Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
Сторінка7/42
Дата13.10.2014
Розмір8.76 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42
^

УДК 005: 338.24:334.722(048)

Жарая С. Б.,

к. держ.упр., доцент,


докторант НАДУ

при Президентові України
СТУПІНЬ НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
У статті проаналізовано науковий доробок вітчизняних та зарубіжних вчених з теми «Державне регулювання підприємницької діяльності» та визначені ті наукові проблеми та завдання, що ще не отримали належного вирішення.

В статье проанализированы результаты научных достижений отечественных и зарубежных ученых по теме «Государственное регулирование предпринимательской деятельности» и определены те научные проблемы и задания, которые требуют надлежащего решения.

In the article analyzed the results of scientific achievements of domestic and foreign scientists on the topic "State regulation of business activity” and identify those scientific problems and tasks that require appropriate solutions.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв‘язок із важливими науковими і практичними завданнями. Складність створення сприятливих умов для розвитку підприємницької діяльності в Україні передбачає вивчення даної проблеми соціологами, юристами, політологами, економістами, державними діячами. Тому, виходячи з положення, що управління як найважливіший фактор життя суспільства є мультинауковим об’єктом, для пізнання суті процесів, що відбуваються у становленні такої складової державного управління як державне регулювання підприємницької діяльності необхідно врахувати внесок кожної з вищеозначених галузей знань.

Дослідницький інтерес до проблеми державного регулювання економіки взагалі, та створення оптимальної системи державного регулювання підприємницької діяльності підприємницької діяльності зокрема активізувався в останні роки. Такі дослідження проводяться переважно в економічній та юридичній науках, у державному управлінні проблемам державного регулювання підприємницької діяльності також останнім часом приділяється достатньо уваги. Тому аналіз наукового доробку з цієї проблематики є актуальним та науково важливим.

^ Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано вирішення даної проблеми. Оскільки дана стаття присвячена саме аналізу наукового доробку з теми державне регулювання підприємницької діяльності, то ця частина статті буде представлена у такому структурному підрозділі як «виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів дослідження».

^ Формування мети (постановка завдання). Проаналізувати науковий доробок вітчизняних та зарубіжних вчених з теми «Державне регулювання підприємницької діяльності» та визначити ті наукові проблеми та завдання, що ще не отримали належного вирішення.

^ Виклад основного матеріалу з обґрунтуванням отриманих наукових результатів дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з проблематики формування механізмів державного регулювання підприємницької діяльності свідчить, що вітчизняними науковцями розглядається комплекс проблем, пов‘язаних із розвитком підприємництва: від дослідження теоретичних засад державної політики підтримки та розвитку підприємництва до розкриття методів і процедур регуляторної діяльності органів влади.

Об’єкт нашого дослідження актуалізує інтерес, насамперед, до літератури у галузях державного регулювання підприємницької діяльності, соціології, статистики [4,6,13]. Однак завдання дослідження більш предметно пов’язані з розробками проблем управління, правових та організаційних аспектів функціонування дозвільних структур, які останнім часом все більше привертають увагу вітчизняних дослідників [5,10,12].

Проте зазначимо, що своєрідність сучасного рівня досліджуваності проблеми державного регулювання підприємницької діяльності полягає у відсутності єдиної за­гальноприйнятої теоретичної концепції з цього приводу. Питання державного регулювання підприємницької діяльності досліджують представники багатьох наук: управління, економіки, соціології, юридич­ної науки тощо. Зокрема в останні роки вийшла низка робіт учених-економістів [3,4,15], юристів [5,10,12], фахівців з державного управління [2,6,7,8,17], які стосуються різних аспектів теорії державного регулювання економіки взагалі та підприємницької діяльності зокрема.

Концептуально проблематика державного регулювання підприємницької діяльності охоплює такі аспекти наукового пошуку:

1.Вивчення організаційно-правових передумов розвитку підприємницької діяльності. Серед них зазначимо насамперед законодавчі акти, що регламентують правові засади започаткування власної справи; організаційно-правові форми ведення підприємницької діяльності; використання та оцінки майна для ведення підприємницької діяльності; особливості режиму інвестиційної діяльності.

2. Вивчення правової природи державного регулювання підприємницької діяльності, що передбачає насамперед визначення категорії “державне регулювання підприємницької діяльності”, яке у свою чергу дає можливість виявити правову сутність державного регулювання, відмежувати державне регулювання від таких понять як державне управління, правове регулювання, державне втручання тощо. (Правова природа державного регул.).

3.Дослідження регулювання окремих напрямків підприємницької діяльності.

4. Аналіз механізмів державного регулювання підприємницької діяльності.

5. Розгляд державної регуляторної політики як складової державного управління економікою.

6. Виявлення особливостей розвитку та функціонування малого підприємництва, що включає вивчення частки сектору малого та середнього бізнесу у виробництві України, впливу його потенціалу на інвестиційну привабливість країни взагалі та регіонів зокрема.

7. Дослідження дозвільних процедур та адміністративних послуг; спрощення процедур реєстрації підприємницької діяльності, розгляд таких процедур у площині європейського досвіду та правових систем закордонних країн.

Цей перелік досліджуваних аспектів не є вичерпним. Він окреслює головні напрями наукового пошуку, які на нашу думку, потребують додаткової уваги дослідників у сфері регулювання підприємницької діяльності в Україні.

Виходячи з того, що об‘єктом державного регулювання є підприємницька діяльність, окремого наголосу потребує визначення цієї категорії. Термін «підприємницька діяльність» може мати різне тлумачення, оскільки існyють різні підходи до його визначення, проте загальновизнаного та досить чітко окресленого визначення економічної сутності підприємництва немає ані у вітчизняній, ані у зарубіжній літературі. Хоча відлік дослідження феномену підприємництва починається ще з ХVII ст., коли вперше Р.Катільон ввів це поняття у науковий обіг та протягом наступних століть його дослідженням займались такі відомі західні економісти як А.Сміт, Ж.Б.Сей, А.Маршалл, Й.Шумпетер [24].

З багатьох сучасних визначень, зокрема, російських науковців, виділимо наступні:

1. Підприємництво – це особлива форма господарювання, що заснована на специфічній ризиковій та інноваційній діяльності, яка може охоплювати або репродукування в цілому, або якійсь окремий момент виробництва, обміну, розподілу, споживання з метою отримання підприємницького прибутку, наприклад, процеси організації праці, забезпечення підприємницької структури засобами виробництва, реалізації товару, маркетингового обслуговування, фінансового забезпечення підприємницької структури тощо.

2. Економічна сутність підприємництва конкретизується у його змісті. Підприємництво являє собою процес у межах відтворення. Головним його особистісним фактором є здатність підприємця по-новому комбінувати ресурси або фактори відтворення [18, с.229].

Автори одностайні у тому, що сучасне підприємництво є механізмом перетоку людських, фінансових і матеріальних ресурсів у сфери підвищеного попиту і норми прибутку. Значення і роль підприємництва полягає в оптимізації структури економіки, забезпеченні умов для створення середнього класу населення, збільшення прибуткової частини бюджету за рахунок розширення бази оподаткування, зниження соціальної напруги и досягнення політичної стабільності [18, с.230].

Вітчизняні науковці розкривають об‘єктивні засади, сутність та загальноекономічний зміст підприємництва; основні його функції та правовий статус; види та сфери підприємницької діяльності; головні умови її здійснення [3,15,19,22].

Досліджуються не тільки шляхи створення оптимальної системи державного регулювання підприємницької діяльності, але й регуляторне середовище та його роль у конкурентоспроможності України [2].

Еволюція підходів до державного регулювання віддзеркалює проблеми становлення ринкової економіки та формування економічної теорії [16, с.13].

М.Пол Браун розглядає регулювання поряд з інформуванням та видатками, як інструмент державної політики, наводячи приклади із застосування регулятивного підходу такою країною, як Канада. Причому ці інструменти зазначаються у послідовності від найменшого обсягу втручання з боку держави в приватне життя і ринкову діяльність до найбільшого. Автор посилається на вислів В.Т.Стенбері, що регулювання – це той «широкий підхід до управління, що складається з установлених урядом правил, підкріплених штрафами, мета якого полягає в тому, щоб змінювати поведінку людей і організацій у приватному секторі». Основними ознаками регулювання є те, що воно, як правило: не зачіпає приватної власності; залишає організацію виробництва за приватним сектором [21, с. 126]. Згідно з визначенням Пала, регулювання пов‘язане з певними діями уряду, який реалізує авторитарну можливість розміщувати цінності. Ці дії включають: дозвіл, тобто діяльність заборонена, доки особа отримає дозвіл встановленого зразка; або обмеження – категорична вимога чи заборона діяльності. При чому з причин обгрунтування доцільності регулювання в суспільстві найважливішими вважаються можливості завдяки регулюванню виправити проблеми, що виникають на ринку (або неефективності ринкового механізму), зокрема такі, як: природна монополія, деструктивна конкуренція, зовнішні ефекти і надлишки, неналежне забезпечення інформацією, неправильне використання природних ресурсів [21, с. 127].

Автор називає ще один з найважливіших типів делегованого регулювання – саморегулювання. За визначенням Пала, «саморегулювання – це інструмент, за допомогою якого держава делегує свою регулювальну владу тій чи іншій групі, яка потім реалізує суспільний інтерес шляхом нагляду і контролю за її власними справами».

За прогнозами російських вчених, система державної підтримки малого підприємництва має забезпечити поступовий перехід від державного регулювання окремих аспектів діяльності малого підприємництва до саморегулювання [18, с.241].

У вітчизняній спеціальній літературі з теорії державного управління та права даються різноманітні класифікації концептуально-аналітичних підходів до державного регулювання, у тому числі і сферою підприємництва [2,4,5,8,11,16,17].

Правова природа державного регулювання підприємницької діяльності досліджена у публікаціях Кравцової Т.

Проаналізувавши різні концептуальні підходи до правової природи державного регулювання, авторка стверджує, що державне регулювання можна розглядати як окрему галузь державного управління, яка являє собою цілеспрямовану організуючу діяльність органів державної влади, що реалізується за допомогою специфічних, притаманних лише їй правових форм і методів, які держава може застосовувати лише у сфері підприємництва [12].

Продовжуючи аналіз підходу правників до проблеми «Державне регулювання підприємницької діяльності», звертаємо увагу на підхід до державного регулювання Добровольської В., яка вважає, що проблема державного регулювання поля­гає в тому, щоб управляти мірою доступності цінностей, прийнятих у державі та необхід­них для задоволення інтересів усіх членів суспільства. Тобто це проблема розумного використання наявних можливостей. Регулю­вати підприємницьку діяльність у державі означає співвідносити назрілі економічні ін­тереси з наявними цінностями, затверджени­ми законодавством, насамперед Конституці­єю України. Головна мета державного ре­гулювання - враховувати «ієрархію» інтере­сів, прийнятих Конституцією, виявляти най­важливіші та найістотніші з державної точки зору і стимулювати їх, а також виявляти ан­тидержавні інтереси, що підривають «спільне благо» і обмежувати, усувати їх [5, с.97].

Вітчизняні науковці підкреслюють, що об‘єктивна потреба регулювання підприємництва сьогодні зумовлена цілями економічної політики держави, а саме: створенням сприятливих умов для вільної творчої праці, реалізації підприємницької ініціативи; підпорядкуванням суспільного виробництва потребам та інтересам людей; підвищенням престижу підприємництва; забезпеченням високої ефективності діяльності підприємницьких структур [3, с.243].

Аналізуючи останні дослідження і публікації, приходимо до висновку, що проблема поліпшення умов реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, забезпечення належного функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, запобігання проявам корупції під час надання адміністративних (державних) послуг також є предметом досліджень багатьох вітчизняних науковців [1,22,23].

Видання аналітичного характеру або звіти різноманітних дослідницьких інституцій, консультативних програм, проектів та громадських організацій (наприклад, консультативна програма з інвестиційного клімату групи Світового банку; Міжнародна фінансова корпорація IFK; проект IFK «інвестиційний клімат в Україні») можуть бути корисними з приводу дослідження бізнес-середовища та інвестиційного клімату в Україні та оцінки існуючих умов ведення бізнесу. Як правило такі дослідження готуються за результатами опитування підприємців - фізичних осіб та керівників підприємств - фізичних осіб. Науковці та представники державної влади, які визначають стратегію реформ та забезпечують їхню реалізацію, можуть скористатися емпіричними даними дослідження для розробки інструментів стимулювання розвитку підприємництва, підвищення ефективності та прозорості відповідних процедур та покращення інвестиційного клімату в Україні [ 9].

В умовах упровадження регуляторної політики на місцях поступово виявляються регіони, які виділяються у загальному спектрі відносною активністю запровадження нових методів та форм державного регулювання підприємницької діяльності. Ці аспекти знаходять відбиття у дослідженнях проблем державного регулювання підприємницькою діяльністю у регіонах [11,14,15,22].

У статті “Регіональна модель управління розвитком малого бізнесу в Україні” предметно викладені форми підтримки бізнесу, методи підтримки, як за їх напрямком, так і за характером впливу, врешті – визначено модель управління розвитком малого бізнесу на регіональному рівні [11].

Серед останніх досліджень проблем регулювання підприємницької діяльності та розвитку малого бізнесу потрібно назвати дисертації з державного управління, таких науковців, як Долгальова О.В. Літвінов О.С., Кулик С.М., Драган І.О., які присвячені дослідженню теоретико-методологічних засад механізмів державного управління сталим розвитком підприємств малого бізнесу в Україні; діяльності органів місцевого самоврядування з реалізації державної регуляторної політики в Україні;формування державної підтримки розвитку малого підприємництва [6,7,13,14].

Висновки. Відтак, огляд літератури за проблемою “Формування механізмів державного регулювання підприємницької діяльності в контексті євро інтеграції (регіональний аспект)” дає підставу зробити висновок, що накопичено певний дослідницький матеріал в державному управлінні та суміжних науках, який є підгрунтям для подальшого фундаментального теоретичного осмислення та дослідження теми.

Теоретичні та практичні аспекти розвитку підприємництва, державного регулювання його діяльності у вітчизняній та російський науково-прикладній літературі висвітлені доволі широко. Але основна увага дослідників спрямована на такі аспекти, як зміст і спрямування державного регулювання підприємництва; правове регулювання підприємницької діяльності; державна підтримка розвитку малого підприємництва; податкове регулювання підприємницької діяльності; інвестиційна політика держави в розвитку підприємницької діяльності; соціологічні моделі аналізу підприємництва. Натомість проблеми європейської практики розвитку підприємницької діяльності та використання цього досвіду в Україні; удосконалення механізмів державного регулювання підприємницької діяльності на регіональному рівні; питання співвідношення державних та громадських засад у галузі регулювання підприємницької діяльності; удосконалення діючої системи надання адміністративних послуг виконавчими органами місцевого самоврядування та інші проблеми такого рівня є ще недостатньо розкритими. Це потребує систематичних досліджень із проблем підприємництва з метою об‘єктивної оцінки стану цього сектора економіки, тенденцій його розвитку і підготовки наукових рекомендацій із коректування державного регулювання підприємницької діяльності

Використані джерела інформації.

  1. Адміністративні процедури та адміністративні послуги: зарубіжний досвід та пропозиції для України/Авт.-уклад. В.П.Тимощук. -К.: Факт, 2003.-496с.

  2. Бодров В.Г.Державне регулювання економіки та економічна політика : навч. посіб. / В. Г. Бодров, О. М. Сафронова, Н. І. Балдич ; за ред. В. Г. Бодрова. - К. : Академвидав, 2010. - 518 с. - (Серія "Альма-матер").

  3. Варналій З.С. Основи підприємництва: навч.пос. / З.С. Варналій.-3-тє вид., випр. і доп. –К.:Знання-Прес,2006.-350с.- (Вища освіта ХХІ століття).

  4. Державне регулювання економіки: навч.посібник / С.М.Чистов, А.Є.Никифоров, Т.Ф.Куценко, Ю.К.Тормова.-К.КНЕУ, 2004.-440с.

  5. Добровольская В. Правовое обеспечение государственного регулирования предпринимательской деятельности / В.Добровольская // Підприємництво, господарство і право.-2005.-№6.-С.97-101.

  6. Долгальова О.В. Теоретико-методологічні засади механізмів державного управління сталим розвитком підприємств малого бізнесу в Україні: дис. ...д-ра наук з держ.упр.: 25.00.02 / Олена Вячіславівна Долгальова – Донецьк, 2007.- 451арк.

  7. Драган І.О. Формування державної підтримки розвитку малого підприємництва: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ.упр.:спец.:25.00.02 «Механізми державного управління» / І.О. Драган – Запоріжжя, 2006.-20, [1] с.

  8. Економічна теорія і державна політика України в перехідній економіці: навч. посіб., кн. 1 / За заг. ред. І.Розпутенка, Б. Лессера; Кол. авт.: Ю. Бажал, В. Бакуменко, А. Бауманіс та ін. - К. : К.І.С., 2004. - 201 с. CD-ROM. - (Книгозбірня держ. упр.).

  9. Інвестиційний клімат в Україні: яким його бачить бізнес: звіт/ Консультаційна програма з інвестиційного клімату, регіон Європа та Центральна Азія.-2009рік: [Електронний ресурс] // Режим доступу: //http://www.ifc.org/Ukraine/bee– Заголовок з екрана.

  10. Кампо В. Правовий і фактичний статус суб‘єктів підприємницької діяльності в контексті суспільно-політичної трансформації в Україні //Економічний часопис.-XXI.-2004.-№3.-С.43-47.

  11. Керімов Ю.А. Регіональна модель управління розвитком малого бізнесу в Україні / Ю.А. Керімов, І.І. Яценко, А.М. Гаврилюк // Економіка та держава.-№8.-2005.-С.58-60.

  12. Кравцова Т. Правова природа державного регулювання підприємницької діяльності / Т.Кравцова // Підприємництво, господарство і право.-2003.-№8. – С.3-7.

  13. Кулик С.М. Державна регуляторна політика сприяння розвитку малого підприємництва: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. наук з держ.упр.:спец.:25.00.02 «Механізми державного управління» / С.М. Кулик – Запоріжжя, 2007.-20, [1] с.

  14. Літвінов О.В. Діяльність органів місцевого самоврядування з реалізації державної регуляторної політики в Україні : автореф. дис. на здобуття канд. наук з держ. упр. : спец. 25.00.04 "Місцеве самоврядування" / О. В. Літвінов . - Дніпропетровськ, 2010. – 20, [1] с.

  15. Малий бізнес та підприємництво в ринкових умовах господарювання: Навч. посібник/Л.І.Воротіна, В.Є.Воротін, Л.А.Мартинюк, Т.В.Черняк.-К:Європейський університет, 2004.-308с.

  16. Миколайчук М.М. Напрями удосконалення фінансово-економічних механізмів державної підтримки підприємництва / М.М,Миколайчук // Вісник Львівської державної фінансової академії: зб. наук. статей.-Львів: Львів. держ. фінанс. акад., 2006.-№ 10.-С.69-74.

  17. Михасюк І.Р. Державне регулювання економіки: підручник: підручник /І.Р.Михасюк, Л.А.Швайка.- Львів: Магнолія плюс; вид. СПД ФО «В.М.Піча», 2006.- 220с.

  18. Муниципальное управление и поддержка предпринимательства. Под ред. В.П.Белянского, А.Г.Воронина, Б.Т.Пономаренко. Академия менеджмента и рынка. М.: Логос, 2001, 362с. С.137-141.

  19. Основи підприємницької діяльності: Посібник / С.І.Мочерний, О.А.Устенко, С.І.Чеботар.-К.:Академія,2001.-280с.

  20. Пачковський Ю. Соціопсихологічна модель аналізу підприємництва за умов трансформаційного процесу / Ю. Пачковський // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.-2003.- №3.- С. 121-131

  21. Посібник з аналізу державної політики /Браун М. Пол; [пер. з англ.]. - К: Основи, 2000. - 228 с.

  22. Розвиток підприємництва в регіоні: навч.пос.[для студ. вищ. навч.закл.] / В.Є.Воротін, С.Б.Жарая, О.М.Коваль [та ін.]; за заг. ред. В.М.Вакуленка, М.К.Орлатого.-К.:НАДУ; вид-во «Фенікс», 2010.-214с.

  23. Хожило І. Адміністративні та соціальні послуги органів державної влади в Україні: нормативно-правове забезпечення / І.Хожило, С.Серьогін // Вісн. держ. служби Україні / Голов.упр.держ.служби України.-2008.-№4.-С.50-55.

  24. Шумпетер Й. Теория економического развития (исследования предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры) /Й.Шумпетер.- М.:Прогресс, 1982.-436с.

Рецензент: Розпутенко І.В., д.держ.упр., професор.


УДК 351.851: 37.014.5(477)

Кобець А.С.,

к.т.н., проф., ректор,

Дніпропетровський державний

аграрний університет
^ ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ ВИЩОЇ ШКОЛИ В РАМКАХ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ
Досліджено досвід державного регулювання системи освіти в країнах Центральної та Східної Європи. Проаналізовано основні тенденції розвитку національних систем вищої школи в рамках Болонського процесу.

Исследован опыт государственного регулирования системы образования в странах Центральной и Восточной Европы. Проанализированы основные тенденции развития национальных систем высшей школы в рамках Болонского процесса.

Studied the experience of state regulation of education in Central and Eastern Europe. Analyzed the main trends of development of national systems of higher education within the Bologna Process.

Постановка проблеми. Оновлення вищої освіти – складний, безперервний, багатоаспектиний процес, що потребує науково обгрунтованих і досить гнучких методів регулювання. Робота щодо наближення освіти до суспільних потреб завтрашнього дня здійснювалася завжди і в нашій країні, і в усьому світі. Але сучасна потреба у кардинальному оновленні всього освітянського простору в Україні пов'язана з докорінними перетвореннями, що відбуваються в нашій країні і відзначаються глибокою соціально-економічною і політичною трансформацією суспільства. Їх реальність сьогодні така, що для України є гостра потреба в стратегії інтегрування у світову систему цивілізації, у засвоєнні засобів самовдосконалення на основі національних традицій і успадкованого європейського досвіду. Для забезпечення входження у європейський політичний, економічний і правовий простір і створення умов для набуття Україною членства у ЄС Указом Президента України 11 червня 1998 р. було затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу. Основними напрямами культурно-освітньої і науково-технічної інтеграції визначено впровадження європейських норм і стандартів в освіті і науці і поширення власних культурних і наукових здобутків у ЄС. Ці кроки мали спрацювати на підвищення в Україні європейської культурної ідентичності та інтеграцію до загальноєвропейського інтелектуально-освітнього та науково-технічного середовища.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Пошук ефективних механізмів державного управління реформування вищої освіти є предметом постійної уваги теоретиків і практиків. Серед них слід назвати таких вітчизняних і зарубіжних фахівців, як: В.Бакуменко, Б.Данилишин, В.Князєв, М.Корецький, В.Куценко, В.Майборода, С.Майборода, В.Мартиненко, О.Поважний, С.Поважний, В.Тертичка, В.Цвєтков, Б. Кларк та ін.

^ Постановка завдання:

дослідити досвід державного регулювання системи освіти в країнах Центральної та Східної Європи

–проаналізувати основні тенденції розвитку національних систем вищої школи в рамках Болонського процесу.

^ Виклад основного матеріалу. Системи освіти в країнах ЦСЄ створювались та розвивались під сильним впливом освітньої системи Радянського Союзу, успадкованої і Україною. Тому дослідження змісту їх реформаторських заходів, цілей та завдань, основних тенденцій розвитку освіти, модернізації системи управління може стати плідним щодо застосування у відповідній практиці в нашій країні.

З огляду на це вважаємо необхідним проаналізувати особливості реформ систем освіти в країнах з перехідним періодом, які розпочали реконструкцію своїх освітніх систем лише на початку 90-х рр. водночас з періодом становлення незалежної України.

Виходячи із специфіки кожної країни, йдеться не про механічне перенесення моделей реформування системи вищої освіти, а про творче використання сукупності аспектів та виявлених закономірностей даного процесу в освіті країн ЦСЄ, які можуть бути адаптовані до українських умов, а також про врахування проблем і помилок, що мали місце в підготовці і проведенні реформ, з метою їх уникання в Україні.

Найважливішим моментом нової освітньої моделі є те, що університет в ній стає центром, “вищою точкою” всієї системи. Всі інші елементи системи мають вигляд похідних, хоча з тих чи інших причин на них також іноді можуть робити акцент. В Європі в останнє десятиріччя ХХ ст., в умовах переорієнтації на науково спрямований розвиток економіки, високими темпами відбувається перепрофілюваиня у бік розвитку інформатики і різноманітних послуг. Останні передбачають підвищення ролі інтелектуального компонента і, як наслідок,— зростання ролі вищої освіти .

Аналіз основних тенденцій розвитку національних систем вищої школи в рамках Болонського процесу свідчить про їх суттєве реформування і повільне проникнення у найбільш чуттєве середовище – безпосередньо у вищі навчальні заклади. На перше місце висуваються найважливіші компоненти освітнього процесу: зміст, методи, ефективність, які формують базис освіти та напрями розвитку вищої школи; диференційоване розроблення освітніх цілей на центральному і регіональному рівнях, що дозволяє визначити проміжні цілі освіти і враховувати проблеми, особливості й потреби регіонів.

Система освіти в усіх розвинених країнах зазнає суттєвих змін не лише кількісних, а й якісних. Збільшується обсяг молоді, охопленої навчанням, і терміни освіти, ускладнюються її завдання. Економіка цих країн уже давно не потребує залучення підлітків і молоді до суспільного виробництва, доцільнішим стає тривале навчання, післядипломна освіта з метою отримання найвищого професійного рівня.

Освіта сьогодні у світі розглядається як засіб тривалого оволодіння ефективними засобами здобування інформації та набуття навичок самоосвіти. Американські вчені довели, що в США люди, котрі вчились понад 14 років, хоча і складають близько чверті населення, забезпечують більше половини усього ВНП. І, навпаки, - внесок людей з більш низьким рівнем освіти, як правило, забезпечує і більш низький відсоток ВНП у порівнянні з їх часткою у складі населення.

Перша масштабна міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулась ще у 1967 році в Оксфорді. У1974 році в Москві пройшла зустріч експертів ЮНЕСКО, присвячена наслідкам безперервної освіти для вищої школи. У тому ж році у Варшаві було організовано симпозіум на тему “Школа і перманентна освіта”, на якому підкреслювалась соціальна значущість безперервної освіти для збереження “поточних” контактів людини із засобами масової інформації, продуманої підготовки учнів до післяшкільної освіти, вдосконалення підготовки вчителів, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів. Сьогодні європейські країни, за прикладом США та Японії, здійснюють інтенсивний перехід до загальнодоступної вищої професійної освіти, що на їх погляд, у повній мірі відповідає світовій тенденціїї безперервної освіти в бік створення інформаційного суспільства.

Для процесу реформування вищої школи у XXI ст., на думку зарубіжних вчених, буде характерним ряд нових принципових положень. Вищі навчальні заклади розвиватимуться як інституції безперервної освіти. Великого значення набуде перепідготовка і перекваліфікація дорослих слухачів. Курси навчання будуть максимально індивідуалізовані, на перший план вийде опанування студентами відповідних блоків змістовних модулів, навчальні курси будуть викладатись за новими технологіями.

Характерною особливістю світової тенденції розвитку вищої освіти стає зростання її економічної ефективності. Згідно рекомендацій ВТО, в умовах міжнародного розполілу праці освіта віднесена до сфери послуг і займає там значний сектор. Так, за оцінками ВТО, ринок послуг у сфері освіти на початку ХХ ст. перевищив 30 млрд доларів, а контигент іноземних студентів у вищих навчальних закладах світу досягнув майже 5 млн чоловік. Якщо прийняти до уваги, що навчання одного середньо-статистичного студента в рік обходиться у 10 тис. доларів, то зрозуміло, чому різко зростає конкуренція на ринку освітніх послуг. Від можливості залучення іноземних студентів залежить не тільки фінансовий стан конкретного навчального закладу або національної системи освіти, але й їх популярність та престиж.

Одночасно провідною тенденцією у країнах Центральної та Східної Європи стає зростання студентської мобільності. Згідно статистиці ЮНЕСКО, за останні 25 років студентська мобільність зросла до 300 %.

На відміну від країн Західної Європи, в країнах ЦСЄ реформи вищої освіти розпочалися водночас з політичними змінами та їх переходом до ринкової економіки, що сталося на рубежі 90-х рр. ХХ ст. та передусім спрямовувались на демонтаж тоталітарного політичного режиму. За своєю глибиною та швидкістю здійснення їх можна порівняти лише з реформами вищої школи кінця 40-х – початку 50-х рр. ХХ століття. У той час західна модель вищої освіти замінялась соціалістичною моделлю, а тепер – навпаки: соціалістична модель, яка була принесена в Центральну та Східну Європу, замінюється сучасними моделями Західної Європи та США. В повоєнні роки головною метою вищої освіти країн ЦСЄ була підготовка «кадрів-будівельників соціалізму». Централізована, планова економіка забезпечувала державам повний контроль за працевлаштуванням випускників вищих навчальних закладів. Вища школа протягом десятків років була частиною політичної та економічної систем. Це знаходило підтвердження в ідеологізації навчальних програм ВНЗ, особливостях організації студентського життя, змісті наукових досліджень, призначеннях на академічні посади, встановленні міжнародних зв’язків та взагалі супроводжувалося обмеженням академічних свобод і автономії вищих навчальних закладів.

Сьогодні системи вищої освіти країн Центральної та Східної Європи характеризуються намаганням відійти від соціалістичної системи освіти та наблизитися до західних освітянських моделей. Це підтверджується низкою таких тенденцій, як:

  • зміна критеріїв вступу до ВНЗ;

  • самостійне визначення змісту навчальних програм та організації навчального процесу;

  • викорінення номенклатурної системи призначення на академічні посади;

  • створення органів колективного управління за участю викладачів та студентів;

  • заміна політичної звітності вищої школи на економічну;

  • посилення процесу диверсифікації систем вищої освіти;

  • незалежність міжнародних академічних зв’язків від політичних та ідеологічних завдань [2, с. 209].

Викладене зумовлює необхідність більш детального аналізу ходу реформ вищої освіти та їх специфіки в окремих країнах Центральної та Східної Європи.

У Польщі розробка нових напрямків освітньої політики проходила в умовах глибоких соціально-політичних та економічних перетворень, переходу до ринкової економіки, зміни характеру праці, що вимагало високого рівня освіти, ініціативності та підприємництва в роботі. В 1990-х рр. відбулося скорочення прямого втручання держави в галузь освіти, яке призвело до плюралізму її системи. Сучасна освітня політика стала важливим елементом соціальної стратегії держави. Вона розробляється з урахуванням невирішених в минулому завдань, які тепер з новою силою заявили про себе на новому етапі історичного розвитку країни. У системі освіти Польщі спостерігався серйозний розрив між глобальними потребами суспільства та результатами освіти; між об’єктивними потребами часу та загальним недостатнім рівнем освіти; між професійною орієнтацією та потребами особистості в гармонійному задоволенні різноманітних пізнавальних інтересів; між сучасним рівнем розвитку науки та архаїчним стилем викладання [4, с. 80].

Вже на початковому етапі політичних і соціально-економічних перетворень польський уряд зосередив зусилля на вивченні стану та перспектив економічного розвитку країни. У державному докладі про довгострокову стратегію модернізації країни «Шлях у 2010 рік», підготовленому Комітетом прогнозів «Польща в ХХI столітті» при Президії Польської Академії Наук, заявлено, що «найвищим пріоритетом на найближчі 15 років має бути використання інтелектуального потенціалу Польщі та її людських ресурсів для прискорення та модернізації суспільно-економічних процесів. Ми висловлюємося за стратегію наступу освіти, за досягнення в 2012 року європейських освітніх стандартів» [9].

Правову основу діяльності закладів вищої освіти і управління ними в Польщі складають прийняті парламентом закони про освіту. У 1990 році перший некомуністичний парламент ухвалив новий, ліберальний закон про вищу освіту, який передбачав створення приватних навчальних закладів і широку академічну автономію вищих державних навчальних закладів [3, с. 81]. Взагалі сутність реформи вищої освіти в Польщі полягає в реалізації заходів щодо поліпшення її якості, які здійснювались з початку 90-х рр. У нових законодавчих актах того часу передбачалися зміни в організації та управлінні наукою і вищою освітою, які відкривають шлях до внутрішніх реформ у вищих навчальних закладах та наукових інституціях. Окрім цього польське освітнє законодавство налічує низку законів, які забезпечують демократизацію управління освітою і наукою: про вищу освіту (1990), про професорські звання та наукові титули (1990 р.), про утворення комітету з наукових досліджень (1991 р.), про систему освіти (1998 р.).

Вказані закони надають ВНЗ більшої самостійності щодо питань навчання та наукової діяльності, дозволяють їм приймати незалежні рішення стосовно своїх завдань та шляхів їх реалізації як на загальному університетському рівні, так і на рівні основних структурних підрозділів. Вища Рада фактично є засобом контролю планів і рішень міністрів. Вона здійснює аналіз усіх законодавчих актів, що стосуються освіти, критеріїв розподілу бюджетних коштів і визначає частку витрат на освіту, розглядає обсяги обов’язкових програмних мінімумів.

Зростання автономії, наданої університетам, дозволило їм ініціювати і провести в життя кардинальні інновації. З іншого боку, цей закон створив можливості для відкриття нових навчальних закладів і сприяв розвитку підприємництва. Усі вищевказані фактори та зростання попиту на освіту при збільшенні числа місць в університетах призвели до виникнення в Польщі ринку освіти, який розвивається дуже динамічно.

Згідно з дослідженням експертів Центра наукової політики та вищої освіти при Варшавському університеті, нові тенденції розвитку вищої освіти в Польщі виявляються перш за все в бурхливому зростанні кількості студентської молоді. Впровадження закону про освіту усунуло кількісні обмеження прийому студентів у кожний з навчальних закладів, а також централізоване формування критеріїв прийому. Було введене нове фондове регулювання для державних вищих навчальних закладів [5].

Після 1989 року значне збільшення чисельності студентів декларується одним із приоритетних напрямків державної освітньої політики країни. Так, розміри субсидій, наданих кожному з навчальних закладів, узгоджуються з кількістю студентів. За останні десять років чисельність студентів зросла приблизно вчетверо: з 0,4 млн. до 1,5 млн. осіб. Таке надзвичайне збільшення числа студентів відбувалося за рахунок швидкого розвитку мережі приватних коледжів та вузькоспеціалізованих вищих шкіл. Вже через 9 років після того, як уперше було дозволено відкривати приватні навчальні заклади, відсоток студентів у даній сфері вищої освіти склав 29,4% (у порівнянні з 70,6% у державних навчальних закладах). Це може розглядатися як свідчення підприємницьких здібностей викладацького персоналу, якому вдалося організувати майже 200 вищих навчальних закладів в містечках, де ніколи їх не було. Більшість цих закладів пропонують 3-3,5-річні програми навчання на рівні бакалавра; лише декілька мають право на навчання за магістерськими програмами [10].

Особливістю приватного сектора вищої освіти в Польщі є його велика доступність для молоді з малих міст і сіл, а також із середовища робітничого класу і селянства. Так, наприклад, у Вищій школі фінансів і менеджменту в Бєлостоці кількість студентів із сільської місцевості перевищує 20%, а з робітничих родин – 60%. Місце розташування є одним з найважливіших критеріїв вибору університету. Вартість проїзду, житла і харчування найчастіше перевищує вартість навчання в приватному університеті, розташованому поблизу від місця проживання студентів.

Сьогодні в ВНЗ державного сектору створені нові структурні підрозділи (департаменти, інститути, міждисциплінарні програми), введені різні рівні освіти – бакалавр, магістр, доктор, а також різні форми неперервної освіти. Крім того, за зразком США введена система залікових одиниць, яка дозволяє змінювати напрямки підготовки, припиняти навчання та поновлювати його в зручний час, переходити до інших ВНЗ Центральної та Східної Європи чи на інші факультети.

Багато чого змінилося і в управлінні вищим навчальним закладом. Після довготривалого періоду централізованого управління стала помітною тенденція до децентралізації прийняття рішень, автономії вищих навчальних закладів та підвищення ролі колективних органів управління. Значні зміни відбулися у взаємовідносинах між органами управління навчальними закладами та урядом, з одного боку, та всередині самих ВНЗ – з другого. У концепції реформування освіти, що була прийнята у 1998 році, уряд гарантував відмову від планування та контролю, зокрема вищої освіти, залишивши за собою тільки право на так зване «дистанційне управління» [1, с.6]. Приватні вищі навчальні заклади взагалі вільні від колективного управління. Рішення приймаються особисто ректором чи президентом, у той час, як сенат і факультетська вчена рада є винятково дорадчими органами. При цьому, якщо державні навчальні заклади в загальному і цілому працюють негнучко, то приватні – здатні швидко реагувати на мінливі потреби попиту на освіту і нестатки спеціалістів на ринку праці.

Оскільки очевидно, що ринковій економіці в процесі становлення потрібні фахівці з таких дисциплін, як економіка, менеджмент, маркетинг і правознавство, більшість приватних навчальних закладів орієнтована на підготовку за вказаними напрямами. Як було зазначено раніше, переважна кількість приватних вищих навчальних закладів пропонують трирічний курс навчання з присвоєнням ступеня бакалавра. Лише в 12 навчальних закладах освіта завершується ступенем магістра. Ряд інших навчальних закладів очікують рішення з боку компетентної влади щодо надання їм права присвоєння ступеню магістра [8].

Після 1990 року державні вищі навчальні заклади почали привносити до своєї діяльності ринкові елементи. Зокрема, пропонувати переважно програми платного заочного (вечірнього) навчання, що дозволило поліпшити фінансовий стан ВНЗ. В цей же час плата за навчання на програмах денної форми заборонена Конституцією [7].

Отже, можливо констатувати, що протягом останнього десятиріччя у ході реформування вищої освіти у Польщі спостерігалися такі суттєві зміни у сфері державного управління освітою:

  • децентралізація і демократизація управління освітою;

  • підвищення автономії ВНЗ;

  • громадський контроль за рішеннями міністерств, розподілом коштів бюджету, діяльністю ВНЗ;

  • повна ліквідація монополії держави на створення навчальних програм і підручників;

  • вільна навчальна і економічна діяльність вищих навчальних закладів.

На відміну від первісної моделі вищої освіти, яка була підпорядкована державній і партійній владі, у діючій моделі беруться до уваги соціальні фактори, а контроль за якістю освіти відіграє істотну роль. До цього можна додати той факт, що відбувається зростання ролі вищої освіти в стимулюванні регіонального розвитку, створенні регіональних інноваційних мереж і культурної атмосфери. Все це суттєво впливає на ухвалення рішення про розміщення підприємств, пов’язаних з передовими технологіями, саме в певному регіоні.

В Угорщині в 1990 році в система вищої освіти складалася з коледжів професійної освіти та університетів академічного профілю. Коледжі відрізнялися один від одного за термінами навчання та дипломами, а університети – за організаційними структурами та напрямками підготовки. В деяких галузях функціонували «професійні університети» (сільське господарство, підприємництво, медицина). Такий дуалізм в отриманні вищої освіти є одною з характерних особливостей угорської системи вищої освіти. Як доповнення до цих двох класичних видів освіти в 1998-1999 навчальному році було введено вищу професійну освіту.

Навчальні програми мають чітко означений профіль, їх успішне виконання гарантує отримання визначених дипломів. Система залікових одиниць, прийнята в університетах Угорщини, виключає можливість переходу студентів після початку навчання на інші факультети свого ВНЗ та в інші вищі навчальні заклади, а також можливість припинення навчання на неозначений термін та поновлення його в зручний для студента час з того ж самого рівня, де воно було перерване. Випускники коледжу, які бажають продовжити навчання в університеті, повинні скласти спеціальні вступні іспити. Це ж саме вимагається від випускника університету, якщо він бажає отримати спеціальність, яку пропонує тільки коледж. Наприклад, випускник педагогічного факультету університету не може працювати в початковій школі, для цього йому потрібний диплом про закінчення педагогічного коледжу за спеціальністю «вчитель початкових класів» [6].

Коледжі та університети наділені правом самостійно видавати встановлені державою дипломи без участі в цьому процесі незалежних екзаменаційних рад. Якість системи вищої освіти контролюється «на виході» інституційними органами управління вищою освітою та службою зайнятості. Централізовано оцінкою якості вищої освіти в Угорщині займаються Рада вищої освіти і науки при Міністерстві освіти та Угорський Акредитаційний комітет. Останній був утворений у 1997 році і з того часу не тільки ліцензує кожен факультет університету і коледжу, але й відіграє важливу роль у присвоєнні державних грантів. Провідними органами, що представляють установи вищої освіти, є Конференція Угорських Ректорів і Конференція Директорів Коледжів. Другою особливістю угорської системи вищої освіти є її селективність. Це характерна риса системи вищої освіти всіх країн, які раніше входили до складу РЕВ [12]. Високі академічні вступні вимоги, які встановлюють централізовано адміністративні органи, зумовлюють фактично і соціальну селекцію. До початку реформ прийом до ВНЗ знаходився також під політичним контролем.

Крім того, для системи вищої освіти Угорщини є характерною її ізольованість від соціально-політичного життя. Така система виступала механізмом відтворення еліти, яка традиційно була далека від соціально-економічних реалій. На думку угорських спеціалістів, вона була спроможна адаптуватися до будь-яких політичних, та соціально-економічних реформ. Оскільки ця система вижила в умовах тоталітарного режиму, то можливо вважати, що виживе й в нових умовах, після зміни політичної системи, бо автономія, надана ВНЗ, сприяє збереженню елітарних структур [11].

Швидкий процес реформування вищої освіти в Угорщині розпочався в середині 90-х рр. За оцінкою експертів, він був самим значним за всю історію угорської вищої школи. Закон про вищу освіту, що набрав чинності в 1993 році, хоча і не продемонстрував радикальних відмінностей від колишньої системи вищої освіти, але вже включав деякі елементи реформи і був позбавлений ідеологічної жорсткості попередньої системи. Свідоцтвом тому стало швидке зростання чисельності студентів. У 1999 році були внесені зміни до закону, які ініціювали реформи, сфокусовані перш за все на змінах у структурі ВНЗ, насамперед освітніх програм, та поліпшенні якості навчання. Було також передбачено заснування регіональних центрів освіти з проблем задоволення регіонів фахівцями. Університети та коледжі повинні були об’єднатися та ввести дворівневу систему навчання. Якщо в 1993 році було зареєстровано 25 університетів і 24 коледжі, то на даний час національна система складається з 18 університетів і 13 коледжів. Крім того в Угорщині відкрились 2 приватних та 5 католицьких університетів, а також 12 приватних та 22 католицьких коледжі.

Висновки. Слід зазначити, що як успіхи, так і проблеми реформування вищої освіти в країнах ЦСЄ обумовлені особливостями їх суспільно-історичного та економічного розвитку, але, в свою чергу, і сама система освіти є вагомим чинником розвитку зазначених країн. На наш погляд, державна політика цих країн в галузі освіти значною мірою спрямована на стимулювання її розвитку. Вивчення проблеми державного управління освітою в країнах «перехідного періоду» дає можливість виокремити деякі моменти, що можуть бути використані в процесі формування й реалізації державної політики в галузі освіти України. Це: прагнення надати рівні можливості щодо здобуття освіти усім громадянам; створення умов для залучення молоді до надбань світової науки і культури при збереженні національних традицій в освіті; орієнтація освіти на всебічний розвиток особистості, розвиток самостійності, ініціативи, творчої індивідуальності; посилення уваги до проблем інформатизації освіти; швидке реагування на потреби часу, економіки, суспільства і відповідне орієнтування змісту освіти та виховання; різнобічна фінансова підтримка розвитку освіти.

Використані джерела інформації:

  1. Вища освіта і наука – найважливіші сфери відповідальності громадянського суспільства та основа інноваційного розвитку. – Рішення колегії МОН України від 24.04.2005 : інформ. зб. МОН України. – 2005. – № 13–14. – С. 3–16.

  2. Галаган А.И. Образовательные реформы последнего десятилетия XX века в странах Центральной и Восточной Европы / А.И. Галаган // Соц.-гуманит. знания. – 2002. – № 2. – С.209.

  3. Павловський К. Трансформації вищої освіти в XX1 столітті : польський погляд / К. Павловський. - К. : Навчально-методичний центр «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в Україні». - 2005. - С. 81.

  4. Савина А.К. Польша : образовательная политика государства для XXI в. / А.К. Савина // Педагогіка. - 2002. - № 8. - С.80.

  5. Glowny Urzad statystyczny. Oswiata i wychowanie w roku szkolnym 1997/98. Warszawa, 1999.

  6. Hungary - substantional modernization: summary (1999)// data/sndpsummary.html

  7. Konwencja Praw Dziecka. ONZ. Krakow. 1993.

  8. Maly rocznik statystyczny Polski 2002, Warszawa. 2002.

  9. Polska w obliczu wspolczesnych wyzwan edukacyjnych. Komitet Prognoz "Polska w XXI wieku" przy Prezydium PAN. Warszawa, 1991.

  10. Raport о rozwoju spolecznym - Polska 1998. Dostep do edukacji. Warszawa. - 1998.

  11. Regular reports from the European commission on Hungary’s progress towards accession, 1998-2003// http:// europa.eu.int.

  12. Thomas von Ahn. Higher eduction in Hungary. Forum EAIE. Winter 2005.vol.7, no.3.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   42

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи