Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 icon

Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011




НазваАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
Сторінка11/39
Дата27.11.2012
Розмір7.85 Mb.
ТипПротокол
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   39

УДК 351:332.14

^ Дегтярьова І.О.,

кандидат наук з державного управління,

докторант кафедри регіонального управління,

місцевого самоврядування

та управління містом НАДУ

при Президентові України


^ КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ РЕГІОНУ


Визначені цілі та завдання управління конкурентоспроможністю регіону. Обґрунтовано значення інтеграційних процесів у регіоні для зміцнення конкурентних позицій регіону. Розроблено модель регіону як об’єкта управління його конкурентоспроможністю.

Определены цели и задачи управления конкурентоспособностью региона. Обосновано значение интеграционных процессов в регионе для укрепления конкурентных позиций региона. Разработана модель региона как объекта управления его конкурентоспособностью.

In the article defines goals and objectives of the competitiveness of the region. The significance of integrations processes in the region to strengthen the competitive position of the region develops pattern of the region as the object of his competitiveness.


^ Постановка проблеми. Необхідність опрацювання концептуальних основ управління конкурентоспроможністю регіону пов’язана, насамперед, з відсутністю ефективного регіонального управління в Україні, здатного забезпечувати конкурентоспроможність регіонів в умовах посилення територіальної конкуренції та обмеженості ресурсів. Визначення ролі держави, регіонів та суб’єктів локального рівня, а також засад їхньої взаємодії у процесах управління конкурентоспроможністю регіону створює наукове підґрунтя для вироблення відповідної державної і регіональної політики.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій та виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Визначення сутності конкурентоспроможності регіону, фактори та напрями її забезпечення знайшли своє відображення у наукових працях П.Бєлєнького, І.Брикової, В.Видяпіна, В.Воротіна, Т.Ігнатової, В.Куйбіди, Р.Фатхудінова, О.Швиданенка, Л.Шеховцевої та ін. Методики оцінки її рівня досліджували В.Андреєєв, В.Антонов, Н.Булах, Т.Гончарук, В.Підвисоцький та ін. Разом з тим проблема концептуальних основ управління конкурентоспроможністю регіону у наукових публікаціях представлена недостатньо.

Мета статті – розвиток концептуальних і методологічних засад управління конкурентоспроможністю регіону та визначення ключових елементів моделі регіону як об’єкта управління його конкурентоспроможністю.

^ Виклад основного матеріалу. Оскільки ендогенний розвиток, що складає основу конкурентоспроможності, має внутрішній для економічної системи характер і значною мірою “чутливий” до специфічних особливостей складових регіональної системи, механізми, які його реалізують, повинні формуватися не тільки на загальнодержавному рівні. Не менш важливими, особливо для трансформаційної розбалансованості, є розробка і реалізація сприятливої економічної політики на регіональному рівні [4, с. 21]. Перш за все слід виходити з того, що регіональні і місцеві органи влади повинні бути спроможними здійснювати необхідний управлінський вплив на розвиток регіонів та зміцнення їх конкурентних позицій. Цьому сприяє оптимальний розподіл повноважень, ресурсів та відповідальності між органами виконавчої влади центрального і регіонального рівнів та органами місцевого самоврядування. Світовий досвід переконує, що розподіл повноважень має будуватись передусім згідно принципів субсидіарності та доповнюваності. Це відповідає і парадигмі регіонального саморозвитку, в основі якої “створення умов для реалізації інтересів регіонів під відповідальність місцевої влади” [8, с.10].

Ефективне управління конкурентоспроможністю регіону також повинне передбачати “розширення повноважень і підвищення відповідальності усіх економічних суб’єктів та у такий спосіб створення передумов для ефективного використання обмежених ресурсів, розвитку регіонів та підвищення добробуту населення” [7, с. 192]. Це стосується і громадськості, яка в розвинених країнах з кожним роком виконує все більшу частину державних функцій. Головним чинником цього є розвинений соціальний капітал, який відіграє важливу роль у формуванні та використанні регіональних конкурентних переваг. Про це свідчить досвід країн-лідерів світової конкурентоспроможності, які докладають значних зусиль для формування і реалізації людського та соціального капіталу та досягають високих результатів у підвищенні конкурентоспроможності їхніх територій.

Значення соціального капіталу для економічного розвитку полягає у тому, що “у суспільстві, яке побудоване на довірі, значно знижуються транзакційні витрати” [10, с. 167]. Наприклад, застосування кластерного підходу до організації виробництва та послуг у регіоні, який вже довів свою ефективність у світі, неможливе без високого рівня довіри між учасниками кластерних утворень. На засадах довіри будуються механізми державно-приватного партнерства. Розвиток місцевого самоврядування як ефективної форми вирішення місцевих питань також неможливий без довіри і співпраці у територіальній громаді, навіть якщо фінансові можливості є достатніми. Звідси, відповідні механізми повинні мати локальний характер і бути спрямованими на формування такої культури і способу життєдіяльності на певній території, які ідентифікують її та роблять привабливою для проживання і відвідування. Локальний чинник є визначальним для управління конкурентоспроможністю регіону.

Без розвиненого соціального капіталу неможлива побудова сильних регіональних інноваційних систем (РІС). Тенденції глобального економічного розвитку свідчать, що підвищення конкурентоспроможності регіону відбувається значною мірою за рахунок створення сприятливих умов для інтеграції та інноваційної діяльності, зокрема шляхом формування РІС, у яких провідну роль відіграють кластери. Цим самим забезпечується узгодження діяльності регіональних економічних суб’єктів із особливостями формування природних ресурсів у регіоні, тобто реалізується принцип сталого розвитку.

Сьогодні ефективне управління регіоном принципово неможливе без врахування економічних та соціальних взаємодій агентів ринкового господарства [9, с. 181]. Усі конкурентоспроможні регіони і території мають розвинені мережі взаємодії, які стають основою формування кластерів. На особливому значенні кластерів для конкурентоспроможності регіону наголошується у ряді наукових праць [2; 3; 6; 8 та ін. ]. Феномен кластера як об’єкта агломерації взаємозв’язаних підприємств на певній території відомий з часів ремісництва, але лише у другій половині XX століття промислові кластери почали проявляти себе як важливі суб’єкти економічного розвитку регіонів. За висновками фахівців, в Україні найбільш перспективними з цього питання є великі промислові регіони [3]. Погоджуючись про більшу ймовірність створення та ефективність функціонування кластерів на великих і розвинених територіях, все ж можна наполягати на тому, що переваги кластерного підходу очевидні і для менших адміністративно-територіальних одиниць з будь-якою спеціалізацією, оскільки це досить ефективний спосіб ведення господарської діяльності, але який потребує високого рівня взаємодії економічних і соціальних суб’єктів. В його основі діалектичне поєднання двох суперечливих процесів – конкуренції і співпраці, що одночасно дозволяє забезпечувати постійне удосконалення форм господарювання і якості продукції, а також спільне розв’язання певних проблем, що суттєво знижує загальні витрати. а отже, підвищує ефективність.

Враховуючи уповільнені процеси самостійного об’єднання суб’єктів господарювання у кластери та їхнє важливе значення для регіонального розвитку і конкурентоспроможності, стимулювати формування таких структур повинні органи влади. Відправною точкою в регіональному управлінні щодо цього є налагодження взаємодії між господарюючими та іншими суб’єктами у всіх галузях господарства регіону.

Отже, управління конкурентоспроможністю регіону повинне охоплювати усі сфери життєдіяльності регіону. Враховуючи, що ця конкурентоспроможність формується на багатьох рівнях, основними з яких є рівень держави, регіону, суб’єктів господарювання та особистісний, для визначення стратегічних орієнтирів регіонального управління необхідне з’ясування та узгодження цілей суб’єктів усіх рівнів, оскільки вони суттєво відрізняються (рис. 1). Логічно, що таке узгодження має відбуватись на проміжному рівні, тобто на рівні регіону.





Рис. 1. Цілі суб’єктів конкурентоспроможності регіону


Враховуючи, що конкурентоспроможність регіону суттєво залежить від зовнішнього середовища та відносин регіону з його суб’єктами, особливе місце у діяльності органів регіонального управління повинні знайти заходи стосовно поглиблення міжрегіонального і транскордонного співробітництва, а також формування позитивного іміджу регіону, що суттєво впливає на це співробітництво. На думку П. Ю. Бєлєнького [2, с.16], управління іміджем регіону – це створення, розвиток і поширення, забезпечення суспільного визнання позитивного образу території. Вважається, що це досить низькозатратна стратегія, оскільки вона не вимагає радикальних змін інфраструктури, формування інших ресурсномістких факторів привабливості, а концентрує зусилля переважно на поліпшенні комунікативних аспектів, інформації і пропаганді вже існуючих переваг території.

Слід відмітити, що інформаційна діяльність має особливе значення не тільки щодо зовнішнього середовища. Результатом правильно організованих інформаційних потоків також є налагодження взаємовідносин у регіоні між усіма групами його суб’єктів. Це стосується як їхніх взаємовідносин з регіональними суб’єктами і населенням, так і самих органів влади, зокрема взаємовідносин між посадовими особами, структурними підрозділами та іншими органами влади та органами місцевого самоврядування.

Оскільки в умовах глобалізації зростає значення дрібних учасників в економічному і соціальному розвитку регіону, важливим є визнання того факту, що всі суб’єкти і відносини на місцевому рівні можуть мати критичну важливість для соціального та економічного прогресу, оскільки вони вже не обмежуються територіальними рамками, а завдяки інформаційним технологіям та новій економіці мають мультиплікативний характер. Це слід враховувати при формуванні політики регіонального розвитку.

Хоча кожен рівень управління конкурентоспроможністю регіону має свої цілі і завдання, успішність їх реалізації тісно пов’язана із змінами на інших рівнях (табл. 1), що повинно враховуватись при розробці відповідної регіональної політики.

Таблиця 1

Завдання управління конкурентоспроможністю регіону

^ Рівень управління


Завдання

Державний рівень



  • Забезпечення макроекономічної стабільності

  • Формування ефективної системи управління регіональним розвитком

  • Формування сприятливого інвестиційного клімату в державі

  • Будівництво і розвиток об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури

  • Розвиток національної інноваційної системи

  • Стимулювання міжрегіональних зв’язків

  • Формування ефективних державних механізмів забезпечення конкурентоспроможності регіонів

  • Стимулювання конкуренції між регіонами держави

  • Забезпечення належного соціального захисту та охорони здоров’я населення

  • Удосконалення системи освіти згідно вимог ринку

Регіональний рівень

  • Ф


    ормування ефективної системи управління конкурентоспроможністю регіону

  • Формування позитивного іміджу регіону (у державі

та на території зарубіжних країн)

  • Реалізація людського потенціалу

  • Забезпечення соціального захисту та охорони здоров’я населення

  • Розвиток регіональних інноваційних систем

  • Створення більш сприятливого інвестиційного клімату в регіоні, ніж у інших регіонів

  • Створення більш сприятливого бізнес-середовища в регіоні, ніж у інших регіонів

  • Будівництво і розвиток об’єктів соціальної та виробничої інфраструктури

  • Розвиток співпраці з інституціями інших регіонів, у


Продовження таблиці 1

т.ч. зарубіжних

  • Підтримка збуту продукції, що виробляється в регіоні, за його межами

  • Стимулювання конкуренції і співпраці між суб’єктами господарювання (кластеризація)

  • Збереження традицій та формування ціннісних орієнтації населення

  • Використання ресурсів регіону згідно принципів сталого розвитку

  • Охорона навколишнього природного середовища

Рівень суб’єкта господарювання


  • Зміцнення конкурентних позицій серед підприємств регіону та інших територій

  • Покращання якості продукції

  • Забезпечення економічної стійкості підприємства

  • Зниження усіх видів витрат

  • Впровадження інновацій

  • Дотримання вимог охорони навколишнього природного середовища

  • Стимулювання продуктивності праці

Особистісний рівень

  • Здобуття якісної освіти

  • Працевлаштування в організаціях, підприємствах, установах з якомога кращими умовами праці

  • Підвищення рівня кваліфікації

  • Збільшення рівня доходів

  • Покращання умов життєдіяльності


Для досягнення суттєвих позитивних результатів у підвищенні конкурентоспроможності регіону повинні бути сформовані такі механізми взаємодії, які б враховували явні та латентні інтереси органів публічної влади, бізнесу і громадськості кожного регіону, оскільки підвищення

конкурентоспроможності забезпечується синергетичним ефектом від їх

конвергенції. Оскільки кожен регіон – це особлива система зі своєю структурою, функціями, зв'язками з зовнішнім середовищем, історією, культурою, умовами життя населення тощо, для формування засад ефективного управління його конкурентоспроможністю необхідний окремий, детальний аналіз цілей і завдань його суб’єктів.

Визначення стратегічних орієнтирів в управлінні конкурентоспроможністю регіону потребує розробки моделі регіону як об’єкта управління його конкурентоспроможністю.

Незважаючи на певну універсальність запропонованої нами моделі (рис. 2), слід погодитись з Т. М. Безверхнюк, що модель управління конкретним регіоном завжди індивідуальна [1, с. 32].




При її адаптації до конкретного регіону, необхідно враховувати усі його особливості, аналізувати усі галузі та їхні потенційні напрями розвитку, рівень реалізації соціального і людського капіталу, геополітичне розташування та пов’язані з цим можливості та ін.

Враховуючи значення інтеграційних процесів для конкурентоспроможності регіону, в будь-якому випадку в основу моделі регіону як об’єкта реалізації політики у сфері конкурентоспроможності має бути покладена взаємодія та інтеграція регіональних суб’єктів у всіх сферах і галузях регіону, реалізація людського і соціального капіталу, що призводить до формування ефективних мереж співпраці, а згодом кластерів та розвиненої регіональної інноваційної системи.

Поряд з внутрішніми регіональними процесами, діяльність суб’єктів регіонального розвитку повинна розглядатись у взаємодії із зовнішнім щодо регіону середовищем, що дозволяє визначити заходи стосовно зміни конкурентних позицій регіональних суб’єктів та регіону взагалі.

Необхідно відмітити, що всі елементи моделі тісно пов’язані між собою і є вагомими факторами для конкурентоспроможності регіону.

^ Висновки та перспективи подальших розвідок. Управління конкурентоспроможністю регіонів має бути спрямоване на активізацію регіональних суб’єктів щодо їхньої взаємодії у регіоні та за його межами, реалізацію людського і соціального капіталу, формування позитивного іміджу регіону, та здійснюватись на засадах узгодження явних і латентних інтересів органів публічної влади різних рівнів, бізнесу і громадськості.

Основними завданнями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в управлінні конкурентоспроможністю регіону є створення на їхніх територіях сприятливого життєвого та бізнесового середовища, тоді як залучення ресурсів, збут продукції і послуг – це в основному завдання господарюючих структур, органи влади можуть лише сприяти їм у цьому. Водночас спільними завданнями усіх суб’єктів регіонального розвитку є формування регіональної інноваційної системи і позитивного іміджу регіону, що також вимагає високого рівня консолідації у регіоні. Щодо відносин регіону з державою, як головним суб’єктом державної політики, то слід відмітити нагальну потребу перегляду їх повноважень та відповідальності за регіональний розвиток, на користь регіонів і місцевих територіальних громад. В цьому контексті подальші наукові розвідки мають стосуватись аналізу готовності системи вітчизняного регіонального управління розробляти і реалізовувати активну політику стосовно підвищення конкурентоспроможності регіонів.

Використані джерела інформації:

  1. Безверхнюк Т. М. Ресурсне забезпечення регіонального управління: теоретико-методологічні засади: [монографія] / Т. М. Безверхнюк. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2009. – 320 с.

  2. Бєлєнький П. Ю. Дослідження проблем конкурентоспроможності / П. Ю. Бєлєнький  // Вісник НАН України. – 2007. – № 5. – С. 9-18.

  3. Бутенко А. І., Лазарєва Є. В. Феномен кластера у формуванні інноваційної моделі економіки регіону [Електронний ресурс] / А. І. Бутенко, Є. В. Лазарєва // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 2. – Режим доступу : http://www.investplan.com.ua/index.php?iid=3&operation=9

  4. Верланов Ю. Ю., Нетудихата К. Л. Регіональна динаміка, нерівномірність та економічне зростання [Електронний ресурс] / Ю. Ю. Верланов, К. Л. Нетудихата. – Режим доступу : http://bibl.kma.mk.ua/pdf/naukpraci/economy/2001/9-1-2.pdf

  5. Экономический и производственный потенциал административных и производственных систем: Монография / под общей ред. О. Ф. Балацкого. – Сумы : ИТД “Университетская книга”, 2006. – 973 с.

  6. Лаки-Дрэгэлин Ю. Конкурентоспособность региона: факторы и методы оценки // Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації Матеріали щорічної міжнародної науково-практичної конференції. 31 жовтня 2007 року. У 2-х томах. – Т. 2. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2007. – с. 336-338

  7. Мельниченко О. А. Удосконалення моделі державної політики як запорука регіонального розвитку та підвищення добробуту населення / О.А. Мельниченко // Стратегія регіонального розвитку: формування та механізми реалізації: матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, 31 жовтня 2008 р. – Одеса : ОРІДУ НАДУ, 2008. – С. 190-192

  8. Нова державна регіональна політика: від теорії до практики [Текст] // Збірник “Нова державна регіональна політика в Україні” [В. С. Куйбіда, О М. Іщенко, А.Ф. Ткачук та ін.] ; за заг. ред. д.держ.упр., проф. В. С. Куйбіди. – К. : Вид-во “Крамар”, 2009. – 232 с.

  9. Панько М. В. Теоретичні підходи до формування змісту економічного поняття “регіон” / М. В. Панько // Науковий вісник НЛТУ України: Збірник науково-технічних праць. – Львів : РВВ НЛТУ України. – 2010. – Вип. 20.11. – С. 181-185

  10. Чала Н. Д. Вплив соціального капіталу на економічний розвиток країни / Н. Д. Чала // Науковий вісник Академії муніципального управління. – 2010. – № 2. – С. 163-169.


Рецензент: Васильева О.І., д.держ.упр., доцент


УДК 354:65.014.1.477

Ємельянов В.М.,

к.т.н.,Чорноморський державний

університет імені Петра Могили


^ МЕХАНІЗМ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ВЗАЄМОДІЇ ПРЕДСТАВНИКІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ПІДПРИЄМНИЦТВА


Обґрунтовано можливий механізм впровадження інвестиційної взаємодії представників державної влади і підприємництва. Запропоновано структуру сприяння консолідації економічних інтересів двох сфер при рішенні регіональних завдань та розширенню фінансування соціально–економічних проектів програм.

Обоснован возможный механизм внедрения инвестиционного взаимодействия представителей государственной власти и предпринимательства. Предложена структура содействия консолидации экономических интересов двух сфер при решении региональных заданий и расширению финансирования социально-экономических проектов программ.

The possible mechanism of introduction of investment co-operation of state public and enterprise agents is grounded. The structure of assistance to consolidation of economic interests of two spheres is offered at the decision of regional tasks and expansion of financing of socio-economic projects of the programs.

^ Постановка проблеми. В даний час державі необхідний поступовий перехід від формалізованого централізованого типу державної інвестиційної політики держави в соціально–економічній сфері до ліберального її типу, оскільки для забезпечення надалі стабільності або зростання інвестиційного потенціалу необхідне використання механізмів взаємодії з сферою підприємництва. Фінансування проектів в соціально–економічній сфері повинне здійснюватися як за рахунок державного бюджету і регіональних джерел, так і за рахунок приватних інвестицій. При цьому обов'язково повинно існувати державне регулювання, що пов'язує між собою територіальні соціально–економічні програми. Перехід у бік лібералізації в даному секторі економіки повинен виявлятися в зростанні затребуваності комплексних технологій фінансування програм соціально–економічного розвитку територій, більшість з яких спирається на принцип державно–приватного партнерства. Принцип партнерства повинен враховувати інтереси підприємництва і стимулювати приватні інвестиції в соціально–економічну сферу господарювання за рахунок державних вкладень.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Регіональні питання державного управління розглядались у наукових працях зарубіжних вчених: А. Льоша, Е. Маркузен, А. Маршалла, Й.Г. фон Тюнена, Дж. Фрідмана, М. Фрідмена, Й. Шумпетера, вітчизняних і російських: О.М. Алимова, О.І. Амоши, С.І. Бандура, Б.В. Буркинського, М.П. Бутко, В.М. Геєця З.В. Герасимчук, А.Ф. Мельник, В.В. Микитенко, Г.І. Оніщука, М.Д. Прокопенка, Я.О. Побурка, В.А. Поповкіна, В.К. Симоненка.

^ Постановка завдання:

– обгрунтувати можливий механізм впровадження інвестиційної взаємодії представників державної влади і підприємництва;

– запропонувати структуру сприяння консолідації економічних інтересів двох сфер при рішенні регіональних завдань та розширенню фінансування соціально–економічних проектів програм.

^ Виклад основного матеріалу. Умовою ефективного досягнення цілей і рішення задач, поставлених в рамках регіональної політики, направленої на забезпечення добробуту населення, стійкого економічного зростання на базі підвищення конкурентоспроможності української економіки, в середньостроковій перспективі є впровадження у економічну політику держави цілого ряду нових інструментів і механізмів, що відображають новий підхід до регіональної політики. Цей підхід заснований на максимально повному використанні переваг державного устрою в проведенні економічної політики.

Так, зусилля держави по створенню умов для максимально повного використання можливостей зростання інвестиційного потенціалу соціально–економічної сфери господарювання повинні ґрунтуватися на реалізації механізмів партнерства між державними структурами і сферою підприємництва і концентруватися на наступних напрямах :

  • сприяння процесу розробки регіональних програм соціально–економічного розвитку (розробка нового типового макету програм, методичних рекомендацій по їх складанню), сприяючих зокрема рішенню завдань державної програми соціально–економічного розвитку;

  • сприяння впровадженню в регіонах системи програмно–цільового бюджетування і бюджетування, що орієнтовано на результат;

  • залучення підприємницьких структур в систему досягнення цілей державної влади;

  • розробка модельних законів і нормативних актів для регіонів і муніципальних утворень, направлених на створення сприятливого підприємницького клімату;

  • вивчення і розповсюдження кращої практики по стимулюванню соціально–економічного розвитку на регіональному і місцевому рівнях;

  • розробка і впровадження додаткових заходів підтримки інвестицій в окремих регіонах шляхом створення технико–впроваджувальних економічних зон з державною участю.

Ґрунтуючись на дослідженні підходів до реалізації державних і регіональних проектів і програм соціально–економічного розвитку, можна зробити висновок про необхідність розвитку механізмів приватно–державного партнерства при реалізації інфраструктурних проектів. Нагальним постає питання прийняття відповідних актів, стимулюючих розширення використання на регіональному рівні лізингових і концесійних механізмів фінансування інвестиційних проектів, практики змішаного фінансування інвестиційних проектів з формування інфраструктури, житлово–комунальному господарстві. Велике значення матиме розвиток практики максимально тісної взаємодії з підприємницькими асоціаціями у розробці і реалізації політики регіонального (муніципального) розвитку.

Крім того, проведення політики по виявленню і розвитку економічних кластерів на територіальному рівні, яка характеризується тим, що ключова увага надається зміцненню мереж взаємозв'язків між економічними суб'єктами – учасниками кластера, в цілях спрощення доступу до нових технологій, розподілу ризиків в різних формах спільної економічної діяльності, в т.ч. для сумісного використовування знань і основних фондів, зниження транзакційних витрат за рахунок збільшення довіри між учасниками кластера (транзакційні витрати – це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону цих прав. На відміну від трансформаційних витрат, транзакційні витрати не пов 'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують транзакцію.).

До числа основних напрямів кластерної політики державних і регіональних органів влади слід віднести [9, с 80]:

– співфінансування аналітичних досліджень структури кластера, визначення сильних і слабких місць кластера, розробка плану розвитку кластера, його стратегію та цілі;– створення в кластерах центрів з обміну знаннями і встановленню контактів, залучення зацікавлених організацій до сумісних дій в рамках кластера;

– сприяння комерціалізації результатів дослідницької діяльності;

– сприяння проведенню соціально–економічних реформ на регіональному і місцевому рівні – створення стимулів для впровадження інструментів стратегічного планування, програмно–цільового бюджетування і бюджетування, що орієнтоване на результат;

– створення нових механізмів адміністративного регулювання і управління, взаємостосунків з органами місцевого самоврядування, розвитку механізмів приватно–державного партнерства на регіональному і місцевому рівнях.

– створення системи державного моніторингу регіональних соціально–економічних показників, виявлення і розповсюдження кращої практики – моніторинг соціально–економічного розвитку регіонів і муніципальних утворень, стан нормативно–правової бази, процесів соціально–економічних реформувань, формальних і неформальних бар'єрів для ведення бізнесу і здійснення інвестиційних проектів, виявлення інфраструктурних можливостей для реалізації крупних інвестиційних проектів, створення системи збору і розповсюдження кращої практики проведення реформ на регіональному і місцевому рівні.

– сприяння реалізації пілотних проектів соціально–економічних реформ на регіональному і місцевому рівнях, розробка і ухвалення нормативно–правової бази для проведення експериментів по впровадженню нових інструментів соціально–економічної політики в окремих регіонах і муніципальних утвореннях .

Реалізація даних заходів дозволить в середньостроковій перспективі скоротити надання державної і регіональної фінансової допомоги [10, с 34]. При цьому, державна підтримка програм здійснюється не шляхом прямих фінансових вливання, а через створення стимулів для власних зусиль регіональних і місцевих органів влади, а також нормативно–правову, методичну і методологічну допомогу в проведенні реформ, орієнтованих на поліпшення підприємницького клімату, розвиток соціально–економічної сфери, забезпечуючих зростання добробуту населення.

Узагальнення представлених вище висновків дозволяє сформулювати перший з принципів організації структур, побудованих на основі ПДП – це принцип стратегічного регулювання соціальних наслідків – заходи, що реалізуються в рамках ПДП, повинні бути направлені на забезпечення досягнення стратегічних цілей соціального розвитку регіону. При цьому функція визначення стратегічних цілей і напрямів розвитку покладається на державний сектор, який використовує сферу підприємництва як механізм досягнення поставлених цілей, застосовуючи весь комплекс функцій планування, організації, контролю і регулювання.

На сьогоднішній день як основні проблеми на шляху реалізації соціально–економічних програм виділяють :

  • недостатність фінансових ресурсів для покриття поточних валових інвестиційних потреб соціально–економічної сфери;

  • недосконалість державного регулювання при акумуляції інвестиційного бюджету – використання переважно прямих державних інвестицій при низькій окупності, що призводить до поступового вичерпання ресурсів;

  • перевантаженість бюджету витратами, що виділяються на безповоротній основі і територіальні відмінності в розподілі інвестицій, які в довгостроковій перспективі можуть призвести до ряду негативних тенденцій в зайнятості, розселенні і інших соціальних аспектах життя населення;

– неефективне розміщення інвестицій і невиправдане перевищення витрат в будівництві за рахунок державних коштів.

У цих умовах необхідний пошук варіатівних способів впровадження механізмів ПДП, нових базових підстав для досягнення стратегічних цілей. У свою чергу, розробка стратегії вимагає формулювання мети розвитку регіону, а також принципів і механізмів взаємодії підприємництва і держави. У найзагальнішому вигляді рішення задачі підвищення інвестиційної привабливості соціально–економічної сфери сучасні вчені [2, с. 121] зводяться до:

  • зниженню ризиків інвестування (поліпшення «інвестиційного клімату»);

  • створенню таких умов даному секторі економіки, щоб інвестиції забезпечували достатньо високу норму доходності.

Основні заходи держави повинні бути направлені на те, щоб зробити інвестиції в соціально–економічні проекти рентабельнішими.

Узагальнимо рекомендації, які повинні сприяти інтенсифікації процесу взаємодії двох сфер у формі ПДП:

  1. Встановити партнерські відносини між підприємництвом і державою на позиціях взаємної необхідності для реалізації загальної мети – стійкого і перспективного розвитку соціально–економічної сфери.

  1. Передбачити правові гарантії в реалізації цих принципів, механізмів і етапів, усунути принцип сепарації і замінити його на принцип взаємозацікавленості.

  2. Створити єдиний інформаційний простір для всіх суб'єктів взаємодії підприємництва і держави.

  3. Розробити варіативні моделі сумісної реалізації програм соціально–економічного розвитку.

  4. Систематично проводити індикативну діагностику стану всіх сфер життєдіяльності суспільства, що дозволить визначити чітку спрямованість управлінських дій і рішень обох елементів взаємодії. Виділити пріоритети в напрямах розвитку і суб'єктів взаємодії, а на їх основі визначити можливі точки зіткнення і ситуації розузгодження для того, щоб сформувати стратегію дій.

  5. Розробити механізм підтримки функціонування системи «держава – підприємництво», використовуючи такі інструменти, як податкові пільги, гарантії, безпроцентні кредити тощо.

Для формування конструктивного діалогу між державою і підприємництвом необхідно сформулювати чітку, єдину державну політику рішення соціально–економічних питань відносно бізнесу. Дана проблема може бути розв'язана на основі системи приватно–державного партнерства, що передбачає взаємодію держави і підприємництва на якіснішому рівні. До пріоритетних напрямів застосування ПДП відносяться будівництво соціального житла, міська інфраструктура і на даний момент вже є приклади здійснення проектів на принципах ПДП. Практика показує, що українське бізнес– співтовариство цікавить не стільки доступ до державних коштів, скільки зняття нормативних бар'єрів для інвестування в об'єкти інфраструктури [3 с. 147 ].

За умови готовності приватного сектора прийняти на себе основні ризики, пов'язані з інвестуванням в соціально–економічні проекти і програми, держава повинна однозначно взяти на себе відповідальність за ризики, які знаходяться поза сферою впливу приватного сектора.

Основними умовами успішної реалізації соціально–економічних проектів, організованих у формі ПДП є:

  • Чіткі цілі проекту, формульовані державою.

  • Реальна політична і фінансова підтримка уряду.

  • Прозорість процедур.

  • Ефективна структура проекту.

  • Єдине розуміння цілей проекту державними і приватними партнерами.

  • Безпосередня активна участь муніципальних органів влади в реалізації проектів ПДП.

Реалізація цих програм в структурі ПДП повинна мати багаторівневу структуру з чітким виділенням цілей, задач і пріоритетів кожного рівня. Досвід світового розвитку показує, що в умовах економічної кризи, політика, орієнтована на взаємодію держави і підприємництва, дає відчутні результати в досягненні збалансованого економічного зростання. Становлення ПДП є, в першу чергу, задачею регіонів і міст. Останнім часом державна політика була націлена на забезпечення сприятливого середовища для розвитку бізнес–сфери і застосовувала при цьому різні механізми підтримки підприємництва. За декілька років був пройдений шлях від окремих підприємств по його інвестиційній підтримці до цілісного комплексу заходів, направленому на становлення і розвиток вітчизняного бізнесу. Зараз більшість місцевих адміністрацій надає істотні допомоги в розвитку підприємництва: виділяються об'єкти, приміщення, земельні ділянки, заохочують створення і функціонування суспільних об'єднань підприємців і ін.

Сучасні наукові дослідження показують, що сфера підприємництва в цілому готова вирішувати ключові проблеми соціально – економічного розвитку. Але при цьому для забезпечення даної співпраці необхідно створити сприятливі умови для його розвитку, оскільки іншого способу забезпечення масштабності розв’язання даних проблем немає. В цілому бізнес не може не брати участь в рішенні тих задач, які формулює держава [4, с. 13]. Проте, на нашу думку, для взаємодії влади і бізнесу необхідне створення сприятливих умов для зростання підприємницької активності. Для досягнення вищезгаданої мети необхідне рішення наступних задач:

  • розвиток партнерських відносин між органами державної влади і підприємницькою сферою;

  • реалізувати комплекс заходів щодо подолання і усунення адміністративних бар'єрів на шляху підприємництва;

  • підсилити прозорість приймаються органами державної влади рішень через упровадження механізму суспільної участі в підготовці і обговоренні нормативних і законодавчих актів, регулюючих сферу підприємництва;

  • активізувати розвиток партнерських відносин між представниками держави і підприємництва;

– забезпечити взаємодію держави і підприємництва на рівні науки через упровадження нових ефективних розробок.

Рішення даних задач сприятиме активізації використовування інвестиційного потенціалу ПДП, що, у свою чергу, в змозі забезпечити в майбутньому розширення притоку інвестицій в відповідні проекти і програми. Під терміном «інвестиційний потенціал ПДП» розуміється максимально можлива сукупність ресурсів, які можуть бути використані при здійсненні інвестиційної діяльності. Таку визначення доцільне доповнити такими поняттями, як:

Інвестиційний потенціал держави (ІПД) – це сукупність засобів, які можуть бути залучені з бюджету для покриття інвестиційних потреб соціально–економічного проекту або програми.

Інвестиційний потенціал ПДП (ІППДП) – можливість розширення об'ємів інвестиційних ресурсів для реалізації проекту або програми за рахунок використовування механізмів ПДП.

Основною метою ПДП є соціальний ефект, що одержується в результаті взаємодії, який представлений в структурі двох категорій:

Результат від інвестування засобів в розв’язання соціальних задач через реалізацію відповідних проектів і програм, для якого необхідні засоби в об'ємі інвестиційних потреб проекту або програми (ІПП).

Економія бюджетних ресурсів в результаті організації ПДП (∆БФПДП), яка може забезпечити соціальний ефект при фінансуванні заходів, націлених на рішення актуальних соціально–економічних задач поза рамками досліджуваних проектів (програм).

При розробці проекту (програми) в першу чергу відбувається визначення цільових результатів, на основі яких визначається сума інвестиційних потреб проекту або програми [7, с. 10]. Після чого здійснюється оцінка відповідності інвестиційного потенціалу держави фінансовим потребам проекту, що підкріплюється висновком про його достатність (ІПП= ІПД) або дефіциту (ІПП> ІПД).

Інвестиційна потреба по сферах господарювання була класифікована таким чином:

– інвестиційний потенціал економічної сфери господарської діяльності як сфери інвестицій, в якій визначальне значення має отримання економічного ефекту (прибутку);

– інвестиційний потенціал соціально–економічної сфери господарської діяльності як сфери діяльності, в якій первинним критерієм ефективності вкладень виступає характеристика соціальної ефективності проекту. Інвестиційна потреба формується за рахунок прийнятих цільових програм, в яких основною метою є рішення соціально–економічних задач регіонів.

Інвестиційний потенціал суб'єктів інвестування розділяється, виходячи з критерію форми власності [5, c. 84]. В даному випадку під інвестиційними ресурсами розуміється максимально можлива сукупність ресурсів відповідної форми власності, які можуть бути використані для покриття інвестиційних потреб соціально–економічних проектів і програм у формі капітальних вкладень. Так, можна виділити:

  • інвестиційний потенціал сфери державних фінансів;

  • інвестиційний потенціал сфери приватних інвестицій.

Оцінка інвестиційного потенціалу різних сфер народного господарства важлива при плануванні інвестиційній діяльності і узгодженні програм і проектів капітальних вкладень з їх фінансовим і матеріально–технічним забезпеченням.

При оцінці інвестиційного потенціалу економічної і соціально–економічної сфер господарської діяльності можна помітити, що найбільший інвестиційний потенціал має економічна сфера, при цьому в ній зосереджено до 95% інвестиційного потенціалу сфери підприємництва [8, c. 42]. Однієї з причин низького рівня використання інвестиційного потенціалу підприємництва для вирішення соціальних задач є той факт, що підтримка соціально необхідних програм на сьогоднішній день є однією з функцій державного сектора, разом з такими, як підтримка .правової бази ринкових відносин, правоохоронна тощо [1, c. 192]. Тому розширення інвестиційного потенціалу соціально–економічної сфери господарювання за рахунок підприємницького капіталу, сьогодні можливо тільки при використовуванні відповідних механізмів взаємодії з державою.

У найзагальнішому вигляді рішення задачі підвищення інвестиційної привабливості соціальноорієнтованих проектів і програм зводиться до створення таких умов, при яких інвестиції забезпечували б зіставну з економічною сферою норму прибутку [5 c. 144]. Тому основні заходи держави при формуванні механізмів взаємодії повинні бути направлені на те, щоб зробити інвестиції рентабельнішими, отже, мета державного регулювання при організації взаємодії з сферою підприємництва – забезпечити вищий ефект від сумісної реалізації проекту. Це може виражатися в наданні податкових пільг, забезпеченні законодавчої підтримки сумісних програм і в інших механізмах. Для залучення засобів сфери підприємництва до рішення соціально–економічних задач необхідні заходи протекціонізму, що забезпечує для підприємця більш вигідні умови [6 c. 84].

На підставі цього можна сформулювати ще два основні принципи організації ефективної взаємодії державних і підприємницьких структур при забезпеченні зростання інвестиційного потенціалу соціально–економічної сфери господарювання:

  • принцип взаємозацікавленості – взаємодія повинна ґрунтуватися на взаємовигідності в результаті чого ефект від взаємодії максимальний, якщо кожна із сторін бачить можливість досягнення інтересів тільки за сприяння іншої сторони;

  • принцип паритету інтересів – жодна із сторін не ставить перед собою мету схилити другу сторону до сприяння проти її волі або в збиток її інтересам.

Висновки. Таким чином, для успішнішого вирішення соціально–економічних задач необхідні механізми взаємодії, що фокусують в собі енергію зростання, націленого на соціально–економічний розвиток регіону. На нашу думку, саме реалізація інвестиційних механізмів взаємодії підприємництва і держави здатна сформувати кластер, що створює підстави для якісної зміни підходів до рішення соціально–економічних задач області.

Використані джерела інформації:

  1. Барсуков А. Принципи побудови та особливості реалізації регіональної соціальної політики в Україні/ А. Барсуков // Регіональна економіка. – 2003. – №1. – С. 190 – 194.

  2. Бачаров В.В. О моделях государственно–частного партнерства в сфере инвестиционной деятельности/ В.В. Бочаров. – М.: «Дело», 2004. – 284с.

  3. Буга Н.Ю. Методика оцінки впливу науково – технологічних факторів на розвиток промисловості проблемних регіонів/ Н.Ю. Буга // Економіка і прогнозування. – 2008. – №2. – С. 145 – 155.

  4. Герасимчук В.Г. Управление социально–экономической системой: функциональный подход/ В.Г. Герасимчук// Экономика Украины.  2003.  №4.  С. 12 – 18.

  5. Данилишин Б.М. Регулювання розвитку інноваційного потенціалу в економіці: Монографія/ Б.М. Данилишин, М.Х. Корецький, О.І. Дацій. – Ніжин: ТОВ „Видавництво „Аспект–Поліграф”, 2007. – 220с.

  6. Долішній М.І. Підприємництво в Україні: Проблеми становлення і розвитку / М.І. Долішній, М.А. Козоріз, А.С. Даниленко.  Ужгород: Карпати, 1997.  363с.

  7. Методичні рекомендації щодо формування і реалізації регіональних програм розвитку малого підприємництва.  К.: ВПП Компас, 2002.  16с.

  8. Михасюк І. Державне регулювання економіки/ І. Михасюк, А. Мельник, М. Крупка, З. Залога. – К.: Атака, Ельга–Н, 2000. – 592с.

  9. Оценка уровня согласованности экономических интересов субъектов региональной промышленной политики/ Ю.А. Фридман, Г.Н. Речко, О.А. Бияков, Ю.Ш. Блам// Регион: экономика и социология. – 2006. – №3. – С. 78 – 96.

  10. Пономаренко В.С. Экономическая безопасность региона: [анализ, оценка, прогнозирование]/ В.С. Пономаренко. – Х.: Издат. Дом «ИНЖЕК», 2004. – 144с.


Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   39

Схожі:

Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи