Основні завдання дисципліни icon

Основні завдання дисципліни




Скачати 243.24 Kb.
НазваОсновні завдання дисципліни
Дата04.09.2012
Розмір243.24 Kb.
ТипДокументи

ВСТУП

Мета курсу – розкрити зміст основних положень конституційної теорії і політичної практики, пов'язаних з регулюванням державно-правових відносин в зарубіжних країнах.

Основні завдання дисципліни:

  • сформувати у студентів стійкі знання з предмету державне право зарубіжних країн;

  • навчити студентів сприяти формуванню способу мислення і поведінки, адекватній реаліям сучасного світу;

  • ознайомити тих, хто навчається, із основними поняттями, категоріями, інститутами науки та галузі державного права зарубіжних країн;

  • дати тим, хто навчається базові знання щодо провідної галузі права зарубіжних країн.

Предметом дисципліни є конституції різних країн, закони, акти , нормативні документи, що є досить актуальними та активно використовуються в наш час.

Унаслідок вивчення дисципліни « Державне право зарубіжних країн » студенти набувають уміння:

  • розкрити на теоретичному рівні суть і форми державного права зарубіжних країн і законодавство закордонних країн, конституційно-правові норми та ефективне їх засто­сування у різних країнах;

  • знати, предмет і застосування, принципи, методи правового регулювання конституційних відносин відносин у зарубіжних країнах, вчення про інститути і суб'єкти державного права зарубіжних країн;

  • володіти основами правових знань, необхідних їм для виконання своїх конституційних функцій у процесі майбутньої трудової діяльності. ;

  • застосовувати набуті знання у своїй практичній діяльності.

Студент повинен знати:

  • місце державного права зарубіжних країн в загальній системі права;

  • основні джерела права в зарубіжних країнах ;

  • членські трудові правові відносини в зарубіжних країнах;

  • система органів державного регулювання в різноманітних країнах;

  • організаційно-правові форми управління діяльнос­ті

  • історичні засади державного (конституційного) права зарубіжних країн.

  • Основні риси сучасного державного (конституційного) права: дефініція, предмет регулювання, суб'єкти.



1. Федерації в зарубіжних країнах

Федерація – це держава, територія якої складається з територій її членів – суб'єктів (державних утворень). Федеративні держави звичайно кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20. Протягом ос­танніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як Чехословаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося рефор­мування державного устрою такої країни, як Бельгія.

Існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося, територія федеративної держави розглядається як су­купність територій суб'єктів федерації – штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Арген­тина, Канада, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Юго­славія), кантонів (Швейцарія) тощо.

Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні фе­дерації. Прикладом такої федерації може бути Росія, в якій, крім рес­публік, до суб'єктів федерації віднесені за Конституцією 1993 р. краї, об­ласті, міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), а також автономна область і автономні округи. І хоч усі названі суб'єкти визна­ються рівноправними, статус республік визначається федеральною кон­ституцією і конституціями самих республік, а статус інших суб'єктів – федеральною конституцією і статутами цих суб'єктів, прийнятими відповідними законодавчими (представницькими) органами. До цього слід додати, що деякі суб'єкти російської федерації входять до складу інших, наприклад, автономні округи у складі країв і областей.

Проте всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх політико-правового статусу вони є державними утво­реннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багать­ма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з бага­тьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане ї те, що за суб'єктами федерацій не визнається право виходу – так зване право сецесії.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою вла­дою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації.

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чо­тири основних принципи розмежування відповідної компетенції.

1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики. США. Швей­царії і Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до виключно федеральних.

2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції - сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено два пе­реліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального парла­менту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний прин­цип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути відне­сені до компетенції федерації.

3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції мо­жуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації, безумовно, залишається тільки право законотвор­чості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

4. Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в такій федерації, як Індія, її конституція встановила три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію федерації, виключ­ну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну рег­ламентацію змісту відповідних сфер. Зокрема, перелік питань, що відне­сені до законодавчої компетенції федерації, містить близько 100 пунктів. Деталізованими є і два інших переліки конституційних повноважень.

Принципи розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами відіграють вагому роль у визначенні політико-правового ста­тусу відповідних державних утворень. Проте найбільше значення тут ма­ють фактичний обсяг і предметний зміст владних повноважень, віднесе­них до органів суб'єктів тієї чи іншої федерації, а також характер прак­тики реалізації цих повноважень, що залежить від економічних і суспільно-політичних умов, які супроводжують виникнення і розвиток кожної конкретної федерації. Однак завжди найважливіші повноважен­ня, природа яких пов'язана із самою суттю державного суверенітету, на­дані федеральним органам.

Найширшою за обсягом і предметним змістом слід визнати компе­тенцію суб'єктів децентралізованих федерацій. Відомо, що так звані класичні федерації (США, Швейцарія) утворилися на засадах міждержавного союзу.

Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до федерації (союзної держави). Саме утворення союзу було результатом дій окремих держав – майбутніх суб'єктів федерації. В Австралії до утворення феде­ративної держави спричинилося об'єднання самоврядних колоній, які згодом стали штатами. Подібне відбулось і в Канаді, хоча рівень волеви­явлення населення колоній у процесі формування федерацій у цих двох випадках був різним. Саме до вищеназваних країн має бути віднесений термін «союзна держава», який часто невиправдано застосовується до всіх без винятку федерацій.

Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія – об'єднання двох держав під спільною короною одного монарха. В XIX ст. унія мала місце між Нідерландами і Люксембургом, з 1814 до 1905 р. – між Швецією і Норвегією, з 1918 до 1944 р. – між Данією та Ісландією. У конкретних випадках унія мала різний юридичний характер і наслідки, але завжди її учасники зберігали право діяти самостійно у сфері зовнішньої та внутрішньої політики і залишалися суверенними державами.

Конфедерація є гнучкою і багатоваріантною формою міждержавного об'єднання. Окремі конфедерації мало чим відрізнялися від міжнародних організацій. Відмінність тут можна було простежити лише на рівні намірів тих, хто об'єднується, проголошених у відповідних документах, і змісту повноважень, наданих спільноутвореним органам. Однак на сьогодні така відмінність майже відсутня. Це, зокрема, пояснюється наслідками процесу міждержавної інтеграції та утворенням таких складних за своїми характе­ристиками міждержавних об'єднань, як Європейський Союз, динаміка політичної еволюції якого не дає змоги на сьогодні чітко відмежувати йо­го від традиційних міжнародних організацій та конфедерацій.


Запитання:

  1. Розкрийте сутність федерації .

  2. Які ви знаєте види федерацій ?

  3. Які ви знаєте вищі органи суб'єктів федерації ?

  4. Що собою являє конфедерація ?

  5. Охарактеризуйте суб'єктів децентралізованих федерацій.



^ 2. Загальна характеристика республік в зарубіжних країнах

Республіка - це така форма правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціо­нальною представницькою установою. Республіканська форма правління була відома як рабовласницькій, так і феодальній дер­жаві, однак найбільшого поширення вона зазнала за сучасних умов. Республіка як форма правління є найзручнішою і досконалою фор­мою здійснення державної влади. Практика державного будівниц­тва в зарубіжних країнах знає два основних види республіканської форми правління - президентську та парламентарну.

Президентська республіка. Історично республіканська фор­ма правління в зарубіжних країнах виникла, насамперед, у вигляді президентської республіки.

Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законо­давчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного.

Такий вид республіки характеризується, насамперед, тим, що в руках президента поєднані повноваження глави держави і гла­ви уряду. Існує і формальна відмінна ознака президентської рес­публіки - відсутність посади прем'єр-міністра. Глава держави обирається загальним прямим або непрямим голосуванням. Уряд призначається президентом і не несе відповідальності перед пар­ламентом. Президент не має права розпуску парламенту.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відпо­відно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбіль­шого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

Система вищих органів США базується на принципі «стри­мувань і противаг», згідно з яким президент, Конгрес і Верхов­ний Суд наділяються такими повноваженнями, які дозволяють їм впливати один на одного.

У президентській республіці президент, як уже згадувалося, і глава уряду поєднані в одній особі. Він сам добирає членів уряду і звільняє їх з посади. Члени уряду не утворюють єдиного колегі­ального органу, не несуть солідарної відповідальності і діють, влас­не, індивідуально, здійснюючи вказівки глави держави.

Парламентарна республіка. За такої форми правління на чолі держави стоїть виборна посадова особа. Уряд формується і діє за умови, що має підтримку, тобто довіру нижньої палати парламенту (або обох його палат). Уперше подібна форма правління з'явила­ся у Франції у 70-х роках XIX ст. Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного будівництва у той період призвели до появи «тимчасової» республіки, побудо­ваної на зразок конституційної монархії. «Тимчасова» парламен­тарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить довговічною. У подальшому схожа форма правління була вста­новлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час така фор­ма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Словакії, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах.

Характерною особливістю парламентарної республіки є про­голошення принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формальною ознакою даної форми правління є наявність посади прем'єр-міністра. Звідси «дуалізм виконавчої влади», тобто поділ її на без­відповідального главу держави та відповідальний перед парламентом уряд на чолі з прем'єром. Головним засобом впливу парла­менту на відповідальний перед ним уряд є вотум недовіри, який призводить до відставки міністрів. У свою чергу, за парламентом визнається право на достроковий розпуск нижньої палати парла­менту. Іншою особливістю є те, що уряд формується парламен­тарним шляхом з числа лідерів партії, яка перемогла на парла­ментських виборах, тобто яка має більшість у нижній палаті. Участь президента у формуванні уряду має суто номінальний ха­рактер. Вибір глави держави, як раніше згадувалося, відзначаєть­ся результатом парламентських виборів. Тому правління у парламентарній республіці носить партійний характер.

Глава держави у парламентарній республіці може обиратися по-різному, найчастіше - парламентським шляхом. Так, у Греції та в Італії президент обирається парламентом, у Німеччині - Федеральними зборами у складі всіх членів Бундестагу і такої самої кількості делегатів ландтагів, тобто парламентів земель. В Австрії глава держави обирається безпосередньо виборцями за ма­жоритарною системою абсолютної більшості. Якщо жоден з кан­дидатів не набирає потрібної більшості у першому турі, то на дру­гий тур допускаються кандидати тільки двох партій, які набрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Тому найхарактерні­шою ознакою парламентарної республіки є політична відпові­дальність уряду перед парламентом. Це положення закріплене конституціями, законами чи звичаями всіх парламентарних рес­публік. З огляду на те, що міністри несуть солідарну відпові­дальність, дії окремого міністра розцінюються як вияв загальної політики уряду. Осудження діяльності окремого міністра може бути розцінене як вияв вотуму недовіри всьому уряду.

Положення про вотум недовіри викладені в конституціях різних держав неоднаково. В Італії, наприклад, конституція закріплює прин­ципи політичної відповідальності уряду перед обома палатами пар­ламенту (ст. 94 Конституції 1947 р.). Кожна палата виявляє довіру або недовіру шляхом прийняття мотивованої резолюції. Питання щодо резолюції недовіри може бути поставлене на обговорення тільки тоді, коли вона підписана не менш як десятою частиною членів палати і з моменту її прийняття пройшло не менш як три дні.

У Німеччині уряд несе відповідальність тільки перед Бундес­тагом, тобто нижньою палатою парламенту. Стаття 67 Основного Закону ФРН визначає, що виявити недовіру федеральному канц­леру можна лише за умови, що бундестаг обере йому спадкоємця.

Конституція Греції 1975 р. (зі змінами у 1985 р.) передбачає, що вотум недовіри може бути виявлений на підставі резолюції осуду уряду. Резолюція підписується не менш як шостою частиною депутатів, і її обговорення розпочинається не раніше, ніж через два дні після її винесення. Рішення приймається абсолютною більшістю голосів присутніх парламентаріїв, що має складати не менш як дві п'ятих облікового складу депутатів (ст. 84).

Президент у парламентарній республіці є носієм офіційної політичної доктрини і не є активним керівником держави. Він не наділений надзвичайними повноваженнями, не може видавати нормативні акти, рівнозначні законам, і тому серйозного впливу на процес прийняття важливих політичних рішень не справляє. У більшості парламентарних республік існує інститут контрасигнатури. Нормативний акт президента набуває юридичної сили тоді, коли він підписаний міністром, з відомства якого видається, або прем'єр-міністром. Президент може висловлювати свою дум­ку щодо виданого акта, проте вирішального голосу не має. Ця об­ставина певною мірою пояснює принцип політичної безвідпові­дальності глави держави, якого можна притягнути до криміналь­ної відповідальності тільки у разі вчинення тяжкого злочину.


Запитання:

  1. Що собою являє республіка ?

  2. Які види республік ви знаєте?

  3. Дайте загальну характеристику президентської республіки.

  4. Що собою являє парламентарна республіка ?



^ 3. Референдуми в зарубіжних країнах

Термін «референдум» походить від лат. referendum – «те, що повинно бути повідомлено». Означає він голосування виборців, за допомогою якого приймається державне чи самоуправлінське рішення. У деяких країнах (наприклад, у Югославії) референдумом називають будь-яке голосування виборців незалежно від його наслідків, однак таке розуміння нині – скоріше виключення з правила.

На відміну від виборів голосування на референдумі додає юридичну чинність не мандату якої-небудь особи, а рішенню якого-небудь питання. Якщо умови, встановлені конституцією чи законом, дотримані, то прийняте шляхом референдуму рішення вважається рішенням народу і його юридична чинність нерідко вище юридичної чинності законів, прийнятих парламентом. Рішення на референдумі може прийматися за допомогою стверджувальної чи негативної відповіді виборців на поставлене питання або за допомогою вибору між різними варіантами пропонованого рішення.

Референдум, будучи інститутом безпосередньої демократії, навіть у демократичній державі може бути використаний як противага представницької демократії чи як засіб обійти парламент і прийняти державне рішення всупереч йому. Це може мати місце, коли право призначення референдуму входить у дискреційні повноваження глави держави або уряду.

Референдум як безпосереднє народне волевиявлення має, звичайно, перевагу перед представницькою демократією, зокрема парламентським способом рішення суспільних і державних проблем. Однак перевага ця – не абсолютна. По-перше, питання, що виноситься на референдум, повинне бути цілком доступним для розуміння рядового виборця. Як правило, рішення, прийняте шляхом референдуму, - це насамперед політичне рішення, хоча і наділене у визначену юридичну форму. По-друге, до референдуму воно повинно бути докладно роз'яснене через засоби масової інформації виборцям із вказівкою бажаних і можливих небажаних наслідків. Тільки при дотриманні цих умов на референдум можна виносити і досить складні законопроекти аж до проекту конституції.

Референдум був і залишається дуже розповсюдженим інститутом. Тому природно, що він усе частіше відбивається в конституціях, хоча і з різним ступенем детальності.

Класифікація референдумів, як і багатьох інших конституційно-правових інститутів, дуже умовна.

По предмету референдуми поділяються на конституційні, законодавчі, міжнародно-правові й адміністративно-правові.

По своїй обов'язковості референдуми поділяються на обов'язкові і факультативні.

Обов'язковий референдум має місце у випадках, коли іншим способом рішення по визначеному питанню не може бути прийнято.

Факультативний референдум – це такий, котрий можна проводити, а можна і не проводити. Призначення його залежить від розсуду органа, компетентного призначати референдум, або від наявності встановленою конституцією чи законом іншої ініціативи.

За часом проведення референдуми можуть бути дозаконодавчі і післязаконодавчі, тобто проводитися до розгляду законопроекту парламентом чи після такого розгляду.

По правовим наслідкам референдуми можуть бути або консультативними, або постановлюючими. Думка, підтримана виборцями на консультативному референдумі, не є обов'язковою ні для парламенту, ні для уряду.

За місцем проведення референдуми можуть бути національними, регіональними і місцевими.


Питання:

  1. Дайте поняття референдуму ?

  2. Що собою являє референдум, дайте цого загальну характеристику ?

  3. Класифікація референдумів.

  4. Місцем проведення референдуми?



^ 4. Конституція Індії

Індія є крупнішою у світі демократичною федеративною державою, що займає друге місце за чисельністю населення, яке наближається до 1 млрд. чол. Країна володіє значними природними й трудовими ресурсами, великим інтелектуальним та науково-технічним потенціалом і представляє собою один із найперспективніших світових ринків.

Сьогодні Конституция Індійської Республіки складається з преамбули, 458 діючих статей, поєднаних в 24 частини і 12 доповнень, число яких збільшилось, а зміст багатьох змінився. Ряд частин Конституції ділиться на розділи, а додатки – на статті, а деякі також на частини. За час дії Конституції зросла на 63 діючі статті, при тому що не діє 15 відмінених статей, включаючи деякі з них, які були внесені поправками до Конституції.

Загальна структура Конституції набула в результаті великої збалансованості: із скасуванням поділу штатів на нерівні за своїм станом групи федеративна система була раціонально уніфікована і дві частини виключені, а з доданням частини “Основні обов’язки” правовий статус громадян у конституційному документі набуло дещо реалістичне відображення.

У розвитку Конституції Індійської Республіки чітко виявилися загальні для сучасних конституцій протилежні тенденції авторитарна й демократична. Вони відобразились у складному переплетені як прогресивних, так і антидемократичних поправок, які в процесі наступного судового тлумачення або застосування виконавчою владою, а також проходячи через “фільтри рецепції” своєрідної політичної культури, іноді набувають різних додаткових, іноді діаметрально протилежних відтінків.

В Конституції проголошено досить широкий, з урахуванням індійських особливостей, круг прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, які постачені противагами у вигляді не лише передбачених обмежень, але і розгалужених інститутів військової й надзвичайної ситуацій.

Одна із основних цілей прийняття Конституції полягає в правовому оформленні існування Індії у якості справжньої незалежної національної держави. Конституція передбачила федеративну форму політично-територіального устрою, для якої характерна висока ступінь централізації. Розподіл предметів ведення між центром і суб’єктами федерації розміщений не в основному законі, а в одному з додатків.

На відміну від багатьох європейських конституцій норми, що регулюють статус виконавчої влади, передує в ній нормам, присвяченим законодавчій владі. Ще одна особливість –відсутність на федеральному рівні таких інститутів безпосередньої демократії, як референдум і народна ініціатива.

Індійська Конституція – документ досить докладний. На його зміст і форму наклали свій відбиток традиції англосаксонського писаного права, що не дивно, оскільки індійські юристи навчалися або у англійських професорів чи їх учнів.

Характеризуючи конституційне право Індії, скажемо про правовий статус індійського громадянина. В частині 3 Конституція виділяє як найбільш значимі “основні права”, у вичерпний перелік яких поміщені, перш за все, політичні й особисті права, а також окремі положення про право власності. Соціально-економічні права відокремлені від основних прав” і більшість із них розміщено в частині 4: “Керівні принципи політики держави”.

Для інституту громадянство в Індії характерне, що всією повнотою прав і свобод користуються громадяни Індії, в той час як Конституція передбачає деякі обмеження дієздатності іноземців. Особливі обмеження передбачені для так званих “ворожих іноземців”, до таких відносяться громадяни держав, що перебувають в стані війни з Індією, а також індійські громадяни, що добровільно проживають в таких країнах або підтримують з цими державами комерційні відносини.

Закон 1955 р. про громадянство, що має безсумнівно, конституційне значення, поєднує в собі як елементи визнання принципу “права ґрунту”, так і “права крові”. У країні передбачено єдине індійське громадянство, що покликане зміцнити територіальну цілісність країни.

Звернемо також увагу на партійну систему Індії. Особливості партійної системи Індії витікають, перш за все, із надзвичайно строкатого класового, національного, релігійного, кастового й соціального складу населення.

Наявність як партій визнаних у встановленому порядку все індійськими, так і десятків місцевих партій в штатах і союзних територіях приводить до необхідності дослідити систему партій у цій країні на двох рівнях –союзному рівні та на рівні штатів. Так, у загальних виборах приймають участь біля 300 політичних партій, серед яких до 10 – усе індійських.

З моменту набуття незалежності до середини 60-х років в індійській партійно-політичній системі Індійський національний конгрес (ІНК) був єдиною партією, що була здійснювати всю повноту державної влади. Із появою партії Сватантра виникли передумови до перетворення партійної системи у двопартійну, хоча вина залишалася багатопартійною з однією домінуючою партією. Тенденція до двопартійності чітко проявилась в 1977р., коли Джаната парті (ДП) уперше перемогла на парламентських виборах і сформувала свій уряд.

З тих пір Джаната парті і ІНК декілька разів змінювались у керма керівництва країною, але до середини 90-х років склалась ситуація, при якій вже жодна загальнонаціональна партія не може більш самостійно забезпечити собі стабільну більшість у Парламенті і створити стабільний однопартійний уряд. Таким чином, в країні склалася ситуація, при якій крупна (ДП або ІЕК) усе індійська партія може сформувати уряд, лише створивши коаліцію з рядом регіональних партій.

Іншими партіями в Індії є такі: Партія Джаната дал, Комуністична партія Індії, Федерація індійських торгівельно-промислових палат, Всеіндійська організація роботодавців, Федерації асоціацій мілкої промисловості. Основними і найбільш масовими організаціями працівників в політичній системі Індії є професійні спілки ( Індійський, національний конгрес профспілок, Всеіндійський конгрес профспілок та ін.).

Індійський Парламент, подібно Британському, складається із трьох частин: президента, Ради штатів і Народної палати. Народна (нижня) палата виражає інтереси Федерації у цілому, а рада штатів (верхня палата) представляє в Парламенті суб’єкти федерації.

Обидві палати індійського парламенту складаються, перш за все, із порівняно багатих, освічених людей, що звичайно, належать до вищих каст.

Президент Індії обирається строком на п’ять років по системі “єдиного передаваємого голосу” особливою виборчою колегією, що складається із вибраних членів обох палат Парламенту і обраних депутатів легіслатур штатів.

Щодо державного устрою, то першопочатково Конституція Індії 1950 р. закріпила федеративний устрій держави у формі трьох різних за своїм положенням у Федерації груп штатів, які не враховували національний склад народів, що їх населяють. Принципові зміни в структурі федеративного устрою Індії були викликані Законом про реорганізації штатів 1956 р., який у цілому став важливим актом конституційного значення, що почав перебудову Федерацію за національною ознакою.

В кожному штаті із 25 штатів країни вищими органами влади є: губернатор, легіслатура штату, рада міністрів і вищий суд штату. Кожний штат ділиться на округи. Території округів поділяються на талуки й тексили.

Таким чином, хоча конституційний лад в Індії зараз ілюструє певну досконалість, що набувається шляхом внесення чисельних змін в Конституцію, перед Індією, у плані перспектив подальшого розвитку, залишаються ще досить важливі проблеми, що потребують свого вирішення. Серед таких проблем подальший розвиток федерації й вирішення національно-мовного питання на реально демократичній основі та ін. Еволюція індійського конституціоналізму буде надалі визначатися діалектикою взаємодії прогресуючої демократичної і регресуючої авторитарної тенденцій.

Запитання:

  1. З чого складається Конституція Індійської Республіки складається ?

  2. Дайте загальну характеристику Конституції Індійської Республіки.

  3. З яких частин складається Індійський Парламент?

  4. Які повноваження президента Індії ви знаєте?


^ СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Основна література до всіх тем

  1. Конституція Бельгії від 17 лютого 1994 р.

  2. Конституція Болгарії,, від 12 липня 1991 р.

  3. Конституція Бразилії, від 5 жовтня 1988 р.

  4. Конституція Італії. від 22 грудня 1947 р.

  5. Конституція Іспанії , від 27 грудня 1978 р.

  6. Конституція Китайської Народної Республіки.

  7. Конституція Латвійської Республіки, від 15 лютого 1922 р.

  8. Конституція Литовської Республіки, від 25 жовтня 1992р.

  9. Конституція Норвегії, від 17 травня 1814 р.

  10. Конституція Польщі., від 25 червня 1997 р.

  11. Конституція Російської Федерації, від 12 грудня 1993 р.

  12. Конституція Сполучених Штатів Америки., від 17 вересня 1787 р.

  13. Конституція України.28 червня 1996 р.

  14. Конституція Федеративної Республіки Німеччина від 23 травня 1949р.

  15. Конституція республіки Угорщина, від 18 серпня 1949 р.

  16. Конституція Франції., від 4 жовтня 1958 р.

  17. Конституція Швейцарії., від 1 січня 2000 р.

  18. Конституція Японії, від 3 травня 1947 р.

  19. Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини і громадянина //Право України.-2002. - № 5.-с. 37

  20. Источники права. Серия "Государство й право в разви-вающихся странах". –М..,1986.

  21. Каррі Д.П. Конституція Сполучених штатів Америки: Посібник для всіх,- К.,1993.

  22. Комаров А.С. Источники права Швеции // Советское государство й право.-1986,-№ 6.

  23. . Конституції нових держав Європи та Азії / За ред. В.Шаповала.—К: Право, 1996.

  24. Кашкин С.Ю. Конституция на переломе цивилизаций: формирование глобального конституционного идеала // Госу­дарство й право.-1992'.-№ 11.

  25. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. – М.: Форум, 1998. – 488 с.

  26. Конституции зарубежных государств / Под ред. В.В. Маклакова. – М.: БЕК, 2000. – 592 с.

  27. Конституционное право зарубежных стран/ Под. ред. М.В. Баглая и др. – М.: Норма-Инфра, 2000. – 832 с.

  28. Конституционное право зарубежных стран: Т. 1-2/ Под. ред. Б.А. Страшуна. – М.: БЕК, 2000. – 784 с.


Література до окремих тем


Змістовний модуль № 1

  1. Білоус А.О. Політико- правові системи : світ і Україна : Навч. Посібник для вузів. – К., 1997.

  2. Борис В .Д., Лубський В.І. Мусульманське право : Курс лекцій. – К., 1997.

  3. Богданова Н.А. к новой концепции преподавания конституционного права // Государство и право.-1994.- № 7.

  4. Богданова Н.А. О значении конституционного права для юридического образования и практической деятельности юриста ( вступительная лекция) // Весник Московского Университета, сер. 11. Право. – 1995.-№

  5. Богданова Н.А. Конституционное право ( общая часть) : Учебное пособие : В 2-х частях. - М., 1996.

  6. Давид Р. Основные правовые системы современности. – М., 1988.

  7. Джиффорд Д.Дж., Джиффорд К.Х. Правовая система Австралии. – М., 1988

  8. Гессен В.М. Очерки науки конституционного права // Конституционное право : Учебное пособие . – Ч.ЫЫ. Хрестрматия. –М.,1994.

  9. Єгоров О. Порівняльне правознавство // Право України. – 1992. - №3.

  10. Конституції нових держав Европи та Азії / За ред. В. Шаповала. – К. : Право, 1996.

  11. Тихомиров Ю.А. Развитие теории конституционного права // Государство и право. – 1998. №7


Знмістовий модуль № 2


  1. Бостан В.С. , Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник-К.: Центр навчальної літератури, 2004.

  2. Бостан С. К. Парламентсько президентська республіка як різновид змішаної форми республіканського правління // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2002.

  3. Бостан С. К. Змішана форма республіканського правління : проблеми теорії і практики // Вісник Академії праці і соціальних відносин федерації профспілок України. – 2002.

  4. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн : Підручник. – Тернопіль: Астон, 2003.

  5. Комаров С.А. Общая теория государства : Курс лекций. – Изд. 2-е, исп. И доп., - М., 1995.

  6. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія – М., 2000

  7. Тихонова Є. А. Парламенська республіка // Юридична енциклопедія; В 6 т. / Редкл.: Ю.С. Шемшученко та ін. – К.: "Укр. енцикл" ім.., М.П. Бажана, 2002.- Т.4: Н-П. – С. 438-439.

  8. Чиркин В. Е. Констуционное право : Россия и зарубежный опыт. – М.: Зерцало, 1998.

  9. Чудаков М. Ф. Конституционное ( государственное ) право зарубежных стран.- Мн.: Харвест, 1998

  10. Шаповалова В.М. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституцйного суду України. – 2003. - № 2

  11. Юридична енциклопедія : В6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемучешенко та ін.- К.: "Укр. енцикл" ім. М.П. Бажана, 20002. – Т.4: Н-П.


Змістовний модуль № 3


  1. Аммелія М. Парламенти. - М., 1967.

  2. Білецька І. Канада : Парламент у системі розподілу функцій влади // Віче. – 1997.- №1.

  3. Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм : проблеми теорії та практики. – Чернівці : Рута, 1998.

  4. Карпикова И. С. Итальянский парламент. – М., 1965.

  5. Ковлер А. І. Виборчі технології : російський та зарубіжний досвід. – М.: ІГЛ РАН, 1995.

  6. Коломієць Ю.М. Інститут глави держави в системівищих органів влади й управління зарубіжних країн. – Харків : Основа, Ун-т внутр. справ.,1998

  7. Крутоголов М. А. Парламент Францызской республики. – М., 1988.

  8. Маклаков В.В. Парламент Канади // Право України. – 1999.- №7.

  9. Михаєнко М.М. , Молдован В.В. Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право . – К., 1993.

  10. Шаповал В.М. Зарубіжний парламентаризм. – К., 1993.

  11. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави.



Змістовний модуль № 4


  1. Малишко М.І. Конституції зарубіжних країн та України. – К.: МАУП, 1999. – 72 с.

  2. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. – К.: Артек, 2001. – 264 с.

  3. Юрлов Н. Ф. Россия и Индия в меняющемся мире. –М., 1998. –С.50.

  4. Конституционное право зарубежных стран. Учебник для вузов / Под общ. ред. М. В. Баглая, Ю. И. Лейбо, Л. М. Энтина. –М. : Норма, 2000, -С. 140.

  5. .Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4 т. Т 4. Часть Особенная: страны Америки и Азии / Отв. ред. проф. Б. А. Страшун. – Издательство НОРМА, 2001. – С. 373.

  6. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн. – С. 502

  7. Чудаков М. Ф. Конституционное ( государственное ) право зарубежных стран.- Мн.: Харвест, 1998

  8. Шаповалова В.М. Форма держави в конституційному праві // Вісник Конституцйного суду України. – 2003. - № 2

Схожі:

Основні завдання дисципліни icon1. Етика як наука: етимологія терміну, поняття, структура, завдання та функції. Основні завдання етики у сучасних умовах
Етика як наука: предмет, структура, завдання та функції. Основні завдання етики у сучасних умовах
Основні завдання дисципліни iconПротокол №9 Факультет культури і мистецтв
України: загальна характеристика. Універсальна бібліотека, її призначення та характеристика фонду. Основні завдання спеціальних бібліотек....
Основні завдання дисципліни iconПротокол №9 Факультет культури і мистецтв
України: загальна характеристика. Універсальна бібліотека, її призначення та характеристика фонду. Основні завдання спеціальних бібліотек....
Основні завдання дисципліни iconВважати першочерговими для розв’язання такі основні завдання
Вченої ради географічного ф-ту чну ім. Ю. Федьковича від 20 вересня 2011 р. «Звіт декана проф. В. П. Руденка «Про основні напрями...
Основні завдання дисципліни iconЗміст контрольних робіт з дисципліни “ринок цінних паперів”
Державна програма приватизації. Основні цілі, пріоритети І завдання. Структура фдму
Основні завдання дисципліни iconПрактичних занять з дисципліни "Медсестринство в педіатрії" для студентів 2 курсу
Основні завдання та організація лікувально-профілактичної допомоги дітям в Україні
Основні завдання дисципліни iconЗміст навчальної дисципліни Лекція Загальні положення цивільного права. Основні поняття
Загальні положення цивільного права. Основні поняття: Поняття, предмет І метод цивільного права. Функції та принципи цивільного права....
Основні завдання дисципліни iconТеорія та практика послідовного та синхронного перекладу (5 курс іспанці) Завдання
Викласти основні теоретичні засади І принципи дисципліни Послідовний І синхронний переклад
Основні завдання дисципліни iconТеорія та практика послідовного та синхронного перекладу (5 курс французи) Завдання
Викласти основні теоретичні засади І принципи дисципліни Послідовний І синхронний переклад
Основні завдання дисципліни icon1. Предмет І основні завдання дисципліни Тема Сучасні технологічні І технолого-екологічні та
Тема Проектування та організація впровадження прогресивних технологій в ринковій економіці
Основні завдання дисципліни iconОсновні завдання дисципліни
Мета курсу – розкрити зміст основних положень конституційної теорії І політичної практики, пов'язаних з регулюванням державно-правових...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи