Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon

Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності




НазваАктуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності
Сторінка2/31
Дата26.08.2012
Розмір4.79 Mb.
ТипДокументи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31
1. /Актуальн_ проблеми сучаснох наки _ правоохороннох д_яльност_ 14.05.10.docАктуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності
Загуменний Олександр Олександрович, курсант групи ІСД-08-4 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри теорії та історії держави і права ХНУВС, канд. юрид. наук, доцент Шульга А. М.

ІСТОТНІ ОЗНАКИ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Правопорушення є прямою протилежністю правомірній поведінці, воно представляє собою діяння, яке є соціально шкідливим, протиправним, винним, вчинення котрого припускає притягнення суб’єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

П
© Загуменний О. О., 2010
равопорушення характеризується наявністю ознак, котрі його відрізняють як від інших видів соціальної поведінки, так і від такого види правової поведінки як правомірна поведінка. Правопорушення це завжди певне діяння (дія чи бездіяльність). Таке діяння є соціально шкідливим, за іншою термінологією воно може визначатись як суспільно небезпечне або суспільно шкідливе діяння. Таке діяння завжди є протиправним, винним, для його суб’єкта («суб’єкта правопорушення») спричиняє настання характерного юридичного наслідку  юридичної відповідальності.

Правопорушення це свідомо-вольовий акт поведінки особи, який знайшов вираз у дії або бездіяльності. Події хоча й можуть констатуватись як соціально негативні за своєю значущістю, проте, на відміну від діянь, події виникають незалежно від волі й свідомості людей і тому вони не можуть визначатись як правопорушення. Не може визначатись як правопорушення і напрям думок людини, котрий потенційно може, але ще не знайшов свого втілення в діянні-правопорушенні, тобто відповідний внутрішній стан людини, який ще не знайшов свій зовнішній прояв в діянні-правопорушенні не є правопорушенням.

Суспільна небезпечність або суспільна шкідливість правопорушення припускає, що таке діяння у відповідній мірі має негативну соціальну значущість для суспільних відносин, цінностей, притаманних даному суспільству. Зазначена соціальна значущість в юридичній літературі визначається як матеріальна підстава визнання певного діяння правопорушенням.

З формально-юридичної точки зору, правопорушення  це діяння, котре порушує норму права, тобто воно має таку ознаку як протиправність. Остання в юридичній літературі визначається як юридична підстава визнання діяння правопорушенням. Іноді буває так, що об’єктивно суспільно небезпечні або суспільно шкідливі діяння ще не визнані такими законодавцем, тобто нормативно не визнані ним як протиправні. Наприклад, певний період часу формування ринкових відносин в Україні відбувалося за відсутності в кримінальному кодексі статті, що передбачає відповідальність за фіктивне банкрутство. І навпаки, іноді виникає ситуація, коли діяння об’єктивно втратило свою суспільну небезпечність або шкідливість, проте не скасовано норму права, що встановлює відповідальність за дане діяння.

Слід зазначити, що не будь-яке об’єктивно протиправне діяння (наприклад, необхідна оборона) є правопорушенням. Останнє одночасно є і винним діянням. Винність діяння вказує, що правопорушення  результат свідомого прояву особою своєї волі шляхом вибору й здійснення протиправного варіанту поведінки серед можливих інших варіантів. Наявність вини у суб’єкта правопорушення, за загальним правилом, припускає його притягнення до юридичної відповідальності, тоді як відсутність вини, за загальним правилом, унеможливлює юридичну відповідальність. Правопорушення є підставою юридичної відповідальності (у вигляді застосування санкцій до суб’єкта правопорушення) як відповідну реакцію держави на правопорушення.

Орієнтуючись на законодавство України, серед правопорушень насамперед розрізняють такі їх види як злочини (суспільно небезпечні діяння) та проступки (суспільно шкідливі діяння). Які діяння є злочинами визначає кримінальне законодавство, за їх скоєння настає максимально сувора юридична відповідальність. Проступки передбачені, наприклад, адміністративним законодавством, вони тягнуть менш сувору юридичну відповідальність, котра є обов’язком правопорушника примусово перетерпіти негативні наслідки, передбачені санкцією порушеної ним норми права.

*******

Кучков Артем Олександрович, курсант групи ІКМ-09-2 ХНУВС

Науковий керівник: викладач кафедри теорії та історії держави і права ХНУВС
Велика Є. С.

ДЖЕРЕЛА ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА УКРАЇНИ-ГЕТЬМАНЩИНИ (СЕРЕДИНА ХVII – ПЕРША ПОЛОВИНА XVIII СТОЛІТТЯ)

Правова система України у другій половині XVII століття розвивалася суперечливо. На Лівобережній Україні збереження української державності забезпечувало розвиток права з посиленням впливу на нього публічного права Росії, а складна воєнна обстановка й поділ території України на Лівобережну і Правобережну порушували цілісний розвиток права та сприяли посиленню впливу на правову систему України та на право сусідніх з нею держав.

У цей період українське звичаєве право закріплюється як у нормативних актах, так і в адміністративно-судовій практиці. «Давние права и обычаи» регулювали значну частину суспільних відносин, політико-правове життя на всій території України. Норми звичаєвого права доповнювали законодавчі та інші нормативні акти і, певною мірою, змінювали їх.

Важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні і, насамперед, у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками  з іншого, що стали начебто зразком основного закону України. Різновидом договірних статей були Гадяцький трактат І. Виговського (1658), Слободищенський пакт Ю. Хмельницького (1660), договір П. Дорошенка з Туреччиною (1669), «Статті вічного миру» Петрика (П. Іваненка) з Кримом.

П
© Кучков А. О., 2010
ровідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. В останній чверті XVII століття поширилися так звані земельні гетьманські універсали  про наділ землею «за службу» або про підтвердження права власності на землю. Окрему групу становили універсали воєнно-службового характеру.

Цінним джерелом права України були також актові книги, збірники оригіналів і копій документів, написаних або засвідчених судами різних інстанцій чи адміністративними органами, щоб надати цим документам юридичної сили. Актові книги поділялися на «чорні книги»  із записами рішень і вироків із кримінальних справ і «книги декретів»  з цивільних справ.

Загальні правові норми Російської держави на території Гетьманщини до кінця XVII століття не застосовувалися. Мали силу тільки ті нормативні акти, які російські власті спеціально видавали для впровадження в Україні. Більш активно російське законодавство впроваджувалося у Слобідській Україні й витісняло норми звичаєвого права.

До найбільш відомих пам’яток державного права можна віднести Конституцію П. Орлика (1710 р.), яка, на думку деяких дослідників, діяла на Правобережній Україні до 1714 р.

З кінця XVII століття в Україні поширюються норми російського законодавства (укази царів, приказів, колегій тощо). Діяли норми магдебурзького права, пристосованого до українських умов, а також майже в повному обсязі використовувався Литовський статут 1588 р. державними, адміністративними, судовими та військовими органами.

У XVIII столітті неодноразово робляться спроби кодифікацій українського права. Внаслідок діяльності кодифікаційних комісій з’явилися «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 p.), «Процес краткий приказний» (1734 p.), «Суд і розправа в правах малоросійських» (1750 р.) тощо.

*******

Лєвшина Олександра Володимирівна, курсант групи ІСД-09-2 ХНУВС

Науковий керівник: викладач кафедри теорії та історії держави і права ХНУВС
Загуменна Ю. О.

ПОНЯТТЯ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

Тлумачення норм права є невід’ємною складовою юридичної діяльності. Сам термін «тлумачення» за своїм змістом відповідає латинському поняттю «інтерпретація», а особа, що займається тлумаченням права, має назву інтерпретатора. Тлумачити право означає пізнавати та роз’яснювати його зміст, цілі, соціальне призначення і практичну значущість.

Необхідність юридичного тлумачення виникає, головним чином, у зв’язку з тим, що норми права мають загальний характер, передбачають лише типові ознаки визначених діянь та відносин, в той час коли реальність завжди конкретна та індивідуалізована. Крім цього, в процесі формулювання правових норм правотворчі органи використовують різноманітні засоби й прийоми юридичної техніки: специфічну термінологію, юридичні конструкції, систему посилань тощо. До того ж норми права здатні регулювати суспільні відносини лише у взаємозв’язку між собою, що потребує комплексного, системного підходу до їх інтерпретації.

С
© Лєвшина О. В., 2010
лід зазначити, що юридичне тлумачення не вносить і не може вносити поправок і змін в діючі норми права. Інтерпретація не створює право, а лише виявляє, встановлює точний зміст правової норми, волю законодавця, що висловлена в нормативному акті. Зазвичай важливість тлумачення правових норм пов’язують перш за все з метою їх правильної практичної реалізації. Втім, необхідність тлумачення норм права є значно ширшою, вона виникає в наступних ситуаціях:

  1. в процесі правотворчості, оскільки в розвинутій системі права більшість нових норм так чи інакше пов’язані з багатьма вже існуючими законодавчими положеннями;

  2. в процесі кодифікаційних робіт, коли всі норми, що регулюють певну сферу суспільних відносин, приводяться до єдиної узгодженої системи;

  3. в процесі застосування норм права, коли необхідно прив’язати норматив­ний припис абстрактного характеру до конкретної життєвої ситуації;

  4. в процесі подолання прогалин в праві шляхом застосування аналогії закону та аналогії права;

  5. в процесі наукового опанування правом, проведення дисертаційних та монографічних досліджень з різних юридичних питань.

Тлумачення правових норм може використовуватися з різною метою. По-перше, норми права можуть досліджуватися у чисто пізнавальних цілях, з метою підвищення рівня правової культури. По-друге, юридичного тлумачення може вимагати конкретна життєва ситуація, що вимагає належного вирішення. Наприклад, особа, яка бажає займатися підприємницькою діяльністю, вивчає діючі в даній сфері нормативні акти. По-третє, метою інтерпретації правових норм може біти донесення їхнього дійсного змісту до інших осіб (наприклад, підготовка коментарю до відповідного кодексу). Але всі ці випадки об’єднує основна вимога – встановлення дійсного, правильного змісту правових норм.

Таким чином, тлумачення норм права можна визначити як індивідуально-вольову діяльність, що полягає в усвідомленні та роз’ясненні змісту правових норм з метою їх найбільш правильної реалізації, а також пізнання самого феномену права.

*******

Пилипенко Олександр Іванович, курсант групи ІКМ-08-11 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри конституційного та міжнародного права ХНУВС, канд. юрид. наук Радченко О. І.

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ ІМПІЧМЕНТУ В УКРАЇНІ

За загальним правилом, глава держави не несе політичної або юридичної відповідальності за свої дії. Юридична невідповідальність гарантується інститутом недоторканності, а політична  інститутом контрасигнатури.

Проте в разі вчинення злочинів, главу держави може бути притягнуто до юридичної відповідальності шляхом імпічменту.

Імпічмент (англ. impeachment – недовіра, звинувачення) – спеціальні правила порядку притягнення до відповідальності глави держави, а також винних службових осіб (міністрів) у разі порушення ними законів даної країни або вчинення злочинів.

Ф
© Пилипенко О. І., 2010
актично імпічмент передбачає притягнення вищих посадових осіб держави до юридичної відповідальності, а точніше конституційно-правової, парламентським шляхом. Результатом імпічменту, як правило, є дострокове припинення повноважень президента або іншого посадовця і наступне усунення його з посади. Зазвичай відповідне рішення приймається конституційною більшістю парламенту.

Інститут імпічменту виник в Англії у XIV ст. як засіб боротьби проти свавілля королівських фаворитів. Тоді Палата громад британського парламенту наділила себе правом віддавати королівських міністрів під суд Палати лордів. До того це право належало тільки королеві. З британських законів інститут імпічменту перейшов до конституції США.

В Україні процедура імпічменту передбачена ст. 111 Конституції України, де, зокрема, зазначається, що президент може бути усунутий з поста Верховною Радою України у порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.

Усунення з посади Президента України відбувається невідкладно. Глава держави вважається усуненим з посади з моменту оголошення про це головуючим на засіданні парламенту за результатами голосування. Одночасно приймається рішення про припинення повноважень тимчасової слідчої комісії.

Про прийняте рішення Верховна Рада України повідомляє Генерального прокурора України і направляє йому, за наявності передбачених законом підстав, матеріали тимчасової слідчої комісії. При цьому додаткового рішення Верховної Ради України про надання згоди на притягнення особи, усуненої з посади Президента України, до кримінальної відповідальності не потрібно.

Аналіз інституту імпічменту в Україні дає підстави стверджувати, що процес усунення Президента України з поста в порядку імпічменту є одним з найскладніших серед інших європейських країн. Наразі імпічмент в Україні слугує більше засобом політичного тиску на главу держави або його залякування з боку політичних опонентів, аніж реальним інструментом притягнення конституційної відповідальності. Невизначеність термінів проведення розслідування та вивчення відповідних матеріалів, залучення до розгляду справи Конституційного та Верховного судів України опосередковано засвідчує, що процес імпічменту може тривати досить довго.

На відміну від багатьох зарубіжних конституцій, Основний Закон України не передбачає загального терміну з моменту висунення звинувачення, протягом якого має бути прийняте рішення про усунення Президента України з посади.

При цьому існує необхідність законодавчого закріплення процедури імпічменту, зокрема потрібно визначити процесуальне статус спеціальних прокурора та слідчих, строки проведення розслідування та розгляду матеріалів розслідування Конституційним та Верховним судоми України. Розв’язанню цих проблем, на нашу думку, могло б сприяти прийняття окремого спеціального закону про імпічмент вищих посадових країни і, зокрема, Президента України.

*******

Супрун Яна Сергіївна, студент групи ПЗдср-09-2 ХНУВС

Науковий керівник: доцент кафедри теорії і історії права ННІ ПЕС ХНУВС,
канд. іст. наук, доцент Головко Б. Г.

ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЗА ЗБІРКОЮ «ПРАВА,
ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД» 1743 Р.


Реформування судової системи сучасної України потребує вивчення історичного досвіду попередніх поколінь. Одним з найяскравіших феноменів історії ук­раїнського права є збірка «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р. Мета роботи  дослідити особливості судового процесу за Кодексом 1743 р.

Н
© Супрун Я. С., 2010
а початку XVIII ст. судовий процес переважно був відкритим і гласним, сторонні особи могли брати в ньому безпосередню участь, висловлювати свої думки щодо справи, яка розглядається, порушувати клопотання. Але згодом поширеними стають закриті процеси, особливо це стосувалося кримінальних справ.

Згідно зі збіркою все частіше відмовляються від гласного розгляду справ. Кожний розгляд справи у суді розпочинався з перевірки присутності сторін. Якщо відповідач злісно ухилявся від явки до суду, то це призводило до повного задоволення позову потерпілого. В процесі судоговоріння і в наступні три дні сторони судового процесу були зобов’язані викласти все на папері, а також обмінятися копіями документів.

Також на початку процесу практикувалась «викидщина». Сторона, яка прагнула переконати суд у своїй правоті, виставляла певну суму грошей, або пропонувала завдати шкоди її здоров’ю, або навіть позбавити її життя у тому випадку, якщо вона виявиться неправою. Користь від предмету застави мала адміністрація чи суд. Цей принцип дійшов і до наших днів, застава і понині частенько практикується в сучасному судочинстві України.

Наступним з принципів відвертості є присяга чи співприсягання. Нею забезпечувалася правдивість показань сторін та свідків. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала справу.

Потерпілий повинен був повідомити про правопорушення найближчу державну установу, а пізніше суд. Повідомлення реєстрували у спеціальній книзі. Після цього потерпілий займався опитуванням людей, які хоча б щось знали про злочин. Якщо злочинець залишив слід, то органи починали його переслідування – «погоню». Потерпілий мав право сам захопити злочинця «на гарячому». а потім привести його до суду. Суди вживали до злочинця заходи впливу – брали під варту, накладали арешт на його майно. Судові постанови також виносилися усно, лише потім їх стали записувати.

У середині XVIII ст. на Правобережній Україні процес зі змагального перетворився на інквізиційний. Судочинство характеризувалося формалізмом і здійснювалося на латині. Також варті уваги докази серед яких: власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. У 70-х рр. XVIII ст. офіційно був створений інститут судово-медичних експертів. Сторони мали привести до суду не менше, ніж двох свідків. Свідки поділялися на звичайних та офіційних. Показання одержувались під час катування у вигляді так званої «проби», «квестії», «муки». Від них звільнялися шляхта, духовенство, урядовці вищих рангів, божевільні, старі (понад 70 років), малолітні, вагітні жінки.

Судовий процес завершала судова постанова, яка називалася «декретом». У XVIII ст. вирок суду в кримінальних справах почав називатися «мнение», постанова в цивільних справах – «решение», які ухвалювалися в тому випадку, якщо набирали більшу кількість голосів членів суду. Спочатку постанови виносились усно, а потім їх стали записувати у судові книги «для пам’яті». Сторона, яка була незадоволена вироком чи рішенням суду, могла порушити клопотання про їх скасування. У скарзі на суддів йшла мова про те, що вони винесли неправомірне рішення, або зловживали своїм службовим становищем. Верховний суд мав право задовольнити скаргу або скасувати її. Якщо він скасовував рішення, то судді зобов’язані були відшкодувати усі судові витрати. Апеляція подавалася у десятиденний строк після винесення судової постанови вказівного оскарження. Апеляційна інстанція під час скасовування рішення чи вироку мала право вносити в них значні зміни, або навіть ухвалити нову постанову, а також надіслати справу на новий розгляд. Але найчастіше скарга залишалася апеляційною інстанцією без задоволення.

Таким чином, Кодекс 1743 р. містив багато дуже передових ідей щодо організації і функціонування судової влади. На жаль, Кодекс 1743 р. не набрав законної сили. Але в нашій роботі ми досліджуємо особливості судового процесу за «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 р., як видатної пам’ятки вітчизняного права.

*******

Терещенко Ганна Олександрівна, курсант групи ІКМ-09-11 ХНУВС

Науковий керівник: професор кафедри теорії та історії держави і права ХНУВС, канд. іст. наук, доцент Гавриленко О. А.

ПРАВОВИЙ СТАТУС ЖІНКИ В УКРАЇНІ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (КІНЕЦЬ ХVІІІ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

Розвиток суспільства, його стабільність тісно пов’язані з розвитком особистості. Стратегія розвитку ХХІ ст. спрямована на гендерну рівновагу, статеву збалансованість в суспільстві. Без демократичного розвитку особистості, як чоловіка, так і жінки, неможлива демократизація всіх сфер світобачення. Система волевиявлення обох статей – чоловіків і жінок, як рівних у правах та можливостях, що закріплені законодавчо й забезпечені реально у політико-правових принципах, діях, розбудові громадських і державних структур з урахуванням гендерних інтересів має стати основою функціонування суспільства в третьому тисячолітті. Однак, правовий статус жінки історично змінювався.

У ХVІІІ ст. в українських губерніях Російської імперії статус жінок був урегульований нормами Табелю про ранги 1722 р., Городового положення 1785 р., Статуту про цехи 1799 р. тощо. Норми, які визначали права та обов’язки жінок містилися й у Правах, за якими судиться малоросійський народ 1743 р., хоча ця збірка й не набула офіційного затвердження. У ХІХ – на початку ХХ ст. правовий статус жінок визначався переважно нормами Зводу законів Російської імперії.

Законодавство розподіляло громадянок на три головні класи: 1) вищий – дворянки та духовенство; 2) середній – «купчихи, міщанки та цехові»; 3) нижчий – селянки. Громадянські права жінок охоплювали сімейні, батьківські, дитячі права та права на власність. Ці права переважно належали громадянкам, але згідно із законодавством вони поширювалися й на іноземок.

За тогочасними нормами сімейного права дівчина не могла вийти заміж не досягши 13-річного віку. Дворянкам же повинно було на момент вінчання бути не менше 17 років. Не мали права виходили заміж божевільні та монахині. У другий та в третій шлюб дозволялося вступати лише у випадках смерті чоловіка, або розриву шлюбу. Четвертий шлюб вважався недійсним. У шлюбі жінка, як господиня дому, повинна була підкорятися чоловіку, кохати його, поважати та догоджати. Чоловік, в свою чергу надавав жінці свій політичний стан, чин та переваги. Однак, якщо дворянка вступала до шлюбу з недворянином, вона не позбавлялася дворянського статусу. У випадку одруження за згодою поміщика кріпака з дворянкою, перший ставав вільним.

У
© Терещенко Г. О., 2010
сфері батьківських відносин жінка повинна була зобов’язана підготувати дитину до того, щоб «стати справжнім сином церкви», відданим громадянином та хорошим сім’янином. Дворянок закони зобов’язували віддавати своїх синів на військову чи державну службу, відповідно до схильностей кожного. Матері вимагали від своїх дітей взаємної любові, поваги, захисту та покірності. У випадках удочеріння опікуни повинні були забезпечити малолітній дівчині належне їй виховання, обмеживши від негативних прикладів, виховати у неї «повагу до державних органів та установ, розвинути любов до віри, царя та вітчизни». Законом захищалися й майнові права жінок. Так, після смерті чоловіка дружина-поміщиця мала отримати з його нерухомої власності (поселення, землі, заводи, фабрики) сьому, а з рухомого (гроші, векселі, кріпосні люди без землі) четверту частину у поміщицькому володінні. Так само й дочки мали право на певну частину спадку померлого батька (прожитковий маєток).

Отже, кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. ознаменувався поступовим розширенням прав жінок. Водночас, варто зауважити, що у багатьох сферах діяльності жінки лишалися обмеженими у своїй дієздатності.

*******

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

Схожі:

Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності iconАктуальні проблеми удосконалення мовної підготовки правознавців
Необхідність здійснення правової реформи, створення ефек­тивної системи правового забезпечення в різних сферах суспільного життя,...
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon«Актуальні проблеми сучасної медичної психології» 19-20 квітня 2012 київ, україна інформаційний лист-запрошення шановні колеги!
Національного медичного університету імені О. О. Богомольця буде проходити шоста науково-практична конференція студентів та молодих...
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon«Актуальні проблеми сучасної медичної психології» 19-20 квітня 2012 київ, україна інформаційний лист-запрошення шановні колеги!
Національного медичного університету імені О. О. Богомольця буде проходити шоста науково-практична конференція студентів та молодих...
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon«Актуальні проблеми сучасної медичної психології» 19-20 квітня 2012 київ, україна інформаційний лист-запрошення шановні колеги!
Національного медичного університету імені О. О. Богомольця буде проходити шоста науково-практична конференція студентів та молодих...
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності iconАктуальні проблеми сучасної етики теоретико-методичні матеріали для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей
Теоретико-методичні матеріали з курсу “Актуальні проблеми сучасної етики” для студентів денної форми навчання усіх спеціальностей...
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon«Актуальні питання сучасної медицини»
Заявка на участь в міжнародній науковій конференції студентів та молодих вчених «Актуальні питання сучасної медицини»
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon«актуальні проблеми розвитку регіональних апк»
Проблеми обліково-аналітичного забезпечення діяльності сільськогосподарських підприємств
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon«Актуальні проблеми сучасної медичної психології» 19-20 квітня 2012 київ, україна інформаційний лист-запрошення шановні колеги!
move to 849-14168
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності icon«Актуальні проблеми практичної психології»
Мета конференції розвиток творчої активності фахівців у сфері практичної психології, залучення їх до рішення актуальних задач сучасної...
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності iconМіжнародна науковО-практична конференція «Актуальні питання сучасної медицини: наукові дискусії»
Запрошуємо Вас взяти участь у роботі Міжнародної науково-практичної конференції «Актуальні питання сучасної медицини: наукові дискусії»,...
Актуальні проблеми сучасної науки І правоохоронної діяльності iconСерія: правова освіта студентів вступ
Найвищим досягненням сучасної демократії в економічній сфері можна вважати вирішення проблеми відношення держави до проблеми приватної...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи