Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 icon

Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011




НазваАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
Сторінка7/39
Дата27.11.2012
Розмір7.85 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   39

УДК 338.43:631.1 Антонов А.В.,

к.е.н., докторант

Дніпропетровський державний

аграрний університет


^ СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО КАПІТАЛУ НА СЕЛІ ЯК СКЛАДОВА ВИЩОГО РІВНЯ АГРАРНОЇ ПОЛІТИКИ


Обгрунтовано складові аграрної політики сталого сільського розвитку. Визначено соціально-економічні умови сталого розвитку агропродовольчої сфери.

Обоснованы составляющие аграрной политики устойчивого сельского развития. Определены социально-экономические условия устойчивого развития агропродовольственной сферы.

^ The constituents of agrarian policy of steady rural development are grounded. The socio-economic terms of steady development of agrarian food sphere are certain.

Постановка проблеми. Перехід до суспільства сталого розвитку потребує розгляду проблеми сільського розвитку у відповідному контексті, тому доцільно розглядати сталий сільський розвиток, який являє собою інституціональний інтегрований процес стійких політичних, соціальних, економічних, організаційних, духовно-культурних, природно-екологічних змін, спрямованих на забезпечення високого рівня якості життя сільського населення. Основними моментами цього визначення є системність змін у всіх визначених напрямах на основі їх стабільності, незворотності та чіткої цільової орієнтації на задоволення потреб сільського населення. Інституціональна інтеграція передбачає, що розвиток має відбуватися одночасно за напрямами «зверху вниз» та «знизу вверх», тобто ініціюватися, реалізовуватися та координуватися як владними структурами, так і відповідними територіальними громадами на основі партнерства та співро­бітництва, з комплексним використанням усіх видів ресурсів. Причому громаді та органам місцевого самоврядування надається пріоритет як у визначенні напрямів розвитку, так і у практичній реалізації поставлених завдань, оскільки вони найкраще знають свої проблеми та контролюють основні види ресурсів, необхідних для розвитку, мають змогу оперативно реагувати при зміні параметрів розвитку підпорядкованої території. Це потребує розробки та застосування якісного управління.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Серед вітчизняних науковців слід відзначити роботи Г.Купалової, В. Скупого, які досліджують питання соціального і демографічного розвитку сільської місцевості; О. Колесника, І. Федіва, О. Фишко, які займаються проблемою залучення громадськості до управління комунальною власністю. В. Кашевський, М. Войтович та інші розкрили підходи до розробки стратегій розвитку середніх та малих міст на основі залучення мешканців громад; О. Бойко-Бойчук, Н. Бровинська, С. Максименко, В. Нудельман, І. Санжаровський – на основі залучення експертів та ін. Трансформація підходів до проблеми зумовила виникнення термінів «соціальна політика села», «соціальний розвиток села», «розвиток сільських територій» та ін. Потреба системного та всебічного дослідження розвитку села зумовила появу категорії «сільський розвиток», яку О. Онищенко та В. Юрчишин пропонують розглядати як уособлення системного, чітко спрямованого і реально досяжного стратегічного майбутнього сільського господарства, села й селянства в інтересах кожного з них, усіх разом і країни в цілому.

^ Постановка завдання:

  • обгрунтувати складові аграрної політики сталого сільського розвитку;

  • визначити соціально-економічні умови сталого розвитку агропродовольчої сфери.

^ Виклад основного матеріалу.

Формування передумов для сталого сільського розвитку має бути виділено в особливий напрям аграрної політики України. У багатьох країнах світу вже відійшли від вузьковідомчого підходу в розвитку села, що позначилося на функціях і навіть назвах колишніх міністерств сільського господарства. Міністерство сільського господарства у Великобританії стало називатися Міністерством екології, продовольства і сільських справ, у Німеччині – Міністерством захисту прав споживачів, продо­вольства і сільського господарства, в Угорщині – Міністерством сільського господарства і сільських територій. Аналогічні зміни потрібні також Україні. Функції і бюджет Міністерства аграрної політики та продовольства доцільно розширити за рахунок реалізації програм стійкого сільського розвитку, підтримки сільського підприєм­ництва, охорони навколишнього середовища. Крім того, дореч­ною є розробка державної цільової концепції стійкого розвитку сільської місцевості. У даний час заходи щодо розвитку сільської економіки, включаючи сферу послуг, передбачені різними програмами, робота за якими часто не скоординована.

На необхідності приділення більшої уваги питанням сіль­ського розвитку в Україні акцентують і міжнародні організації. Зазначається, що діяльність Уряду в аграрному секторі зосе­реджу­ється на стимулюванні сільськогосподарського вироб­ництва. Поряд з цим недостатня увага приділяється питанням сільського розвитку. Україна має велику кількість надлишкової робочої сили в сільських районах, соціальне забезпечення в яких досить низьке. У довгостроковій перспективі найбільший політичний ризик щодо реалізації аграрних реформ – те, що це не принесе матеріальної економічної вигоди для сільського населення. Тому уряду належить важлива роль у зміні сільських громад. Для цього варто зменшувати пряму підтримку сільсько­господарських виробників, і передбачити збільшену підтримку бюджету щодо поліпшення сільських послуг і стимулювання несільськогосподарської зайнятості [6, с. 137].

Акценти сільської політики змістилися від «більше продуктів харчування за низькою ціною» до ширшої турботи про добробут людей, економіку та середовище сільських регіонів. Здійсню­ються спроби зміцнити та диверсифікувати економіку сільських регіонів. Фермерство більше не вважається єдиним або навіть домінуючим сектором в такій економіці. У багатьох регіонах роль фермерів змінюється. Вони все ще можуть мати значення як виробники продуктів харчування, але також сприймаються (часто таке сприйняття має громадську підтримку) як підприємці в інших сферах місцевої економіки. Тепер це також виробники ресурсів, цінність яких зростає з огляду на місцеву економіку, постачальники простору для відпочинку або дозвілля, природо­охоронці та хранителі культурної спадщини.

Сталий сільський розвиток є комплексною проблемою, розв’язання якої можливе при синхронному вирішенні таких питань, як забезпечення економічно ефективного розвитку аграрного сектора, розширення несільськогосподарської зайня­тості в сільській місцевості, створення наближених до міських умов отримання доходів і суспільних благ, належних умов доступу до ринків матеріальних, фінансових, інформаційних та інших видів ресурсів, покращення екологічної ситуації.

В сучасних умовах вирішення цих питань стримується з ряду причин, які мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Зокрема, щодо соціальної сфери села фактично одностайно стверджується, що причиною низького рівня її розвитку є залишковий принцип бюджетного фінансування за вказаним напрямом [2, с.8]. За даними Рахункової палати України, стан справ з наявними фінансовими ресурсами місцевих бюджетів не дозволяє органам місцевого самоврядування самостійно утримувати комунальні бюджетні установи, житлово-комунальне господарство, здійснювати витрати на місцеві соціальні програми. Наприклад, з 2002 р. в Україні реалізується спільний Проект Уряду України та Міжнародного банку реконструкції і розвитку «Фонд соціальних інвестицій». Стратегічною метою проекту є підвищення рівня суспільного життя громад і зменшення бідності, а основними цілями – поліпшення умов життєдіяльності бідних громад і вразливих груп населення шляхом підвищення якості соціальних послуг і полегшення доступу до них; розвиток потенціалу громад у вирішенні гострих спільних проблем на місцевому рівні; сприяння реформуванню соціальної сфери. Для виконання Проекту створено неприбуткову організацію – Український фонд соціальних інвестицій (УФСІ).

Проте, як засвідчили результати аудиторської перевірки Рахункової палати України, зволікання із впровадженням Проекту у перші роки його реалізації (несвоєчасна розробка та затвердження нормативних документів, низькі темпи відбору і затвердження мікропроектів), відсутність заінтересованості з боку органів місцевого самоврядування щодо співфінансування та обмеженість їх фінансових ресурсів призвели до відставання у виконанні показників ефективності Проекту та унеможливили його виконання у повному обсязі у визначені Угодою терміни. Станом на початок 2010 р. на різних стадіях впровадження знаходилось 635 мікропроектів. Фактично завершено лише 316 з них з поліпшення якості соціальних і комунальних послуг для громад у селах і малих містах або всього лише 48,6% від передбачених Проектом. Не закінчено жодного мікропроекту з інноваційних моделей соціальних послуг. Майже половину регіонів залучено до виконання заходів Проекту лише у 2005 р. або за два роки до закінчення його дії. За п’ять років реалізації Проекту було використано лише 40,4% коштів позики.

Регулювання сільського розвитку відбувається зі сторони різних суб’єктів, що зумовлює необхідність виокремлення певних його видів. Насамперед це ринкове саморегулювання, що здійснюється під впливом законів функціонування ринкової економіки; державне та самоврядне регулювання, як сукупність механізмів, форм і методів впливу відповідно держави та органів місцевого самоврядування на процес сільського розвитку; громадське регулювання, що реалізується громадянами та їх об’єднаннями. Здійснення державного регулюючого впливу на сільський розвиток за допомогою різноманітних господарських механізмів є необхідною, але недостатньою передумовою забез­пе­чення ефективності такого розвитку. Ключовим елементом сталого соціально-економічного розвитку сільської економіки та її системоутворюючої галузі – сільського господарства – є селянин, а всі інші інструменти і механізми державного регулюючого впливу є доповнюючими до нього [1, с. 64]. Загострення економічних, соціальних та екологічних проблем вимагає реалізації сільського розвитку на принципах сталості, що передбачає узгодження і гармонізацію соціальної, економічної та екологічної складових розвитку з метою задоволення відповідних потреб сучасних і майбутніх поколінь. Однак вирішення цього завдання неможливе без формування адекватного людського та соціального капіталу.

Перший розглядається як сукупність фізичних, інтелек­туальних та творчих здібностей людини, другий – як система формальних та неформальних інститутів, норм і відносин, що формують соціальні зв’язки і комунікації, визначаючи характер соціальної взаємодії. Обидва види капіталу є визначальними факторами сталого соціально-економічного розвитку, збереження екологічної рівноваги. Важливою характеристикою соціального капіталу є створення ним людського капіталу в подальших поколіннях [3, с.400]. У свою чергу вищий рівень розвитку людського капіталу формує більш продуктивні міжособистісні відносини, виступаючи фактором соціально-економічного розвитку [4, с.116]. Відтак, складовими вищого рівня аграрної політики сталого сільського розвитку є стимулювання розвитку людського та соціального капіталу на селі.

Традиційно вирішення питань, пов’язаних з розвитком сіль­ської місцевості, відносять виключно до компетенції державних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. Однак у даний час стає очевидною підтверджена світовим досвідом необхідність залучення до вказаного процесу всіх зацікавлених сторін. З огляду на це об’єктивною необхідністю є зміна наукових підходів до функцій державного управління в зазна­ченій сфері. Однією з основних проблем на шляху практичної реалізації принципів сталого розвитку, у т.ч. в сіль­ській місце­вості, є низький рівень ідеологічної, інформаційно-освітньої, організуючої функцій держави та не сформована система необхідних інститутів громадянського суспільства. Прояв численних ознак нестійкого розвитку вказує на кризу управління.

Оскільки державні управлінські інститути здійснюють слабкий цілеспрямований вплив на суспільні процеси, необхідно активізувати таку важливу складову соціального капіталу на селі як самоорганізація відповідних територіальних громад на всіх рівнях з метою досягнення визначених цілей, що забезпечить зниження трансакційних витрат при веденні підприємницької діяльності за рахунок підвищення рівня довіри між суб’єктами господарювання, розвитку соціальних мереж між індивідами та їх групами, що стимулює рух інформаційних потоків і інновацій та ін. Тобто саме соціальний капітал сприятиме розв’язанню економічних і соціальних проблем насамперед за рахунок мобілізації місцевих ресурсів.

Економічний розвиток території будується насамперед на основі участі місцевого населення в цьому процесі. Теорія соціального капіталу стверджує, що будь-який розвиток неможливий без безпосередньої участі людей в їх загальній справі. Причому кожен суб’єкт господарювання на відповідній території бачить в інших рівноправних партнерів, а не конкурентів, усвідомлює важливість і необхідність спільних дій заради загального майбутнього і майбутнього кожного з них [5, с. 6]. Основними суб’єктами сільського розвитку є органи виконавчої влади та місцевого самоврядуваня, підприємства і домогосподарства. Останні можуть брати участь у вказаному процесі як безпосередньо, так і опосередковано через неурядові організації як активні партнери в процесі забезпечення сталого сільського розвитку.

Найважливішим фактором самоорганізації є створення образів бажаного майбутнього. При цьому роль управління полягає в корекції розвитку, що реально відбувається, з урахуванням невизначеності і обмеженості інформації. На відміну від централізованого, самоорганізаційне управління формує бажане майбутнє. При цьому частина відповідальності за прийняття рішень передається на периферію, а заплановані нововведення розробляються поетапно і локально. Також передбачається самопідтримка системи за рахунок мобілізації ресурсів, що існують в різних секторах суспільства.

Висновки. Для успішного вирішення стратегічних завдань щодо нарощування економічного потенціалу агропродовольчої сфери потрібен системний підхід, найважливішою складовою якого є здійснення заходів для підвищення рівня і якості життя сільського населення, оскільки наявна в даний час на селі ситуація в соціальній сфері перешкоджає формуванню соціально-економічних умов сталого розвитку агропродовольчої сфери. У цьому контексті слід зазначити, що кожне демократичне суспільство зосереджує своє соціальне забезпечення та розвиток на трьох складових: вільній ринковій економіці, представленій підприємницьким сектором; демократично обраній владі, в особі центрального та місцевого її представництв; добровільних громадянських інститутах, що включають, головним чином, неурядові організації – незалежний сектор. Ці три сили, що складають основу сучасного суспільства, можуть виконувати свої завдання тільки за умови взаємного співробітництва, як видно з досвіду країн, де таке співробітництво вже стало історичним і задокументованим явищем.

Використані джерела інформації:

  1. Аграрний сектор України на шляху до євро інтеграції: Монографія / Авт. Кол.: Бетлій М. та ін.; За ред.. О.М.Бородіної. – Ужгород: ІВА, 2006. – 496 с.

  2. Зіновчук Н.В. Економічні засади екологічної політики в АПК: теорія і методологія : Автореф. дис... д-ра екон. наук: 08.00.06 / РВПС України НАН України. – Київ, 2008. – 39 с.

  3. Кириленко І.Г. Трансформація соціально-економічних перетворень у сільському господарстві України: проблеми, перспективи. – К.: ННЦ «Інститут аграрної економіки», 2005. – С. 397-408.

  4. Лерман Ц., Седик Д., Пугачев Н., Гончарук А. Реформирование сельского хозяйства в Украине: итоги и перспективы. – Рим: ФАО, 2007. – 243 с.

  5. Стан економічної безпеки України у 2007 році. – К., Мінекономіки України. – 2008. – 30 с.

  6. Ходаківський Є. І. Методологія наукових досліджень в парадигмі синергетики: монографія / Є. І. Ходаківський, В.К. Данилко, Ю.С. Цал-Цалко. За заг. ред. д-ра екон. наук Є.І. Ходаківського. – Житомир: Житомирський державний технологічний університет, 2009. –340 с. 136-137

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор

УДК 351.88::327.7::341.11 Баштанник В.В.,

доцент кафедри права та європейської інтеграції

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

к.держ.упр., доцент

Концептуальні засади Реформування державного управління в умовах сучасного етапу розширення ЄС


У статті вирішується наукова проблема формування концептуальних засад трансформаційних процесів в системі державного управління в Україні. Процес реформування проаналізовано з позицій євроінтеграційного курсу держави. Визначено сучасні тенденції методологічного забезпечення аналізу євроінтеграційного процесу на рівні національної держави.

В статье решена научная проблема формирования концептуальных основ трансформационных процессов в системе государтсвенного управления в Украине. Процес реформирования проанализирован с позиций евроинтеграционного курса государства. Определены современные тенденции методологического обеспечения анализа евроинтеграционного процесса на уровне национального государства.

The article solves the problem of forming a scientific framework of transformational processes in the system public administration in Ukraine. The process of reform is analyzed in terms of EU integration course of the state. Identified current trends vethodological analysis of the European integration process at the level of the nation state.

^ Постановка проблеми. Наддержавні інтеграційні процеси являють собою складні суспільні процеси щодо організації наднаціональної публічної влади, з системою органів та інститутів політичної влади, неформальним, проте чітко закріпленим принципом розподілу влади серед інституцій управління, та структурованими рівнями прийняття рішень. Разом з тим, характер розподілу функцій и владних повноважень в системі інституцій ЄС, відсутність значних відмінностей в організації національного управління країн-членів з точки зору конституційного устрою ще не означають уніфікації правової регламентації управління в межах європейського інтеграційного процесу. Відзначаючи роль міжнаціональних та міжурядових структур управління в системі наддержавних інституцій («глобальне управління») слід визнати як управління багаторівневе, що здійснюється шляхом політичної влади на рівні наднаціональних та субнаціональних структур (у сенсі національної держави). І якщо субнаціональність розуміється як поступове зростання самоврядних структур локального і регіонального рівня за принципом субсидіарності, то за цим же самим принципом більш високого порядку управлінські повноваження у системі інтеграційних процесів надаються наднаціональним урядам на зразок Європейської Комісії.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. З вітчизняних дослідників проблеми вважаємо за необхідне виділити праці В.Бакуменка, В.Богдановича, В.Бодрова, О.Валевського, І.Грицяка, Я.Малика, Г.Немирю, В.Андрійчука, І.Бураківського, В.Василенка, Б.Губського, Л.Губерського, О.Дем’яненка М.Дудченка, В.Копійки, В.Литвина, В.Новицького, І. Розпутенка, Г.Ситника, В.Ткаченка. Різні аспекти проблеми формування та розвитку наддержавного управління знайшли своє відображення в новітніх умовах у дисертаціях Л.Халецької, О.Ляшенка, І.Погорської, О.Ковальової, В.Копійки, С.Костюка, О.Пристайко, Т.Герасимчука, К.Кассана, А.Баляна, І.Кравчук, А.Лавренчука, в цілому ряді спеціальних монографічних робіт. Дослідження науковців зосереджені навколо таких напрямів проблемного аналізу як розробка нормативно-правових документів щодо діяльності центральних органів влади у системі зовнішньоекономічної діяльності, різноманітних концепцій національного розвитку. Натомість, процесам реформування державного управління, зовнішній обумовленості такого процесу, певним критеріям реформування уваги приділено недостатньо. Малодослідженою виявилась політико-правова сфера наддержавного інтеграційного процесу, система принципів формування і подальшого розвитку регіональних інтеграційних об’єднань. На часі – напрацювання методології трансформаційного процесу в державному управлінніс як впливу комплексу зовнішніх факторів на суспільні відносини.

^ Метою даної статті є теоретико-методологічне обгрунтування актуальності наукового закріплення «європейської інтеграційної ідеології» в системі державного управління в Україні у контексті сучасного етапу розширення ЄС, напрацювання концепту трансформаційного процесу в сучасній Україні відповідно до критеріїв членства в ЄС.

^ Виклад основного матеріалу. У широкому розумінні наддержавний інтеграційний процес поєднує у собі визнані міжнародно-правові норми і принципово новий правопорядок, визначений виключно правом інтеграційних утворень. При цьому співвідношення правових норм наддержавного інтеграційного утворення і норм національного права країн-членів регулюється відповідними статтями установчих договорів. Вочевидь, правовій регламентації процесу управління в системі наддержавних інтеграційних утворень належить особлива роль. Європейський Союз є унікальною структурою, яка не підпадає під відомі насьогодні типології, оскільки на даний час відрізняється і від державного утворення (федерації чи конфедерації), і від міжнародної організації. Слід вказати також на наявність певного протиріччя щодо ролі держави в ЄС: втрата окремою державою власного суверенітету, застарілість її як форми територіальної організації простору – з однієї сторони, і виникнення нової наддержави як перспективи розвитку інтеграції в Європі – з іншої. Міжнародна політика між країнами-членами ЄС стає «внутрішньою глобальною політикою» [1], при цьому відбувається процес формування спільних політик ЄС, наприклад Спільної зовнішньої політики і політики безпеки [2, С. 88-89].

У сучасних умовах модернізації парадигми системи міжнародних відносин та зростання ролі наддержавних та регіональних (у межах національних держав) рівнів управлінської діяльності відбувається формування принципово нового типу державного управління як складової управління в системі наддержавних інтеграційних процесів, при цьому раціоналізація державного управління безпосередньо залежить від: формування досконалої національної концепції участі у наддержавному інтеграційному процесі; впровадження європейських принципів державного управління; диверсифікації управлінських повноважень за рівнями прийняття рішень у контексті реалізації принципу субсидіарності, напрацювання ефективної моделі взаємодії «держава – регіон»; удосконалення галузевих механізмів інтеграційної політики. Разом з тим, удосконалення державно-управлінської діяльності виступає реальним проявом сучасного демократичного суспільного управління, а впровадження науково-обгрунтованих управлінських моделей і технологій конституювання наддержавного управління сприяє інноваційній спрямованості управління в межах національної держави, є засобом впливу на стабільність життєдіяльності суспільства.

Для розкриття сутності реформування державного управління за умов ринкових відносин важливо визначити, як виявляється реальна можливість взаємодії механізмів управління і самоуправління, їх пропорційне співвідношення, чи мають вони перевагу над механізмами стихійного регулювання та стихійного саморегулювання. На нашу думку, активне калькування західних моделей публічного управління у 2005-2009 рр. лише дезорганізувало загальнодержавну систему прийняття рішень в Україні, дедалі поглиблюються системні протиріччя в управлінні, бюрократизм став нормою поведінки державних службовців. Усі ці обставини фактично звели нанівець організаційну єдність державного управління, спричинили втрату керованості багатьма сферами суспільного життя, і, передусім, економікою.

Дезінтеграційні процеси в економіці й політичній сфері виявилися тривалими і глибокими. Світова економіка ще ніколи не стикалася з такими специфічними економічними, політичними і психологічними труднощами. За відсутності глибокого розуміння об’єктивних економічних законів перехідного періоду процес реформування українського суспільства почав втрачати певні орієнтири. Упродовж попередніх років, й особливо, у 2005-2009 рр. керівні ланки управління, не розуміючи або спотворено застосовуючи об’єктивні закони соціального управління, дискредитували саму ідею реформування суспільства. Досить часто провідні політики посилаються на досвід реформ країн Центральної та Східної Європи, хоча у багатьох випадках такі реформи не завжди об’єктивно відповідали національним потребам. На нашу думку, основою стабілізації національного розвитку цих країн, на відміну від у виступила концепція інтеграційної ідеології як імперативу державної політики, формування своєрідної ідеологеми сучасної європейської держави. В основі такої ідеологеми було покладено ідею приєднання до європейського інтеграційного процесу.

Ідея створення на теренах Європи наднаціональних об’єднань, зусилля яких мали бути спрямовані на уніфікацію політичних, економічних та соціальних механізмів суспільного управління, історично сягає меж ХІІІ-ХІУ ст., коли західноєвропейські національні лідери та філософи започаткували розробку ідейного, наукового та практичного підгрунтя концепції «Єдиної Європи» як принципово відмінної від сталих концепцій існування багатонаціональних рабовласницьких чи феодальних держав [3]. У сучасному розумінні поняття «європейська інтеграція» – це, перш за все, поєднання зусиль країн Європи, коли держави й суспільства формують єдиний підхід до вирішення політичних, економічних та соціальних проблем, а можливим наслідком виступає створення формального політичного та економічного союзу. Власне, саме ідея створення союзу національних держав уособлює економічний та політичний зміст інтеграційного механізму, економізацію міждержавних відносин, організацію конкретних правил та процедур політичного співробітництва. Дискусії щодо ідеології євроінтеграції ведуться з ХIV ст., й розпочаті П. Дюбуа [4], нині продовжуються провідними політиками країн-членів ЄС. Змістовно євроінтеграцію вдало охарактеризував Президент Європейської Комісії (2000-2005 рр.) Р. Проді: «Найпекучіших питань, на які європейська політика мусить знайти нетрадиційні і результативні відповіді є два: реформа європейської соціоекономічної моделі і ефективна політика зняття напруження у самоідентифікації окремих людей» [5, С. 9].

Головною проблемою, навколо якої точаться основні наукові дискусії - це питання впливу нової міжнародної економічної системи, яка формується під впливом процесів глобальної та регіональної інтеграції, на політичний та економічний суверенітет окремих держав [6]. Подібний вплив виражається у значному скороченні сфери компетенцій національних органів влади при прийнятті рішень економічного, соціально-культурного і політичного характеру. Сучасна місія держави, як основного глобального актора, полягає у зміщенні акцентів її економічної діяльності в бік передачі окремих повноважень на регіональний, локальний або транснаціональний рівні. Держави на сьогодні залишаються основними суб’єктами регіональних інтеграційних союзів. Так, наприклад, покладений за основу принцип субсидіарності у ЄС передбачає багаторівневу систему прийняття рішень. Регіоналізація надає державам права приймати рішення на різних рівнях влади. Відіграючи роль основних суб’єктів внутрішньонаціональної економічної політики, держави координують її напрямки, які торкаються спільних блокових інтересів. Разом з тим, без участі держав не можлива участь у міжнародних економічних організаціях.

Цілком правомірно, що одночасно із початком державотворчих процесів інтеграція до європейських політичних, економічних структур та структур безпеки стала головним зовнішньополітичним пріоритетом нашої держави. Адже європейська інтеграція є процесом, який не має визначеного закінчення, оскільки з одного боку, ЄС постійно розширюється - зараз він нараховує 27 країн-членів. З іншого боку, європейська інтеграція поглиблюється: країни-члени з часом делегують ЄС все більшу частину своїх повноважень. Природно, що рівень остаточної інституціоналізації ЄС у найближчі роки на даний час не визначений. Адже невідомо, які країни приєднаються до нього. Так само достеменно незрозуміло, які повноваження національного рівня управління будуть збережені на рівні держав, а які делегують до структур управління.

Європейська інтеграція на початку ХХІ століття - це магістральний напрямок розвитку країн континенту, який визначає політичну ситуацію в Європі та світі. Європейська інтеграція України, визначена пріоритетом формування основ національної зовнішньої політики, викристалізувалася з усієї попередньої історії українського народу, його ментальності та глибоких демократичних традицій, є природним наслідком здобуття країною національної незалежності і грунтується на законному прагненні громадян України бачити свою державу невід’ємною частиною єдиної Європи [7]. У сучасних умовах саме такий зовнішньополітичний курс відображає життєво важливі інтереси України.

Шляхи і конкретні механізми досягнення євроінтеграційних цілей України, тактичні підходи можуть і повинні бути гнучкими, чутливими до змін, що відбуваються як всередині окремої національної держави, так і в ЄС, у всьому світі. Досі головна увага органів влади центрального рівня в Україні приділялася розбудові механізмів політичних відносин з ЄС. Водночас, сьогодні зусилля мають зосередитися на суттєвому поглибленні та розширенні практичного співробітництва між Україною та ЄС за всіма напрямами – політичному; економічному та торговельному; зовнішньополітичному та у сфері безпеки; у галузі юстиції та внутрішніх справ. Така співпраця повинна сприяти здійсненню у країні системних реформ, а також забезпеченню сприятливих для України умов у контексті розширення ЄС. Актуальність визначення засад формування євроінтеграційної політики національної держави обумовлена також тим, що практика сучасної зовнішньополітичної діяльності потребує грунтовного опрацювання комплексу теоретичних і прикладних проблем, які пов’язані з розвитком всієї системи міжнародних відносин та визначення місця національної держави. Це здійснюється з метою найбільш повного використання міжнародного становища для досягнення власних зовнішньополітичних цілей згідно з національними інтересами держави. У той самий час, найважливіше завдання державної політики в сфері міждержавного співробітництва - активізувати та прагматизувати державну політику, пристосувати її до сьогодення, деідеологізувати таку політику, сприяти інтеграції та дотримуватися єдиного загальнодержавного курсу.

Характер інтеграційного процесу в рамках ЄС протягом багатьох років вбачався, перш за все, як результат координації економічної політики через проходження етапів економічної інтеграції. Отже, мова йшла про галузеві складові процесу інтеграції: спільну сільськогосподарську політику, торгово-політичні рішення стосовно третіх країн, уніфікацію митних процедур, введення єдиної валюти. При цьому ухваленню рішень завжди передував складний і важкий шлях до політичного консенсусу, адже у ЄС домінують рішення міждержавного координаційного характеру, що відбувається в міру підвищення ролі національних політико-економічних пріоритетів і інтересів груп країн (особливо ФРН, почасти - Франції, Великої Британії) [8]. Тому суть європейського інтеграційного процесу не можна розглядати однозначно, лише як жорстко функціонуючий наддержавний механізм прийняття рішень. Втім, з точки зору закономірності розвитку владних механізмів елементи наднаціоналізму у процесі поглиблення інтеграції розвиваються і розширюються. ЄС у даний час змістовно являє собою конфедерацію європейських країн, де елемент співробітництва і міждержавної координації комбінується з окремими наддержавними рішеннями. При цьому вирішальні аспекти економічного і політичного суверенітету продовжують залишатися в компетенції національних держав.

Важливо відзначити, що інтегративна ідеологія розвитку ЄС визначально базується на двох концепціях: ідеї єдиного європейського дому та теорії економічної інтеграції. Концепція єдиного (спільного) європейського дому як переважно політична концепція, перебуваючи у стадії постійної розробки, визначає утвердження на Європейському континенті надійної системи безпеки життя народів на основі розуміння спільності їх долі. Ідея європейської спільноти неодноразово висувалась в історії політичної думки. Наріжний камінь у формуванні інституціональної системи ЄС був закладений «батьками-фундаторами» європейської інтеграції Ж.Монне і Р.Шуманом у Декларації 9 травня 1950 р.: «Найважливішою умовою успішного просування до єдиної Європи виступає формування правової бази інтеграції і системи загальних інститутів, що мають почасти міждержавний, почасти наднаціональний характер, тобто наділених правом прийняття обов’язкових рішень і правом контролю за виконанням державами-учасниками відповідних рішень. Цим інститутам делегуються деякі повноваження, що складають частину суверенних прав країн-членів» [9].

Водночас, у рамках багатостороннього виміру політичної ініціативи ЄС - «Східного партнерства» - триває робота над ініціативами-флагманами: 1) інтегроване управління кордонами; 2) інструмент сприяння малому та середньому бізнесу; 3) розвиток регіональних ринків електроенергії, підвищення енергоефективності та використання відновлювальних енергоресурсів; 4) управління довкіллям; 5) посилення взаємодії у контексті попередження, підготовки та запобігання наслідкам природних та техногенних катастроф. Підготовку концепцій ініціатив-флагманів здійснює Європейська Комісія. Результати опрацювання представляються на засіданнях відповідних тематичних платформ, які і приймають рішення про створення спеціальних робочих груп з реалізації відповідних ініціатив-флагманів [10].

Втім, не слід перебільшувати значення і роль такої політичної ініціативи ЄС. Східне партнерство – одна з трьох новітніх політичних ініціатив ЄС – Північного виміру, Східного партнерства та Середземноморського Союзу. Вважаємо за доцільне алгоритм інтеграційної державної політики формувати шляхом дотримання загальної методології суспільного розвитку, запропонованої свого часу Г. Гегелем через поняття «конституювання» у сенсі соціального управління. Адже через детермінацію процесів виникнення, становлення, розвитку на власних засадах та переходу на інший якісний рівень отримаємо аналіз інтеграційного процесу і зможемо розробити дієздатну програму інтеграційного процесу. Перш за все, це стосується історичного аналізу, власне, європейської інтеграції. Історичний аналіз етапів та самого феномену європейської інтеграції дозволяє охарактеризувати інтеграцію як процес, за допомогою якого окремі країни надають частину своїх суверенних прав на користь утворюваної і єдиної для них усіх інституціональної структури з тим, щоб забезпечити врахування і реалізацію спільних інтересів. Формалізація спільного доробка європейського співтовариства в базових угодах ЄС формує умови відкритості його до прийняття будь-якої європейської держави, що визнає умови вступу. Своєрідна загальноєвропейська інтегративна концепція нині потребує дослідження питань інституціональних характеристик євроінтеграції – механізмів управління та критеріїв на вступ до союзу як першооснови діяльності інститутів ЄС – з огляду на практичну відсутність системних досліджень проблем євроінтеграції [11]. Нинішнє розширення ЄС на схід - це саме той процес, який на найближчі десятиліття буде визначати долю не тільки європейської інтеграції, але і Європи у цілому.

Разом з тим, саме у контексті впливу інтеграційних процесів вимагає свого теоретичного закріплення поняття публічного управління. Адже сучасне реформування системи органів влади в умовах конституційно-правової реформи можливе шляхом запровадження принципово нової моделі управління регіонального рівня, що відповідає таким концептом ЄС як міжурядовість та наднаціоналізм, базується на принципах субсидіарності, децентралізації та деконцентрації, а процес управління виходить з конституційного принципу розподілу влади в Україні. Адже побудова демократичної, правової держави потребує чіткого наукового уявлення про ознаки, особливості, властивості, характерні риси управління, що притаманні всім суспільствам на різних стадіях розвитку. Поряд з цим надзвичайно важливо розуміння характеру державного (публічного) управління, здійснюваного у конкретних просторових рамках.

Процес управління повинен якомога повніше відповідати демократичним принципам, позаяк люди володіють невід’ємним, природним правом на ефективне врядування. Базова теоретико-методологічна проблема управління зводиться до того, що процеси управління властиві лише складним, динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у відповідність до об’єктивної закономірності даного середовища, до оптимізації її функціонування. публічне управління має універсальний характер, знаходить свій прояв у суспільному житті. У зв’язку з цим можна погодитися із висновком, що належне практичне вирішення проблем, пов’язаних із формами управління, здатне позитивно впливати на ефективність управління, оскільки вона (ефективність) зумовлюється не тільки адекватністю методів управління з урахуванням об’єкта, але й значною мірою залежить від форм управлінської діяльності. Крім того, питання форм державного управління дуже тісно пов’язується з теорією соціальної правової, держави, що передбачає таку організацію політичної влади, яка створює умови для найбільш повного забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також для найбільш послідовного зв’язування за допомогою права державної влади з метою недопущення зловживань.

^ Висновки дослідження. Проблемним полем формування публічного управління в Україні виступають якість та, власне, механізми управління. Якість управлінської діяльності - це чітко визначені, науково обгрунтовані його мета і завдання, об’єктивна визначеність функціонально-структурної побудови управлінських органів, сучасні форми і методи діяльності; демократизм; технічна оснащеність і особистісні характеристики службовців апарату управління (почуття обов’язку, компетентність, діловитість, творчість, суворе дотримання законності, дисциплінованість, принциповість і непримиренність до недоліків, чіткість, тактовність у спілкуванні та ін.). Під якістю публічного управління слід розуміти сукупність суттєвих властивостей управлінської діяльності, що характеризують її здатність задовольняти потреби прогресивного розвитку суспільства, що полягає у забезпеченні максимальної раціональності в організації і діяльності апарату управління. У такому сенсі термін «трансформація державного управління» набуває сутнісних ознак, й власне як суспільний процес відтворює основні тенденції розвитку держави.

Разом з тим, зазначимо, що одна з докорінних проблем новітньої вітчизняної конституційної реформи – це пошук досконалої моделі адміністративно-територіальної організації влади, а відтак – і утвердження нової ролі місцевого самоврядування – особливої форми публічного управління, в якій органічно поєднуються інтереси держави і громади. Наразі, Україні необхідно підвищувати відповідність своєї законодавчої бази законодавчій базі ЄС, принципам верховенства права, а також будувати життєздатну демократичну державу. Враховуючи позицію ЄС щодо України, маємо зосередити зусилля на вивченні та імплементації кращих досягнень в плані адміністративно-територіального устрою, становленні дієздатного місцевого самоврядування.

^ Використані джерела інформації:

  1. Баррозу М. Ми – єдина Європа, об’єднана нашими поглядами, загальним корінням і дотриманням принципу солідарності : звернення Президента Європейської Комісії з нагоди святкування в Україні Дня Європи / Мануель Баррозу // Євробюлетень. – 2009. – № 7. – С. 7.

  2. Смоляков В.А. Европейский Союз и взаимопроникновение внутренней и внешней политики / В. А. Смоляков // Россия и АТР. – 2005. – № 4. – С. 87 – 96.

  3. Європейський Союз та його місце в сучасному світі / Д. Мільчарек ; пер. з пол. Р. Гудь ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, Ін-т європейської інтеграції. – Л. : Інформація. Поступ. Перспективи, 2008. – 172 с.

  4. Незавершенная интеграция. Проект единой Европы удался но породил массу новых проблем. – Режим доступа: www.novopol.ru/-nezavershennaya-integratsiya-text67812.html. – Заглав. с экрана.

  5. Проді Р. Задум об’єднаної Європи : пер. з італ. К. Тищенка / Р. Проді. – К. : К.І.С., 2002. – 140 с.

  6. Теорія та практика європейського врядування : навч. посіб. / Л. Л. Прокопенко, О. М. Рудік, І. Д. Шумляєва, Н. М. Рудік ; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України [та ін.]. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2009. – 216 с.

  7. Європейському вибору України немає альтернативи: [із виступу Прем’єр-міністра Віктора Януковича на третій щорічній конференції Україна – Європейський Союз «Ширша Європа: перспектива України»] // Уряд. кур’єр. – 2003. – 19 берез. – С. 1 – 3.

  8. Романова О. В. Зовнішньополітичні стратегії Франції, Німеччини та Великобританії у контексті розвитку й імплементації СЗБП ЄС : дис ... канд. політ. наук: 23.00.04 / Романова О. В.; Одес. нац. юрид. акад. – О., 2008. – 190 с.

  9. Olechowskij A. Four Premises for the Polish Strategy in the European Union. / A. Olechowskij // The Polish Foreign Affairs Digest. – 2003. – Vol. 3. – No. 4(9). – P. 23 – 35.

  10. Східне партнерство. – Режим доступу: www.kmu.gov.ua/control/uk/publish. – Назва з екрану.

  11. Иноземцев В. Объединенная Европа на пути к лидерству в мировой политике / В. Иноземцев , Е. Кузнецова // Мир. экон. и междунар. отнош. – 2002 – № 4. – С. 3 – 14.

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   39

Схожі:

Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2012
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2010
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи