Актуальність теми icon

Актуальність теми




Скачати 248.66 Kb.
НазваАктуальність теми
Дата30.08.2012
Розмір248.66 Kb.
ТипДокументи

Актуальність теми

Пізнання загальнопатологічних процесів звичайно починають з вивчення структурних основ пошкодження, оскільки будь-яке проникнення хвороботворного агента в організм передбачає пошкодження клітин, органів і тканин.

Під терміном «пошкодження» або «альтерація» (від лат. alteratio — зміна) в патологічній анатомії прийнято розуміти зміни структури клітин, міжклітинної речовини, тканин та органів, які супроводжуються зниженням рівня їхньої життєдіяльності або її припиненням. До групи пошкоджень включені такі загальнопатологічні процеси як дистрофії, апоптоз, некроз, а також атрофія. Остання, являючи собою один з варіантів адаптації організму до умов життєдіяльності, що змінилися під впливом несприятливих чинників, віднесена до цієї групи на підставі того, що по суті є гіпобіотичним процесом.

Причини, здатні викликати пошкодження, можуть діяти безпосередньо або посередньо (через гуморальний і рефлекторний вплив). Вони дуже різноманітні. Характер і ступінь пошкодження залежать від природи і сили чинника, що пошкоджує, структурно-функціональних особливостей органа або тканини, а також від реактивності організму. В одних випадках виникають поверхневі і оборотні зміни, які стосуються звичайно лише ультраструктур, в інших — глибокі і необоротні, які можуть завершитися загибеллю не тільки клітин і тканин, але інколи й цілих органів.

Велика кількість екзогенних пошкоджуючих чинників, включаючи інфекційні та токсичні (алкоголь, наркотики, важкі метали) агенти, втручаючись безпосередньо в різноманітні біохімічні процеси клітини і міжклітинних структур, викликають в них як морфологічні, так і функціональні зміни (стереотипні відповідні реакції).

Точний момент, при досягненні якого пошкодження (дистрофія) стає необоротним, що призводить до смерті клітини (некрозу), є невідомим.

Апоптоз і некроз — це місцева смерть, тобто загибель клітин і тканин при житті організму. Ці процеси супроводжуються необоротними біохімічними і структурними змінами. Некротизовані клітини перестають функціонувати. Якщо некроз достатньо великий, то він клінічно проявляється у вигляді хвороби (інфаркт міокарда, ішемічний інсульт). До несмертельних пошкоджень клітини можна віднести дистрофії.

Для вивчення цієї лекції вам необхідні знання з анатомії людини і гістології, що стосуються структурних одиниць, з яких складаються органи (наприклад, в нирках – це нефрон, в печінці – печінкова долька), з біохімії потрібні відомості про обмінні процеси, які підтримують гомеостаз нормальних клітин і міжклітинних структур. Треба згадати, що паренхіму органа складають ті клітини, які забезпечують його головну функцію, наприклад, в серці це кардіоміоцити, в печінці – гепатоцити тощо, а строму більшості органів складають волокниста сполучна тканина, кровоносні і лімфатичні судини та нерви.

Отримані знання про структуру і функції пошкоджень дуже важливі і необхідні для фахівця будь-якого медичного профілю, оскільки немає жодного захворювання, при якому не спостерігався би розвиток альтерації. Крім того, альтерація тісно пов’язана з багатьма іншими загальнопатологічними процесами і є причиною їхнього розвитку, вона також може бути одним із компонентів цих процесів, наприклад, запалення. Все вищеперераховане свідчить про актуальність теми лекції, яка пропонується.


^ Головна мета навчання – вміти розпізнавати основні структурні ознаки альтеративних змін в органах людини, зумовлені впливом різноманітних патогенних чинників та інтерпретувати функціональне значення цих змін.

^ Для цього необхідно вміти:

– визначати макро- і мікроскопічні ознаки різних видів дистрофій, некрозу, апоптозу та атрофії;

– визначати оборотність і необоротність виявлених структурних змін;

– трактувати вихід і значення альтеративних змін для організму.


ДИСТРОФІЯ


Під трофікою розуміють сукупність механізмів, які визначають метаболізм і структурну організацію тканини (клітини) і які необхідні для виконання спеціалізованої функції.

Дистрофія (від грец. dys — порушення і trophо — живити) — це кількісні та якісні структурні зміни в клітинах і/або міжклі­тинній речовині органів і тканин, зумовлені порушенням обмінних процесів. При дистрофіях в результаті порушення трофіки в клітинах або в міжклітинній речовині накопичуються різноманітні продукти обміну (білки, жири, вуглеводи, мінерали, вода). Морфологічна суть дистрофій виражається в:

— збільшенні або зменшенні кількості будь-яких речовин, які містяться в організмі в нормі (наприклад, збільшення кількості жиру в жирових депо);

— зміні якості, тобто фізико-хімічних властивостей речовин, притаманних організму в нормі (наприклад, зміна тинкторіальних властивостей колагенових волокон при мукоїдному набуханні і фібриноїдних змінах);

— появі звичайних речовин у незвичайному місці (наприклад, нагромаджування жирових вакуоль в цитоплазмі клітин паренхіматозних органів при жировій дистрофії);

— появі і накопичуванні нових речовин, які не притаманні організмові в нормі (наприклад, білка амілоїду).

Таким чином, дистрофія є морфологічним вираженням порушень метаболізму клітин і тканин.

Серед механізмів підтримання нормальної трофіки виділяють клітинні і позаклітинні.

^ Клітинні механізми забезпечуються струк­турною організацією клітини і її ауторегуляцією, яка забезпечується генетичним кодом.

Позаклітинні механізми трофіки забезпечуються транспортними (кров, лімфа) та інтегративними (нервова, ендокринна, гуморальна) системами її регулювання.

Безпосередньою причиною розвитку дистрофій можуть служити:

1. Різноманітні чинники, які пошкоджують ауторегуляцію клітини, серед них:

^ А. Токсичні речовини (в тому числі токсини мікроорганізмів).


Б. Фізичні та хімічні агенти: висока і низька температури, певні хімічні речовини (кислоти, основи, солі важких металів, багато органічних речовин), іонізуюча радіація.

^ В. Набута або спадкова ферментопатія (ензимопатія).

Г. Віруси. Цитопатогенні віруси можуть викликати лізис клітини шляхом безпосереднього прямого включення в клітинні мембрани. Інші віруси можуть влаштовуватися в клітинний геном і викликати відповідне порушення білкового синтезу в клітині. Клітини, вражені вірусом, можуть руйнуватися посередньо клітинами імунної системи внаслідок присутності на їх мембрані вірусних антигенів.

^ 2. Порушення функції енергетичних і транспортних систем, які забезпечують метаболізм і структурну цілість тканин (клітин), при яких має місце:

A. Гіпоглікемія: Макроергічні зв’язки АТФ — це найбільш ефективне джерело енергії для клітини. АТФ виробляється шляхом окисного фосфорилювання АДФ; ця реакція пов’язана з окисленням відновлених речовин в дихальному ланцюзі ферментів. Глюкоза — основний субстрат для виробництва енергії в більшості тканин і єдине джерело енергії в мозкових клітинах. Низький рівень глюкози в крові (гіпоглікемія) призводить до недостатнього виробництва молекул аденозинтрифосфату (АТФ), що най­більш виражено в головному мозкові.

^ Б. Гіпоксія: Нестача кисню в клітинах (гіпоксія) може виникати при: 1) обструкції дихальних шляхів або хворобі, яка запобігає оксигенації крові в легенях; 2) ішемії, або порушенні течії крові в тканинах у результаті загальних чи місцевих порушень циркуляції крові; 3) анемії, тобто при зниженні рівня гемоглобіну в крові, що призводить до зниження транспорту кисню кров’ю; 4) порушенні структури гемоглобіну (наприклад, при отруєнні чадним газом (СО), при цьому утворюється метгемоглобін, який не здатний до перенесення кисню; це призводить до такого ж результату, що і при анемії.

^ 3. Порушення ендокринної та нервової регуляції

А. Захворювання ендокринних органів (тиреотоксикоз, діабет, гіперпаратиреоз, тощо).

Б. Хвороби центральної та периферійної нервової систем (порушена іннервація, пухлини головного мозку).

^ МОРФОГЕНЕЗ ДИСТРОФІЙ


Серед механізмів, які призводять до розвитку характерних для дистрофій змін, розрізняють інфільтрацію, декомпозицію (фанероз), спотворений синтез і трансформацію.

Інфільтрація — надмірне проникнення продуктів обміну з крові та лімфи в клітини або міжклітинну речовину і/або порушення включення їх в метаболізм з наступним накопичуванням. Наприклад, інфільтрація білком епітелію проксимальних канальців нирок при нефротичному синдромі, інфіль­трація ліпопротеїдами інтими аорти та артерій великого калібру при атеросклерозі.

Декомпозиція (фанероз) — розпад складних у хімічному відношенні речовин. Наприклад, розпад ліпопротеїдних комплексів і накопичування в клітині жиру у вільному стані (жирова дистрофія кардіоміоцитів при дифтерійній інтоксикації). Розпад полісахаридно-білкових комплексів з накопичуванням вільних глікозаміногліканів в тканинах лежить в основі мукоїдного набухання сполучної тканини при ревматичних хворобах.

Трансформація — перехід однієї речовини в іншу. Така, наприклад, трансформація вуглеводів у жир при цукровому діабеті, посилена полімеризація глюкози в глікоген при спадкових ензимопатіях тощо.

^ Спотворений синтез — це синтез в клітинах або в тканинах речовин, які не зустрічаються у них в нормі. До них відносяться: синтез аномального білка амілоїду в клітині та утворення аномальних білково-полісахаридних комплексів амілоїду в міжклітинній речовині, синтез білка алкогольного гіаліну гепатоцитами, синтез глікогену в епітелії вузького сегменту нефрону при цукровому діабеті.

Характерна морфологія дистрофій виявляється, як правило, на тканинному і клітинному рівнях, причому для доказу зв’язку дистрофії з порушеннями того чи іншого виду обміну потрібне застосування гістохімічних методів. Без встановлення якості продукту порушеного обміну не можна верифікувати тканинну дистрофію, тобто віднести її до білкових, жирових, вуглеводних або інших дистрофій. Зміни органа при дистрофії (розмір, колір, консистенція, структура на розрізі) в одних випадках представлені винятково яскраво, в інших — будуть відсутні і лише мікроскопічне дослідження дозволяє виявити їхню специфічність.

В класифікації дистрофій дотримуються декількох принципів. Виділяють дистрофії:


^ I. Залежно від локалізації порушень обміну:

1) паренхіматозні;

2) стромально-судинні;

3) змішані.

II. За домінуванням порушень того чи іншого виду обміну:

1) білкові;

2) жирові;

3) вуглеводні;

4) мінеральні.

III. Залежно від генетичної схильності:

1) набуті;

2) спадкові.

IV. За поширеністю процесу:

1) загальні;

2) місцеві.


^ ПАРЕНХІМАТОЗНІ ДИСТРОФІЇ


Актуальність теми

Паренхіматозні дистрофії — це структурні зміни у високоспеціалізованих у функціональному відношенні клітинах, пов’язані з порушенням обміну речовин.

До паренхіматозних білкових дистрофій з часів Р.Вірхова багато патологів прираховували і продовжують прираховувати так звану зернисту дистрофію, яку сам Р.Вірхов позначив як «мутне набухання». Так прийнято позначати процес, при якому в цитоплазмі клітин паренхіматозних органів з’являється виражена зернистість. При цьому клітини мають вигляд мутних, набряклих. Самі органи збільшуються в розмірах, стають в’ялими і тьмяними на розрізі, немов би обпарені окропом. Припускалося, що зернистість, яка спостерігається в клітинах, зумовлена накопичуванням в них зерен білка. Однак електронно-мікроскопічне і гістофер­мен­тохімічне вивчення «зернистої дистрофії» показало, що в її основі лежить не накопичування білка в цитоплазмі, а гіперплазія (тобто збільшення кількості) ультраструктур клітин паренхіматозних органів як вираження функціонального напруження цих органів у відповідь на різний вплив; гіперплазовані ультраструктури клітини виявляються при світлооптичному дослідженні як білкові гранули, або ж збільшення розмірів ультраструктур за рахунок їх набухання при підвищеній проникності мембран. В одних паренхіматозних клітинах (кардіоміоцити, гепатоцити) відбувається гіперплазія і набухання мітохондрій та ендоплазматичного ретикулуму, в інших, наприклад, в епітелії звивистих канальців - гіперплазія лізосом, які поглинають низькомолекулярні (в проксимальному відділі) і високомолекулярні (в дистальному відділі) білки. Клінічне значення мутного набухання різноманітне. Але навіть виражені його морфологічні прояви, що доведено за допомогою біопсій паренхіматозних органів, в основному не призводять до недостатності органу, а супроводжуються деяким зниженням функції органу. Це виявляється приглушеністю тонів серця, появою слідів білка в сечі, зниженням сили скорочення м’язів. В принципі цей процес оборотний. Разом з тим необхідно пам’ятати, якщо причина, яка викликала розвиток зернистої дистрофії, не усунена, наступає деструкція ліпопротеїдних комплексів мембранних структур клітини і розвиваються більш важкі паренхіматозні білкові та жирові дистрофії.

Оскільки при всіх паренхіматозних дистрофіях спостерігається пошкодження здебільшого високоспеціалізованих у функціональному відношенні клітин, то ці дистрофії завжди супроводжуються недостатністю функції відповідного органу. Знання причин, патогенезу, морфологічних проявів паренхіматозних дистрофій, їх виходу необхідні для вивчення як загальної, так і спеціальної патологічної анатомії, оскільки цей вид дистрофій спостерігається практично при всіх захворюваннях людини.


^ Головна навчальна мета – вміти за макро – і мікроскопічними ознаками розпізнавати різні види паренхіматозних дистрофій, визначати наслідки і значення для організму.

Для цього необхідно вміти:

— на підставі застосування гістохімічних методик дослідження інтерпретувати морфологічні зміни в клітинах і визначати основні морфологічні характеристики білкових, жирових та вуглеводних паренхіматозних дистрофій;

— на підставі характеру, ступеня, поширеності та локалізації паренхіматозних дистрофій прогнозувати вихід цих процесів і оцінити їхнє значення.

При паренхіматозних дистрофіях домінують порушення клітинних механізмів трофіки. Різні види паренхіматозних дистрофій відображають недостатність певного фізіологічного (ферментативного) механізму, що забезпечує виконання клітиною спеціалізованої функції (гепатоцит, нефроцит, кардіоміоцит, тощо). У зв’язку з цим у різних органах (печінка, нирки, серце ) при розвитку одного і того ж виду дистрофії беруть участь різні пато- та морфогенетичні механізми.

Механізм пошкоджень клітини зводиться до наступного:

А. Спочатку відбуваються внутрішньоклітинне накопичування води та електроліз, які зумовлені порушенням функції енергозалежної К+-Na+ АТФ-ази в клітинній мембрані.

В результаті приплив К+, Na+ і води до клітини призводять до «хмарного» або «мутного» набухання, яке є раннім і оборотним (реверсивним) результатом пошкодження клітини (цей ефект зумовлений набуханням цитоплазматичних органел, які розсіяні в клітині).

Відбуваються також зміни у внутрішньоклітинних концентраціях інших електролітів (особливо Ca2+ і Mg2+), оскільки їхні концентрації також підтримуються активністю енергозалежних процесів у клітинній мембрані. Ці порушення концентрації електролітів можуть призвести до безладної електричної активності (наприклад, в кардіоміоцитах і нейронах) та інгібіції ферментів.

Б. Після припливу іонів натрію і води настає набухання цитоплазматичних органел. При набуханні ендоплазматичного ретикулуму відбувається відділення рибосом, що призводить до порушення синтезу білка. Мітохондріальне набухання, яке є загальною ознакою для великої кількості різних типів пошкоджень, викликає фізичне роз’єднання окисного фосфорилювання.

В. В умовах гіпоксії клітинний метаболізм змінюється від аеробного до анаеробного гліколізу. Перетворення призводить до виробництва молочної кислоти і викликає зменшення внутрішньоклітинного pH. Хроматин конденсується в ядрі, відбувається подальше руйнування мембран органел. Руйнування лізосомних мембран призводить до виходу лізосомних ферментів у цитоплазму, які пошкоджують життєво важливі внутрішньоклітинні молекули.

Залежно від порушень того чи іншого виду обміну паренхіматозні дистрофії поділяють на білкові (диспротеїнози), жирові (ліпідози) і вуглеводні.


^ ПАРЕНХІМАТОЗНІ БІЛКОВІ ДИСТРОФІЇ (ДИСПРОТЕЇНОЗИ)


На сьогодні до паренхіматозних білкових дистрофій відносять гіаліново-крапельну, гідропічну і рогову. Однак, слід підкреслити, що рогова дистрофія за механізмом свого розвитку не пов’язана з попередніми.

Більша частина білків цитоплазми (простих і складних) знаходиться у сполученні з ліпідами, утворюючи ліпопротеїдні комплекси. Ці комплекси складають основу мембран мітохондрій, ендоплазматичної сітки, пластинчастого комплексу та інших структур. Окрім зв’язаних цитоплазма клітини містить і вільні білки.

^ Суть паренхіматозних диспротеїнозів полягає у зміні фізико-хімічних і морфологічних властивостей білків клітини: вони підлягають або коагуляції, тобто зсіданню із збільшенням кількості хімічних зв’язків (наприклад, S-S містків між поліпептидними ланцюгами), або, навпаки, коліквації (розрідженню) (від лат. liquor — рідина), тобто розпаду поліпептидних ланцюгів на фрагменти, що призводить до гідратації цитоплазми. Після пошкодження будь-якої етіології в клітині відразу збільшується синтез білків цілого сімейства — так звані білки температурного шоку. Серед білків температурного шоку найбільш вивчений убіквітин, який, як припускається, захищає інші білки клітини від денатурації. Убіквітин відіграє роль «домашньої господарки» по наведенню порядку в клітині. Сполучаючись з пошкодженими білками він сприяє їхній утилізації і відновленню структурних компонентів внутрішньоклітинних органел. При важкому пошкодженні і зайвому накопичуванні комплекси убіквітин-білок можуть формувати цитоплазматичні включення (наприклад, тільця Маллорі в гепатоцитах — убіквітин/кератин; тільця Луї в нейронах при хворобі Паркінсона — убіквітин/нейрофіламенти).


ГІАЛІНОВО-КРАПЕЛЬНА
ДИСТРОФІЯ


При гіаліново-крапельній дистрофії в цитоплазмі появляються великі гіаліноподібні білкові брилки і краплі, які зливаються між собою і заповняють тіло клітини. В основі цієї дистрофії лежить коагуляція білків цитоплазми з вираженою деструкцією ультраструктурних елементів клітини — фокальний коагуляційний некроз.

Цей вид диспротеїнозу часто зустрічається в нирках, рідше — в печінці, і зовсім рідко — в міокарді.

Зовнішній вигляд органів при цій дистрофії не має яких-небудь характерних рис. Макроскопічні зміни притаманним захворюванням, при яких зустрічається гіаліново-крапельна дистрофія.

В нирках при мікроскопічному дослідженні накопичування великих зерен білка яскраво-рожевого кольору — гіалінових крапель — знаходять у нефроцитах. При цьому спостерігається деструкція мітохондрій, ендоплазматичної сітки, щіточкової облямівки. В основі гіаліново-крапельної дистрофії нефроцитів є недостатність вакуолярно-лізосомного апарата епітелію проксимальних і дистальних звивистих канальців, що в нормі реабсорбує білки. Тому цей вид дистрофії нефроцитів дуже часто зустрічається при нефротичному синдромі і відображає реабсорбційну недостатність звивистих канальців у відношенні до білків. Цей синдром є одним з проявів багатьох хвороб нирок, при яких первинно уражується гломерулярний фільтр (гломерулонефрит, амілоїдоз нирок, парапротеїнемічна нефропатія, тощо)

В печінці при мікроскопічному дослідженні в гепатоцитах знаходять грудочки і краплі білкової природи — це алкогольний гіалін, який на ультраструктурному рівні представляє нерегулярні агрегати мікрофібрил і гіалінові включення неправильної форми (тільця Маллорі). Утворення цього білка і тілець Маллорі служить проявом спотвореної білково-синтетичної функції гепатоцита і виявляється постійно при алкогольному гепатиті.

Вихід гіаліново-крапельної дистрофії несприятливий: вона завершується необоротним процесом, що призводить до тотального коагуляційного некрозу клітини.

Функціональне значення цієї дистрофії дуже важливе — відбувається різке зниження функції органа. З гіаліново-крапельною дистрофією епітелію ниркових канальців пов’язані поява в сечі білка (протеїнурія) і циліндрів (циліндрурія), втрата білків плазми (гіпопротеїнемія), порушення її електролітного балансу. Гіаліново-крапельна дистрофія гепатоцитів нерідко є морфологічною основою порушень багатьох функцій печінки.


^ ГІДРОПІЧНА, АБО ВАКУОЛЬНА
ДИСТРОФІЯ


Гідропічна, або вакуольна дистрофія характеризується появою в клітині вакуоль, заповнених цитоплазматичною рідиною. Рідина накопичується в цистернах ендоплазматичного ретикулуму і в мітохондріях, рідше в ядрі клітини. Механізм розвитку гідропічної дистрофії складний і відображає порушення водно-електролітного та білкового обміну, які призводять до зміни колоїдно-осмотичного тиску в клітині. Велику роль відіграє порушення проникності мембран клітини, що супроводжується їх розпадом. Це веде до активації гідролітичних ферментів лізосом, які розривають внутрішньо-молекулярні зв’язки з приєднанням води. По суті такі зміни клітини є проявом фокального колікваційного некрозу.

Гідропічна дистрофія спостерігається в епітелії шкіри та ниркових канальців, в гепатоцитах, м’язових і нервових клітинах, а також в клітинах кіркової речовини надниркових залоз.

Причини розвитку гідропічної дистрофії в різних органах неоднозначні. В нирках — це пошкодження гломерулярного фільтру (гломерулонефрит, амілоїдоз, цукровий діабет), що призводить до гіперфільтрації та недостатності ферментної системи нефроцитів, що забезпечує в нормі реабсорбцію води; отруєння гліколями, гіпокаліємія. В печінці гідропічна дистрофія виникає при вірусному і токсичному гепатитах. Причинами гідропічної дистрофії епідермісу можуть бути інфекції, алергії. В серці ваукольна дистрофія виникає при ішемії. В пульпі зуба при пульпітах може розвиватися вакуольна дистрофія одонтобластів.

Зовнішній вигляд органів і тканин мало змінюється при гідропічній дистрофії.

Мікроскопічна картина: паренхіматозні клітини збільшені в обсязі, цитоплазма заповнена вакуолями, які містять прозору рідину. Ядро зміщується на периферію, інколи вакуолізується або зморщується. Наростання гідропії призводить до розпаду ультраструктур клітини і переповнення клітини водою, появи заповнених рідиною балонів, тому такі зміни називають балонною дистрофією.

Вихід гідропічної дистрофії, як правило, несприятливий; вона завершується тотальним колікваційним некрозом клітини. Тому функція органів і тканин при гідропічній дистрофії різко знижена.


^ РОГОВА ДИСТРОФІЯ


Рогова дистрофія, або патологічне зроговіння, характеризується зайвим утворенням рогової речовини в зроговілому епітелії (гіперкератоз, іхтіоз) або утворенням рогової речовини там, де в нормі її не буває (патологічне зроговіння на слизових оболонках, наприклад, в порожнині рота (лейкоплакія), стравоході, шийці матки). Рогова дистрофія може бути місцевою або загальною, природженою або набутою.

Причини рогової дистрофії різні: хронічне запалення, пов’язане з інфекційними агентами, дією фізичних і хімічних чинників, авітамінози, природжене порушення розвитку шкіри, тощо.

Вихід може бути двояким: усунення причини на початку процесу може призвести до відновлення тканини, однак у деяких випадках наступає смерть клітин.

Значення рогової дистрофії визначається її ступенем, поширеністю і тривалістю. Тривало існуюче патологічне зроговіння слизової оболонки (лейкоплакія) може стати джерелом розвитку ракової пухлини. Природжений іхтіоз важкого ступеня, як правило, несумісний з життям.


^ ПАРЕНХІМАТОЗНІ ЖИРОВІ
ДИСТРОФІЇ


У цитоплазмі клітин містяться в основному ліпіди, які утворюють з білками складні лабільні жиро-білкові комплекси — ліпопро­теїди. Ці комплекси складають основу мембран клітини. Ліпіди разом з білками є складовими і клітинних ультраструктур. Окрім ліпопротеїдів, в цитоплазмі зустрічаються в невеликій кількості жири у вільному стані.

Паренхіматозна жирова дистрофія — це структурні прояви порушення обміну цитоплазматичних ліпідів, що може виражатися накопичуванням жиру у вільному стані в клітинах, де він присутній і в нормі.

Причини жирової дистрофії різні:

кисневе голодування (тканинна гіпоксія), тому жирова дистрофія так часто зустрічається при захворюваннях серцево-судинної системи, хронічних захворюваннях легень, анеміях, хронічному алкоголізмі, тощо. В умовах гіпоксії страждають в першу чергу відділи органа, які знаходяться у функціональній напрузі;

важкі інфекції або інфекції, які тривало перебігають (дифтерія, туберкульоз, сепсис, вірусний гепатит С);

інтоксикації (фосфор, миш’як, хлороформ, алкоголь), які призводять до порушень обміну;

авітамінози та одностороннє (з недостатнім вмістом білків) харчування, що супроводжується дефіцитом ферментів і ліпотропних чинників, які необхідні для нормального жирового обміну клітини.

Нормальний метаболізм тригліцеридів у печінці відіграє центральну роль в метаболізмі жиру. Вільні жирні кислоти течією крові приносяться в печінку, де вони перетворюються в тригліцериди, фосфоліпіди та складні ефіри холестерину. Після того, як ці ліпіди формують комплекси з білками, які також синтезуються в клітинах печінки, вони секретуються в плазму як ліпопротеїни. При нормальному метаболізмі кількість тригліцеридів у клітинах печінки невелика і не може бути помічена при звичайних мікроскопічних дослідженнях.

Паренхіматозна жирова дистрофія характеризується, головним чином, нагромаджуванням тригліцеридів у цитоплазмі паренхіматозних клітин. При порушенні зв’язку білків з ліпідами — декомпозиції, яка виникає під впливом інфекцій, інтоксикацій, продуктів перекисного окислення ліпідів — виникає деструкція мембранних структур клітини і в цитоплазмі появляються вільні ліпоїди, що є морфологічним субстратом паренхіматозної жирової дистрофії. Найчастіше вона спостерігається у печінці, рідше в нирках і міокарді, і розцінюється як неспецифічна відповідь на велику кількість типів пошкодження.

^ Мікроскопічні ознаки жирової дистрофії: будь-який жир, що знаходиться в тканинах, розчиняється в розчинниках, які використовуються при забарвленні зразків тканини для мікроскопічного дослідження. Тому при звичайній проводці і забарвленні тканини (фарбування гематоксиліном і еозином) клітини на ранніх стадіях жирової дистрофії мають бліду і піняву цитоплазму. По мірі збільшення жирових включень в цитоплазмі появляються невеликі вакуолі.

Специфічне фарбування на жир вимагає використання заморожених зрізів, зроблених із свіжої тканини. В заморожених зрізах жир залишається в цитоплазмі, після чого зрізи фарбуються спеціальними барвниками. Гістохімічно жири виявляються за допомогою ряду засобів: судан IV, жировий червоний О і шарлах рот фарбують їх в червоний колір, судан III — в оранжевий, судан чорний B та осмієва кислота — в чорний, сульфат ніль­ського голубого фарбує жирні кислоти в темно-синій колір, а нейтральні жири — в червоний. За допомогою поляризаційного мікроскопу можна диференціювати ізотропні та анізотропні ліпіди. Анізотропні ліпіди, такі як холестерин і його ефіри, дадуть характерне подвійне променезаломлення.


Жирова дистрофія печінки

Жирова дистрофія печінки проявляється різким збільшенням вмісту і зміною складу жиру в гепатоцитах. В клітинах печінки спочатку появляються гранули ліпідів (пиловидне ожиріння), після цього дрібні їхні краплі (дрібнокрапельне ожиріння), зливаються у великі краплі (крупнокрапельне ожиріння) або в одну жирову вакуолю, яка заповнює всю цитоплазму і відсуває ядро на периферію. Змінені таким чином печінкові клітини нагадують жирові. Частіше відкладення жиру в печінці починається на периферії, рідше — в центрі часточок; при значно вираженій дистрофії ожиріння клітин печінки має дифузний характер.

Причини жирової дистрофії печінки (рис. 3.1): накопичування тригліцеридів в цитоплазмі клітин печінки виникає в результаті порушення метаболізму при наступних умовах:

1) коли збільшується мобілізація жиру в жировій тканині, що призводить до збільшення кількості жирних кислот, які досягають печінки, наприклад, при голодуванні чи цукровому діабеті;

2) коли швидкість перетворення жирних кислот в тригліцериди в клітині печінки збільшена через підвищену активність відповідних ферментних систем. Це — головний механізм впливу алкоголю, який є потужним стимулятором ферментів.

3) коли зменшене окислення тригліцеридів до ацетил-КоА і кетонових тіл в органах, (наприклад, при гіпоксії), і жир, який приноситься течією крові та лімфи, не окислюється — жирова інфільтрація;

4) коли синтез білків-акцепторів жиру недостатній. Таким шляхом виникає жирова дистрофія печінки при білковому голодуванні і при отруєнні деякими гепатотоксинами, наприклад, чотирьоххлористим вуглецем та фосфором.

Типи жирової дистрофії печінки:

^ А. Гостра жирова дистрофія печінки — рідкісний, але серйозний стан, пов’язаний з гострим ураженням печінки. При гострій жировій дистрофії печінки тригліцериди накопичуються в цитоплазмі як маленькі вакуолі, обмежені мембраною (дрібнокрапельна жирова дистрофія печінки).

^ Б. Хронічна жирова дистрофія печінки може виникати при хронічному алкоголізмі, недоїданні та при отруєнні деякими гепатотоксинами. Жирові краплі в цитоплазмі з’єднуються, формуючи значно більші вакуолі (крупнокрапельна жирова дистрофія печінки). Навіть при важкій хронічній жировій печінці рідкісними є клінічні прояви дисфункції печінки.

Макроскопічно печінка при жировій дистрофії збільшена, малокровна, тістоподібної консистенції, має жовтий або охряно-жовтий колір, з жирним блиском на розрізі. При розрізі на лезі ножа і поверхні розрізу видно наліт жиру.

Жирова дистрофія міокарда

Жирова дистрофія міокарда характеризується накопичуванням тригліцеридів в міокарді.

Причини жирової дистрофії міокарда:

— хронічні гіпоксичні стани, особливо при вираженій анемії. При хронічній жировій дистрофії жовті смуги чергуються з червоно-коричневими ділянками («тигрове серце»). Клінічні ознаки в основному не дуже виражені.

— токсичне ураження, наприклад, дифтеритичний міокардит, викликає гостру жирову дистрофію. Макроскопічно серце в’яле, є дифузне жовте забарвлення, серце виглядає збільшеним в обсязі, камери його розтягнуті; в клінічній картині появляються ознаки гострої серцевої недостатності.

^ Жирова дистрофія міокарда розглядається як морфологічний еквівалент його декомпенсації. Більшість мітохондрій при цьому розпадається, поперечна смугастість волокон зникає. Розвиток жирової дистрофії міокарда найчастіше зв’язують не з руйнуванням комплексів клітинних мембран, а з деструкцією мітохондрій, що призводить до порушення окислення жирних кислот в клітині. В міокарді жирова дистрофія характеризується появою в м’язових клітинах дрібненьких жирових крапель (пиловидне ожиріння). При наростанні змін краплі (дрібнокрапельне ожиріння) повністю заміщають цитоплазму. Процес має вогнищевий характер і спостерігається в групах м’язових клітин, які розташовані за ходом венозного коліна капілярів і дрібних вен, частіше субендо- та субепікардіально.

У нирках при жировій дистрофії жири появляються в епітелії проксимальних і дистальних канальців. Зазвичай це нейтральні жири, фосфоліпіди або холестерин, які виявляють не тільки в епітелії канальців, але і в стромі. Нейтральні жири в епітелії вузького сегменту і збірних трубок зустрічаються як фізіологічне явище.

Механізм розвитку жирової дистрофії нирок пов’язаний з інфільтрацією епітелію ниркових канальців жиром при ліпемії і гіперхолестеринемії (нефротичний синдром), що призводить до загибелі нефроцитів.

Зовнішній вигляд нирок: вони збільшені, в’ялі (при поєднанні з амілоїдозом — щіль­ні), кіркова речовина набрякла, сіра з жовтими вкрапленнями, помітним на поверхні та розрізі.

Вихід жирової дистрофії залежить від її ступеня. Якщо вона не супроводжується грубою поломкою клітинних структур, то, як правило, є оборотною. Глибоке порушення обміну клітинних ліпідів в більшості випадків закінчується смертю клітини.

Функціональне значення жирової дистрофії суттєве: функціонування органів при цьому різко порушується і в багатьох випадках припиняється. Деякі автори висловлювали думку про появу жиру в клітинах в період реконвалесценції та початку репарації. Це погоджується з біохімічними уявленнями про роль пентозофосфатного шляху утилізації глюкози в анаболічних процесах, що супроводжується також синтезом жиру.


^ ПАРЕНХІМАТОЗНІ ВУГЛЕВОДНІ ДИСТРОФІЇ


Вуглеводи, які визначаються в клітинах та тканинах і можуть бути ідентифіковані гістохімічно, поділяють на полісахариди, з яких в тваринних тканинах виявляються лише глікоген, глікозаміноглікани (мукополісахариди) і глікопротеїди. Серед глікозаміногліканів розрізняють нейтральні, міцно пов’язані з білками, і кислі, до яких відносяться гіалуронова, хондроітинсірчана кислоти та гепарин. Кислі глікозаміноглікани як біополімери здатні вступати в неміцні сполучення з деякими метаболітами і здійснювати їх транспорт. Головними представниками глікопротеїдів є муцини і мукоїди. Муцини складають основу слизу, що продукується епітелієм слизових оболонок і залозами, мукоїди входять до складу багатьох тканин.

Гістохімічні методи виявлення вуглеводів

Полісахариди, глікозаміноглікани і глікопротеїди виявляються ШИК-реакцією. Суть реакції полягає в тому, що після окислення йодною кислотою (або реакції з перйодатом) альдегіди, які утворюються, дають з фуксином Шиффа червоне забарвлення. Для виявлення глікогену ШИК-реакцію доповнюють ферментативним контролем — обробкою зрізів амілазою. Глікоген забарвлюється карміном Беста в червоний колір. Глікозаміноглікани і глікопротеїди визначають за допомогою ряду методів, з яких найбільш часто застосовують забарвлення толуїдиновим синім або метиленовим синім. Ці забарвлення дозволяють виявляти хромотропні речовини, що дають реакцію метахромазії. Обробка зрізів тканини гіалуронідазами (бактеріальною, тестикулярною) з наступним забарвленням тими ж барвниками дозволяє диференціювати різні глікозаміноглікани; це можливо також при зміні рН барвника.

Паренхіматозна вуглеводна дистрофія може бути пов’язана з порушенням обміну глікогену або глікопротеїдів.


Порушення обміну глікогену

Основні запаси глікогену знаходяться в печінці і скелетних м’язах. Глікоген печінки і м’язів витрачається залежно від потреб організму (лабільний глікоген). Глікоген нервових клітин, провідної системи серця, аорти, ендотелію, епітеліальних покривів, слизової оболонки матки, сполучної тканини, ембріональних тканин, хряща є необхідним компонентом клітин і його вміст не зазнає помітних змін (стабільний глікоген). Однак ділення глікогену на лабільний і стабільний умовне.

Регулювання обміну вуглеводів здій­снюється нейроендокринним шляхом. Основна роль належить гіпоталамічній області, гіпофізу (АКТГ, тиреотропний, соматотропний гормони), β-клітинам острівців підшлункової залози (інсулін), наднирковим залозам (глюкокортикоїди, адреналін) і щитовидній залозі.

Порушення вмісту глікогену виявляються в зменшенні або збільшенні кількості його в тканинах і появі там, де він звичайно не виявляється. Ці порушення найбільш яскраво виражені при цукровому діабеті і при спадкових вуглеводних дистрофіях — глікогенозах.

При цукровому діабеті, розвиток якого пов’язують з патологією β-клітин острівців підшлункової залози, що зумовлює недостатнє вироблення інсуліну, відбувається недостатнє використання глюкози тканинами, збільшення її вмісту в крові (гіперглікемія) і виведення з сечею (глюкозурія). Тканинні запаси глікогену різко зменшуються. Це першочергово стосується печінки, в якій порушується синтез глікогену, що призводить до інфільтрації її жиром — розвивається жирова дистрофія печінки; при цьому в ядрах гепатоцитів появляються включення глікоге­ну, вони стають світлими («порожні» ядра).

З глюкозурією пов’язані характерні зміни нирок при діабеті. Вони виражаються в глікогенній інфільтрації епітелію канальців, головним чином вузького і дистального сегментів. Епітелій стає високим, зі світлою пінявою цитоплазмою; зерна глікогену видно і в просвіті канальців. Ці зміни відображають стан синтезу глікогену (полімеризація глюкози) в канальцевому епітелії при резорбції багатого глюкозою ультрафільтрату плазми.

При діабеті страждають не тільки ниркові канальці, але й клубочки, їхні капілярні петлі, базальна мембрана яких стає значно більш проникною для глюкози і білків плазми. Виникає один із проявів діабетичної мікроангіопатії — інтеркапілярний (діабетичний) гломерулосклероз.

^ Спадкові вуглеводні дистрофії, в основі яких лежать порушення обміну глікогену, називаються глікогенозами. Глікогенози зумовлені відсутністю або недостатністю ферменту, який бере участь у розщепленні глікогену, що депонується, і відносяться тому до спадкових ферментопатій, або хвороб накопичення. На сьогодні добре вивчені 6 типів глікогенозів, зумовлених спадковою недостатністю 6 різноманітних ферментів. Це хвороби Гірке (I тип), Помпе (II тип), Мак-Ардля (V тип) і Герса (VI тип), при яких структура глікогену, що накопичується в тканинах, не порушена, і хвороби Форбса-Корі (III тип) та Андерсена (IV тип), при яких вона різко змінена.

Морфологічна діагностика глікогенозу того чи іншого типу можлива при дослідженні біопсії за допомогою гістоферментних методів, а також з урахуванням локалізації глікогену, який нагромаджується.


Вуглеводні дистрофії, пов’язані з порушенням обміну глікопротеїдів

При порушенні обміну глікопротеїдів в клітинах або в міжклітинній речовині відбувається накопичення муцинів і мукоїдів, які називаються також слизовими або слизоподібними речовинами. У зв’язку з цим при порушенні обміну глікопротеїдів говорять про слизову дистрофію.

Мікроскопічне дослідження. Воно дозволяє виявити не тільки посилене слизоутворення, але й зміни фізико-хімічних властивостей слизу. Багато секретуючих клітин гинуть і десквамуються, вивідні протоки залоз обтуруються слизом, що призводить до розвитку кіст. Нерідко в цих випадках приєднується запалення. Слиз може закривати просвіти бронхів, наслідком чого є виникнення ателектазів і вогнищ пневмонії.

Інколи в залозистих структурах накопичується не істинний слиз, а слизоподібні речовини (псевдомуцини). Ці речовини можуть ущільнюватися і мати характер колоїду. Тоді говорять про колоїдну дистрофію, яка спостерігається, наприклад, при колоїдному зобі.

Причини слизової дистрофії різні, але найчастіше це запалення слизових оболонок в результаті дії різних патогенних подразників (катаральне запалення).

Слизова дистрофія лежить в основі спадкового системного захворювання, яке називається муковісцидозом. Для нього характерна зміна якості слизу, що виділяється епітелієм слизових залоз: слиз стає густим і в’яз­ким, він погано виводиться, що зумовлює роз­ви­ток ретенційних кіст і склерозу (кістозний фіброз). Уражаються екзокринний апарат підшлункової залози, залози бронхіального дерева, травного та сечовивідного тракту, жовчних шляхів, потові й слізні залози (де­тально описано в розділі «Пренатальна патологія»).

Вихід у значній мірі визначається ступенем і тривалістю підвищеного слизоутворення. В одних випадках регенерація епітелію призводить до повного відновлення слизової оболонки, в інших — вона атрофується, в подальшому склерозується, що, природно, відбивається на функції органа.

Схожі:

Актуальність теми iconАбсцес, флегмона, парапроктит, фурункул, карбункул, бешиха, гідраденіт. Актуальність теми
Актуальність теми: Гнійна інфекція проявляється запальним процесом у тканинах внаслідок проникнення І розмноженняв них гноєтворних...
Актуальність теми iconРани І рановий процес. Профілактика розвитку інфекції в рані. Лікування чистих ран. Актуальність теми
Актуальність теми: Рана є одним з основних проявів травматичного чи хірургічного впливу на тканини та органи
Актуальність теми iconВступ актуальність теми
Актуальність теми. В сучасних умовах ринкових реформ та інтеграції України у світовий економічний, культурний І інформаційний простір...
Актуальність теми iconМетодичні вказівки для лікарів інтернів офтальмологів Ι циклу за темою
Актуальність теми. Актуальність досліджуваної теми полягає в тім, що вчасно не діагностований І не коригований астигматизм може бути...
Актуальність теми iconЗагальна характеристика роботи актуальність теми
Актуальність теми. Генерування штучного світла є одним із найбільш важливих досягнень людства. Через зір люди одержують більше 80%...
Актуальність теми iconВступ вступ розкриває сутність І стан наукової проблеми. У вступі стисло подається загальна характеристика роботи у такій послідовності: Актуальність теми
Актуальність теми: сутність проблеми, її значущість, роботи відомих науковців над розглядуваним питанням, обґрунтування необхідності...
Актуальність теми iconМісцеві порушення кровообігу. Тромбоз. Емболія. Актуальність теми
Актуальність теми : Місцеві порушення кровообігу артеріальне та венозне повнокрів’я, стаз крові, кровотеча та крововилив, тромбоз,...
Актуальність теми icon“Затверджено”
Актуальність теми: коротко розкривається професійна значимість теми, наводяться дані, спрямовані на формування позитивної мотивації...
Актуальність теми iconI. Актуальність теми
Гх на початку її розвитку. Тому правильна діагностика та вміння призначити ефективне лікування є практичною необхідністью, яка визначає...
Актуальність теми iconКишкові інфекції актуальність теми
Знання цієї теми необхідні Вам для освоєння кишкових інфекцій на клінічних кафедрах,в практичній діяльності сімейного лікаря, для...
Актуальність теми iconМетодичнІ вказівки
Актуальність теми: у повсякденній практичній роботі фармацевт-бакалавр постійно працює з рецептами, користується Державною Фармакопеєю...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи