Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
Сторінка8/35
Дата13.10.2014
Розмір6.55 Mb.
ТипПротокол
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35

УДК:35 Васильєва Н.В.,

к.е.н., доцент кафедри

державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління
^ КИТАЙ: ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ
Розгортання науково-технічних, управлінських та інформаційних процесів надають можливості застосування технологічних підходів у всіх сферах суспільного життя. Розробка технологій базується як на емпіричному досвіді, так і на новітніх досягненнях науки. Інноваційні технології регіонального управління - це своєрідний механізм поєднання знань з відповідними умовами їх реалізації в управлінні.

Развертывание научно-технических, управленческих и информационных процессов предоставляют возможности применения технологических подходов во всех сферах общественной жизни. Разработка технологий базируется как на эмпирическом опыте, так и на новейших достижениях науки. Инновационные технологии регионального управления - это своеобразный механизм объединения знаний с соответствующими условиями их реализации в управлении.

The deployment of scientific and technical, management and information processes, the ability to apply technological approaches in all spheres of public life. Development of technologies based on both the empirical and the latest achievements of science. Innovative technologies of regional management - a kind of mechanism to integrate knowledge with appropriate conditions for their implementation in governance.

Постановка проблеми. Термін «інновація» раніше, насамперед, асоціювався з науково-технічним прогресом: нові технічні рішення, винаходи тощо. Сьогодні це більш ширше поняття, яке включає в себе методи управління й стратегічне планування. Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, що одержала втілення у вигляді нового чи вдосконаленого продукту або послуги, впроваджених на ринку, технологічного процесу, використаного в практичної діяльності, чи в новому підході до надання соціальних послуг.

Сучасні досягнення України в міжнародному вимірі конкурентоздатності економіки, рівня розвитку й особливо ефективності функціонування національної інноваційної системи є недостатніми для забезпечення сталого розвитку вітчизняної економіки, гарантованої національної безпеки, виходу в найближчій перспективі за рахунок економічного зростання на європейські стандарти життя українських громадян.

Головна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи - сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва - не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. З іншого боку, структурно відстала, технологічно низько укладна вітчизняна економіка, отримана у спадок від СРСР, а також система підприємництва, що склалася під впливом нав’язаних Україні ззовні неоліберальних реформ, залишаються вкрай несприйнятливими до сучасних досягнень науки та технологічних інновацій.

Для ефективного вирішення цієї проблеми необхідно визначити вихідні позиції основних компонентів національної інноваційної системи, ступінь їх відповідності вимогам інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, виявити слабкі сторони і перепони, що гальмують такий розвиток, а також наявні переваги і потенційні можливості щодо здійснення узгоджених системних змін.

^ Аналіз досліджень і публікацій. Окремі теоретичні та практичні питання інноваційного розвитку висвітлені у працях таких видатних вітчизняних і зарубіжних науковців як Я. Бергер, У Ді, П. Друкер, Я. Жаліло, О. Лапко, С. Кирилов, Ю. Пахомов, С. Романенко, О. Соснін, Б. Твісс, С. Фірстов, Й. Шумпетер та інші.

^ Метою статті є проаналізувати досвід Китаю у формуванні інноваційної системи розвитку держави.

Виклад основного матеріалу. Китайська економіка змішаного типу - «соціалізм із китайською специфікою» або «соціалістична ринкова економіка», за якого переважна частина ВВП (70 %) виробляється у приватному секторі під прямим контролем з боку держави. Урядом визначено шлях подальшого розвитку країни - формування інноваційної системи. Для досягнення поставленої мети були встановлені наступні завдання, а саме - протягом 2006-2010 рр. здійснити перехід країни від індустріальної до технологічної держави; у 2011-2015 рр. - отримати статус інноваційної наддержави. Виходячи з цього головною ціллю встановлено - увійти в першу п’ятірку країн-лідерів у сфері науки й техніки.

Крім того, правлячою партією визначено, що до 2020 р. питома вага витрат на науково-дослідні роботи має збільшитися до 2,5 % і знизитися на 1/3 залежність від імпортних технологій.

Сьогодні Китай займає лідируючі позиції в електроніці, комп’ютерах, офісній техніці та телекомунікаційному устаткуванні. Менш охопленими є фармацевтична, медичного приладобудування й авіакосмічна галузі. Неухильно зростає частка продукції високих технологій у китайському експорті. Китай експортує останні покоління телевізорів, аудіо- і відеотехніку, електронні засоби зв’язку, мобільні телефони, автомобілі. Імпортує понад 70 % устаткування для виробництва автомобілів, прецизійних верстатів із автоматичним управлінням, текстилю, понад 95 % складного медичного обладнання, 100 % устаткування для виробництва оптичного волокна, телевізорів і мобільних телефонів [1].

Китай довгий час відставав від розвинутих країн у витратах на фундаментальні дослідження. Збагнувши, що запозичені технології не забезпечують стабільне зростання конкурентоспроможності держави, урядом прийнято рішення про розроблення власних інновацій. У 2006 р. витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі - НДДКР) у цій країні становили 1,42 % ВВП, у США - 2,61 %, в Японії та Південній Кореї - понад 3 % [2]. Сьогодні на Китай припадає 14,7 % наукових співробітників світу, США - 22,8 %, Японію - 11,7 % [3]. При цьому кількість дипломованих фахівців в сфері інформаційних технологій щорічно збільшується.

Для стимулювання інноваційної активності в науковій сфері була змінена система підбора кадрів, значний акцент зроблено на залучення молоді в науку та «імпорті інтелекту», на що витрачаються величезні кошти. Проте в державі ще залишаються проблеми з поверненням вчених-китайців, які працюють закордоном і триває відтік молодих кадрів за кордон. Влада заохочує повернення вітчизняних фахівців із-за кордону, пропонуючи найвигідніші умови, досить високо оплачуючи їх роботу.

У 1998 р. розпочалася реорганізація Китайської академії наук, введено новий порядок визначення наукових пріоритетів і фінансування. До 2010 р. з 129 академічних інститутів планувалося залишити 30 найбільш сильних і визнаних у світі. На частку 50 університетів сьогодні доводиться 2/3 державних асигнувань, що ведуть дослідження й розробки. Університети, як і інститути Академії наук займаються фундаментальними дослідженнями, при них створюються науково-технічні компанії, технопарки й бізнес-інкубатори.

Академія наук позиціонує себе як науково-інноваційна організація, що дозволяє їй не лише здійснювати пошукові дослідження світового рівня, а й управляти, інколи спільно з місцевими адміністраціями, більш ніж 40 тис. науково-технічними компаніями. Академія відкриває спеціальні дослідницькі центри на території вільних економічних зон та активно інвестує їх через венчурні фонди. В університетах Цинхуа, Фудань, Цзяотун є власні венчурні фірми. Швидко розвивається кооперація з бізнесом: університети залучають 36 % приватних вкладень у НДДКР.

Університети та науково-дослідні інститути Китаю можуть створювати технопарки, інноваційні компанії тощо. Наприклад, Founder Group (комп’ютери) заснована на гроші Пекінського університету й розвивається переважно за рахунок успішного впровадження технології лазерного набору ієрогліфічних текстів. Найбільш у науковому плані розвинулися Цинхуа та Пекінський державний університет. Уряд планує створити інформаційну мережу, центри колективного користування тощо - входження 25 китайських університетів у число кращих у світі. Акцент робиться на створення ідеальних умов для молодих науковців, ефективне сполучення дослідницької та освітньої діяльності.

Провідну роль у фінансуванні науки грає залучення іноземних інвестицій. У країні відбувається створення міжнародних дослідницьких центрів, у т.ч. корпоративних, що використовують місцевий науковий персонал. Серед державних пріоритетів є розвиток інформаційних, біо- і нано-технологій. Зазначимо фактори, що заважають розвитку НДДКР на підприємствах [4]:

  • слабкі стимули до інновацій у державних підприємствах. Акціонування таких підприємств із залученням національного й іноземного капіталу дозволить вирішити цю проблему;

  • система державних комерційних банків не орієнтована в достатньому ступені на кредитну підтримку малих і середніх підприємств, зокрема, інноваційної, венчурної діяльності. Назріла необхідність у створенні більше гнучкої мережі приватних кредитних інститутів;

  • китайські підприємства мають серйозну недостачу висококваліфікованих кадрів, здатних проводити НДДКР і впроваджувати результати досліджень. Позначаються дуже високі темпи росту економіки й недостатніх вкладень бізнесу в навчання працівників;

  • можливостей залучати менеджерів і талановитих дослідників у китайських підприємств істотно менше, ніж в іноземних.

Основний наголос в інноваційному розвитку держави до 2020 р. робиться на бізнес, як головному замовнику нових розробок. Понад 30 % приросту китайської економіки забезпечують реалізація інноваційних проектів і впровадження досягнень науково-технічної революції. Китайська академія наук і університети стають для бізнесу базою розробки національних інноваційних рішень. За 30 років реформ країна залучила в економіку $860 млрд. прямих іноземних інвестицій, було створено 650.000 підприємств з іноземним капіталом, які не лише усунули залежність низки галузей економіки від імпорту, а й стали провідними постачальниками продукції на світовий ринок [3]. Підприємства за участю іноземного капіталу виробляють 80 % високотехнологічних експортованих товарів. Зазначене дозволило вітчизняним компаніям посісти перші позиції з постачання високотехнологічної машинобудівної продукції.

Отже, наведені напрями свідчать про те, що створення економіки, спроможної створювати інновації, є радикальною трансформацією суспільної свідомості, відмовою від пасивного засвоєння знань і навичок на користь заповзятливості. Сучасна модель економічного зростання Китаю ґрунтується на визначальній ролі держави у створенні ринкового середовища, макроекономічному регулюванні, безпосередньому розподілі ресурсів, опорі на іноземний капітал (для відновлення технологій, розширення експорту, нагромадження валютних ресурсів), експортної орієнтації економіки (табл. 1).
^ Таблиця 1.

Індекс економіки знань

Країна

Зведений індекс

Субіндекси

інноваційність

економічне стимулювання

освіта

інформаційна інфраструктура

США

8,81

9,91

7,97

8,28

9,09

Японія

8,41

9,78

7,42

8,09

8,35

Ізраїль

7,44

7,44

7,31

6,78

8,21

Росія

6,26

8,88

3,34

7,88

4,91

Мексика

5,77

7,37

5,79

4,43

5,51

Бразилія

5,82

8,08

3,94

5,75

5,50

ПАР

5,21

6,54

4,55

4,47

5,26

Китай

4,95

9,00

2,55

3,74

4,50

Україна

4,92

6,03

2,49

7,82

3,33

Індія

3,97

8,59

2,91

2,33

2,06

Кенія

2,62

5,31

1,29

2,07

1,83

Камерун

1,41

1,78

0,55

3,93

1,38


Індекс економіки знань, розрахований за методикою Всесвітнього банку, включає в себе показники розвитку інноваційної системи, освіти і людських ресурсів, інформаційно-комунікативних технологій, а також економічного режиму і державного управління. Даний показник дає можливість реально оцінити стан утвердження всіх елементів «економіки знань» за співвідношенням цих показників у їх порівнянні для різних країн і років.

Зазначимо, що Індекс економіки знань у розвитку різних країн визначає залежність між обсягом ВВП і рівнем витрат на НДДКР, тим самим визначаючи рівень життя громадян, оскільки останні є першоджерелом інтелектуального капіталу. Наведені у таблиці Індекси Китаю та Індії є дещо заниженими через використання показників на душу населення. Важливо звернути увагу на індекси інноваційності цих держав, що відображали потенціали НДДКР.

Кожна країна, формуючи стратегію науково-технічного, інноваційного й економічного поступу, відпрацьовує власні механізми та законодавчі важелі державного впливу на стан і перспективи розвитку національної науково-технічної сфери. В інноваційному розвитку важливі не лише наукові розробки, а й можливості для успішного підприємництва, насамперед, залучення капіталу. У першу чергу це стосується малого й середнього бізнесу - китайські банки належать державі й воліють кредитувати великі компанії.

У Китаї урядом заплановане надання кредитів малому науково-технічному бізнесу через спеціальні фонди.

Таким чином, Китай знаходиться у процесі модернізації свого розвитку. Зазначене дозволить країні подолати технологічну залежність від держав Заходу, адже вони виступають основним джерелом технологій для Китаю.

Висновки. Україна зможе посісти належне місце в Європі та світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладені в процесі структурної перебудови економіки; тільки таким чином можна змінити існуючий сировинний вектор розвитку економічних процесів.

Відтак основою стратегічного курсу подальшого розвитку України, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження країни як високотехнологічної держави. Наявний інтелектуальний та науково-технічний потенціал дає підстави на це розраховувати. У поєднанні з завданнями європейської інтеграції така мета повинна бути зазначена не лише в економічній стратегії держави, а й у політичній консолідації нації.
^ Використані джерела інформації:

  1. Инновации Китая // Logovneshservice / [Електронний режим] - http://21blog.ru/category/news/ - Заголовок з екрану.

  2. У Ди. Китай: движение к государству инновационного типа / У Ди // Человек и труд. - № 7. - 2009. / [Електронний режим] - http://www.chelt.ru/2009/7-09/list_7-09.html - Заголовок з екрану.

  3. Кирилов С. Инновации в Китае - развивать и покупать / С. Кирилов // ChinaPRO: Деловой журнал про Китай / [Електронний режим] - http://www.chinapro.ru/rubrics/2/1925/ - Заголовок з екрану.

  4. Бергер Я. Инновационные перспективы Китая / Я. Бергер // Журнал «Отечественные записки». - №3. - 2008.

Рецензент: Васильєва О.І., д.держ.упр.
УДК 330:339.137 Горник В.Г.,

к.держ.упр., доцент

Чернігівського державного технологічного університету
^ ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА МОДИФІКАЦІЮ ЧИННИКІВ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ДЕРЖАВИ

Досліджено форми впливу економічної глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності. Обґрунтовано умови глобалізації національних та всесвітніх економічних відносини.

^ Исследованы формы влияния экономической глобализации на модификацию конкурентности. Обоснованы условия глобализации национальных и всемирных экономических отношений.

The forms of influencing of economic globalization are explored on modification of factors of competitiveness. The terms of globalization of national and world economic are grounded relations.

Вступ. Основу ринкової економіки складає поняття конкуренції, як головної рушійної сили еволюції взаємостосунків суб'єктів, що функціонують у конкретному середовищі. Найбільш успішним учасником такого змагання є той, хто здатний витримувати конкурентну боротьбу на вітчизняному і зовнішньому ринках. Посилюванням конкуренції між виробниками, надмірним насиченням товарами у більшості сегментів характеризує сучасний ринок.

^ Аналіз останніх наукових досліджень.

Світову економіку нового тисячоліття характеризують жорсткою конкуренцією, яка набуває глобального характеру. Багато вчених звертають увагу на різноманітні аспекти процесів глобалізації. Зокрема глибокі теоретичні дослідження у сфері глобалізації були проведені під керівництвом і за участю члена-кореспондента НАН України О.Г. Білоуса. Специфіку процесів глобалізації в умовах трансформаційного розвитку української економіки і проблем ефективної інтеграції України до світової економіки розглянуто у працях вітчизняних авторів В. Будкіна, І. Бурковського, А. Гальчинського, В. Гейця, А. Кредісова, Д. Лук'яненка, В. Новицького, А. Румянцева, А. Філіпченка, О. Шниркова та ін..

^ Постановка завдання:

– дослідити форми впливу економічної глобалізації на модифікацію чинників конкурентоспроможності;

– обгрунтувати умови глобалізації національних та всесвітніх економічних відносини.

Результати. Особливість сучасної конкуренції розглянуто у роботі [1, с.178]. Авторами роботи здійснено аналіз розвитку конкуренції на світовому ринку, визначено її характер, а також досліджено вплив глобалізації на міжнародні конкурентні відносини. До характерних проявів сучасної ринкової конкуренції відносять [10, р. 103]: незліченну множину новинок на ринку, заповнення полиць магазинів різноманітними модифікаціями одного і того ж товару, вимотуюча гонка виробників за гаманець споживачів, «повінь» інформаційного поля рекламою тощо.

Автором роботи [7] наголошено, що в сучасній економіці формується тенденція до посилення ролі нецінової конкуренції як найбільш перс­пективного методу глобальної економічної конкуренції. С.В. Хмелєвський вказує [8, с. 290], що за останні роки спостерігається тенденція до посилення нецінових форм конкуренції у порівнянні з ціновими: конкуренція, яка заснована на смаках і відданості споживачів, рекламна конку­ренція, конкуренція якості, конкуренція в обслуговуванні після продажу товару тощо. При неціновій конкуренції роль ціни аніскільки не зменшується, проте на перший план виступають властивості продукту, престижність його марки, рівень сервісу та ін. [1, с. 275].

У нинішній час жодна країна не може ефективно формувати і здійснювати свою економічну політику, не беручи до уваги реалій світового ринку, пріоритетів і норм поводження його основних суб‘єктів. Навіть якщо мова йде про так звані «закриті», або «замкнуті», господарські системи, їх не можна назвати повністю ізольованими та незалежними від світової економіки, оскільки сама їх закритість уже є відношенням до світового ринку, який вони не приймають або який відторгує їх. Але, так чи інакше, вони змушені зважати на його існування й «захищатися» від нього за допомогою більшого або меншого ступеня автаркії, тобто, по суті, застосування більшої або меншої кількості протекціоністських заходів. Про ступінь і різнорідність входження держав у глобальну економіку можна судити за показниками кількості населення, енергоспоживання на душу населення, рівнем ВВП, величиною експорту, імпорту та прямих іноземних інвестицій, а також часткою високотехнологічної продукції в експорті країн світу.

Доцільно розглядати сучасний світ як складну систему, що складається з декількох рівнів ієрархії, між якими існують прямі та зворотні зв‘язки і взаємозалежності. Однак світ як система не є продуктом глобалізації, його системність виникла разом із виникненням самого світового господарства й уже тоді мала ієрархічну структуру. Світова економічна система розвивалася під впливом процесів поглиблення міжнародного поділу праці, розвитку процесів міжнародної спеціалізації, кооперування й інтернаціоналізації виробництва. Вона зазнавала змін, ускладнювалася за рахунок формування нових внутрішніх структур і зв‘язків. Протягом усього свого існування світова економічна система являла собою ієрархію зі своїми лідерами й аутсайдерами, відбувалася лише періодична зміна лідерів, змінювалася геополітична роль тих або інших держав, але сам ієрархічний характер зберігався. Таким чином, не можна сказати, що глобалізація якимось чином змінила системну сутність світової економіки, вона стала всього лише ще одним етапом розвитку цієї системи.

У результаті глобалізації відбулася модифікація чинників конкурентоспроможності національної економіки. Світове економічне співтовариство зі слабкої сукупності більш-менш взаємозалежних країн перетворюється на цілісну економічну систему, де національні соціуми виявляються складовими елементами єдиного всесвітнього економічного організму, спаяними вже не просто міжнародним поділом праці, але і гігантськими за своїми масштабами виробничо-збутовими структурами, глобальною фінансовою системою та планетарною інформаційною мережею.

Відтворювальна взаємозалежність більшості національних економік перетворила їх із більш-менш автономних господарських структур на складові елементи глобального господарського організму. Особливо відчутна така взаємозалежність у високотехнологічних галузях, де широко практикується міжнародне виробниче кооперування. Якщо до цього додати появу в останні десятиліття всесвітнього фінансового ринку та глобальної інформаційної павутини Інтернет, стає очевидним, що сучасне світове господарство принципово відрізняється від того, яким воно було в першій половині XX ст.

Якісні зрушення у структурі та динаміці світової економіки на сучасному етапі виявляються у зростанні відкритості національних економік, обсягів світової торгівлі й інвестицій, появі загальносвітових стандартів виробництва, споживання, торгівлі, фінансів тощо. Але ж глобалізація не є спонтанним процесом, більше того, уряди та країни можуть усвідомлено визначити своє місце в міжнародній економіці, що глобалізується. Стабільність національних економік, а також можливості урядів перебувають у прямій залежності від ефективності їх дій з асиміляції позитивних і компенсації негативних ефектів глобалізації.

Характерною рисою глобалізації в економіці стала взаємозалежність процесів автономізації та інтеграції. Це знайшло відбиття у «парадоксі Нейсбітта»: «Чим вище рівень глобалізації економіки, тим сильніше її невеликі учасники» [9, р. 208]. Подібні процеси простежуються й у суспільно-політичній сфері. Дж. Нейсбітт відзначає рух, з одного боку, до політичної незалежності та самоврядування, з іншого – до формування економічних альянсів. Процеси глобалізації в економічній, інформаційній, культурній сферах ідуть у тісному зв‘язку із процесами національної ідентифікації. Прагнення до національного самовираження є потужним стимулом соціального, економічного та політичного розвитку в умовах інформаційної відкритості й інтенсифікації інтеграційних процесів у світі. У той же час відродження національної свідомості є захисною реакцією суспільства проти руйнівного впливу сил, пов‘язаних із глобалізацією. В економіці – це розрив традиційних зв‘язків усередині країни, деградація неконкурентоспроможних виробництв, загострення безробіття; у сфері культури й ідеології – агресивне проникнення чужих для даного суспільства ідей, цінностей, моделей поводження. При цьому чим сильніше соціально-економічне й ідеологічне потрясіння суспільства, тим гостріша відповідна реакція, що набуває іноді форми войовничого націоналізму та релігійного фундаменталізму.

При всій розмаїтості конкретних підходів і висновків більшість сучасних учених-глобалістів виходять із уявлення про складний світ як глобальну спільність, як світоцілісність, що відрізняється від складових частин цієї спільності. Фактично мова йде про створення глобального співтовариства, у межах якого існуючі національно-державні утворення виступають як більш-менш самостійні структурні одиниці.

З.О. Луцишин приєднується до пануючої позиції, відповідно до якої головна властивість процесів глобалізації – планетарна єдність. При цьому, відштовхуючись від теорії складних систем, за межу існування системи він бере достатність або недостатність факторів, що компенсують зовнішні або внутрішні впливи на систему. У зв‘язку із цим він дає таке визначення глобалізації: «Глобалізація – це комплекс взаємозалежних процесів, що проходять у планетарному масштабі, у кожному з них є механізми саморегуляції» [6, с.39].

Глобалізацію необхідно трактувати в різкому розширенні й ускладненні взаємозв‘язків і взаємозалежностей як людей, так і держав, що відображається у процесах формування планетарного інформаційного простору, світового ринку капіталів, товарів і робочої сили, в інтернаціоналізації проблем техногенного впливу на природне середовище, міжетнічних і міжконфесійних конфліктів і безпеки [3, с. 42].

Таким чином, феномен глобалізації виходить за суто економічні межі, в яких її схильні трактувати більшість дослідників цієї теми, і охоплює практично всі основні сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства.

В умовах глобалізації національні та всесвітні економічні відносини починають мінятися ролями. У минулому провідну роль відігравали перші. Найбільш розвинені в той або інший період національні господарства визначали характер, форми і механізми міжнародних відносин, ніби нав‘язуючи іншим країнам і світовому співтовариству в цілому способи господарського спілкування. Внутріекономічні відносини були первинними, міжнародні – вторинними. Голландія XVIII ст. або Англія XIX ст. були не тільки лідерами економічного прогресу, але і зразками для наслідування для інших європейських країн. У XX ст. така роль перейшла до США. Однак у міру формування наднаціональних фінансових та інших ринків і виробничо-збутових структур всесвітні економічні відносини усе більше набувають ролі провідних, визначальних, тоді як внутрідержавні відносини, навіть дуже великих і досить могутніх країн, пристосовуватися до реалій глобальної економіки.

Світове господарство поступово стає сильнішим і значущим за національні господарства. Глобальний економічний простір перетворюється на єдине поле для великого бізнесу, коли географія розміщення продуктивних сил, галузева структура інвестицій, виробництва та збуту визначаються суб‘єктами господарського життя з урахуванням глобальної кон‘юнктури, а економічні підйоми та спади набувають всесвітніх масштабів. Глобальна орієнтація транснаціональних компаній, транснаціональних банків та інших провідних господарюючих суб‘єктів закономірно зменшує для них значення національних економік, як тих, де базуються їх штаб-квартири, так і тих, де діють їх численні філії. Центр ваги їх підприємницької стратегії переміщається з національного на наднаціональний рівень.

Глобалізація означає залучення всього світу у відкриту систему фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв‘язків на основі новітніх комунікаційних та інформаційних технологій. Це об‘єктивний процес, який було підготовлено усім ходом попереднього розвитку і який тепер вступив у якісно новий етап. Темпи цього процесу прискорилися і вигляд світу стрімко змінюється [2, с. 21].

Викликає сумнів визначення глобалізації як нової форми світогосподарських зв‘язків. Інформація взагалі передавалася та продавалася на світовому ринку і раніше. Той факт, що це явище набуло прискорення і посилення, – не підлягає сумніву. Інформація, як і всі інші об‘єкти світогосподарських зв‘язків, стала переміщатися інтенсивніше, одержала нову якість, але нової форми світогосподарських зв‘язків ще не створила. Скоріше необхідно визнати, що передача норм господарського поводження, яка одержала технологічну основу у вигляді нових інформаційних технологій, виникла як новий спосіб міжнародної конкурентної боротьби. У даному розумінні необхідно зробити акцент саме на те, що передача зразків поводження поставлена на технологічну основу, причому поставлена саме завдяки специфічно глобальному інструментарію, який виник в останнє десятиліття.

Прямо про глобалізацію як про форму міжнародної конкуренції говорить М. Інтрилігейтор: «Під глобалізацією розуміється тут величезне збільшення масштабів світової торгівлі й інших процесів міжнародного обміну в умовах усе більш відкритої, інтегрованої світової економіки, що не визнає меж» [4, с. 112]. Він пов‘язує цю форму не тільки із традиційними різновидами зовнішньоекономічних зв‘язків, але й із наступними процесами, що підсилюють інтенсивність останніх: 1) технологічний прогрес; 2) лібералізація торгівлі й інші форми економічної лібералізації; 3) розширення сфери діяльності організацій на основі застосування нових засобів комунікацій; 4) єдині стандарти ринкової економіки та вільної торгівлі; 5) перехід від традиційних форм спілкування до прогресивно-технологічних комунікацій (особливості культурного розвитку другої половини XX ст.).

На наявність даного феномена також указує Л. Клайн: «У ряді районів світу підприємства, що працюють на експорт, уже протягом декількох десятиліть виконували повністю або частково замовлення виробничого або науково-дослідного характеру для іноземних компаній. Після завершення роботи продукція (готовий виріб або його частина) упаковується і направляється в потрібне місце. Хоча така практика аж ніяк не нова, її масштаби тепер розширюються, охоплюючи все нові продукти та географічні райони. Виробництво стало мобільним, не вимагаючи при цьому мобільності робочої сили для виконання своїх завдань» [5, с. 1025].

Усе більша кількість прихильників знаходить відображення сценарію розвитку глобалізації в концепції сталого розвитку. У документах Конференції ООН із навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 р.), у матеріалах Всесвітнього саміту зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002 р.), в інших доповідях міжнародного характеру, а також у працях учених конкретизуються та розвиваються положення цієї концепції.

Під сталим розуміється розвиток, який забезпечує збалансоване вирішення соціально-економічних завдань і проблем збереження сприятливого навколишнього середовища та природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення потреб нинішнього і майбутнього покоління людей.

Ця модель існує поки на концептуально-теоретичному рівні, вона політично продекларована, формально підтримана більшістю держав (стратегії, програми та плани переходу до сталого розвитку розроблені більш ніж у 100 країнах), але досі немає інформації про те, що хто-небудь із них зробив реальні та помітні кроки для здійснення трансформаційного сценарію. Світ, як і раніше, дотримується традиційної нестійкої моделі розвитку, що може призвести до глобальної катастрофи. При переході до моделі сталого розвитку, якщо все-таки такий перехід відбудеться, процес глобалізації знайде нову якість і буде здійснюватися в рамках нової цивілізаційної парадигми.

Глобалізація, об‘єктивно веде до розмивання та знецінення регулюючих функцій національної держави, що вже не може, як колись, захищати національну економіку від небажаних зовнішньоекономічних впливів. Воно тим більше не в змозі регулювати ті економічні, соціальні та культурні процеси, які виплеснулися за національні межі, набули самостійності, стають некерованими. Міжнародні економічні процеси переростають із міждержавних – таких, що більш-менш ефективно регулюються в однобічному, дво- або багатобічному порядку національними державами, у позадержавні – тобто глобальні, які майже або зовсім не піддаються державному регулюванню.

Висновки. Національні держави усе більше втрачають можливість ефективно використати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар‘єри й експортні субсидії, курс національної валюти та ставку рефінансування центрального банку. В умовах усе більш наростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися цими важелями з оглядкою на інші держави, інтереси яких можуть бути при цьому зачеплені. Крім того, доводиться зважати і на поводження впливових недержавних суб‘єктів міжнародних економічних відносин – транснаціональних компаній, транснаціональних банків, міжнародних інвестиційних фондів, які своїми відповідними діями можуть звести нанівець очікуваний ефект від заходів, що вживаються, або навіть використати їх на шкоду даній країні.

Загрози пов‘язані не стільки з основними тенденціями глобалізації, скільки із неадекватною зовнішньоекономічною політикою економічно розвинених країн, що накладається на них. Розвинуті країни, претендуючи на роль глобального центру, насправді не є ним саме тому, що у своїй політиці подвійних стандартів не йдуть далі найближчих власних національних інтересів. Особливість ситуації полягає в тому, що, продовжуючи цю політику в міжнародній торгівлі, інвестиціях, валютно-кредитних відносинах, вони намагаються підсилити свої переваги зовсім не вищого порядку. Митні бар‘єри, замасковані під антидемпінгову політику, захищають ресурсні переваги економічно розвинених країн, причому захищають у підсумку від того самого процесу глобалізації, ініціаторами якого ці країни і є.
Використані джерела інформації:

  1. Глoбалiзацiя i бeзпeка рoзвитку: Мoнoграфiя / O.Г.Бiлoруc, Д.Г. Лук’янeнкo та iн. – К.: КНEУ, 2001. – 733 c.

  2. Губайдуллина Ф.C. Крупныe транcнациoнальныe кoрпoрации на нoвых рынках // ЭКO. - 2003. - №3. - C. 20-33.

  3. Длігач А. Аналіз розходжень у системі стратегічних маркетингових рішень / А. Длігач // Маркетинг в Україні. – 2006. – № 4. – С. 40–46.

  4. Eкoнoмiка України: iнвecтицiйнo-iннoвацiйнi прoблeми рoзвитку/ Кoлeктивна мoнoграфiя. За рeд. В.Ф.Бecєдiна, А.C. Музичeнка. – К.: НДEI. – 2006. – 592 c.

  5. Желіховська М.В. Сучасні тенденції побудови стратегії конкурентоспроможної компанії / М.В. Желіховська, Т.В. Донченко // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект: Сб. науч. тр. – Донецк: ДонНУ, 2006. – Ч. III. – С. 1024–1029.

  6. Луцишин З.О. Глобалізація світу та проблеми економічної безпеки держави / З.О. Луцишин // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К. : Київський національний університет ім. Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин. – 2001.  Вип. 25.  С. 34–42.

  7. Cтукалo А., Авдeeва Т. Глoбализация мирoвoй экoнoмики / А. Cтукалo, Т. Авдeeва // Мeждунарoдная жизнь. – 2000. - №5. - C. 52.

  8. Хмeлєвcький C.В. Транcнацioнальнi кoрпoрацiї та глoбалiзацiя cвiтoвoї eкoнoмiки // Збiрник наукoвих праць cтудeнтiв магicтратури/ Рeд. К.К. Рубiшeвcька. - К.: Iн-т eкoнoмiки та права "Крoк", 2002. - 417 c., C. 289-305.

  9. Lуpez-Claros A., Porter M.E. and Schwab K., The Global Competitiveness Report 2005-2006 Policies Underpinning Rising Prosperity New York: Palgrave Macmillan, 2005 - 660 p.

  10. Rowley Ch., Benson J.(eds) Globalisation and Labour in the Asia Pasific Region, Frank Cass, London.Portland, Or., , 2000, р.93-113.


Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор
УДК 351:027.54

Карпенко О.В.,

к.держ.упр.,

доцент кафедри управління документно-інформаційними

комунікаціями Академії муніципального управління
^ УДОСКОНАЛЕННЯ ОКРЕМИХ ДЕФІНІЦІЙ

ТЕРМІНОЛОГІЧНО-КАТЕГОРІАЛЬНОГО АПАРАТУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ БІБЛІОТЕЧНОЇ СПРАВИ
Проаналізовано розвиток понятійно-категоріального апарату державного управління бібліотечної справи шляхом уточнення тлумачень окремих дефініцій бібліотекознавства та бібліографознавства.

^ Проанализировано развитие понятийно-категориального аппарата государственного управления библиотечного дела путем уточнения отдельных дефиниций библиотековедения и библиографоведения.

The development of conceptual and categorial of public administration of librarianship is analysed by clarification of interpretations of of some definitions of bibliography and library science.

Постановка проблеми. Активний розвиток засобів сучасної державно-управлінської та соціально-комунікаційної науки вимагає повноцінних інформаційних ресурсів. Терміносистема нормативно-правових актів сфери державного управління бібліотечної справи не є досконалою, тому науковцям доводиться користуватися різноманітними енциклопедіями, тлумачними словниками, статтями, коментарями, вести порівняльний аналіз дефініцій, які внаслідок варіативності значення слів часто тлумачать по-різному. Тому й дослідження, що здійснюються у наукових книгозбірнях щодо створення системи бібліотечних ресурсів, потребують вживання стандартизованого та уніфікованого термінологічно-категоріального апарату.

Відсутність чіткого і змістовного визначення термінів «бібліотечний фонд», «інформаційний ресурс», «бібліотечний ресурс», часто у поєднанні з видовими ознаками («галузевий», «єдиний», «державний» «національний», «всеукраїнський»), які утворенні шляхом дефініційного аналізу, ускладнює тлумачення та дезорієнтує фахівців, що їх використовують. Запровадження ж управлінської складової у такі новосформовані понятійні одиниці, як «управління бібліотечним фондом» та «управління бібліографічним ресурсом» сприятиме вдосконаленню термінологічно-категоріального апарату предметної області бібліотекознавства та бібліографознавства як соціально-комунікаційної, так і державно-управлінської науки.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. З часу виокремлення державного управління та соціальних комунікацій у окремі галузі науки, серед досліджень спостерігається справжній термінологічний «бум». Так упродовж останніх років, з урахуванням сучасних вимог суспільного розвитку, В. Авер'яновим, В. Бакуменком, В. Малиновським, А. Михненком та Ю. Сурміним створено словники з державного управління [1-6], В. Брижком, В. Журавським, А. Марущаком, В. Нікітовим, В. Поповим і В. Соловйовим – з соціальної-правової інформатики, програмування та комп’ютерної техніки [7-12].

Невирішеною частиною загальної проблеми є визначення адекватних сучасному стану розвитку соціальних комунікацій тлумачень видових ознак терміну «бібліотечний ресурс», запровадження новосформованих понятійних одиниць «управління бібліотечним фондом» та «управління бібліографічним ресурсом» у галузь державного управління бібліотечної справи.

^ Постановка завдання. Дослідження подальшого розвитку понятійно-категоріального апарату галузі державного управління та соціальних комунікацій в частині бібліотекознавства та бібліографознавства шляхом:

  • уточнення тлумачень основних термінів, що безпосередньо регламентують бібліотечну діяльність, а саме: «бібліотечний фонд», «бібліотечний ресурс», «галузевий бібліотечний ресурс», «єдиний бібліотечний ресурс», «державний бібліотечний ресурс», «національний бібліотечний ресурс», «всеукраїнський бібліотечний ресурс»;

  • надання нових визначень дефініціям «управління бібліотечним фондом» та «управління бібліографічним ресурсом», які відповідатимуть сучасному стану державного управління бібліотечної справи.

^ Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасні інформаційні процеси у сфері бібліотекознавства та бібліографознавства свідчать про постійний розвиток теоретико-пізнавальної діяльності дослідників і виступають ефективними інструментами наукового мислення. Зростання кількості звернень до фондів наукових бібліотек з метою пошуку вичерпних тлумачень усталених та нових дефініцій, засвідчує неослабну увагу до проблем термінології, насамперед, з боку науковців. Отже, науково-дослідні роботи, що проводяться провідними галузевими бібліотеками потребують єдиного понятійно-категоріального апарату, який відповідатиме реаліям інформаційного забезпечення сучасних вимог громадянського суспільства. Тому й виникає потреба в уточнені, дослідженні спільності та різниці усталених і запропонуванні зовсім нових трактувань дефініцій бібліотечної справи.

Так, Закон України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» трактує термін «бібліотечні ресурси» як «…упорядковані бібліотечні фонди документів на різних носіях інформації, бази даних, мережеві інформаційні ресурси, довідково-пошуковий апарат, матеріально-технічні засоби опрацювання, зберігання та передачі інформації», а «бібліотечний фонд» як «упорядковане зібрання документів, що зберігається в бібліотеці» [13]. На нашу думку, визначення останнього є вузьким за змістом, нечітким за формою та не відповідає сучасним тенденціям соціально-комунікаційної науки у частині бібліотекознавства та бібліографознавства. Пропонуємо розширити тлумачення зазначеного терміну шляхом надання його значенню більшої релевантності, функціональності та уніфікації, трактуючи його як впорядковану сукупність документів, видань і матеріалів (друкованих, електронних, рукописних, картографічних, образотворчих, нотних, кіно-, аудіо-, відео-, фото-, тощо), які зберігаються в бібліотеці у відповідності до її галузевих функцій з метою обслуговування користувачів.

Питання дефініційного аналізу терміну «інформаційні ресурси» автором розглянуто у дисертаційному дослідженні на тему «Функціонально-технологічні механізми інформаційно-аналітичного забезпечення органів державного управління» [14, с. 166-167, 185-187]. Тому у даній статті зупинятись на особливостях та відмінностях зазначеної дефініції ми не станемо, а вважаємо що трактувати інформаційні ресурси у даному науковому дослідженні необхідно у відповідності до чинного Законодавства України, як «…сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних, тощо)» [15].

Порівнюючи зміст термінів «бібліотечний фонд», «бібліотечні ресурси» та «інформаційні ресурси», зазначимо їх змістовну ідентичність, тому для узагальнення їх у подальших дослідженнях ми пропонуємо використовувати поняття «бібліотечний ресурс». Враховуючи те, що цей термін міститиме у собі складові бібліотеки як інформаційної системи, рекомендуємо трактувати його як сукупність впорядкованої у бібліотечні фонди документної, документованої, документографічної, фактографічної, концептографічної, бібліографічної, реферативної та аналітичної інформації, призначеної для задоволення потреб користувачів.

Переходячи до аналізу видових ознак родового терміну «бібліотечний ресурс», розглянемо особливості тлумачень у наслідок його змістовного навантаження прикметниковими ознаками: «єдиний», «галузевий», «державний», «національний», «всеукраїнський». Зазначимо, що такі визначення як у вітчизняній, так і у закордонній терміносистемі практично відсутні. Тому, використовуючи принцип системного підходу і системного аналізу за методологією запропонованою М. Зарицьким [16, с. 47-49] побудуємо ієрархію термінологічних феноменів різних рівнів (рис. 1).

Рис. 1. Ієрархія формування видових ознак терміну «бібліотечний ресурс»
Базовим терміном формування ієрархії видових ознак є «бібліотечний ресурс», який є мікросистемою термінополя. Вище мікросистеми розміщуються терміни мінісистеми (внутрішньої системи), що об’єднані за функціонально-видовою ознакою певної галузі знань: «галузевий бібліотечний ресурс» та «єдиний бібліотечний ресурс». Терміни «державний бібліотечний ресурс» та «національний бібліотечний ресурс» становлять макросистему (зовнішню систему), як такі що об’єднані за інституційною, правовою, культурною та майновою ознакою. Завершує формування ієрархії найвищий рівень – мегасистема (тотальна система), яка уособлює в собі термін «всеукраїнський бібліотечний ресурс», що охоплює всі перераховані вище ієрархічні рівні.

Здійснивши аналіз нормативно-правової бази у сфері бібліотечної діяльності, стандартів, термінологічних словників України, Росії й Білорусії, що стосуються вищезазначеного, автор дійшов висновку, що у вітчизняному термінознавстві визначення дефініцій «галузевий інформаційний ресурс», «єдиний бібліотечний фонд» та «національний бібліотечний фонд» відсутнє, хоча у своїх працях деякі українські бібліотекознавці ними оперують [17, с. 18]. Тому у наукових дослідженнях бібліотечної діяльності слід визначити поняття галузевий бібліотечний ресурс як сукупність впорядкованої у фонди спеціальних бібліотек документної, документованої, документографічної, фактографічної, концептографічної, бібліографічної, реферативної та аналітичної інформації, призначеної для задоволення потреб фахівців відповідної галузі.

Визначення терміну «єдиний бібліотечний фонд» подається І. Сусловою та Л. Улановою у російському термінологічному словнику як «…сукупність взаємодіючих та взаємопов’язаних фондів державних бібліотек (міністерств та відомств), а також бібліотек громадських організацій, яка формується на основі обов’язкової координації за територіальним та галузевим принципами» [18, с. 49]. Враховуючи це визначення, на думку автора, під єдиним галузевим бібліотечним ресурсом слід розуміти систему взаємопов’язаних бібліотечних ресурсів, яка формується книгозбірнями галузевої мережі на основі координації і спільного використання.

Наприклад, застосовуючи ці терміни до діяльності бібліотек освітянської мережі, Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського (далі – ДНПБУ) повинна формувати єдиний галузевий бібліотечний ресурс, тому що згідно з Постановою Кабінету Міністрів України «Про створення Державної науково-педагогічної бібліотеки України» № 2018 від 30 жовтня 1999 р. вона є «…національним галузевим книгосховищем, координаційним та інформаційно-методичним центром бібліотек освітянської галузі» [19].

Створення ДНПБУ зазначеного ресурсу, на основі взаємодії та координації з бібліотеками освітянської мережі, сприятиме формуванню державного бібліотечного фонду. У Законі України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» зазначається: «Державний бібліотечний фонд України (далі – ДБФ) складається з фондів бібліотек, що є у державній і комунальній власності, фондів самоврядних організацій, взаємопов’язаних скооперованим комплектуванням, єдиним довідково-пошуковим апаратом, системою депозитарного зберігання, перерозподілу та взаємного використання фонду і відображає науковий, культурний, інформаційний потенціал суспільства» [13]. Натомість, державні інформаційні ресурси у законодавстві Росії тлумачаться як такі, що «…створюються та утримуються за рахунок державного бюджету. Інформація, яка міститься у державних інформаційних системах, інші відомості та документи, що перебувають у розпорядженні державних органів, являють собою державні інформаційні ресурси» [20].

А. Бабенко, Г. Старостенко та К. Квасницька під загальносуспільними (державними) інформаційними ресурсами розуміють: «загальнодоступні відкриті інформаційні ресурси, що забезпечують відносини у всіх сферах суспільного і державного життя та потрібні для реалізації прав, свобод, обов’язків людини і громадянина, використання яких широким загалом не має ознак загроз конституційному ладу, інтересам особи, суспільних організацій і держави» [21, с. 122].

Майнова та безпекова ознака інформації у тлумаченні зазначеного терміну простежується у Наказі Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 24.12.2001 р. № 76 «Про затвердження Порядку захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах» (втратив чинність), державні інформаційні ресурси визначаються як інформація, яка є власністю держави, та (або) необхідність захисту якої визначено законодавством [22]. Натомість, на думку автора, державний бібліотечний ресурс слід трактувати як сукупність впорядкованої у бібліотечні фонди інформації, яка опублікована (розміщена) на території держави та/чи у державному сегменті мережі Інтернет, та є її власністю.

У тому разі, коли державна бібліотека формує галузевий сегмент ДБФ та зберігає інформаційні матеріали, що представляють собою культурну спадщину, проводить у координації з органами державного управління та науковими установами активну роботу з пропаганди національної книги, – можна вважати, що вона формує національний бібліотечний ресурс. Так, відповідно до існуючої Концепції формування системи національних інформаційних ресурсів України, національними вважають «інформаційні ресурси, які зберігаються в організаціях, що знаходяться на території країни і містять інформацію з різноманітних аспектів діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних осіб і громадян, відповідають визначеним вимогам до структури й утримання і зареєстровані у відповідності з регламентованою процедурою» [23].

Національний інформаційний ресурс, на думку О. Сосніна, є результатом інтелектуальної праці в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксованому на матеріальних носіях як сукупність документів, а також бази й банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди, будь-яке інше сховище даних, що є об`єктом права власності будь-якого суб’єкта України, має загальнонаціональну цінність і є визначеним як такий ресурс (зокрема, шляхом занесення у національний реєстр інформаційних ресурсів) [24, с. 23]. Дієвим прикладом створення подібних електронних ресурсів є російська інформаційна система «Національний бібліотечний ресурс», яка надає доступ до повнотекстових електронних копій друкованих документів з бібліотечних фондів трьох провідних російських бібліотек (Російської державної бібліотеки, Російської національної бібліотеки та Президентської бібліотеки) [25]. На основі цих визначень пропонуємо у подальших дослідженнях трактувати термін «національний бібліотечний ресурс» як сукупність упорядкованої інформації (документної, документованої, документографічної, фактографічної, концептографічної, бібліографічної, реферативної та аналітичної), що знаходиться у державних (галузевих) наукових бібліотеках та являє собою невід’ємну складову частину культурної спадщини України.

За аналогією класифікації В. Омельчука та С. Швецової-Водки щодо терміну «національна бібліографія» визначимо такі напрями формування національних бібліотечних ресурсів:

  • документовані інформаційні матеріали, які видано на території України різними мовами;

  • документовані інформаційні матеріали, які видано за межами України національною мовою;

  • документовані інформаційні матеріали, які видано за межами країни будь-якою мовою авторами-представниками цієї нації;

  • документовані інформаційні матеріали, які видано про країну, незалежно від місця опублікування [26, с. 4; 27, c. 136].

Виокремлюючи із цієї класифікації виключно інформаційні матеріали (джерела, фонди) українською мовою етнічних українців, як на території України, так і у діаспорі – пропонуємо системно узагальнити їх у термін «всеукраїнський бібліотечний ресурс». Підґрунтям до цього є тлумачення частки «все…» у словнику за ред. С. Ожегова як першої частини складних слів у значені, що охоплює «все» та поширюється на «все» [27, с. 100]. Тому, на нашу думку, у контексті «всеросійський» чи «всеукраїнській» ці терміни можна застосовувати, не тільки як охоплення певної території, й до об’єднувального значення відповідної нації (російської, української), за аналогією з поняттям «всеслов’янський» (охоплює всі слов’янські народи, має значення для всього слов’янства). Тобто використання дефініції «всеукраїнський бібліотечний ресурс» доцільне по відношенню до всього українства, тобто тих українців, які проживають не тільки на території України, а й за її межами. Отже, у подальших наукових дослідженнях галузі державного управління та соціальних комунікацій слід використовувати цей термін у такому тлумаченні: «всеукраїнський бібліотечний ресурс – це система взаємопов’язаних національних, державних, галузевих бібліотечних ресурсів, що надається у спільне користування, як в Україні так і за її межами українськими авторами, державними та науковими установами, органами державного управління, підприємствами, організаціями, закладами науки та освіти, за умови обов’язкової координації між ними.

Зокрема, всеукраїнський галузевий бібліотечний ресурс створює на своїй базі ДНПБУ, основними частинами якого є єдиний галузевий бібліотечний ресурс, який формується разом із бібліотеками освітянської мережі, та державний галузевий бібліотечний ресурс який формується разом з авторами, державними та науковими установами, органами державного управління, підприємствами, організаціями, закладами науки та освіти (рис. 2).


Рис.2. Концепція формування ДНПБУ всеукраїнського бібліотечного галузевого ресурсу

Формування всеукраїнського бібліотечного ресурсу починається з ефективного управління фондом бібліотеки.

Управління фондом бібліотеки – комплекс дій (комплектування, опрацювання, організація, зберігання, використання) відповідних структурних підрозділів (суб’єктів управління), спрямованих на поточне функціонування, раціональну організацію, удосконалення структури як безпосередньо фонду в цілому, так і окремих його частин (об’єктів управління). Саме ефективне управління фондом бібліотеки трансформувалось в управління бібліографічним ресурсом, під яким слід розуміти комплекс дій з координації діяльності у сфері формування, використання, обслуговування, поширення та популяризації бібліотечних (інформаційних) ресурсів.

^ Висновки з даного дослідження. Проведений аналіз термінологічно-категоріального апарату галузі державного управління бібліотечної справи та соціальних комунікацій в частині бібліотекознавства і бібліографознавства дозволив зробити певні удосконалення тлумачень термінів, що безпосередньо регламентують інформаційну діяльність галузевих книгозбірень, а саме: бібліотечний фонд, бібліотечний ресурс, галузевий бібліотечний ресурс, єдиний бібліотечний ресурс, державний бібліотечний ресурс, національний бібліотечний ресурс.

Автором побудовано ієрархію формування видових ознак терміну «бібліотечно-інформаційний ресурс», «мегарівнем» якої став термін «всеукраїнський бібліотечний ресурс», що представляє собою систему взаємопов’язаних національних, державних, галузевих бібліотечних ресурсів, що надається у спільне користування, як в Україні так і за її межами українськими авторами, державними та науковими установами, органами державного управління, підприємствами, організаціями, закладами науки та освіти, за умови обов’язкової координації між ними.

У статті надано нове тлумачення основних дефініцій державного управління бібліотечної діяльності, а саме:

  • управління фондом бібліотеки – комплекс дій (комплектування, опрацювання, організація, зберігання, використання) відповідних структурних підрозділів (суб’єктів управління), спрямованих на поточне функціонування, раціональну організацію, удосконалення структури як безпосередньо фонду в цілому, так і окремих його частин (об’єктів управління).

  • управління бібліографічним ресурсом – комплекс дій з координації діяльності у сфері формування, використання, обслуговування, поширення та популяризації бібліотечних (інформаційних) ресурсів.

Перспективними напрямами подальших досліджень є визначення ефективних інноваційних механізмів реалізації державного управління бібліотечної справи.
^ Використані джерела інформації:

  1. Політологічний енциклопедичний словник / [В. Б. Авер'янов, І. В. Алєксєєнко, С. С. Андрєєв та ін.]; відп. ред. Ю. С. Шемшученко, упоряд. В.П. Горбатенко; НАН України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького; Українська асоціація політологів. – 2-ге.вид., доп. і перероб. – К. : Генеза, 2004. – 735 с.

  2. Державне управління: словник-довідник / [уклад.: В. Д. Бакуменко, Д. О. Безносенко, І. М. Варзар та ін.]; за заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К. : Вид–во УАДУ, 2002. – 228 с.

  3. Методологія державного управління: словник-довідник / [уклад.: В. Д. Бакуменко, Д. О. Безносенко, С. В. Бутівщенко та ін.]; за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К. : Вид-во НАДУ. – 2004. – 94 с.

  4. Словник системного аналізу в державному управлінні / [Ю. П. Сурмін, Л. Г. Штика, В. Д. Бакуменко, Л. М. Гогіна]. – К. : Вид-во НАДУ, 2007. – 148 с.

  5. Управління суспільним розвитком: словник-довідник / [уклад.: В. Д. Бакуменко, С. О. Борисевич, О. А. Бутрін та ін.]; за заг. ред. А. М. Михненка, В. Д. Бакуменка. – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 248 с.

  6. Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного управління / В. Я. Малиновський. – К. : Атіка, 2005. – 240 с.

  7. Інформаційне суспільство. Дефініції: людина, її права, інформація, інформатика, інформатизація, телекомунікації, інтелектуальна власність, ліцензування, сертифікація, економіка, ринок, юриспруденція / [В. М. Брижко, О. М. Гальченко, В. С. Цимбалюк та ін.]; за ред. Р. А. Калюжного, М. Я. Швеца. – К.: "Інтеграл", 2002. – 220 с.

  8. Журавський В. С. Україна на шляху до інформаційного суспільства / В. С. Журавський, М. К. Родіонов, І. Б. Жиляєв; за заг. ред. М. 3. Згуровського. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", 2004. – 484 с.

  9. Словник термінів інформаційного права / упоряд. А. І. Марущак ; за заг. ред. М. Я. Швеця. - Київ : КНТ, 2008. – 183 с.

  10. Никитов В. А. Информационное обеспечение государственного управления / [В. А. Никитов, Е. И. Орлов, А. В. Старовойтов, Г. И. Савин]; под  ред. Ю. В. Гуляева. – М. : Славянский диалог, 2000. – 415 с.

  11. Социальная информациология. Словарь / [сост. Л. И. Мухамедова]; под ред. В. Д. Попова. Издание второе. – М.: Изд-во РАГС, 2007. – 172 с.

  12. Комп’ютерний словник / В. О. Соловйова (пер.). – К.: Україна, 1997.– 470 с.

  13. Про бібліотеки і бібліотечну справу: Закон України від 27 січня 1995 р. № 32/95-ВР [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=32%2F95-%E2%F0

  14. Карпенко О. В. Функціонально-технологічні механізми інформаційно-аналітичного забезпечення органів державного управління: дис. ... канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Карпенко Олександр Валентинович. – К., 2010. – 256 с.

  15. Про Національну програму інформатизації : Закон України від 4 лютого 1998 р. № 74/98-ВР [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgibin /laws/main.cgi?nreg=74%2F98-%E2%F0&p=1207070573976146\

  16. Зарицкий М. С. Актуальні проблеми українського термінознавства: Підручник. – К.: ІВЦ Видавництво «Політехніка»; ТОВ «Періодика», 2004. – 128 с.

  17. Рогова П. І. Роль Державної науково-педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського у формуванні та розвитку системи інформаційних ресурсів для забезпечення вітчизняної педагогічної науки, освіти і практики / П. І. Рогова, В. І. Лутовинова, Т. В. Добко // Наук. пр. Держ. наук.-пед. б-ки України ім. В. О. Сухомлинського / АПН України, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського. – К., 2008. – Вип. 1 : Науково-інформаційне забезпечення освітянської галузі України. – С. 16–37.

  18. Библиотечное дело: терминологический словарь / ИМСуслова, ЛНУланова,; ГБЛ. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Книга, 1986. – 224 с.

  19. Про створення Державної науково-педагогічної бібліотеки України : Постанова Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 1999 р. № 2018 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2018-99-%EF

  20. Об информации, информационных технологиях и о защите информации : Федеральный закон РФ от 27.07.2006 № 149-ФЗ [Електронний ресурс] // Законодавство Росії. – Режим доступу : http://www.rosfinnadzor.ru/page/index/1493/page/5759/

  21. Старостенко Г. Інформаційні ресурси суспільства / Г. Старостенко, А. Бабенко, І. Квасницька // Вісник Хмельницького національного університету. – 2009. – № 2, T. 1. – С. 122-124.

  22. Про затвердження Порядку захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах : Наказ Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України від 24 грудня 2001 р. № 76 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0027-02

  23. Проект Концепції формування системи національних інформаційних ресурсів України [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу : http://www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=34775

  24. Соснін О. В. Державна політика в галузі управління інформаційним ресурсом України: Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.02 / Соснін Олександр Васильович. – Одеська національна юридична академія. – О., 2005. – 36 с.

  25. Национальный библиотечный ресурс [Електронний ресурс] // Бібліотечна справа. – Режим доступу : http://www.natlib.ru

  26. Омельчук В. Національна бібліографія України: тенденції розвитку, проблеми розвитку / В. Омельчук  // Бібліотечний вісник. – 1995. – № 5. – С. 1-13.

  27. Ожегов С. И. Словарь русского языка / С. И. Ожегов. – М.: Сов. энц. – 1968. – 900 с.

Рецензент: Бінько І.Ф., д.т.н., професор
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   35

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи