Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича icon

Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича




Скачати 280.01 Kb.
НазваТетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Дата30.07.2012
Розмір280.01 Kb.
ТипДокументи

© Тетяна Радзиняк

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


ВПЛИВ ПРОЦЕСІВ ГУМАНІЗАЦІЇ ТА ГУМАНІТАРИЗАЦІЇ

НА СТАНОВЛЕННЯ ГУМАНІТАРНО-НАУКОВОЇ ПАРАДИГМИ


Досліджується взаємозв’язок між процесами формування нової гуманітарно-наукової парадигми знання та гуманізацією й гуманітаризацією науково-пізнавальної діяльності.

Ключові слова: гуманізація, гуманітаризація, гуманітарно-наукова парадигма.

Сьогодні досить активно дискутується питання про зміну гуманітарної парадигми, в чому дослідники-методологи добачають одну з основних тенденцій подальшого розвитку науки. Таке парадигмальне зрушення вони пов’язують із доконечністю формування нової гуманістично зорієнтованої дослідницької позиції, здатної спонукати вченого до переосмислення фундаментальних теоретичних уявлень про людину, світ, суспільство, що допоможе людству в розв’язанні глобальних і багатьох інших проблем, які виникли внаслідок однобічно спрямованої науково-пізнавальної діяльності.

Актуальність означеної теми продиктована теоретичною та практичною значимістю дослідження передумов і причин парадигмального зрушення, специфіки процесів перетворення сучасної науки, пов’язаних зі зміною її основ, таких як філософія, логіка, методологія, що досить часто визначається як інтелектуальна революція. Надзвичайно важливим у процесі такого перетворення є врахування всіх недоліків попередньої парадигми, які піддаються сьогодні критичному аналізу та недопущення їх у подальшому розвитку науки.

^ У загальному вигляді проблема зміни гуманітарної парадигми дістала найбільш глибоке вираження у представників німецької філософії, які були у свою чергу послідовниками та критиками німецької класичної філософії, зокрема її ідеалізму і разом з тим усієї новоєвропейської філософії. До таких представників належать В.Дільтей, Ф.Ніцше, Е.Гусерль, М.Шелер, М.Гайдгер, а також їхні учні та опоненти – Г.Міш, Ф.Розенцвейг, М.Бубер, О.Розеншток-Хюссі та ін. З цими мислителями пов’язана трансформація західної метафізики, найважливішою стороною якої була й залишалась основна проблематика гуманітарного мислення.

Серед доробку сучасних представників велике теоретичне та методологічне значення для дослідження становлення та розвитку гуманітарної парадигми мають праці таких науковців, як О.Агапов, Е.Агацці, В.Алтухов, Л.Горєліков, В.Кохановський, С.Кримський, М.Марчук, Б.Починок, В.Пуляєв, М.Савостьянова, Г.Тульчинський, В.Швирьов, В.Чуйко та ін.

Метою нашої розвідки є з’ясування впливу поширених у сучасній науці процесів гуманізації та гуманітаризації на становлення сучасної гуманітарно-наукової парадигми.

Знаковим для гуманітарних наук стало ХІХ століття, коли вони остаточно вже сформувались і виокремились у відносно самостійні дисципліни, а також стали центром філософської проблематики, що зумовило доконечність радикального та кардинального переосмислення всієї філософської традиції.

Гуманітарно-методологічне зрушення в новітній філософії науки, як зазначає М.Марчук, було зумовлене зовнішніми та внутрішніми причинами. На початку ХХ століття докорінно змінилась історична соціокультурна ситуація, збагнути яку вже не можна було за допомогою традиційної наукової парадигми. Надзвичайний вплив на розвиток філософської та наукової думки мала Перша світова війна та її наслідки, що призвело до руйнування численних міфів високої раціональності, в результаті чого, вперше ставиться питання про ціну наукового знання та технічного прогресу. Виникає питання про більш адекватні підходи, які б включали у пізнавальний процес те, що класична наука тривалий час намагалась ігнорувати (відчуття, цінності, інтуїція тощо). “Крім того, потрібна була «критична маса» наук, які претендували на особливий гносеологічний статус, аби філософія звернула на них увагу й спробувала підвести їх під загальне поняття «гуманітарні науки», що фактично в цей час і сталося” [7, с.169].

Зміни історичного світу призвели до трансформації парадигми, значення якої людство не усвідомило й досі. Суть цієї інтелектуальної революції Г.Гадамер відзначає як «перехід від світу науки до світу життя» [3, с.7], в результаті чого наукова картина світу знову стала людиномірною. Мислителі цієї доби дійшли висновку, що “ми живемо не для того щоб мислити, а навпаки, мислимо для того щоб вижити” [8, с.245]. Однак, оскільки це був час домінування позитивізму, таке перетворення не було належно оцінене, а тому залишилося мало ким поміченим.

Новою сферою взаємодії філософії та гуманітарних наук у ситуації кризи традиційної парадигми став суспільно-історичний «світ життя» (термін Е.Гусерля). Це сталося саме в німецькій філософії, в якій знайшло своє теоретичне відображення специфічне ставлення німецького (германського) духу до історії, а відтак до гуманітарних наук – «наук про дух». В.Дільтей з цього приводу писав, що “германський дух на відміну від духу англійського чи французького живе усвідомленням історичної тяглості… Звідси історична глибина германського духу, в якому минуле постає моментом історичної свідомості сьогодення” [5, с.405]. І справді, філософія гуманітарних наук принципово можлива лише там, де минуле є моментом історичної свідомості сьогодення. Саме цим пояснюється провідна роль посткласичної німецької філософії в сучасній гуманітарній філософії та її вплив на становлення сучасної гуманітарно-наукової парадигми.

В Україні, так само як і в інших пострадянських державах, зміна гуманітарної парадигми здійснюється з великими труднощами, оскільки вона збіглася з катастрофічним розривом тієї «історичної тяглості», на якій вона ґрунтується, будучи понівеченою комуністичним експериментом. Замаскована під гуманізм ідеологія призвела до втрати зв’язку із гуманітарно-науковою сутністю суспільного поступу.

Та незважаючи на відсутність традиції, набутий історичний досвід дозволяє сподіватися на відновлення розірваного духу, встановлення втраченого зв’язку. Ця впевненість ґрунтується на переконанні, що потенціал гуманітарно-наукової парадигми актуалізується в тих аспектах, які не можуть бути реалізовані в інших інтелектуальних контекстах, враховуючи досвід і допущені помилки як світової та і української філософської думки. Усвідомлення історичного досвіду сучасності дозволяє відновити із середини розірваний зв’язок часів. Саме це і є завданням філософії науки, яка вибудовує новітню гуманітарно-наукову парадигму, покликану стати методологічною основою не тільки гуманітарного, а й природничо-наукового знання. Гуманітарно-наукова парадигма – це методологічна модель пізнання людини за мірками її власної, суб’єктивної, ціннісно-смислової сутності та поширення відповідних вимог на сферу людського спілкування. Таке пізнання не слід ототожнювати з якоюсь особливою формою науки, яка включає лише не-природничонаукове знання. “Це швидше погляд на науку загалом у контексті «скінченого (історичного) розуму»” [7, с.169].

На тлі глобальних проблем сучасності досить чітко вираженим стає технократичне затьмарення історичного розуму сучасної науки, свідченням чого є взаємна боротьба духу й тіла, що сягає своїми коренями часів загальновідомої диференціації наук. Тенденція до поділу знання (започаткована представниками новочасної науки) на експериментальне, доказове, природничонаукове (Sciences) і гуманітарне (humanities), яке стосується сфери духовного досвіду, присутня в науці й нині, незважаючи на численну кількість публікацій, присвячених доконечності взаємозближення та взаємооб’єднання цих сфер знання. Головною причиною такого стану справ є неготовність представників різних галузей знання йти на компроміс, а також небажання змінювати усталену систему цінностей та ідеалів. Як наслідок, у науці відбувається постійне взаємозаперечення та протиставлення основних способів пізнання світу й людини.

Вихід сучасної науки з такого становища передбачає подолання зазначеного роздвоєння наукового знання. Мова йде не про штучне зрощування гуманітарного та природничо-наукового підходів, зовнішнього поєднання крайностей, а про осмислення об’єкта пізнання за допомогою внутрішнього узгодження його культурного, духовного і природничо-наукового смислів, “об’єднання їх на фундаменті сутнісної основи, означеної максимальною цілісністю історичного контексту, ідейним смислом історичного прогресу, зростанням «взаєморозуміння». Гуманістичні запити сучасного суспільства вимагають від науки не просто примирення духу й тіла, а їх ідеальної узгодженості, коли сама реальність тіла набуває одухотвореного вигляду цілісної істоти” [4]. Таке узгодження стає можливим з чітким розділенням гуманітарності та гуманізму, переходом від людиноцентризму до цілісного розуміння явищ і процесів сучасності.

Гуманітарно-наукова парадигма, яка лежить в основі «цілісності» пізнання, є базою для зіставлення природничо-наукових даних про особливості, властивості та якості особистості з осмисленням її світогляду, ідеалів, смислів, духовних цінностей і потреб, моральної та етичної свідомості. Вона стає сьогодні своєрідним центром наших пізнавальних зусиль, основою когнітивного потенціалу сучасної науки. В.Кохановський вказує на те, що тенденція «змикання наук», яка стала закономірністю сучасного етапу їх розвитку та проявом парадигми цілісності, була чітко схоплена В.Вернадським, яку він вважав великим новим явищем наукової думки ХХ століття. “Вперше зливаються в єдине ціле всі, що досі йшли в малій залежності одна від одної, а інколи цілком незалежно, течії духовної творчості людини” [6, с.94]. Це стало можливим лише з розвитком гуманітарно-наукової парадигми. Об’єднання соціогуманітарного та природничонаукового пізнання є одним із важливих кроків науки до отримання цілісного знання про людину та світ, що її оточує.

Головним ціннісним орієнтиром гуманітарно-наукової парадигми є комунікація (людини з іншою людиною, людини з природою, людини із самою собою) як вияв справжньої людської сутності, як те, що додає стійкості людському буттю в такому багатоманітному та ще й досі до кінця не пізнаному світі. Основний лейтмотив її звучить як «виховання людяності в людині», тобто допомога людині у становленні такої системи стосунків, яка спрямує її в пошуку смислу власного буття, хоча людяність, яка найчастіше асоціюється з гуманізмом, не завжди випливає з нього.

Це пов’язано з тим, що ідея гуманізму первісно випливала з принципу “людина – цар природи”, згідно з яким її ставлення до оточення відповідало статусу володаря, а не партнера. Ця самовпевненість обернулася для людини втратою «життя», відчуженням від світу «існування», нав’язливими страхами, переживаннями, невпевненістю та розчаруваннями.

Тому сьогодні по-новому розуміється сам зміст гуманізму. Основним завданням, яке ставиться перед сучасним гуманізмом, є пошук міри, золотої середини між знанням і відповідальністю в процесі глобалізації світу. Людина не повинна ставити себе над світом і претендувати на роль творця. Скоріше навпаки, “вона повинна стати терпеливим і старанним учнем, який вбирає в себе всю мудрість світу, яку дає їй пізнання природи, досвід історичного розвитку, аналіз усього соціального та культурного різноманіття країн, етносів, релігійних конфесій, субкультур” [11, с.4]. У цьому полягає суть розв’язання глобальних суперечностей сучасного суспільства, якщо воно прагне вижити і рухатися вперед.

Гуманізм сьогодні постає в якості морально-етичної категорії, набуваючи вселюдського характеру. У відповідь на виклики сучасності він допомагає сформувати гуманітарний світогляд і відповідні йому гуманітарні ідеали, знайти шлях до ноосфери, зумовити урівноважені стійкі зв’язки людини і природи, людини й економіки, людини і науково-технічного поступу, встановити діалог культур. І.Пригожин, представник фундаментальної науки, у своїх поглядах іде ще далі. На його думку, всі науки повинні стати гуманітарними, тобто мати своїм виміром людину. Тому дедалі частіше піднімаються питання про доконечність нової етики наукової діяльності, пронизаної гуманітарними цілями, а серед завдань науки на перший план виходять пошуки шляхів порятунку цивілізації від ядерної катастрофи, збереження середовища проживання людини і розв’язання інших глобальних проблем.

Гуманітарно-наукова парадигма покликана дати відповіді на виклики століття, що настало. Вона повинна породити нову якість життя, нову якість людської праці, новий хід думок і нові шляхи творчого пошуку. Пересічні люди й досі до кінця не усвідомили і не відчули, що питання «бути чи не бути» людству – реальне. Справді, число нерозв’язаних глобальних проблем зростає, вони стають дедалі складнішими й заплутанішими. “Глобальні проблеми, – пише А.Печчеї, – тиснуть на нас зараз зі страшною силою, а тому ми повинні негайно піти прямо в атаку на них” [10, с.84].

Такі характерні риси сучасності, як перетворення науки на продуктивну силу, перехід суспільства до інформаційних технологій, до всесвітніх економічних і культурних зв’язків сприяють розгортанню процесів глобалізації у світі. Космічні, природні, технологічні виклики вимагають від людства спільних скоординованих зусиль, всезагальної інтеграції, розширення та зміцнення економічних, культурних, інформаційних зв’язків між суспільствами. Та незважаючи на позитивну динаміку глобально-інтегративних процесів, їхню налаштованість на єднання та спільні дії людства, вони мають істотний недолік, який полягає в тому, що ці процеси й досі базуються на старій (капіталістичній) системі цінностей, для якої характерним є індивідуалізм, раціоналізм, прагматизм, перевага особистісного над суспільним, матеріального над духовним. Метою розвитку в такому світі, як зазначає В.Пуляєв, є прибуток, нажива, а не людина та її культура. Такий розвиток провокує скоріше критичне ставлення до його цінностей [див.: 11].

Вимоги сучасної цивілізації, констатує Г.Тульчинський, такі, як зміни в духовному досвіді, світогляді, метафізиці, моралі, художній, науковій та політичній практиці, стали причиною того шокового стану, в якому впродовж останнього часу перебуває гуманітарна інтелігенція. Цілком очевидно, що сьогодення вимагає нових підходів до розуміння сприйняття світу та людини. Запас точних знань і технічних можливостей надзвичайно зріс. Людина стала сильна завдяки знанням і технічним можливостям, однак головне не в силі як такій, а в тому, куди ця сила спрямована. Тому в становленні людини важливими є не лише знання, вміння та інноваційні технології, а в першу чергу базові цінності, які є системотворчим ядром людської цілісності.

Сучасне суспільство в останні роки дедалі частіше критикується за втрату смислу буття, закорінену в утилітаризмі, економізмі, технократизмі, комерційних капіталістичних бюрократичних інститутах влади, які тяжіють до того, щоб “позбавити життя його смислового багатства та глибини” [13, с.535]. Як показав історичний досвід, технократичний менталітет формується на засадах ціннісно-нейтрального природничо-наукового знання, що приховує в собі потенційну небезпеку. Тому й робиться сьогодні акцент на гуманізації знання, на гуманітаризації наукової освіти та всієї маси точних наук. За останні роки сформувався стійкий стереотип, що гуманізувати треба виключно природничі й технічні науки, які “не бачать” людини, не включають “лірику” в свій предмет. Але, як це не дивно, не менше гуманізації потребують і гуманітарні дисципліни, гуманітарна сфера культури загалом.

Останнім часом дедалі частіше гуманістична стратегія замінюється гуманітарною, в центрі якої перебуває людина у всій її цілісності, всій багатоманітності її зв’язків і стосунків з оточуючим світом.

Поняття гуманітаризації науки та притаманного їй постнекласичного (за визначенням В.Стьопіна) типу раціональності слід пов’язувати перш за все зі зміною розуміння ролі “людського чинника” в науково-пізнавальній діяльності. Якщо в гносеології та методології природничих наук утвердження гуманітарності відбувається опосередковано, то у філософсько-методологічній рефлексії наук про людину, починаючи з В.Дільтея, формується й розвивається традиція гуманітарної парадигми, яка виходить із принципової своєрідності людини як предмета наукового пізнання. Визначальною її ознакою є специфічна природа такого ставлення суб’єкта до предмета пізнання, що має характер спілкування, діалогічності, взаємодії горизонту суб’єкта пізнання з горизонтом пізнаваного” [див.: 2, с.409-410].

Досить часто таке ставлення, пов’язане з тенденцією «розуміння», що пішла від В.Дільтея, називають «суб’єкт-суб’єктним відношенням», яке відіграє надзвичайно важливу роль у становленні сучасної гуманітарно-наукової парадигми. Важливим досягненням філософії Дільтея, зазначає М.Марчук, є “пошук особливих наукових методів, за допомогою яких науки про дух не тільки зрівнялися б із науками про природу, а й перевершили їх за глибиною проникнення в цілісність пізнаваного. Мова йде про кардинальну зміну методологічної парадигми, яка дозволила б історичні, соціально-гуманітарні науки не стільки підняти до рівня природознавства, скільки актуалізувати лише їм притаманні внутрішні пізнавальні можливості. Для цього потрібно не стільки спростовувати старі переконання, скільки всебічно і переконливо доводити переваги нової гуманітарно-наукової парадигми” [7, с.168].

У цьому зв’язку важливим є переосмислення специфіки раціоналізації у сфері гуманітарних наук, яка не повинна копіювати методи раціоналізації в розвинутому математизованому природознавстві. Разом із тим, вона не повинна їх цуратись і тим більше мотивуватися комплексом неповноцінності перед більш розвиненими природничими науками, оскільки “у сфері гуманітарних наук з її специфічними завданнями, здійснення раціоналізації зумовлене, перш за все, складною динамікою процесів комунікації, взаємодії пізнавальних і ціннісних настанов” [14, с.490].

У подальшому включення в епістемологію людського виміру, що призвело до розмивання властивих класиці жорстких меж між пізнавальними і ціннісними настановами, теоретичним і практичним розумом (за термінологією Канта) стало однією з проблем сучасної раціональності. Ця тенденція, на думку В.Швирьова, зумовлена двома основними чинниками. “Передусім вона пов’язана з поглибленим аналізом передумов пізнавальної діяльності, з виходом на рівень їх мотивації ціннісними настановами. Існування «чистого» теоретичного пізнання, апріорі вільного від тиску ціннісних настанов суб’єкта, в кращому випадку є проблемним, а насправді логічно неможливим. Так званий людський вимір, який несе на собі відбиток ціннісних настанов, вплив історичного соціокультурного середовища, заангажованість свідомості різними чинниками реального життя, не може не впливати на вихідні пізнавальні настанови, що досить переконливо демонструється сучасними дослідженнями науки” [14, с.491].

Осмислення людиномірних об’єктів змушує цілковито по-новому подивитися на співвідношення раціонально-пізнавальних і ціннісних настанов. Як відомо, саме з цією проблемою В.Стьопін пов’язує виокремлення постнекласичної раціональності як особливого типу наукової раціональності, яка на відміну від попереднього некласичного типу здійснює рефлексію над власними пізнавальними засобами і настановами. Як зазначає В.Швирьов, ми справді зіштовхуємося з принципово іншою ситуацією, ніж у класичному пізнанні. Розв’язуючи проблеми, пов’язані з «людиномірним чинником», не можна, на його думку, обмежуватися лише констатаціями, що було можливим під час аналізу об’єктивної реальності. Треба переходити на позиції проектно-конструктивної практичної свідомості, на яку не можуть не впливати ціннісні. “З вивченням «людиномірних» об’єктів пошук істини пов’язаний з визначенням стратегії та можливих напрямів перетворення такого об’єкта, що безпосередньо зачіпає гуманістичні цінності” [12, с.631]. Іншими словами, слід добудовувати людиномірну проблемну ситуацію, спираючись на ціннісні уявлення.

Висновок: Усвідомлення людиномірності сучасної науки дозволяє говорити про зміну парадигми нашого мислення, про переосмислення стосунків людини з оточуючим світом і самою собою. Становлення гуманітарно-наукової парадигми має надзвичайно важливе теоретичне, методологічне, духовно-практичне (світоглядне) значення, тому що з нею пов’язуються значущі для людського життя очікування та сподівання. Одним з основних завдань яке ставиться перед гуманітарно-науковою парадигмою (передусім представниками наукового співтовариства та освітянами) є подолання тенденції наростання кризи цінностей і смислів, яка в публіцистиці називається «бездуховністю». Причому головна увага тут приділяється не релігійному значенню поняття «духовність», під яким частіше за все мають на увазі присутність духовного (божественного) первня в людині та світі, а філософське розуміння духовності, яке стосується насамперед сфери надіндивідуальних цінностей, де духовні пошуки людства набувають світських форм, таких як наука, мистецтво, мораль, філософія. Сьогодні, нажаль, ці форми, поставлені людиною на службу егоїзму, прагматизму й раціональним цілям, а тому досить часто прямо не пов’язані з духовністю. Завдяки процесам гуманізації та гуманітаризації, що набувають актуальності з розвитком гуманітарно-наукової парадигми, уможливлюється відродження людини як цілісності, таких її рис, як гуманність, людяність, відкритість, що веде до повноцінного розвитку її внутрішнього, духовного світу та встановлення гармонійного зв’язку з природою та іншими людьми.


Література

1.Алтухов В. Смена парадигмы и формирование новой методологии (попытка обзора дискуссии) /В.Алтухов //Общественные науки и современность. – 1993. – ­№1. – С. 88-100.

2.Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества /М.М.Бахтин. – М.: Искусство, 1979. – С.409-410.

3.Гадамер Г.Г. Актуальность прекрасного /Г.Г.Гадамер; [пер. с нем. А.В.Михайлова]. – М.: Искусство, 1991. – 367 с.

4.Гореликов Л.А. Гуманитарная парадигма современной науки /Л.А.Гореликов //Новые идеи в философии. [Межвуз. сб. науч. трудов]. – Пермь, 2002. – Вып.10. – Режим доступу до журн.: http://www.psu.ru/?m=070&a=0

5.Дильтей В. Собрание сочинений.Т.1: Введение в науки о духе /В.Дильтей; [пер. с нем. под ред. B.C. Малахова]. – М.: Дом интеллектуальной книги, 2000 – 755 с.

6.Кохановский В.П. Философия и методология науки: [учеб. для высш. уч. зав.] /В.П.Кохановский. – Ростов н/Д.: “Феникс”, 1999. – 576 с.

7.Марчук М.Г. Витоки сучасної гуманітарно-наукової парадигми /М.Г.Марчук //Філософія гуманітарного знання: раціональність і духовність (Матеріали міжнародної конференції), Чернівці: Рута, 2008. – С. 167-180.

8.Ортега-и-Гассет Х. «Дегуманизация искусства» и другие работы. Эссе о литературе и искусстве. Сборник. /Х.Ортега-и-Гассет; [пер. с исп.]. – М.: Радуга, 1991. – 639 с.

9.Петров-Стромский В. Идеи М.Бахтина в гуманитарной парадигме культуры /В.Петров-Стромский //Вопросы философии. – 2006. – №12. – С. 82-94.

10.Печчеи А. Человеческие качества /А.Печчеи. – М.: Издательство “Прогресс”, 1980. – 302 с.

11.Пуляев В.Т. Новая парадигма гуманитарного развития в условиях глобализации /В.Т.Пуляев //Гуманизм, глобализм и будущее России (Материалы Международной научной конференции), СПб., 2002. – C. 4.

12.Степин В.С. Теоретическое знание /В.С.Степин. – М.: “Прогресс-Традиция”, 2000. – 744 с.

13.Тульчинський Г.Л. Трансцендентальный субъект, постчеловеческая персонология и новые перспективы гуманитарной парадигмы /Г.Л.Тульчинський //Я(А.Слинин) и мы. К 70-летию профессора Ярослава Анатольевича Слинина. СПб.: СПб философское общество, Серия “Мыслители”, 2002. ­– С. 528-555.

14.Швырев В.С. О гуманитаризации современной научной рациональности /В.С.Швырев //Человек. Наука. Цивилизация. М.: Канон+, 2004. – С.483-493.


Автор Радзиняк Т.І.

Назва Вплив процесів гуманізації та гуманітаризації на становлення гуманітарно-наукової парадигми

^ Дата публікації /випуску 2008

Видавець Чернівецький національний університет

Бібліографічний опис Радзиняк Т.І. Природничо-наукова та гуманітарна методологія в перспективі взаємозближення // Науковий вісник «Філософія». Збірник наукових праць. Випуск 412-413. Чернівці, «Рута», 2008 – с.110-114.

^ Мова українська

Тематика і ключові слова Досліджуються внутрішні можливості взаємозближення методологічних основ природничонаукового та соціально-гуманітарного пізнання.

Анотація

Summary

Tetyana Radsyniak. Methodology of Natural Science and Humanities in Intercrossing Perspective. The article considers internal possibility of intercrossing perspective of natural science and humanities.

© Тетяна Радзиняк

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


^ ПРИРОДНИЧОНАУКОВА ТА ГУМАНІТАРНА МЕТОДОЛОГІЯ

В ПЕРСПЕКТИВІ ВЗАЄМОЗБЛИЖЕННЯ


Досліджуються внутрішні можливості взаємозближення методологічних основ природничонаукового та соціально-гуманітарного пізнання.

Досягнення сучасної науки кардинально змінили всі без винятку сфери людського життя. Вони стали причиною різкої перебудови усталених стосунків людини з природою та соціокультурним оточенням. Як правило, ці зміни і перебудови мають і позитивну й негативну сторони. З одного боку, наука і техніка, звільняючи людину від важкої фізичної праці, роблять життя комфортнішим і відкритим для духовного самовдосконалення. З іншого ж боку, вони в своєму розвитку породжують цілу низку неочікуваних результатів, які загрожують існуванню людства.

Громанська думка схильна недооцінювати досягнення науково-технічного поступу, звинувачуючи вчених у явних і неявних небезпеках цивілізаційного розвитку. Разом із тим, на науку покладаються великі сподівання, пов’язані з розв’язанням найбільш істотних проблем сучасного світу. При цьому йдеться про вдосконалення самої науки, зокрема, про тенденцію до її гуманізації. Започаткована ще в ХІХ столітті настанова на протиставлення природничих і гуманітарних наук навряд чи може посприяти успішному досягненню цієї мети.

Актуальність ідеї взаємозближення природничонаукового та гуманітарного знання зумовлена передовсім цією обставиною. Крім того, вона підсилюється триваючими спробами систематизації людського знання з метою зведення його різноманітності до певних інваріантних структур, які характеризуються чіткою логічною впорядкованістю, що пояснюється поширеною серед окремих учених, філософів і методологів науки вірою в існування засад універсальної науки і можливість об’єднання всього масиву наукового знання в єдину цілісну систему.

^ У загальному вигляді проблема співвідношення природничонаукового і соціогуманітарного знання вперше постала в добу становлення сучасної науки. Одним із перших сформулював цю проблему Т.Гоббс, який уявляв науку силою, покликаною не лише розумно (раціонально) керувати багатствами природи, а й долати зло в суспільному житті. Ця проблематика знайшла відгук також у працях Дж.Віко, Ш.-Л.Монтеск’є, А.Сен-Сімона, О.Конта й інших.

У ХХ столітті представники Віденського кола неопозитивістів висунули ідею уніфікації науки та її наукової мови. Ця ідея була підхоплена вченими, широко висвітлювалась у численних публікаціях, обговорювалася на міжнародних конгресах, які були присвячені проблемам єдності наукового пізнання. В цей час домінуючою стала натуралістична традиція розв’язання зазначеної проблеми. Однак основні представники баденської школи неокантіанства запропронували альтернативний підхід. В.Віндельбанд і Г.Ріккерт підкреслювали особливість і спицифічність ″наук про культуру″ (″наук про дух″), обгрунтовуючи тезу про неможливість єдності природничонаукового та гуманітарного пізнання. Науки про природу, в їхньому розумінні, зосереджені на виявленні повторюваності, формулюванні загальних законів, а в людському світі панує індивідуальність, унікальність, і тому стосовно суспільного життя можливим є лиш опис конкретних подій [див.: 5, с.81-82].

Дискусії стосовно перспективи об’єднання природничого та гуманітарного знання в єдину науку тривають і нині, то спалахуючи з новою силою, то знову згасаючи. Остаточне розв’язання цієї проблеми значною мірою залежатиме від усвідомлення специфіки природничонаукового та гуманітарного пізнання, та від осмислення притаманного їм потенціалу, що в перспективі дозволить об’єднати науки про природу та про людину в єдину цілісну систему. Пошуки можливостей такого синтезу – головна мета нашого дослідження.

Розуміння того, в чому полягає специфіка способу пізнання психічних процесів, суспільних явищ і культурних феноменів на відміну від пізнання природи, зміцнювалося в міру зростання диференціації природничих і гуманітарних наук. Це питання зі сфери філософських обговорень змістилось у сферу наукової діяльності, оскільки наука, будуючи відносно несуперечливу картину світу, впритул наблизилася до вивчення природи людської психіки і свідомості, до проблеми механізмів пізнавальної діяльності, припускаючи можливим віднесення їх до явищ, аналогічних природнім [див.: 7, с.281].

У найбільш чіткій формі проблема відмінності двох способів пізнання була поставлена й досліджена Е.Махом: ″Для фізика достатньо ще, мабуть, й ідеї твердої матерії… Фізіолог, психолог з нею нічого зробити не можуть. Але той, хто прагне об’єднання наук в одне ціле, повинен відшукати уявлення, котре могло б дістати застосування в усіх галузях науки″ [6, с.255].

Сьогодні сама можливість актуалізації потенціалу взаємозближення наук обгрунтовується прибічниками системно-синергетичного підходу, впевненими, що “точне, логічно розгорнуте й доказово фундоване гуманітарне знання потрібне не менше, ніж логічно строге наукове природознавство” [3, с.22]. Відкинувши традиційні позитивістсько-редукціоністські підходи, прибічники епістемологічної систематизації стали шукати опору в теорії систем і в синергетиці. Ідея Т.Парсонса про те, що реальність організована логічно, що вона має системний характер, а також концепція самореферентних і самовідтворюваних соціальних систем Н.Лумана започаткували поступовий перехід від аналізу соціальної проблематики до дослідження культури в цілому й гуманітарного знання зокрема. На думку М.Кагана, досліднику слід орієнтуватися не стільки на природничі науки, скільки на гуманітарні, оскільки вони пов’язані з більш складним типом систем, які підпорядковані синергетичним закономірностям. Причина невдач позитивістського розв’язання проблеми систематизації знання полягала передусім у тому, що більш складне традиційно пояснювалося, виходячи з більш простого, що й призводило до редукції. Насправді ж слід було чинити навпаки, пояснюючи просте, виходячи зі складного. Такі характеристики природничонаукового знання, як точність і доказовість, якими природничники завжди пишалися, докоряючи за їх відсутність гуманітарному знанню, зумовлені відносною простотою відповідних систем, які порівняно легко піддаються теоретичному аналізу та розумінню. Справжньої точності й наукової доказовості, на думку М.Кагана, можна досягти лише на шляху вивчення найбільш складних систем – соціуму, культури і т.ін., складність яких і є причиною відсутності сьогодні загальноприйнятої наукової методики пізнання [див.: 10, 111-112].

Проблема синтезу природничих і гуманітарних наук, як зазначає В.Стьопін, може бути успішно розв’язана за допомогою принципів глобального еволюціонізму, що включають настанону на об’єктивне вивчення об’єктів, які саморозвиваються. Співвіднесення специфіки розвитку таких об’єктів з антропологічною проблематикою, врахування включеності людини та її дій у функціювання більшості систем, які історично розвиваються, заснованих на людській діяльності, привносить у наукове знання новий, гуманістичний смисл [12, с.669].

Потреба в поєднанні когнітивних і ціннісних параметрів природничонаукового знання все чіткіше починає усвідомлюватись у самому природознавстві. Сьогодні ми дедалі частіше стикаємося з перенесенням точних методів природничонаукового знання на науки про людину. Однак з таким перенесенням погоджуються не всі науковці. "Застосування методів точних наук у гуманітарній сфері неможливе, – зазначав Р.Рорті, – в силу того, що сам предмет дослідження не має чітких меж, непостійний та інколи взагалі не піддається якій-небуть фіксації" [10, с.113]. Проте не менш поширена й протилежна тенденція – намагання гуманізувати природознавство. "Така тенденція до моністичного підходу, вважає В.Смірнова, – що йде по лінії гуманізації природничих наук і впровадження точних методів у науки гуманітарні, йде досить широким фронтом. Тут можна назвати роботи з дисипативних систем, найбільш відомі в цьому відношенні праці І.Пригожина. Зараз з’являється ще більше праць, які роблять внесок у створення такої фізики, яка не виключала б життя, духовні, ментальні акти" [див.: 2, с.27].

Гуманізаційні тенденції в природознавстві здійснюються як у прихованому, так і в явному вигляді. У першому випадку в природознавстві відбувається трансформація гносеологічних принципів, яка найчастіше залишається непомітною для самих науковців. У другому випадку, відбувається перенесення дослідницьких акцентів на проблеми людини й людської діяльності [див.: 7, с.280]. Приховані тенденції гуманізації природознавства проявляються в структурі наукового пізнання і в зміні уявлення про характер співвіднесення суб’єкта і об’єкта. Гуманізація природознавства повертає йому втрачене холістичне бачення світу. Явні тенденції гуманізації можна охарактеризувати також і терміном ″екологізація″, трактуючи його нетрадиційно [див.: там само, с.289]. Справді, людина стала силою, що впливає на природні процеси, все більше визначаючи їх, а з іншого боку, вона залишається частиною цієї природи, залежною від оточуючого середовища.

За сучасними уявленнями, основу гуманітарного пізнання, на відміну від наук про природу, де результатом пізнання є пояснення, становить розуміння. Це поняття було введене В.Дільтеєм, який добачав у ньому інтуітивне осягнення певної духовної цілісності на противагу зовнішньому, розсудковому ″поясненню″. Воно, на його думку, є специфічним методом «наук про дух», тобто про людину, котра живе в культурі, а не лише в природі. Російський філософ В.Розін, підкреслює вагомість внеску, який зробив В.Дільтей в осмислення специфіки гуманітарного пізнання. ″Він не лише обгрунтував можливість гуманітарного пізнання..., а й проблематизував його, показавши залежність гуманітарного пізнання від настанов того, хто пізнає, поєднання в гуманітарному пізнанні зовні протележних процедур – інтуітивного осягнення та поняттєвого аналізу, приналежність дослідника та його об’єкта до однієї реальності, значення в гуманітарному пізнанні розуміння та інтерпретацій″ [9, с.78].

М.Вебер підсилює цю думку, вказуючи на те, що залежність гуманітарного пізнання, про яку говорив Дільтей, пов’язана з цінностя дослідника. Він показує, що гуманітарне пізнання є не просто вивченням явищ, але водночас і його реконструкцією, внесенням у нього смислу, цінностей. Він оригінально розв’язує проблему поєднання в гуманітарному пізнанні індивідуалізуючих і генералізуючих методів. ″Зрозуміло, – пише Вебер, – це не означає, що у сфері наук про культуру, пізнання загального, утворення абстрактних родових понять і знання правил, спроба формулювати ″закономірні″ зв’язки загалом не має наукового виправдання. Навпаки… слід лише завжди пам’ятати, що встановлення закономірностей такого роду – не мета, а засіб пізнання″ [цит. за: 9, с.78]. Таким засобом і є герменевтика, проте не як мистецтво розуміння й тлумачення, а специфічна методологія.

М.Бахтін, який чудово знав праці своїх попередників у галузі методології гуманітаристики – Дільтея, Ріккерта, Вебера та ін. – визначав специфіку гуманітарного пізнання як процес діалогічного спілкування. ″Точні науки – писав він, – це монологічна форма знання: інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. Тут лише один суб’єкт – той, що пізнає та висловлюється. Йому протистоїть лише безголоса річ. Будь-який об’єкт знання може бути сприйнятий і пізнаний як річ. Але суб’єкт як такий не може сприйматись і досліджуватись як річ, адже як суб’єкт він не може, залишаючись суб’єктом, стати безголосим, відповідно, пізнання його може бути лише діалогічним″ [1, с.383]. Отже, за Бахтіним, об’єкт пізнання в гуманітарних науках не просто належить до тієї ж дійсності, що й суб’єкт пізнання, а й не менш активний, ніж суб’єкт, який пізнає. Предметом наук про дух, на його думку, є «не один, а два ″духи″. Справжнім предметом є взаємини і взаємодії ″духів″» [1, с.383]. Як бачимо, Бахтін не вважає за неможливе подолання межі між гуманітарними і природничими науками, однак він підкреслює їх своєрідність, вказуючи на те, що точність у природничих науках зумовлена ідентифікацією, тоді як у гуманітарних вона пов’язана з подоланням відчуження без перетворення стороннього на своє.

Специфіка гуманітарного пізнання значною мірою визначається також характером об’єктів, які досліджуються. Наприклад, в історії (на відміну від природничих наук) повторення явищ є скоріше винятком, аніж правилом, і якщо навіть таке повторення трапляється, то воно зазвичай відбувається вже за інших обставин. Об’єкти гуманітарних наук, як правило, сприймаються нами як унікальні й неповторні, хоча наукове їх дослідження вимагає формулювання законів. Отже, головна проблема гуманітарного пізнання зводиться до специфіки та й самої можливості історичних законів.

Погляд дослідника-гуманітарія на свій об’єкт – це погляд не ″ззовні″, як у природознавстві, а ″зсередини″: він або сам є елементом досліджуваної системи, або ″занурюється″ в неї. Тому в гуманітарному пізнанні, мабуть, неможливо позбутися суб’єктивізму (чи суб’єктивованої форми викладення результатів дослідження). Таке ″суб’єктивоване розуміння окремих явищ″ є тією основою гуманітарного пізнання, на якій можливим є формулювання загальних закономірностей. Все це пояснює, чому гуманітарні науки не можуть базуватися на тих самих гносеологічних принципах, що й природознавство. Механічне поєднання природничонаукового та гуманітарного способів пізнання стосовно таких складних об’єктів, як людська психіка чи суспільство, не може дати якісно нового бачення об’єкта і, понад те, в багатьох пунктах виявляється непридатним в обох сферах наукового знання. Вихід з цієї ситуації, – вважає Ю.Плюснін, – полягає саме в діалектичній інтеграції гуманітарного та природничонаукового знання, котра необхідно повинна захопити і сферу гносеології [7, с.287-288].

Зближення гуманітарних і природничих наук відбувається не лише на рівні методології, а й в онтологій: дослідження людської діяльності як природної сили вимагає дослідження й самої людини, проте не лише як біологічної системи. Індивідуальність і неповторність об’єкта дослідження, його постійна мінливість під неперервною дією зі сторони ″суб’єкта дослідження″, а також уже згадана своєрідність ″погляду з середини″ – ці та інші специфічні особливості гуманітарного пізнання поступово поширюються й на сферу природничонаукового пізнання.

Опозиція природничих і гуманітарних наук , – як вважає В.Розін, – відображає в пізнанні більш загальну опозицію технічної та гуманітарної культури, протиставлення яких є не професійним, а скоріше функіональним. Представники технічної культури виходять з переконання, що світ підкоряється законам природи, котрі можна пізнати, а потім поставити на службу людині. Вони переконані, що все у світі можна ″замкнути″ на раціональні стосунки, що все можна проектувати, будувати, а явища є об’єктивними та ″прозорими″ (в тому розумінні, що їх природа і будова рано чи пізно може бути осягнута й спрогнозована людиною) [див.: 8, с.73].

Сучасна цивілізація найчастіше пов’язується з технічною культурою. Массово впроваджуючись у життя, вона стає в опозицію до гуманітарної культури. Гуманітарно зорієнтована людина відмовляється приймати науково-інженерну зумовленість і причиновість не в цілому, не як таку, а стосовно життя людини, суспільства чи навіть природи. Вона переконана, що й людина, і природа – духовні сутності, до яких не можна застосовувати мірки технічної культури. Для неї все це – живі суб’єкти, їх важливо зрозуміти, почути, з ними можна розмовляти, але ними не можна маніпулювати, їх не можна перетворювати на засоби. Особистість, яка володіє гуманітарною культурою, цінує минуле, повноцінно живе теперішнім. Інші люди і спілкування з ними для неї – не соціально-психічні феномени, а сама стихія життя. Оточуючий світ і його прояви – не об’єктивні й ″прозорі″, а загадкові та пронизані таємницею духу [див.: 8, с.73].

Але чому ж усе таки теорія гуманітарних наук організована не так, як аналогічна теорія наук природничих? Однією з причин є відмінність ідеалів і норм організації наукових знань, але вони також взаємозближуються. В гуманітарній науці неперервна дискурсія скоріше засуджується, аніж вітається. Не менш важливою є й та обставина, що в гуманітарній науці сам образ, ідеал науки остаточно не сформувався, він дискутується… Побудова гуманітарної теорії в силу неоднозначності та динамізму її предмету – справа принципово інша, ніж побудова теорії технічної чи природничої [див.: 8, с.75].

Якщо для природничих наук об’єктом вважаються явища та закони ″першої природи″, які описуються й витлумачуються так, аби на основі отриманого знання можна було створити керовані технічні пристрої, то в гуманітарній сфері цілі науки кардинально переосмислюються: крім пізнання реальності, що постає в опозиції до природи (життя, культура, історія, духовні феномени і т.д.), ставиться завдання отримати теоретичне обгрунтування, котре принципово враховує, по-перше, позицію дослідника, по-друге, особливості гуманітарної реальності. Головна увага тут приділяється тій обставині, що гуманітарне пізнання конституює пізнаваний об’єкт. Дослідники по-різному бачать один і той самий емпіричний матеріал і тому по-різному витлумачують і пояснюють його. Важливо враховувати й те, що дослідник і досліджуване явище належать до однієї сфери – культури, духу, свідомості і т.ін. Якщо для природничонаукового підходу характерним є спільний для багатьох, єдиний погляд на природу та можливості використання теоретичних знань, то гуманітарій, на чому наголошував Дільтей, виявляє в об’єкті вивчення ″дещо таке, що є в самому пізнаючому суб’єкті″. Іншими словами, для нього характер досліджуваного об’єкта та розуміння можливостей використання гуманітарних знань співвіднесені з його власною особистістю, ідеями, методологією, ціннісними настановами. Якщо ціннісні аспекти наукового знання раніше цікавили передусім гуманітаріїв, то нині вони дедалі більше привертають до себе увагу природничників, які мають потребу в універсальній картині світу як цілісній системі наукових уявлень про природу, людину і суспільство [див.: 4, с.37].

Для забезпечення свого майбутнього людина не може ігнорувати принципових обмежень, які нині постають у перетворенні природи й задоволенні все зростаючих потреб, і тому вона все глибше усвідомлює вимогу змінювати свої потреби відповідно до можливостей самої природи. Це означає, що встановлюється новий альянс людини з природою, що грунтується не на монолозі, а діалозі, що раніше було характерним лише для гуманітарного знання. Тепер через загальнонаукову картину світу нове розуміння проникає в усі сфери знання. Дослідження сучасною наукою складних ″людиномірних″ систем стирає раніше непрохідні межі між методологією природничонаукового та гуманітарного пізнання [12, с.670].

Висновок. Єдність природничонаукового і соціогуманітарного знання досягається не через підпорядкування, а за рахунок взаємонаближення ідеалів і норм, а в кінцевому підмумку – завдяки формуванню новітньої гуманітарно-наукової парадигми.


Література

1. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. 2-е издание -М., Искусство, 1986. – 445 с.

2.Диалектика точного и неточного в современном научном знании (Материалы ″круглого стола″) //Вопросы философии, 1988. – №12. – С. 3-42.

3. Каган М.С. Эстетика как философская наука : Унив. курс лекций /М. С. Каган ; С.-Петерб. гос. ун-т, Акад. гуманитар. наук, СПб. ТК "Петрополис" 1997. – 543 с.

4. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

5. Майзель И.А. Естественнонаучное и социогуманитарное познание: специфика и проблема единства //Методология гуманитарного знания в перспективе XXI века. К 80-летию профессора Моисея Самойловича Кагана. Материалы международной научной конференции. 18 мая 2001 г. Санкт-Петербург. Серия ″Symposium″. Выпуск №12. СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2001. – C. 81-83.

6. Мах Є. Анализ ощущений и отношение физического к психическому. – М., Издание С. Скирмунта. Издание 2-е., 1908. – 308 с.

7. Плюснин Ю.М. Тенденции гуманизации естествознания //Проблемы гуманитарного познания. – Новосибирск: Наука, 1986. – С. 275-299.

8. Розин В.М. Природа и особенности гуманитарного познания и наука //Наука глазами гуманитария. – М., 2005. – С. 59-93.

9. Розин В.М. Типы и дискурсы научного мышления. – М.: ″Едиториал УРСС″, 2000. – 246 с.

10. Рыбас А.Е. Ричард Рорти о проблеме взаимодействия наук о природе и о культуре в философском познании //Методология гуманитарного знания в перспективе XXI века. К 80-летию профессора Моисея Самойловича Кагана. Материалы международной научной конференции. 18 мая 2001 г. Санкт-Петербург. Серия «Symposium». Выпуск №12. СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2001. – C. 111-115.

11. Старовойтов В.В. Специфика гуманитарного познания и психоонализ //Журнал практической психологии и психоонализа. Ежеквартальный научно-практический журнал электронных публикаций. Институт практической психологии психоанализа. 1 марта 2004.

http://psyjournal.ru/j3p/pap.php?id=20040107

12. Степин В.С. Теоретическое знание. – М.: ″Прогресс-Традиция″, 2000. – 744 с.

13. Шаповалов В.О. О специфике гуманитарного знания //Общественные науки и современность – 1994. – №1. – С. 85-92.

Схожі:

Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Теоретичні та прикладні аспекти рекреаційного природокористування в Україні Монографія Чернівці Чернівецький національний університет
Рекомендовано до друку Вченою Радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Теоретичні та прикладні аспекти рекреаційного природокористування в Україні Монографія Чернівці Чернівецький національний університет
Рекомендовано до друку Вченою Радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені юрія федьковича
Конференція відбудеться 01 березня 2012 р на базі факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного...
Тетяна Радзиняк Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи