Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича icon

Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича




Скачати 330.68 Kb.
НазваЛеся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Дата30.07.2012
Розмір330.68 Kb.
ТипДокументи

© Леся Мирутенко

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


НАУКОВО-ТЕХНІЧНА КУЛЬТУРА ТА ЇЇ МОРАЛЬНІ ЗАСАДИ


В центрі уваги автора – проблема взаємодії когнітивних і морально-ціннісних аспектів розвитку науково-технічної культури. Ключові слова: відповідальність ученого, етика, мораль, науково-технічна культура, норми, цінності.


Актуальність. Наука в сучасному світі має надзвичайно велике значення. Її вважають рушійною силою розвитку цивілізації. Людське повсякденне життя настільки пройняте технічними досягненнями науки, “що природний стан сучасної людини – рукотворний світ” [1, с.27]. Та водночас, виконуючи роль творця, спираючись на науку й техніку, людство стало силою, що руйнує саму культуру, духовність і людське в самій людині [див.: 11]. Ми й не помітили, як наука і техніка змінили наш внутрішній світ, наше ставлення до самих себе, інших людей та світу загалом. У нас з’явилися нові потреби і нові проблеми, ми зіткнулися з невідомими раніше труднощами, оскільки “техніка хоче оволодіти духом і раціоналізувати його, перетворити на автомат, на раба. Так зав’язалася титанічна боротьба людини з технізованою природою” [2, с.151]. Повертатися до свого колишнього природного стану людина не поспішає.

Це стало несподіванкою, оскільки “людина здавна звикла до думки, що розробки науки і техніки мають за мету лише користь для людства. Люди завжди вважали, що можуть скористуватися позитивними наслідками розвитку науки і техніки, контролюючи, або знищуючи її можливі негативні наслідки…” [1, с.27]. Однак сьогодні ми усвідомили, що наша впевненість у наукових досягненнях виявилася не настільки оптимістичною. Через це надзвичайно гостро постала проблема негативного впливу науки та її досягнень на людину і навколишній світ.

У сучасній цивілізації формується специфічна система цінностей, згідно з якою виникає особливе розуміння влади, що постає не лише як влада людини над людиною, а й над об’єктами природи і соціуму. Саме таку владу забезпечує людині наука [див.: 9, с.5]. Це сприяє формуванню ставлення до світу як до такого, що існує для людини, а до природи – як до того, чим людина має оволодіти.

Досягнення науки не мають суперечити настановам гуманізму та загрожувати існуванню людства. Введення гуманістично-ціннісної та морально-етичної компоненти у дослідження засад науки стало неабияким досягненням у формуванні світогляду людини ХХІ століття. Уже “сьогодні дедалі більше науковців апелюють до вселюдських цінностей, намагаючись осмислити не просто взаємозв’язок науки і цінностей, а з’ясувати аксіологічні підвалини самого наукового знання. Це свідчить про те, що наука намагається переорієнтуватися на більш універсальні цінності, ніж сама лиш абстрактна істина” [7, с.5]. У сучасній філософії науки відбуваються жваві дискусії стосовно можливостей і перспектив етики науки. Співвідношення науки та моралі належить до тих філософських проблем, які й досі не мають однозначного розв’язку.

Тож актуальність теми зумовлена в кінцевому підсумку зростанням негативного впливу наукових розробок і технологій на людину та суспільство загалом. Наука набула величезної сили, через що стала очевидною потреба вироблення нових метафізичних засад науковості, ціннісного та морального підґрунтя подальшого науково-технічного поступу.

Техногенна цивілізація загострила теоретичну й практичну актуальність взаємовідношення науки і моралі. Це пов’язано передусім з породженими наукою глобальними проблемами, серед яких найважливішою є проблема виживання людини і людства. До цього додаються проблеми життя сучасних суспільств, які перебувають на зламі епох, коли руйнуються смисложиттєві цінності, стабільний порядок, традиції в культурі, моралі, науці.

Ще донедавна етичні проблеми науки виникали лише у виняткових ситуаціях і стосувались окремих галузей наукового знання. Сьогодні дослідники відзначають, що в нинішніх своїх масштабах і формах науково-технічний прогрес безупинно генерує нові й нові проблеми етичного характеру. Шукати ж оптимальні форми їх розв’язання доводиться не час від часу, а постійно. Зв’язок між етикою, мораллю та наукою не лише можливий, а й цілком реальний.

Кожна нова стадія розвитку науки запроваджує нову систему ідеалів, норм і цінностей. Змінюються філософські засади науки, її когнітивні та морально-естетичні критерії. Сучасна стадія розвитку науки і техніки, її методологічної та ціннісної самосвідомості часто характеризується як постнекласична. Вона багато в чому відрізняється від класичної. “Науково-технічна культура дійшла межі своїх екзистенційно значущих (у добу модерну) можливостей, що наповнювали уні­кальним і неповторним смислом існування людини і людства. Нині сам тип цивілізації, реалізований у формі техногенного розвитку, значною мірою вичерпав, актуалізував притаманні йому культуротворчі потенції, що спонукає до пошуків адекватних форм осмисленого й передбачуваного науково-технічного розвитку, кардинальної переорієнтації стратегії життєдіяльності, зміни ціннісних орієнтацій” [там само, с.4]. Особливо гостро постала проблема ціннісного та морального підґрунтя наукового пізнання у ХХ-ХХІ ст., коли вперше людина усвідомила не тільки можливість самознищення світу, а й небезпеки, пов’язані з порушенням геному людини на молекулярному рівні, поглибленням екологічної, демографічної та інших глобальних викликів сучасності.

З цього часу заговорили про моральну відповідальність ученого перед людством за свою діяльність, потребу в гуманістично-ціннісних і морально-етичних засадах науки, якими та має керуватись. У розв’язанні цих проблем значну роль відіграє загальний аналіз науки та моралі як соціокультурних феноменів. За останні роки у філософському дискурсі намітилися їхні нові трактування, з огляду на те, що “мораль і наука, як ніколи, зблизились, оскільки наука стала ближчою до суспільства” [10, с.47].

Метою нашої розвідки є дослідження гуманістично-ціннісних засад науки і науково-технічного поступу на сучасному етапі їхнього розвитку. Незважаючи на широку зацікавленість учених проблемою ціннісних, етичних, гуманістичних аспектів науки в різні історичні періоди, моральна компонента науково-технічної культури ще й досі не розкрита повною мірою. Сучасні дослідники погоджуються з тим, що наука негативно впливає на людину та навколишній світ. Намагаючись повернути її в інше русло, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” [5, с.35]. Сьогодні, в добу посткласичної науки, яка давно вже перестала бути ціннісно нейтральною, “засуджується ставлення до природи як об’єкта необмеженого панування, здійснюється переоцінка норм, ідеалів і цінностей уславленої своїми інтелектуальними досягненнями класичної науки” [7, с.4].

Треба перестати звинувачувати науку і техніку в тому, що вони проникли в наше життя, та визнати, що це відбулося через “пізнавальне і практичне нехтування тими цінностями, які повинні водночас зберігати смисл існування та забезпечувати пильність, яка не дозволила б прогаяти цей смисл” [1, с.103]. Людина має навчитися відповідати за те, що вона зробила з природою і з собою, вона мусить змінитися, щоб урятувати природу і саму себе. Це означає, що потрібно змінювати традиційну систему цінностей, де на перший план виходитимуть ціннісні засади розумного ставлення до природи. Е.Агацці впевнений, що вчені мають усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, “філософи моралі” мають стати компетентнішими в реальних питаннях, які виникають у процесі наукового дослідження [див.: 1, с.9]. Логіка розвитку науки вимагає серйозного ставлення до ціннісних засад результатів наукової діяльності. “Зв’язок науки другої половини ХХ сторіччя з поняттям цінності випливає з більш явного, ніж раніше, зв’язку між пізнанням і перетворенням світу. Саме звідси – сучасне уявлення про зв’язок між гносеологією та аксіологією. Гносеологічні проблеми, які випливають з узагальнення досягнень некласичної науки, й особливо науки другої половини ХХ сторіччя, невіддільні від аксіологічних проблем. Цінність пізнання стала однією з основних проблем філософії, науки, усієї культури наших днів. У тій чи тій формі вона не може не хвилювати людей: з надією і тривогою вони думають про те, як наука може вплинути на їхню долю. Раціональна відповідь на подібне запитання неможлива без поняття науки, її потенцій і перспектив, а також поняття цінності науки, її економічного, культурного, морального, естетичного ефекту” [6, с.143].

Наука має дві сторони: “знання”, тобто – сама наука, і “дія”, тобто – техніка. Вважається, що наука як знання не потребує моральних, політичних, соціальних чи релігійних обмежень і норм, а тому не формує їх для себе. Технічні ж досягнення – як форми людської діяльності – зобов’язані підкорятися таким судженням і нормам. Однак, і “наука і технологія визнають і формулюють для себе правила, норми, засоби контролю і критерії поведінки (дій), залишаючись у власних межах” [1, с.105], не потребуючи впливу ззовні. Тоді, якщо такі правила та норми є, а наука і техніка їх дотримуються, отже, все гаразд: “хороша наука і хороша технологія (хороша – та, що відповідає критеріям внутрішньої досконалості) відповідає моральним вимогам…” [там само, с.106]. Біда лиш у тім, що вони відповідають своїм моральним вимогам, а не тим, які обстоюють інтереси людини.

Якщо припустити, що наука і техніка братимуть до уваги зовнішні регулятиви, то потрібно визначити, які саме норми і цінності суспільство бере за ті, що відповідають усталеним. Визначати такі норми та цінності доводиться гуманітарним наукам, а це зовсім інша царина, відмінна від науки як такої, оскільки “гуманітарне знання, на відміну від природничонаукового, …взяло на себе відповідальність за суб’єктивний світ особистості, морально-естетичне, метафізично-релігійне освоєння дійсності, сферу екзистенційних оцінок і цінностей” [7, с.16]. Через це схиляємось до думки, що наука має самостійно шукати для себе цінності та норми, а не запозичати їх, оскільки ще недавно гуманітаристика, намагаючись обґрунтувати власні претензії на науковість, так само дотримувалася принципу незалежності від цінностей. Але чи варто “чекати норм від науки, яка оголошує себе ненормативною, або цінностей від науки, що претендує на свободу від цінностей?” [1, с.107]. Йдеться не про психологічні науки, а соціальні, оскільки проблема моральної оцінки науки і техніки виникає передусім на соціальному рівні.

Е.Агацці говорить про те, що будь-яку діяльність людина здійснює згідно з уявленнями про “належне”, яке “присутнє в кожній специфічно людській діяльності” [там само, с.109]. Людина все, що робить, намагається наблизити до ідеалу, який створює собі сама. Для досягнення такого ідеалу потрібно сформулювати правила та норми. Але є діяльність, яку здійснюють не задля досягнення ідеалу, а заради відповідності манерам виконання. Головне не “що” буде зроблено, а “як” буде зроблено. Існують певні ідеальні моделі таких дій. Це дає підстави стверджувати, що діяльність людини характеризується наявністю належного, а сфера природи – його відсутністю. Звідси випливає, що цінностями, за Агацці, є “всі прояви належного, тобто всі ідеальні моделі, що діють як регулятивні принципи для… людських дій” [там само, с.111]. Здійснюючи будь-яку діяльність, людина обов’язково керується цінностями, нормами, правила. Тому, серед інших об’єктів дослідження соціальних наук мають бути цінності.

Науковець акцентує увагу на двох типах поведінки людини: доцільній та ціннісно-зорієнтованій. Ознакою людської поведінки є орієнтація на цінності. Будь-яку свою діяльність людина співвідносить з певними нормами і правилами. Доцільна поведінка закладена глибоко всередині людини і це не означає, що людина обов’язково ставить перед собою певну мету. Людина додержується свого внутрішнього поклику. Доцільна поведінка є частиною способу існування людини і не відповідає ніякій обов’язковості, а “цінність має характер мети, про яку знають і думають, тобто мета, яку діяч вважає обов’язковою” [там само, с.113]. Щоб поведінку назвати “людською”, вона має бути співвіднесена з метою, яка стає орієнтиром для обрання діяльності. У цьому процесі виявляється найвища з особливостей людини – інтенціональність – здатність уявити ідеальні сутності, змоделювати ситуацію ідеально, створити ідеальні моделі нашої поведінки, які стають цінностями. Таку діяльність називають інтенціональною.

З іншого боку, людина спрямовує свою свідомість на можливі у майбутньому ситуації та принципи, ідеали і загальні норми. Їх називають цінностями. Ціннісно-зорієнтована поведінка є специфічною ознакою поведінки людини – як індивіда, так і спільноти людей. Це підтверджує переконання, що цінності мають місце в гуманітарних науках і досліджувати цінності доводиться саме їм.

Зі сказаного випливає, що існування та аналіз цінностей, потрібні для пояснення людської діяльності. Досліджуючи суть цінностей, можемо достеменно вивчити поведінку людини: “чому вона саме така”. Людина ходить, бо це закладено в її природженій суті, а рух людини у певному напрямку – щось інше, своєрідна інтенція, намір кудись потрапити. Людська діяльність стає “людською”, коли стає інтенціональною, тобто спрямованою на певну мету.

Головною ознакою природничих наук є їхня незалежність від цінностей, адже знання не може бути об’єктивним, якщо на нього впливають цінності. Тому “незалежність від цінностей швидко стала вимогою не лише природничих наук, а й будь-якої дисципліни, що претендувала на науковість” [там само, с.123]. Однак, автор акцентує увагу на двох аспектах науки: описовому і наказовому. Описовий аспект обмежує науку спостереженням, яке не вимагає відповідності цінностям, або дотримання норм і правил. Наказовий аспект забороняє вченому впливати на наукове дослідження своїми ціннісними переконаннями та змушує його утримуватись від власних ціннісних суджень про результати цього дослідження.

Проблем не виникало, доки на звання наук не претендували історія, соціологія, психологія, які мають справу з долями людей та цінностями. Саме тому було “здійснено розрізнення між особливостями та метою природничих наук і особливостями та метою соціально-історичних наук, враховуючи різне значення цінностей у цих науках” [там само, с.124]. Розважливу позицію з цього приводу обрав Макс Вебер, стверджуючи, що цінності стосуються методології соціально-історичних наук і аж ніяк не природничих, бо наука “нікого не здатна навчити тому, що він повинен робити; вона вказує лише на те, що він може, а за певних умов – і на те, що він хотів би зробити” [4, с.196]. Науки про природу вивчають загальне і законовідповідне, науки про дух – індивідуальне, тісно пов’язане з цінностями.

Сфера цінностей – це світ культури, тому науки про дух називають ще й науками про культуру. Гуманітарій, здійснюючи наукове дослідження, не може керуватися суто цінностями, особливо своїми переконаннями, бо результати його досліджень не будуть об’єктивними. Адже він з’ясовує “що є”, а не “що має бути”. Цінності, з якими співвідноситься той або той історичний момент, не є абсолютними – “практична діяльність завжди передбачає потребу зайняти певну позицію щодо цінностей, обрати одні та відмовитись від інших” [1, с.128]. Твердження науковця будуть сформульовані в конкретно зазначених межах часу та місця. Отже, цінності не гарантують усталеної значущості, а завжди існує вибір. Цінності припускають правильний вибір у конкретних умовах місця та часу.

Соціальні науки використовують цінності як взірець лиш узагальнено. Якщо припустити, що цінності стосуються соціальних наук у методологічному аспекті, то вони не можуть бути об’єктом їхнього дослідження (об’єктом вони є, наприклад, для етики), бо не мають емпіричного походження. Якщо брати до уваги, що цінності приймають за належні, а згодом їх відхиляють і приймають інші, то їх, так само як емпіричні об’єкти, можна вивчати. Отже, “цінності є “об’єктом” соціальних наук, так само як теоретичні сутності, які неможливо побачити неозброєним оком, …є “об’єктом” для фізики” [там само, с.130].

Зі сказаного зрозуміло, що, з одного боку, етичні судження про науку і техніку ґрунтуються на визнанні цінностей та норм, і, якщо, з іншого боку, визнається, що гуманітарні науки також досліджують цінності та норми, то їм можна доручити забезпечити етичний каркас норм. А, оскільки вони також науки, то для виконання цього завдання не потрібно виходити за межі самої науки.

Але гуманітарні науки досліджують цінності лише описовим способом, тому таке дослідження буде однобічним. Об’єктом їх дослідження є передусім людська діяльність. Для вивчення фізичних об’єктів існують відповідні закони, якими оперують природничі науки. Для вивчення поведінки людини немає жодних формул або законів, її вивчають за допомогою правил і норм, які відрізняються від природних законів. Закони ґрунтуються на попередньо встановлених принципах, тоді як правила співвідносяться з метою, а норми – з цінностями. Доведення у природничих науках формулюються відповідно до законів логіки. Правила, норми, мета, цінності не можуть бути сформульовані згідно з законами логіки, а відповідають “належному”, за допомогою якого може бути досліджена та вивчена поведінка людини. Тобто, природничі науки, досліджуючи феномен, використовують поняття, які показують спосіб існування та розвитку феномену, а гуманітарні науки, досліджуючи поведінку людини, відповідають на питання “чому?”. Отже, щоб гуманітарії досліджували поведінку людини як фізичний феномен, їм потрібно використовувати відповідні специфічні поняття, сформульовані відповідно до законів логіки. Однак, щоб зрозуміти людську поведінку як “людську”, а не як механічну дію, потрібно “використовувати мову інтенцій, свідомо поставленої мети, передбачуваних результатів, норм і цінностей” [там само, с.134]. Це означає, що цінності в соціальних, історичних науках виявляють значущі аспекти людських фактів, вивчають їх і з їхньою допомогою формують ідеальні взірці, що сприяють нашому розумінню історії та суспільства, допомагаючи його обґрунтувати.

Гуманітарні та історичні науки змушені визначати, які цінності є справжніми, а які – псевдоцінностями, і аж відтак досліджувати той або той феномен. Природничі науки цим не займаються, “від ученого не вимагають пояснення, чому ці цінності визнані такими…” [там само, с.136], оскільки здійснюють спостереження, що не вимагає відповідності цінностям.

Отже, з упевненістю можна стверджувати, що наука і техніка потребують моральної оцінки та морального контролю. На думку А.Маслоу, ціннісно нейтральна класична філософія науки буде не лише помилковою, а й дуже небезпечною. Наука стане “не лише позаморальною, вона може бути антиморальною… Тому я знову підкреслюю, що наука створюється людьми; ґрунтується на людських пристрастях та інтересах… Наука й сама має бути певним етичним кодом…” [8, с.29]. Для цього потрібно сформулювати відповідні норми на засадах добре обґрунтованих цінностей. Наука не може зайнятися цим, оскільки обмежується лиш описуванням і поясненням, а не дослідженням суті норм і цінностей. Таке дослідження має здійснити інша галузь, але треба пам’ятати, що пошуки не виведуть нас за межі раціональності [див.: 1, с.137].

Це зауваження вельми істотне, тому що нав’язування науці норм і цінностей ззовні ніколи не дасть позитивного результату. Саме через це вчені різко критикують усякі спроби аксіологізувати, гуманізувати науку зверху чи зі сторони. Більш обґрунтованим є такий варіант аксіологізації науково-технічного розвитку, надання йому гуманістично спрямованого загально-культурного виміру, коли сама науково-технічна культура розкриває свої вищі можливості. “Гуманізувати науку і техніку, на думку М.Марчука, можна лише в один спосіб – актуалізувати внутрішньо притаманні їм універсальні ціннісні потенції. По суті це означає зміну самого типу наукової раціональності, переосмислення її ціннісного статусу, що є пріоритетною проблемою сучасної філософії та методології науки” [див.: 7, с.5]. Однак не треба й перебільшувати можливості наукового поступу, бо, “якими б значущими не були досягнення науки, її власними засобами неможливо дати задовільну відповідь на “вічні” питання про смисл існування, призначення людини у світі, реальність того, що перебуває поза межами людського розуміння, тобто про все те, що стосуються надзвичайно важливого для людини, але не вичерпується цінностями інтелектуальними” [там само, с.28]. Водночас маємо пам’ятати, що “наукове тлумачення людської діяльності не завжди пояснює ті її сторони, які вважаються найбільш істотними. Ці сторони включають у себе емоційні види дій, такі, як почуття чи судження про цінності. Вони виявляються визначальними у сфері рішень, які приймаються людьми. Де б не здійснювався вибір між можливими діями, де б не приймалися колективні чи особисті рішення, наукові міркування можуть і мають передбачати наслідки. Однак реальний розв’язок виявляється поза межами науки, він є родом судження, що неодмінно доповнює наукову думку” [3, с.264].

Висновок. Отже, сучасна науково-технічна культура, трактована з погляду філософії та методології постнекласичної науки, не може розвиватися поза моральною сферою людського буття, тому що вона, володіючи потужним креативним потенціалом, загрожує загостренням глобальних проблем, які можуть бути успішно розв’язані лише засобами морально зумовленого науково-технічного поступу.


Література

1.Агацци Э. Моральное измерение науки и техники /Э.Агацци. [Перевод с англ. И.Борисовой. Научный редактор В.А.Лекторский]. – М.: МФФ, 1998. – 344 с.

2.Бердяев Н.А. Человек и машина (Проблема социологии и метафики техники) /Н.А.Бердяев //Вопросы философии. М., – 1989. – № 2. – С.147-162.

3.Вайскопф В. Физика в двадцатом столетии /В.Вайскопф. – М., 1977. – 270 c.

4.Вебер М. “Об’єктивність” соціально-наукового пізнання //Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – 534 c.

5.Зинченко В. П. Наука – неотъемлемая часть культуры? /В.П.Зинченко //Вопросы философии. М., – 1990. – №. 1. – С.33-50.

6.Кузнецов Б.Г. Современная наука и философия: Пути фундаментальных исследований и перспективы философии /Б.Г.Кузнецов. – М., Политиздат, 1981. – 184 c.

7.Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання /М.Г.Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

8.Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы /А.Маслоу. – М., 1999. – 424 с.

9.Наука и культура (материалы “круглого стола”) //Вопросы философии. – М – 1998. – №10. – С.3-38.

10.Спенсер Г. Научные основания нравственности: Данные науки о нравственности /Г.Спенсер. – М.: Изд-во ЛКИ, 2008. – 336 с.

11.Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.1. Гештальт и действительность /О.Шпенглер /Пер. с нем., вступ. ст. и примеч. К.А.Свасьяна. – М.: Мысль, 1993. – 663 с.

Автор Проданик Л., Марчук О.

Назва Науково-технічна культура та її моральні засади

^ Дата публікації /випуску 2010

Видавець Чернівецький національний університет

Бібліографічний опис Марчук О., Проданик Л. Релігія та наука: проблеми коадаптації //Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 512 – 513. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010. – С. 177-184.

Мова українська

Тематика і ключові слова У статті досліджуються проблеми коадаптації релігії та науки, аналізуються характерні для цих феноменів спільні та відмінні риси, причини суперечностей між ними, окреслено способи їх розв’язання, можливі позитивні перспективи взаємодії.

^ Ключові слова: агностицизм, атеїзм, віра, знання, коадаптація, матеріалізм, натуралізм, наука, позитивізм, релігія, розум, теїзм.

Анотація

Summary

Marchuk O., Prodanyk L. Religious and Scientific Problems of Coadaptation. The article presents a study of religion and science co-adaptation focusing on the features common and distinctive for these phenomena, the reasons for contradictions and the ways of their resolution together with the possible aspects of interaction.

Keywords: religion, science, co-adaptation, faith, reason, knowledge, “shift of concepts”, naturalism, materialism, onthologic atheism, methodologic atheism, positivism, agnosticism, methodologic agnosticism, theism.


© Олександр Марчук, Леся Проданик

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича


^ РЕЛІГІЯ ТА НАУКА: ПРОБЛЕМИ КОАДАПТАЦІЇ


У статті досліджуються проблеми коадаптації релігії та науки, аналізуються характерні для цих феноменів спільні та відмінні риси, причини суперечностей між ними, окреслено способи їх розв’язання, можливі позитивні перспективи взаємодії.

Ключові слова: агностицизм, атеїзм, віра, знання, коадаптація, матеріалізм, натуралізм, наука, позитивізм, релігія, розум, теїзм.

«Наука» та «релігія». Для буденної свідомості сучасної людини, ці поняття здаються такими звичними, що й годі думати про їх протистояння чи консенсус. Всьому своє місце, все виконує властиві йому функції і має свої сфери впливу. Однак для людей глибокомислячих зрозумілим є те, що не все так просто, не все до кінця можна пояснити, не через усе можна провести чіткі демаркаційні лінії.

Проблема співвідношення науки і релігії – багатоаспектна та складна для дослідження. Та незважаючи на це, впродовж багатьох віків вона викликала і продовжує викликати велику зацікавленість дослідників. Релігія як історично-традиційна форма суспільної свідомості та спосіб життя, що апелює до надприродного, і наука як спеціалізована пізнавальна діяльність, спрямована на осягнення об’єктивної істини, є фундаментальними феноменами людської цивілізації. Для когось це – два крила, на яких піднімається людський розум і душа спрямовується до досконалості, а для когось – несумісні сфери людських інтересів і діяльності, які аж ніяк не можна назвати взаємодоповнюючими. Серед такого розмаїття думок актуалізуються спроби розставити певні акценти, висвітлити консолідуючі моменти і можливі перспективи розв’язання проблеми. Крім того, актуальність теми дослідження зумовлена специфікою цивілізаційного поступу сучасності, який визначається взаємопов’язаними процесами сцієнтизації, технізації та секуляризації, які співвідносяться з іншими процесами культури постмодерної доби – нігілістичною суб’єктивізацією та релятивізацією світогляду, лібералізацією та глобалізацією соціально-політичного та культурного життя. Всі ці не завжди і в усьому позитивні процеси постають фактом характерного самовизначення людства нашої доби. Тому аналіз проблем коадаптації релігії та науки в контексті загальноцивілізаційного поступу людства на межі тисячоліть є застереженням від можливих негативних аспектів цього поступу, окресленням перспектив взаємного збагачення науки і релігії як складників надійного фундаменту, на якому повинен будуватися прогрес усієї світової спільноти.

Метою розвідки є здійснення філософсько-релігієзнавчого дослідження особливостей співвідношення сучасної науки та релігії на основі аналізу коадаптивних моментів у процесі взаємодії цих двох феноменів.

Різні аспекти досліджуваної проблеми знайшли своє відображення у працях М.Ахундова, Л.Баженова, І.Барбура, М.Бердяєва, А.Вайдгеда, П.Гайденко, С.Девятової А.Айнштайна, В.Ірхіна, Г.Каржиної, М.Кацнельсона, Ф.Коллінза, К.Копєйкіна, Ю.Кулакова, архиєп. Луки (Войно-Ясенецького), Л.Маркової, А.Осіпова, М.Планка, Б.Рассела, С.Стебльова, М.Тухватуліна, С.Франка, М.Шахова та інших.

Сьогодні загальновизнаною є думка про науку і релігію як продукти устремлінь людського духу. Наука та релігія – це відносно самостійні форми суспільної свідомості, специфічні форми ставлення людини до світу. Вони мають спільну основу в людській культурі. Якщо релігія і наука виросли на одному й тому ж ґрунті, мають одну й ту ж основу – культуру, то чому проблема взаємин між ними така актуальна сьогодні? Якщо відмінності між ними з часом набули форми відкритої боротьби, то невже сьогодні наука і релігія стали «мудрішими» і вирішили примиритися?

Наука – це постійне невгамовне спрямування людини на пізнання світу, відкриття його законів. Але можливості науки в пізнанні не безмежні, тож очевидно, що й у майбутньому буде залишатися певний простір для гносеологічних коренів релігії.

У будь-якій галузі науки нові відкриття несуть для людської спільноти певні блага, що виправдовує значні витрати на здійснення пізнавальної діяльності. Проте майже кожне нове відкриття в природничих науках створює для суспільства також і нові складні проблеми. Як зазначає В.Стьопін, «ніколи в минулому людина не володіла такими знаннями, як зараз, не була настільки технічно озброєною і сильною, але ніколи раніше вона не була й настільки вразливою та розгубленою перед глобальними проблемами, що її охопили» [12, с.24]. З огляду на це, стає зрозумілим, що психологічні та соціальні корені релігії не тільки не підірвані, а навіть зміцнюються.

Розмірковуючи про можливий діалог науки і релігії та перспективи їхнього взаємозближення, доцільно спершу дати загальну характеристику цих феноменів.

Наука – це сфера дослідницької діяльності, спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і мислення, яка передбачає відповідні умови і моменти цього виробництва [див.: 13, с.303]. Це система обґрунтованих та об’єктивно-істинних знань про дійсність. Це не випадковий набір будь-яких знань, а система знань, логічно й досвідно верифікованих. Наукова діяльність реалізується як процес «творення істини шляхом досвіду й умоглядності». Цей процес перебуває у постійному становленні, він проходить через питання, сумніви, припущення, проблеми, гіпотези, які вимагають свого підтвердження чи спростування. Лише ті знання можна вважати науковими, які стосовно конкретного історичного рівня науки і практики характеризуються об’єктивною істинністю, доконечністю та загальнозначущістю. Наукове пізнання зазвичай обмежене сферою досвіду, але людина прагне знати і те, що поза межами цього досвіду. «Багато є на світі, друг Гораціо, про що й не снилося нашим мудрецям», – говорить Гамлет у Шекспіра. А проте ми й це позамежове хочемо пізнати, розв’язати ті питання, якими так переповнена душа юнака у Гейне: «Що таємниця від віку? І в чому суть людини? Звідки приходить, куди вона йде? І хто там, вгорі, за зірками?».

Знання – щось більше, ніж наука. Воно досягається й тими вищими здібностями духу, якими не володіє «чистий розум». Це передусім інтуїція, тобто безпосереднє відчуття істини. Інтуїція дедалі більше првертає увагу філософії. Нею ми живемо набагато більше, ніж припускаємо. Вона веде нас в іншу, вищу царину духу, – тобто у сферу релігії [див.: 5, с.37].

Релігія – духовний феномен, який виражає не лише віру людини в існування надприродного Первня, що є джерелом бутя всього існуючого, а й постає для неї засобом спілкування з ним, входження в його світ. Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистий стан, який можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе. Будь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система взаємодії з ним. Особливістю релігії є те, що вона постає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, які відбуваються у Всесвіті під впливом Вищих Сил і не підлягають логічному аналізу. Головна суть релігії не в тому, що вона дає можливість людині усвідомити свою причетність до Всесвіту, а в тому, що слугує засобом самовизначення її у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного Первня і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, так зване ейдетичне бачення [див.: 10, с.279].

З наведених визначень науки і релігії з’ясувалося спільне та відмінне цих феноменів. Найперше – це відмінність в об'єктах осягнення: для науки – це довколишній світ і всі природні сили та явища, а для релігії – сфера трансцендентного. Явною є відмінність у ставленні до когнітивного: науці притаманне обовязкове підпорядкування фактів законам логіки, релігія ж допускає алогічне. В аспекті ставлення до фіксації наявного знання: релігія догматизована, наука перебуває у постійному розвитку, наукові теорії час від часу змінюють одна одну. Близькою до цієї є відмінність у методах пізнання.

Перелік відмінностей, звичайно, не обмежується наведеними прикладами, його можна й продовжити, однак ще цікавішим видається те, що є між ними спільного. Як ми вказували, наука здобуває, систематизує і оперує знаннями, в їх отриманні важливу роль відіграє також інтуїція. Стосовно релігії, то тут важливою є віра, каталізатором якої є теж інтуїція (містична). Як бачимо інтуїція тут постає як спільна ознака релігії та науки. Наявністю цього чуття більшість науковців пояснюють зародження в них ідей, які потім реалізувались у наукові відкриття. Ще однією спільною рисою, яка виникає у площині проблеми протистояння віри і знання, є присутність віри. Як для релігії, так і для науки характерна віра. М.Бердяєв писав: «Дискурсивне мислення як засіб пізнання сходить до інтуїції, грунтується на елементарній вірі. В існування зовнішнього світу можна тільки вірити. Усі визнають, що аксіоми недовідні, що вони – предмет віри як і все вихідне в знанні. Витоки знання безпосередньо дані, у них віриться, але віра ця немовби мимовільна, обов'язкова, пов’язуюча. При цьому є загальновизнаним, що в основі знання лежить щось більш тривке, ніж саме знання, що доказовість дискурсивного мислення є щось вторинне й хитке. Отже, – вважає М.Бердяєв, – не можна стверджувати, що наукове знання має перевагу перед вірою. Вся твердість знання закорінена у вірі… знання передбачає віру, виявляється формою віри» [1, с.52].

Заслуговують на увагу думки іншіх видатних мислителів. А.Айнштайн писав: «Віра в існування зовнішнього світу, незалежного від сприймаючого суб'єкта, є основою всього природознавства. ... Без віри в те, що можливо охопити реальність нашими теоретичними побудовами, без віри у внутрішню гармонію нашого світу не могло б бути ніякої науки. Ця віра є і завжди залишиться основним мотивом усякої наукової творчості» [2, с.127]. Н.Вінер так само доводив: «Без віри в те, що природа підпорядкована законам, немає ніякої науки. Неможливим є доведення того, що природа підпорядкована законам» [7, с.82]. На основі цих думок можна дійти висновку, що релігії абсолютно необхідна наука, а наука за певних умов веде нас до релігії. Ні те, ні те просто не мислиться без віри.

Крім спільності в наявності віри ще одим консолідуючім моментом у співвідношенні науки та релігії є спільність фомування уявлень про світ, прагнення до досягнення істини. Для науки досягнення істинного знання становить суть усього наукового пошуку, а для релігії це – осягнення Абсолюту як всеосяжної істини. «Наука може розвиватися тільки тими, – писав А.Айнштайн, – хто цілком увібрав у себе прагнення до істини і розуміння. Це прагнення, однак, випливає зі сфери релігії. До неї ж належить віра в те, що правила, придатні для світу сутнього, раціональні, тобто доступні розуму. Я не можу уявити собі справжнього вченого без цієї глибокої віри. Цю ситуацію можна висловити афоризмом: наука без релігії кульгава, релігія без науки сліпа» [2, с.128]. Отже, на думку всесвітньо відомого фізика, зв'язок між цими, здавалося б, абсолютно різними напрямами людських устремлінь повинен існувати надзвичайно тісний і, крім того, продуктивно себе реалізовувати.

Проаналізовані нами спільні та відмінні характерні риси релігії та науки не вичерпуються наведеними, однак у комплексі вони є потужним стимулом перед можливою альтернативою у виборі світоглядно-ідеологічних передумов наукового знання.

Серед світоглядних передумов, до яких відноситься релігія та філософія, вчений має право вибору, зокрема він може спиратися на релігію, котра може мати в очах дослідника цілий ряд переваг, порівняно з філософією (світоглядно-методологічною основою сучасної науки). Вкажемо на декілька можливих коадаптивних моментів, які підтверджують цей погляд.

1. Філософія ставить вихідні первні під сумнів, вічно дискутує з їхнього приводу, що пов’язано з ризиком, оскільки розум ставиться на грань сумніву. Вчений, однак, не може працювати на базі такої невизначеності, йому потрібна стійкість, і саме релігія дозволяє йому вірити у непорушність первнів. Для нормального наукового дослідження така віра вельми істотна.

2. Вчений ставиться до світу як до того, що вже є, існує. Світ сприймається ним через органи чуттів, і йому важливо бути впевненим, що це не ілюзія, не міраж, що світ існує не тільки для нього, для його людського сприйняття. Релігійна істина – в творенні світу, в меті цього творення. Віра в існування світу як створеного допомагає вченому в його діяльності. Світ існує не тільки для нього, а й для Бога, отже, він справді є.

3. Людина пізнає розумом, і їй важливо, щоб світ не був хаосом, потрібна інтуїтивна впевненість у тому, що він гармонійний. Світ не просто є, він закономірно влаштований. Така космічна релігійність полегшує життя вченому. Для самого існування науки важлива релігійна впевненість в існуванні світу, в його гармонійності та стабільності.

Релігія, однак, не відповідає на запитання про істинність або неістинність наукових теорій, які розв᾽язують завдання про будову світу. Якщо наука дивиться на світ, начебто він вічний і незмінний, без якого б то не було інтересу до питання про мету світу, то релігію цікавить смисл і цілевизначення буття й те, як світ, космос слугують Божественним цілям. По цій лінії проходить розмежування між релігією і наукою, можна говорити про їх «байдужність» одна до одної у сфері цієї проблематики [див.: 7, с.75]. «Байдужість», проте, не означає ворожості чи антагонізму, це радше свідчення відмінності напрямів пізнавального інтересу, методів і об'єктів пізнання. Наука бере світ як замкнуту в собі систему явищ і вивчає співвідношення між цими явищами поза відношенням світу як цілого й, отже, кожної, навіть найменшої його частини, до його вищої основи, до його першопричини, з якої він походить. Релігія ж пізнає саме відношення світу, а отже, й людини, до цієї абсолютної першооснови буття – до Бога, і з цього пізнання черпає з’ясування загального смислу буття, що залишається поза полем зору науки.

Наука ніби вивчає середину, проміжний шар або відрізок буття в його внутрішній структурі; релігія ж пізнає цю середину в її відношенні до початку й кінця, до цілого буття чи до його цілісної першооснови. Цікавими і вартими уваги з цього приводу є думки російського філософа і релігійного мислителя С.Франка, який зауважив: «Ось тут ми дісталися, нарешті, до основного зрушення понять, що криється в настільки поширеному й з такою рішучістю висловлюваному твердженні про суперечність між релігією і наукою: замість науки в ньому власне розуміється світогляд натуралізму (включаючи в нього і матеріалізм). Між наукою в істинному розумінні, що має своїм завданням хоч і велику, але разом з тим і скромну справу дослідження порядку співвідношень у явищах природи, і релігією як ставленням людини до надприродних, вищих сил і первнів життя, нема й не може бути ніякої суперечності з тієї простої причини, що вони говорять про цілковито різні речі. Суперечність же можлива тільки там, де два протилежні твердження висловлюються про один і той самий предмет» [14, с.13].

Наука вивчає світ, релігія пізнає Бога. Тому істини науки так само мало можуть суперечити істинам іншої, як мало, наприклад, астрономічні істини про будову сонячної системи можуть суперечити, скажімо, економічному вченню про закони грошового обігу і т.ін. Але не секрет, що релігія своїм ученням про Бога разом з тим змінює уявлення віруючого про світ, життя, людину, тобто про речі, які вивчає наука, тому запропоноване пояснення штучне і зовсім не усуває труднощів. Точніше треба сказати так: наука вивчає світ і явища, які в ньому відбуваються, без відношення їх до чого-небудь іншого; релігія ж, пізнаючи Бога, пізнає разом з тим світ і життя в їхньому відношенні до Бога. Тому, хоч і релігія і наука зачіпають почасти те саме – світ і життя, але вони беруть цю реальність у двох різних відношеннях і тому говорять усе-таки не про одне й те саме, а про цілковито різні речі.

Виходячи зі сказаного, суперечності справді немає. Справжня та нездоланна суперечність є між натуралізмом (включаючи матеріалізм) і релігійною вірою, тобто між світоглядом, який стверджує, що все буття вичерпується сліпими (або навіть матеріальними) стихійними силами природи, і світоглядом, який стверджує поза межами «природи» є сили іншого, духовного чи розумного порядку і допускає їх дію у світі. «І корінь усієї помилки в тому, – пояснює С.Франк, – що наука ототожнюється багатьма з натуралізмом (або матеріалізмом), що багатьом напівосвіченим людям здається, начебто бути вченим і обізнаним – означає бути прихильником натуралізму (чи матеріалізму), означає живити горду впевненість, що на світі немає нічого, крім сліпих сил природи, й допущення чого-небудь іншого треба нехтувати, як неосвічене марновірство і забобон. І дуже легко зрозуміти, як виникає це непорозуміння, це, по суті, таке безглузде зрушення понять. Коли людина каже: “Я не вірю твердженням релігії, тому що вони суперечать істинам науки”, то вона, власне, хоче сказати: “Я не вірю твердженням релігії, тому що я вірю тільки в науку, тобто я вірю, що крім наукових істин ніяких інших нема, тому що немає ніякої сфери буття поза межами тієї дійсності, яку пізнає наука”. Віра в єдинодержавність і універсальність наукового знання, заснована на вірі в реальність одного тільки емпіричного, чуттєвого буття, непомітно змішується з вірою у висновки наукового знання та приймається замість неї, тоді як по суті вона не має з останньою нічого спільного. Звідси народжується думка, що “наука” суперечить релігії, тоді як насправді їй суперечить тільки ідолопоклонство перед наукою, ідолопоклонство, в якому самому немає ні долі науковості й якого не поділяють люди, перейняті справжнім науковим духом» [14, с.14].

Заради усунення такого «ідолопоклонства», і більш глибшого вияснення причин «зрушення понять» потрібно чітко визначити те, що ці процеси пов'язані з відсутністю чіткого усвідомлення того, що між власне наукою та ідеологічною чи світоглядною настановою існує суттєва різниця. Питання щодо зумовленості наукового знання певними ненауковими концепціями до недавнього часу було вельми дискусійним. Заклики про ідеологічне очищення науки так і залишилися нездійсненними. Задумані проекти ні в природознавстві, ні у філософії не були втілені. Наразі більшість науковців визнали неможлим заплановане цілковите очищення науки.

В наявності системи передумов наукового знання розкривається вся сутність давньої суперечки і протистояння між наукою і релігією. З цієї позиції знімаються будь-які непорозуміння та характер проблематизму, а разом з тим і коадаптаційний момент набуває не настільки вже разючих рис доконечності. Однак існує небезпека, пов'язана з альтернативою у виборі світоглядно-ідеологічних орієнтирів. Тому тут доречним буде їх стисло охарактеризувати.

М.Шахов наводить такі можливі ідеологічні передумови в дослідженні релігії та науки: матеріалістський «онтологічний атеїзм» (С.Франк називає його натуралізмом), його перспективна зміна «методологічний атеїзм» та «методологічний агностицизм» або просто «агностицизм», який є похідним від позитивізму. «На зміну «онтологічному атеїзму» матеріалізму, – пише М.Шахов, – може прийти «методологічний атеїзм», який передбачає вивчення та пояснення феноменів, роблячи припущення про неіснування Бога не в якості онтологічного утвердження (як це робив «онтологічний атеїзм»), а в якості методологічного пізнавального прийому. В даний час поширеним є інший погляд, який іноді зветься «методологічним агностицизмом» або просто «агностицизмом», суть якої зводиться до того, що дослідник не повинен намагатися пізнавати «метафізичну сутність» досліджуваного об'єкта, а вивчати достовірно спостережувані в релігійному житті факти. Але такий «агностицизм» є просто псевдонімом позитивізму, тієї дослідницької програми, яку позитивізм пропонував у природознавстві. І у філософській апологетиці цієї програми, і у спробі послідовної її реалізації позитивістів спіткала невдача» [15, с.72].

Протягом тривалого історичного періоду ідеалом раціоналістичної науковості була незумовленість знання, несприйняття на віру нічого не доведеного з вірогідністю. Однак, ця гонитва за очищенням знання від недоведених передумов, як уже зазначалося, не увінчалась успіхом ні при спробах побудови філософської системи, ні в природознавстві. Почати хоча б з того, що наша впевненість у реальності світу, що перебуває поза нашою власною свідомістю, є актом віри, який не підлягає жодній перевірці.

Нова філософська енциклопедія констатує, що «питання про те, як обґрунтувати існування світу поза нами, залишається відкритим і в сучасній філософії ... найбільш поширене твердження, що вибір між суб'єктивним ідеалізмом і реалізмом (під яким розуміються об'єктивний ідеалізм і матеріалізм) подібний на вибір між релігією та атеїзмом, тобто визначається особистою вірою, а не науковими доказами [3, с.73].

За словами К.Поппера, «віра в те, що ми можемо почати наукове дослідження з одних чистих спостережень, не маючи чогось схожого на теорію, є абсурдною ... Спостереження завжди має вибірковий характер. Треба обрати об'єкт, певне завдання, мати певний інтерес, точку зору, проблему» [9, с.260]. B.Стьопін констатує, що «наука від самого початку свого становлення і в своєму розвитку зазнає впливу філософських принципів і тверджень. Їхня цінність і евристична значущість для розвитку наукового знання визнаються в даний час філософами різної оріентаціі» [11, с.196].

Цікавий аспект проблеми прихованих передумов і водночас несвідомо прийнятих на віру аксіом відзначає X.Ортега-і-Гассет: «...Життя завжди здійснюється на основі або, виходячи з певних припущень, які слугують ніби грунтом, на який ми спираємося, або з якого ми виходимо, щоб жити. І це у всіх сферах: як у науці, так і в моралі, політиці та мистецтві. Будь-яка ідея мислиться і будь-яка картина пишеться на основі певних припущень або переконань, які настільки притаманні, настільки властиві автору цієї ідеї чи картини, що він їх взагалі не помічає і тому не вводить ні в свою ідею, ні в картину, і ми знаходимо їх там не покладеними, а припущеними і ніби залишеними позаду» [8, с.71]. «Позитивіст, виставляючи ідею визволення науки від метафізики і безглуздих речень, – пише М.Шахов, – не помічає того, що «емпіричні факти», на які він прагне спертися, теоретично навантажені його власними світоглядними метафізичними передумовами, оскільки з ними він зріднився. Тому «очищення» виявляється очищенням тільки від конкуруючих теоретичних передумов. Те ж саме можна сказати і про філософсько-методологічнi позиції представників атеїстичних концепцій вивчення релігії. Ведучи безкомпромісну боротьбу з «недоказовими догматами», які привносять представники теїстичних та інших ідеалістичних концепцій, вони, можливо цілком щиро, не звертають уваги на звичні до непомітності для них самих догмати і передумови, на яких побудовані їхні власні концепції» [15, с.73].

Цитуючи відомих науковців, цікавим виявляється те, що християнська релігійна думка вже дуже рано звернула увагу на риси людського пізнання, яке змушене спиратися на певні аксіоми, які приймаються на віру, щоб уникнути регресу в нескінченність. Ця ідея виявлена зокрема Г.Майоровим у Климента Александрійського, який стверджував, що будь-яке міркування в кінцевому підсумку повинно ґрунтуватися на прийнятих на віру передумовах [6, с.85].

Аналізуючи наведені вище думки, потрібно зауважити, що невизначеність роподілу між наукою і ненаукою в сучасному розумінні, в тому числі в сучасній філософії науки, має застерегти дослідників, які стоять на атеїстичних позиціях, від апріорного оголошення релігійного знання ненауковим. Окрім того, стверджуючи існування системи світоглядно-ідеологічних передумов наукового знання, єдиним принципом науки може бути не безнадійний пошук достовірних філософських передумов, а критичний метод оцінки конкуруючих теорій, заснованих на різних передумовах. Що стосується релігії, то вона (як одна із можливих позитивно оцінених передумов наукового знання) повинна стати такою, в якій буде потреба у процесі стрімкого наукового прогресу.

Одним із важливих аспектів проблеми коадаптації науки і релігії, є питання про характер, форми та перспективи взаємодії цих суспільних феноменів, їх вплив на суспільство. За останні століття суперництво науки і релігії за владу над думками людей, за право на непогрішність парадигми, на володіння сокровенною істиною шкодить обом сторонам, заважає спокійно слухати і чути один одного і плідно співпрацювати. Науці і релігії потрібно поступитися переконаністю у своїй непогрішності, а суспільству і державі навчитися захищати слабшу зі сторін. З цього погляду перспективним у методологічному плані видається підхід Ньютона, який знімає суперечності між догматами церкви і парадигмою науки: «Бог керує світобудовою через природничонаукові закони і принципи логіки та математики, кількісні закономірності та математичні рівняння, причиново-наслідкові зв'язки та імпульси-першопоштовхи для суворо зумовлених пускових і регулюючих механізмів руху, розвитку та еволюції Всесвіту й об'єктів, її елементів. Людству судилося осягати таємниці світобудови, розвивати науку і мистецтво як потужні засоби пізнання природи і єднання людей. У перспективі взаємодії науки і релігії цивілізація повинна приймати і логічно обґрунтовані методи вчених, і інтуїтивні прозріння святих, тому що ці феномени відображають різні грані єдиного буття Всесвіту» [4, с.298].

Всесвітньо відомий лікар-хірург, архиєпископ Лука (Войно-Ясенецький) у своїй книзі «Наука і релігія», описуючи яким повинен бути характер взаємовідносин між наукою та релігією, зазначає: «Наука без релігії – «небо без сонця». А наука, зодягнена світлом релігії, – це натхненна думка, що пронизує яскравим світлом пітьму цього світу… Одне знання може зробити нас тільки книжниками, теоретиками, гамлетами, які тільки розмірковують, але не можуть творити. Одна віра, що не знає в що вірить, що не має своїм предметом бездонний і світлий образ Бога – сліпа віра. Така віра може надихнути Дон-Кіхота, але ... на боротьбу з повітряними млинами» [5, с.38]. З наведених думок випливає, що формою взаємодії між наукою і релігією має бути якнайтісніша їх співпраця та взаємопідтримка. Живе знання і зряча віра, їх синтез і нерозривний зв'язок відкриють можливість творчого життя. А творять життя мудрі, окрилені вірою.

Що стосується впливу на суспільсво, то тут варто зазначити таке. В сучасній цивілізації взяли гору цінності, пов'язані з матеріальним споживанням, з чуттєво-емоційною сферою та інстинктами. Не виправдалися надії раціоналізму, і людський розум не зміг стати запорукою соціальної стабільності. На зміну раціоналізму прийшов модернізм з його глумливим ставленням до колишніх ідеалів, розбещеністю та перекрученнями, на службі яких опинилася сучасна техніка і масове виробництво. З'явивилася масова людина і масова культура як переплетення різних дискурсів, мов, текстів, соціальних практик і т.д. У такій ситуації важливо вчасно замислитися над тим, що було втрачено, де та прогалина, наявність якої хворобливо впливає на суспільство та його розвиток!? Не так уже й важливо усвідомити, що упущення це полягає в запереченні релігії як важливого чинника духовно-творчого розвитку людства. У сучасному ціннісно-різнобарвному світі наука і релігія повинні зайняти активні у своєму впливові позиції. Однак, для того, щоб вплив цей був позитивним у прогресі науки і техніки, а на основі цього – і в усьому цивілізаційному поступі, вирішальне значення повинні відігравати здорові морально-духовні релігійні орієнтири. «Релігійна особа, – пише Г.Каржина, – усвідомлює себе людиною щоразу, коли розуміє, що живе не для себе, що належить Богові. Вільне XX століття відкинуло ідею Бога і втратило людину. Масова людина відчула тотальну самотність перед постіндустріальною та інформаційною цивілізацією» [4, с.300]. Проте, яким би не було сучасне людство, є можливість, яка не даватиме поринути в морок невігластва – можливість існування міцної опори в мирно співіснуючих релігії та науці.

Висновок. Отже, проблема коадаптації науки і релігії є вкрай складною, вона характеризується неоднозначністю напрямів її розв’язання. На основі здійсненого дослідження встановлено, що перелік спільного та відмінного у цих двох соціокультурних феноменах є справді багатим. Аналіз коадаптивних моментів вказав на те, що протистояння науки і релігії не може бути загрозливим для обох сторін у тому значенні, що вони у своїй пізнавальній діяльності зорієнтовані на дещо різні речі. Крім того, тут характерним є, на думку С.Франка, певне «зрушення понять». З’ясовано, що причина цього факту – відсутність чіткого усвідомлення того, що між власне наукою та ідеологічною чи світоглядною настановою існує суттєва різниця, тобто у глибині своїй ця проблема є проблемою невизначеності розподілу між наукою і ненаукою в сучасній філософії науки. Що стосується характеру, форм і перспектив взаємодії між наукою та релігією, то тут було обґрунтовано ідею про виняткову важливість реалізації їх якнайтіснішої співпраці та взаємопідтримки. Як релігія, так і наука повинні щедро обмінюватися своїм інтелектуальним і ціннісним потенціалом задля забезпечення взаємного процвітання. А оскільки ці феномени існують у суспільстві й неможливі без нього, то їх розвиток є запорукою поступу всієї людської спільноти.


Література

1.Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества /Н.А.Бердяев. – М., 1989. – 517 с.

2.Эйнштейн А. Собрание научных трудов /А.Эйнштейн. – Т. IV – М.: Наука, 1967.

3.Идеализм //Новая философская энциклопедия. Т. 2. – М., 2002.

4.Каржина Г.А. Диалог науки и религии в XXI веке /Г.А.Каржина //Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. – Вип. 1. – Социальные науки. – Нижегородск, 2002.

5.Лука (Войно-Ясенецкий), архиеп. Наука и религия. Дух, душа и тело: [Електронний ресурс] /Святитель Лука (Войно-Ясенецкий). – "Феникс,Троицкое слово", 2001. – Режим доступу: http://www.st-nikolas.orthodoxy.ru/newmartyres/luka/luka_zhitie.html#beg

6.Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии /Г.Г.Майоров. – М., 1979.

7.Маркова Л.А. О возможностях соотнесения науки и религии /Л.А.Маркова //Вопросы философии, 1997. – № 11. – С. 73 – 89.

8.Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? /Хорхе Ортега-и-Гассет. – М., 1991.

9.Поппер К.Р. Логика и рост научного знания /К.Р.Поппер. – М., 1985.

10.Релігієзнавчий словник /[За ред. професорів А.Колодного і Б. Лобовика]. – К.: Четверта хвиля, 1996. – 392 с.

11.Степин B.C. Теоретическое знание /B.C.Степин. – М., 2000.

12.Степин В.С. Философская мысль на рубеже двух столетий /B.C.Степин //Философия в современном мире. Сб. ст. – М., 1990.

13.Философский словарь /[Под ред. И.Т.Фролова]. – 5-е изд. – М.: Политиздат, 1987. – 590 с.

14.Франк С.Л. Религия и наука. – Брюссель: "Жизнь С Богом", 1953. [Електронний ресурс] /С.Л.Франк. – Режим доступу: http://www.krotov.info/libr_min/21_f/fra/nk_04.html

15.Шахов М.О. Религиозное знание, объективное знание о религии и наука /М.О.Шахов //Вопросы философии. – 2004. – № 11. – С.65-80.

Схожі:

Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЛеся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Ключові слова: етика, мораль, етос, етика науки, етос науки, філософія науки, амбівалентність ціннісного вибору вченого
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Теоретичні та прикладні аспекти рекреаційного природокористування в Україні Монографія Чернівці Чернівецький національний університет
Рекомендовано до друку Вченою Радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича Теоретичні та прикладні аспекти рекреаційного природокористування в Україні Монографія Чернівці Чернівецький національний університет
Рекомендовано до друку Вченою Радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Робоча програма складена на основі навчального плану Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
Леся Мирутенко Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича iconЧернівецький національний університет імені юрія федьковича
Конференція відбудеться 01 березня 2012 р на базі факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи