Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм icon

Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм




НазваНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Сторінка9/22
Дата24.08.2012
Розмір4.18 Mb.
ТипДокументи
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

^ ИСТОЧНИКИ И ЛИТЕРАТУРА


  1. Антипенко В.Ф. Современный терроризм: состояние и возможности его упреждения (криминологическое исследование) / НАН Украины. Институт государства и права им. В.М. Корецкого. – К.: НБУВ, 1998. – 190 с.

  2. Братимов О.В., Горский Ю.М., Делягин М.Г., Коваленко А.А. Практика глобализации: игры и правила новой эпохи. – М.: ИНФРА - М., 2000. – 546 с.

  3. Abramowiz M., David P.A. Convergence and Deferred Catch-up: Productivity Leadership and the Waning of American Exceptionalism // Landau R., Taulor Т., Wright Q (Eds) The Mosaic Economic Growth. Stanford (Ca), 1996. – 380 p.

  4. New Perspectives Quarterly, Fall, 1994. – 370 p.

  5. Robert D. Kaplan, Die Kommande Anarchie in: Lettre, Fruhjahr, 1996. – 549 p.


Антипенко В. Ф. Конфліктогенність в міжнародній економіці і міжнародне антитерористичне право / Інститут міжнародних відносин Національного авіаційного університету.

У статті визначаються міжнародно-економічні чинники тероризму як злочину за міжнародним правом. Дається обґрунтування основної ідеї - успішна боротьба з цим злочинним явищем можлива за умови визнання спільної відповідальності міжнародного співтовариства за його виникнення і ескалацію до масштабів планетарної загрози.


Ключові слова: тероризм, міжнародне право, криза.


Antipenko V. F. Factors, formative a conflict, in an international economy and international counterterrorist law/ Institute of International Relations National Aviation University.

In article determined international and economical factors of terrorism as crime in international law. The ground of basic idea is offered – a successful fight against this criminal phenomenon is possible only on condition of confession of general responsibility an international association for his origin and escalation to the scales of planetary threat.


Key words: terrorism, international law, crisis.


УДК 343.618 (045)


^ ПЕРСПЕКТИВИ УДОСКОНАЛЕННЯ ІНСТИТУТУ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ

ОХОРОНИ ЛІКАРСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ В УКРАЇНІ


ЗАВОЮРА Ярослав Олександрович,

студент 4 курсу спеціальності «Міжнародне право»,

Інститут міжнародних відносин Національного авіаційного університету


КУБАЛЬСЬКИЙ Владислав Нарцизович,

кандидат юридичних наук, доцент,

Інститут міжнародних відносин Національного авіаційного університету


^ У статті досліджуються питання кримінально-правової охорони інституту лікарської таємниці в Україні, а також перспективи розвитку і реформування цього інституту.


Ключові слова: лікарська таємниця, конфіденційна таємниця, кримінальне законодавство.


^ Постановка проблеми. Важливим фактором, який, на думку багатьох вчених, покликаний забезпечити недоторканність приватного життя, є дотримання лікарської таємниці. Однак, за останні роки кількість злочинів, вчинених в медичній сфері, постійно зростає. Звертають на себе увагу злочини, пов’язані з недодержанням прав пацієнта та з порушенням лікарської таємниці, особливо з боку правоохоронних органів України. Однак внаслідок законодавчих упущень в більшості випадків лікарі і пацієнти залишаються незахищеними внаслідок колізії внутрішнього законодавства та через незаконне використання цієї інформації, отриманої на запит органів внутрішніх справ України.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемами правового регулювання інституту лікарської таємниці займалися такі вчені, як М. Анучкова, Ю. Аргунова, О. Бабич, В. Глушков, Е. Григоніс, Т. Заварза, Л. Карпенко, С. Сахацький, І. Шатковська та ін. Але вітчизняними вченими недостатньо проаналізовано проблеми кримінальної відповідальності за незаконне розголошення інформації, що становить лікарську таємницю, згідно нового Кримінального кодексу України 2001 р. Зусилля вчених у дослідженні цієї проблематики не мають комплексного характеру.

^ Формулювання цілей статті. Метою цієї статті є аналіз інституту кримінально-правової охорони лікарської таємниці в Україні та європейських державах, а також внесення пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства України у відповідній частині.

Конституція України гарантує недоторканність приватного життя. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом (ст. 32) [6, с. 16]. Медична діяльність має свої особливості, а саме поняття «лікарська таємниця» – найважливіше поняття медичної деонтології. У лікарської таємниці є своя історія, яка налічує понад два тисячоліття. Деякі автори вважають, що поняття «лікарська таємниця» зародилося у Стародавній Індії. Довірчі відносини лікаря і пацієнта відображені в індійському афоризмі: «Можна страшитися брата, матері, друга, але лікаря – ніколи!».

Перше згадування про необхідність збереження лікарської таємниці міститься в «Клятві Гіппократа»: «Щоб при лікуванні, а також і без лікування, я не побачив або не почув стосовно життя людей із того, що не слід розголошувати, я промовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею». У Росії в 1845–1857 рр. після закінчення медичного інституту лікарі давали факультетську обітницю: «Помогая страждущим, свято хранить вверяемые семейные тайны и не употреблять во зло оказанного доверия» [7, с. 444]. Таємницю мали охороняти особи відповідних професій, приватні особи звільнялися від такої відповідальності.

Лікарська таємниця визнана на законодавчому рівні поряд із адвокатською або нотаріальною, а її розголошення тягне за собою відповідальність (цивільно-правову, дисциплінарну, кримінальну). Її носії охороняються законом. Так, у Кримінально-процесуальному кодексі України зазначається, що не можуть бути допитані як свідки лікарі – з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості (п. 1 ст. 69). У п. 2 ч. 1 ст. 51 Цивільно-процесуального кодексу вказується, що не підлягають допиту як свідки особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем.

У науковій літературі розрізняють таємниці особисті (особистого життя) та професійні (професійно довірені). Зазначені різновиди таємниць досліджували різні вчені, зокрема, М.С. Алексєєв, О.Д. Бойков, В.Є. Гулієв, Л.Д. Кокорєв, Н.В. Устименко та ін. Під таємницею особистого життя розуміються відомості конфіденційного характеру про різноманітні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення яких завдає або може завдати людині шкоди [10].

Професійну таємницю утворюють відомості, що стали відомі особі у зв’язку з виконанням нею певних професійних обов’язків [12]. Український законодавець так і не дав чіткого визначення поняття «лікарська таємниця». Яку ж тоді інформацію відносити до цього поняття? Зокрема, М. Анучкова вважає, що медичну інформацію можна розглядати як один з елементів персональних даних або конфіденційної інформації про особу. Директива 95/46/ЄС Європейського Парламенту і Ради «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» містить окремі положення щодо доступу до медичної інформації, відповідно до яких з метою захисту прав і свобод осіб за законодавством країн-членів ЄС доступ до медичних даних може бути отримано тільки через медичного працівника [1, с. 405]. З цим можна погодитися, тому що на сьогодні існує безліч міжнародних документів, які закріплюють за медичною таємницею статус конфіденційної інформації. Так Женевською декларацією Всесвітньої медичної асоціації (1948 року) (Міжнародною клятвою лікарів) передбачений обов’язок медичних працівників поважати довірені секрети навіть після смерті пацієнта. А в Декларації про політику в галузі забезпечення прав пацієнта в Європі (прийнята Всесвітньою організацією охорони здоров’я у 1994 році) міститься положення про те, що уся інформація про стан здоров’я пацієнта, діагноз, прогноз та лікування його захворювання, а також будь-яка інша інформація особистого характеру повинна охоронятися в секреті, навіть після смерті пацієнта. При цьому конфіденційну інформацію можна розкрити лише тоді, коли на це є ясно виражена згода пацієнта або цього потребує закон. Припускається згода пацієнта на розкриття конфіденційної інформації медичному персоналу, який бере участь у лікуванні пацієнта. Усі дані, що можуть розкрити особу пацієнта, мають бути захищені. При цьому ступінь захисту має бути адекватним формі збереження даних. Компоненти людського тіла, з яких можна отримати ідентифікаційну інформацію, також мають зберігатися з дотриманням правил захисту. Документом також передбачено, що пацієнти, які поступають до лікувально-профілактичного закладу, мають право розраховувати на наявність у цьому закладі інвентарю та обладнання, необхідного для забезпечення збереження медичної таємниці, передусім у тих випадках, коли медичні працівники здійснюють догляд, а також проводять дослідницькі та лікувальні процедури [12].

Проблема збереження лікарської таємниці в сучасних умовах надання медичної допомоги стає дедалі гострішою і складнішою. Швидкий плин життя, науково-технічний прогрес в галузі медицини породжують нові явища, які потребують своїх етичних гарантій. Достатньо звернути увагу на значення збереження у таємниці таких медичних заходів як трансплантація, штучне запліднення, корекція статі, статус ембріона, евтаназія та ін. На думку деяких авторів, складність збереження лікарської таємниці зумовлена також вузькою спеціалізацією медичних працівників, відсутністю персональної відповідальності лікаря за хворого, наступністю у роботі лікарів. Незважаючи на такі проблеми у збереженні лікарської таємниці, більш важливим є гарантії свободи особи у суспільстві, що закріплені у ст. 12 Загальної декларації прав людини: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканість його життя, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань» [1, с. 405-406].

Аналізуючи вітчизняне законодавство, можна виділити категорії інформації про пацієнта, які складають лікарську таємницю. Стаття 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р. визначає перелік відомостей, що становлять лікарську таємницю. Перш за все, це відомості про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадян. Згідно частини третьої статті 46 Закону України «Про інформацію» 1992 р. не підлягають, зокрема, розголошенню відомості, що стосуються лікарської таємниці, крім випадків, передбачених законом. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні (ч. 1 ст. 286 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України, ч. 1 ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р.). Згідно зазначених актів також забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи (ч. 1 ст. 286 ЦК України, ч. 2 ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р.) [2; 14].

Однією з суттєвих гарантій дотримання лікарської таємниці є наявність в розділі ІІ Кримінального кодексу (далі – КК) України «Злочини проти життя і здоров'я» ст. 145 «Незаконне розголошення лікарської таємниці». Однак кримінальне законодавства України в питанні захисту інформації, що становить лікарську таємницю, недосконале. Статистика свідчить про збільшення кількості злочинів у цій сфері.

Окремим різновидом лікарської таємниці є відомості про результати медичного огляду, наявність чи відсутність ВІЛ-інфекції в особи, яка пройшла медичний огляд. Враховуючи особливу небезпечність такого захворювання, законодавець передбачив підвищену відповідальність за розголошення цього різновиду лікарської таємниці в окремій статті Кримінального кодексу України (ст. 132) [1, с. 410]. Сьогодні почастішали випадки незаконного розголошення цих відомостей, але на практиці дуже рідко притягають до кримінальної відповідальності за скоєння цього злочину у зв’язку з цілим рядом причин.

Розголошення лікарської таємниці, якщо вона водночас є таємницею слідства, кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених ст.ст. 145 і 387 «Розголошення даних досудового слідства або дізнання». Тяжкими наслідками розголошення вказаних відомостей можуть бути визнані самогубство чи самокалічення потерпілого, серйозне загострення його хвороби внаслідок переживань тощо. Настання таких наслідків розголошення лікарської таємниці, як самогубство потерпілого, заподіяння йому тяжких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень не охоплюється ст. 145 і за наявності підстав потребує додаткової кваліфікації за ст.ст. 120 «Доведення до самогубства», 128 «Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження» КК України [5].

В той же час, вітчизняний дослідник Л. Карпенко вказує на те, що цілий ряд питань, зокрема такі, як визначення поняття незаконного розголошення лікарської таємниці, ознак об'єктивної і суб'єктивної сторони, суб'єкта злочину тощо мають дискусійний характер [4, с. 113]. Отже, доцільно звернутися до законодавства зарубіжних держав у відповідній частині для можливого вирішення цих питань.

Єдиного підходу з приводу регулювання відповідальності за незаконне розголошення лікарської таємниці в кримінальному законодавстві європейських держав немає. Зокрема, Кримінальний кодекс Франції (ст. 226-13 § 1 «Про посягання на професійну таємницю» відділу IV «Про посягання на таємницю» глави 6 «Про посягання проти особи») встановлює відповідальність у вигляді одного року тюремного ув'язнення і штрафу у розмірі 100 тис. франків за розголошення інформації секретного характеру особою, що володіє нею в силу посади, яку займає, чи тимчасового виконання обов'язків. Таким чином, в Кримінальному кодексі Франції лікарська таємниця окремо не охороняється кримінальним законом, а є елементом професійної таємниці [9].

Кримінальний кодекс Швеції також не має окремої норми про розголошення лікарської таємниці. Зокрема, незаконне розголошення конфіденційної інформації пов’язується зі зловживанням службовим становищем і вказує на те, що особа, яка розголошує інформацію, яку вона повинна зберігати в таємниці згідно закону чи нормативного акту, наказу або положенню, чи незаконно використовує таку таємницю, підлягає покаранню у вигляді штрафу чи тюремного ув’язнення не більше одного року (ст. 3 гл. 20 «Про зловживання службовим становищем») [10]. Аналогічні підходи до розглядуваних вище спостерігаються при аналізі у відповідній частині кримінальних законів інших зарубіжних держав.

Отже, на відміну від кримінального законодавства України, в європейських державах переважно не передбачено кримінальними кодексами окремої статті за незаконне розголошення лікарської таємниці, а відповідальність за вказані дії настає за іншими статтями кримінальних кодексів, в основному за зловживання службовим становищем чи розголошення професійної (адвокатської, нотаріальної тощо) таємниці.

Основним фактором ризику розголошення лікарської таємниці є відповіді на запити, що приходять на адресу медичного закладу з вимогою надання інформації про пацієнта. Законодавством України передбачені випадки, коли медичні заклади повинні надати відомості, що становлять лікарську таємницю, а саме лікарська таємниця не зберігається при запитах судово-слідчих органів та,  у деяких випадках, при запитах медичних закладів. Надання відомостей, що становлять лікарську таємницю на запити правоохоронних органів, має свої особливості. Наприклад, надання інформації про пацієнта на запит органів внутрішніх справ може відбуватися виключно у разі знаходження у їх провадженні справи про злочин в межах досудового слідства.

На практиці, на адресу медичних закладів надходять різноманітні запити в т.ч. адвокатські запити, запити органів або осіб, які згідно чинного законодавства України не завжди мають права на отримання інформації про самого пацієнта та його лікування. В свою чергу, медичні працівники, не маючи достатніх правових знань, не завжди можуть правильно зорієнтуватись, на які запити потрібно надавати певні відомості, а де саме слід обмежити надання інформації, що становить лікарську таємницю. Внаслідок цього медичні заклади надають відповіді на запити з наданням повної інформації про пацієнта, що становить лікарську таємницю, в більшості випадків не усвідомлюючи, що в порушення вимог закону розголошують відомості, які становлять лікарську таємницю.

Схожа ситуація спостерігається в Російській Федерації. Ю. Аргунова, коментуючи положення чинного російського законодавства про лікарську таємницю, стверджує, що «незважаючи на те, що перелік випадків надання відомостей, які складають лікарську таємницю, без згоди громадянина або його законного представника є вичерпним, на практиці медична документація без згоди пацієнта запрошується і в інших цілях. Так, медичні карти вилучаються в цілях проведення експертизи якості медичної допомоги, при здійсненні фінансових розрахунків за надану медичну допомогу в системі обов’язкового медичного страхування. Доволі поширеними є факти ознайомлення з історіями хвороби, не запитуючи на те дозволу у пацієнтів, прокурорами, що здійснюють наглядові функції по виявленню порушень законів в органах і установах охорони здоров’я. Повідомляти медичні відомості про громадян по запитах військкоматів наказано медичним установам Положенням про військово-лікарську експертизу, затвердженим Урядом РФ від 25 лютого 2003 р. № 123, що не є, як відомо, законодавчим актом. Принцип доцільності у всіх цих випадках бере гору над принципом законності» [15, c. 673]. На аналогічну тенденцію щодо розширення переліку осіб, які мають доступ до лікарської таємниці, вказує і Н.В. Путіло, яка в коментарі до Основ законодавства РФ про охорону здоров’я громадян зазначає, що «незважаючи на те, що при прийнятті даного акту (Постанови Уряду Росії про військово-лікарську експертизу, яка розширює повноваження військкоматів по отриманні медичної інформації) ставились за мету «благі» цілі, а саме: недопущення до військової служби за призовом осіб, котрі страждають психічними та іншими захворюваннями, перебування яких в умовах військової служби може бути пов’язане з негативними наслідками, - дані норми підзаконного акту розширяють законодавчо визначений перелік підстав для надання відомостей, що становлять лікарську таємницю» [15, c. 673].

Заслуговує на особливу увагу і той факт, що в Україні досить розповсюджена практика, коли лікар після проведеного хірургічного втручання повідомляє близьким родичам пацієнта постопераційний діагноз. На практиці переважна більшість лікарів не замислюються над тим, що розголошення цієї інформації без згоди пацієнта є прямим порушенням його прав щодо конфіденційності інформації про стан його здоров’я. Крім того, часто «задля блага» пацієнтів не доводиться інформація про стан їхнього здоров’я, щоб не погіршити цей стан через усвідомлення безнадійності діагнозу. Причому законодавець свідомо закріпив відповідну норму в Цивільному кодексі України (ч. 3 ст. 285 ЦК України) – якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або погіршити стан здоров’я фізичних осіб, визначених ч. 2 цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість ознайомлення з окремими медичними документами. Така практика також порушує права пацієнта, адже той має право, незважаючи на безнадійний стан, мати інформацію про своє здоров’я. Але це прямо суперечить ч. 1 ст. 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р., згідно якої пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров'я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь. З цього приводу в законодавстві України виникає колізія.

Вітчизняне законодавство змушує лікарів відмовляти собі у проявах «людяності», за які він може бути притягнутий до цивільної та/чи кримінальної відповідальності. Зокрема, лікар в Україні не має права:

  • попередити людину, що може постраждати від безпосереднього спілкування з хворим, без згоди останнього;

  • розкрити лікарську таємницю з метою професійних консультацій.

Проте дедалі більше проблем виникає не стільки у зв’язку з ненаданням лікарям певних можливостей у цій сфері, а з причин нехтування медиками своїми посадовими обов’язками. Не лише недоліки і невирішені колізії законодавства є причиною неналежного виконання лікарями свого етичного обов’язку. Низька професійна культура лікарів – це одна з передумов недодержання лікарської таємниці. Відомо, що українські лікарі не надто переймаються умовами зберігання медичних карток пацієнтів, при бажанні будь-хто може ознайомитися з медичними справами, що складаються на стіл медсестри. З метою навчання студентам медичних закладів дозволяють (і навіть заохочують!) вивчати медичні картки пацієнтів, які перебувають на лікуванні. Але як зазначено в ч. 2 ст. 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» 1992 р., «при використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Лікарська таємниця залишаться однією із проблем, вирішення якої може «почекати», оскільки існують проблеми значно важливіші, а між тим скарги на неетичність лікарської поведінки частішають. Питання, яке для лікаря є не дуже важливим, подекуди перетворюється на одне з ключових для пацієнтів, що страждають дерматологічними, венеричними та іншими захворюваннями. На практиці інформація про стан пацієнта продовжує залишатися для лікаря тією, що може бути представлена кожному, хто назветься родичем пацієнта, при цьому доволі часто не потрібно навіть підтверджувати родинні зв’язки та пред’являти документи [3, с. 141].

Висновки. Таким чином, на підставі викладеного можна дійти висновку, що незаконне розголошення лікарської таємниці – це умисне розголошення відомостей, що становлять лікарську таємницю, медичним працівником, працівником медичної установи або іншою особою, якій вона стала відома у зв’язку з виконанням професійних, службових або інших обов’язків, якщо ці відомості стали відомими стороннім особам, які на це не мають законних прав і повноважень. Порівнюючи кримінальне законодавство України у сфері відповідальності за розголошення лікарської таємниці і європейське, слід вказати на відсутність значних відмінностей у санкціях за розглядувані злочини. В КК України, на відміну від кримінальних законів переважної більшості європейських держав, передбачена окрема стаття, яка передбачає кримінальну відповідальність за незаконне розголошення лікарської таємниці. Також КК України відносить розглядуваний злочин до злочинів проти життя і здоров’я особи, тоді як кримінальне законодавство багатьох європейських держав по-різному підходить до питання про віднесення цього злочину до того чи іншого різновиду.

Внаслідок неефективної судової практики, яка склалася в Україні, недосконалості законодавства в зазначеній частині, кримінальне законодавство пропонується певним чином удосконалити. Цього, зокрема, можна досягти наступним шляхом:

  • внесення змін до ст.ст. 132, 145 Кримінального кодексу України в частині підвищення розмірів санкцій за незаконне розголошення лікарської таємниці;

  • прийняття відповідного закону, яким виключити частину третю статті 285 Цивільного кодексу і частину третю статті 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», оскільки вони суперечать частині першій статті 285 Цивільного кодексу України і частині першій статті 39 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»;

  • прийняття відповідних змін до законодавства України, які б містили визначення поняття «лікарська таємниця» (ст. 40 «Лікарська таємниця» Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» не містить такого визначення).


^ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА


  1. Анучкова М.В. До питання про захист лікарської таємниці за Кримінальним кодексом України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. – 2008. – Вип. 40. – С. 404-413.

  2. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2657-12

  3. Заварза Т. В. Проблеми збереження лікарської таємниці // Медичне право України: проблеми становлення та розвитку: Матер. Всеукр. наук.-практ. конф. – Львів, 2007. – С. 143-146.

  4. Карпенко Л. Особенности уголовной ответственности за разглашение врачебной тайны: сравнительно-правовой анализ // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 10. – С. 113-116.

  5. Коментар до Кримінального кодексу України - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://yurist-online.com/ukr/uslugi/yuristam/kodeks/024/143.php

  6. Конституція України. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0

  7. Кони А. Ф. Собрание сочинений / Кони А.Ф. – М.: Юрид. лит., 1967. – Т. 4. – 544 с.

  8. Кримінальний кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 1 листопада 2006 р. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006. – 176 с.

  9. Уголовный кодекс Франции / Науч. редактирование канд. юрид. наук, доц. Л. В. Головко, канд юрид наук, доц. Н. Е. Крыловой; перевод с французского и предисловие канд. юрид. наук, доц. Н. Е. Крыловой — СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 650 с.

  10. Уголовный кодекс Швеции / По состоянию на 1 мая 1999 года. – М.: Изд-во МГУ, 2000. – 167 с.

  11. Кримінально-процесуальний кодекс Украйни. – К.: Велес, 2006. – 176 с.

  12. Кузьмічова Є.В. Лікарська таємниця у кримінальному процесі України - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nvknuvs/2009_2/kuzmichova.htm

  13. Основи законодавства України про охорону здоров'я - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=2801-12

  14. Цивільний кодекс України - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=1&nreg=435-15

  15. Шатковська І. В. Правове регулювання інституту лікарської таємниці (українська історія та міжнародний досвід) // Форум права. – 2009. – № 3. – С. 669–676 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009-3/09sivtmd.pdf


Завоюра Я.О., Кубальский В.Н. Перспективы усовершенствования института уголовно-правовой охраны врачебной тайны в Украине / Институт международных отношений Национального авиационного университета.

^ В статье исследуются вопросы уголовно-правовой охраны института врачебной тайны в Украине, а также перспективы развития и реформирования этого института.


Ключевые слова: врачебная тайна, конфиденциальная тайна, уголовное законодательство.


Zavoiura I. O, Кubalskiy V.N. Prospects of improvement of criminal law guard of medical secret institute in Ukraine / Institute of International Relations National Aviation University.

In this article the authors analyzed the criminal law guard of the institute of medical secret in Ukraine, and the prospects of developing and reforming of this institute.


Keywords: medical secret, confidential secrets, the criminal law.


УДК 341:339”1945/…”(045)


^ КОНФЛІКТОГЕННА ХАРАКТЕРИСТИКА СВІТОВОГО ЕКОНОМІЧНОГО ПОРЯДКУ ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


МІКІЧУРОВА Ольга Володимирівна,

аспірант, викладач,

Інститут міжнародних відносин Національного авіаційного університету


В статті визначено основні напрями післявоєнного розвитку міжнародного права в сфері регулювання економічних відносин між державами, діалектичну взаємодію двох соціологічних підходів – неолібералізму та неосолідаризму до влаштування міжнародних економічних відносин в світі, як наслідок, конфліктогенність таких відносин та несприятливі наслідки які вона продукує.


Ключові слова: глобальний конфлікт, міжнародне економічне право, неосолідаризм, неолібералізм, тероризм.


Постановка проблеми. Процеси глобалізації як реальність XXI століття несуть в собі не лише позитивні, але і негативні наслідки, проявом яких виступає міжнародний тероризм як вияв відчаю пригноблених соціальних верств суспільства та цілих держав.

«Глобальними проблемами» (від лат. «гло­бус» - земля, земна куля) є найважливіші і найнагальніші загальнопланетарні проблеми сучасної епохи, що торкаються людства в цілому. [ 2, 57] Серед них:

- запобігання світової термоядерної війни;

- подолання зростаючого розриву в рівні економічного і куль­турного розвитку між розвинутими індустріальними країна­ми Заходу і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, голоду, злиднів і неписьменності;

- забезпечення подальшого економічного розвитку людства необхідними для цього природними ресурсами;

- подолання екологічної кризи;

- припинення «демографічного вибуху» у країнах, що роз­виваються, і демографічної кризи в розвинутих країнах через більш раціональне регулювання народжуваності;

- своєчасне передбачення і запобігання негативних наслідків НТР;

- стримування міжнародного тероризму й екстремізму, по­ширення наркоманії, алкоголізму і СНІДу;

- вирішення поставлених сучасною епохою проблем освіти і соціального забезпечення, культурної спадщини й мораль­них цінностей та ін.

Зазначені проблеми призводять до соціальних конфліктів та різних форм протесту на них, серед яких і міжнародний тероризм.

Як зазначає професор В.Ф. Антипенко, «...в умовах глобалізації суспільства тероризм вкрай екстремальними методами дій мов би сигналізує про критичний стан, у який суспільство все більше утягується» [1, 58]. Але оскільки тероризм все більше інституціалізується як глобальне явище, він підійшов до межі, за якою може визначитися його домінуюча роль вже у якості регулятора геосоціальних процесів, а у подальшому – їх ідеологічної основи [1,59].

Отже міжнародний терористичний конфлікт має соціальне походження і визначивши причини його виникнення та розвитку, можна визначити найбільш ефективні способи його подолання.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. В статті використовуються дослідження в сфері міжнародного тероризму В.Ф.Антипенко, а також Н.С.Бєглова, В.А. Захарова, С.В. Черніченко, дослідження спеціалістів в галузі світової економіки А. І. Міхайлушкін, А. П. Кірєєв, спеціалістів в галузі міжнародного економічного права Д. Каро, П. Жуайяр, Г. М. Вельямінов, соціологічні дослідження Э. Дюркгейм, Л. Дюгі, О.А. Радзівілла, А. Ходова та інші.

^ Наукова новизна положень статті. Вперше витоки міжнародного тероризму як глобального конфлікту сучасності обґрунтовуються конфліктністю двох соціологічних концепцій – неолібералізму та неосолідаризму в побудові міжнародних відносин які стали основою світової економічної системи та деякою мірою зумовили її неефективність і несправедливість.

^ Формулювання цілей статті. Метою статті є дослідження розвитку міжнародних економічних відносин та міжнародного економічного права в рамках двох основних соціологічних напрямів – неолібералізму і неосолідаризму, виявлення та визначення недоліків цього розвитку як передумови і основи соціального конфлікту в суспільстві та його наслідків.

^ Викладення основного матеріалу. З другої половини ХХ століття наукові доктрини наполегливо звертають нашу увагу на ті глобальні катастрофічні процеси, що відбуваються в світі: перманентна загроза миру та безпеці, нерівномірність і негармонійність розвитку країн (демографічні, економічні, соціальні, освітні та інші проблеми), екологічні проблеми, недодержання стандартів ООН в галузі захисту прав людини та інші.

Міжнародне право після Другої світової війни, визначивши цілі і принципи Об’єднаних Націй, зробило дуже важливий крок в напрямку «управління правом». Цілі у Статуті ООН визначено комплексно, але у своїй реалізації вони мали певну «послідовність пріоритетності». Передовсім слід було покінчити з війною та її наслідками, тому заходи з забезпечення миру й безпеки, зрозуміло, були пріоритетними першочергово. Другим завданням стало забезпечення, принаймні в загальному наближенні, належного економічного рівня життя міжнародного співтовариства. Тому з перерахованих у п.3. ст. 2 Статуту напрямків міжнародного співробітництва (економічний, соціальний, культурний і гуманітарний) найбільш розвиненим стало, безумовно, економічне співробітництво: воно взагалі є предметом переважної більшості норм міжнародного права [7, 1]. Ці норми носять переважно солідариський характер. «Солідаризм (фр. solidarisme, від фр. solidaire – діючий заодно) [10, 2].

Один з фундаторів соціології – О. Конт розумів солідаризм досить радикально – як морально й юридично узаконену підпорядкованість індивідуальних інтересів інтересам суспільства. О. Конт бачив модель суспільства майбутнього як глобальний порядок, у якому національні інтереси, як і інтереси особи, підпорядковані цілям світової наддержави. Функція права у цій моделі зводилася до узаконення й забезпечення «правильного» суспільного ладу. Леон Дюгі, розробник правової теорії солідаризму, вважав право похідним від публічних суспільних відносин, не допускаючи в якості джерела права індивідуальне волевиявлення. За А. Ходовим: «… солідаризм – це стратегія мобілізації соціуму в період серйозних криз або загроз. Він різко підвищує мобілізаційні можливості соціуму і його ефективність за рахунок синергетичного ефекту, який виникає при усвідомленні різними соціальними групами спільності інтересів і здійснення ними погоджених дій. Солідаризм припускає серйозні обмеження (і самообмеження) преференцій еліті соціуму, при одночасному збільшенні навантаження на неї. До того ж обов’язки еліти вважаються первинними, а права й привілеї надаються їй винятково з метою ефективного виконання відповідних обов’язків перед соціумом» [10, 5].

Солідаризм другої половини ХХ ст. – будемо називати «неосолідаризмом». Його ознаки ми знаходимо вже у системі ООН. На мою думку ООН і замислювалась як організація неосолідариського толку в рамках якої усе світове співтовариство має співпрацювати заради миру та безпеки на Землі та гармонійного розвитку всього людства.

З першого повоєнного десятиліття приймаються окремі міжнародно-правові акти неосолідариського спрямування: Статут ЮНЕСКО, Декларація з прав Людини, Європейська конвенція з прав людини і основних свобод та ін. Далі відбувається й інституціалізація ідей неосолідаризму у міжнародних установах, спеціалізованих на регулюванні «некомерційних» напрямків міжнародного співробітництва (ЮНКТАД, ЮНЕП, ЮНІДО, ПРООН, ФАО та інші).

Неосолідариська доктрина охоплює, на думку Ж. Тускоза: «право розвитку», включаючи економічну й науково-технічну допомогу; систему компенсаційних заходів у торгівлі між країнами з розвиненою й нерозвиненою економікою; міжнародно-правовий захист природного середовища. «Право розвитку», в свою чергу багато авторів включають у Права Людини в широкому сенсі (Human Right, включаючи колективні права окремих соціальних груп, народів і людства в цілому) [8, 16]. Виникають все нові й нові напрями неосолідариського регулювання міжнародного правопорядку: захист культурної спадщини; концепція спільної спадщини людства; міжнародні добродійні програми проти голоду й бідності; особливий захист країн, що мають несприятливі природі умови та ін.

В цей же час у світі паралельно розвивається та затверджується зовсім інший підхід до впорядкування міжнародних відносин, який визначається як «неолібералізм». Він походить від лібералізму, відомому людству ще з древніх часів, коли міжнародна торгівля лише тільки зароджувалась і успадковує його риси, хоча і з деякими особливостями.

Неоліберальний підхід до міжнародного співробітництва формується одразу після другої світової війни між розвиненими капіталістичними країнами, уряди яких в процесі інтернаціоналізації національних економік і економічної експансії, усвідомили необхідність ефективного контролю над міждержавними економічними відносинами. При цьому країни, де у першій половині ХХ століття панували ідеї національного солідаризму ( Німеччина, Італія, Японія), і які у Другій Світовій війні виявилися супротивниками країн з ліберальною економікою, у післявоєнний період швидко долучилися до останніх. Під впливом досвіду й допомоги США розвинені країни утворили міжнародний порядок, у якому уряду держави відводилася істотна роль у міжнародному соціальному й економічному співробітництві, але роль не стільки керівника, скільки «довіреної особи» міжнародного капіталу. Цей порядок і було визначено як «неолібералізм».

Нові обставини змусили держави впритул зайнятися розвитком, раціоналізацією й кодифікацією міжнародного економічного права. Практика міждержавних відносин підготувала для цього необхідну базу, міжнародна діяльність держави як суверена, мала достатній досвід, щоб знайти ефективні механізми обмежити дію лібералізму: з одного боку, при забезпеченні максимальної ефективності зовнішньоекономічної політики, а з іншого – при формуванні й застосуванні нових правил міждержавних відносин у економічному співробітництві.

Отже відповідно до неоліберальної доктрини метою міжнародно-правового регулювання залишається, як і при лібералізмі, забезпечення свободи підприємництва. Але при цьому: по-перше, вводиться можливість істотного втручання у цей процес держави; по-друге, пріоритет нормотворчості у цій сфері переноситься з національного на міждержавний рівень; по-третє, держави самі (міждержавними домовленостями, актами міжнародних організацій, новими міжнародними звичаями) визначають межі такого втручання і цілі, заради яких таке втручання допускається.

Важливою ознакою неоліберального міжнародного економічного порядку стала інституалізація міжнародного економічного співробітництва.

Післявоєнна неоліберальна світова економічна система мала спиратися на «три основи», якими повинні були стати три спеціалізовані універсальні міжурядові організації, що відповідно б регулювали: міжнародну торгівлю; міжнародний рух капіталів; узгоджену міжнародну валютну політику.

Дві «основи» – Всесвітній Банк і Міжнародний валютний фонд були засновані Бреттон-Вудськими домовленостями 1944 року і стали основою світової фінансової системи. Перша ідея створення Міжнародної Організації Торгівлі, як відомо, в той час не була реалізована, але Генеральна угода з торгових тарифів (ГАТТ) на чолі з її Постійним Секретаріатом виконувала роль координатора міжнародної торгівлі до початку діяльності Світової Організації Торгівлі (СОТ), угода про створення якої була підписана у м. Мараккеш 15 квітня 1994 року.

Проте не можна говорити про їх ефективність та універсальність стосовно усіх країн світу. Постколоніальні країни, що знаходились на до індустріальному етапі розвитку стали жертвами неоліберальної економіки опинившись у стані неспроможності конкурувати із економічно розвиненими державами заходу. Умовно їх можна визначити як «держави півдня».

Як зазначає французький політолог Пьєр Асснер в своїх аналізах сучасних теорій світового розвитку приходить до висновку що головним конфліктом сучасності є протиріччя між західною цивілізацією та породженим нею ж самою варварством нового типу [6, 43].

Постколоніальні держави фактично перетворились на постачальників дешевої сировини та робочої сили на світові ринки та поринули в «боргову кабалу» перед розвиненими державами та створені ними на основі неоліберального порядку міжнародними економічними організаціями (МВФ, Світовий банк, СОТ та інші)

В рамках світової економіки відбувається обкрадання «країн півдня», яке продукує рух спротиву в цих країнах. Соціальний конфлікт все більше загострюється при цьому роль держави як основного регулятора соціальних процесів зменшується, свої функції вона виконує в недостатній мірі.

Міжнародні відносини, на думку П. Асснера відповідають формулі: «Все пов’язано з усім, але ніхто не пов’язаний ні з ким». Внаслідок цього в міжнародній політиці спостерігається все більший дефіцит передбачуваності, що викликано ростом різнорідності суспільств та їх взаємною залежністю. Звідси висока вірогідність приходу до таких міжнародних відносин в яких домінувала б анархія, залишаючи державу на другому плані [6, 46].

Процес глобалізації, який значною мірою визначає розвиток світової економіки визначає світ інакше, нівелюючи державність за визначенням. Більшість створених після Другої світової війни держав існує на даний час як квазідержави, бюджети окремих з них поступаються бюджетам деяких університетів [1, 19].

Незадоволеність людей рівнем свого життя та економічною ситуацією в світі та їх неможливість будь що змінити і породило таке явище як тероризм, який став наслідком глобального економічного конфлікту що виник в світі після другої світової війни та викрив основні недоліки неоліберального порядку.

Як слушно зазначає професор В.Ф. Антипенко: «…В системі світових відносин, де б превалювали соціально влаштовані держави (як це і замислювалось при створенні ООН), питання про тероризм як про планетарну загрозу навряд чи виникло б» [1, 19].

Завдання системи ООН щодо побудови справедливого світопорядку та ефективного управління ним було поставлено абсолютно вірно, проте, на жаль так і не реалізувалось в повній мірі. Неосолідариський підхід до міжнародного співробітництва поступився неоліберальному, який значною мірою і зумовив конфліктність в міжнародних відносинах. Роль міжнародного права як регулятора соціальних процесів має полягати в побудові міжнародних відносин на засадах гуманності та справедливості, що, на жаль, на даний момент не можливо в рамках нинішнього неоліберального порядку.


^ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА


  1. Антипенко В.Ф. Теории мирового развития и антитеррористическое право. Логика сопрягаемости – К.: НКЦ СБ України, 2007. – 437 с.

  2. Бек У. Что такое глобализация? / Пер. с нем. А.Григорьева, В.Седельника; Общая ред. и послесловие А.Филиппова. – М.: Прогресс – Традиция, 2001. – 304 с.

  3. Бєглова Н.С. Терроризм: поиск решения проблемы // США: Экономика. Политика. Идеология. – 1991. – № 1. – С. 36-45.

  4. Вельяминов Г.М. Международное экономическое право и процесс (Академический курс): Учебник. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 496 c.

  5. Евинтов В.И. Международное сообщество и правопорядок. – К.: Наукова думка, 1990. – 127 с.

  6. Захаров В. Терроризм – угроза человечеству // Воен. знания. – 2002. – № 1. – С. 43-44.

  7. Каро Д., Жуайяр П. Международное экономическое право. – М.: Международные отношения, 2002. – 580 с.

  8. Трошкин Ю.В. Права человека. – М.: Мир, 1997. – 125 с.

  9. Черниченко С.В. Международное право: современные террористические проблемы. – М: Международные отношения, 1993. – 294 с.

  10. Ходов А. Солидаризм // Самиздат. 23.07. 2006. – 59 c.


Микичурова О. В. Конфликтогенная характеристика мирового экономического порядка после второй мировой войны / Институт международных отношений Национального авиационного университета.

В статье определены основные направления послевоенного развития международного права в сфере регулирования экономических отношений между государствами, диалектическое взаимодействие двух социологических концепций – неолиберализма и неосолидаризма к устройству международных экономических отношений в мире и, как следствие, конфликтогенность таких отношений, а также неблагоприятные последствия, которые она продуцирует.


Ключевые слова: Глобальный конфликт, международное экономическое право, неосолидаризм, неолиберализм, терроризм.


Mikichurova O. V. Conflict feature world economic order after second world war / Institute of International Relations National Aviation University.

Main trends of the postwar development of the international law are determined in this article in sphere of the regulation of the economic relations between states, dialectical interactions two sociological approaches to device of the international economic relations in the world and as consequence global conflict such relations produce.


Keywords: global conflict, іnternational economic law, neosolidarisme, neoliberalisme, terrorism.


УДК 343.985 (045)


^ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАТРИМАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ

ПРОВАДЖЕННІ


НАЗАРОВ Віктор Володимирович,

доктор юридичних наук, завідувач кафедри повітряного, космічного та екологічного права,

Юридичний інститут Національного авіаційного університету


Досліджене чинне кримінальне-процесуальне законодавство України щодо законності застосування затримання у кримінальному провадженні, розглянуті проблемні питання його застосування, розроблено конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства.


Ключові слова: кримінальне провадження, підозрюваний, затримання, орган дізнання, орган досудового слідства, права людини.


Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Разом з тим права людини, незважаючи на їх безперечну найвищу цінність у правовій демократичній державі, не можуть бути зведені в абсолют і бути завжди і в усіх випадках недоторканними, адже в сучасних умовах розвитку будь-якої держави практична діяльність осіб і органів, які ведуть боротьбу із злочинністю, неможлива без обмеження конституційних прав людини.

Згідно з основоположним міжнародним актом про права людини – Загальною декларацією прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому можливий вільний і повний розвиток її особи. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати лише таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві (ст. 29) [1, с. 16]. В Основному законі України зазначається, що конституційні права і свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України (ч. 1 ст. 64).

Проблеми допустимості та законності застосування такого заходу кримінально-процесуального примусу як затримання досліджували П. С. Елькінд, І. Л. Петрухін, Ф. М. Кудін, В. І. Каменська, Ю. Д. Лившиц, З. Ф. Коврига, В. М. Корнуков, В.Т. Маляренко, Н. С. Карпов, Л. М. Лобойко, І. Г. Кириченко, А. Бущенко та інші. Але, незважаючи на це завдання, що висуваються перед органами дізнання та досудового слідства при розкритті та розслідуванні злочинів, змушують нас повертатися до цієї проблеми. Мета цієї роботи полягає в тому, щоб на основі чинного кримінально-процесуального законодавства та міжнародних нормативно-правових документів визначити сутність та особливості застосування даного заходу кримінально-процесуального примусу, розробка на цій основі рекомендацій з удосконалення кримінально-процесуального законодавства щодо застосування затримання. Її новизна полягає у новому погляді, з урахуванням норм вітчизняного кримінально-процесуального законодавства, міжнародного права щодо підстав та строків застосування даного заходу примусу.

Не дивлячись на короткочасний характер застосування, затримання – один з найбільш жорстких видів кримінально-процесуального примусу. Затриманий позбавляється свободи пересування, можливості спілкування з іншими людьми, можливості розпоряджатися майном, страждає його фізична і моральна недоторканність, він терпить інші численні незручності, пов'язані з побутом, проживанням, медичним обслуговуванням.

Даний захід процесуального примусу створює необхідні умови для з’ясування причетності особи до вчинення злочину, вирішення питання про обрання затриманому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Своєчасно застосоване затримання не дозволяє підозрюваному ухилитися від дізнання та досудового слідства, сприяє встановленню істини у справі та перешкоджає продовженню злочинної діяльності. Тому не випадково цей захід досить часто застосовується в практичній діяльності правоохоронних органів. У результаті проведеного нами вивчення кримінальних справ за 80 % з них осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння, затримано в порядку статей 106 та 115 КПК України.

У Міжнародних стандартах юридичного забезпечення прав і свобод людини, прийнятих Організацією Об’єднаних Націй, приділяється значна увага проблемі дотримання прав людини при затриманні. Жодного затриманого не можна піддавати тортурам або іншому жорстокому, нелюдському чи принизливому поводженню або покаранню, або жорстокості чи погрозам у будь-якій формі. Затримані мають утримуватися лише у відведених для цього місцях, члени їх родин та юридичні представники мають право на повну інформацію про них. Затриманий має право бути поінформований про причини свого затримання та висунуті проти нього обвинувачення. Дії, спрямовані на підтримання дисципліни, мають передбачатися законом та іншими нормативними актами. Вони не повинні перевищувати меж, необхідних для забезпечення безпеки ув'язнених, а також не бути жорсткими [2, с. 38-39].

Відповідно до ч. 3 ст. 106 КПК України про кожний випадок затримання особи, підозрюваної в учиненні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, а також дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу про роз'яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК України, права мати побачення із захисником з моменту затримання. Протокол підписує особа, яка його склала, та затриманий. При цьому копія протоколу з переліком прав та обов'язків негайно має бути вручена затриманому і надіслана прокурору.

Але, на жаль, сьогодні на практиці здебільшого після фізичного затримання проходить певний час до юридичного визначення цього акту. Це означає, що людина може потрапити за грати та не мати жодного правового статусу, цілком залежати від доброї або злої волі тих, хто проводив затримання. Ситуація такої невизначеності на практиці триває кілька годин або кілька діб.

Ми погоджуємося з думкою І. Л. Петрухіна, який зазначає, що доставлення в орган дізнання осіб, яких застали на місці злочину, як у законодавчому, так і в теоретичному розумінні не регламентовані ні кримінально-процесуальним правом, ні дослідженнями в теорії юридичного процесу, хоча необхідність таких дій обумовлена практикою й передбачена законом [3 , с. 334].

Якщо розглядати систему законодавства України загалом, поняття „доставлення” узагалі не вважається позбавленням волі. За незаконне доставлення не передбачено кримінальної відповідальності. Крім того, незаконне доставлення не є підставою для відшкодування шкоди [4]. Отже, на нашу думку, діяльність органів дізнання, що стосується доставлення та затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, не слід залишати поза межами кримінально-процесуального регулювання, оскільки вона обмежує конституційні права та свободи особи. Такі дії повинні здійснюватися лише відповідно до вимог кримінально-процесуального закону.

Водночас на практиці не завжди дотримуються вимог чинного законодавства щодо негайного повідомлення рідним про затримання особи. З вивчених нами 280 протоколів про затримання в порядку ст. 106 КПК України, в 13,9 % випадків родичі і близькі затриманого повідомлені не були. Причому серед причин наголошувалися такі, як повідомлення не проводилося з огляду на те, що воно може перешкодити слідству, нікого немає удома, в деяких випадках причини взагалі не зазначалися. Така ситуація, на наш погляд, порушує права осіб, які через свої зв'язки із затриманим випробовують значний дискомфорт за відсутності у них даних про його місцезнаходження (тим більше в нічний час доби).

Крім того, для виправдання таких фактів працівники міліції здебільшого посилаються на те, що особа, яка перебуває в підрозділі міліції до складення протоколу про затримання, не вважається затриманою, і на неї не поширюються гарантії, передбачені для затриманих. Також, законодавство не передбачає чіткої процедури, за якою здійснюється таке повідомлення, тому переконатися у виконанні цієї вимоги іноді неможливо. На практиці посадова особа, на яку покладається обов’язок повідомити рідних, складає довідку про факт затримання, яку переважно надсилає поштою, замість того, щоб надати цю інформацію телефоном або іншим більш швидким способом.

Коло осіб, яких необхідно поінформувати про затримання особи, обмежене. Отже, якщо затриманий не має родичів, він не може вимагати поінформувати третю особу за його власним вибором.

Родичі та близькі затриманої особи не можуть отримати доступ до інформації про затримання, а також підстави цього заходу примусу. У кращому випадку вони отримують відомості про те, що особа дійсно затримана і перебуває в підрозділі міліції [5, с. 82-83].

У кримінально-процесуальному законі зберігається невизначеність щодо того, з якого часу підозрюваний отримує право на захисника, оскільки існує різниця у формулюваннях ч. 3 ст. 106 КПК України (мати побачення із захисником з моменту затримання) та статей 43 і 431 КПК України (мати захисника та побачення із ним до першого допиту). Змісту ч. 3 ст. 106 КПК України суперечить також ст. 23 КПК України, де сказано, що особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суддя та суд зобов’язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого та підсудного роз’яснити затриманому право мати захисника та скласти про це протокол.

Відповідно до КПК України і Закону України „Про попереднє ув’язнення” конфіденційні побачення з адвокатом мають надаватися без обмеження їхньої кількості і тривалості з моменту допуску захисника до участі в справі, підтвердженої письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні якого знаходиться справа. Однак, незважаючи на риторику цих положень, доступ адвоката є надто складною процедурою.

На думку А. Бущенка загальна можливість одержати доступ до адвоката залежить не від рішення підозрюваного або його представника, а від спеціального рішення слідчого (дізнавача). На цьому етапі виникають штучні перешкоди. На практиці адвоката, найнятого родичами затриманого, не допускають через небажання нібито особисто затриманого мати адвоката. Разом з тим ні в адвоката, ні в його родичів немає можливості перевірити добровільність відмови затриманого від юридичного представництва, оскільки дуже важко домогтися навіть фіксації такого факту [5, с. 87-88].

При обмеженні конституційного права на свободу та особисту недоторканність під час затримання в законодавстві чітко не визначено строк, з якого особа стає затриманою, що на практиці призводить вже не до обмеження, а до порушення права на свободу та особисту недоторканність, яке полягає в довготривалому знаходженні особи в міськрайвідділах органів внутрішніх справ без будь-якого офіційного, документального підтвердження. Оскільки затримання застосовується на строк не більше 72 годин з моменту фактичного затримання особи, а не з моменту складення протоколу, на нашу думку ч. 9 ст. 106 КПК України необхідно доповнити реченням: „Строк затримання починається з моменту фактичного затримання, який зазначається в протоколі затримання і підтверджений підписами особи, яка його склала та затриманим”.

Разом з тим, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод необхідно внести зміни до Конституції та КПК України, зменшивши до 48 годин граничний строк тримання особи без рішення суду.

Також необхідно чітко визначити в законі підстави затримання органами розслідування підозрюваного у вчиненні злочину, оскільки існують певні розбіжності щодо цього між Конституцією України (ч. 3 ст. 29) та КПК України (ч. 1 ст. 106). Дані ж підстави затримання повинні відповідати ч. 1 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Тому частину 1 статті 106 КПК пропонується викласти в такій редакції: „Орган дізнання вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, лише при наявності однієї з таких підстав:

1) коли є нагальна необхідність запобігти злочинові;

2) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;

3) коли очевидці, у тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на цю особу, що саме вона вчинила злочин;

4) коли на підозрюваному або на його одягу, при ньому або в його житлі буде виявлено явні сліди злочину.

5) за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом.

Крім того, було б доцільно ч. 3 ст. 106 КПК України доповнити таким змістом: „Якщо до затриманого застосовували силу, то в протоколі затримання необхідно вказати обставини, за яких це сталося, або спеціальні засоби та мотиви такого застосування. У випадку застосування сили негайно має бути здійснений огляд або освідування затриманої особи”.

На нашу думку, це зменшить випадки безпідставного застосування сили працівниками міліції до затриманих, а також дасть можливість з'ясування часу отримання затриманим ушкодження і тим самим визначати час фактичного затримання особи.

Європейський комітет з питань запобігання катуванням вважає, що основні гарантії, які надаються затриманим поліцією, з метою мінімізації обмеження конституційних прав, а то й їх порушення мають бути більш підсилені (і це може значно полегшити роботу поліцейських службовців), необхідно фіксувати всі аспекти затримання особи, відображати всі заходи, ужиті відносно неї (час, коли особу було позбавлено волі, та мотив(и) цього заходу; коли особу було поінформовано про її права; фіксація ушкоджень, проявів душевних захворювань і т. ін.; коли було сповіщено близьких, консула чи адвоката, а також час, коли вони відвідували затриману особу; коли було запропоновано їжу; коли проводився допит; коли особу було переведено до іншого закладу або звільнено тощо). Слід вимагати, щоб зацікавлена особа ставила підпис під різними пунктами заходів (наприклад, тими, де йдеться про речі, які можуть бути в розпорядженні особи, або про факт повідомлення про її права та про застосування або відмову в застосуванні якогось із прав). Водночас необхідно, щоб адвокат затриманої особи мав доступ до таких документів [6, с. 93-94].

Ми підтримуємо ці гарантії, оскільки вони є доцільними з огляду на захист прав людини, має існувати чітке правило, яке передбачає складання протоколу із зазначенням підстав, мотивів, точної дати (часу) затримання, пояснень затриманого та роз’яснень його прав відповідно до ст.ст. 106 КПК України.

Отже, найважливішою умовою законності та обґрунтованості рішень у кримінальній справі, у тому числі і при затриманні особи, є суворе дотримання конституційних норм, що гарантують захист особи, її прав і свобод. Неприпустимо зіставлення інтересів суспільства інтересам конкретної особи, порушення прав людини не може бути виправдано державною необхідністю, а тому обмеження прав і свобод громадян під час кримінального провадження можливі лише в абсолютно необхідних межах.


^ ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА


1. Международные и внутригосударственные акты о правах человека : сб. док. / сост.  Р. М. Валеев, Р. Г. Вагизов. – Казань : Казан. гос. ун-т, 2006. – 638 с.

2. Кириченко І. Г. Міжнародно-правові стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при підтриманні правопорядку / І. Г. Кириченко, Я. Ю. Кондратьєв, Ю. Л. Римаренко // Документально-джерелознавчий довідник. – К., 2002. – С. 38-39.

3. Петрухин И. Л. Неприкосновенность личности / И. Л. Петрухин // Конституционные основы правосудия в СССР / под ред. В. М. Савицкого. – М. : Наука, 1981. – С. 334-335.

4. Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду : Закон України від 1 груд. 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1.

5. Бущенко А. Проти катувань. Аналіз відповідності українського законодавства та практики стандартам й рекомендаціям Європейського Комітету запобігання катуванням та жорстокому поводженню № 38 (80) / А. Бущенко / Харківська правозахисна група. – Х. : Права людини, 2005. – 240 с.

6. Проти катувань. Європейські механізми запобігання катуванням та жорстокому поводженню. № 27 (68) / Харківська правозахисна група. – Х. : Фоліо, 2005. – 160 с.


Назаров В. В. Проблемные вопросы применения задержания в уголовном производстве / Юридический институт Национального авиационного университета.

Исследовано действующее уголовно-процессуальное законодательство Украины относительно законности применения задержания в уголовном производстве, рассмотрены проблемные вопросы его применения, разработаны конкретные предложения относительно совершенствования действующего законодательства.


Ключевые слова: уголовное производство, подозреваемый, задержание, орган дознания, орган досудебного следствия, права человека.


Nazarov V. V. Problem questions of application of detention in criminal proceedings / Law Institute National Aviation University.

The current criminal-judicial legislation of Ukraine is investigational in relation to legality of application of detention in criminal realization, the problem questions of his application are considered, concrete suggestions are developed in relation to perfection of current legislation.


Key words: criminal realization, suspected, detention, organ of inquest, organ of pre-trial investigation, human right.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

Схожі:

Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Нау, 2011. –...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Нау, 2011. –...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Нау, 2013. –...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Нау, 2012. –...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Вид-во Нац авіац...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Вид-во Нац авіац...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconНаціональний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Вид-во Нац авіац...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconКиївський національний університет імені тараса шевченка інститут міжнародних відносин укладач: к ю. н., доцент Григоров О. М. Міжнародне право навчальна програма аспірантського семінару
Затверджено на засіданні Вченої Ради Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconВипуск 1 (3), 2011 До випуску ввійшли наукові матеріали міжнародної наукової конференції «Інформаційна безпека держави: теоретичний та практичний виміри»
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Вид-во Нац авіац...
Національний авіаційний університет інститут міжнародних відносин Економіка, право, політологія, туризм iconВипуск 1 (3), 2011 До випуску ввійшли наукові матеріали міжнародної наукової конференції «Інформаційна безпека держави: теоретичний та практичний виміри»
Науковий вісник Інституту міжнародних відносин нау. Серія: Економіка, право, політологія, туризм: Зб наук ст. – К.: Вид-во Нац авіац...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи