Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 icon

Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011




НазваАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
Сторінка16/39
Дата27.11.2012
Розмір7.85 Mb.
ТипПротокол
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   39

^ УДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

У ЖИТЛОВІЙ СФЕРІ


Визначено основні напрямки розв‘язання проблем будівельного сектору в країні. Досліджено систему державного регулювання у житловій сфері.

^ Определены основные направления решения проблем строительного сектору в стране. Исследована система государственной регуляции в жилищной сфере.

Basic directions of decision of problems of building are certain to the sector in a country. The system of the state adjusting is explored in a housing sphere.

^ Постановка проблеми. Система державної підтримки сфери житлового будівництва в тому або іншому вигляді існує у всіх країнах. Необхідність такої підтримки обумовлена тим, що житловий сектор має значний позитивний вплив на розвиток економіки країни внаслідок його високого мультиплікативного ефекту.

Форми й роль участі держави залежать від ступеня розвитку економіки й стану житлового сектору країни. Крім того, вони змінюються в міру розвитку житлового ринку, а також економічної ситуації в країні. У певні кризові періоди державні регулюючі заходи можуть домінувати над ринковими стабілізаторами економіки. У такому випадку не рідко держава диктує свої умови ринку, установлюючи ставки, розділяючи зони дії фінансових інститутів, видозмінюючи фінансові схеми, вводячи нових учасників ринку і т.д.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Сучасні концепції і методи вдосконалення механізму управління житловим будівництвом, відображені в роботах А.Асаула, Ю.Вінслава, А.Беркути, І.Мазура та ін. Серед зарубіжних розробок у області управління в інвестиційно-будівельній сфері слід виділити дослідження Р.Арчібальда, Ф.Бег‘юлі, К.Грея, Е.Ларсона.

^ Постановка завдання:

  • визначити основні напрямки розв‘язання проблем будівельного сектору в країні;

  • дослідити систему державного регулювання у житловій сфері.

Виклад основного матеріалу. Ситуацію, що склалася у сфері житлового будівництва в Україні на початку 90-х рр. можна охарактеризувати такими висновками:

  • зниження обсягів бюджетного фінансування житлового сектору в результаті відмови держави від ролі інвестора, підрядника й власника у сфері житла. При цьому були відсутні і будь-які ринкові механізми і форми кредитування громадян на придбання або будівництво житла;

  • нестабільна політична й економічна ситуація як у регіонах, так і в країні в цілому, що породжувало високі темпи інфляції, які допускали високі ризики процентної ставки при довгостроковому кредитуванні;

  • високий кредитний ризик стягнення на закладеного майна у випадку виникнення неплатежу по кредиту;

  • низька забезпеченість населення житлом, що обмежувало можливість використання цього житла як застави по іпотечному кредиту.

На нашу думку, причиною такої ситуації стала відсутність єдиної житлової політики держави. Намагаючись зробити житло доступним для більшості громадян шляхом його придбання за рахунок іпотечних кредитів, держава не вживає серйозних заходів щодо збільшення житлового фонду країни. Враховуючи обсяги введення нового житла, а також потребу населення в житлі і доступність кредитних ресурсів, можна стверджувати, що для розв'язання житлової проблеми необхідні кардинальні зміни в системі управління сферою житлового будівництва.

При цьому держава повинна відігравати вирішальну роль у сфері регулювання інвестиційно-будівельного комплексу країни. Відомо, що інвестиційно-будівельна діяльність забезпечує здійснення розширеного відтворення виробничого потенціалу країни і сприяє економічному зростанню в цілому. Тому, державне управління інвестиційно-будівельною діяльністю в Україні повинне стати пріоритетним.

Досвід більшості економічно розвинених країн свідчить про активну участь держави у розв‘язанні проблем житлово-будівельного сектору на різних етапах розвитку ринкових відносин.

Значний інтерес представляє позитивний досвід державного регулювання і стимулювання будівництва таких розвинених країн як США, а також країн Західної Європи – Німеччини, Фінляндії, Швеції, який, міг би бути використаний в Україні з урахуванням вітчизняних реалій. Наприклад, проблема придбання житла, розв'язання якої в цих країнах безпосередньо пов'язане зі стимулюванням народжуваності дітей у молодих родинах. Загальновідомо, що це питання є дуже актуальним і для нашої країни [1, c. 266; 5].

Для кредитування будівництва житла в США існують так звані федеральні банки по кредитуванню житлового будівництва, організовані й контрольовані Федеральним Урядом США. Для оптимізації будівельної діяльності в штатах державні й територіальні органи управління розробляють нормативні техніко-економічні показники в галузі будівництва.

Нормативні показники використовуються для визначення вартості й трудомісткості будівництва конкретного об'єкту. Коли ціна будівельного об'єкту перевищує показник «витрати виробництва плюс середня норма прибутку», державні органи можуть втрутитися й відрегулювати ціну. Звичайно середня норма прибутку при здійсненні будівельно-монтажних робіт становить 10-12% витрат виробництва. Якщо норма прибутку виявляється вищою, то державні органі вивчають причини росту. У тих випадках, коли підвищення ціни на об'єкт будівництва не пов'язане з об'єктивними причинами, що викликають збільшення собівартості виробництва, ухвалюються заходи щодо обмеження ціни. Обов'язковою умовою державного фінансування будівництва або реконструкції об'єкта є експертиза вартості 25-літнього життєвого циклу розглянутого інвестиційного проекту.

Питання ціноутворення в будівництві є об'єктом пильної уваги держави практично в усіх розвинених країнах. У Швеції, наприклад, спостереження й контроль за цінами здійснює Державне управління цін і конкуренції, яке підпорядковується Міністерству громадської адміністрації. Крім того, в усіх 23 регіонах країни є групи фахівців чисельністю від 2 до 10 людей, у функції яких входить відстеження цін на товари й послуги, а також внесення пропозицій по їхньому регулюванню.

Уряд Швеції згідно із законом про регулювання цін має право здійснювати заходи для прямого впливу на них. Одним із таких заходів є заморожування цін, яке застосовується у крайніх випадках і на короткий строк. Це може бути загроза загального значного підвищення цін, виникнення різких дисбалансів на ринку, сплески інфляції. Можливим також є селективне заморожування цін, тобто за окремими товарами або послугами, включаючи плату за житло. Законом передбачається можливість встановлювати державою максимальний рівень цін на окремі товари, вводити порядок, при якому підвищення цін допускається тільки після попереднього повідомлення й обґрунтування.

Контроль за цінами у Швеції ґрунтується на законі про обов'язковість пред‘явлення відомостей про ціни і рівень конкуренції і здійснюється в різноманітних формах. Державне управління цін і конкуренції веде постійне спостереження за коливанням цін у цілому по країні і у деяких спеціально визначених сферах діяльності, зокрема, будівництві житла, транспорті й зв'язку, енергетиці та ін. Певними функціями в галузі контролю за ціноутворенням володіють і місцеві органи самоврядування, оскільки вони мають монополії на водопостачання, каналізацію та деякі інші види діяльності.

Досвід розвинених країн показує, що в питаннях ціноутворення в будівництві великою є роль замовника. Якщо держава займається в основному регулюванням норми прибутку, то від діяльності замовника багато в чому залежить зниження витрат виробництва.

В Англії, Фінляндії й Швеції представником замовника найчастіше є архітектор. Він установлює попередню вартість будівництва об'єкта, на основі торгів вибирає генпідрядну фірму, у контракті з якою визначаються економічні методи виробництва з метою оптимізації вартості будівництва.

Одним з основних принципів діяльності закордонних будівельних фірм при реалізації інвестиційних проектів є достовірне визначення вартості всього проекту, окремих його частин, етапів або видів робіт, яка розраховується на різних фазах життєвого циклу проекту.

При проведенні підрядних торгів фактор вартості предмета торгів стає вирішальним для визначення переможця і становить 50-70% інших факторів. Учасники торгів ретельно підходять до визначення ціни предмета торгів. Конкурентна боротьба в процесі торгів оптимізує його вартість. У країнах з ринковою економікою на етапі підрядних торгів, а також на інших етапах інвестування вартість будівництва визначається із широким використанням укрупнених показників вартості будівництва.

У США компанією R.S. MEANS щорічно великим тиражем видаються збірники цін із середньоамериканськими вартісними показниками, а також збірники укрупнених показників. В Англії фірма Technical Indexes Ltd. забезпечує учасників інвестиційного процесу укрупненими показниками вартості видів робіт і конструктивних елементів, публікуючи збірники Wessex і випускаючи компактні лазерні диски.

Виділимо основні напрямки розв‘язання проблем будівельного сектору нашої країни.

1. На базі державно-приватного партнерства забезпечити збільшення обсягів житлового будівництва. У цьому зв'язку на український житловий ринок державі необхідно залучити іноземних інвесторів з їхньою можливістю забезпечення низьких кредитних ставок на тривалий строк. Це варто було б провести складовою частиною пріоритетної програми "Доступне житло". Держава повинна не тільки забезпечити правову гарантію й ризики іноземному капіталу, але й виділення земельних майданчиків і далі розподіл побудованого житла для малозабезпечених сімей на тривалий строк до 30 років і пільговий відсоток кредиту. Побудоване за державні кошти житло повинне продаватися з невеликою націнкою з використанням іпотечного кредиту тільки тим, хто реально потребує поліпшення житлових умов [4, c. 102].

2. Держава повинна брати на себе будівництво інженерних мереж. За даними головних архітекторів регіонів у найбільших містах наявна недостатність територій, готових для будівництва. У цьому випадку інвестиційний цикл може тривати п'ять-шість років і вимагає більших вкладень. На сьогоднішній день інфраструктурні витрати в житловому будівництві досягають половини всієї вартості будинку (у радянський час 23%). Закордоном цей показник становить не більше 20%. Цю проблему необхідно вирішувати шляхом впорядкування і зменшення строків погодження проектної документації, спростивши доступ до електроенергії, води й тепла [2, c. 10].

Також доцільним є державне субсидування транзакційних витрат у вигляді відшкодування будівельним фірмам реєстраційних зборів та інших невиробничих витрат, що позитивно позначиться на кінцевій ціні житла.

3. У цей час будівельний комплекс країни потребує відновлення основних виробничих фондів у галузі. Цьому може сприяти скасування або зменшення на 2-3 роки податку на додану вартість у житловому і комунальному будівництві, включаючи виробництво й поставку для нього матеріалів, конструкцій і інженерного устаткування.

В даному напрямку Україні вже діє законодавча норма щодо звільнення від оподаткування операцій з постачання будівельно-монтажних робіт з будівництва доступного житла та житла, що будується за державні кошти, запроваджена частиною 197.15 статті 197 Податкового кодексу України №2755 від 02.12.2010.

Уряд підтримав пропозицію як забудовників, так і Мінрегіонбуду щодо звільнення від обкладення податком на додану вартість будівельно-монтажних робіт при будівництві доступного житла та житла, що споруджується за рахунок державних коштів. Виходячи з розрахунків, зроблених фахівцями Мінрегіонбуду, запровадження зазначеної податкової пільги дозволить додатково збудувати понад 50 тисяч квадратних метрів житла та зменшити вартість будівництва житла більше, ніж на 5 відсотків. Фактично, така пільга дозволить залучити додаткові інвестиційні ресурси у обсязі близько 500 мільйонів гривень.

Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України разом з Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією повинні підготувати спільного листа-роз'яснення щодо порядку звільнення від оподаткування будівельно-монтажних робіт з будівництва об’єктів доступного житла та житла, що будується за державні кошти.

Однією із причин дефіциту інвестиційних ресурсів будівельних компаній є дезінтеграція виробництва, що стала результатом подрібнення великих виробничих об'єднань. Тим часом, добре відомо, що господарські системи країн з розвитою економікою базуються саме на великих й надвеликих організаційно-господарських структурах, що володіють значними інвестиційними можливостями внаслідок їхньої здатності до перекачування капіталів, як усередині самої структури, так і у випадку створення нових виробництв, що дозволяє забезпечити достатню конкурентоспроможність і мати необхідні фінансові ресурси. В Україні також доцільним є створення подібних організаційно-господарських структур, в тому числі й у будівництві. Реальна інтеграція виробництва й капіталів вітчизняних будівельних організацій, а також їх орієнтація на власні ресурси інвестування поряд зі зміною оподатковування підприємств будівельного комплексу дозволить розв'язати фінансові проблеми, пов'язані з витратами на будівництво житла [3, c. 103].

Крім цього, важлива роль у державному регулюванні й стимулюванні інвестиційно-будівельної діяльності належить законодавчим і нормативним актам.

Слід також звернути увагу на те, що в багатьох великих містах України, особливо в Києві, Дніпропетровську, Одесі, Донецьку комерційні структури побудували й продовжують будувати в престижних місцях дорогі офіси й торговельні комплекси. У той же час витрати на створення соціальної інфраструктури по суті перекладаються на міську владу, у якої фінансові ресурси, що можуть бути виділені на такі цілі є досить обмеженими. Тут потрібним є державне регулювання на законодавчому рівні України.

У цьому зв'язку слід відмітити, що у Фінляндії діє закон, який дозволяє стягувати до 40% податків на інвестиції, вкладені в будівництво офісних будинків. У цьому зв'язку доцільним є прийняття подібного закону законодавчому органу України.

Крім того, доцільним могло би бути посилення державного регулювання житлового будівництва одночасно із здійсненням заходів щодо вдосконалювання податкової політики й оптимізації банківського кредитування, стимулюючи при цьому активізацію фінансових можливостей підприємств і організацій, у яких працюють громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Мова йде про акціонерні та інші недержавні підприємства й організації. Щодо бюджетних організацій, то вони своїми страховими внесками й перерахуваннями частини заробітної плати своїх працівників, що потребують житла, (з їхній згоди) могли б наповнити фінансові ресурси будівництва муніципального житла й тим самим вирішувати проблеми забезпечення квартирами працівників бюджетної сфери.

Якщо будівництво здійснюється по системі держзамовлення й муніципального замовлення, воно повинне вестися за встановленими розцінками, що забезпечують для будівельної організації мінімальний, але достатній рівень рентабельності.

Для прискорення розробки нових проектів по будівництву масового житла необхідно створити на державному рівні механізм обмеження строку, який надається забудовникові для реалізації проекту, в зв‘язку із заходами держпідтримки. Одночасно зазначений механізм повинен накладати рамки на дії держустанов і уповноважених приватних компаній, що брали участь у процесі з підготовки вихідної дозвільної й правовстановлюючої документації по проекту будівництва, погоджень, що також обмежують їх по строках, висновків і підготовці необхідних матеріалів, а також документів, необхідних для оформлення прав власності громадян на житло.

Висновки. Таким чином, проблеми, що вимагають державного регулювання й стимулювання в сфері інвестиційно-будівельної діяльності, носять багатопрофільний характер. У зв'язку із цим насамперед було б доцільним, на наш погляд, створення комісій з економічного регулювання й стимулюванню розвитку цього виду діяльності, у які входили б представники місцевого самоврядування, авторитетні керівники державних і комерційних структур, наукові й вузівські працівники для підготовки і представлення законодавчим органам відповідних обґрунтованих пропозицій і проектів рішень.


^ Використані джерела інформації:

  1. Ершова Н. М. Экономико-математические модели в системе поддержки принятия решений для строительных фирм / Н. М. Ершова, Д. А. Чирин // Строительство, материаловедение, машиностроение. – Днепропетровск : ПГАСА, 2008. – Вып. 47. – С. 265–270.

  2. Житлове будівництво в Україні: Причини поточної кризи та висновки для економічної політики: [Аналітична записка] / Роберт Кірхнер , Рікардо Джуччі, Роман Возняк. – К.: Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, Німецька консультативна група, 2008. – 16 с.

  3. Кучеренко І. М. До питання гарантування фінансовими установами інтересів інвесторів у житловому будівництві / І. М. Кучеренко // Університетські наукові записки. – 2006. – № 2(18). – С. 102–106.

  4. Манцевич Ю.М. Соціально-економічні проблеми розвитку житлового господарства України і стратегія його удосконалення: [монографія] / Ю.М. Манцевич. – К.: Профи-Информ, 2007. – 388 с.

  5. Панжар М. І. Житлове господарство України і досвід економічно розвинених країн / М. І. Панжар // Економіка будівництва і міського господарства. – 2007. – Т. 3. – № 1. – Режим доступу : http://www.dgasa.dn.ua/win/publish/issues


Рецензент: Дацій О.І., д.е.н.., професор


УДК 343.34

Литвин О.П.,

к.ю.н.,професор,

декан юридичного факультету

Академії муніципального управління


^ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ, ЯК ОДИН ІЗ ЕЛЕМЕНТІВ ОХОРОНИ ЗАГАЛЬНОЇ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ


В статті проводиться комплексне дослідження рівня механізмів державного управління у сфері використання природних ресурсів, як елементів охорони загальної громадської безпеки. Визначається існуючі теоретичні та практичні проблем у механізмі державного управління та правового регулювання у сфері регіонального управління та місцевого самоврядування при використанні природних ресурсів. За результатами проведеного дослідження пропонуються шляхи вирішення теоретичних і практичних проблем державного управління та правового регулювання тощо.

В статье проводится комплексное исследование уровня мехаинизмов государственного управлення в сфере использования природных ресурсов, как елементов охораны общей общественной безопасности. Определяются существующие теоретические и практические проблемы в механизме государственного управления и правового регулирования в сфере регионального управления и местного самоуправления во время использования природных ресурсов. За результатами проведенного исследования предлагаются пути решения теоретических и практических проблем государственного управления и правового регулирования и т.д.

In the article complex research of level of mechanisms of state administration is conducted in the field of the use of natural resources, as elements of guard of general public safety. It is determined existent theoretical and practical problems in the mechanism of state administration and legal adjusting in the field of regional management and local self-government at the use of natural resources. As a result of the conducted research the ways of decision of theoretical and practical problems of state administration and legal adjusting are offered and others like that.

^ Постановка проблеми. Провести комплексне дослідження рівня механізмів державного управління у сфері використання природних ресурсів, як елементів охорони загальної громадської безпеки.

^ Ступінь наукової розробки проблеми. Дослідженнями складів злочинів, передбачених статтями 236-244, 251-253, 261,262, 265 -269, 274, 326, 327 КК та проблем пов’язаних з ними в тій чи іншій площині займались М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, Ф.Г. Бурчак, П.С. Дагель, М.Й. Коржанський, І.П. .Лановенко, О.П. Литвин, Р.І. Мінаєв, Е.Ф. Побєгайло, Л.Ф. Соколов, С.А. Тарарухін, В.П.Тихий, А.Ш. Якупов та ін.

^ Метою статті є визначення існуючих теоретичних та практичних проблем у механізмі державного управління та правового регулювання у сфері регіонального управління та місцевого самоврядування при використанні природних ресурсів. За результатами проведеного дослідження запропонувати шляхи вирішення теоретичних і практичних проблем державного управління та правового регулювання тощо.

^ Викладення основного матеріалу. На відміну від існуючих соціальних ідей і політичних орієнтацій, ідея побудови в Україні демократичної правової держави, забезпечення при цьому верховенства права і пріоритету прав людини і громадянина над іншими соціальними цінностями практично сприйнята всім суспільством як дороговказ розвитку державного ладу України. Реаліза­ція цих ідей пов'язана не тільки зі створен­ням сучасного законодавства, забезпечен­ням законності в діяльності держави та її органів, муніципальної системи і суспільних формувань, надійної, швидкої і справедли­вої юстиції, незалежного правосуддя, а й з подоланням небезпечного явища правового нігілізму в суспільній свідомості, а також формування високого рівня правової куль­тури як суспільства в цілому, так і кожної людини.

Необхідною умовою розвитку цих проце­сів є їх правовий супровід і забезпечення державою (представленою на місцях регіональними управліннями та місцевим самоврядуванням) - єдиною на території країни політичною організацією, що уособлює су­веренітет, джерелом якого є народ України. Але держава і право мають не тільки інстру­ментальне значення і «самостійну цін­ність». Саме держава повинна забезпечити своїм громадянам право жити цивілізова­ним життям і гарантувати людині відповід­ні свободи. До цієї мети суспільство прийде тільки через підвищення відповідальності, забезпечення якої покладено на інститути державної влади, рішучі дії щодо економіч­ного, політичного і соціального реформу­вання, створення якісної правової бази для таких дій.

У ст. 16 Конституції України одним з обов'язків держави визначається «забезпе­чення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катас­трофи — катастрофи планетарного масшта­бу, збереження генофонду Українського народу...».

Таким чином, держава забезпечує необхідні заходи для охорони і науково обгрунтова­ного, раціонального використання земель, їх надр, водних ресурсів, рослинного та тва­ринного світів, для збереження чистоти по­вітря і води, забезпечення відтворення при­родних багатств та забезпечення здорового для життя і здоров'я людини навколишньо­го природного середовища.

Тому протягом 90-х років у нашій державі йшов інтенсивний процес розроблення екологічного законодавства, а також фор­мування концептуальних засад екологічної політики держави. Свідченням цього стало затвердження 5 березня 1998 р. «Основних напрямків державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення еколо­гічної безпеки»[1]. Саме на підставі цього документа, що поєднує стратегічні цілі з конкретними завданнями, розробляються та реалізуються міждержавні, державні, га­лузеві, регіональні й місцеві програми в га­лузі охорони довкілля та екологічної безпе­ки. У надзвичайно стислі терміни розроб­ляються та оформлюються правові засади для вирішення екологічних проблем, впро­ваджено раціональний механізм природо­користування у відповідності з міжнарод­ними вимогами створюється національна система стандартів у сфері забезпечення екологічної безпеки та ефективного приро­докористування. Враховуючи, що для лю­дини найціннішими та найбільш викорис­товуваними ресурсами є вода й повітря, а також беручи до уваги основну екологічну проблему XXI ст. — забруднення довкілля відходами, було передбачено наступні напря­ми державної екологічної політики: 1) еколо­гічно раціональне використання природного та соціально-економічного потенціалу дер­жави, збереження сприятливого середови­ща життєдіяльності суспільства; 2) еконо­мічно обгрунтоване вирішення проблем, які виникають внаслідок забруднення дов­кілля, небезпечних природних явищ, тех­ногенних аварій та катастроф; 3) розвиток міжнародного співробітництва щодо збере­ження біорозмаїтності, охорони озонового шару Землі, запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і лісовідновлен­ня, транскордонного забруднення довкіл­ля, відновлення природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.

Сучасний стан навколишнього середови­ща свідчить, що екологічні проблеми обу­мовлені двома основними факторами: не­раціональним марнотратним використан­ням природних ресурсів, що знижує проду­ктивність біосфери, і забрудненням, яке загрожує всьому живому, у першу чергу благополуччю людини і її здоров'ю. Така екологічна ситуація в Україні формувалася протягом тривалого періоду через нехту­вання об'єктивними законами розвитку і відтворення природно-ресурсного комплексу. Відбувалися структурні деформації народ­ного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. В економіці України пере­вага надавалася ресурсомістким та енерго­ємним технологіям, впровадження та наро­щування яких здійснювалося найдешев­шим способом — без будівництва відповід­них очисних споруд та дотримання елементарних норм і правил природокори­стування. Ці та інші чинники, зокрема ни­зький рівень екологічної свідомості сус­пільства, призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих та підземних вод, повітря і зе­мель, нагромадження у великих кількостях шкідливих, високотоксичних відходів ви­робництва. Такі процеси тривали десяти­річчями і призвели до різкого погіршення стану довкілля[2]. При цьому недостатня увага приділялася розробленню і впрова­дженню нормативів і стандартів у галузі екологічної безпеки.

Протистояння економіки й екології — одна з вузлових проблем охорони навколи­шнього природного середовища. До недав­нього часу її намагалися вирішувати в осно­вному шляхом застосування адміністратив­но-правових методів: заборон і обмежень, адміністративних і карних покарань. Це не дало очікуваного ефекту. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (розділ Х)[3] згладжує це про­тиріччя шляхом включення в механізм ре­гулювання екологічних відносин такого принципу економічного стимулювання: охорона навколишнього природного сере­довища тільки тоді буде надійною, коли стане складовою частиною самого госпо­дарського механізму, коли вона буде еконо­мічно вигідною господарюючому суб'єкту.

Для досягнення такого результату в сфері охорони навколишнього природного сере­довища законодавчо передбачається веден­ня обліку і соціально-економічної оцінки природних ресурсів; планування і фінансу­вання заходів і програм з охорони навколи­шнього природного середовища; надання суб'єктам господарювання права експлуа­тації природних об'єктів на підставі ліцен­зій; установлення лімітів використання природних ресурсів, викидів і скидів забру­днюючих речовин у навколишнє природне середовище і розміщення відходів на плат­ній основі тощо.

Сукупність перерахованих заходів вхо­дить до поняття економічного механізму охорони навколишнього природного середовища. Засобом же поєднання екологіч­них інтересів з економічними інтересами суспільного прогресу Закон України «Про охорону навколишнього природного сере­довища» називає екологічні стандарти і нормативи (статті 31—33).

Мета екологічної стандартизації і норму­вання — це встановлення комплексу обо­в'язкових норм, правил, вимог з охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забез­печення екологічної безпеки (ст. 31). Дер­жавні стандарти визначають поняття і тер­міни, режим використання й охорони при­родних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги по запобіганню шкідливому впливу забрудненого навколишнього природного середовища на здоров'я людей, інші питан­ня, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища і використанням природних ресурсів (ст. 32).

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про стандартизацію»[4] розрізняють, залежно від суб'єкта стандартизації, який приймає чи схвалює стандарти: «національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифіка­тори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади у сфері стандар­тизації, видані ним каталоги та реєстри за­гальнодержавного застосування; стандарти, кодекси усталеної практики та технічні умови, прийняті чи схвалені іншими суб'єктами, що займаються стандартиза­цією»[5]. В Декреті Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифіка­цію» (ст. 4)[6] нормативні документи з пи­тань стандартизації розрізняються за сфе­рою дії і поділяються на: державні стандар­ти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних і інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підпри­ємств.

Управління діяльністю щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів забезпечується постій­но діючою та поновлюваною системою нормативної документації для контролю за забрудненням атмосферного повітря, вод­них об'єктів і грунтів, а також для нагляду за викидами в природне середовище. Таку систему становлять[7]:

  1. Міждержавні стандарти, настановчі до­кументи, рекомендації.

  2. Державні стандарти України (ДСТУ).

  3. Республіканські стандарти колишньої УРСР, затверджені Держпланом колишньої УРСР чи Міністерством економіки України до 1 серпня 1991 р.

  4. Настановчі документи центрального органу стандартизації (керівні нормативні документи та рекомендації).

  5. Державні класифікатори.

  6. Галузеві стандарти (ОСТ) і технічні умови (ТУ) колишнього СРСР, затверджені до 1 січня 1992 р., якщо вимоги цих НД не втратили чинності.

  7. Галузеві стандарти України (ГСТУ), за­реєстровані відповідним органом.

  8. Технічні умови, зареєстровані терито­ріальними органами стандартизації.

Нормативні документи центральних органів виконавчої влади.

На даний час у галузі охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів діє близько 200 стандартів (у ши­рокому розумінні), в тому числі: понад 70 — гармонізованих міжнародних та регіональ­них стандартів; близько ста — державних стандартів України та настановчих доку­ментів (технічні умови щодо відходів виро­бництва — ТУ 1693—89); інші — галузеві стандарти, які прямо не стосуються, але містять суттєві положення щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Наприклад, у системі стандартів у будівництві існує ДСТУ БА. 1.1-72-2000 щодо екологічних характе­ристик будівельних матеріалів.

На базі екологічних стандартів і екологіч­них нормативів Закон України «Про охоро­ну навколишнього природного середови­ща» пред'являє до господарюючих суб'єктів наступні екологічні вимоги (ст. 51—56): щодо розміщення, проектування, будівни­цтва, реконструкції, введення в дію і експ­луатації підприємств, споруд та інших об'єктів; при застосуванні засобів захисту рослин, мінеральних добрив, інших токси­чних речовин і препаратів; від неконтрольованого і шкідливого біологічного впли­ву: акустичного, електромагнітного, іонізу­ючого й іншого шкідливого впливу фізич­них факторів і радіоактивного забруднення; від забруднення виробничими, побутовими та іншими відходами; щодо екологічної безпеки транспортних засобів.

Спеціальні екологічні вимоги Закон пе­редбачає також при проведенні наукових досліджень, впровадженні відкриттів, вина­ходів, застосуванні нової техніки, устатку­вання, технологій і систем; щодо військо­вих, оборонних об'єктів і військової діяль­ності; при розміщенні і розвитку населених пунктів тощо.

У цілому в системі стандартів у сфері охо­рони довкілля, на нашу думку, можна ви­ділити таку структуру:

1. Загальні засади (термінологія і визна­чення; порядок розроблення, побудови, ви­кладу, оформлення, узгодження, затвер­дження, позначення та реєстрації; гармо­нізація з міжнародними стандартами).

2. Стандарти щодо використання, охоро­ни та відтворення природних ресурсів (вод­них об'єктів; атмосферного повітря; земе­льних ресурсів: рослинного і тваринного світу; лісових ресурсів; надр).

3. Окремі питання стандартизації в сфері довкілля (поводження з відходами; управ­ління навколишнім середовищем; екологіч­ного аудиту; засобів контролю за якістю та чистотою: надзвичайні природні ситуації).

При вирішенні проблем природокористу­вання людство прийшло до розуміння, що подальший розвиток технічного прогресу неможливий без оцінювання впливу нових технологій на екологічну ситуацію. Нові умови, що створюються людиною, повинні «замикатися» для забезпечення незмінності тих основних параметрів системи «планета Земля», які впливають на її екологічну ста­більність.

Звичайно, що повністю виключити вплив антропогенної діяльності на стан довкілля в сучасних умовах нереально, а тому не варто й ставити питання таким чином. Однак мо­жливо і необхідно систематично вдоскона­лювати діючі та впроваджувати нові норми й правила забезпечення гармонійного існу­вання людини в природній системі. Одним з перспективних напрямів такого вдоскона­лення, на нашу думку, повинна стати систе­матизація і широке впровадження норма­тивно-правових актів щодо стандартизації в сфері використання, збереження та охоро­ни довкілля.

Тут необхідно нагадати про концепцію регіональної екологічної політики – як єдиного визначального нормативного документу на регіональному рівні, що має забезпечити злагоджену взаємодію різних державних і регіональних структур та суспільних інституцій у формуванні та проведенні регіональної екологічної політики як складової державної екологічної політики, спрямованої на забезпечення екологічної безпеки та сталого розвитку окремої території у контексті національної безпеки України.

Регіональна екологічна політика – це особлива сфера управління розвитком суспільства, окремо взятої адміністративної території у складі України, спрямована на гармонізацію життя та здоров'я населення, забезпечення екологічної безпеки, збалансованого використання природних ресурсів.

Об'єктивні можливості досягнення пос­тавленої мети визначає базис екологічної політики. Це — система правових норм, спосіб організації суспільного виробницт­ва, виробничо-технологічний потенціал природокористування і екологічна культура суспільства[8].

Основними напрямами названої полі­тики є допустимі форми використання природоохоронного потенціалу на основі планування, стимулювання та контролю з боку держави і застосування нормативно-правових аспектів, створення та впрова­дження еколого-сумісних технологій, моніторингу, експертизи, гласності, вихо­вання бережливого ставлення до природи у всіх громадян тощо.

Кожен регіон нашої держави розробляє свої, з урахуванням індивідуальної спе­цифіки господарювання, чинники еко­логічної небезпеки, напрями екологічної політики.

Реальну загрозу екологічній безпеці ство­рює те, що майже в усіх регіонах України природокористування і природоохоронна діяльність розведені організаційно і конце­птуально. Одні відомства, підприємства не­щадно експлуатують природу, а інші — не­численні і маловпливові — її захищають. Як правило, установи та відомства дотримую­ться режиму таємності щодо екологічної обстановки в зоні діяльності підпоряд­кованих їм підприємств. Відомства праг­нуть за будь-яку ціну уникнути відпові­дальності за помилки, незважаючи на їхній згубний характер[9].

За сучасних умов неефективна екологічна політика або ж її відсутність спричиняють екологічні катастрофи, цілковите порушен­ня екологічної рівноваги, що ставить під за­грозу існування всього живого в окремому регіоні або в глобальному масштабі.

Концептуальні положення правових за­сад регіональної екологічної політики по­винні «базуватися на реальній правовій ос­нові, а також визначати стан захищеності (незахищеності) права на екологічну безпе­ку як пріоритетного і абсолютного юридич­ного феномена в системі екологічних прав людини, інших фізичних і юридичних осіб, а в передбачених законом і міжнародним договором випадках — прав суспільства і держави»[10].

В розробленні змісту Концепції правових засад регіональної екологічної політики по­винні бути положення, які потребують ко­рекції в контексті національної екологічної безпеки з огляду на особливості місцевої, регіональної безпеки, вироблення правово­го механізму «особливо на юрисдикційному рівні, уточнення окремих ознак екологічної безпеки, що, безперечно, сприятиме прак­тиці реалізації основних юридичних мож­ливостей особи, суспільства і держави (дер­жав) у сфері національної та глобальної екологічної безпеки». Як заува­жує В.Андрейцев, обов'язки щодо гаранту­вання екологічної безпеки мають поклада­тися на фізичних і юридичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності або експлуатують об'єкти підвищеної небезпеки.

Регіональна екологічна політика визнача­ється виходячи з пріоритетності націо­нальних і регіональних інтересів, є невід'єм­ною складовою державної екологічної полі­тики. Вона органічно вплітається в держав­ну політику національної екологічної безпеки і здійснюється шляхом реалізації стратегій, концепцій і програм відповідно до чинних нормативних актів як на державно­му рівні, так і правових актів місцевих ор­ганів влади і самоврядування.

Вивчення правових аспектів названої політики дозволяє корелювати систему правових механізмів, створювати адекватну загрожуючим чинникам економічно вива­жену, керовану ланку екологічної безпеки, яка забезпечувала б право громадян на ре­алізацію екологічних прав на здоров'я, без­печне навколишнє середовище.

Так, О.Колбасов стверджує, що еко­логічна безпека базується на концепції всеохоплюючої системи міжнародної (гло­бальної) безпеки, в якій перша розглядаєть­ся як органічна частина і ключовий компо­нент даної системи[11].

Таким чином, виходячи з викладеного ви­ще, слід дійти висновку, що національна екологічна безпека України є компонентом глобальної, світової безпеки і ніяк, ніколи не може бути проблемою лише нашої держави. А, отже, проблема окремого регіону не може залишатися тільки проблемою конкретної адміністративної території України (приклад тому — катастрофа на Чорнобильській АЕС).

Регіональні (територіальні) програми у сфері забезпечення радіаційної безпеки ма­ють розробити і виконувати місцеві органи державної виконавчої влади із залученням організацій, що використовують джерела іонізуючого випромінювання, а також на­селення та громадських об'єднань[12].

Регіональні чинники переважно визнача­ють передумови до виникнення реальних за­гроз і у сфері охорони природного середови­ща. Забезпечення екологічної політики і підтримання екологічної рівноваги на тери­торії країни потребують заходів чіткої регіо­нальної спрямованості державної політики, регулювання природно-господарської зба­лансованості регіонів.

Розв'язанню проблеми регіональної еко­логічної політики може сприяти адмі­ністративна реформа. Серед її напрямів — передача частини повноважень на регіо­нальний рівень, у розвиток місцевого само­врядування. Важливою складовою вказаної реформи є державна і регіональна еко­логічна політика. Саме вона покликана пе­редбачити створення ефективно діючої си­стеми влади та управління в центрі і на місцях, здійснити фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення тери­торій на основі оптимального поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів[13]. У Концепції повинні чітко знайти відо­браження ознаки удосконалення тери­торіальної організації державної влади та місцевого самоврядування. Це, зокрема, передбачає децентралізацію і деконцентрацію повноважень центральних органів, розмежування та збалансування з метою уникнення дублювання повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування.

Взаємовідносини між центром і тери­торіями щодо розвитку регіональної еко­логічної політики повинні бути на довго­строковій основі, із законодавчим визна­ченням засад державної підтримки регіонів. Процес децентралізації влади у сфері відповідальності та повноважень щодо за­безпечення екологічної безпеки окремої адміністративної території має супроводжу­ватися розподілом фінансових ресурсів між державним і місцевими бюджетами.

Політика держави щодо адміністра­тивно-територіальних одиниць повинна бу­ти гнучкою і динамічною, зрозумілою і конструктивною, має враховувати місцеві та регіональні особливості, специфіку на­явних в регіонах соціально-економічних проблем.

Екологічна політика держави в умовах її незалежності є предметом дослідження різних галузей науки. У еколого-правових дисциплінах дослідження регіональної на­званої політики нерозривно пов'язане з розробленнями у галузі забезпечення еко­логічної безпеки держави. Ефективність здійснення заходів, форм і методів забезпе­чення даної безпеки визначається шляхом прогнозування оцінки стану розвитку еко­логічних ризиків на регіональному рівні, об'єктивне визнання загроз, встановлення їх сутності та можливих наслідків і є запо­рукою планування правових, організа­ційно-управлінських та економічних за­ходів щодо запобігання або реагування на наслідки негативних проявів.

Більшість з перерахованих завдань вза­ємопов'язані між собою і мають регіо­нальний характер, що обумовлено комп­лексністю екологічних проблем. Це свід­чить про роль, яку покликані відігравати місцеві органи у їх вирішенні. Досвід пока­зує, що галузям вказані завдання не під силу[14].

Так, Ю. Шемшученко влучно і виважено стверджує, що «важливим засобом ре­алізації природооохоронної політики дер­жави, забезпечення її дії є право. Але остан­нє може успішно виконувати покладену на нього роль тільки у тому разі, якщо воно са­ме буде достатньо удосконаленим. На сьо­годні правове регулювання екологічних суспільних відносин відстає від вимог прак­тики»[15].

В подальшому в правовому регулюванні екологічних відно­син, як твердить С. Кравченко, повинні більше, ніж тепер, враховуватися досягнен­ня, висновки і пропозиції наукових поло­жень, причетних до розроблення заходів із подолання екологічної проблеми, які синте­зуються до соціальної екології[16].

Правове регулювання регіональної еко­логічної політики потребує створення у відповідності з державною волею, вираже­них у нормах права, жорстких рамок еко­логічно правильної, обов'язкової і можли­вої поведінки суб'єктів екологічних пра­вовідносин як фізичних, так і юридичних осіб, а також соціальних груп.

Хотілось ще декілька слів сказати про контроль у галузі охорони довкілля.

Відомо, що в галузі охорони навколишнього природного середовища застосовуються чотири основні види контролю за додержанням екологічного законодавства: державний, самоврядний, виробничий і громадський. Останнім часом суттєво зростає роль і значення саме громадського конт­ролю у відповідній сфері. Це пов'язане насам­перед із загальними процесами демократизації в суспільстві, зростанням ролі громадськості в обговоренні та прийнятті екологічно важливих державних рішень, у першу чергу тих, що стосуються прав громадян, підвищенням загальної уваги до питань гарантування екологічних прав громадян. У цьому контексті громадський контроль в галузі охорони довкілля набуває все більшого зна­чення. Правове регулювання останніх років, що здійснюється як на національному, так і на між­народному рівні, всіляко сприяє утвердженню ба­зових принципів громадського контролю в галузі охорони довкілля: його прозорості, професіона­лізму, зв'язку з іншими видами контролю у від­повідній сфері, залученню широких верств населення до громадської контрольної діяльності.

Варто порівняти визначення понять "конт­роль за навколишнім середовищем" та "громадсь­кий природоохоронний контроль", вироблені російськими науковцями. Так, контроль за навко­лишнім середовищем визначають як систему за­ходів, які забезпечують постійний нагляд за дот­риманням та зміною особливо важливих для лю­дини компонентів і показників якості середовища, виявлення джерел та факторів змін, що відбува­ються. Цей контроль здійснюють природоохорон­ні органи усіх рівнів[17]. Громадський приро­доохоронний контроль визначають як форму учас­ті громадськості в системі цього контролю. Із порівняння даних визначень можна зробити висновок, що доцільно вважати громадський еко­логічний контроль складовою загального поняття контролю за навколишнім середовищем.

Російський вчений М. Васильєва приділяє увагу проблемам захисту суспільного інтересу в екологічному праві. На її думку, екологічне право має своїм матеріальним джерелом сукупний суспільний інтерес у збереженні та відтворенні об'єктів навколишнього середовища[18]. Вчена вважає, що визнання за громадянами їх права ви­магати усунення екологічних порушень з точки зору захисту їх власного права на сприятливе нав­колишнє середовище, з одного боку, створило б додаткові стимули для дотримання законів предс­тавниками влади, з іншого — розкрило б повно­важення носіїв права на сприятливе навколишнє середовище. Варто погодитись з тим, що дане пра­во повинно розглядатися як повноцінна юридична сила для вступу громадян у процес з приводу будь-яких екологічних правопорушень. У такому ракурсі "суспільний інтерес" в екологічному праві виступає вже не чимось абстрактним і неперсоніфікованим, а конкретним об'єктом, що потребує захисту з боку законодавця.

Розгляд базових понять екологічного права з точки зору правничої лінгвістики призведе до то­го, що одним з об’єктів дослідження неодмінно стануть екологічні права громадян. За класифі­кацією, яку пропонує російський дослідник М. Бринчук, у структурі екологічних прав можна виділити такі групи: права, спрямовані на задоволення пот­реб людини за рахунок природних ресурсів; пра­ва, спрямовані на охорону здоров'я від несприят­ливого впливу навколишнього середовища; права, що є засобом забезпечення дотримання та охорони прав на сприятливе навколишнє середовище та охорону здоров'я від несприятливого впливу наз­ваного середовища; право власності на природні ресурси; екологічні права майбутніх поколінь[19].

Отже, кожна свідома людина повинна обов’язково мати загальне уявлення про особливості сучасного екологічного стану, а також про основні напрямки державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної (й загальної громадської безпеки). Екологізація економіки та свідомості суспільства не є абсолютно новою проблемою. Практичне відображення екологічності тісно пов’язано в першу чергу з державним управлінням (і регулюванням) процесів природокористування. Нове в данній проблемі є еквівалентність обміну між державою, природою та людиною, яка базується на законодавчих, організаційно-технічних рішеннях. Ця проблема на сучасному етапі є дуже гострою. Вона була сформована протягом двох століть і нині набула свого критичного значення. Тому існує об’єктивна необхідність втручання держави в природно-екологічну сферу з метою досягнення збалансованого стану, держава також повинна закласти основи глобального еколого-економічного партнерства між суб’ектами підприємництва, між іноземними партнерами, на рівні планетарного співробітництва заради виживання і подальшого розвитку України, а також всієї цивілізації.


Використані джерела інформації:

  1. Закон України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного сере­довища» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

  2. Закон України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію» // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 31. - Ст. 145.

  3. Постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. «Про основні напрямки державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 38-39. - Ст. 248.

  4. Закон України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію» // Відомості Верховної Ради України. - 2001. — № 31. - Ст. 145.

  5. Декрет Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сер­тифікацію» // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 27. — Ст. 289.

  6. Державні стандарти України. Каталог нормативних документів. — К.: Держстандарт України, 2002. — 164 с.

  7. Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Україні.- http: // mail.menr.gov.ua/pabl/nd2000_5.pdf.

  8. Хилько М. Екологічна політика. — К., 1999. — С. 337.

  9. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. — К., 2000. - С. 184.

  10. Андрейцев В.І. Проблеми конституціоналізації об'єктного складу права еко­логічної безпеки // Вісник КНУ ім.Тараса Шевченка. Юридичні науки. — Вип. 40. — 2000. - С. 10.

  11. Колбасов О.С. Концепция зкологической безопасности (юридический аспект) // Сов. гос. и право. – 1988. — № 12. — С. 4.

  12. Балюк Г.І. Правові аспекти забезпечення ядерної та радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні. — К., 1997. — С. 38.

  13. Яковенко О. Управління регіоном: збалансування повноважень та відповідальності органів влади // Урядовий кур'єр. — 2000. — № 195. — С. 4.

  14. Шемшученко Ю.С. Местные советы и охрана окружающей среди. — М., 1987. - С. 9, 32.

  15. Шемшученко Ю.С. Правовые проблеми экологии. — К., 1989. — С. 5.

  16. Кравченко С.Н. Социально-психологические аспекти правовой охраны окру­жающей среды.— Львов, 1988. — С. 19.

  17. Вишнякова С., Вишняков Г., Алешукин В., Бочарова Н. Экология и охрана окружающей среды: Толковый терминологический словарь. — М., 1998. — С. 202

  18. Васильєва М. Проблеми защиты общественного интереса в экологическом праве // Государство и право.— 1999, — №8. — С. 49-62.

  19. Бринчук М. Теоретические основи экологических прав человека // Государство и право. — 2004. — № 5.— С.5-15.

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   39

Схожі:

Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи