Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності icon

Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності




НазваСучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності
Сторінка1/8
Дата26.08.2012
Розмір1.41 Mb.
ТипДокументи
  1   2   3   4   5   6   7   8
1. /Сучасн_ проблеми кп та орд ч 1.docСучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності


МВС України

Харківський національний університет внутрішніх справ





Сучасні проблеми
кримінального процесу
та оперативно-розшукової діяльності
У двох частинах


Частина 1


Харків 2009

ББК 67.9(4УКР) 311я431

С 91

УДК 343.1(477)(063)



С 91

Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності : збірка наукових доповідей. У двох частинах. – Ч. 1. – Х. : Вид-во Харківського нац. ун-ту внутр. справ, 2009. – 104 с.



Збірка містить наукові доповіді, які пролунали на науково-практичних конференціях «Шляхи розвитку оперативно-розшукової діяльності в сучасних умовах» (Харків, 24 жовтня 2008 р.) і «Проекти КПК та проблеми сучасного стану кримінально-процесуального законодавства» (Харків, 6 лютого 2008 р.).

Для науковців, підрозділів слідства та дізнання, опера­тивно-розшукових апаратів правоохоронних органів.


Матеріали видано в авторській редакції


ББК 67.9(4УКР) 311я431

УДК 343.1(477)(063)

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2009


Пономаренко Г. О.
д-р юрид. наук, доцент,
Заслужений юрист України, ректор ХНУВС


Щодо організаційної побудови слідчих підрозділів органів внутрішніх справ

Прийняття Конституції України викликало реформаторські зміни у багатьох сферах життя суспільства і держави. Торкнулися вони і системи кримінальної юстиції, хоча й донині її реформування залишається незавершеним. Із закріпиленням у п. 9 Перехідних положень поняття «система досудового слідства» у наукових колах і серед практичних працівників розгорнулися дискусії з питань організаційної побудови слідчого апарату, його місця в системі органів державної влади, правового статусу, компетенції тощо. Протягом останніх років у Верховній Раді України було зареєстровано декілька законопроектів із цієї проблематики, зокрема, проекти законів України «Про працівників органів досудового слідства та їх соціальний захист» (2002 р.), «Про статус та процесуальні і соціальні гарантії слідчих України» (2003 р.), «Про національне бюро розслідувань» (2003 р.), «Про систему органів досудового слідства» (2004 р.) та ряд інших. На жаль, жоден з них не знайшов підтримки в парламенті. Дана обставина, а також той факт, що в Україні до цього часу не прийнято новий Кримінально-процесуальний кодекс, свідчать про недосконалість вітчизняного законодавства, яке регулює функціонування системи органів досудового слідства.

Останнім часом висловлюються думки про те, що процесу створення системи досудового слідства в Україні має передувати серйозне вивчення цього питання та ухвалення на державному рівні чіткої поетапної програми. У 2007 році Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України було розроблено проект Концепції реформування кримінальної юстиції України, у тому числі й органів досудового слідства, а Міністерством внутрішніх справ України – затверджено Концепцію реформування органів внутрішніх справ, яка передбачає створення Слідчого комітету в структурі органів внутрішніх справ. У цьому контексті варто підкреслити й те, що на сьогодні в Україні існує два альтернативних проекти Кримінально-процесуального кодексу: № 3456-д від 18.11.2005 р., розглянутий парламентом у першому читанні і постановою Верховної Ради України № 3228–ІV від 15 грудня 2005 року взятий за основу, а також проект КПК, підготовлений робочою групою Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Зазначені документи містять різні підходи до визначення системи органів досудового слідства.

Одним із фундаментальних питань, від вирішення якого залежить формування системи досудового слідства в Україні, є визначення організаційної моделі слідчого апарату. Дискусія з цього приводу розвивається в двох напрямах. Перший пов’язаний з ідеєю виділення досудового слідства із структури органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, податкової міліції, які сьогодні мають слідчі підрозділи, і створення в системі виконавчої або судової влади єдиного загальнодержавного органу – Слідчого комітету чи Національного бюро розслідувань. Основний аргумент прихильників цієї ідеї зводиться до того, що тільки така модель здатна забезпечити самостійність і незалежність слідчих при розслідуванні злочинів.

Сутність другого підходу полягає в збереженні організаційної побудови слідчого апарату на відомчій основі. У цьому контексті варто зазначити, що негативний досвід створення єдиного Слідчого комітету мав місце в середині 90-х років минулого століття в Казахстані. Згодом, визнавши помилковість такого рішення, у цій країні відмовились від нього і повернулися до відомчої побудови слідчого апарату. Саме така модель організації досудового слідства підтримується зараз переважною більшістю фахівців в Україні. Організаційна побудова слідчого апарату України на відомчій основі відповідає національним процесуальним традиціям, вітчизняній та світовій практиці, стану злочинності і виправдана часом. Важливо підкреслити, що ідея відомчої побудови досудового слідства закладена і в проектах Концепції реформування кримінальної юстиції України та Кримінально-процесуальних кодексів.

За розділом 2 проекту Концепції реформування кримінальної юстиції України досудове розслідування має бути покладене на Національну, Фінансову та Військову поліцію, Слідчий підрозділ СБУ, а також спеціально утворений антикорупційний орган – Національне антикорупційне бюро. Відповідно до ст. 215 проекту КПК України № 3456-д, систему органів досудового слідства складатимуть слідчі підрозділи Служби безпеки, органів внутрішніх справ, податкової міліції та Військової служби правопорядку в Збройних Силах України. Із змісту ст. 30 проекту КПК, підготовленого робочою групою Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, випливає, що перелік органів досудового розслідування визначатиметься не КПК, а спеціальним законом. До системи таких органів входитимуть, очевидно, ті, що перераховані в розділі 2 проекту Концепції реформування кримінальної юстиції України.

Зазначені вище положення проектів Концепції та КПК свідчать про відсутність єдності в поглядах їх розробників на систему органів досудового слідства в Україні. Крім того, багато вітчизняних фахівців наполягає на виведенні слідчих підрозділів із структури органів прокуратури, Служби безпеки, податкової міліції. Разом з тим ніхто не може заперечувати проти ефективності функціонування слідчого апарату в органах внутрішніх справ, оскільки загальновідомо, що основний тягар цієї роботи лягає саме на його плечі. Слідчі апарати МВС розслідують понад 90 відсотків кримінальних справ про злочини, які реєструються на території України, решта ж дістається слідчим прокуратури, Служби безпеки і податкової міліції.

Після набрання 1 липня 2007 року чинності Законом України «Про внесення змін до ст. 112 Кримінально-процесуального кодексу України» органи досудового слідства системи МВС України отримали додаткове навантаження. Зазначеним Законом до підслідності слідчих органів внутрішніх справ було віднесено п’ятнадцять складів злочинів проти життя і здоров’я особи, у тому числі про умисні вбивства, вбивства через необережність, доведення до самогубства, незаконне проведення дослідів над людиною, незаконне позбавлення волі або викрадення людини, згвалтування тощо, які належали до компетенції органів прокуратури. З метою організації розслідування цих злочинів у структурі слідчих управлінь ГУМВС, УМВС України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, на залізничному транспорті було створено відділи з розслідування злочинів, вчинених проти життя і здоров’я особи, а в Головному слідчому управлінні – відповідне управління.

У зв’язку з передачею до органів досудового слідства ОВС України кримінальних справ про злочини проти життя і здоров’я особи надзвичайно гостро постала проблема збільшення штатної чисельності органів внутрішніх справ. Для ефективного розслідування справ даної категорії потрібно суттєво збільшити штат слідчих апаратів, адже сьогодні слідчі органів внутрішніх справ змушені працювати з навантаженням на межі критичного. Їх зобов’язали проводити огляд місця події за фактами виявлення трупів без ознак насильницької смерті, а також дослідчі перевірки та приймати рішення в порядку, визначеному законом. З урахуванням розслідування злочинів минулих років, навантаження на одного слідчого органів внутрішніх справ в декілька разів більше, ніж у слідчих органів прокуратури, Служби безпеки і податкової міліції разом узятих, а також значно перевищує науково обгрунтовані норми навантаження. З метою вирішення цієї проблеми МВС України звернулося до народних депутатів України з проханням ініціювати внесення відповідних змін до Закону України «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України».

В той же час збільшення штатної чисельності слідчих апаратів МВС України – це найпростіший, але не єдиний шлях зменшення навантаження слідчих. У 90-х роках минулого століття Академія правових наук України досліджувала проблему науково обгрунтованих норм навантаження та належних умов праці слідчих підрозділів як важливого чинника їх якісної діяльності, було сформульовано ряд пропозицій, які не втратили актуальності і сьогодні. Зокрема, зменшенню навантаження на слідчих органів внутрішніх справ могли б сприяти: декриміналізація ряду злочинів, які не становлять значної небезпеки для суспільства; розширення сфери застосування органами дізнання протокольної форми досудової підготовки матеріалів; відновлення дізнання як самостійної форми досудового розслідування тощо. Реалізація останньої пропозиції дозволила б сконцентрувати розслідування злочинів невеликої і середньої тяжкості в штатних підрозділах дізнання, які й спрямовували б кримінальні справи до суду з обвинувальним висновком. Це дало б змогу слідчим органів внутрішніх справ зосередитися на розслідуванні тяжких і особливо тяжких злочинів.

з виступу на науково-практичній конференції
«Проекти КПК та проблеми сучасного стану кримінально-процесуального законодавства» (Харків, 6 лютого 2008 р.)

Лобойко Л. М.
д-р юрид. наук, доцент,
професор кафедри кримінального процесу
Дніпропетровський державнийуніверситет внутрішніх справ


підстави реформування кримінально-процесуального законодавства у частині регламентації досудового провадження

1. Досудове провадження здійснюється до суду і для суду. Однак це не дає підстав для тверджень про те, що досудове провадження поступається за своїм значенням судовому провадженню, бо саме тут вирішуються питання про початок кримінального процесу і створення належних умов для розгляду кримінальної справи у суді.

2. Перед тим, як розпочати реформувати законодавство, у першу чергу, слід визначитися із підставами реформування. Реформувати доцільно тільки те, що якимось чином гальмує розвиток того чи іншого явища чи процесу. У зв’язку з цим виникає запитання: чи доцільно реформувати сучасне досудове провадження ? Правильною відповідь на це запитання буде лише тоді, коли учені і практики обґрунтують наявність підстав до реформування. Якщо застосовувати процесуальну термінологію, то приймати рішення про реформування досудового провадження можна лише встановивши підстави до цього.

Як на мене, то такі підстави, безперечно існують. Лише лінивий зараз не критикує сучасне досудове провадження за його заформалізованість, відсутність у учасників провадження можливостей для повноцінного змагання, тобто відстоювання власних прав та законних інтересів. Саме ці обставини - заформалізованість та відсутність умов для реалізації принципу змагальності - і є підставою для здійснення реформи кримінально-процесуального законодавства в частині регламентації досудового провадження в Україні.

3. Заформалізованість. «Діяти формально» означає виконувати ту чи іншу дію, приймати те чи інше рішення без урахування обставин конкретної кримінальної справи, того становища, у якому опинився на конкретний час провадження у кримінальній справі той чи інший її учасник. У той же час посадовець, що провадить процесуальні дії і приймає процесуальні рішення перебуває «під прикриттям» закону, точніше - тих формальностей, що містяться у законі. Але чи здатна подібна діяльність забезпечити повну і всебічну реалізацію прав і законних інтересів осіб, що залучаються до кримінального судочинства ? Очевидно, що ні.

Із цієї ситуації може бути два варіанти виходу.

1) Передбачити у кримінально-процесуальному законі усі можливі життєві обставини, що можуть виникати під час провадження у всіх кримінальних справах і формалізувати таким чином усі дії і рішення державних органів та їхніх службових осіб, уповноважених на ведення кримінального процесу.

Заформалізувати усі дії і рішення органів і службових осіб, які ведуть кримінальний процес неможливо. Більш того, прагнення до охоплення процесуальною формою усіх дій і рішень, по-перше, є проявом «юридичного романтизму» (юридичного максималізму), бо давно є очевидним той факт, що врегулювати у праві усі життєві ситуації неможливо; а, по-друге, - небезпечним для реалізації прав і законних інтересів суб’єктів кримінального процесу. Особливо законних інтересів, бо вони, на відміну від прав, не виписані у кримінально-процесуальному законі. Посадовець, який веде кримінальний процес, прикриваючись формулою «я дію відповідно до закону», має повне право не вчиняти дій, спрямованих на реалізацію законних інтересів, бо вони прямо у законі не передбачені.

2) Врегулювати у законі лише основні питання провадження у кримінальних справах (права суб’єктів; загальні правила збирання, перевірки та оцінки доказів; підстави і порядок застосування заходів процесуального примусу тощо).

Не врегулювання окремих дрібних (формальних) питань провадження не в змозі завдати суттєвої шкоди ефективності кримінального судочинства взагалі і забезпеченню прав та законних інтересів суб’єктів процесу. Більш того, такий підхід дасть можливість шляхом зменшення непотрібних формальностей вивільнити сили державних органів для здійснення «живої» діяльності. У практиці діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду виконується досить значний обсяг діяльності, притаманної лише для кримінального судочинства, але не врегульованої нормами кримінально-процесуального права. Вона є вкрай необхідною для забезпечення ефективності кримінального процесу. Так, наприклад, розслідування жодного злочину не обходиться без висунення версій. Їх висунення у кримінальних справах не передбачене законом, але це не заважає у кожній кримінальній справі висунути як мінімум дві версії: 1) злочин вчинено; 2) злочину не було вчинено.

Заформалізованість досудового провадження проявляється у багатьох нормах кримінально-процесуального права. Прикладом може слугувати положення щодо визнання особи потерпілим. Доки посадовець, який здійснює кримінальний процес, не прийме рішення про визнання потерпілим, особа, у кращому випадку, матиме процесуальний статус свідка. Такий статус позбавляє права на заявлення клопотань, відводів тощо, тобто суттєво обмежує її можливості досягти позитивного результату.

Іншим прикладом формалізму у досудовому провадженні є регламентація давання слідчим і виконання органом дізнання доручень у порядку ч. 3 ст. 114 КПК України. На практиці процес виконання доручень розтягується на дев’ять етапів: 1) складання слідчим доручення; 2) направлення його до відділу документального забезпечення та режиму; 3) реєстрація доручення у цьому відділі і спрямування його до начальника органу дізнання; 4) розгляд доручення начальником органу дізнання і визначення виконавця; 5) спрямування (через відділ документального забезпечення та режиму) доручення конкретному виконавцю (наприклад, оперуповноваженому); 6) виконання останнім доручення і оформлення відповідних матеріалів; 7) подання матеріалів виконання доручення начальнику органу дізнання; 8) підписання начальником супровідного листа і направлення матеріалів до відділу документального забезпечення та режиму; 9) одержання слідчим матеріалів виконання доручення.

Враховуючи, що максимальний строк виконання доручення складає десять днів, а формальні моменти його виконання займають дев’ять етапів, то про якість виконання доручення годі й говорити.

4. Відсутність належних умов для повноцінного змагання проявляється у неможливості сторін кримінального переслідування і захисту отримати інформацію про докази, які є у процесуального супротивника, а також у різних, нерівноцінних можливостях для збирання доказів.

Непоінформованість є небажаною як для сторони переслідування, так і для сторони захисту. Але й повна поінформованість сторні про усі «кроки» «супротивника» є вкрай небезпечною для досягнення цілей досудового провадження і виконання усіх його завдань. Тому тут має бути віднайдена якась «золота середина».

По суті, чинне законодавство питання втаємничення доказів однієї сторони від іншої протягом досудового провадження регулює таким чином, що сторона захисту має (хоч і обмежений) доступ до матеріалів кримінальної справи. А от по завершенні провадження сторона захисту має значні переваги, бо у неї відсутній обов’язок надати стороні переслідування ті матеріали, які вона здобула самостійно під час провадження. Тому у цій частині кримінально-процесуальне законодавство має бути реформоване шляхом запровадження інституту «взаємного відкриття матеріалів досудового провадження». Запровадження даного інституту дозволить уникнути ситуацій, що є непоодинокими у судовій практиці, коли сторона захисту надає під час судового розгляду справи матеріали, про які у сторони обвинувачення немає жодних відомостей. Такі дії сторони захисту, як правило, мають наслідком повернення судом кримінальної справи для провадження додаткового розслідування, що розцінюється як негатив у діяльності органів дізнання, досудового слідства і прокурора.

Гордієнко М. І. 
канд.юрид.наук,
заст. начальника ННІ ПФПСД ХНУВС


СУДОВИЙ ЗАХИСТ ЯК ПРОВІДНА ФОРМА ЗАХИСТУ ПРАВ СЛІДЧИХ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
У СФЕРІ ПРАЦІ ТА ВІДПОЧИНКУ


Під формами захисту прав, свобод, обов’язків і законних інтересів людини і громадянина в юридичній літературі розуміється встановлений порядок захисту, який здійснюється тим або іншим юрисдикційним органом в залежності від його правової природи.

В якості критерію класифікації форм захисту прав, свобод, обов’язків і законних інтересів людини і громадянина виступає природа юрисдикційного органу. Застосування цього критерію дозволяє виділити дві форми захисту: судову та несудову. Судова форма захисту здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції. Несудова форма включає в себе захист прав в адміністративному порядку та громадсько-правовий захист.

Серед форм захисту трудових прав слідчих органів внутрішніх справ судовий захист має особливе значення, оскільки судовий порядок захисту прав набагато ефективніший за несудовий, що обумовлено наступними факторами:

  • специфічна функція держави – правосуддя – знаходиться у виключній компетенції судів;

  • в системі державних органів суди займають відокремлене положення, при прийнятті рішень вони самостійні та незалежні від інших гілок державної влади;

  • суди спеціально утворені для здійснення правосуддя, а для інших юрисдикційних органів правовий захист являється одним з напрямків діяльності.

Судовий захист виступає важливою юридичною гарантією державного захисту прав, свобод, обов’язків та інтересів людини і громадянина, а владні повноваження, якими наділені суди, дозволяють їм здійснювати покладені на них завдання максимально ефективно.

Право слідчих органів внутрішніх справ на судовий захист є конкретним проявом конституційного права громадян України на судовий захист прав і свобод (ст. 55 Конституції України). Це право відображає юридичний звязок між фізичною особою та державою, де остання бере на себе захист прав та інтересів перших, утворюючи для цього спеціальний орган – суд, та покладає на нього обовязок по здійсненню захисту субєктивних прав [41, с.18]. Конституційне право на судовий захист належить всім громадянам України до можливого зазіхання на їх права, свободи та законні інтереси і надається у випадку зазіхання.

Це обумовлює специфіку змісту конституційного права на судовий захист. З однієї сторони, у громадянина є юридична можливість звернутися до суду у випадку порушення або оспорювання суб’єктивних прав, які йому належать. З іншого боку ця можливість забезпечується обов’язком держави утворити умови та передумови для того, щоб ця можливість була безпосередньо реалізована.

Слід зазначити, що конституційне право на судовий захист є гарантією всіх інших прав, свобод, обов’язків та інтересів людини.

Праву на судовий захист властиві всі ознаки любого суб’єктивного права. Воно є суб’єктивним тому, що належить конкретному суб’єкту, а саме, з огляду на тематику нашого дослідження, працівникам органів внутрішніх справ. Воно представляє собою можливість відповідної поведінки (звертання до суду), яка забезпечується державою та правом шляхом утворення юридичних та соціальних гарантій незалежності та неупередженості судової влади, а також законодавчого закріплення можливостей судового захисту.

Достатньо довгий час порушення прав як слідчих, так и інших працівників органів внутрішніх справ не могли бути оскаржені в суді. Причини відсутності судового захисту прав працівників органів внутрішніх справ в літературі звичайно пояснювалися специфічністю даного виду державної служби та розцінювалися як одна з особливостей служби в органах внутрішніх справ, наряду з відсутністю системи громадського контролю та прокурорського нагляду. Але на наш погляд, така ситуація була пов’язана з існувавшим раніш суворо імперативним характером відносин між державою та особистістю, які торкалися і правового статусу працівників органів внутрішніх справ. Тому, всі спірні ситуації, які виникали, вирішувались в порядку вертикальної ієрархічної підлеглості.

Демократичні зміни, що відбуваються в українському суспільстві, не могли не торкнутися правової сфери життя суспільства. Утілення принципів правової держави пов’язано з тим, що верховенство права проявляється у всіх найбільш важливих областях життя. Разом з тим зросли роль і значимість особистості в соціумі. Все це зумовило реалізацію в законодавстві гуманістичного підходу до прав, свобод, обов’язків та інтересів особистості, людина та її потреби були поставлені в центр всієї правової системи.

Все це не могло не відбитися на правовому регулювання діяльності працівників органів внутрішніх справ. Сьогодні можна констатувати, що законні і підзаконні нормативні акти, які закріплюють їх права в соціальній сфері, в сфері регулювання порядку проходження служби в органах внутрішніх справ, достатньо демократичні.

Янович Ю. П. 
канд. юрид. наук, доцент,
начальник НДЛ з проблем профілактики
та розслідування злочинів ННІ ПФПСД ХНУВС


РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА: ЕВОЛЮЦІЯ ЧИ РЕВОЛЮЦІЯ ?

Україна належить до числа небагатьох держав на пострадянському просторі, де до цього часу не прийнято новий Кримінально-процесуальний Кодекс. Однією з причин такого стану є різне бачення вітчизняними політиками, науковцями, практичними працівниками шляхів подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства. Відсутність єдиної стратегії його реформування призвела до того, що в Україні з’явилися два альтернативних проекти КПК, які істотно відрізняються в підходах до визначення порядку провадження в кримінальних справах, а саме: проект від 18.11.2005 року № 3456-д (поданий народними депутатами України В. Р. Мойсиком, О. М. Бандуркою, Ю. А. Кармазіним та іншими), розглянутий Верховною Радою України в першому читанні і її постановою від 15.12.2005 року взятий за основу (далі – проект КПК № 3456-д), та проект, підготовлений робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (далі – альтернативний проект КПК). Проект КПК № 3456-д можна розглядати як класичну нормативну модель кримінального процесу змішаної форми, що притаманний Україні. Головна ж ідея альтернативного проекту КПК пов’язана з побудовою вітчизняного кримінального судочинства в цілому та, зокрема, стадії досудового розслідування на засадах змагальності. Можна без перебільшення констатувати, що прийняття останнього проекту КПК законодавцем призведе до революційних змін у кримінально-процесуальній діяльності, особливо на досудових стадіях. Саме ця обставина стала причиною загострення дискусії серед фахівців щодо питання: яким шляхом повинно розвиватися в подальшому кримінально-процесуальне законодавство України – еволюційним чи революційним?

Зміст альтернативного проекту КПК свідчить про наявність у розробників прагнення до новаторства, що, безумовно, є прогресивним. Ряд положень проекту, зокрема, пропозиції щодо спрощення процедури початку досудового розслідування, диференціації порядку розслідування в залежності від тяжкості кримінально-караних діянь, додержання розумних строків під час досудового та судового проваджень, встановлення належних механізмів отримання безоплатної правової допомоги підозрюваними, обвинуваченими, потерпілими, впровадження елементів відновного і примирного правосуддя, заочного судового провадження, скасування інституту направлення судом справи на додаткове розслідування тощо, заслуговують на підтримку, вимагають переосмислення та реалізації в кримінально-процесуальному законодавстві України. Разом з тим, думається, що новаторські устремління не повинні йти в розріз із вітчизняними традиціями та історичним досвідом законотворення, фундаментальними положеннями процесуальної теорії.

Значна кількість положень альтернативного проекту КПК є дискусійними та такими, що викликають критичні зауваження. Важко погодитися із розробниками в тому, що потерпілого слід відносити до «інших учасників кримінального провадження» поряд із свідками, спеціалістами, експертами, понятими тощо. У вітчизняній процесуальній теорії потерпілого традиційно вважають учасником процесу, який має у справі свій інтерес і представляє сторону обвинувачення. У ч.1 ст.36 проекту передбачено, що підозрюваний чи обвинувачений може мати одночасно не більше трьох захисників. У нормативно-правових актах, які регулюють право підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі й міжнародних, не існує якихось обмежень щодо кількості захисників, котрих може запросити підозрюваний або обвинувачений. Таку редакцію частини першої цієї статті можна вважати такою, що обмежує їх право на вільний вибір захисника. Назва глави 3 Розділу ІІІ «Негласні слідчі дії» є некоректною, бо в ній використовуються несумісні поняття. Слідчі дії не можуть бути негласними, оскільки вказана ознака притаманна оперативно-розшуковій діяльності. Сприйняття положень цієї глави законодавцем фактично призведе до зрощування кримінально-процесуальної і оперативно-розшукової діяльності. Крім того, більшість із негласних слідчих дій, які згадуються в названому проекті КПК, ідентичні оперативно-розшуковим заходам, передбаченим статтею 8 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність». Водночас, альтернативний проект КПК взагалі не регламентує провадження таких слідчих дій як очна ставка та виїмка. Положення проекту про встановлення винності особи судовим наказом суперечать принципу презумпції невинуватості. Питання про винність особи та її покарання повинні бути вирішені в обвинувальному вироку суду, що набрав законної сили. Надзвичайно спірною є й ст. 463 проекту, котра надає суду касаційної інстанції право постановити свій вирок, хоча, як відомо, у касаційній інстанції судове слідство не провадиться, а, значить, мова не може йти про вирок суду як підсумкове рішення перегляду справи.

Головна вада альтернативного проекту КПК полягає в тому, що його зміст не відповідає уявленням про форми кримінального процесу, а це – серйозна методологічна помилка. В Україні історично склався кримінальний процес змішаної форми з поділом усього провадження в справах на дві частини: досудове та судове, які побудовані на різних засадах. Досудове провадження здійснюється з обмеженням принципів гласності та змагальності. Судовий розгляд – навпаки, із суворим дотриманням начал відкритості, змагальності та диспозитивності. У зв’язку з цим викликає заперечення запропонована розробниками концепція досудового провадження, яке після повідомлення особи про підозру у вчиненні злочину здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів (ст. 15 проекту). По суті, автори альтернативного проекту КПК нав’язують Україні змагальну форму кримінального судочинства, що притаманна Великобританії, США тощо. З позицій процесуальної теорії ідея змагальної побудови досудового провадження є утопічною. Якщо головні дійові особи під час досудового розслідування - сторони, а не слідчий, то закономірно постає питання про доцільність існування такої стадії взагалі. Думається, що в кримінальному процесі змішаної форми можна говорити лише про певні елементи змагальності на стадії досудового розслідування.

Сфера кримінального судочинства є консервативною, надзвичайно чутливою до будь-яких змін, тому більш прийнятним для кримінально-процесуального законодавства України є еволюційний, поступальний шлях його подальшого розвитку із оптимальним поєднанням новаторства і традицій.

Кузьмінова В. Ю. 
канд. юрид. наук,
начальник кафедри кримінального процесу ННІ ПФПСД ХНУВС


ПРОТИРІЧЧЯ – ДЖЕРЕЛО РОЗВИТКУ
КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА


Серед різноманіття сфер діяльності неможливо знайти таку, в якій би не існувало протиріч, та не були б потрібні певні зусилля для їх запобігання. Сфера кримінально-процесуальної діяльності – не виключення. На жаль, сучасна юридична наука приділяє недостатньо уваги вивченню протиріч кримінально-процесуального і суміжних з ним галузей права. Адже між теоретико-практичними потребами і можливостями сучасної кримінально-процесуальної теорії, між нуждами слідчої й судової практики і чинним кримінально-процесуальним законодавством існує велика невідповідність.

Дослідження протиріч в кримінальному судочинстві в даний час набуває особливого значення, оскільки воно безпосередньо пов’язане з усуненням прогалин в кримінально-процесуальному законодавстві, практикою вдосконалення кримінального судочинства, що є одним з найважливіших аспектів судово-правової реформи.

Однією з форм виразу протиріч в кримінальному судочинстві є питання – основна частина стратегії дослідження доказів, оскільки воно лежить у підставі представлення доказів. Питально-відповідна форма спілкування суб’єктів процесу направлена на створення фактичного матеріалу для суду.

Наступною формою є парадокс. Парадоксальна думка – значить несподівана, незвична, така, що різко розходиться із загальноприйнятою, традиційною думкою з даного питання. Кажучи про кримінальне судочинство, слід помітити, що воно парадоксально вже по своєму призначенню, оскільки здійснює одночасно кримінальне переслідування, покарання винного, а також захист особи від незаконного засудження. Це виглядає найпротиприродніше, а тому і парадоксально, оскільки функції обвинувачення і захисту зосереджені на стадії досудового розслідування в одних руках (прокурора, слідчого).

Формою виразу протиріччя в кримінальному судочинстві є також абсурд. С.І.Ожегов визначає абсурд як «безглуздість, нісенітницю». Абсурдним є обвинувачення свідомо невинної людини в тяжкому злочині або відкритий напад неозброєної особи на групу озброєних людей. Абсурдний також вирок суду до смертної кари, оскільки сенс вироку – в покаранні, яке сприяє подальшому розкаянню і можливому перевихованню людини.

Кримінальний процес під час свого історичного розвитку постійно випробовував (і випробовує) на собі вплив заперечення, внаслідок чого склалися три основні типу процесу: обвинувальний, розшуковий і змагальний. Їх поєднання утворює змішаний процес. Заперечення – рушійний початок всякого розвитку. Воно передбачає спадкоємність, зв’язок нового із старим, а тому також є формою виразу протиріччя в кримінальному процесі.

Найбільш гострою формою виразу протиріч в кримінальному судочинстві є конфлікт, що розглядається як зіткнення протилежно направлених інтересів суб’єктів взаємодії або позицій сторін. Найпереважніший і доцільний в кримінальному процесі конфліктно-дозвільний орган – це суд, що є ключовою ланкою в розрішенні та усуненні протиріч як процесуального, так і матеріального характеру.

Таким чином, протиріччя в кримінальному судочинстві мають багатообразні форми, які служать джерелом руху процесу. Протиріччя є стимулом для його вдосконалення. Їх можна згладити або подолати. Не слід прагнути до виключення протиріч, оскільки без них не буде ні суперечки, ні проблеми між сторонами, а отже, і кримінально-процесуальної діяльності, котрій потрібен поштовх у вигляді протиріччя між сторонами обвинувачення і захисту. Об’єктивні протиріччя між обвинуваченням і захистом викликані природними відмінностями їх інтересів, тому вирішення проблеми рівності сторін полягає в наданні їм прав відповідно до вимог, які не суперечать кримінально-процесуальним нормам і положенням Конституції України.

Діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду по обґрунтованому застосуванню кримінально-процесуальних норм забезпечує виконання правил поведінки учасників кримінального процесу. Тому кримінально-процесуальну діяльність слід характеризувати як складну форму державної діяльності, що виконується компетентними державними органами, які забезпечують дотримання учасниками процесу «правил поведінки» відповідно до вимог закону, сприяючи вирішенню протиріч в кримінальному судочинстві.

До подібного роду протиріч відносяться:

  • протиріччя між нормами кримінально-процесуального закону, що дозволяють по-різному трактувати і застосовувати ці норми;

  • протиріччя між кримінально-процесуальним законом і підзаконними нормативними актами;

  • протиріччя між Конституцією України і КПК;

  • протиріччя між нормами КПК і іншими галузевими законами.

Таким чином, призначення кримінального процесу за допомогою сил і засобів, встановлених законом, вирішувати протиріччя, що виявляються в кримінальному судочинстві, з метою захисту прав і законних інтересів осіб і організацій, потерпілих від злочинів, а також для здійснення кримінального переслідування і призначення винним справедливого покарання.

Бондаренко О. О. 
канд. юрид. наук, старший науковий співробітник НДЛ
з проблем профілактики та розслідування
злочинів ННІ ПФПСД ХНУВС


УДОСКОНАЛЕННЯ ЮРИДИЧНОЇ ТЕХНІКИ ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК РЕФОРМУВАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Спроба реформувати кримінально-процесуальне законодавство України супроводжувалася розробкою низки проектів Кримінально-процесуальних кодексів, у яких концептуальні питання процедури кримінального судочинства висвітлювалися досить по різному. Ознайомившись із змістом останнього проекту Кримінально-процесуального кодексу України станом на 21.05.2007 р., підготовленого робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, вважаю за необхідне звернути увагу на деякі його положення, котрі потребують подальшого теоретичного дослідження та належного вирішення.

Так, згідно з ч. 1 ст. 27 проекту КПК державним обвинувачем є службова особа органу прокуратури, до компетенції якої разом з іншими повноваженнями відносяться також подача слідчому судді клопотання про застосування заходів процесуального примусу, пред’явлення обвинувачення та складання обвинувального акту. Слід зазначити, що відповідно до норм зазначеного проекту виконання вказаних дій є прерогативою лише прокурора, що свідчить про неприйнятне, на мою думку, обмеження процесуальних повноважень слідчого. Разом з цим, вищевказані положення проекту КПК суперечать ст. 121 Конституції України, згідно з якою прокуратура позбавляється функції досудового розслідування після сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, котрі регулюватимуть її функціонування, про що зазначено у п. 9 Перехідних положень Основного закону. Вважаю, що подібні норми проекту КПК не повинні суперечити конституційним положенням та їх дія має бути розрахована на перспективу.

Хотілося б також звернути увагу на положення ст. 62 проекту КПК, згідно з якою спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Таке загальне розуміння терміну «спеціаліст» у кримінальному судочинстві, на мою думку, є занадто надмірним. Участь цього суб’єкта повинна обмежуватися лише межами слідчої чи судової дії. У інших випадках вищевказане тлумачення даного терміну призводить до логічної поставки питання щодо процесуального оформлення результатів діяльності спеціаліста поза межами цих дій. Можливо у проекті КПК доцільно передбачити процесуальні особливості участі у кримінальному судочинстві таких суб’єктів як «обізнаний свідок» та «консультант».

Думається, що у проекті КПК початок досудового розслідування повинен мати більш детальну процесуальну характеристику. Так, зокрема, залишається незрозумілою сутність “іншого джерела” інформації, з якого органу розслідування стають відомі обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення (ст. 185 проекту КПК). Невизначеним залишається також питання щодо процесуального оформлення акту про початок досудового розслідування.

На мій погляд, викладення ч. 1 ст. 186 проекту КПК наступним чином: «досудове розслідування має бути закінчене у розумний строк» є не зовсім вдалим, оскільки таке формулювання завдяки його відносності може призвести до випадків необґрунтованого затягування початкового етапу процесуальної діяльності.

У проекті КПК, що аналізується, доцільно також визначити органи досудового розслідування, як це було зроблено у інших попередніх проектах КПК. Крім цього, у низці статей даного проекту використовується термін «слідчий суддя», хоча окремої норми, яка б визначала процесуальний статус цього суб’єкта, у ньому не передбачено.

Слінько С. В. 
канд. юрид. наук,
доцент кафедри кримінального процесу ННІ ПФПСД ХНУВС


ПРО СПІРНЕ ПОНЯТТЯ ПРАВОСУДДЯ

Конституція України не тільки виділила теорію розподілу властей, але розмежувала їх функції, та визначила механізм взаємодії. Судова влада, як одна з гілок державної влади, є самостійною, незалежною гілкою, а головне її призначення це забезпечення захисту прав та свобод людини і громадянина.

Судова влада, будучи за своєю природою діяльністю судових органів, реалізується виключно за допомогою правосуддя. Правосуддя – це діяльність судді, колегіального суду, по вирішенню суперечок та юридичних конфліктів, яка здійснюється за допомогою процесуальної форми, за результатом якої суддя постановляє вирок.

Суддя розглядає кримінальну справу здійснює судовий контроль. Функція судового контролю у досудовому проваджені по кримінальних справах об’єктивно виражена у формі правосуддя. Судовий контроль у досудових стадіях визначається з урахуванням ст. 6 Європейській конвенції  «Про захист прав людини та основних свобод», а також  ст. 29-32 Конституції України, оскільки кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.

Важливим чинником у зміцненні правосуддя є закріплений в Конституції, в КПК України, принцип змагальності, який повинен служити фундаментом подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства. Змагальність, на думку одних вчених, це спосіб дослідження та оцінки доказів. На думку інших, це спосіб реалізації трьох самостійних функцій: звинувачення, захисту і вирішення справи.1

М. С. Строговіч суть змагальності бачив в розділі функцій звинувачення, захисту та вирішені справи між судом і сторонами. При цьому функцію звинувачення повинен виконувати слідчий, потерпілий, державний обвинувач (прокурор), функцію захисту – сам обвинувачений та його захисник, а вирішення справи здійснюється судом.2

Досудове і судове слідство має основну ціль - це дослідження обставин кримінальної справи. Як слідчий, так і суддя виконують одне загальне завдання досліджування обставин кримінальної справи. Судове провадження повинно завершуватися вироком судді, правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Звертаючись до функціонуючого судочинства, на основі принципу змагальності сторін (ст. 16-1 КПК України) можна відзначити, що досудове провадження обережно робить спробу перейти від репресивного до охоронного типу судочинства. Тому ми виступаємо за зміну ст. 102 КПК України та перевід слідчого до судового слідчого. Функція слідчого якісно повинна змінитися, судовий слідчий не буде вести кримінальне переслідування (звинувачення), а забезпечувати функцію вирішення справи на етапі досудового провадження. Контрольна функція в досудовому проваджені зміниться, якщо судовий слідчий належатиме до судової влади.

Критикуючи авторів концепції кримінально-процесуального законодавства слід виступили за введення повної змагальності досудового слідства. Функцію звинувачення повинен виконувати прокурор, функцію захисту – обвинувачений, цивільний відповідач, захисник (адвокат), а слідчий повинен здійснювати дослідження обставин справи і ухвалювати рішення під контролем судової влади.

Розширення сфери функціонування судової влади, підвищення її ролі в реалізації конституційних прав громадян законодавство та практика повинні шукати нові шляхи як по підвищенню ефективності правосуддя у досудовому проваджені, так і взаємодії прийняття рішень на етапах судового по розгляду кримінальної справи.

Суд як орган судової влади покликаний забезпечувати судовий захист не тільки в судочинстві, але і у досудовому проваджені. Ці функції успішно міг би  це забезпечувати судовий  слідчий.  Даний вид судового контролю повинен стати універсальним контролем вільного доступу до правосуддя. Введення посади слідчого судді дозволить забезпечити ефективність судового  контролю судочинства.

Уваров В. Г. 
канд. юрид. наук
перший заст. Начальника
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconНаукові школи університету Наукова школа “Протидія організованій злочинній діяльності: управлінські, правові, економічні, психологічні аспекти” Долженков Олександр Федорович
Кафедрі оперативно-розшукової діяльності (2004 р.). Сфера наукових інтересів: оперативно-розшукова діяльність органів внутрішніх...
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconПитання на іспит з кримінального процесу україни для студентів 3-го курсу
Завдання кримінального процесу, його роль в державному механізмі контролю над злочинністю
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconЗаявка на участь у роботі Молодіжної міжвузівської науково-практичної конференції (дистанційна) «Сучасні проблеми підготовки майбутніх фахівців в умовах євроінтеграційного процесу»
«Сучасні проблеми підготовки майбутніх фахівців в умовах євроінтеграційного процесу»
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconПовідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Обов’язкові реквізити та зміст протоколу про проведення слідчої (розшукової) дії. Процесуальні вимоги до постанови про обрання запобіжного заходу
Процесуальні вимоги до повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconЛекція №2. Принципи кримінального процесу поняття, значення І система принципів кримінального процесу згідно з твердженнями В. Даля принцип наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа
В українській мові під засадою розуміють основне вихідне положення якої-небудь системи. В сучасній російській мові під принципом...
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconЛекція №1. Поняття І сутність кримінального процесу. Поняття, завдання І зміст кримінального процесу
Конституція України є Основним Законом нашої держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних...
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconГрибенюкова Ганна Володимирівна 097-389-60-88 Проблеми удосконалення кримінального І кримінально-процесуального закон
Проблеми удосконалення кримінального І кримінально-процесуального законодавства на сучасному етапі
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconТема 1: Суть, завдання І основні поняття кримінального процесу
Який з перерахованих видів діяльності є однією з кримінально-процесуальних функцій
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconТема 1: Поняття, суть, завдання та система кримінального процесу України. Предмет І система курсу
Який з перерахованих видів діяльності є однією з кримінально-процесуальних функцій
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconТема 1: Поняття, суть, завдання та система кримінального процесу України. Предмет І система курсу
Який з перерахованих видів діяльності є однією з кримінально-процесуальних функцій
Сучасні проблеми кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності iconШановні студенти, магістри, аспіранти, молоді науковці!
«Сучасні проблеми підготовки майбутніх фахівців в умовах євроінтеграційного процесу»
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи