Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання icon

Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання




Скачати 188.23 Kb.
НазваЛекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання
Дата07.11.2012
Розмір188.23 Kb.
ТипЛекція

Лекція № 2


МОВНІ І ПОЗАМОВНІ ЧИННИКИ КУЛЬТУРИ

ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ


План

1. Фонетичні аспекти культури професійного спілкування:

- артикулювання;

- наголошування;

- інтонування;

- засоби милозвучності.

2. Вибір мовних одиниць у професійному мовленні:

- вибір слів і сталих зворотів;

- вибір граматичних форм і конструкцій;

- займенник у сфері етикетного спілкування;

- іменники називання осіб і звернення до них;

- вставні слова, словосполучення і речення як засіб модуляції мовлення.

3. Невербальні засоби професійного спілкування та культура мовлення:

- поняття про невербальну комунікацію;

- класифікація невербальних засобів спілкування (паралінгвістичні та екстралінгвістичні засоби).


Література

1. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посібник. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Знання, 2006. – 2006. – 291 с.

2. Чмут Т., Чайка Г. Етика ділового спілкування: Навч. посібник. – 5-те вид., стер. – К.: Вікар, 2006. – 223 с.


1. Фонетичні аспекти культури професійного спілкування.

Артикулювання

Для сприйняття людини, оцінки її внутрішнього стану важ­ливе значення має її манера говоріння, особливості голосу, на яких, за даними дослідників, ґрунтується від 60 до 90 % адек­ватних суджень про мовця.

Терміном артикуляція (лат. "розчленування") називають творення звуків органами мовленнєвого апарату. На відміну від звуків тварин, людське мовлення можна розчлену­вати, тобто виокремити кожен звук. Першорядна вимога до ар­тикуляції — її чіткість, виразність. Якнайвиразніше треба ар­тикулювати звуки, виступаючи перед аудиторією.

Для виразності є окремий термін — дикція (лат. "вимова"). Цим словом називають також манеру вимовляння звуків. Це як почерк, що у двох людей може бути однаково чіт­ким, розбірливим, але відрізнятися манерою написання літер.

Недбала артикуляція, дефектна дикція, "ковтання" звуків, вимовляння їх "під ніс" тощо змушують співрозмовника (аудито­рію) напружувати увагу, "заглядати в рот" мовцеві, щоб упізнати звуки за рухами артикуляційних органів. Для мовлення важ­ливими є "пороги сприйняття" звуків.

^ Поріг розпізнавання звука визначається його найменшою тривалістю. Вона становить 30—50 млс. Якщо звуки вимовля­ти швидше, то адресат не встигатиме їх упізнавати й розріз­няти.

^ Поріг чутності — це нижня межа гучності (голосності) зву­ка, яку сприймає вухо за певної частоти (звуки людського мов­лення розміщені в діапазонах частот від 100 до 8000 Гц). Цей поріг становить 0 дБ (децибелів). Для порівняння: шепіт — 40 дБ, мовлення півголосом — 60 дБ, голосне мовлення — 80 дБ.

^ Поріг сприйняття — це максимальна гучність, або, точніше, максимальна сила звука, яку сприймає вухо за певної частоти. Вона становить 130 дБ. Перехід за цю межу спричиняє неприєм­не відчуття. Тому її ще називають порогом больового відчуття.

Пороги сприйняття у різних людей неоднакові. На це треба зважати і, відповідно, "керувати" артикуляцією: її виразність, як і розбірливість почерку, є однією з найперших вимог куль­тури й етикетності мовлення.

Артикуляція звуків у мовленнєвому потоці може змінюва­тися, внаслідок чого вони вимовляються інакше, ніж виокрем­лено. Це залежить від позиції: на початку чи в кінці слова, під наголосом чи в ненаголошеному положенні, перед твердим чи м'яким приголосним тощо. Наприклад, в українській мові ненаголошений [є] вимовляється з наближенням до [и] (в[еи]рба "верба", с[е"]ло — "село"), приголосні [з] і [с] перед [ш] вимов­ляються як [ш], точніше, зливаються з ним в одному довгому звукові ([ш:]ити — "зшити", прині[ш:]и — "принісши"), ті ж [з] і [с] перед м'якими приголосними теж стають м'якими ([з']вір, пі[с']ня, звук [г] в окремих словах вимовляється як [х] (ле[х]кий — "легкий", ні[х]ті — "нігті". Отже, не завжди слова вимовляються так, як вони написані, — між літерами і звука­ми доволі часто спостерігаються невідповідності.


Наголошування

В українській, як і в більшості мов світу, самостійні слова мають наголос. Якщо в слові є два або більше складів, то один із них фонетично виділяється — наголошується. Наголошування — це вимовляння голосного звука, а з ним і скла­ду з більшою силою голосу і зміною висоти тону.

Дуже важливою ознакою українського наголошування є мі­сце наголосу. За цією ознакою слова часто розрізняються за значенням (артикул (кодекс, тип виробу) – артикул (рушничний прийом), ві́домість (список, документ) – відомість (повідомлення) і значно частіше — за граматичною формою (кни́жки книжки́, заси́пати засипа́ти, дізна́юсь дізнаю́сь).

Наголос належить до найпо­мітніших прикмет мови. Перенесення як властивостей самого наголосу, так і його місця з інших мов — явище негативне. На жаль, воно досить поширене в україн­ському мовленні. А будь-яке немотивоване відхилення від літе­ратурної мови не сприяє авторитетові мовця.


Інтонування

Ми говоримо висловленнями (реченнями). Прикметою ре­чення як найменшої комунікативної одиниці мови є інтонація (від лат. "голосно вимовляю"). Інтонації як виражаль­ному засобові належить дуже важлива роль. Наприклад, реплі­ку Дякую! можна вимовити рвучко або стримано, м'яко або гру­бо, тепло або холодно, сором'язливо або безпардонно, відкрито або скрадливо тощо. Якщо вона прозвучить іронічно, глузли­во, єхидно, то така інтонація справить на адресата сильніше враження, ніж сам зміст слова дякую. Інтонація — явище фо­нетично складне. Кожен із її компонентів має своє функціо­нальне призначення у вираженні змісту мовлення, емоційного стану мовця, досягненні комунікативної мети, отже, належить до сфери культури й етикетності мовлення.

Мелодика (від гр. "співучий") — це складник ін­тонації, який є рухом висоти тону голосних звуків. Порівняно зі співом, а особливо з грою на музичних інструментах, мело­дика мовлення має доволі вузький діапазон. Модуляція тону тут відбувається в межах квінти (за іншими даними — сексти).

Мовлення не має бути мелодійно безбарвним, одноманітним. Особливо перед аудиторією потрібно уникати монотонності, бо це присипляє слухачів, послаблює увагу.

І в монологічному, і в діалогічному мовленні потрібно вико­ристовувати все розмаїття питальної, окличної, наказової, заперечувальної, перелічувальної, парентетичної (вставної), незавер­шеної та інших видів мелодики. Мелодійність, "співучість" — одна з привабливих прикмет української мови.

Варто знати, що низька тональність сприймається краще, ніж висока, вересклива, здатна викликати агресивність слу­хачів. Проте надто низький голос звучить монотонно і нудно.


Темп (іт., лат. "час") — це швидкість, із якою розгортається мовлення. Вимірюється кількістю складів, що вимовляються за одиницю часу (звично — за секунду). У се­редньому за хвилину вимовляємо 125, а сприймати можемо до 400 слів.

Розрізняють темп швидкий (прискорений), середній (помір­ний), уповільнений, дуже повільний. Дуже швидке мовлення, за даними досліджень, майже у п'ять разів хутчіше за дуже повільне. Якщо, скажімо, флегматик вимовить одне слово (ви­словлення), то холерик за такий самий відрізок часу — п'ять рівновеликих слів (висловлень).

Темп мовлення необхідно тримати під контролем свідомості, бо, наприклад, емоційне збудження спонтанно прискорює швид­кість вимовляння звуків, що може спричинити труднощі у сприй­манні мовлення адресатом (аудиторією). Тримати темп під контролем треба у виступах перед аудиторією, бо в ній завжди є люди з різним темпераментом, слухом та неоднаковим володінням мовою. Рекомендується спо­вільнювати темп також у приміщеннях із поганою акустикою.

Темп мовлення жінок швидший, ніж у чоловіків. За 30 с жінка вимовляє в середньому 80 слів, а чоловік — тільки 50. Ця відмінність у мовленні часом стає причиною комунікатив­них конфліктів.

Існує обернено пропорційна залежність між швидкістю мов­лення та його правильністю й точністю. Прислів'я скорий по­спіх людям посміх стосується й мовлення. Тому рекоменду­ють вимовляти не більше 130 слів за хвилину. Це приблизно півсторінки тексту, надрукованого через два інтер­вали.

Украй небажано швидко розмовляти з особами, що добре не розуміють мови, з іноземцями. Темп мовлення з ними має бути в 1,5—2 раза повільніший, ніж звичайно.

Темп залежить не лише від темпераменту адресанта та його орієнтації на адресата (аудиторію), а й від змісту мовлення. Так, важливіші слова (сполучення слів, висловлення) доціль­но вимовляти повільніше. Неоднакового темпу вимагають різні стилі й жанри мовлення, різні складові комунікативної ситуа­ції чому для чого коли де. Було б грубим порушенням, наприклад, читати у швидкому темпі присягу або виголошува­ти промову на громадянській панахиді. З іншого боку, надто повільне коментування спортивних ігор дратує багатьох шанувальників спорту.

Темп мовлення — це одна з етномовних особливостей наро­ду. Так, вірмени за 1 с вимовляють у середньому 10,95 звука (4,52 складу), а росіяни — 12,56 звука (5,26 складу). Поспішність не властива мовленню японців — вони уповільнюють його паузами. В Європі найшвидше розмовляють італійці, найповільнішо – фіни. Темп українського мовлення — десь посере­дині між італійським та фінським.


Тембр (фр. "дзвіночок, дзвін") — це забарвлення голосу. Кожна людина має індивідуальний тембр. Є голоси з приємним тембром, є й такі, що не викликають симпатій: "плаксивий", "рипучий", "верескливий", "гугнявий" тощо. За особливостями тембру іноді намагаються встановити характер людини. Фахівці радять удосконалювати свій голос, виконую­чи спеціальні вправи.

Забарвлення голосу здатне змінюватися залежно від комуні­кативних умов, настрою, стану здоров'я, намірів тощо, набу­ваючи типових властивостей: існує тембр "веселий", "грайли­вий", "байдужий", "сумний", "похмурий", "безнадійний", "змовницький" тощо. Ще тембри вирізняють за ознаками дея­ких професій, посад: "генеральський", "педагогічний" (повчальний), "прокурорський", "проповідницький".

Томбр як інтонаційна складова має відповідати характерові комунікативної ситуації. Наприклад, не можна розмовляти з друзями "прокурорським тоном", як і виголошувати урочи­сту промову грайливим голосом.

Наголос теж уважається складником інтонації. Йдеться, од­нак, не про наголос як атрибут фонетичної структури слова, а про ознаку цілого висловлення. Кожне висловлення має фразовий наголос. Він падає на останнє слово висловлення (фрази), си­гналізуючи її завершення. Цей наголос є, так би мовити, меха­нічним, отже, свідомістю не контролюється. Свідомо і ціле­спрямовано — для значеннєвого виділення слова — викори­стовується логічний (гр. "заснований на законах логіки") наголос. Певне слово видається адресантові найваж­ливішим, і він посилено акцентує його, щоб привернути до цьо­го слова увагу адресата. Коли у фразі Студенти досліджували явище послідовно переносити логічний наголос із слова на сло­во, то це означатиме:

а) що саме студенти досліджували, а не хтось інший (Студенти працювали в парку);

б) що студенти досліджували, а не робили щось інше (Студенти досліджували явище);

в) що студенти досліджували явище, а не щось інше (Студенти досліджували явище).

Для того, щоб адресат (аудиторія) добре розумів адресова­ний йому текст, потрібно правильно розставляти логічні наго­лоси.

Емфатичний (гр. "зображення, виразність") на­голос слугує для емоційного виділення слова. Коли мовець вкла­дає в якесь слово почуття (захоплення, зневагу, огиду, нена­висть тощо), він здебільшого робить це за допомогою піднесення (іноді зниження) висоти тону, "розтягування" звуків, Кирило Володимирович трохи менший, але вели-и-и-кий княз.

Емфатичним наголосом, як і іншими емфатичними засоба­ми (вигуками, повторами, однаковими словами на початку (ана­фора) чи вкінці (епіфора) фраз), не варто надуживати, аби не зумовити ефект, протилежний потрібному. Такі стилістичні фі­гури не завжди сприяють переконливості мовлення, а часто навіть відвертають увагу від його змісту, смішать або й драту­ють співрозмовника (аудиторію).


Пауза (лат., гр. "припинення") — це пе­рерив у звучанні, спричинений зупинкою артикуляційних ру­хів органів мовлення.

Між сусідніми висловленнями в тексті завжди є коротший чи триваліший "перерив звучання". Його називають міжфразовою паузою. Якщо висловлення складається з кількох слів, то воно здебільшого поділяється на частини, відокремлені міжсинтагменими паузами. Від місця цих пауз залежить гру­пування слів у висловленні, отже, і сприйняття його змісту адресатом.

Гезитаційні (лат. "вагатися") паузи можуть бути в будь-якому місці тексту, навіть у середині слова, відбиваючи вагання щодо дальшої побудови мовлення, перебір варіантів, аби знайти найкращий тощо. Психологічні паузи адресант робить для того, щоб "дати час" обдумати сказане ним адреса­тові (аудиторії). Фізіологічні паузи потрібні для того, щоб пере­вести подих, набрати повітря для продовження мовлення. А це не просто, особливо, якщо людина не звикла виступати перед публікою, якщо не в змозі подолати хвилювання під час публіч­ного виступу, в розмові з визначними особами тощо.

За нормами етикетного мовлення, перебивати адресанта можна тільки під час фразової паузи. Цю засаду голландський учений П. Паардекопер поклав в основу визначення речення як "найменшого висловлення, після якого можна перебити співрозмовника, не виявившись невихованим". Загалом же вміння користуватися паузами — це один із важливих склад­ників мистецтва мовлення.


^ 2. Вибір мовних одиниць у професійному мовленні.

Культура мовлення вимагає від мовця правильного, дореч­ного вибору мовних одиниць, які б "пасували" до характеру комунікативної ситуації, відповідали всім її параметрам. Про­те якщо у мовця обмежений запас лексики і він постійно повторює ті самі слова, вживає їх у невластивих контекстах і ситуаціях, якщо його мовлення одноманітне, то його не вважатимуть цікавим співрозмовником, висококультурною чи й просто освіченою людиною.


^ Вибір слів і сталих зворотів

У використанні мовних одиниць дуже важливо пам'ятати про кожну складову комунікативної ситуації хто кому що чому для чого де коли. Слова і вирази, доречні в од­ній ситуації, можуть виявитися цілком недоречними в іншій.

Суфікси здрібнілості в на­шій мові мають не лише іменники (матусенька, дівчинонька), а й прикметники (тихесенький, малюсінький), прислівники (не­далечко, ранесенько) і навіть дієслова (їстоньки, спатоньки). Слова з такими суфіксами вживають також у переносних зна­ченнях (ластівонька — до дружини, зайченятко — до дитини тощо). Проте якщо наодинці чоловіка можна називати і Петру­сем, і Петриком, і соколиком, і зайчиком, то в присутності сторонніх людей таке слововживання може справити вражен­ня, не бажане як для того, хто так говорить, так і для того, про кого так говорять. Звороти типу дорогенькі українці, всенький світ звучать надто сентиментально, якось інфантильно, викликають почуття відрази.

Не є окрасою мовлення, а отже, й не характеризують мовця як інтелектуально розвинену людину заяложені, примітивно-дотепні вислови на кшталт будь здоров і не кашляй; ясно, що діло темне; без півлітра не розбереш тощо. Те ж стосується і запозичених "модних" слів, які певний час масово вживають­ся де треба й де не треба, демонструючи убогість мовного мис­лення та нікчемність смаку мовців, котрі, наприклад, усі по­зитивні якості іменують прикметником конкретний (конкрет­ний викладач, парк, комп'ютер тощо), а всіх, до кого ставляться негативно, — іменником даун


^ Вибір граматичних форм і конструкцій

Лексикою і фраземікою у мовленні "керує" мовець: він може свідомо вживати одні слова і не вживати інших, може не кори­стуватися стійкими зворотами тощо. Граматика ж "керує" мов­цем. Стародавні римляни говорили, що граматиці підкоряють­ся навіть імператори. У граматиці вибір значно вужчий, ніж у лексиці, і мовець, уживши слово в тій чи іншій формі, му­сить припасовувати до неї всі інші слова. Наприклад, звертаю­чись до людини, можна сказати: добродію або ж пане, товари­шу, чоловіче, дядьку тощо, проте це слово неодмінно має бути у кличному відмінку, а залежні від нього слова — узгоджені з ним у спільних граматичних категоріях: роді, числі, відмінку: Шановний добродію!, а не Шановна добродію! чи Шановним добродію!

Людська пам'ять здатна утримувати низку або сукупність у середньому із 7 одиниць. Люди з доброю пам'яттю запам'я­товують на дві одиниці більше, зі слабкою — на дві менше. Ця закономірність виявляється і в мові: максимальна довжина слів у мовах світу становить 9 складів, а максимальна "глибина" — 9 морфем (коренів, префіксів, суфіксів тощо). Ця закономір­ність мала б означати, що в тексті у висловленні має бути не більше 7 слів, якщо адресант хоче, щоб співрозмовник (а тим паче — аудиторія) його добре розумів, легко "зчитував" фрази за участю оперативної пам'яті і надійно "відкладав" їх зміст у довготривалу пам'ять.

Однак таке уявлення про оптимальну довжину висловлень було б надто спрощеним.

По-перше, в осно­ві висловлення лежить значуща позиційна схема (речення), в якій одні слова "підтримуються" іншими. Тому легше запа­м'ятати висловлення з певних слів, ніж ці слова як низку оди­ниць.

По-друге, у висловленнях поряд із словами вживаються різного типу сталі словосполучення (фраземи), які складаються з двох або більше слів, але викону­ють функцію одного члена речення. Наприклад, у висловлен­нях Дозвольте щиро подякувати Вам! і Дозвольте висловити Вам щиру подяку! кількість слів різна, але кількість членів речення однакова, тому що висловити подяку = подякувати. Нарешті, є відмінність між усним і писемним мовленням. Маючи писемний текст, адресат може повернутися до початку чи іншого фрагмента висловлення або ж перечитати все ви­словлення довільну кількість разів. Однак усе це не означає, що у писемному мовленні немає жодних обмежень щодо кількості слів у висловленні. Вчені рекомендують як оптималь­ну довжину висловлення 16 слів.

В усному мовленні висловлення мають бути коротшими — не більше 10 слів. Така довжина дозволяє вимовити два ви­словлення за один вдих. І, що важливіше, не ускладнює адре­сатові (аудиторії) сприйняття тексту.

Важливо уникати одноманітності в побудові висловлень. Українській мові, з її багатою морфологією та вільним поряд­ком слів, властива гнучкість синтаксису. Наприклад, вислов­лення з п'яти слів Я прагну душею усе зрозуміти (Є. Титикайло) допускає 25 варіантів розміщення слів: Прагну я душею усе зрозуміти; Душею я прагну усе зрозуміти; Усе зрозуміти я прагну душею тощо. В усіх цих варіантах ті самі слова і ті самі члени речення, але щоразу висловлення по-іншому семантич­но і стилістично акцентоване, отже, і по-різному сприймається.

У виборі граматичних форм є чимало інших аспектів. На­приклад, тим, хто виступає перед аудиторією і хоче володіти її увагою, рекомендують будувати висловлення у теперішньому часі й уникати пасивних форм дієслів. Фраза Для досягнення мети я (ми) пропоную ( ємо) вжити таких заходів:... сприй­мається краще, ніж Для досягнення мети будуть запропоно­вані, такі, заходи:... або Для досягнення мети пропонуються такі заходи:... Перша з наведених фраз привертає увагу до мовця, без якої етикетні взаємини між ним і аудиторією на­трапляють на труднощі. Неувага до мовця породжує неувагу до його мовлення. І навпаки.


Іменники називання осіб і звернення до них

Для називання людей і звернення (звертання) до них викори­стовують власні імена. Проте мовцеві власне ім'я людини не завжди відоме, а крім того, бувають ситуації, в яких власного імені недостатньо, його не можна або недоцільно називати тощо. Тому в мовах існують загальні іменники, які вживають для називання і/або звертання. Є два розряди цих іменників — сло­ва-індекси і слова регулятиви.

Слова-індекси (лат., "вказую") показують соціально-мовленнєвий статус мовця: його вік і стать (бабуся, дідусь, дівчина, хлопець, юнак), рід занять (стюардеса, лікар, водій), учений ступінь, звання (магістр, доктор, професор), ранг (капітан, полковник, адмірал), сан (архідиякон, митро­полит, патріарх), титул (барон, граф, князь) тощо. Називаю­чи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре поінформованим і дуже уважним щодо цього, аби щось не переплутати, не при­меншити гідності або, навпаки, не перестаратися в титулуванні. Люди не люблять, коли їх називають не так, як би вони самі себе назвали.

До військовиків, міліціонерів, пожежників тощо можна звертатися спрощено: пане офіцере, пане генерале. Подібного не варто дозволяти собі у спілкуванні з церковною ієрархією.

Слова-регулятиви (лат. "правило, норма") — це іменники (іменникові словосполуки), які регулюють взаємини між спілкувальниками відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві, його тери­торіальній чи соціальній складовій. Ці слова "спеціалізують­ся" у вираженні етикетних взаємин, функція звертання у кому­нікативному їх використанні може переважати функцію нази­вання (у ролі підмета, додатка тощо). У сучасній українській мові це слова пан, добродій та їх жіночі відповідники, а також слова друг, товариш, брат, сестра (в неродинному значенні) тощо. Ці слова потрібні, зокрема, для звернення до незнайо­мих людей.

Прикладки та означення до слів пан (пані). У ролі при­кладки виступають і власні, і загальні іменники.

Ім'я людини в ролі прикладки до слова пан (пані) доречно вживати, коли адресат молодший, одного віку або не набагато старший чи соціально вищий за адресанта. Звертатися до екс-президента пане Леоніде, як це роблять окремі молоді журна­лісти, не тактовно. Особливо треба уникати такої ледь не фа­мільярності в офіційному спілкуванні. Тут доречними є "но­менклатурні" прикладки: Пане міністре!; Пане директоре!; Пане професоре!

Прізвище як прикладку до слів пан, пані доцільно вживати насамперед тоді, коли йдеться про неприсутню людину, напри­клад: ^ Як заявив пан Костюк; За порадою пані Куницької. Так можна говорити і стосовно присутньої 3-ї особи, якщо вона ма­лознайома чи якщо взаємини з нею не виходять за межі офі­ційної пристойності. Те ж іще більшою мірою стосується вжи­вання прикладки-прізвища у зверненні до 2-ї особи (адресата): пане Федорук; пані Кузьменко. У такому слововживанні відчу­вається відтінок офіційності, іноді сухості, відчуженості, бай­дужості.

Одночасне вживання імені і прізвища в ролі прикладки прак­тикується рідше. Це спостерігається в офіційних ситуаціях (Прошу до слова пана Святослава Гнатенка), під час знайом­лення (Знайомтесь: пан Анатолій Козачук). Іноді так пишуть у листах до незнайомих чи малознайомих людей (Високопова­жана пані Ліліє Гординська!), у привітаннях, вітальних адре­сах (Високоповажана пані Ярославо Стецької). Ім'я і по батько­ві як прикладка зі словами пан, пані не поєднується. Говорити чи писати про когось на кшталт пані Оксана Миронівна, пан Гнат Петрович або звертатися пані Оксано Миронівно, пане Гнате Петровичу не прийнято. Це не відповідає українським традиціям і нормам літературного мовлення.

Перелічуючи осіб, ставити слово пан (пані) перед кожним ім'ям і/або прізвищем не потрібно, наприклад: Пропоную до президії пана Аркадія Козицького, пана Віталія Скакуна, пана Ігоря Кобзаря, пана Михайла Кравця тощо. Достатньо перед переліком сказати слово пан у множині або й обійтися без цього слова взагалі: Пропоную до президії (панів) Аркадія Козицько­го, Віталія Скакуна тощо.

У функції прикладок до слів пан, пані широко виступають і слова-індекси: пані міністр, пан міський голова, пан доцент. Якщо людина має кілька титулів, треба називати найвищий.

Означення до слів пан, пані. У функції означень при словах-регулятивах пан, пані виступають прикметники шановний, достойний, вельмишановний, високодостойний, високоповаж­ний, високоповажаний тощо.


^ Вставні слова, словосполучення і речення як засіб етикетної модуляції мовлення

В етикетному мовленні важлива роль належить вставним словам (словосполученням, реченням). Вони формально не по­в'язані з членами речення і не розкривають його змісту, а слу­гують для підкреслення важливості того, про що йде мова, для оцінки вираженої в ньому думки, висловлення побіжних за­уважень тощо:

Як бачите

Можливо

Очевидно

Напевно

На щастя

На жаль

З етикетного погляду доцільно, щоб вставні слова і слово­сполучення стосувалися не тільки 1-ї особи (адресанта). Коли мовець постійно говорить: по-моєму; на мій погляд; на мою дум­ку; як мені бачиться; як мені видається; я так думаю тощо, то це створює враження про нього як про егоцентричну особу, що бачить лише себе. Так само небажано користуватися тільки словами і словосполученнями, які не вказують на особу: безперечно; звісно; розуміється; само собою зрозуміло; цілком певно, тому що ставлення до змісту мовлення, до предмета розмови в адресанта й адресата не завжди і не у всьому збігається. Коли адресант стверджує про щось: само собою зрозуміло, — то це аж ніяк не означає, що воно настільки ж зрозуміле для адресата або що ці вставні слова якось допоможуть йому це зрозуміти. Навпаки, вони можуть викликати негативну реакцію.

Високий рівень етикетності властивий вставним словам контактно-інтимізувального типу, за допомогою яких адресант звертається до адресата, "кооперується" з ним: знаєш (-єте); віриш (-те); погодься (тесь); погодьмось; будьмо відверті; між нами (кажучи) тощо.

У писемному мовленні вставні слова і словосполучення вжи­вають не так часто, як в усному, де окремі мовці вставляють їх ледь не в кожному висловленні, до того ж по кілька разів. Хто з нас не чув, а часом і не підраховував отих набридливих так би мовити; бачиш (ите); потворних суржикізмів канєшна ("конечно"); панімаш ("понимаешь"); карочє ("короче"). Цими словами мов­ці заповнюють паузи. Проте заповнення фонетичної порожнечі тут аж ніяк не означає заповнення порожнечі значеннєвої, рад­ше навпаки.

За своїм функціональним призначенням до вставних слів і словосполучень близькі стереотипні головні частини склад­нопідрядних речень на зразок Треба сказати (відзначити; на­голосити; підкреслити..), що...; Добре (давно; всім) відомо, що...; Ви розумієте (бачите; усвідомлюєте), що... тощо. Їх викори­стання також має регулюватися комунікативною доцільністю. Якщо мовцеві треба щось сказати, то не обов'язково повідом­ляти адресата про свій намір, який буде здійснений і без цих слів.

У спілкуванні зі співрозмовниками (аудиторією) адресант має тримати в полі уваги не тільки те, що він говорить, але й те, до кого говорить: апелювати до його (їх) обізнаності, приверта­ти його (їх) увагу до найважливіших слів, викликати бажане оцінно-емоційне ставлення то того, що повідомляється, тощо. Це позитивно впливає на сприйняття повідомлення й особливо на підтримання етикетного контакту зі співрозмовником (ауди­торією).


^ 3. Невербальні засоби професійного спілкування та культура мовлення.

Поряд зі словесними засобами — мовленнєвими — на куль­туру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, паузи, рухи тіла тощо.

Невербальна (несловесна) комунікація — це система знаків, що використовуються у процесі спілкування і відрізня­ються від мовних засобами та формою виявлення. Наукови­ми дослідженнями, зокрема, доведено, що за рахунок невербальних засобів відбувається від 40 до 80 % комунікації. Причому 55 % повідомлень сприймається через вирази об­личчя, позу, жести, а 38 % — через інтонацію та модуляцію голосу.

Вербальні та невербальні засоби спілкування можуть підси­лювати або ослаблювати взаємодію. Тому інтерпретувати ці сигнали потрібно не ізольовано, а в єдності з урахуванням контексту. Також бажано розвивати здатність читати невер­бальні сигнали, які нерідко мимовільно передає іншим наше тіло. Так, якщо співрозмовник говорить одне, а невербальні засоби свідчать про інше, тобто різні сигнали не є конгруентни­ми, можна припустити, що суб'єкт щось приховує або просто говорить неправду. Характерно, що здебільшого люди відда­ють перевагу саме тій інформації, яку одержують через невербаліку.

Доцільно зауважити, що невербальна комунікація залежить від типу культури. Є, звичайно, жести, експресивні сигнали, які майже однакові в усіх народів (усмішка, серди­тий погляд, насуплені брови, хитання головою тощо). Водно­час є досить багато невербальних засобів, звичок, що прийняті лише однією нацією. Відомі невербальні сигнали, що в різних народів несуть різну інформацію. Наприклад, більшість європейських народів передають згоду, хитаючи головою згори донизу. Болгари цим жестом передають незгоду, японці — лише підтверджують, що уважно слухають співрозмовника. Популярний жест "коло", утворене пальцями руки, більшістю англомовних народів, а також в Європі та Азії застосовують з метою передавання інформації про те, що все гаразд, усе правильно. Але у Франції, наприклад, цей жест означає "нічо­го", в Японії — "гроші".


^ Класифікація невербальних засобів спілкування

Серед невербальних засобів спілкування першою слід на­звати оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокрем­люють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості го­лосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична си­стема — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалось, що ці види засобів є навколомовними прийомами, які доповнюють семантично значущу інформацію.

Серед невербальних засобів особливою є система органі­зації простору і часу спілкування — проксеміка. Ідеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу та діалогу.

Нарешті, специфічною знаковою системою в невербальній комунікації є контакт очей, — основний засіб візуального спілкування.

Невербальна комунікація нерідко слугує як для підсилен­ня, так і для ослаблення семантичного значення слів. (Мож­на сказати: "Я прошу тебе йти у своїх справах" так, що голос і благальний вираз очей говоритимуть протилежне.) Ці дані перебувають у руслі так званого лінгвоцентризму, що перед­бачає вивчення будь-яких видів комунікації на зразок люд­ського мовлення.




Схожі:

Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconЛекція 4 Тема: Культура професійної діалогічної мови План Сутність І специфіка професійної діалогічної мови Форми професійного діалогічного спілкування
Загнітко А. П., Данилюк І. Г. Українське ділове мовлення: професійне І непрофесійне спілкування. – Донецьк: тов вкф „бао”, 2004....
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconМетодичні вказівки для студентів 4-5-х курсів технічних спеціальностей, слухачів курсів з вивчення англійської мови для професійного спілкування, аспірантів
Направленість даних методичних вказівок навчити говорити з метою професійного спілкування за зразками діалогічного та монологічного...
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconМонографія «Художньо-естетична інформація в підготовці соціального педагога до професійного спілкування: теорія та практика» Коротке описання розробки
Дготовці соціального педагога до професійного спілкування. Розглянуто інформаційний підхід до вирішення проблеми компетентної підготовки...
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання icon«Соціально-комунікативний розвиток особистості»
Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури спілкування, навчання І виховання, за допомогою яких вона набуває...
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconЗміст поняття професійного спілкування постановка проблеми
Недостатньо сказати, що спілкування відіграє важливу роль у житті людини, воно є головним чинником формування та становлення людини...
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання icon3,4 курси Зміст курсу Мета
Мета курсу передбачає формування комунікативної компетенції у сферах ситуативного та професійного спілкування в усній та письмових...
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconПедагогічні умови формування готовності до професійного іншомовного спілкування у майбутніх менеджерів зовнішньоекономічної діяльності постановка проблеми
Ема в системі освіти, яка становить основу відтворення інтелектуального й духовного потенціалу народу, слугує потужним засобом розв’язання...
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconОрганізація курсу „англійська мова професійного спілкування” та його модульна структура для інженерів-педагогів постановка проблеми
Організація курсу „англійська мова професійного спілкування” та його модульна структура для інженерів-педагогів
Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconЗбірник тематичних текстів та лексико-граматичних вправ з дисципліни «Англійська мова професійного спілкування»

Лекція №2 мовні І позамовні чинники культури професійного спілкування план Фонетичні аспекти культури професійного спілкування: артикулювання iconМетодичні вказівки з української мови професійного спілкування
Міністерство освіти І науки України Харківська національна академія міського господарства
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи