


А історія? Поема

Вольного народу!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що, не Брути!..

У нас Брути і Коклеси,

Славні, незабутні!..


Далеко більше може бути плоду од об’єктивного, критичного й історичного погляду на своє минувше й на себе, і навіть од вбільшування того минувшого й наших слабих боків, ніж од такого величання ним.

Критично-історичний же перегляд життя й писання Шевченкового може багато чому навчити українолюбців і почастно українських громадівців. Перш усього він навчить, що «Кобзар» є вже річ пережита — ein ùberwundener Standpunkt, як кажуть німці. Та мало того: «Кобзар» багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало на віщо й годиться. Далі той перегляд навчить, що сам Тарас Шевченко був золотом, яке не було оброблено як слід далеко не через саму нещасливу особисту долю та ворогів, бо ті й другі часом більш стають у пригоді, щоб засталити чоловіка й показати йому життя з усіх боків, коли потрапляють на таку натуру, яка, була, напр., у Діккенса або й у самого Тараса Шевченка. Ні, по правді кажучи, Шевченко зоставсь необробленим або й захованим у землю золотом далеко більше дякуючи «своїм» приятелям, ніж «чужим» ворогам.

Як ми вже казали не раз вище, тут нема нічиєї особистої вини, а є тільки хиби всієї громади української Шевченкового часу. Хиби ті, по нашій думці, ось які: недостача широкої науки про світ і людей та недостача впорядкованої спілки (організації) не тільки між купами українолюбців і народолюбців по всій Україні, а й між членами одної якої купки з докладним поділом праці. Як наслідок цих двох хиб, виходила третя: недостача сміливого, вільного вчинку (ініціативи) й сили продержати свою дорогу через усі перешкоди, які безпремінно мусило спіткати українство, та ще й прихильне мужицтву, і які всі його прихильники мусили наперед знати, приносячи «не мир, но меч» у теперішні державні й громадські порядки, що давлять Україну й її мужицтво. Дякуючи цим трьом хибам, не тільки не могли витримати старші українолюбці — навіть такі, як Шевченко, з своєю працею, якої їм, певно, бажалось, а не могли й привернути до себе всі найліпші сили своєї країни, найширші голови, найгарячіші серця, найосвітніші розуми, яких велика частина розбрелась по чужих кутках, де вони вбачили більше європейства, спільності й вільного вчинку і куди вони понесли й ті добрі зерна, які в них закинуло, та не здоліло випестити українство.

Коли хочете, тут у корені була таки вина й «чужих людей», коли не «ворогів України». Тут найбільше усього винна та руїна, яку витерпіла наша Україна з кінця XVII ст., коли її поділено між Московським царством, Польщею й Турцією, а далі та державна централізація, під яку підпала Лівобічна Україна (Гетьманщина) в Московськім царстві й Петербурзькій імперії XVIII ст. Скільки в тих основних фактах вини української, а скільки «чужих людей», розбирати тут не час; а скільки нам узагалі пошкодили та руїна й поділ України, а потім державна централізація, — про те ми говорили в «Громаді» в І книзі й у II (Україна й центри). Тепер ми згадаємо тільки конечний наслідок тих основних фактів, який надалі сам став основним фактом і причиною дальших наслідків: це те, що наша Україна в XIX ст., ставши «провінцією», одстала більше од передової Європи, ніж це могло б бути, коли б вона йшла без перериву своєю дорогою з XVII ст., а до того одстала й од Московщини, яка в XVII ст. була дальше позаду, ніж наша Україна з Білою Русею, які тоді йшли вдвох нарівні й помагали одна одній. Цей наслідок історії всіх країн Росії з другої половини XVII ст. став причиною, через що українство XIX ст. майже в усьому все показувалось одсталішим і слабшим од усіх передових рухів у Росії й не могло витримати в перетяжці з рухами московськими.

Скільки не гримало українство на Москву, починаючи з самих жартів над москалями Котляревського й Пасічника Рудого Панька (Гоголя), скільки не махали на Росію кулаками в галицьких газетах дехто з молодших українолюбців після 1862 — 63 pp., a все-таки наше українство не змогло вискочити ні працею, ні навіть думкою через границю Росії, поза почастні російські обставини, а в самій Росії — «провінціальні».

Ми бачили, що Шевченко й своєю наукою, й своєю працею, й своєю любов’ю й ненавистю все товкся в тій Росії та в Україні такій, яка прилагодилась до тієї Росії з XVIII ст. Од цього всього виходили й усі хиби Шевченка й його товаришів і вся причина невеликої ваги і для свого часу, й для нашого — причина, через що вони не мали такої сили, яку мали російські європейці — товариші Герцена й Бєлінського, а потім Чернишевського й Добролюбова або й самі московські слов’янофіли, які хоч тим уже були дужі, що постійно тягли в XVII ст., хоч назад, а не вперед, та зате не саму свою Московщину, а всю Росію й усю Слов’янщину. Од цього вийшло й те, що українцям довелось пізніше москвинів і всеросіян виступити й на дорогу новоєвропейського громадівства, і до того виступити не просто за європейським громадівством, а за переложеним на московсько-всеросійський лад, а іноді то й не тільки переложеним, а й «перелицьованим». Ясно, значить, що, щоб вберегтись надалі од показаних вище хиб і вибитись із ряду «задніх», а то й «прихвоснів», нема другого ліку, як тільки почати, скільки можна більше, придивлятись до європейської думки й праці як можна безпосередніше та будувати свою працю як можна на ширшій основі, яка б виходила за краї обставин і границь Росії. Коли б сказати нашу думку трохи фігурно, то ми б сказали, що вирятуватись із показаних вище хиб Шевченка й українолюбців його часу ми можемо тільки тоді, коли, стоячи ногами й з серцем на нашій Україні, ми будемо держати свої голови в Європі, а руками обнімати по меншій мірі всю Слов’янщину. І коли кому треба держатись цього, так це українським громадівцям.

Звісно, це легше сказати, ніж зробити, хоч і не так само, як колись Шевченкові легше було сказати: «вертайтесь до козаччини», ніж вернутись до неї навіть самому собі. «Дело веков поправлять мудрено», як казав Некрасов. Усі ми сини й онуки батьків і дідів наших і невільники свого часу і обставин його, які виросли історично. Тільки ж і думка — теж одна з обставин історичних, яка, в свою чергу, перероблює натуру й дітей, й онуків наших, і нас самих. Громадівські ж думки про цілковиту зміну теперішніх підвалин і порядків життя людського більш інших одривають думки й змагання людей од минувшого й теперішнього й примушують їх хоч пробувати цілком змінити способи громадської праці й у теперішній час. Можна, значить, сподіватись, що й про ту переставку думки й громадівської праці з старого й вузького грунту україно-російського на новий і широкий європейсько-слов’янський, про яку ми зараз сказали, задумаються хоч ті українолюбці й українські громадівці, для яких українство й громадівство справді діло життя, а не розмови й хвилевої мрії.

В усякім разі без європейсько-слов’янської основи громадівство українське ще менше може налагодитись, ще більше блукатиме, шукаючи собі правдивої дороги, й ще пізніше набереться сили, ніж московське, а до того частіше, ніж могло б бути, падатиме в ями, які йому порило й пориє старе й нове життя українське і всеросійське.

Ми вже показали неподібність Шевченкового мужиколюбства до основ новішого соціалізму, навіть якого-небудь С[ен]-Сімона.

Ми бачили, які старі й вузькі Шевченкові думки й мрії про «правду» й «волю» й про те, як вона настане на землі, перед думками новоєвропейського соціалізму. Ми зупинились і на одній із найдужчих причин тієї неподібності: на тому, що в Шевченка не було думки про прогрес історичний і що думки його й мрії не виросли на грунті вже зробленого широкого прогресу громадського. Думка про прогрес могла бути підсунута Шевченкові європейською наукою в школі, хоч це й важко було в його часи й не для тих шкіл, по яких учився Шевченко. Далеко ж важче було підложити під усю працю Шевченка й товаришів його європейську думку про прогрес громадський із усіма її наслідками. Тут перешкоджувало все те, що бачилось у Росії за часів царя Миколи та майже все, що перш усього кидається в історії Росії, не виключаючи й України, й усе, до чого довела та історія.

Довго б треба говорити, щоб докладно пояснити те, що ми зараз сказали. Для того треба б було перебрати всю історію Росії. Ми скажемо тільки кілька слів.

Найбільша географічна одміна Росії од інших держав у Європі — величина її, найбільша статистична одміна — рідкість людності; найголовніша одміна історії її — перетяжка пород людських і держав, довша й кривавіша, ніж по інших країнах Європи. От через це в Росії всякий зріст господарський, громадський і розумовий хоч і почавсь майже в один час, напр., як і в Германії або Англії й не дуже пізніше од більшої частини Франції, а дуже зоставсь позаду. Росія не то щоб молодша од інших держав, як кажуть іноді, а тугіше росла. Мало того, Росія проходила ті самі ступні зросту, що й Європа, тільки дедалі од XIII ст. до кінця XVIII ст. все пізніше, а до того так, що кожний ступінь майже зовсім не давав тієї користі для громади, яку він давав у Європі. Лучилось це, як ми думаємо, через те, що перетяжка пород людських принесла в Росію народ дикий, татар, а вони піддали сили державі московській, а в ній царству, й дали й тій державі, й тому царству такий вид, якого не могло бути по інших країнах, де теж були й свої центри-збирачі, й своя доба переваги королівської сили над іншими. З XIII по кінець XVIII ст. татари, а потім «московський збір країн руських» руйнували ввесь схід Європи та розганяли там людей. Немало з свого боку причинилась тут і Литва, й Польща, які теж од XIV до XVII ст. думали бути тут «збирачами» країн руських і неруських. Між іншим, татарські набіги та державні збори зробили скрізь у Великій, Малій та Білій Русі те, що знищили майже скрізь городи й городян-ремісників, яким і без того важко було закластись у такій широкій та малолюдній країні.

Як пропали «севернорусские народоправства» — то всі знають. Менше знають, скільки погибіль їх задержала культуру в Московщині. А на те, що й інші городи в Московщині, як, напр., Твер, Смоленськ, Нижній Новгород, навіть Рязань, були теж центрами культури — і теж пропали через московське «собирание», мало хто звертає уваги.

Про те ж, яка була культура в городах нашої України од Львова до Ніжина, а особливо в городах Білої Русі ще в XVII ст., коли городи ті ще не були зруйновані війною Москви й Польщі, а потім поновлені вже жидами, — про те майже ніхто й не говорить. А коли б те все розібрати докладно, тоді вся «історія цивілізації» в Росії стала б перед нами зовсім інакше, ніж тепер. Як би там не було, а тільки «зібрана» царями Московщина в XVI — XVII ст. майже зовсім не мала городян-ремісників, тобто тої основи громадської, якою держалась тоді вся культура Європи й на якій з XVI ст. держиться ввесь поступ її — од вільнодумства до громадівства. До того треба придати, що безперервна війна з-за збору Московщини завше підновляла феодалізм — роздачу земель із людьми служащому дворянству й зробила те, що селян закріпили в Московщині саме тоді, коли в Європі скрізь вони явно почали увільнятись: у XVI — XVIII ст. А це кріпацтво ще більше спинило зріст громадський і, між іншим, і зріст городів. Нарешті й татарські звичаї та війна за «збирання землі» безмірно вкріпили царську силу, яка, проявляючись чиновництвом, стала давити всі інші. І коли далі само царство побачило потребу й ремесла, й науки для самої сили своєї, то ввесь дальший прогрес громадський із XVII — XVIII ст. пішов у Московщині за приводом царства й чиновництва, через що: 1) ще більше задавив вільний вчинок громадський; 2) став огидним громадянам; 3) на перших порах іще більше розірвав сили громадські одну од одної й навіть іще більше розганяв людей, як розганяла їх тяжка служба всього люду московського Петрові І й т. ін. А коли в країні не вспіло скластись ніякої міцної й упорядкованої сили громадської, яка могла б стати проти царства й його порядків, то противенство їм тільки й виходило з самих селян-хліборобів та з далекого козацтва, тобто степових пастухів, рибалок та здобичників. Це противенство не могло скластись у що-небудь подібне революціям, які були в Європі вже в XVI — XVII ст. за приводом людей усе-таки вивчених по городах, і виривалось бунтами за догородську старовину, та ще коли б хоч за чисту додержавну, доцарську старовину, а то за царя проти бояр! — тобто проти наслідку за причину. То були бунти без поступової і навіть без систематичної думки й такі, в яких перед вели не люди, в яких до сміливості прикладались і звичка думати, твердий і ясний розум, а які тільки й були що «розудалые добры молодцы», а по більшій часті ще й «воры-разбойнички». Такі бунти були наперед безнадійними не тому, що вони не могли взяти гору на той час на ділі, а тому, що не могли залишити по собі ясної думки й цілі надалі. В тім і найбільша їх неподібність до революцій.

Таким безнадійним бунтом був звісний бунт Ст [епана] Разіна «за царя проти бояр» у XVII ст. Бунт Пугачова сто років опісля був уже більш свідомий, бо між тими двома бунтами пройшло кілька десятків років розкольницької культури й думки, трохи подібної до тієї, яка була в Європі в часи Реформації. Тільки ж і тут недостача городських сил громади й світської науки городянської зробили те, що ввесь рух розкольницький, навіть безпопівський, тільки здалека можна рівняти до реформаційного європейського і що замість швейцарських, голландських, англо-шотландських республік XVI — XVII ст. московські розкольницько-козацькі круги й у XVIII ст. спромоглись тільки на самозваного царя Ємельку Пугачова, який сам про себе говорив, що він нічого й не сподівався, як тільки половити риби в каламутній воді. Розбишацький по формі, виключно козацький, рибальсько-скотарський більш навіть, ніж хліборобський, по своїй суті, церковно-старовірський по своїй барві, а до того самозваноцарський бунт Пугачова був бунтом іще більше старосвітським, реакційним, ніж бунт німецьких селян і містиків XVI ст., і вже через те не міг скінчитись нічим *. До Пугачова не могли пристати навіть усі нестаровіри, а не то вже ті люди з середньої Московщини, які все-таки вже затягались у нове європейсько-городське життя. Лассаль тим же вважає за реакційне й німецьке селянське повстання XVI ст., далеко свідоміше і менше класове, ніж пугачовське, що воно зовсім забуло в своїй програмі про міщан-ремісників і знало тільки хліборобів та землевладців. Правдиво революційним рухом (далі побачимо, що тут ліпше було б сказати — поступовим) Лассаль уважає в часі селянських повстань не ті повстання, а зріст міщан, навіть міщанського багатирства. «Тоді як селянські повстання, — каже він, — були тільки на вид революційні, тоді справді й дійсно революційним був поступ промисловий, поступ городського виробку (Production), дедалі все більший зріст поділу праці й через те ростучого багатства капіталу, який виключно збиравсь у руках міщанства, бо той стан людей узявсь за виробок і присвоїв собі користь із нього **.


* Пугачов сам про себе казав: «Дальнего намерения, чтоб завладеть всем российским царством, я не имел, ибо, рассуждая о себе, не думал к направлению быть по неумению грамоте способен; а шел на то, если удастся чем поживиться или убиту на войне быть; все я заслужил смерть — так лучше умереть на войне». Пугачов у своїх маніфестах і розмовах дарував людям «реки и земли, травы и моря, крест (раскольницкий) и бороду, хлебный провиант, свинец и порох — и вечную волю». Іноді зводилась розмова й на «берега кисельные, реки сытовые», іноді Пугачов обіцяв розділити «все царство с донскими и яицкими казаками». Прапор у Пугачова був із старовірським хрестом.

** Arbeiterprogramm (Програма робітників. Про вибірний зв’язок між
  1   2   3   4

Схожі:

Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconМихайло Петрович Драгоманов ­
Для України Драгоманов справді був тим «апостолом правди І науки», що його з такою тугою виглядав народ перед смертю Шевченка
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconМихайло Драгоманов
Книжочка М. Драгоманова „Про україн- ських козаків, Татар та Турків вийшла вперше
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconМ. П. Драгоманов критико-биографический очерк
...
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconПрізвище: Бусько Ім'я: Михайло По-батькові
Бусько Михайло Михайлович – старший викладач кафедри лісової таксації та лісовпорядкування
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconТ. Г. Шевченко: життя І творчість
Т. Г. Шевченко класик української літератури, національна гордість українського народу
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconRoz group гф
Гігієна праці та виробнича санітарія, корп. 4, ауд лб. Тб, Шевченко В. І., Шевченко В. І., Лабораторні
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconВ. С. Шевченко Програма І робоча програма дисципліни
Шевченко, В. С. Програма І робоча програма дисципліни «Стратегічне управління підприємством» (для слухачів другої вищої освіти спеціальності...
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconПоложення про Науково-методичну раду Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманов 2011
Науково-методичну раду Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманов
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconОтчет о результатах конкурса научных работ студентов, олимпиад, Дней науки и педагогических чтений на факультете за 2011/2012 учебный год
Лну им. Тараса Шевченко», «О научном студенческом обществе лну имени Тараса Шевченко», утвержденными Ученым советом лну им. Тараса...
Михайло Драгоманов. Шевченко, українофіли й соціалізм iconПоложення про Науково-методичну раду Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманов 2011 Загальні положення
Науково-методичну раду Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманов
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи