Ціннісні потенції icon

Ціннісні потенції




НазваЦіннісні потенції
Сторінка1/21
Дата30.07.2012
Розмір4.66 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21
1. /monography-marchuk.docЦіннісні потенції


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича


М. Г. Марчук


ЦІННІСНІ

ПОТЕНЦІЇ

ЗНАННЯ


Чернівці

Рута”

2001

ББК 87.217.2

М-30


Друкується за ухвалою вченої ради

Чернівецького національного університету

імені Юрія Федьковича


Рецензенти:

Горак Г. І., доктор філос. наук, професор, зав. кафедри філософії Соломонового університету (м. Київ);

Огородник І. В., доктор філос. наук, професор Київського національ­ного університету імені Тараса Шевченка.


Марчук Михайло Георгійович

М-30 Ціннісні потенції знання. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

У монографії висвітлюються деякі важливі загальнотеоретичні питання, пов’язані з аксіологічною проблематикою сучасної філософії та методо­логії науки. Автор осмислює взаємозумовленість епі­стемних, етичних, естетич­них і сакрально-метафізичних аспектів істини. У кон­тексті так званого “потенціаліс­тичного” розуміння цінності розро­бляється модель аксіології знання, в основу якої покладено структуру духовно-практичної взаємодії людини зі світом, її базисні потен­ції.

Для науковців, аспірантів і студентів, а також усіх, кого цікавлять аксіологі­чні характеристики знання та науково-технічного поступу.


ББК 87.217.2

ISBN 966-568-335-7

 М. Г. Марчук, 2001

 Видавництво “Рута”, 2001


ВСТУП


Акт і потенція – фундаментальні метафізичні категорії, зміст яких уперше на світоглядному та методологічному рівні з усією можливою ретельністю, ґрунтовністю, пере­кон­ливістю був осми­слений Аристотелем. Як і всі парні поняття, вони утворю­ють нерозривну єдність, але так ста­лося, що в історії філософ­ської думки актуалізму “пощастило” більше, ніж його alter ego – потен­ціалізму, хоч останній, на нашу думку, має всі підстави пре­тенду­вати на роль оригіналь­ного, цікавого, дещо незвичного, проте плід­ного, творчо-кон­струк­тивного погляду на широку сферу традицій­ної фі­ло­соф­ської проблематики, у тому числі, зви­чайно, й аксіо­ло­гічної.

Ціннісні потенції знання, свідомості, мислення дедалі біль­ше привертають увагу філософів, соціологів, аксіологів і мето­доло­гів науки. Актуальність означеної теми зумов­лена переду­сім особли­востями еволюції так званої пост­модерної куль­тури, яка спонукає до кардинального пере­осми­слення цін­ніс­них аспектів сучасного науково-техніч­ного поступу. “Стрімке зро­стання питомої ваги проблем цін­ності, аксіоло­гіч­них про­блем новітньої філософії, збли­ження (в перспективі – зро­ста­юче) аксі­ології та гносео­логії сучас­ної науки – це процес, від якого багато в чому зале­жить доля цивілізації. Роз­буджені некла­сич­ною нау­кою гігантські науково-технічні по­тенції мають поєд­нуватись із раці­ональ­ним економічним і еко­ло­гіч­ним роз­ра­хун­ком, із праг­нен­ням соціаль­ної гармонії та з під­несенням етичної самосвідо­мості. Проте й сам рівень нау­ково-технічних по­тенцій нині пов’язаний з пошу­ками об’єктивних екві­вален­тів цінності, з по­шуками об’єктивного ratio світу” [113, 11]. Простіше кажучи, аксіоло­гічні потенції науки і тех­ніки є над­зви­чайно важли­вою теоретич­ною та практичною про­бле­мою сучас­ності, що заслуго­вує спеці­аль­ного філософ­ського дослі­дження.

Не випадково мова йде саме про потенції (potentia – лат. переклад грецьк. δύς). Річ у тім, що це традиційне філо­соф­ське поняття набуває нині свого первісного значення цінності нереалізованих можливостей. Наукове знання міс­тить у собі потужні предметно-перетворюючі потенції, зда­тні впливати на характер історичного розвитку людства. Будучи еквівалентом енергії, вони – єдина (в умовах техно­генної цивілізації) гарантія збереження досягнутого рівня жит­тє­діяльності суспільства, розв’язання глобальних проблем і від­вернення реальної небез­пеки самознищення. “Нестача фізич­ної енергії примушує нас посилено застосо­вувати нашу духо­вну енергію – підставляти замість тради­ційної енергії інфор­мацію чи знання. Йдеться не лише про пошуки еквіва­ленту матерії (енергії), а передусім про те, що матерія та енер­гія повинні компенсуватися та за­ощаджу­ва­тися завдяки розуму, тямучості” [103, 217]. Когні­тивна потен­ція мислення має ціл­ком очевидні прагматичні ха­ракте­ристики, не кажучи вже про потенцію моральну чи есте­ти­чну.

Знання – сила”. Сьогодні ця крилата фраза не тільки не втра­тила значущості, а й набула нового змісту, з огляду на те, що зга­дана “сила”, дбайливо, з особливою любов’ю культивована ба­гатьма поколіннями європейського та світового вченого спів­това­риства, несподівано виявила свої загрозливі, деструктивні, руйнівні можливості. То ж і не дивно, що ціннісні потенції знання стають однією з найбільш актуальних і цікавих тем у сучасній філософії та методології науки. Осмислення структури аксіологічного потенці­алу наукового знання – доконечна перед­умова розв’язання бага­тьох існуючих у даній сфері філософ­ського дослідження проблем.

Іншим істотним аргументом на користь аксіологічного потен­ці­алізму є чітко виражена у постмодерному світоглядному дис­курсі тенденція, котру можна було б назвати “реабілітацією тілес­ності”. Вона з’явилась у процесі подолання дуалізму, карте­зіанського про­тиставлення духу та матерії. При цьому поняття тілесності набуває дещо специфічного значення, позначаючи одухотворення матерії (зокрема, створення штучного інтелекту), дедалі зростаюче взаємо­проникнення духовного та матеріаль­ного. На думку відомого дослідника постмодерної культури П.Козловського, сучасна техніка ставить під сумнів означену протилежність, адже на прикладі гене­тики і біоінформатики мож­на пересвідчитися, “що “тверде” є одно­часно і “м’яким”, і лише в лоні матерії стають дійсними спроекто­вані та вигадані образи і форми. ... Тілесне – це третій вимір дійсно­сті поруч з матеріальним і нематеріальним. Воно є не просто запе­реченням матеріального та протилежністю нематеріального. Техно­кратич­ний погляд на світ, який відокремлює інформацію від її матері­аль­ного носія, не враховує того, що у царині людського діа­логу зміст і його форма, повідомлення та його носій не мо­жуть бути відокремлені одне від одного. Вираз носія інформації теж є змі­стовним” [103, 258]. І саме тому багатозначне філософ­ське поняття “потенція”, що в уяві пересічної людини асоцію­ється лише з антро­поморфно-тілесними ознаками і реакціями орга­нізму, небезпід­ставно може бути застосоване в універсаль­ному своєму значенні, передусім як ефективний засіб аналізу цін­нісних аспектів знання.

Науково-технічна культура дійшла межі своїх екзистенційно значущих (у добу модерну) можливостей, що наповнювали уні­кальним і неповторним смислом існування людини і людства. Нині сам тип цивілізації, реалізований у формі техногенного розвитку, значною мірою вичерпав, актуалізував притаманні йому культуротворчі потенції, що спонукає до пошуків аде­к­ват­них форм осмисленого й передбачуваного науково-техніч­ного розвитку, кардинальної переорієнтації стратегії життєді­яльності, зміни ціннісних орієнтацій. Зокрема, засуджується ставлення до природи як об’єкта необмеженого панування, здійснюється пе­реоцінка норм, ідеалів і цінностей уславле­ної своїми інтелекту­аль­ними досягненнями класичної науки.

Антисцієнтистський варіант подібної переоцінки утопіч­ний, тому що він кличе назад, пропонує реставрувати куль­туру тра­диційну в її, так би мовити, “чистому”, первісному вигляді. Більш обґрунтованим є варіант аксіологізації нау­ково-техніч­ного розвитку, надання йому гуманістично спря­мованого за­гально­культурного виміру. Однак гуманізувати науку й техніку можна лише в один спосіб – актуалізувати внутрішньо прита­манні їм універсальні ціннісні потенції. По суті це означає зміну самого типу наукової раціональ­ності, переосмислення її ціннісного ста­тусу, що є пріори­тетною про­блемою сучасної філософії та мето­дології науки.

Наука пізнає найбільш істотні, важливі, потрібні людині речі – феномени, які набувають у свідомості суб’єкта відповідної значущості, хоч їхня справжня цінність у більшості випадків не помічається, так само, наприклад, як екологічно чисте середо­вище, без якого ми не можемо жити, але цінність якого не про­блематизується, доки все гаразд. І не випадково, напевне, цінні­сні аспекти наукового знання стали актуальними в добу загост­рення проблем, які мають у тому числі й екологічне підґрунтя.

Нинішнє “глобальне захворювання” людства зумовлене по­рушенням гармонії, втратою справжніх орієнтирів. Тому сьо­годні дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв’язок науки і цінностей, а з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання. Це свідчить про те, що наука намагається пе­реорієнтуватися на більш універсальні цінності, ніж сама лиш абстрактна істина. Йдеться не про те, що наука має бути ціннісно зорієнтованою – такою вона була завжди, адже роз­ви­валась у певному соціокультурному середовищі, створюва­лася представ­никами тієї чи тієї культури, вико­нувала різноманітні соціальні функції тощо. Важливо з’ясувати саму структуру ціннісного потенціалу знання.

В усякому конкретному випадку пізнавальний акт, як і будь-який інший цілеспрямований процес (ентелехія), характери­зу­ється певним аксіологічним потенціалом. Останній визна­ча­ється сукупністю всіх існуючих у ціннісно структурованому просторі взаємозумовлених потенцій, що мають різну зна­чу­щість, а також “напругою” між усіма “полюсами” взаємодію­чих сил.

Апріорно “цінність” і “потенція” – багато в чому спорід­нені поняття. Цінність є диспозиційною категорією, позаяк її зміст окреслюється взаємодією сумірно-протилежних потен­цій, коли одна сторона взаємодії значуща для іншої. Потенції ж, у свою чергу, стають цінностями у процесі порівняння, вибору та реалі­зації найбільш адекватних і бажаних у даній ситуації.

Сама логіка становлення науки як одного з істотних елементів аксіосфери культури є свідченням її ціннісної зумовленості. Дискурсивна думка, стверджуючи свою самоцінність, абстрагу­ється від аксіологічних аспектів мислення. Виникає дихотомія “когнітивне – ціннісне”, що первісно зводиться до надання пере­ваги істині перед етичними, естетичними і будь-якими іншими цінностями. Неокантіанство, поділяючи згадане протиставлення, спробувало здолати абсолютизацію “пізнавального”, пропону­ючи доповнити знання цінностями, які мають компенсувати об­меженість епістемної потенції мислення. Сьогодні зростання знання трактується філософами як актуалізація внутрішньо при­таманних йому аксіологічних потенцій, у тому числі, звісно, й епістемної, цінність якої в науковій діяльності найвища, проте не самодостатня. З’ясувалося, що знання має різноманітні ціннісні параметри, які важливо пізнати в їхній системній цілісності.

Про науку ми вже знаємо, здавалося б, усе, що тільки можна про неї знати. У другій половині ХХ століття філософія науки досягла вражаючих успіхів і стала чи не найбільш авто­ритет­ною сферою світоглядно-методологічної думки. Активно роз­вива­лася наука про науку (метанаука) – галузь, яку репре­зенту­ють історія науки, соціологія науки, логіка науки, мето­дологія науки, етика науки і багато інших унікальних у пов­ному ро­зумінні цього слова наукознавчих дисциплін. Аксіологія науки, існуючи в ментальному про­сторі культури як одна з найбільш істотних і ду­ховно значущих інтенцій теоретичної самосвідомості, наразі ще не посіла серед них належ­ного їй по праву чільного місця. Спри­яти успішному становленню перспек­тив­ного на­пряму досліджень, а також апробувати евристичні мож­ли­вості потенціалістичного розуміння цінності – мета цієї моно­графії.


Розділ 1.

АКСІОЛОГІЯ НАУКОВОГО ЗНАННЯ


Стародавні греки, оцінюючи знання, розрізняли в ньому aletheia і doxa. З тих пір усякі філософські міркування про знання невіддільні від осмислення його специфічної цінно­сті. Вчення про знання формується в тісному зв’язку з тео­рією цін­ностей – аксіологією. Не тільки в тому розумінні, що застосу­вання будь-якого критерію, зокрема, критерію істин­ності, це передусім оцінка. Цінності, будучи явним або зде­більшого неяв­ним еле­ментом знання, мають істотне значення в його ста­нов­ленні та функціюванні, визначають його світо­глядні пара­метри, евристичні можливості тощо. Хоч аксіоло­гія знання сьогодні ще не стала пріоритетною темою методо­логіч­ної рефлек­сії ні в епістемології, ні в загальній аксіології, ні тим більше – філософії та методології науки, є реальна можливість і переду­мови, аби аксіологія науки як окрема філософ­ська дисцип­ліна, що має глибоке історичне коріння, специ­фічні предмет і метод, евристичне значення та перспек­тиви подальшого розвитку, набула нарешті відповідного кон­цепту­ального статусу.


1.1. ВИТОКИ І ГОРИЗОНТИ АКСІОЛОГІЇ НАУКИ


Аксіологія в нашій культурі чи не наймолодша з усіх відо­мих загальнотеоретичних дисциплін, проте на теренах європей­ської філософії вона вже ціле століття посідає одне з чільних і почес­них місць. Серед причин такого явно запізнілого в нас інтересу до теорії цінностей одна, принаймні, не викликає жод­них сумні­вів. У даному випадку ми можемо говорити про той самий фе­номен, який на десятиліття загальмував становлення генетики, кібернетики і багатьох інших наукових галузей, у незалежному розвої котрих стара ідеологія (небезпідставно, до речі) вбачала загрозу для своєї панівної ролі в суспільстві.

Догматична філософія дуже вразлива перед лицем живої думки, яка не бере на себе сумнівних ідеологічних зобов’язань. З огляду на цю обставину, цілеспрямовано дис­кредитувалося по­няття цінності як “буржуазне”, чуже, шкідливе тощо. “Дискусії, – зазначає Н.Злобін, – зводилися до критики “чужих” поглядів, яка не “обтяжувала” себе необхідністю та вмінням слухати і чути аргументацію опонентів або вникати в суть нетривіальних суджень. Саме цим, на мою думку, пояснюється те, що проблема цінності, наприклад (у тому числі й у зв’язку з наукою), обгово­рюється нині, по суті справи, на тому ж рівні, що й у середині 60-х – початку 70-х років. Ніби не було прекрасних праць О.Г.Дробницького, А.С.Арсеньєва та інших, а також низки фун­даментальних досліджень із філософії культури…” [81, 20]. Аксіологія вважалась “ідеалістичним” учен­ням, як і філософська антропологія, куль­турологія та інші сфери знання, котрі за своєю суттю не могли не виходити за межі діамату й істмату – цієї санк­ціо­нованої державою догматичної філософії соціалістичної доби.

У “Філософській енциклопедії”, перший том якої видано 1960 року, в статті “Аксіологія” читаємо: “В цілому аксіологія є су­купністю ідеалістичних учень, спрямованих проти історичного матеріалізму, наукової соціології, і є апологією ідеологічних “цінностей” капіталістичного світу”. Далі “канонічний” висно­вок: “Відкидаючи аксіологію як ідеалістичне вчення про цінно­сті, діалектичний матеріалізм не заперечує необхідності науко­вого дослідження пов’язаних із різними формами суспільної сві­домості категорій цінності, мети, норми, ідеалу, їх пояснення на основі об’єктивних закономірностей суспільного буття та зумов­лених ним закономірностей суспільної свідомості” [28, 31].

На щастя, становлення філософської теорії цінності в умовах тоталітаризму відбувалося не так обережно, сором’язливо й невпевнено, як передбачалося на самому початку 60-х. За чотири десятиріччя пройдено чималу дистанцію. Творчо пере­осмислено досвід аксіології західної, написано фундамен­тальні праці, серед яких одна з перших (і цим без удаваної скромності ми можемо пишатись) – українською мовою [див.: 33].

Питання про походження філософської теорії цінності не таке просте, як здається на перший погляд, адже хронологічні точки відліку в даному випадку вельми умовні. Слово “аксіологія” ста­рогрецького походження (від ахіо – цінність, logos – учення, слово). Терміном уперше скористався французький філософ П.Лапі (1902 р.). Незалежно від нього теорію цінності став нази­вати аксіологією німецький філософ Е.Гартман (1908 р.). Аксіо­логія стала самостійною філософською теорією ще наприкінці минулого століття, хоча неокантіанці баденської школи, які були її хрещеними батьками, не використовували цієї назви, оскільки саму філософію вони ототожнювали з наукою про цінності.

Та все ж не випадково перевагу було віддано саме цьому тер­міну. Витоки аксіології – в античній філософії. Згадаймо: “у греків є все”. Теорія цінності – не виняток. І дійсно, сприймаючи ан­тичну філософську спадщину крізь призму сучасної аксіології, не важко пересвідчитися, що засадничі принципи останньої стали предметом осмислення ще в ті далекі від нас часи. Аксіо­логія знання також сягає своїм корінням античності. Ціннісні потенції мислення вперше були виявлені саме в антич­ності, про що свід­чить, зокрема, тогочасне розуміння предмета філософії. Ним, як відомо, вважалося не знання (мудрість), а лю­бов, тобто ціннісне ставлення до нього. Величезне значення мо­рально-ес­тетичної проблематики в античній філософії знову ж таки говорить на користь даного припущення. Стародавні мис­ли­телі послуговува­лися поняттями, які відображали синкретич­ний характер мис­лення.

Синкретичним (і в цьому розумінні – ціннісним), як відомо, був первісний міфологічний світогляд, на ґрунті якого виросла стародавня філософія. На думку Л.Столовича, “у ті далекі від нас часи з’являються початки того, що тільки в ХІХ сторіччі отри­мало назву “філософії цінності”, котра стала своєрідним запере­ченням заперечення: первісне синкретичне уявлення ціннісного відношення; його подрібнення на окремі категорії етики, есте­тики, теології, політики, політичної економії тощо; виникнення поняття “цінність” як синтетичної філософської категорії” [187, 13].

Тоді ще не було та й, напевне, не могло бути узагаль­нюючих аксіологічну проблематику схем і моделей і, отже, не існувало теорії цінності в сучасному її розумінні. Проте це не означає, що спроби історико-філософського дослідження передумов аксіоло­гії безпідставні. Навпаки, як на нашу думку, не зовсім доречними є намагання дискредитувати подібні розвідки, як це робить М.Каган, вважаючи не зовсім коректними деякі назви наукових праць, у тому числі й фундаментального дослідження Ф.-Й. фон Рінтелена “Поняття цінності в духовному розвитку Європи”, або монографії Л.Н.Столовича “Краса. Добро. Істина. Нарис історії естетичної аксіології”. Не варто, мовляв, гово­рити (принаймні, стосовно історії філософської думки до ХІХ сто­річчя) ні про ак­сіологію, ні про теорію цінності як таку [див.: 89, 9]. Подібні ви­сновки лише зайвий раз підтверджу­ють, що будь-яка слушна думка, будучи абсолютизованою, втрачає сенс. І справді, хіба ж історія метафізики розпочина­ється не від Аристотеля (чи навіть іще раніше – від його філо­софських попередників, які розмірко­вували про первні та вищі причини усього сутнього)? Але ж у самого Аристотеля про метафізику як таку не йшлося. Чи справді тут важливішим є те, що Андронік Родоський, система­тизуючи твори Арис­тотеля, вигадав іншу назву для так званої “першої філософії”?

Історію становлення значущих ідей не слід абстрагувати від її передумов. Як правило, спеціальні терміни (і пов’язані з ними концепції) з’являються лише тоді, коли сам предмет осмислення в основному сформувався. Введення поняття “культурологія”, на що звернув увагу Л.Вайт, не було довільним або випадковим. Те ж саме можна було б сказати і про філософську теорію цінності. Надзвичайно важливим є введення термінів “оцінка”, “цінність”, “аксіологія”, хоч історія становлення самого змісту понять сягає глибини віків. Очевидно, що й аксіологія знання, предмет якої сьогодні чітко ще не визначений, так само вхо­дила в тематичне коло багатьох класичних філософських учень.

Синкретичне мислення вже за визначенням – ціннісне. Чомусь вважається, що синкретизм є недоліком світогляду, що знання, наповнене ціннісними значеннями недосконале, що тільки диференціація цінностей призводить до швидкого розвитку духовності тощо. До певної міри це так, але сьо­годні, навпаки, особливо значущим є питання про від­новлення втра­че­ної цілісності, про необхідність компен­сувати колись істо­рично виправдану спеціалізацію мислення.

Біблійний міф про перший гріх уже чітко виразив ідею дифе­ренціації синкретичного ціннісного потенціалу мис­лення – ви­никнення людського пізнання. Та не важко пере­свідчитися, що знання тоді вважалося невіддільним від мо­ральності та інших форм свідомості. “Дерево пізнання” тут отримало назву дерева пізнання добра і зла, хоч логічно пра­вильно, напевне, було б його назвати деревом пізнання істини й облуди. Пізнання сто­сується світу цінностей. Добро і зло треба було пізнати, перш ніж вони стали орі­єнтирами життєдіяльності. Непізнане добро не є цінністю, воно взагалі немислиме поза знанням. Адам у пев­ному розумінні став бого­рівним, пізнавши добро і зло. Сьо­годні ми могли б ска­зати, що є також і дерево пізнання пре­красного й потворного. Добро і зло пов’язане у згаданому сюжеті не тільки зі знан­ням, а й з естетичними цінностями: Єва побачила, що зга­дане дерево добре для їжі, приємне для очей (Бут. 3, 6). Та чо­мусь каменем спотикання для перших людей стало моральне пізнання. Ісус Христос, як відомо, шукав Істину, котра має не тільки епі­стем­ний, а й морально-естетич­ний, у цілому цінні­сний харак­тер.

Ціннісні потенції знання не є потенціями “чистого” розуму. Вони мають етичне, естетичне і навіть релігійне значення. Сьо­годні ця синкретичність проявляється, наприклад, у буденній мові, коли ми вживаємо слова, що мають водночас і пізнаваль­ний і ціннісний вимір. Є всі підстави вважати, що філософія цін­ності виникла в руслі загальної тенденції до відновлення синкре­тизму духовності, а пізнання ціннісних аспектів науки – як нама­гання повернути її в універсальний контекст культури. Але таке розуміння має складну передісторію. Зокрема, з’ясування спе­цифіки ціннісної свідомості та наукового пізнання стало пер­шим кроком на шляху до філософського їх осмислення. Коли аксіоло­гічна проблематика в нашій філософській літературі ще тільки шукала “місця під сонцем”, уже висловлювалося пере­конання, що ціннісне ставлення людини до дійсності є своє­рід­ним, від­мінним від пізнання й, отже, має бути предметом спеці­ального філософського дослідження [див.: 12; 77; 88].

Не дивно, що від самого початку суть ціннісного ставлення до дійсності, зміст оцінки, цінності, норми, ідеалу тощо тракту­ва­лися в основному з логіко-гносеологічних позицій, у чому не важко пересвідчитися, проаналізувавши коло проблем, які пере­важно були предметом дискусій того часу. Досліджувалося спів­відношення між оцінкою та відображенням, істиною та цінністю, судженням “факту” і судженням “оцінки” і т.ін. Пізнавальний аспект оцінки осмислювався по-різному, та його ніхто не запере­чував. Аксіологічний вимір епістемології був ніби на другому плані, що пояснюється до певної міри фаталь­ною залежністю будь-яких досліджень у сфері духовної куль­тури від основної догми тодішньої офіційної філософії – теорії відображення. “Разом із тим, – зазначає Л.Микешина, – прове­дена в ході диску­сій експлікація понять ціннісної проблема­тики, у першу чергу, самого поняття “цінність”, заклала підва­лини поняттєвого апа­рату, необхідного, зокрема, для з’ясування специфіки ціннісного відношення в пізнавальній діяльності, в методології наукового дослідження” [73, 102].

Якщо в 60-і рр. переважає логіко-гносеологічне тлумачення ціннісних аспектів наукового пізнання, то в 70-і на перший план виходить уже соціально-історичний підхід, оскільки акту­аль­ними в цей час є питання про становлення, розвиток, зро­стання знання. Поступово формується переконання, що цін­нісне став­лення до дійсності пов’язане з когнітивним і навіть невіддільне від нього, що пізнавальна діяльність (а також її результат) мають чітко виражені ціннісні характеристики.

Цей підхід активно розвивається в наступні роки. Суб’єктивні та об’єктивні характеристики ціннісного відношення розгляда­ються в соціокультурному контексті, враховуються норми, іде­али, уявлення, цілі, що визначають так зване “віднесення до цін­ностей” у сфері наукового пізнання. Загальні міркування про співвідношення ціннісного та пізнавального наповнюються кон­кретним змістом. Осмислюються різні форми і способи взаємодії культурно-ціннісних і суто пізнавальних чинників розвитку на­уки, а сама проблема набуває вигляду чітко визначеної пара­дигми дослідження. Ретельно вивчається вплив ціннісних орієн­тацій на характер наукової діяльності та її результативність. Зок­рема, широко висвітлювалося питання про те, як цінності прони­кають у наукове знання, чи не зумовлена сама можливість аксіо­логізації науки методологічними і світоглядними установ­ками, як пов’язані між собою внутрішньонаукові та зовнішні стосовно пізнавальної діяльності ціннісно-нормативні чинники і т.ін.

Відповіді на ці та інші питання спиралися на стійке переко­нання, що цінності мають усе ж таки зовнішній характер, а від­ношення “знання – цінності” тотожне зі співвідношенням при­ро­дознавства й етики, яке надає науці гуманістичного спряму­вання. Зрозуміло, що в даному випадку проблема вихо­дить за межі методології науки, набуваючи соціологічного та психоло­гічного звучання. Проте і власне пізнавальні цінності також досліджувалися. Мова йде, зокрема, про цінність науки як спе­цифічно людського засобу орієн­тації людини у життєво-прак­тичній сфері. Цінністю вважа­ються також регулятивні прин­ципи, теорії, гіпотези, методи, способи доведення й обґрун­ту­вання знання тощо.

Актуальність аксіологічної проблематики науки поясню­ється, зокрема, необхідністю подолати обмеженість її класич­ного іде­алу, який сьогодні вичерпав евристичний потенціал, адже ві­домо, що парадигма, в основу котрої покладено меха­ніку Нью­тона, ігнорує незворотність часу, спонтанність і непе­редбачува­ність процесу розвитку, навіть самого суб’єкта пізнання, позаяк для досягнення своєї мети вона без усього цього може обійтися. Треба мати на увазі, що саме завдяки та­кій моделі – зорієнтова­ній на об’єктивне знання – наука здо­була собі неабиякий автори­тет і, отже, методологічний “імунітет”, який тривалий час гаран­тував успішне “виживання” в умовах конкурентної боротьби з іншими уявленнями. І справ­ді, ньютонівська механіка тяжіла над уявленнями найбільш видат­них фізиків ХІХ століття. Максвел, як відомо, виявив, що поняття далекодії не піддається інтерпретації за допомогою поняття поля, і вже знав, що Фара­дей прийшов до ідеї необ­хідності модифікувати класичну ме­ханіку. Але ні те, ні те не спонукало його до спроби переглянути старі уявлення [див.: 1, 125].

У ХХ ст. образ науки істотно змінився. Найбільш характер­ною ознакою нового ідеалу науковості стало включення світу людини у структуру знання, що є прямою антитезою старого іде­алу незацікавленого, суто “об’єктивного” змісту пізнання, в якому для світу людини не залишилося місця. Соціологи й істо­рики науки, які відмовилися від уявлень, пов’язаних із так зва­ною “гносеологічною робінзонадою” та перейшли на позиції со­ціокультурної, ціннісної зумовленості знання, показали, що “математичне знання також конструюється в культурному кон­тексті, й отже, містить усередині себе ціннісний вимір, який, оче­видно, просто неможливо відокремити від істиннісного”, що “немає “чистого”, позаціннісного знання навіть у святині свя­тинь, яка зда­валася завжди еталоном “чистоти” і незалежності знання від емпі­рично даного суспільства – знання матема­тич­ного” [42, 37].

Сама логіка розвитку науки вимагає серйозного ставлення до ціннісних аспектів пізнавальної діяльності. “Зв’язок науки другої половини ХХ сторіччя з поняттям цінності випливає з більш яв­ного, ніж раніше, зв’язку між пізнанням і перетворенням світу. Саме звідси – сучасне уявлення про зв’язок між гносеологією та аксіологією. Гносеологічні проблеми, які випливають з узагаль­нення досягнень некласичної науки, й особливо науки другої по­ловини ХХ сторіччя, невіддільні від аксіологічних проблем. Цін­ність пізнання стала однією з основних проблем філософії, на­уки, усієї культури наших днів. У тій чи тій формі вона не може не хвилювати людей: з надією і тривогою вони думають про те, як наука може вплинути на їхню долю. Раціональна відповідь на подібне запитання неможлива без поняття науки, її потен­цій і перспектив, а також поняття цінності науки, її економіч­ного, культурного, морального, естетичного ефекту” [114, 143]. На по­розі третього тисячоліття з усією гостротою постало питання про необхідність аксіологічної концепції науки.

Аби аксіологія наукового знання стала можливою, треба пе­ре­дусім усунути деякі стійкі стереотипи, які заважають осмис­лю­вати її проблематику в контексті нового образу науки. Одним із таких явно застарілих уявлень є переконання в ціннісній нейт­ра­льності наукових істин. Але при цьому необхідно пам’ятати, що в історії науки образ аксіологічно нейтрального знання зіграв особ­ливу роль, оберігаючи науку від ідеології та забезпечуючи їй умови для стрімкого, ніякими зовнішніми чинниками не зу­мовле­ного розвитку. Поняття “нейтральність” у даному кон­тексті неод­нозначне. “Виходить, – пише В.Келле, – вельми ціка­вий феномен: образ ціннісно-нейтральної науки проявив себе водночас і як філософський принцип, і як методологічний регу­лятив, і як буденна свідомість науки. Він прекрасно корелює з характеристи­кою фундаментальних досліджень як пізнання при­роди, що не має жодних практичних цілей. Він може слугу­вати основою для елі­тарного трактування науки. У цілому, це досить абстрактний образ, який може бути інтерпретований по-різному” [99, 14].

Сама можливість протиставлення когнітивних і ціннісних аспектів (і потенцій) теоретичного знання зумовлена дво­зна­ч­ні­стю терміна “наука”, що в англомовній літературі за­фіксо­вана сло­вами “сайєнс” і “гуманітес”. У першому ви­падку йдеться пере­важно про знання природничонаукове, значною мірою вільне від оцінок, які йому нав’язуються ззовні, тоді як інший термін озна­чає сферу знання, невід­дільну від усієї сукупності наявних у культурі цінностей.

Вважається, що пізнавальний образ, на відміну, скажімо, від художнього, вільний від усяких суб’єктивних чинників, абсо­лютно незалежний від особливостей життєдіяльності вче­ного. Насправді ж він (у кінцевому підсумку) так само зумовле­ний індивідуально-своєрідними інтелектуальними і не тільки інте­лектуальними (епістемними), а й етичними, естетичними і навіть релігійними потенціями. Ілюзія, що художній образ біль­шою мірою, ніж когнітивний, пов’язаний зі здібностями особис­тості, виникає через те, що ці потенції справді дуже різні. Тому й ре­зультати актуалізації сприймаються по-різному. В одному ви­падку – це живе, чуттєве, безпосереднє переживання, в якому неповторність постійно, так би мовити, перед очима, на поверх­ні, тоді як в іншому – загальні міркування, в яких усе неповторне й емоційне відходить на другий план. Але це, звісно, ще не озна­чає, що наукове пізнання взагалі незалежне від усяких ціннісних орієнтацій і чинників індивідуального чи соціокультурного ха­рактеру. Саме в особливому характері когнітивних ціннос­тей, а не в об’єктивності змісту знання, специфіка науки.

Знання в усіх його різновидах і формах є ціннісно зумов­ле­ним, адже за самою своєю природою воно забезпечує вибір аль­тернатив у процесі будь-якої свідомої діяльності. Гносеологія досліджує вибір у сфері пізнання, так само як етика – в мораль­ній, а естетика – художній діяльності. Здій­снюється пошук аде­кватного кожній сфері специфічного критерію (істини, добра, краси), який насправді лежить поза цими сферами, вірніше, в єдиному для них усіх аксіологіч­ному просторі. Лише рефлексія відокремлює пошук істини від інших інтенцій мислення, проти­ставляючи істинність і цінність.

Аксіологічний аспект мислення, по-перше, навіть при вели­кому бажанні неможливо цілком елімінувати з процесу та результату пізнання. Сама істина в її абсолютному значенні регулятивного принципу мислення не може не бути цінністю, бо інакше вона не була б істиною – протилежністю облуди. Але в ситуації духовно-практичного вибору кожна конкретна істина виявляє свою специфічну міру цінності, посідаючи відповідне місце в ієрархії, підпорядкованій абсолюту. Зрозуміло, що залежно від критерію, ця ієрархія, так само як і смисл абсо­лютної істини, будуть різними. Якщо наукове пізнання ві­дірване від аксіологічно цілісного, повноцінного куль­турного контексту, це свідчить про відсутність універ­саль­ного критерію істинності, що неприйнятне з багатьох при­чин.

Проблема співвідношення традиційних, історично незмін­них загальнолюдських цінностей і нібито “нейтрального” в аксіоло­гічному розумінні знання має певні генетичні переду­мови, адже наука формувалась у ціннісному просторі куль­тури як її орга­нічна підсистема, крок за кроком відво­йо­вуючи і самовід­дано захищаючи власну “територію”. Тож і не дивно, що наукове знання, будучи одним із унікальних за своєю зна­чущістю куль­турних феноменів, стало проти­ставлятись їм усім як особлива, пріоритетна, вища цінність.

Отже, сама логіка розвитку науки спонукала до того, щоб окре­слити межі “об’єктивного” знання, де діє кодекс точності, досто­вірності, верифікації, де закони природи постають як абсо­лютно незалежні від суб’єктивних інтересів і цінностей. Успіхи заснова­ного на даній парадигмі природознавства призвели до того, що єдина раніше традиційна культура ніби сама собою роз­палася на “дві культури” – природничонаукову та художньо-гу­манітарну. Наука зініціювала цей розкол. “Гін одного полюсу, – писав у статті “Дві культури і наукова революція” Ч.Сноу, – по­роджує на іншому своїх антиподів. Якщо вчені несуть майбутнє у своїй крові, то представники традиційної культури прагнуть того, щоб майбутнє взагалі не існувало” [179, 202]. Іншими словами, якщо з’являється сила, готова заради омріяного май­бутнього при­не­сти в жертву перевірені віками загальнолюд­ські цінно­сті, культура мусить урівноважувати одну крайність іншою, висловлюючи сумнів у доцільності такого майбут­нього.

Тріумфальні досягнення класичного природознавства, неза­лежного від “сумнівних” ідеалів традиційної культури, стали го­ловною причиною роздвоєння духовності, протиставлення сфери точного, достовірного знання та світу “не-наукових”, “не-об’єктивних” гуманістичних цінностей. У цьому проти­ста­вленні від самого початку традиційним цінностям була від­ве­дена роль другорядна і несерйозна. Правда, гуманітарне знання, на відміну від природничонаукового, що постало на протилеж­ному полюсі, взяло на себе відповідальність за суб’єктивний світ особистості, морально-естетичне, метафізи­чно-релігійне осво­єння дійсності, сферу екзистенційних оцінок і цінностей.

У процесі такої поляризації знання виникла спокуса прове­сти чітку демаркаційну лінію між “когнітивним” і “ціннісним”. А позаяк ідея в основі своїй хибна, створюється міф про поза­цінні­сний статус істинного знання. Цей навіть іще сьогодні популяр­ний міф, як і будь-який інший з існую­чих у культурі міфів, – іс­торично виправдане явище. Він зіграв і позитивну роль, оберіга­ючи сферу наукового дослі­дження від некомпе­тентного втру­чання чужих їй інтересів і цінностей. У цьому розумінні теорія двох істин, яка народи­лася ще в сере­д­ні віки, стала першим істо­ричним досягнен­ням у справі еман­сипації науки від ідеології. Ще Галілей математичні супе­речки, як відомо, вважав незалеж­ними від біблійної мудрості. Коли ж було засноване Лондонське Королівське товариство, проблеми богослов’я, політики і гумані­тарних наук офіційно вже не вхо­дили до кола пріори­тетних інте­ресів учених.

За іронією долі теорія двох істин, яка раніше захищала ново­народжену науку від релігії, згодом, навпаки, змушена була за­хищати релігію від войовничих нападів озброєних на­уковими аргументами атеїстів, які вважали своїм єдиним бо­жеством інте­лект і боролися проти усяких інших автори­тетів.

Отож, ідея ціннісної нейтральності науки, як бачимо, не позбавлена сенсу, гарантуючи, так би мовити, “невтручання” різних автономних аксіологічних підсистем у “внутрішні справи” одна одної. “В умовах ХVІ – ХVІІ ст. звільнення науки від цінностей було рівнозначним визнанню свободи наукової творчості. Наука, утверджуючи свою непричетність до всього, що відбувається в суспільстві, тим самим пропонувала, щоб і суспільство залишалося непричетним до подій у сфері пізнання, щоб воно не втручалось у внутрішні справи науки” [99, 12].

Особливості розвитку європейської культури на межі Від­родження та Нового часу проливають світло на причини ви­ник­нення концепції ціннісної нейтральності наукового знання. Суперечливі оцінки ролі науки в житті людства – чи не найоче­видніша з них. Ф.Бекон, як відомо, вважав наукове знання си­лою, що збільшує могутність людини, її владу над природою. Просвітителі пов’язували з наукою сподівання на те, що вона позбавить людство від темряви і невігластва. Проте вже Ж.-Ж.Руссо відверто сумнівався, що наука сприяє розвитку мо­раль­них і естетичних цінностей, а Ш.Фур’є підкреслював, що в руках багатих людей вона перетворюється на засіб іще біль­шого при­гноблення бідних. Як можна було звести до спільного знамен­ника такі різні позиції? Напевне, тільки за допомогою тези про позаціннісний статус наукового пізнання.

Ідею ціннісної нейтральності науки не слід абсолютизувати або розуміти буквально, бо, по-перше, ніхто не стане заперечу­вати, що існують так звані внутрішньонаукові цінності – істин­ність, об’єктивність, доказовість, раціональність і багато інших, а по-друге, наука, навіть якщо вона виокремлюється з усієї суку­пності традиційних цінностей, уже самим фактом такого цін­нісного самовизначення засвідчує свій аксіологічно далеко не нейтральний статус. Отже, ми можемо говорити про цін­нісний характер самої концепції “ціннісно нейтральної” науки.

Не варто нав’язувати науці якихось інших критеріїв, окрім тих, які дозволяють розрізняти істину й облуду. Проте можна й потрібно говорити про можливість гармонізації власне наукового потенціалу з потенціалом загальнокультурним і про ціннісні орі­єнтації наукового дослідження. “Наука, – зазначає О.Мамчур, – характеризується притаманною їй самосвідомістю, котра вимагає до себе поваги. Усяке зовнішнє керівництво може виявитись ефективним лиш у тому випадку, якщо відповідає внутрішнім цілям і цінностям пізнавальної діяльності. Навіть просто крити­куючи науку, треба “добирати слова”. Деякі автори з легкістю вимагають аксіологізувати науку, екологізувати її тощо, ви­кли­каючи у природничників законне здивування й роздрату­вання” [130, 93]. Проте й обминати ці питання не слід, адже проблема ціннісної зумовленості наукового знання далеко не другорядна в методологічному і духовно-практичному плані.

У доповіді В.Гайзенберга, присвяченому його великому спів­вітчизнику І.Гете [див.: 54, 306-324], говориться про те, що гені­альний мислитель не приймав тієї форми, якої наука набула у Новий час. Абстрактність і сухість останньої, відхід від реальності, домінування аналітичного розчленування об’єктів природи і використання кількісних методів до­слідження – все це загрожує втратою зв’язку з природою, нездатністю сприймати дійсність в її цілісності, в усьому багатстві якісних проявів. Гете, заклика­ючи переорієнтувати науку на людину, сам намагався розвивати альтернативне природознавство, хоч наука, на жаль, і не пішла цим шляхом.

З’ясовуючи питання про те, що здобула і що втратила наука на своєму шляху, Гайзенберг зазначає, що Гете цілком справед­ливо розрізняв істинне і правильне знання. Блискучі технологічні застосування науки свідчать про її здатність давати вірне знання. Та чи є воно водночас повноцінним, тобто не тільки вірним, а й істинним? Як і в античних філософів, істина за Гете – ціннісна категорія. Будучи представником природничонаукового знання, Гайзенберг не відкидає поглядів Гете, передусім уявлення про необхідність аксіологічного підходу до науки, але не приймає також антисцієнтизму. Не можна звинувачувати науку в усіх грі­хах і зокрема в бездуховності. Незважаючи на сухість і абстракт­ність даної сфери мислення, вона пов’язана не тільки з раціо­нальними, а й з емоційними потенціями людини. Осми­слюючи фундаментальні породжуючі струк­тури видимих явищ, наука саме завдяки своїм абстрактним побудовам переконує нас у єди­ному порядку та гармонії цілого, несе в собі заряд духов­но­сті, на вищому етапі свого розвитку знову повертається до зне­важеного колись світу загальнолюдських цінностей.

Наука розвивається в аксіологічному просторі культури, спонтанно реалізуючи свій цілісний потенціал, і саме тому не варто намагатися надмірно регламентувати її розвиток, або ви­магати від неї неможливого. Пізнання здійснюється за певних умов і потенціал його на кожному етапі ста­новлення різний. Можливості суб’єкта пізнання скінченні, тому треба відкинути уявлення про всемогутність інтелекту.

Мова йде про необхідність актуалізації цілісного потенціалу мислення в процесі відкриття наукових істин. А.Ейнштейн із притаманною йому геніальною простотою виразив суть даного явища так: “Якщо говорити про наукову істину в цілому, то не­обхідно розвивати творчі здібності та інтуїцію... Особливо важ­ливим я вважаю спільне використання найрізноманітніших спо­собів осягнення істини. Під цим я розумію, що наші моральні схильності та смаки, наше почуття прекрасного та релігійні інстинкти роблять свій внесок, допомагаючи нашій мислен­нєвій здібності прийти до її найвищих досягнень” [226, 166].

Знання набуває статусу науковості тоді, коли з’явилися від­по­відні ціннісні передумови, пов’язані зі змінами в загальній кар­тині світу, зокрема з її секуляризацією, котра докорінно змі­нила погляд на зв’язок знання з його об’єктом. “Наука як сис­тема ви­робництва об’єктивного знання виникає – за всіх інших необхід­них для цього умов – тоді, коли вона отримує ціннісний сертифі­кат на своє існування. Це сталося в Європі ХVІІ ст.” [42, 44]. Отже, можна говорити лише про відносну незалеж­ність науко­вого знання від цінностей, позаяк у процесі станов­лення й інсти­туціалізації наука намагається посісти особливе, тільки їй належне місце в аксіосфері культури.

Природознавство “навантажене” цінностями, про що свідчать особливості його суперечливого становлення. В ньому принци­пово можливі дискусії, полеміка і навіть ідеологічна боротьба, що дає підстави оцінювати відому теорію про “кінець ідеології” в процесі розвитку технократичного суспільства як адаптований до сучасності переспів ідеї неокантіанства про позаціннісний статус природничих наук. Сьогодні, в умовах екологічних і бага­тьох інших негараздів, жорстке протиставлення природи і куль­тури явно застаріло. Сама “дика” природа стала тепер особливо значущою, тоді як цінності культури дещо зблідли. Відбувається процес аксіологізації (валоризації) світу позакультурного, тієї дійсності, котру необхідно зберігати і захищати від зазіхань культури. Отже, мають рацію ті дослідники, які вважають, що сьогодні теза про ціннісну нейтральність науки втратила свою колишню популярність [див.: 67, 115]. Але й альтернативні кон­цепції ще не посіли її місце. На жаль, інколи навіть учені, котрі виступають проти даної тези, неявно спираються на неї.

Чому наука вимушена була відгороджуватися від існуючих у суспільстві цінностей, незважаючи на те, що сама значною мі­рою ціннісно зумовлена? На нашу думку, цього ніколи не ста­лося б, якби аксіосфера культури залишалась органічною. Та в розвитку її трапляються кризи, коли навіть релігійно зорієнто­вана система цінностей відхиляється від оптималь­ного для неї напряму, коли ігноруються раціональні потенції мислення, куль­тивується так звана “сліпа” віра тощо. Втрата цілісності світо­гляду призвела до диференційованого розвитку ціннісних потен­цій, що не виключає, звичайно, можливості досягнення ор­ганіч­ної єдності в майбутньому.

Ідея ціннісної нейтральності знання з’явилася давно, проте як ідеал наукової діяльності її вперше сформулювали предста­в­ники Британської асоціації сприяння розвитку науки, яка виникла 1831 року, що стало по суті справи першим кроком у формуванні позитивістського образу наукового знання. Саме тут офіційно, відкрито, прямо було проголошено зацікавле­ність учених у звільненні науки від цінностей. Сьогодні ми можемо сказати, що це був акт емансипації раціональної по­тенції мислення від об­межень, які зумовлені загальнокуль­турною вимогою гармоній­ного співвідношення тенденцій роз­витку, цілісності й універ­сальності світогляду, котра в окре­мих випад­ках, як це не дивно, стає перешкодою на шляху ста­новлення високопрофесій­ного, вузькоспеціалізова­ного, ніякими ідейними впливами не керова­ного пізнання.

Перетворення науки на безпосередню продуктивну силу сус­пільства також відбувалося не без ідеологічного впливу тези про ціннісну нейтральність наукового знання. Без подібної санк­ції не так активно здійснювалося б і перетворення “вчених-енци­клопе­дистів” на вузькопрофільних “наукових працівників”. Од­но­біч­но-гіпертрофований розвиток інтелектуальних можли­востей і справді спричинився до фантастичних успіхів у сфері теоре­тич­ного пізнання. Та порушення внутрішньої рівноваги ду­ховного світу не могло залишатися тривалий час без наслідків.

Абсолютно справедливо так зване “ціннісно нейтральне” знання критикується гуманітаріями як об’єктивістське, байдуже до людини з її духовними інтересами і потребами, спрямоване в основному на розв’язання вузькопрагматичних, утилітарних завдань і неспроможне досягнути мети без таких негативних на­слідків, як забруднення довкілля, виснаження природних ресур­сів і т.ін. “До звинувачень в об’єктивізмі додаються докори у зловживанні аналітичними методами, які, як вважають критики, не дозволяють науці пізнавати явища і процеси в їхній цілісно­сті. Понад те, наука звинувачується в тому, що саме вона по­ро­джує небажану перестановку акцентів у свідомості людей, орі­єнтуючи їх на пошуки матеріального благополуччя на шкоду ду­ховним цінностям і інтересам. Їй докоряють у культивуванні в суспільній свідомості сцієнтистських і технократичних настроїв, у прагненні викликати зневагу до гуманістичної куль­тури і недо­віру до таких позанаукових форм орієнтації людини у світі, як мораль або мистецтво. Вказують при цьому, що така ситуація характерна тільки для сучасної науки: наука антично­сті, так само як до певної міри і наука Просвітництва, орієн­тувалися не тільки на досягнення утилітарних цілей” [130, 82].

Зміст поняття “наука” історично змінюється, набуваючи усе більш виразного гуманістичного звучання. Сьогодні пізна­вальна діяльність має, на думку багатьох дослідників-науко­знавців, уже чітко виражений “людський вимір”. Але, по-перше, нинішні оцін­ки науки і наукової діяльності ще досить суперечливі – від захоплено-позитивних до принизливо-нега­тивних, а по-друге, значущість проблематики, пов’язаної з гуманізацією сучасної науки, аж ніяк не означає, що в попе­редні епохи пізнання було відірване від загальнолюдських цін­ностей. Порівнюючи образ новітньої науки з історичними її формоутвореннями, окремі нау­ковці небезпідставно звертають увагу на те, що колись кожен причетний до науки був ученим, тоді як сьогодні так званий “науковий працівник” є радше учасником одного з видів суспіль­ного виробництва, тобто зму­шений буденно виконувати свою прозаїчну роботу, нічим особ­ливо не відрізняючись від представ­ників нетворчих, інтелекту­ально невибагливих професій. “Гуманістичний вимір” еволюції сучасної науки в такому розу­мінні – не стільки її реальна ха­рактеристика, скільки імператив, якому вона має підкоритись.

Отже, ціннісні характеристики еволюції наукового знання не вкладаються в апріорні схеми і мають аналізува­тися з ура­хуван­ням особливостей становлення теоретичного мислення в кон­крет­но-історичному контексті загальнокуль­турного поступу. При цьому, правда, слід уникати пошире­них у минулому примі­тивіза­цій, адже “такі звичні для віт­чизняного наукознавства твердження про те, що гуманного або антигу­манного характеру наукова діяль­ність набуває тільки залеж­но від соціально-еконо­мічної струк­тури суспі­льства, вигля­дають сьогодні наївно-спро­щеними. Наука має не тільки свій соціально-економічний кон­текст, але й вла­с­тиві їй відносно автономні внутрішні закони функ­ціону­вання та роз­витку, свої специфічні, лише їй прита­манні уявлення про людські цінності та їх ієрархію (етос науки)” [152, 4].

Традиція чіткого протиставлення наукового та ціннісного ставлення до дійсності започаткована М.Вебером, який ще на початку нинішнього сторіччя писав про необхідність усунення з економічної та соціологічної теорії так званих “цінностей”, оскільки, мовляв, останні, на відміну від “істини”, мають суб’єктивний характер і, виражаючи особистісні схильності й установки ученого, його пристрасті й уподобання, лише спотворюють наукову картину світу. Дослідник, який прагне об’єктивного знання, має чітко усвідомлювати цю дихотомію, намагаючись, наскільки це взагалі можливо, звільнити і сам процес, і результати пізнавальної діяльності від усяких норм і цінностей.

М.Вебер у відповідності з духом “об’єктивізму” був переко­наний, що наука (в тому числі й соціальна) “нікого не здатна навчити того, що він
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Ціннісні потенції iconВісник львівського університету visnyk LVIV university філософські науки. 2004. Вип. С. 256-273 Philos. Sci. 2004. N p. 256-273
«ціннісні орієнтації» І стан дослідження цієї проблематики в українській та зарубіжній психології, зокрема проблеми ціннісних орієнтацій...
Ціннісні потенції icon1. Отрощенко Н. Л
Н. Л. Отрощенко // Вісн. Луган нац пед ун-ту імені Тараса Шевченка. За мат. V міжн наук практ конференції «Ціннісні пріоритети освіти:...
Ціннісні потенції iconТ. Г. Калюжна, кандидат філос наук, ст викладач, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова ціннісні пріоритети вчителя та освіти
З’ясовано, що нова модель української педагогічної освіти повинна грунтуватися на українських національних традиціях, надбаннях вітчизняної...
Ціннісні потенції iconОлеся Кузьо м. Луганськ рівень сформованості цілісної картини світу старших дошкільників категорія „картина світу”
Картина світу – є багаторівневою, складною ієрархізованою системою, одним із базових особистісних утворень, адже вона акумулює досвід,...
Ціннісні потенції iconНаціональна академія педагогічних наук україни інститут психології імені Г. С. Костюка Лабораторія психології дошкільника інформаційний лист шановні колеги!
Лабораторія психології дошкільника запрошує науковців, викладачів, аспірантів, працівників системи дошкільної освіти взяти участь...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи