Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України icon

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України




НазваМіністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України
Сторінка3/13
Дата17.02.2014
Розмір2.67 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
1. /3 курс/_нформатика, обчислювальна техн_ка та програмування.doc
2. /3 курс/_стор_я украхнськох культури.doc
3. /3 курс/Електротехн_ка МЕ.doc
4. /3 курс/Крист-ф_я _ м_нералог_я.pdf
5. /3 курс/Крист-фия и минералогия.pdf
6. /3 курс/М_кроеконом_ка.rtf
7. /3 курс/Металлургические печи.pdf
8. /3 курс/Металлургия цветных металлов МЕ906.pdf
9. /3 курс/Металургия стали.doc
10. /3 курс/Теор_я металург_йних процес_в.doc
11. /3 курс/Теплоенергетика для всех специальностей/Конспект лекций по теплоэнергетике.pdf
12. /3 курс/Теплоенергетика для всех специальностей/Лабораторные работы для заочников.pdf
13. /3 курс/Теплоенергетика для всех специальностей/Робоча прогр. заочники - теплоенергетика.pdf
14. /3 курс/УКРАфНСЬКА МОВА (проф спрямуванням) навч пос_бник.doc
15. /3 курс/УЧЕЬНИК__СТ_УКР_КУЛЬТ 4части.doc
16. /3 курс/Украхнська мова (за профес_йним спрямуванням).doc
17. /3 курс/Ф_лософ_я.doc
Навчальний посібник Дніпропетровськ
Методичні вказівки і індивідуальні завдання до вивчення Дисципліни «Інформатика, обчислювальна техніка та програмування» для студентів за галузю знань
Методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни "Українська мова (за професійним спрямуванням)" для студентів усіх спеціальностей
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України
Л.Є. Гапонова, В. М. Голенко, Н. В. Леонова, І. В. Рибалко, Г. А. Чумакова, Т. О. Бруй
Методичні вказівки до його виконання та рішення типових задач
Методичні вказівки до вивчення дисципліни індивідуальні завдання
Методичні вказівки до виконання індивідуальних робіт з дисципліни «Мікроекономіка» Тематика індивідуальних завдань з дисципліни «Мікроекономіка»
Методичні вказівки до вивчення дисципліни «Електротехніка», література, пояснення до виконання індивідуальних завдань
Методичні вказівки та індивідуальні завдання до вивчення дисципліни «Філософія» для студентів усіх спеціальностей

Питання для самоконтролю


1. Дайте визначення поняттю культура.

2. Назвіть позиції, на яких полягає і виявляється співвідношення та взаємозв’язок матеріальної і духовної культури.

3. Визначте значення культурних універсалій.

4. Назвіть риси зв’язку між культурою і цивілізацією.

5. Навіть форми буття культури.

6. Виділіть основні функції культури у суспільстві.

7. Назвіть основні методи типологізації культури.

8. Дайте визначення поняттям національна культура і українська культура.

9. Навіть основні елементи культури.


ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК


Артефакт – (від лат. аrte – штучно і factus – зроблений) – створений руками людини об’єкт, щось штучне, неприродне.

Звичай – загальноприйнятий порядок, традиційний спосіб життя, правила поведінки, що зберігаються й постійно відтворюються в суспільстві. Звичай є формою регуляції людської діяльності, формою передачі культурного досвіду від покоління до покоління. Спільні звичаї є також фактором єднання, згуртування тієї чи іншої групи людей.

Ідеологія – сукупність суспільних ідей, теорій та поглядів, що відтворюють і оцінюють соціальну дійсність з погляду інтересів певних класів або соціальних груп

Контркультура – у широкому значенні – напрям розвитку культури, що протистоїть ″офіційній″ традиційній культурі, будь-які форми девіантної (бунтівної) поведінки; у більш вузькому й конкретному вживається для означення форми протесту проти культури ″батьків″, що поширилася серед частини американської молоді в 60-х – на початку 70-х років ХХ ст.

Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії.

Культурний контекст – (від лат. сontextus – поєднання, узгодження, зв’язок) – загальний сенс, загальне тло соціально-історичних і культурних умов, що дає можливість уточнити смислове значення результатів діяльності людини.

Менталітет – глибинний рівень колективної й індивідуальної свідомості; сукупність установок, нахилів індивіда чи соціальної групи мислити, відчувати та сприймати світ певним чином. Характерний для людини чи суспільної групи спосіб мислення, обумовлений біологічними, соціально-психологічними та етнічними чинниками. Прагнення, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загально визнані цінності, суспільна психологія; світосприймання, світовідчуття, бачення себе у світі.

Мистецтво – творче відображення дійсності в художніх образах, творча художня діяльність, образотворчість.

Міф – давнє уявлення народів про походження життя на Землі та явищ природи, про легендарних героїв, богів, про щось фантастичне, вигадане, неіснуюче.

Наука – форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу й передбачення тенденцій його розвитку.

Офіційна культура – форма культури, що транслюється згори й визнається більшістю суспільства як певний стандарт (найчастіше з мовчазної згоди вказаної більшості). У будь-якому суспільстві існує офіційна культура.

Субкультура – підпорядкована, другорядна культура, культурна підсистема всередині базової системи, основної культури суспільства. Субкультура є складовою частиною всієї культури суспільства, "культурою в культурі".

Традиції – це конкретні форми прояву звичаїв, звичок, обрядів і ритуалів, поведінки, дій, оцінок, які характеризуються особливою стійкістю та цілеспрямованими зусиллями людей з метою збереження та передачі їх наступним поколінням; звичайні, прийняті норми, манери поведінки, усталені погляди, переконання у чомусь; форми передачі соціального досвіду.


персоналії


Бердяєв М. О. (1874 – 1948) – російський філософ-персоналіст.

Вебер М. (1864 – 1920) – німецький соціолог, неоконтіанець.

Данилевський М. Я. (1822 – 1885) – російський філософ, автор концепції культурно-історичних типів.

Маркс К. (1818 – 1883) – засновник теорії наукового комунізму.

Морган Л. (1818 – 1881) – американський історик і етнограф, дослідник первісного суспільства.

Освальд В. (1853 – 1932) – німецький фізико-хімік і філософ-ідеаліст.

Сорокін П. О. (1889 – 1968) – російський філософ, соціолог.

Тойнбі А. (1889 – 1975) – англійський історик, автор книги ″Постижение истории″.

Шпенглер О. (1880 – 1936) – німецький філософ, культуролог.

Ясперс К. (1883 – 1969) – німецький філософ-екзистенціаліст.


2. Культура Київської Русі


2.1. Матеріальна й духовна культура східних слов’ян в додержавний період


Період історії української культури, що розглядається, можна умовно поділити на два етапи. Перший етап – період розвитку культури тих східнослов’янських племінних утворень, що згодом склали основу українського етносу – насамперед, антів і склавинів. Анти, склавини, а згодом і ті чотирнадцять племінних союзів, що утворились на уламках Антського племінного союзу, з одного боку, зберігали елементи попередніх визначних культур від трипільців до скіфів і сарматів включно (із залишками сарматських племен анти контактували безпосередньо); з іншого – розвиваючи власні культурні традиції, заклали підвалини унікальної культури Київської Русі. Тільки антським посередництвом можна пояснити наявність в українській мові трипільських і скіфських слів, елементів трипільської та протоіндоєвропейської релігійної семантики в настінних розписах і вишивках українців ХХ століття. Давні слов’яни виробили міфологічні уявлення, що увійшли в українську космогонію, стали основою українського фольклору; сформували особливості українського ремісництва; світоглядні настанови. Другий етап – це період розвитку культури власне Київської держави. Зберігаючи слов’янські етнічні особливості, українська культура з прийняттям християнства стала загальноєвропейською частиною, були сформовані ті ідеали й цінності, що ми називаємо власне українськими.

Питання походження українського народу остаточно не досліджене. На думку більшості сучасних вчених, приблизно наприкінці ІІ тисячоліття до нашої ери з народів германо-балто-слов’янської групи виокремилися слов’яни. З цього часу вони розпочинають міграцію з території своєї прабатьківщини в усіх напрямках, але переважно на Захід. Втім до так званої "нульової позначки" (деякі вчені окреслюють відрізок часу між І ст. до н.е. і І ст. н.е), а на думку українського дослідника Мирослава Поповича до V ст. н.е. сучасна наука не має одностайно визнаної версії етногенезу слов’ян.

Протягом тисячоліть Україна була територією, де контактували (не обов’язково в значенні військового протистояння) народи, що представляли різні раси, мови, типи культур. У період енеоліту, бронзи та раннього залізного віку в Україні з’являлися культури, світове значення яких є незаперечним – Трипільська, Кіммерійська, Скіфська, Сарматська та багато інших. Проте обмеженість джерельної бази з історії цих народів не дає нам права стверджувати наявність безпосереднього етнокультурного зв’язку між ними й сучасними українцями.

Анти утворювали свої поселення на берегах водойм – переважно річок, інколи озер. Поселення розташовувалися ″гніздами″ по кілька селищ на відстані, з якої можна було передати сигнал тривоги від одного до іншого, приблизно 5–7 кілометрів, адже населенні пункти не укріплювалися. У спокійний період будувалися невеликі за розміром дерев’яні будинки. На початку великого переселення народів, напевне з огляду на можливу небезпеку, почали будувати напівземлянки. Дах будинку покривався соломою чи особливим типом очерету. Напроти входу розташовувалася кам’яна піч. Підлога зрідка була дерев’яною, частіше обмазаною глиною. Загалом антська будівля раннього середньовіччя мало відрізнялася від української хатини, збудованої десь на Поліссі в повоєнний період в ХХ ст. Цікаво, що як і жителі сучасного українського села, давні слов’яни часто поза будинком викладали з піщаника літні печі, а також прагнули мати по кілька погребів, для зимового зберігання продуктів.

Головним заняттям слов’янських племен – предків українців було землеробство. Вирощували переважно пшеницю, інколи просо, жито, овес, ячмінь, а грунт обробляли мотиками. Також досить поширеним було присадибне скотарство. Утримували свійських тварин: велику рогату худобу, свиней, овець, курей і качок. Тривалий час худоба була еквівалентом товарного обміну – замінювала гроші. Ремесло мало домашній характер, тобто спрямовувалося для задоволення виключно потреб родини. Найбільш поширеними, за даними археології, видами ремесел було гончарне та лиття заліза й міді. Для виготовлення кераміки часто застосовували гончарне коло, а вироби обпалювали. З VІІ ст. починають виникати центри професійних металургів. Таким був район сучасного Лютежа під Києвом.

За умов, коли селища мали особливо сприятливі умови для розвитку ремісництва й торгівлі, вони розросталися. Їх захищали дерев’яною огорожею (схожою як на Запорізькій Січі) – утворювалося городище. Отже, східні слов’яни жили не тільки на відкритих, а й в укріплених поселеннях – городищах. Найдавніше городище VI ст. відкрито в с. Зимному на Волині. На місці городища на Старокиївській та Замковій горах згодом виник Київ. На цьому місці археологи знайшли залишки рову, оборонного валу із частоколом і язичницьке капище будинків.

Підсобне значення в господарському житті східних слов’ян мали промисли – мисливство, рибальство, бортництво. Використовуючи різноманітні сільця, пращі, списи, лук і стріли, полювали на білок, птахів, диких кабанів, козуль, зайців. Для рибальства використовували сіті, верші, гачки. Бортники створювали штучні дупла – борті, у яких селилися дикі бджоли, а потім регулярно збирали мед. Згодом за часів Київської Русі мед став одним із головних предметів експорту.

Ремесло мало переважно приватний характер, тобто було орієнтоване на задоволення виключно власних потреб. Проте в галузях металургії, ковальства, теслярства, обробки каменю працювали ремісники-професіонали.

Початкову переробку заліза переводили за допомогою глиняних конусоподібних горнів. Через отвір угорі засипали болотну руду, а бокові діри призначалися для примусового нагнітання повітря міхами через глиняні сопла. Найвідоміші центри металургії знайдено археологами поблизу міста Гайворон на узбережжі Південного Бугу. Ще один відомий металургійний центр був у с. Григорівці Могилів-Подільського району Вінницької області, де виявлено 25 горнів.

Одним із найрозвиненіших ремесел слов’ян було ковальство. Ковалі володіли усіма можливими професійними техніками обробки металів, повністю забезпечували населення сільськогосподарським реманентом, предметами побуту, зброєю тощо. Про рівень слов’янського ковальства свідчить той факт, що конструкція кузні та набір інструменту тогочасного коваля мало відрізнялися від сучасних.

Певне відставання від сусідів у галузі гончарства наші предки "компенсували" розвитком ювелірного ремесла. Надзвичайно широкою була номенклатура (перелік) виробів слов’янського ювеліра. Окрім звичних для того часу прикрас давні майстри виготовляли у формі прикрас такі речі, як надвершя ременів, налобні вінчики і т.п.

Рівень розвитку ювелірного мистецтва антів періоду розквіту можна спостерігати на прикладі Мартинівського скарбу, що був знайдений у 1909 році на території сучасної Черкащини. Знахідка, що належить до VІ–VІІ ст., містить понад сто ювелірних прикрас і предметів домашнього вжитку, виготовлених із високоякісного срібла. Золото кувалося, плавилося, виливалося, з нього витискувалися дрібні деталі. Для виготовлення складних за технологією елементів ювеліри застосовували техніку відливання, штампування, тиснення, карбування, почали вдаватися до техніки виїмчастої емалі. Вироби, виготовлені в унікальному, не схожому на жоден з тогочасних, стилів. Переважають фігури у вигляді схематичного зображення людей і тварин. Важливо, що поряд із артефактами, що мають виразно язичницьку символіку, знайдено ложку для євхаристії (причащання) з клеймом візантійських майстрів. Можливо, вже тоді частина антів прийняла християнство.

До більш пізнього періоду, VІІІ ст. належить так званий Харівський скарб, знайдений на Сумщині у 1949 році. Техніка виробів значно ускладнена порівняно навіть з Мартинівським скарбом. У технічному арсеналі ювелірів з’являється зернь і скань. Зернь – це напаювання дрібних частинок (зерна) на основу. Сканню називають різноманітні операції з дротом із дорогоцінного металу.

Анти мали чітко структуровану й деталізовану міфічну систему переконань, оцінок та поглядів на світобудову й місце слов’ян у ній. Вони поділяли навколишній світ на три рівні-царства. На вищому – "небесному" – жили боги, на земному – люди та невидима для них заступниця Мати Сира-Земля, вхід до підземного царства охороняла змієподібна істота. Можливо, підземне царство тотожне міфічному Вирію, куди птахи відносять душі померлих. Світове дерево з’єднувало усі три рівні. До системи поглядів на світобудову східні слов’яни вплітали розповіді про богів, які населяли навколишній світ. Слов’яни були типовими язичниками, тобто вважали, що кожна природна стихія, кожне природне явище має своє божество. Найвищою особою в релігійній ієрархії був бог блискавки Перун. Його скульптурне зображення інколи ставили на пагорбах. На думку деяких дослідників, культ Перуна був більш пізнім явищем, що з’явився за часів Київської Русі. Можливо, у давніші часи роль Перуна належала Велесові. Наступним за своїм значенням був бог сонячного диску – Хорс. Стрибог був повелителем вітру. Симаргл був вісником між небесним і земним царствами, покровителем рослин і рослинництва. Мокош – допомагала (чи шкодила) жінкам, материнству та жіночим справам. У Велеса було досить широке коло "повноважень". З ним пов’язували одночасно опікування поезією та скотарством, заможністю та худобою, усією природою та лісом зокрема. Релігійна сутність інших богів є ще менш визначеною. Даждьбог – бог сонця і, можливо, згодом захисник Русі. Сучасні історики вказують на той факт, що Сварог і Сварожич є різними міфічними постатями. Перший був подібним до грецького Гермеса, навчив людей кохати і одружуватися, вирощувати хліб і, будучи першим ковалем, виготовляти плуг. Другий – бог вогню. Рожаниці та Ярило, ймовірно, боги другого порядку, суб’єкти нижчої міфології (під вищою міфологією розуміють міфи про богів і героїв, нижча – стосується уявлень про духів та істот, що не мають статусу божественності). Нижча міфологія представлена різноманітними духами природи лісовиками, мавками, польовиками, домовиками. Рожаниці були помічницями Мокоші, богині людської долі.

Українське ранньослов’янське язичництво у своєму становленні пройшло три головних культових етапи:

1. Культ упирів та берегинь. Був типовим виявом анімістичних вірувань на українських теренах. Для анімізму є характерним віра в те, що оточуючий світ наповнений духами, котрі керують матеріальним світом. Очевидно, виник не пізніше мезоліту і, зазнавши трансформацій, "дожив" до моменту прийняття християнства. Утім остаточно не зник, а зберігся у формі забобонів, легенд, народних переказів, а культ берегині був поєднаний в народному православ’ї з поклонінням богородиці.

2. Культ Рода, бога Всесвіту, природи та врожаю. Род мав схожі риси з єгипетським богом Осирисом та грецькими Аїдом, Геліосом, Діонісом, Посейдоном та Еротом. Прийшовши в Україну, новий культ частково витіснив стару демонологічну систему. Існує думка, що рожаниці були землеробською трансформацією добрих берегинь.

3. Культ Перуна пов’язується з руйнуванням родових відносин і появою елементів державності на Русі

Наприкінці V ст. почався рух слов’ян до балканських провінцій Візантії. Протягом VІІ–VІІІ ст. слов’яни продовжували розселятися, у результаті чого вони заселили практично весь Балканський півострів, Центральну й Східну Європу. "Повість минулих літ" наводить дані про розселення слов’янських племен – полян, сіверян, древлян, дреговичів, уличів, тиверців, дулібів, в’ятичів, кривичів, словен та ін. Вважається, що найбільше традиції антів були збережені полянами, котрі стали проміжною ланкою між антами й сучасними українцями.


2.2. Загальна характеристика культури східних слов’ян.

Хрещення Русі


Визначним етапом у розвитку української культури стало заснування близько 882 року Київської держави. Особливі, унікальні умови сприяли бурхливому культурному розвитку Русі. Насамперед, мається на увазі географічне розташування. Знаходячись на перетині ключових торгових шляхів, Русь всотувала елементи культур народів-контактерів. Найбільше впливала на зміст української культури Візантійська імперія. З Константинополя до України прийшло християнство; архітектура й література раннього київського періоду значною мірою ґрунтувались на візантійських запозиченнях. Власне київська культура була від початку синтетичною, адже окрім полян, що стали етнічною основою у формуванні Русі, у процесі об’єднання брало участь ще близько тринадцяти слов’янських племінних союзів. Також значний внесок в українську культуру періоду Київської Русі зробили фінно-угорські та тюркські племена, що були сусідами українців. За цих умов виключно військовою силою утримувати єдність держави було неможливо. Нагальною була необхідність спільної ідеї і спільної мети. Цю роль виконало християнство.

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були князі Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги. Вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва, Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. У Візантії, на відміну від західноєвропейських країн, церква та її служителі були підвладні імператору та всіляко сприяли зміцненню центральної влади. Певну роль відіграло й те, що дозволялося проводити богослужіння національними, зрозумілими народу мовами.

Володимир хрестився сам і під страхом покарання примусив хреститися все населення країни. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш відданими старій язичницькій вірі були низи суспільства. Основними носіями ідей християнства стають церкви й монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" – ігумен, диякон ("біле духовенство"), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для "білого" духовенства, всі церковні люди могли мати сім’ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або "чорне" духовенство, найбільш повно й наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців – Антонія, Феодосія Печерського та ін. – було винятково важким, сповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з’являються справжні подвижники чернецтва – ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та ін. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але й для всіх вірян. Їсти жирні страви, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. у Київській Русі було понад 50 монастирів, з них 17 – у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство.

Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже за часів князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання й всепрощення, що орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.

Прийняття християнства мало для Русі, незважаючи на всі суперечності, величезне позитивне значення. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів – церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства.

2.3. Писемність і літературна традиція


Писемність у східних слов’ян з’явилася ще в першій половині IХ ст. У "Житії" слов’янського просвітника Кирила зберігся переказ про те, що він бачив у 860 р. у кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані "руськими письменами". Ці ж "руські письмена" згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з давньоєврейською, розповсюджувалася в Хозарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом "гороухща" (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що їх було складено двома мовами – грецькою та давньоруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності й літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов’ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) – Костянтина (в чернецтві – Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Вони упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латину, на Сході – арабську мову. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латина для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську літератури.

До особливостей писемної культури Русі належить утворення двох типів літературної мови: церковнослав’янської та близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна й житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти ("Руська правда"), літописи, пам’ятники світської літератури ("Слово о полку Ігоревім"). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі й зрозумілі народу, і сам факт ведення богослужіння слов’янською мовою гідно був оцінений "Повістю временних літ": "І раді були слов’яни, слухаючи про велич Божу своєю мовою", а "словенська мова і руська одне є".

Писемна література, що сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів’я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора "Слова о полку Ігоревім", народні мотиви лягли в основу творчості "віщого Бояна", якого він назвав "солов’єм старого часу". Народні пісні та перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості Давньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії – колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI–XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності та величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле. Найпопулярнішими героями українського фольклору були Микула Селянинович, Микита Кожум’яка, Ілля Муромець, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя до Києва незабаром після введення християнства стали надходити церковні та світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангелія, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира – Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли. Таким чином були оброблені "Історія Іудейської війни" Іосифа Флавія, "Повість про Акіра Премудрого", "Хроніка" Іоанна Малали, що жваво передавала біблійні перекази, легендарні історії Вавилону, Єгипту, Греції, Риму та Візантії.

Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори. Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст. "Повість временних літ" є літописним зведенням. Її було створено на початку ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х–ХI ст. Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні записи "за літами" в єдиний, загальноруський літопис.

Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього й руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули поєднати в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної та художньої оповіді. У текстах літописів об’єднувались епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні та світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис – головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, у якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і був широко ерудованим. Тому літопис є цінністю і як історична, і як літературна пам’ятка.

У такому жанрі оригінальної літератури Київської Русі, як філософсько-богословська публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим її зразком стало "Слово про закон і благодать" ченця Ілларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками й присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному у формі урочистої проповіді, Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської "благодаті") над Старим Заповітом (біблійним "законом"); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира та Ярослава й про велич Руської землі, що зайняла рівноправне становище серед християнських народів.

Блискучим пам’яткою давньоруської публіцистики є "Моління" Данила Заточника. Ув’язнений ворогами до в’язниці (звідси і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього та взяти до себе на службу. Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого для Русі свавілля світської та церковної знаті.

Особливим жанром оригінальної літератури Київської Русі були повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить "Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Популярним жанром була житійна (агіографічна) література – біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015 р. сини Володимира Святославича – Борис і Гліб, яких було вбито за наказом їх брата Святополка Окаянного. Відмінність "Житія Бориса і Гліба" від подібних візантійських знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають "целєбні дари" усій "Руській землі". Були також складені "Житія" княгині Ольги й Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися й житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-Літописцем "Житіє Феодосія Печерського", одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики – збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими літературними достоїнствами відмічений "Києво-Печерський патерик" – збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – "Прологи" та такі ж помісячні зведення – "Мінеї". Світський характер мали збірники "золотих думок", запозичених з різних джерел, – так звані "Бджоли", а також почасти перекладні повісті "Варлаама і Йосафата", "Александрія", "Індійське царство", "Троянська війна" та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, слід звернути увагу, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, у якій об’єдналися складні та досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина "розчинена" в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на "божественні цінності"), стала героїчна поема "Слово о полку Ігоревім". У ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулювалися основні моральні вимоги, що висувалися до борців проти кочовиків, утверджувалася лицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю наведено думку про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. "Слово о полку Ігоревім" – яскраве свідчення того, що й після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався та поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

Схожі:

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України Ідентифікаційний код за єдрпоу
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформація про застосування процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національна металургійна академія України iconІнформації про результати проведення процедури закупівлі в одного учасника Замовник: > Найменування. Національна металургійна академія України Міністерства освіти І науки, молоді та спорту України
Головний розпорядник коштів (повне найменування та ідентифікаційний код за єдрпоу). Міністерство освіти І науки, молоді та спорту...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи