Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
Сторінка6/42
Дата13.10.2014
Розмір8.76 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

УДК 351:620.9 (477)

Биркович Т.І.,

к.ю.н., докторант,

Чорноморський державний університет

імені Петра Могили
^ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ

ПО РЕГУЛЮВАННЮ ЕНЕРГЕТИКИ
Визначено чинники розвитку енергетики України. Досліджено теоретичні засади діяльності держави по регулюванню енергетики, виходячи з її особливостей. Проаналізовано специфічні особливості енергетики як природної монополії.

Определены факторы развития энергетики Украины. Исследованы теоретические основы деятельности государства по регуляции энергетики, исходя из ее особенностей. Проанализированы специфические особенности энергетики как естественной монополии.

The factors of development of energy of Ukraine are certain. Theoretical bases of activity of the state are explored after adjusting of energy, coming its features from. The specific features of energy are analysed as natural monopoly.

^ Постановка проблеми. Орієнтація України на ринкові умови господарювання, в цілому позитивне зрушення, але в наукових кругах виникає певна тривога, що стосується багатьох напрямів діяльності державних органів при регулюванні енергетики, у тому числі і електроенергетики.

Відповідно до реформування України проводилася широкомасштабна приватизація більшості підприємств, що знаходяться на території України. Для досягнення благородної мети підвищення ефективності виробничих процесів і збільшення ефективності використання ресурсів в суспільному масштабі було ухвалене рішення про залучення до управління підприємствами приватних власників.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню і розвитку теорії та практики державного управління, формування й реалізації державної політики, механізмів державного управління відводилось чільне місце у багатьох працях відомих українських та зарубіжних учених, зокрема Г. Атаманчука, А. Богданова, П. Брауна, Р. Гріффіна, А. Зінов’єва, Б. Литвака, М. Мескона, Л. Пала, Г. Райта, Ю. Тихонравова, Г. Щедровицького. Значним внеском у розвиток науки державного управління є роботи сучасних українських вчених В.Д. Бакуменка, В.Г. Бодрова, М.В. Гамана, А.О. Дегтяра, М.Х. Корецького, В.І. Мунтіяна, Н.Р. Нижник.

Постановка завдання:

  • визначити чинники розвитку енергетики України;

  • дослідити теоретичні засади діяльності держави по регулюванню енергетики, виходячи з її особливостей;

  • проаналізувати специфічні особливості енергетики як природної монополії.

^ Виклад основного матеріалу.

В даний час більшість українських підприємств енергетики знаходяться у власності держави. Всі ці підприємства є вертикально інтегрованими компаніями, до складу яких входять не тільки підрозділи, що надають монопольні послуги, але і допоміжні структури. А через витратний механізм ціноутворення при державному регулюванні, переваги монопольного положення розповсюджуються і на потенційно конкурентні галузі. Крім того, держава, зберігши в своїх руках контрольні пакети акцій, недостатньо активно включалася в механізм акціонерно-корпоративного управління. В результаті на підприємствах стали домінувати галузеві інтереси.

Наприклад в галузі електроенергетики в результаті реструктуризації виробничо-енергетичних об'єднань України в 1995 р. створена Державна електрична компанія "Укрелектропередача". У статутний фонд компанії ввійшли лінії електропередачі основної мережі напругою 220 кВ і вище, міждержавні лінії електропередачі всіх класів напруги, підстанції 220-330-400-500-750 кВ та їхня інфраструктура [5, c. 32]. У 1998 р. на базі НДЦ України та ДЕК "Укрелектропередача" на підставі наказу Міністерства енергетики України від 15.04.1998 № 54 „Про створення державного підприємства „Національна енергетична компанія „Укренерго” створюється ДП НЕК "Укренерго". В числі найкрупніших монополістів на шляху до ефективного ринку більш інших просунулося саме це підприємство.

Прикладів діяльності по реформуванню цієї компанії предостатньо. Пригадаємо створення оптового ринку, розвинений ринок цінних паперів і емітента і т.д. Проте тверезий погляд на стан реформ в енергетиці дозволяє зробити висновок, що ці успіхи – не більше ніж міф. Реально галузь не тільки ні на крок не просунулася до ринкових механізмів, а швидше навпаки. Під прикриттям механізмів "ринкових" реформ вона перетворилася конгломерат украй неефективно господарюючих суб'єктів, взаємостосунки яких між собою і зовнішнім світом можна охарактеризувати як монополістичний феодалізм. Вирішальним наслідком цього для всієї економіки стали поголовні неплатежі, зжити які не вдається до тих пір, поки енергетика перебуватиме в її нинішньому стані.

Сучасний стан енергетики України характеризується в першу чергу постійним прагненням реформувати галузь за допомогою продовження приватизаційних процесів і створення конкурентних сфер діяльності в рамках енергетики. Поштовхом до цього служить не стільки насущна загальнодержавна необхідність, скільки узяті на себе зобов'язання перед міжнародним фінансовими організаціями. Енергетика – галузь промисловості, тому підхід до неї повинен бути як до будь-якої іншої галузі [3, c. 56].

Енергетика – одна з галузей економіки, яка забезпечує практично всіх суб'єктів народного господарства своєю продукцією. До складу енергетичного виробництва входять власне виробництво і розподіл електричної і теплової енергії. Функціонуючи і розвиваючись в рамках директивно планового господарства, енергетика колишнього СРСР досягла значних успіхів: була розроблена і реалізована одна з найкрупніших по протяжності і складу генеруючих джерел, найнадійна і економічно ефективна система виробництва, розподілу і збуту енергії. Радянськими енергетиками і ученими була розроблена система диспетчерського регулювання генерації і споживання електричної енергії, яка дозволяла оперативно і ефективно управляти всіма стадіями безперервного виробничого процесу [4, c. 74].

Енергетика володіє рядом специфічних особливостей, ігнорування яких може привести до важких і навіть катастрофічних наслідків. Перша – це безперервний цикл виробництва і реалізації продукції. На перший погляд здається, що в цьому немає нічого особливого, багато галузей промисловості працюють в безперервному циклі, наприклад: металургія, газова, і нафтохімічна галузі, залізничний транспорт і інші. Але все-таки в енергетиці існує ряд технологічних відмінностей, яких немає у інших галузей, які накладають визначені, характерні тільки для енергетики, риси, що впливають практично на весь процес виробництва і показники економічної діяльності [2].

1. Продукцію електроенергетики неможливо складувати, всі стадії виробництва і споживання одномоментні.

2. Аварійні процеси розповсюджуються з катастрофічною швидкістю на величезні території.

3. Прямими споживачами електричної енергії є всі, або практично всі об'єкти економіки, що робить енергетику системоутворюючою галуззю, роль якої в житті і розвитку суб'єктів економіки важко переоцінити.

4. Логічно витікає з першого, але з погляду правових і економічних питань виявляється у тому, що на відміну від решти виду операцій, купівля-продаж електроенергії абстрактна з погляду переходу прав власності на продукцію. Це накладає певні відбитки на процеси контрактації і контролю виконання операцій по купівлі-продажу електричної енергії.

Друга особливість енергетики в Україні – це існування об’єднаної енергетичної системи (ОЕС). Вона здійснює централізоване електрозабезпечення внутрішніх споживачів, взаємодіє з енергосистемами суміжних країн, забезпечує експорт, імпорт і транзит електроенергії. Вона об’єднує енергогенеруючі потужності, розподільні мережі регіонів України, пов’язані між собою системоутворюючими лініями електропередачі напругою 220 – 750 кВ. Оперативно-технологічне управління ОЕС, управління режимами енергосистеми, створення умов надійності за паралельної роботи з енергосистемами інших країн здійснюється централізовано державним підприємством НЕК „Укренерго”. Наявність об’єднаної системи це не пережиток, а досягнення соціалізму, яке дає грандіозний економічний ефект і яке ми зобов'язані використовувати.

Третя особливість – ще одна властивість і перевага ОЕС існування системного ефекту, тобто ефекту. який з'являється при об'єднанні різних частин в єдине ціле, і це ціле володіє властивостями, яких немає у окремо взятих частин. Про появу системного ефекту в ОЕС говорять наступні факти: здійснюється взаємне резервування потужностей; можливість завантажити найекономічніші потужності; використовувати дешеву енергію ГЕС і передачу в межах пропускної спроможності електричних мереж, яку можна збільшувати.

Можна представити наскільки збільшаться витрати окремих електростанцій при втраті системного ефекту, якщо кожній з них доведеться будувати і експлуатувати додаткові потужності для покриття добових і сезонних максимумів навантаження, потужності, які в решту часу не використовуватимуться. Зростання тарифу і зниження надійності енергопостачання – це тільки прямі наслідки втрати системного ефекту. Побічно ж це спричинить за собою подальше збільшення енергоємності валового внутрішнього продукту і ще більше зниження, і такої невисокої, конкурентоспроможності вітчизняних товарів.

Четверта особливість – енергетика є галузевою монополією, або як сьогодні прийнято називати подібного роду об'єднання – природна монополія.

Цікавим представляється вивчення української економіки з погляду її монополізації і відмінності енергетики від інших монополій. Дуже багато промислових підприємств в Україні є монополістами. Тільки монополізм цих підприємств не має нічого спільного з природним монополізмом. Це все спадщина планової економіки, прагнення до гігантоманії і гіперспеціалізації. Природно, в умовах планової економіки, строгого державного контролю над цінами існування такої системи з економічної точки зору має сенс. Але чи думали плановики і вся володарююча еліта в 30 –60 роки, що, закладаючи основи виробничо-технічної монополії підприємств і одночасно розвиваючи товарно-грошові інтереси «трудових колективів», вони підводять міну сповільненої дії, яка в 80-е роки висадить всю централізовану систему господарства.

В Законі Україні «Про природні монополії» [1] визначають природну монополію як «стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)».

Відносно енергетики це справедливо не повною мірою. Як вже указувалося вище, неоднозначність трактувань одних і тих же техніко-економічних феноменів в різних нормативно-законодавчих актах, приводить до термінологічної плутанини і великих складнощів в процесах управління енергетикою. Цілком справедливе тлумачення природно-монопольної діяльності в енергетиці як транспортування електричної енергії по мережах перекреслюється законом про державне регулювання тарифів, яке припускає як регульована діяльність, як виробництва так і розподіл електричної енергії.

П'ята, і одна з найважливіших, особливостей енергетики України полягає в її технологічній організації. В Україні політика розміщення підприємств промисловості направлена на отримання максимального економічного ефекту.

Все сказане вище підтверджує, що енергетика не тільки особлива галузь економіки, що має специфічні риси і вимагає відмінних від інших галузей економіки методів управління і реформування, але і те, що українська енергетика, побудована в рамках директивно-планового господарства, має ряд істотних системно-технічних обмежень, облік яких може дозволити уникнути безлічі негативних наслідків застосування світового досвіду реформування як «кальки» без належного переосмислення і адаптації до конкретних українських умов.

Але, окрім зниження рівня тарифів, необхідно забезпечити нормальні умови для відтворення основного капіталу, оскільки існуюча на справжній момент динаміка вибуття потужностей на станціях ДП «НЕК Укренерго» на фоні зростання споживання електричної енергії, дозволяють зробити висновки про те, що скоро енергетика України стане одним з основних чинників стримуючих економічне зростання.

Неозброєним оком видно, що рішення цих двох задач суперечить один одному, і, відповідно, проблемою саме державного рівня стає вироблення такого рішення, при якому будуть враховані як загальнонаціональні інтереси, так і інтереси конкретних виробників і споживачів.

Інакше кажучи, навіть в умовах спаду промислового виробництва, щоб економіка не стала заручником енергетичного комплексу, необхідно не тільки підтримувати, але і розвивати енергетичне виробництво.

В даний час на території України в зоні централізованого енергопостачання працює близько 56 електростанцій різного типу сумарної встановленої потужності 53,8 млн. кВт. Протяжність ліній електропередачі напругою 35 кВ і вище, складає майже 21,18 тис. км. [6, с. 13].

Енергетичний потенціал країни був в основному створений за останні 40-50 років, коли розвиток енергетики йшов випереджаючими темпами. Так, в 1950 році встановлена потужність всіх електростанцій склала 3,3 млн. кВт. За подальші десять років її величина зросла на 7,4 млн. кВт. а в 1990 році було введено в експлуатацію 55,6 млн. кВт генеруючих потужностей, що складає 103,3% від встановленої в даний час потужності.

Зараз можна констатувати факт, що ні механізм насадження приватної власності, що не складається, ні система державною регулювання тарифів на продукцію енергетики не справилися з основними задачами по реформуванню. Аналізуючи вищесказане, напрошується висновок про те, що в енергетиці склалася негативна ситуація. Ми підійшли до тієї межі, за якою відсутня можливість повернутися назад. І ця ситуація не має нічого спільного з тією, яка склалася на початку 90-х років, оскільки під питанням технічна можливість постачання споживачів електричною енергією. Участь держави в рішенні поставлених проблем обов'язкова, оскільки задачі постачання електричною енергією не тільки соціально і економічно значущі, але і прямим образом пов'язані з проблемами національної безпеки України.

Ми впритул підійшли до рубежу, коли закінчується ресурс генеруючих потужностей, введених в попередні роки. Швидке введення потужностей в 60 - 70-і роки загрожує таким же їх швидким старінням. За прогнозами українських учених: «До 2015 року при існуючих темпах оновлення більше 40% генеруючого устаткування виробить свій парковий ресурс, а потужності, що залишилися, не зможуть забезпечити навіть внутрішнє споживання країни». Вже йдеться не просто про ефективність енергетики, а про її здатність забезпечити елементарне енергопостачання країни. Україна стоїть на порозі реальної загрози втрати своєї енергетичної безпеки. Отже, запобігання такому варіанту розвитку подій – не тільки енергетична проблема, не тільки питання вузько академічній дискусії, – це питання загальнонаціональне.

Потреба у фінансових ресурсах для повноцінної реновації (оновлення) генеруючих потужностей електростанцій оцінюються в об'ємі близько 200 млрд. грн.. на період до 2030 року. Разом з тим реальні інвестиційні можливості української енергетичної монополії ДП «НЕК Укренерго» сьогодні не перевищують 1-1,2 млрд. грн. в рік.

З урахуванням інвестицій, необхідних для оновлення генеруючих потужностей і електромережевого господарства, що вимагається на період до 2030 року, сумарний обсяг інвестицій повинен скласти не менше 500 млрд. грн. Знайти ці кошти в найкоротші терміни – головна задача для виживання української енергетики. В той же час, очевидно, що забезпечити такі капіталовкладення з власних засобів ДП «НЕК Укренерго» і державного бюджету, враховуючи складний стан української економіки, сьогодні практично неможливо. Низька рентабельність енергокомпаній, неплатежі/споживачів енергетикам, відсутність державної підтримки розвитку енергетики є основними причинами катастрофічного зниження за останні роки обсягу інвестицій в галузь в 6 разів.

У 1999 році країна вперше за довгий період зіткнулася з істотним зростанням попиту на електроенергію, що привів до трипроцентного збільшення її випуску. Для оцінки ситуації в електроенергетиці можна привести наступні цифри – зі статистичних даних електроспоживання в країні збільшилося з 173 млрд. кВт.г. у 2001 р. до 203 млрд. кВт.г. в 2009 г. Розрив між попитом, що росте, на електроенергію і старінням виробничих потужностей означає наростання загрози обмежень по задоволенню попиту на електричну і теплову енергію вже найближчими роками [7, с.48].

Державна політика у сфері регулювання такої діяльності як енергетика, повинна визначатися особливостями структури виробництва і розподілу енергії, а саме природно монопольній діяльності по транспортуванню і у сфері діяльності принципово можливій конкуренції – виробництві енергії.

Відповідним повинен бути і підхід до її регулюванню, як специфічного господарюючого суб'єкта, чиє монопольне положення, з одного боку, обумовлене об'єктивними економічними, технологічними особливостями виробництва, а, з другого боку, штучним змішуванням в рамках діючою законодавства процесів виробництва і транспортування енергії. Відповідно, діяльність держави по регулюванню енергетики повинна бути направлена не на боротьбу з природною монополією, а на усунення неефективної конкуренції на ринках певного типу, оскільки транспортування енергії є сфера виняткова, і з економічної точки зору винятковість означає виведення окремих сфер господарювання з-під впливу суто ринкових конкурентних, механізмів саморегулювання.

Встановлення природно монопольного режиму в окремому секторі економіки неможливо представити без яких-небудь економічних і юридичних підстав. Юридичні підстави і принципи використання правового режиму транспортування електричної енергії через мережі вимагають окремого позначення їх в законному акті з урахуванням обмежень, що накладаються функціями природної монополії. Функціонування такої сфери діяльності як транспортування електроенергії, на думку автора, зобов'язане здійснюватися виключно в рамках державного регулювання ринкових відносин і з метою захисту споживачів.

Висновки. Отже, встановлення природно монопольного режиму задоволення попиту при транспортуванні електричної енергії забезпечене особливостями технології. Але звідси логічно витікає, що зміна технології передачі або попиту на продукцію може ослабити або підірвати дану природну монополію. Об'єднав два ці факти, можна стверджувати, що питання, чи потрапить підприємство в число природних монополій, розв'язується залежно від співвідношення між мінімально ефективним масштабом виробництва і масштабом попиту.

Використані джерела інформації:

1. Закон України «Про природні монополії» №1682-14, остання редакцiя вiд 08.07.2008 // Відом. Верховної Ради України. – 2000. - №30 – ст. 238.

2. Комплексна державна програма енергозбереження України на 2005-2020 роки (нова редакція). Попередній звіт / КЦ НІЗМЕЗ; Арена-Еко; Дніпропетровський філіал НІСД. – К., 2004. – 130 с.

3. Коновалюк В.І. Роль монополій паливно-енергетичного комплексу в економіці України: Монографія / НАН України. Ін-т економіки пром-сті. – Дн.: Наукова думка, 2004. – 278 с.

4. Лір В.Е. Енергетична складова конкурентоспроможності економіки України: Матеріали. конф. “Електроенергетика України: стратегія ефективності”. – К.: Міжвідомча аналітично-консультативна рада з питань розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, 2006. - С. 73-77.

5. Надолішній П.І. Організаційно-функціональна структура державного управління: поняття і соціальна практика // Вісн. НАДУ. - 2003. - №3. - С. 31-42.

6. Проект положення про Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів // Енергоінфрм 2009. – №3.– С. 12-16

7. Стогний Б.С., Жовтянский В.А. Разработка энергетической стратегии Украины и ключевые проблемы энергосбережения: Междунар. науч.-техн. конф. “ Энергоэффективность”: Доклады. – К.: Навч. книга, 2010. – С. 31-56.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор


УДК 338.43:316.422

Васільєва Л.М.,

к.е.н., доцент.,

Дніпропетровський державний

аграрний університет

^ МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СТІЙКОГО РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
В статті розглянуто та узагальнено методичні підходи до оцінки ефективності державного регулювання стійкого розвитку аграрного сектора економіки, що застосовуються в країнах з розвиненою ринковою економікою.

В статье рассмотрено и обобщено методические подходы к оценке эффективности государственной регуляции устойчивого развития аграрного сектора экономики, что применяются в странах с развитой рыночной экономикой.

The article reviewed and summarized the methodological approaches to evaluating the effectiveness of state regulation of sustainable agricultural sector that are used in countries with developed market economies.

Постановка проблеми. Економічна теорія й світовий досвід розвитку ринкового господарства свідчать про те, що, у силу специфічних особливостей, ні сільське господарство, ні продовольчий ринок не є саморегулюючими системами внаслідок загальної інертності сільського господарства як виробничої системи, а також низької еластичності попиту на сільськогосподарську продукцію й високої еластичності цін на неї. Без втручання ззовні під дією ринкових сил відбувається розбалансування попиту та пропозиції на продовольчому ринку.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Визначення місця держави й обґрунтування механізмів її впливу на розвиток економічних процесів були в центрі уваги вітчизняних та зарубіжних вчених В.Андрійчука, М.Х.Корецького, О.В.Кужель, М.Ю.Ксенофонтова, І.Лукінова, М.Маліка, О.Могильного, П.Саблука, В.П.Ситника, В.Юрчишина та інших науковців.

^ Постановка завдання. Об’єктивна необхідність державного регулювання аграрного сектору в умовах ринкової економіки зумовлена, з точки зору економічної теорії, унікальними особливостями, що притаманні цій галузі, її місцем і значенням у забезпеченні продовольчої безпеки країни та житті суспільства. Як свідчить зарубіжний і вітчизняний досвід, негативні наслідки нестабільності внутрішнього та зовнішнього середовища мають вагомий вплив на параметри розвитку сільськогосподарського виробництва. Існуючі проблеми значно ускладнюються кризовими явищами, які періодично виникають у розвитку вітчизняної та світової економіки. Адже після глобальної продовольчої кризи нині настала фінансова криза. Це потребує поглиблення наукових досліджень щодо підвищення ролі й місця держави в регулюванні економічних процесів для упередження та запобігання можливості виникнення кризових явищ і забезпечення стабільного розвитку сільського господарства на довгострокову перспективу.

Практично у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою здійснюється державна підтримка сільського господарства. Суспільство прийшло до усвідомлення, що витрати пов'язані з державною підтримкою є нормальною платою за підвищення стабільності роботи галузі й в цілому добробуту суспільства.

Таким чином у роботі ставиться завдання узагальнити методичні підходи до оцінки ефективності державного регулювання стійкого розвитку аграрного сектора економіки, що застосовуються в країнах з розвиненою ринковою економікою.

^ Виклад основного матеріалу.

Державне регулювання аграрного сектору в країнах з розвинутою ринковою економікою – це складний механізм, що включає різні інструменти впливу на доходи фермерів, структуру сільськогосподарського виробництва, аграрний ринок, соціальну структуру села, міжгалузеві та міжгосподарські відносини з метою формування стабільних економічних, правових і соціальних умов для розвитку сільського господарства, задоволення потреб населення в якісних харчових продуктах за соціально-прийнятними цінами, охорони довкілля [8].

Необхідність активної політики в сфері аграрного виробництва підтверджує й досвід розвинених країн Заходу. Механізм державного регулювання галузі відрізняється в них більшою розмаїтістю використання економічних і фінансових інструментів. Ці розходження обумовлені національними особливостями розвитку сільського господарства, рівнем продуктивних сил, позиціями країн на світовому продовольчому ринку й інших факторах.

В умовах ринку держава повинна здійснювати політику не ціноутворення, а регулювання агропродовольчого ринку, формуючи економічні передумови розвитку сільськогосподарського виробництва в потрібних обсягах і пропорціях. Ціна виступає засобом, а не об’єктом державного регулювання. Держава компенсує сільськогосподарським товаровиробникам відхилення від ринкової ціни у розмірах, що забезпечують їм відповідний рівень доходності [6].

Схема державного регулювання цін у всіх країнах з розвинутою ринковою економікою приблизно однакова - це встановлення верхніх і нижніх (або тільки нижніх) меж коливання цін і підтримка індикативної (цільової) ціни. Основним недоліком такого регулювання є труднощі стримування зростання виробництва й звідси постійно зростаючі витрати держави на скупку надлишків продукції. У зв'язку із цим, цінове регулювання має потребує в застосуванні додаткових механізмів, зокрема, квотування. Вперше ця система була розроблена і використана в середині 30–х рр. XX ст. у США, а з 60–х рр. у модифікованому вигляді – почала застосовуватися й у країнах ЄС як інструмент Спільної аграрної політики [3].

Підсумовуючи аналіз механізмів регулювання необхідно зазначити, що федеральний уряд виступає в якості арбітра між виробниками і споживачами сільськогосподарської продукції. Надаючи субсидії фермерам на здійснення сільськогосподарських програм, він в інтересах споживачів стримує зростання цін. Проте якщо ринкові ціни знижуються нижче від встановленого рівня – фермери одержують з державної скарбниці значні додаткові виплати. Це здійснюється з тією метою, щоб не завдати шкоди їх інтересам і запобігти виникненню кризових явищ у сільському господарстві.

Запровадження єдиних цін на агропродовольчу продукцію ЄС вважається одним із найважливіших принципів Спільної аграрної політики (САП). Це пов’язано з тим, що єдині ціни використовуються для регулювання виробництва і товарообміну всередині ЄС, а також для захисту внутрішнього ринку від імпорту конкурентоспроможної аграрної продукції. Щорічно органи ЄС встановлюють єдині ціни на кожний вид сільськогосподарської продукції. Єдині ціни являють собою систему цін, кожна з яких виконує відповідну функцію: стимулювати виробництво дефіцитної чи скорочувати – надлишкової продукції [6].

Загальна схема підтримки цін полягає в наступному. Спочатку були встановлені цільові (орієнтовані, контрольні, або базові – залежно від виду продукції) ціни як основа для визначення закупівельних цін, які отримали назву інтервенційних через те, що вони є цінами втручання держави в ринковий механізм, за якими здійснюються суспільні закупки на внутрішніх ринках країн ЄС, а також порогових цін на кордонах ЄС. Пільги для фермерів країн ЄС забезпечуються шляхом підтримки порогових цін на вищому рівні за інтервенційні ціни, тому вони є мінімальними імпортними цінами. Змінний податок на імпорт донедавна забезпечував надходження імпорту за цінами, що не перевищують порогові. Згідно з угодами Уругвайського раунду ГАТТ, з 1995 р. ці змінні величини були замінені фіксованими імпортними митами, що будуть поступово скорочуватися. А коли необхідно знизити ціни експорту до рівня цін на зовнішніх ринках, використовуються експортні субсидії. Таким чином, основними елементами схеми підтримки цін в ЄС є інтервенційні ціни, імпортні мита і експортні субсидії [5].

Крім цінового регулювання, найважливішою формою державної підтримки сільського господарства на Заході визнається пряме субсидування, виплати в рамках якого мають істотну диференціацію за рівнем і структурою залежно від конкретних природно-кліматичних і економічних умов, принципів агарної політики. Практика показує, що чим більше прямі платежі пов'язані з умовами виробництва, тим більше їх ефективність. Наприклад, превалювання прямого субсидування у тваринництві характерно для північних країн (Фінляндії, Норвегії, Швейцарії й ін.).

Необхідність здійснення прямого субсидування багато в чому обумовлена недоліками коригувальної політики цін. Так, регулювання ринків сільськогосподарської продукції через ціновий механізм припускає значні бюджетні витрати й тягне інфляційні наслідки, що зачіпають, у першу чергу, споживача. У цій ситуації прямі державні субсидії в розвинених країнах, що забезпечують, насамперед, підтримку рівня доходів сільгоспвиробників і якості життя на селі, являють собою особливу форму соціального забезпечення, що нейтралізує або, принаймні, що згладжує негативні наслідки цінового регулювання.

Фінансово-кредитне забезпечення сільського господарства також входить до числа необхідних інструментів державної підтримки й регулювання аграрного сектора. У країнах з високим рівнем соціально-економічного розвитку, як правило, функціонує розгалужена мережа спеціалізованих фінансових інститутів (державних, приватних або кооперативних), що становлять різноманітну й значною мірою пільгову систему кредитування сільського господарства, розраховану на реальні фінансові потреби й можливості цієї галузі.

Так, у Німеччині держава значною мірою контролює сільськогосподарський кредит, створюючи умови для пільгового кредитування цієї галузі. Центральною ланкою системи фінансово-кредитного забезпечення аграрного сектора в країні є Сільськогосподарський рентний банк (СРБ), діяльність якого повністю контролюється державою. СРБ пропонує фермерам пільгове кредитування за програмами «Сільське господарство», «Молоді фермери», «Відновлення села». Крім СРБ, у Німеччині функціонують і інші спеціалізовані фінансові інститути, що здійснюють діяльність в аграрній сфері при особистій участі держави. У їхньому числі Кредитний інститут відновлення, а також Німецький іпотечний банк.

При цьому для фермерів, що беруть участь у Програмі інвестиційного стимулювання або Загальній програмі аграрних кредитів, пільгове кредитування здійснюється у вигляді позичок з 1% річних або шляхом зниження відсотка по діючих кредитах на 4-7% [10].

До недержавних фінансових інститутів, визнаними провідними кредиторами, зберігачами й розпорядниками коштами аграрного сектора економіки Німеччини, відносяться:

  • союз німецьких народних банків і банків товариства «Раффайзен», до складу якого входить понад 1470 кредитних товариств, що поєднують, в основному, фермерів і інших підприємців, що працюють у сільській місцевості;

  • приватні іпотечні банки.

Розглядаючи форми й методи державного регулювання аграрного виробництва на Заході, не можна не відзначити й наявність гнучкої й ефективної системи пільгового оподатковування в аграрній сфері. За різними оцінками, загальна сума податкових виплат сільгоспвиробників у країнах з розвиненою ринковою економікою становить від 2,5 до 6,0% сукупних фермерських витрат. При цьому найбільш значна частина (іноді до 50%) доводиться на податки із прибутку й на нерухомість. Наприклад, у США на частку цих податкових виплат припадає в середньому 3-4% сукупних фермерських витрат [1].

Істотна коригувальна роль системи оподатковування в аграрній сфері багато в чому обумовлена тим, що гектар сільгоспугідь, за інших рівних умов, завжди приносить менший дохід, чим ділянка землі тієї ж площі, віддана під житлову забудову або промислове підприємство. Щоб утримати землю в сільському господарстві, необхідний економічний механізм, що враховує рентний дохід через диференціацію ставок оподатковування. Це загальноприйнятий підхід у розвинених країнах, причому практика коливається від повного звільнення сільськогосподарських підприємств від земельного податку (Швеція) або податку на нерухомість (Великобританія, Ірландія) до формування пільгового режиму (США, Канада, Швейцарія, Фінляндія й ін.). Існують пільги й на податки на спадщину, коли мова йде про сільськогосподарські землі або про власність ферм у цілому (Греція, Ірландія), а також при інших видах переходу власності на землю.

Отже, можна виділити чотири основні групи інструментів, які активно використовуються в економічно розвинених країнах для ефективного проведення економічної й фінансової політики в сільському господарстві:

  1. регулювання цін;

  2. пряме субсидування;

  3. фінансово-кредитне забезпечення сільського господарства;

  4. податкове регулювання й системи пільгового оподатковування. Слід зазначити, що застосування кожної групи інструментів є відособленим, з того погляду, що припускає досягнення певних специфічних цілей. З іншого боку, всі групи тісно взаємозалежні, кожна з них обумовлює ефективність використання інших інструментів і результативність аграрної політики в цілому.

Особливим є те, що всі перераховані методи реалізації державної аграрної політики в країнах Заходу мають яскраво виражену регіональну специфіку.

Так, ціновий механізм у рамках аграрної політики країн ЄС орієнтований на підтримку гнучкості ринку й стимулювання оптимального розміщення сільськогосподарського виробництва в умовах значної територіальної диференціації за виробничими умовами і величиною транспортних витрат. Це досягається такими способами [2]:

а) ціна втручання (інтервенційна ціна) збільшується за межами району виробництва конкретних видів сільгосппродукції;

б) для районів, що мають найбільший дефіцит тієї або іншої продукції в рамках ЄС, установлюється цільова (орієнтовна) ціна, що утворюється за допомогою додавання до диференційовано збільшеної (залежно від виду продукції) ціни втручання транспортних витрат від району виробництва до району основного споживання. Таким чином, на оптових ринках у районах основного споживання певних видів сільгосппродукції формується найбільш прийнятний рівень ринкових цін.

Регіональна структура здійснення прямого субсидування аграрного сектора найчастіше погоджується із програмами стабілізації виробництва й охорони навколишнього середовища. При цьому значна частка виплат направляється на покриття витрат фермерам, що здійснюють діяльність у несприятливих кліматичних і ґрунтових умовах. Як приклад можна привести надання підвищених державних субсидій сільгоспвиробникам у північній частині Фінляндії, заболочених районах Ірландії й важкодоступних високогірних районах Австрії. У Норвегії компенсаційні платежі й прямі субсидії виплачуються за 40 схемами, багато з яких передбачено для здійснення регіональних природоохоронних і соціальних проектів у сільській місцевості.

Основні напрями державного регулювання, що застосовуються в країнах з розвинутою ринковою економікою в рамках єдиного механізму стабілізації й розвитку аграрного сектора при активній участі держави і її втручанні в ринкові процеси на національному й регіональному рівнях можна згрупувати за цільовою ознакою (рис. 1).

1) підтримка доходів виробників. До цієї групи відносять: компенсаційні платежі, в тому числі пов'язані з дією природних рентоутворюючих факторів; платежі за збитки від стихійних лих; платежі за збитки, пов'язані з реорганізацією виробництва;

2) цінове регулювання: підтримка внутрішніх цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення квот; встановлення податків на експорт та імпорт продовольства;

3) компенсація витрат. Заходи щодо субсидуванню товаровиробників, при придбанні засобів виробництва: субсидування або пільгове оподатковування при придбанні добрив, кормів і отрутохімікатів; субсидування виплат відсотків за отримані кредити; субсидування виплат за страхування майна;

4) сприяння розвиткові ринку. Державне фінансування пов’язане з розробкою і здійсненням ринкових програм; витрати на зберігання продукції, а також здійснення транспортних робіт щодо перевезень продукції всіх ланок АПК;

Підтримка доходів

Цінове регулювання


Компенсація витрат при придбанні засобів виробництва

Сприяння розвиткові ринку








Макроекономічна стабілізація


Сприяння розвиткові виробничої інфраструктури



Реалізація регіональних програм

Соціальна та екологічна політика


Рис. 1. Основні напрями державного регулювання аграрного сектора, що застосовуються в країнах з розвинутою ринковою економікою
5) сприяння розвиткові виробничої інфраструктури. Виділення бюджетних коштів на проведення заходів довгострокового характеру, що забезпечують зростання ефективності виробництва; субсидії на будівництво господарських приміщень; субсидії на здійснення іригаційних проектів; субсидії на рекультивацію земель; сприяння створенню фермерських об'єднань;

6) реалізація регіональних програм. Передбачається виділення коштів на реалізацію державних програм розвитку виробництва. Дані заходи державної підтримки поширені в Канаді, ЄС, США та багатьох інших країнах;

7) макроекономічна політика. До цієї групи належать заходи державного регулювання сільського господарства, що безпосередньо не пов'язані з даною галуззю, але здійснюють вплив на ефективність її функціонування - пільгове оподаткування; підтримка стабільності національної валюти; зовнішньоторговельна діяльність;

8) соціальна та екологічна політика: розвиток сільської інфраструктури, охорона довкілля, здійснення науково-дослідницької діяльності у сфері сільського господарства, забезпечення продовольством соціально незахищених верств населення і забезпечення безпеки виробництва продовольства.

Висновки. Узагальнення вітчизняного й закордонного досвіду дозволило нам сформулювати основний принцип державного регулювання стійкості аграрного сектора регіону, що полягає в аграрному протекціонізмі, що має два аспекти: внутрішньоекономічний, який стосується відносин сільського господарства з іншими галузями, і зовнішньоекономічний, пов'язаний з експортом і імпортом агропродукції.

Внутрішньоекономічний аспект, у свою чергу, припускає послідовну реалізацію ряду заходів:

  1. подолання диспаритету цін шляхом стимулювання інтеграційних процесів і активного цінового регулювання, і, як наслідок, скорочення вилучення фінансових ресурсів із сільського господарства;

  2. здійснення структурних перетворень і технологічне відновлення сільського господарства, при активному сприянні держави за допомогою адресної системи дотацій і компенсаційних виплат в розрахунку на 1 га сільгоспугідь або поголів'я худоби, надання податкових пільг і пролонгації податкових платежів до повного завершення інвестиційного процесу, підвищення доступності кредитних ресурсів;

  3. організація ефективного збуту сільгосппродукції шляхом модернізації діючої системи державних закупівель (у напрямку дебюрократизації й доступності для агровиробників всіх форм власності), розвитку агромаркетинга й відповідного спектра інформаційних, консультаційних, бухгалтерських і інших послуг.

Зовнішньоекономічний аспект реалізується за допомогою:

- обмеження імпорту (при повному припиненні демпінгу й максимальному скороченні нелегального ввезення продовольства на територію країни);

- формування мотивації для обмеження використання імпортної сільгоспсировини у вітчизняній переробній промисловості;

  • захисту вітчизняних виробників за допомогою цінового регулювання, а саме, доведення імпортних цін до рівня цін на внутрішньому ринку за допомогою системи митних зборів і мита;

  • стимулювання експорту за рахунок компенсаційних виплат і податкових пільг.

Сукупність зазначених аспектів принципу аграрного протекціонізму й відповідних заходів у цілому створить перший, стабілізаційний етап реалізації концепції стійкого розвитку аграрного сектору. Даний етап характеризується винятково важливою роллю держави, яка повинна не тільки виступити ініціатором перетворень і донести до сільгоспвиробників сутність і значимість передбачуваних реформ, заручившись їхньою підтримкою, але й протягом усього періоду їхнього здійснення проводити безперервний моніторинг і аналіз результатів, з метою своєчасного виявлення «вузьких місць» і їхнього оперативного усунення. Успішна реалізація першого етапу концепції повинна максимально скоротити, а при сприятливій економічній кон'юнктурі, і вирішити проблему продовольчої безпеки; а також закласти міцний фундамент для здійснення якісних перетворень в аграрній сфері, зростання рівня життя в сільській місцевості, активізації природоохоронних заходів та ін.

Використані джерела інформації:

  1. Андрійчук В.Г. Сучасна аграрна політика: проблемні аспекти / В.Г.Андрійчук, М.В.Зубець, В.В. Юрчишин – К.: Аграрна наука, 2005. – 140 с.

  2. Корецький М.Х. Державне регулювання аграрної сфери у ринковій економіці / М.Х. Корецький– К.: Вид–во УАДУ, 2002. – 260 с.

  3. Коробейников М. Зарубежный опыт финансирования аграрного сектора и возможности его использования в России / М.Коробейников // Международный сельскохозяйственный журнал. – 2002. – №3. – С. 19–22.

  4. Ксенофонтов М.Ю. Возможные сценарии развития АПК России / М.Ю.Ксенофонтов // Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. – 2005. – №5. – С. 13-17.

  5. Кужель О.В. Економічні засади державної регуляторної політики у сфері господарювання: світовий досвід та вітчизняна практика / О.В. Кужель // Вісник економічної науки України. – 2005. – №1. – С. 50–57.

  6. Кучуков Р. Государственная поддержка сельского хозяйства в странах с развитой рыночной экономикой / Р.Кучуков // Экономист. – 2002. – №11. – C. 91–94.

  7. Малік М.Й. Аграрна реформа і розвиток підприємництва / М.Й.Малік, П.М.Федієнко – К.: ННЦ ІАЕ, 2003. – 271 с.

  8. Мезенцева Е.С. Государственное регулирование АПК в развитых странах [Електронний ресурс] / Е.С. Мезенцева // Вестник СевКавГТУ, Серия Экономика. – 2004. – №1 (12). – Режим доступу до журн.: http://www.ncstu.ru.

  9. Могильний О. Критерії ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки / О.Могильний //Економіка України. – 2003. – №2. – С. 65–69.

  10. Назаренко В.И. Формы и направления государственной поддержки сельского хозяйства на Западе // Экономика сельскохозяйственных и перерабатывающих предприятий. – 2010. – №3. – С. 10-17.

  11. Саблук П.Т. Проблеми організації управління в аграрному секторі та шляхи їх вирішення / П.Т.Саблук, В.П.Ситник, М.Ф.Кропивко, С.М.Кваша, А.Д. Діброва та ін. //Агропромисловий комплекс України: стан, тенденції та перспективи розвитку. – К.: ННЦ ІАЕ, 2005. – С. 192 – 196.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор

УДК 351.82:504

Гіндес О.Г.,

к.держ.упр., докторант,

Кримський економічний інститут

КНЕУ ім. В. Гетьмана
^ ПОТЕНЦІАЛ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ
Досліджено актуальність екологічного управління у глобалізації екологічних проблем та їх катастрофічне ускладнення. Визначено поняття «екологічне управління».

^ Исследована актуальность экологического управления в глобализации экологических проблем и их катастрофическое осложнение. Определено понятие «экологическое управление».

Actuality of ecological management is explored in the globalizations of ecological problems and their catastrophic complication. A concept is certain «ecological management».

Постановка проблеми. Стан екологічної безпеки потребує комплексної оцінки з урахуванням багатоаспектності та складності її змісту. А ступінь об’єктивності та достовірності такої оцінки виступає чинником успішності використання потенціалу системи державного управління з метою забезпечення екобезпечних умов для життя українських громадян.

Визнаючи значущість та масштаби проблематики екологічної безпеки, її рівневість доцільно зосередити на рівні її державного забезпечення. Для цього, насамперед, необхідно з’ясувати зміст та співвідношення основних понять, що віддзеркалюють сутність процесу державного управління екологічною безпекою.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Проблеми досягнення та підтримання стану екологічної безпеки як одного з аспектів загальної теорії та практики державного управління були предметом наукових досліджень Г. Бачинського, В. Білоуса, В. Богдановича, Ф. Канака, М. Кисельова, В. Князєва, Н. Нижник, Ю. Пахомова, О. Стегнія, Г. Ситніка, Р. Скулімовського.

^ Постановка завдання:

– дослідити актуальність екологічного управління у глобалізації екологічних проблем та їх катастрофічне ускладнення;

– визначити поняття «екологічне управління».

^ Виклад основного матеріалу. Найчастіше використовується у науковому обігу термін «управління», що характеризує упорядкування взаємозв’язків і взаємодії певної множини елементів або складових частин природи, суспільства чи самої людини. При цьому «управління» трактується як родове поняття. Упорядкування взаємозв’язків елементів будь якої системи відбувається двома способами – управлінням та саморегулюванням Принципова відмінність між цими способами полягає у тому, що саморегуляція не передбачає застосування зовнішніх сил, а управління – це завжди вплив ззовні [2, с. 53].

З точки зору М. І. Гаврилова управління – це «така форма прояву влади, що в заданих умовах оптимально використовує наявні засоби для реалізації поставленої мети» [ 7, с. 191]

Цілком слушним видається розподіл управлінських процесів залежно від об’єктів управління на:

а) технічне управління, де об’єктом виступають машини та механізми;

б) біологічне, де об’єктами стають рослини, тварини, або продукти тваринного чи рослинного походження (наприклад, селекція нових сортів рослин, виведення нових порід тварин тощо);

в) соціальне, що розуміється, насамперед, як суспільне та передбачає управління людьми (людським потенціалом, людськими ресурсами). За ступенем складності соціальне управління є найбільш складним й тому, що саме людина, як головний об’єкт суспільного управління у свою чергу залучається до управління технічними та біологічними об’єктами. Проте головною причиною ускладнення процесів соціального управління виступає наявність широкого спектру індивідуальних та групових інтересів людей та об’єктивна потреба їх узгодження.

Саме за цих умов управління притаманне людській спільноті та виступає об’єктивною закономірністю функціонування суспільства на усіх етапах його розвитку.

Соціальне управління покликане узгодити та забезпечити ефективну спільну діяльність людей для досягнення поставленої спільної мети. У цьому сенсі управління, з точки зору Д. П. Іванюка та І. В. Шульги – це безперервний, інформаційний, цілеспрямований процес впливу на об’єкти управління (колективи людей, технічні та техно-природні системи), обумовлений необхідністю практичного використання об’єктивних природних, економічних та соціальних законів, що забезпечує цілеспрямоване керівництво цими об’єктами при зовнішніх та внутрішніх умовах, які змінюються [11, с. 199].

Не можна зводити функції управління до тільки технологічних аспектів чи економічних перетворень, вимагаючи максимальної узгодженості в забезпеченні загальної організованості, раціональності усіх без винятку елементів, з яких складається цілісна функція управління. Він підкреслював, що розвиток управління як специфічного виду діяльності, зростання його ролі, постійне розширення мережі органів управління є закономірним вираженням суспільно-громадського прогресу.

З урахуванням специфіки суб’єктів та об’єктів процесів управління виокремлюються такі види управління, як:

а) державне управління;

б) громадське управління;

в) управління виробництвом;

г) управління технікою;

ґ) управління економікою;

д) управління науково-технічним прогресом;

е) екологічне управління [11, с. 5–8].

А на засадах виділення такого критерію як характер діяльності суб’єктів соціального управління, на думку М. Х. Корецького, виділяються такі його види як:

а) державне управління (суб’єкт управління – держава та її органи);

б) самоврядне або муніципальне управління (суб’єкт управління – органи місцевого самоврядування);

в) громадське управління (суб’єкт управління – органи громадських організацій, інших об’єднань громадян);

г) корпоративне управління (суб’єкт управління – органи господарських товариств та об’єднань підприємств) [12, с. 40].

Глобалізація екологічних проблем та їх катастрофічне ускладнення обумовили актуальність екологічного управління (управління в сфері взаємодії суспільства та природи) в сучасних умовах.

Але таким, що найбільше відповідає меті даного дослідження, на наш погляд, є визначення управління в галузі екології (екологічного управління): урегульовані правовими нормами суспільні відносини, в яких реалізується діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, спрямована на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорони довкілля, екологічної безпеки юридичними і фізичними особами, дотримання екологічного законодавства, попередження екологічних правопорушень та захист екологічних прав громадян [4, с. 280–282].

У сучасній літературі часто використовується в контексті екологічного управління термін «екологічний менеджмент». Разом з тим, багатьма вітчизняними і закордонними дослідниками терміни «управління» і «менеджмент» сприймаються як синоніми. Підґрунтям для таких заперечень виступає їх розбіжність за змістом Але, як вважає В. В. Берега, при справжній наявності розбіжностей між цими поняттями, суттєвими вони стають тільки під час теоретичного аналізу. У практиці сучасного соціального управління така розбіжність сприймається як несуттєва, що дозволяє використання цих понять, як однопорядкових. «Менеджмент» як різновид управлінської праці виступає більш вузьким поняттям ніж «управління», особливо у його технологічному аспекті, що пов'язаний із управлінням машинами, різного роду пристроями та знаряддям У сучасних умовах «менеджмент» розглядається як один із жанрів «управління». При цьому він зорієнтований на інноваційну діяльність, пов’язану з удосконаленням управлінської системи, підвищенням її ефективності. Саме ці міркування, виходячи з практичних аспектів розгляду такого питання, створюють підстави для використання термінів «управління» та «менеджмент», як однорядкових понять [5, с. 72].

Проте, заслуговує на увагу позиція Н. І. Глазунової, яка, визначаючи державне управління як цілеспрямований організуючо-регулюючий вплив держави (через систему її органів та посадових осіб) на суспільні процеси, відносини та діяльність людей, заперечує проти використання понять «менеджмент» і «управління» як синонімів у контексті державного упорядкування. На її думку, відмінність даних понять зумовлена цільовими приорітетами. Менеджмент, як складова ринкової економіки, зорієнтований на прибуток, рентабельність та вигоду. А державне управління зорієнтоване на реалізацію загальнонаціональних, соціальних інтересів, прав – тут не існує прямого зв’язку між комерційним успіхом і якістю послуг, що надаються суспільству [9, с. 13–18].

Незважаючи на різноманіття підходів до визначення поняття «екологічне управління» їх значною мірою поєднує широка понятійна база. Тобто воно включає в себе такі поняття, як «природоохоронне управління», «управління природокористуванням», «управління екологічною безпекою» тощо.

Разом з тим, слід звернути увагу на той факт, що для різних підходів до визначення сутності та змісту екологічного управління існує загальна риса, що проявляється у визнанні у якості суб’єкта управління – держави та її уповноважених органів.

Саме це, а також розуміння того факту, що усі види управління органічно пов’язані між собою, на наш погляд, дає можливість розглядати проблеми екологічної безпеки у контексті державного управління.

Поняття «державне управління» у свою чергу також не має сталого та загальновживаного визначення. Це проявляється в існуванні широкого і вузького розуміння поняття «державне управління», що у свою чергу обумовлюється теоретико-пізнавальним рівнем його використання.

Так, за В. Авер’яновим, на рівні розгляду загальносоціальної системи управління доцільно застосовувати широке трактування державного управління як сукупності усіх видів діяльності органів держави, тобто усіх форм реалізації державної влади загалом [1, с. 52].

Це дає змогу відмежувати державні суб’єкти управлінського впливу від недержавних. Для такого тлумачення вважається доцільним використання терміну «державне впорядкування (або регулювання) суспільних процесів», оскільки не передбачає визначення всієї сукупності напрямів і форм реалізації влади з боку держави та в інтересах організуючого впливу на життєдіяльність суспільства.

Вузьке розуміння державного управління розглядається як сукупність державних органів, між якими розподілено різні види діяльності держави. Виходячи з такого тлумачення державного управління у вузькому значенні воно відображає відносно самостійний вид діяльності держави, що здійснюється певною частиною державних органів.

Власне, фахівці з адміністративного права не бачать різниці між державним управлінням та державним регулюванням за їх цільовим призначенням, уважаючи її умовною. Державне управління за таких умов є здійснення державою комплексних заходів (організаційних, правових, економічних тощо) у сфері соціальних, економічних, політичних, духовних та інших суспільних процесів з метою їх упорядкування, встановлення загальних правил і норм суспільної поведінки, а також запобігання негативним явищам у суспільстві [13, с. 20] .

Як достатньо вдалу спробу поєднання широкого та вузького значень слід навести визначення державного управління, дане Г. В. Атаманчуком: «державне управління – це практичний, організуючий та регулюючий вплив держави (через систему своїх структур) на суспільну та приватну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження, або перетворення, який спирається на її власну силу» [3, с. 62].

Таким чином визнається, що управління неможливе без регулювання (спрямування діяльності), а регулювання не може існувати без предмета управління, суб’єкта управлінської діяльності, що виступає регулятором поведінки суб’єкта. Регулювання, як і управління, спрямоване на розвиток та зміну системи, тому в цьому сенсі воно рівноцінне поняттю управління. На думку Ю. Боковикової, державне регулювання-управління слід розглядати як єдиний системний процес. А регулювання виступає за таких умов як системний вплив держави на суспільно-економічну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження, ефективного функціонування та розвитку шляхом діяльності всіх гілок державної влади з використанням усіх форм, методів та інструментів, що є у розпорядженні держави [4, с. 327].

Близькими за змістом до визначення державного управління, що зроблене Н. І. Глазуновою, є визначення А. Ф. Мельник, О. Ю. Оболенського, А. Ю. Васіної, Л. Ю. Гордієнко: «Власне, здійснення влади відбувається в процесі державного управління під яким розуміється цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан та і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією [10, с. 31–32].

У такому підході до змісту державного управління, регулювання виступає як своєрідна складова, що спрямовується на вирішення загальних завдань. Проте найчастіше державне регулювання розглядається у практиці економічного життя, як одна з форм участі держави у прямому, або опосередкованому впливі на розподіл ресурсів. При цьому регулювання розглядається як складова системи економічного регулювування разом із корпоративним, або ринковим регулюванням Західна традиція державного управління економікою передбачає розуміння регулювання, як адміністративно-правової регламентації ділових стосунків. Дж. Гелбрейт відзначає можливості регулювання, головним чином, у плануванні державою розвитку економічного процесу й побудови відносин з великими корпораціями на контрактних засадах [8, с. 8].

Наведені визначення поняття «державне управління» презентують тільки невелику частину спроб визначення сутності та змісту цього важливішого суспільного явища. Термін «державне управління» використовується ще з 1887 року, коли він був уперше введений В. Вільсоном для позначення конкретної сфери практичної діяльності.

Сьогодні те, що розумілося під державним управлінням, може бути зведене до наступних позицій.

По-перше, це сукупність наділених певною компетенцією і певним чином структурованих і супідрядних суб’єктів держави, діяльність яких спрямована на певні об’єкти суспільства.

По-друге, це розвинута система управлінських зв’язків, відносин і організацій як суб’єктів, так і об’єктів. Вони мають вигляд каналів, якими здійснюється комунікація, реалізується влада.

По-третє, державне управління являє собою діяльність з її сукупними механізмами забезпечення активності суб’єктів управління, що включає систему політичних, правових, моральних норм, стратегій і процедур. Діяльність виступає одночасно основою технологізації управління і його креативності.

По-четверте, державне управління виступає як сукупність управлінських функцій, пов’язаних з підтримкою рівноваги і розвитку суспільної системи, дотриманням режиму законності, прав і свобод людей, наданням суспільству різних послуг.

По-п’яте, державне управління немислиме без відповідних об’єктів. Ними виступають ті чи інші об’єкти держави або суспільства, на які спрямовується компетенція суб’єктів державного управління та за якими реалізується їх діяльність.

По-шосте, державне управління важко уявити собі без складної і суперечливої сукупності ідей, теорій, поглядів, що використовують суб’єкти управління для обґрунтування, побудови і реалізації управління. Вони становлять духовну оболонку управління, що пов’язує його з наукою, освітою і культурою.

По-сьоме, державне управління являє собою систему, що саморозвивається, найважливішою складовою якої є система її відтворення. У цій системі найважливішу роль відіграє підсистема професійного навчання, перепідготовки і підвищення кваліфікації управлінських кадрів, що сформувалася в суспільстві.

Разом з тим доцільною видається спроба акцентувати увагу й на визначенні державного регулювання як системи заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності держави, спрямованої на створення нормальних умов ефективного використання її потенціалу, вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Майже не вбачає відмінностей між змістом управління та регулювання В. Є. Воротін, який вважає, що державне регулювання – це свідома та цілеспрямована діяльність, пов’язана з реалізацією державно-владних повноважень суб’єктами публічної влади та регламентована правовими нормами економічна діяльність. Державне регулювання – це певна сукупність дій, яка приводить до конкретного результату, а його сутність розкривається й реалізується у взаємодії держави із суспільством [6, с. 30].

Аналіз вищенаведених позицій переконує у певній потребі визначення також і розбіжностей між поняттями «державне управління» і «державне регулювання». Така потреба обумовлена як складністю об’єктів державного управління, так і необхідністю адекватного підходу до них в процесі управління.

Висновки. Отже, така проблема може бути вирішена, якщо врахувати, що державне управління за своєю правовою сутністю є регулятивною діяльністю і може характеризувати регулювання як невід’ємний елемент управлінської діяльності, одну із загальноуправлінських функцій. З таких позицій сутність регулювання полягає в упорядкуванні, спрямуванні руху і розвитку, підпорядкуванні процесів і явищ певному порядку, у встановленні певної взаємодії елементів й створенні умов нормальної діяльності. В такому трактуванні регулювання близьке до управління, що є природним і зрозумілим, адже частина не може відображати основні ознаки цілого.

Використані джерела інформації:

  1. Авер`янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні / В.Б. Авер`янов. – К. : Ін Юре, 1997. – 48 с.

  2. Адміністративне право України. Академічний курс: у 2 т. – Т. 1. Загальна частина / за ред. Ю.П. Битяка. – К. : Юридична думка, 2004. – 534 с.

  3. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления: курс лекций / Г.В. Атаманчук. – 4–е изд., стер. – М. : Омега–Л, 2006. – 584 с.

  4. Боковикова Ю. Визначення поняття «державне регулювання» // Актуальні теоретико–методологічні та організаційно–практичні проблеми державного управління: матеріали науково–практичної конференції за міжнародною участю ( Київ, 28 травня 2004 р.). –Т.2 / Ю. Боковикова. –К. : Вид–во НАДУ, 2004. – 416 с.

  5. Бурега В.В. Социально–адекватное управление: концептуализация модели: монографія / В.В.Бурега . – Донецк : Норд–Компьютер, 2005. – 171 с.

  6. Воротін В.Е. Макроекономічне регулювання в умовах глобальних трансформацій : монографія / В.Е. Воротін. – К. : Вид-во УАДУ, 2002. – 392 с.

  7. Гаврилов М.І. Філософія демократичної державності / М.І. Гаврилов. –Донецьк : Вебер, 2007. – 380 с.

  8. Гелбрейт Дж. Экономические теории и цели общества / Дж. Гелбрейт. –М., 1979. – С.8.

  9. Глазунова Н.И. Система государственного управления : учеб. для вузов / Н.И. Глазунова. – М. : ЮНИТИ–ДАНА, 2002. – 551 с.

  10. Державне управління: навчальний посібник / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко / за ред. Л.Ф. Мельник.– 2–ге вид., випр. і доп.– К.: Знання, 2004. – 324 с.

  11. Іванюк Д.П. Управління природоохоронною діяльністю: навчальний посібник / Д.П.Іванюк, І.В. Шульга . – К.: Алеута, 2007. – 368 с.

  12. Корецький М. Теоретичні засади державного управління / М. Корецький // Персонал. – 2007. – № 5. – С. 35 – 41.

  13. Нешик С. Регіональна екологічна політика в Україні / С. Нешик // Актуальні теоретико–методологічні та організаційно–практичні проблеми державного управління: матеріали наук.– практич. конф. за міжнародною участю (Київ, 28 травня 2004 р.). – Том 1.– К., 2004. – С.19 – 21.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи