Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
Сторінка21/28
Дата30.10.2014
Розмір6.18 Mb.
ТипПротокол
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

^ РОЗДІЛ II

РЕГІОНАЛЬНЕ ТА МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ



УДК 353 Ашикова Е.І.,

аспірантка кафедри регіонального управління,

місцевого самоврядування та управління містом

Національної академії державного управління

при Президентові України
^ ПЕРСПЕКТИВИ ПОКРАЩЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОГО

СТАНУ ТА ЕНЕРГЕТИЧНОЇ САМОДОСТАТНОСТІ

В АВТОНОМНІЙ РЕСПУБЛІКИ КРИМ
Анотація. Проаналізовано перспективи покращення екологічного стану та енергетичної самодостатності в Автономній Республіки Крим. Охарактеризовано стан довкілля та основні його забуднювачи. Обґрунтовано доцільність запровадження нових підходів екологічного розвитку регіону, зокрема, зменшення зовнішньої енергетичної залежності, стимулювання альтернативного енерговиробництва.

^ Ключові слова: біогаз, відходи, державне регулювання, довкілля, енерговиробництво, забруднення, регіон.

Аннотация. Проанализировано перспективы улучшения экологического состояния и энергетической самодостаточности в Автономной Республике Крым. Охарактеризованы состояние окружающей среды и её загрязнителей. Обоснована целесообразность внедрения новых подходов экологического развития региона, в частности, уменьшения энергетической зависимости, стимулирования альтернативного енергопроизводства.

^ Ключевые слова: биогаз, отходы, государственное регулирование, окружающая среда, енергопроизводство, загрязнение, регион.

Summary. The article is devoted to analyse the ecological situation and energetic self provision in Autonomous Republic of the Crimea. The state of its environment and pollution is analyzed here. The expedience of introduction of new ecological region development, decrease of energetic dependence, stimulation.

^ Key words: biogas, garbage, state regulation, environment, ener.gy production, pollution,
region.

Постановка проблеми в загальному вигляді та її зв'язок із важливими та практичними завданнями. З посиленням конкуренції на глобальних ринках енергетичних ресурсів, проблема зміцнення енергетичної самодостатності е актуальною як для окремого регіону, так і для національної економіки в цілому. Це обумовлено відсутністю достатньої кількості вітчизняних енергоносіїв та недосконалою політикою імпорту енергоресурсів.

Становлення ринкових відносин веде до взаємодії органів державної влади і бізнесу в практиці прийняття політичних рішень щодо зниження енергомісткості промислового виробництва, удосконалюванню нормативів плати за забруднення навколишнього середовища, кредитування природоохоронних заходів, проведення екологічних експертиз та екологічного аудиту, інвестиційне забезпечення впровадження нових видів енергії для потреб господарського комплексу. Даний процес вимагає пильної уваги вчених, теоретичного узагальнення, виявлення, з політекономічних позицій, наукових основ енергетично-екологічного регулювання і форм його прояву. Дослідження даних питань потребує, системного підходу розгляду взаємозв’язку стійкості комплексного розвитку Автономної Республіки Крим та енергетичної самодостатності регіону.

В сучасних умовах розвитку будь-якої країни яка хоче зменшити свою енергозалежність від інших держав, зокрема від можливих перебоїв з поставками палива та збільшення тарифів виробництво електроенергії з відновлювальних і нетрадиційних джерел енергії стає дедалі актуальнішим для. До того ж, на думку провідного вітчизняного вченого Н. Багрова таке виробництво дасть змогу зменшити навантаження на навколишнє природне середовище [6, с. 254]. Закон України “Про альтернативні джерела енергії”, нажаль, лише декларує створення сприятливих умов для спорудження об’єктів альтернативної енергетики шляхом застосування економічних важелів і стимулів[3].

В Україні прийнята Енергетична стратегія України до 2030 року, але нажаль вона далека від реалій через фінансові обмеження в реалізації важливих проектів [6]. Питання щодо відновлювальних джерел енергії практично ігнорується, як приклад, планується збільшення на 0,01% з 2005 р. (5,5%) до 2030 р. (5,6%), тоді як країни ЄС декларують (вимога Директиви ЄС від 27 вересня 2001 р. досягти 12 %) подвоєння цього показника ще до 2010 р.

Особливого значення набуває аналіз регіональних економічних і енергетичних проблем охорони навколишнього середовища, у зв’язку з розширенням самостійності регіонів, збільшенням різноманіття форм реалізації власності та погіршенням стану довкілля.

Очевидно, що в сучасних умовах економічний ріст не може вважатися прогресивним, відсутнє задоволення соціальних, екологічних й економічних інтересів суспільства. Серед найважливіших умов сталого розвитку суспільства є вирішення проблем енергоємності виробництва та енергозабезпечення економіки при умові зменшення техногенного навантаження на довкілля. Тому проблема збільшення енергетичної незалежності та екологічного регулювання стає пріоритетної серед інших питань реформування економіки. Лібералізація економіки сприяла зростанню ролі економіко-екологічного регулювання. З’явилася можливість делегування екологічних функцій бізнесовим структурам, формування системи економічних стимулів, що сприяють розвитку в товаровиробників ефективної природоохоронної діяльності. Разом з цім існує деяка невизначеність щодо тарифної державної політики, субсидій та інвестицій, економічних та екологічних механізмів енергозбереження. Використання потенціалу окремих сфер господарської діяльності щодо виробництва енергетичних ресурсів із нетрадиційних та відновлювальних джерел дасть можливість збільшити самодостатність регіону в забезпеченні цих потреб при інтенсивному зростанні цін на нафту і газ.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв'язання даної проблеми. У працях Н. Багрова, А. Гречко, Ю. Матвєєва, E. Панцхава, А. Пухнюк розглядаються перспективні проекти організації виробництва нетрадиційних видів енергії та впровадження нових технологій енергоспоживання, а також питання доцільності видобутку біогазу з твердих побутових відходів досліджували [1, 2, 5, 9].

^ Невирішені раніше частини загальної проблеми, яким присвячується стаття. Аналіз наукових досліджень свідчить, що в забезпеченні державної політики України щодо збільшення енергетичної самодостатності, необхідно створити умови, такі як: спеціальні тарифи, інвестиційна привабливість, пільгове оподаткування, економічна обґрунтованість та ін. для розвитку альтернативних джерел енергії.

^ Метою статті є визначення перспектив покращення екологічного стану та енергетичної самодостатності в Автономній Республіки Крим.

Виклад основного матеріалу дослідження. Сучасний соціально-економічний стан функціонування галузей економіки Автономної Республіки Крим вимагає енергетичного забезпечення та збалансованого сталого розвитку. Регіон має низьку забезпеченість власними джерелами енергії ззовні надходить майже: 93% електроенергії, 55% природного газу, 96% рідкого палива [6, с.252].

Відсутність в регіоні необхідного забезпечення енергоресурсами викликає як екологічні так і соціально-економічні проблеми (здійснюється стихійна вирубка лісів, населення приватного сектору намагається опалюватися підручними не придатними для цього матеріалами, на приклад, гумові покришки від автотранспорту, тощо).

Незбалансованість територіальної структури народного господарства Автономної Республіки Крим призводить до високої енергоємності, широко використовуються отрутохімікати у сільському господарстві, застарілі промислові технології. Це призвело до значного погіршення екологічного стану, що обумовлює зменшення привабливості регіону як зони відпочинку, зниження якості сільськогосподарської продукції, зростання захворюваності населення, перевищення смертності над народжуваністю.

Проте, за даними Головного управління статистики в Автономній Республіці Крим аналіз основних статистичних показників стану довкілля свідчить що, екологічна ситуація в регіоні дедалі загострюється. Обсяги викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря зростають як загалом (з 118,1 тис. т у 2002 р. до 155,2 тис. т у 2008 р.). Спостерігається значне збільшення обсягів шкідливих викидів від пересувних джерел до 141% у 2008 р. проти 2008 р. Найбільша частина викидів від стаціонарних джерел припадає на основні промислові центри регіону – міста Армянськ, Красноперекопськ, Керч (60% всіх викидів). Пересувні засоби забруднення є основними джерелами викидів шкідливих речовин у регіоні, частка яких у загальному обсязі викидів протягом останніх 5 років коливається в межах 70-80%, що пов’язано з географічними особливостями півострова та курортно-рекреаційною спеціалізацією регіону в загальнодержавному поділі праці (рис. 1).




Частка автотранспорту у перевезені вантажів складає 67%, а пасажирів – 46%. Майже половина всіх викидів від стаціонарних джерел припадає на столицю м. Сімферополь та основні курортні центри – міста Ялта, Феодосія, Євпаторія. Основними складовими викидів є: оксид вуглецю (75,7%).

Шкідливі викиди в атмосферне повітря Автономної Республіки Крим у 2008 р. здійснювали 462 підприємства, з них на долю переробної промисловості припадає 70,2% (у тому числі хімічного виробництва – 61,2%, виробництво електроенергії, газу та води – 6,3%); мисливства, лісового та сільського господарства – 11,8%. Щільність викидів від стаціонарних джерел забруднення у розрахунку на квадратний кілометр території республіки становила 1,2 т шкідливих речовин, у розрахунку на душу населення – 15,8 кг. Проте, в окремих містах ці показники значно перевищили середній рівень по республіці, зокрема, м. Красноперекопськ у 371,8 разів, а на душу населення – у 20,4 разів; м. Армянськ – відповідно у 48,4 та 23,5 разів [2].

Водопостачання та якість морської води – це проблема, що впливає не тільки на якість життя населення, але й стримує економічний розвиток регіону. Крим забезпечує свої потреби у воді тільки на 16% (місцевий стік – 7,7, підземні води – 7,6, морська вода – 0,7), а 84% води отримує з Північнокримського каналу. Основними споживачами води в регіоні сільське господарство (80%), житлово-комунальне господарство (15,5%), промисловість (4%). Населення міст і районів Криму на 90–98% охоплено централізованим водопостачанням із 2282 підземних і 28 поверхневих джерел Ситуація ускладнюється тим, що 226 джерел (10% від загальної кількості) не відповідають санітарним нормам, у тому числі через відсутність зон санітарної охорони – 211, знезаражуючих установок – 15, необхідного комплексу очисних споруд – 1. Найбільша кількість джерел, що не відповідають санітарним нормам, знаходиться у Червоногвардійському районі (58%). Із 747 водопроводів 10% також не відповідають санітарним вимогам.

Основними забруднювачами водного басейну регіону є об’єкти комунального господарства – 95% скидів забруднених стічних вод. Головною причиною цього є перевантаження, моральний і технічний знос очисних споруд в основних курортних центрах Криму: Сімферополі, Саках, Феодосії, Старому Кримі, Судаку та багатьох інших, особливо в курортний сезон.

Серйозною проблемою Криму є знищення прибережних морських екосистем. Воно охопило акваторії поблизу міст Севастополь, Керч, Євпаторія, Саки, Красноперекопськ та інші ділянки. Нераціональне, виснажливе для екосистем природокористування призвело до забруднення морського шельфу токсичними речовинами, абразії берегів, втрати біологічної своєрідності та рибних ресурсів, значної втрати рекреаційних ресурсів.

Критичне становище склалося зі зберіганням та утилізацією промислових і побутових відходів. Сьогодні на території АРК тільки в організованих сховищах знаходяться 1,5 млн т токсичних відходів, з них 98,7% у м. Армянськ. Основними джерелами промислових відходів є: Бахчисарайська та Джанкойська хімбази (непридатні, заборонені та непізнані пестициди); ЗАТ “ Кримський Титан”, ВАТ “Кримський содовий завод”, “Бром” (неорганічні кислоти), Суднобудівний завод “Залів”, Феодосійське ПВ “Море”, Сімферопольське ВАТ “Сантехпром” та Феодосійське підприємство-банкрут “Вимпел” (гальваношлаки) [2]. Особливе занепокоєння викликають підприємства-банкрути, на територіях яких раніше накопичувались токсичні відходи та утворювалися стихійні звалища, які займають значні площі. Відсутність відповідних технологій утилізації та переробки відходів і збільшення з кожним роком їх кількості створює екологічну небезпеку не тільки для Криму, але і для суміжних регіонів.

Нині Автономна Республіка Крим вступила в епоху “сміттєвої цивілізації”, щорічно в регіоні утворюється близько 2 млн т побутових відходів. З 27 офіційно зареєстрованих полігонів нормам не відповідають 19, більшість з яких вичерпали свій функціональний ресурс, постійно зростає кількість несанкціонованих звалищ [9, с. 254]. Гостроти набула проблема щодо збирання, зберігання та утилізації твердих побутових відходів. Найпоширенішим в регіоні є полігонне поховання побутових відходів. Основна перевага технології поховання це простота, малі капітальні та експлуатаційні витрати і відносна безпека. При розкладанні побутових відходів виділяється біогаз – цінне вуглеводневе паливо (склад метану до 60%), який можна використовувати для виробництва теплової та електричної енергії.

Сучасний екологічний стан в регіоні та розвиток в сфері рекреаційного господарства вимагає зменшення долі енергії, що виробляється “брудним” шляхом тепловими електростанціями. Необхідним є створення екологічного іміджу регіону, якій забезпечує не тільки конкурентні переваги для приїжджих громадян, а й позитивно впливатиме на умови життєдіяльності місцевого населення та створює невловимий капітал, що полегшує співробітництво з іноземними партнерами (екоорганізаціями, науково-дослідницькими інститутами, благодійними організаціями тощо) в галузі охорони довкілля та раціонального природокористування.

Автономна Республіка Крим має найбільший серед регіонів України потенціал з відновлювальних джерел енергії (сонцевої, вітрової, геотермальної, біогазу, гідроенергії). Впровадження систем сонячного теплопостачання та установок для готування гарячої води в літній період забезпечить економію до 30% річної потреби палива в галузі й значно знизить викиди шкідливих речовин в атмосферу, особливо в курортно-оздоровчих зонах Криму.

Утилізація побутових відходів набуває важливого значення для зниження антропогенної емісії метану як одного з основних джерел парникового ефекту. Крім того, метан є причиною самозаймання звалювальних відкладень, тому що при його взаємодії з повітрям утворюються горючі й вибухонебезпечні суміші, що призводить до сильного забруднення атмосфери токсичними речовинами. Найважливішим напрямом у функціонуванні полігонів є видобуток і використання біогазу, що виділяється, як енергетична сировина.

По теплоті згоряння тверді побутові відходи наближаються до низькокалорійного вугілля і можуть розглядатися як досить розповсюджене, доступне, низькокалорійне, постійно поновлюване місцеве паливо, що не вимагає великих витрат на видобуток, і повинне знайти застосування в галузях економіки. Теплота згоряння залежить від пори року та місця знаходження. Для попередньої оцінки енергетичного потенціалу побутових відходів їхня нижча теплота згоряння може прийматися в розмірі 5000-8000 кдж/кг. Згідно експертних розрахунків на полігоні може вироблятися біогаз протягом 20 років після його закриття, в залежності від розміру та складу тіла полігону [8, с. 192-197].

Утилізація біогазу на полігонах твердих побутових відходів вимагає інженерної облаштованості полігона (ізоляції дна та поверхні, створення газозбірної системи та ін.). При цьому необхідно вирішувати основне завдання охорони навколишнього середовища – забезпечення чистоти атмосферного повітря і запобігання забруднення ґрунтових вод. Полігони можна вважати аналогами родовищ природного газу, причому не тільки за технологіями розробки, але й по запасах метану.

Застосування новітніх розробок високотемпературних методів (1200–1400 С°) використання технології піролізу - термохімічного розкладання сировини без доступу повітря для одержання генераторного газу вимагає трудомісткої попередньої підготовки побутових відходів, високих енергетичних витрат, дорогого обладнання [1, с. 56].

Впровадження технології переробки побутових відходів у метантенках, яка заснована на процесі рециркуляційно-твердофазної метангенерації сприятиме ефективному видобутку якісного біогазу, вихід якого з зазначеної установки складає 400 м3 на т оброблюваних твердих побутових відходів, який містить до 85% метану, що наближає його до природного газу, ступінь розкладання органічної речовини до 90–95% [5, с. 37].

Ратифікації Україною Кіотського протоколу до Рамкової Конвенції ООН по зміні клімату, встановлює зобов’язання для країн по зниженню викидів парникових газів, питання видобутку біогазу з відходів набуває актуальності. Збір і енергетичне використання біогазу на полігонах твердих побутових відходів є відносно недорогим, технічно нескладним, та ще і з деяких пір прибутковим способом зниження викидів парникового газу – метану, що і викликає інтерес інвесторів до таких проектів. Вартість споруди системи збору і утилізації біогазу в розвинених країнах дорівнюється 1100–1600 євро на 1 кВт встановленої електричної потужності. Відповідно Протоколу, виникає можливість реалізації проектів сумісного здійснення в результаті збору і утилізації біогазу та отримувати додаткові інвестиції з продажу одиниць зниження викидів. Ця можливість істотно підвищує привабливість утилізації біогазу навіть на тих полігонах, які раніше вважалися безперспективними.

За орієнтовними результатами економічного розрахунку проекту збору та утилізації біогазу з виробництва електроенергії для типового вітчизняного полігона, що обслуговує місто з населенням близько 200 тис. осіб вартість з урахуванням 5% непередбачених витрат складає 1,3 млн євро, річні експлуатаційні витрати складають 75 тис євро. Вважається, що полігон вже має підключення до електромережі. Вартість Середній термін окупності проекту з утилізації звалювального газу без обліку продажу одиниць зниження викидів складає 8-10 років, а з продажем близько 4 років [4, с. 27].

Для більш повного використання енергетичного потенціалу полігонів Криму, результативним буде розміщення на них вітроенергетичних установок. Це дозволяє не тільки раціонально використовувати територію полігонів, але й забезпечити енергією місцеві потреби, у тому числі установки по відкачці та транспортування біогазу. Полігони також є зручним місцем для розташування акумуляторів сонячної енергії. Підвищена температура тіла полігона сприяє запобіганню сонячних модулів від снігу, що полегшить їхнє обслуговування в зимовий час. Перевагою розміщення вітрових, сонячних та інших енергоустановок на тілі полігона є те, що вони можуть функціонувати після того, як продукування біогазу закінчиться. На полігонах можливо різне сполучення енергоустановок, що дозволяє підвищити надійність і економічність енерговиробництва.

Незважаючи на очевидні переваги та вигоди виробництва біогазу, в Україні біоенергетичні технології розвиваються вкрай повільно. Однієї з основних причин є відсутність чіткої державної політики в цій галузі і державній програмі по визначенню найближчих та довгострокових цілей, а також обсягів видобутку біогазу. Зараз зусилля уряду спрямовані на пошуки альтернативних шляхів поставки природного газу, залишаючи без уваги біомасу - прямий замінник природного газу для виробництва енергії, у першу чергу, тепловий. Поки в країні не будуть прийняті необхідні закони й регламентуючі документи, що визначають конкретні цифри та відповідні заходи, планомірне й послідовне впровадження біоенергетичних технологій не почнеться. Досі ініціатива в цій сфері надходить, в основному, “знизу”, і в цих випадках органи державної влади повинні стимулювати та співпрацювати з бізнесовими структурами по реалізації відповідних проектів.

^ Висновки з даного дослідження. Для зменшення зовнішньої енергетичної залежності, посилення енергозбереження, стимулювання альтернативного енерговиробництва необхідно:

– створення привабливих інвестиційних умов для проектів з видобутку біогазу (спрямування на це коштів, отриманих від штрафів та плати за забруднення довкілля; надання цільових державних та регіональних субсидій на конкурсних засадах для виконання проектів; застосування механізмів Кіотського протоколу тощо);

– надання податкових пільг підприємствам з переробки побутових відходів та видобутку біогау;

– забезпечення економічного стимулювання з боку держави покупцям біоенергетичного обладнання (умови лізингу, відшкодування відсотків за банківські кредити, субсидування тощо);

– вдосконалення механізмів тарифоутворення шляхом вилучення посередників між постачальником та споживачем;

– підтримка впровадження енерго та екологозберігаючих приладів, у тому числі, надання податкового кредиту;

– удосконалення нормативно-правового забезпечення заходів з енергозбереження через систему стандартів, екологічного аудиту, контролю за використання енергоресурсів;

– нарощування обсягів видобутку біогазу та моторних палив з рослинної сировини;

– формування суспільної підтримки політики енергоефективності через залучення професійних громадських організацій, суб’єктів господарювання професійних та промислових асоціацій;

– створення міжвідомчого регіонального відомства у Автономній Республіки Крим, яке забезпечувало б розвиток нетрадиційних джерел енергії з урахуванням особливостей кожного окремого регіону, виступало б координатором з реалізації спільних проектів з продажу одиниць викидів СО в рамках Кіотського протоколу [5], контролювало відкритість та оновлення регіональної електронної бази еколого-економічних даних, здійснювало б консультації та обговорення з громадськістю регіону щодо прийняття рішень органами державної влади стосовно еколого-енергетичних питань;

– створення інформаційної мережі з питань екологічної безпеки в регіоні, що має сформувати енергозберігаючий світогляд в суспільстві.

^ Перспективи подальших розвідок у даному напрямі. Таким чином, використання полігонів відходів для видобутку біогазу в Автономній Республіки Крим є перспективним напрямом у вирішенні екологічних, соціальних, економічних та енергетичних проблем регіону. Все це має і політичне підґрунтя національної безпеки.
Використані джерела інформації:

  1. Гречко А.В. Анализ энергозатрат и экологической безопасности при термических методах переработки твердых бытовых отходов // Промышленная энергетика. - 2001. № 3. - С. 55-59.

  2. Економічна доповідь “Стан навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим” за 2008 р. // доступно на ресурсі: www.sf.ukrstat.gov.ua.

  3. Закон України про альтернативні джерела енергії від 25 серп. 2008 р. № 601 // Відом. Верховної Ради України.– 2003. – № 24, ст. 155.

  4. Матвеев Ю., Пухнюк А. Биогаз з полигонов отходов: процедура оформления проекта / Ю. Матвеев, А. Пухнюк // Комунальне господарство. – № 7. – листопад 2007. – С. 24-27.

  5. Панцхава E. Биогазовые технологии - радикальное решение проблем экологии, энергетики и агрохимии // Теплоэнергетика. - 1994. № 11. - с. 36-42.

  6. Про затвердження Порядку підготовки, розгляду, схвалення та реалізації проектів, спрямованих на скорочення обсягу антропогенних викидів парникових газів: Постанова Кабінету Міністрів України від 22 лют. 2006 р. №206 // Урядовий кур’єр. – 2006. – № 53.

  7. Про схвалення Енергетичної стратегії України на період до 2030 року: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 берез. 2006 р. № 145-р // доступно на ресурсі: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?user=l201849z3.

  8. Санитарная очистка и уборка населенных мест. Справочник / Под ред. А.Н. Мирного – М.: АКХ. им. К.Д. Памфилова. – 1997. – 304 с.

  9. Экология Крыма. Справочное пособие / Под ред. Н.В. Багрова и В.А. Бокова. – Симферополь: Крымское учебно-педагогическое государственное издательство, 2003. – 360 с.


Рецензент: Орлатий М.К., д. держ. упр., професор.
УДК 354:353:352.07 Боднарчук В.Д.,

здобувач,

Академія муніципального управління
^ ДЕРЖАВНІ ВАЖЕЛІ ПОСИЛЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ СКЛАДОВОЇ В РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНОЇ ГОСПОДАРСЬКОЇ СИСТЕМИ
Анотація. Визначено сучасну інноваційну політику країни та її регіонів. Обґрунтовано програму як головний інструмент активізації інноваційної діяльності на регіональному рівні.

Аннотация. Определена современная инновационная политика страны и ее регионов. Обосновано программу как главный инструмент активизации инновационной деятельности на региональном уровне.

Annotation. The modern innovative policy of country and its regions is certain. The program as main instrument of activation of innovative activity is grounded at regional level.
Постановка проблеми. Реалізація стратегії регіонального розвитку на основі інноваційної діяльності складає невід’ємну частину цілісної соціально-економічної системи ринкової економіки і розглядається в контексті її загального реформування в напрямі формування інвестиційно-інноваційної моделі господарювання.

Економічна доцільність інноваційної моделі економічного розвитку базується на сукупності прогресивних якісно нових змін, котрі в умовах обмеженості ресурсів та високої витратності виробництва позитивно позначаються на розвитку економіки з урахуванням глобальних змін на міжнародному ринку.

^ Аналіз останніх наукових досліджень. Дослідження інноваційної проблематики знайшло своє відображення в багатьох науках. Так, лінгвісти вбачають в понятті “інновація” зміну, оновлення, новизну, нововведення; філософи акцентують увагу на отриманні нових знань і вирішенні протиріч; психологічне тлумачення зосереджується на конфліктах, способах їх вирішення, синергетичних ефектах, яких досягають інноватори; разом з тим технічне розуміння представлено технологічною проблемою змін принципово нових технологій.

Як економічну категорію інновації систематизовано і представлено: як процес (Б. Твіст, Т. Братан, В. Раппопорт, Б. Санто, С.В. Валдайцев та ін.); як система (М.І. Лапін, Й. Шумпетер); як зміна (Ф. Валента, Ю.В. Яковець та ін.); як результат (А. Левінсон, С.Д. Бешелєв, Ф.Г. Гуревич, Р.А. Фатхутдінов, Е. О. Уткін та ін.)

^ Постановка завдання:

– визначити сучасну інноваційну політику країни та її регіонів;

– обгрунтувати програму як головний інструмент активізації інноваційної діяльності на регіональному рівні.
^ Виклад основного матеріалу. Головною перевагою інноваційної діяльності є орієнтація на творчі здібності людей, їхній інтелект, на вкладання капіталу в підвищення творчого потенціалу людської особистості.

У числі вчених, які збагачували теорію інновацій по праву стоїть ім’я видатного українського вченого М. І. Туган-Барановського, який повязав фази циклів саме з потребою в оновленні засобів виробництва. Зокрема, саме йому належить твердження, що вихідна фаза капіталістичного циклу характеризується посиленням попиту на засоби виробництва, а спадна – послабленням попиту на них [6, с.3]. Ґрунтовні концепції інноваційної економічної теорії були розроблені зарубіжними вченими, зокрема Й. Шумпетер, В. Зомбар, В. Мічерліх стверджували, що що підприємець – новатор – головний носій науково-технічного прогресу, використовував інновацію як засіб отримання більш високого прибутку.

Розвиток сучасної теорії інноваційної діяльності прийнято розподіляти на п’ять етапів: класична теорія інновацій; теорія довгих хвиль М. Кондратьєва; неокласичні (“постшумпетерівські”) теорії; теорія прискорення; соціально-психологічна теорія. Теорія довгих хвиль М. Кондратьєва доводить існування стадій економічного піднесення і занепадів (кризів) з інтервалом в 40-60 років, пов’язані з вагомими винаходами, зміною технологічної парадигми. Представники постшумпетеровської теорії згідно з нею інновації поділяли нововедення на такі, що забезпечують створення нових галузей промисловості, а також, які спрямовані на удосконалення виробничого апарату діючих виробництв [2, c. 51]. Цікавою з огляду пріоритетності людських відносин в управлінні інноваційною діяльністю є соціально-психологічна теорія. Переваги її полягають у визначенні ступеню першочерговості ролі особистості, поведінки, рівня освіти, аналізу соціально-психологічних та організаційно-соціологічних факторів.

Не можна не погодитися із думкою О.В. Механік, що „інновації – це особливий феномен у формі кінцевого результату науково-дослідних робіт, впроваджений у суспільну практику, який у результаті поєднання, інтеграції, злиття окремих його частин в єдиній системі господарювання, за рахунок системного ефекту та їх раціонального застосування сприяє виникненню нових властивостей, якими кожен окремий елемент не володіє, проте у своїй сукупності поєднують унікальні можливості синергетичного ефекту, що як наслідок забезпечує отримання надприбутків на мікро - та макрорівнях та досягнення відповідного рівня економічного та соціального зростання національної економіки будь-якої країни” [5, c. 8].

Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із законів України „Про інвестиційну діяльність”, „Про інноваційну діяльність”, „Про науку і науково-технічну діяльність”, „Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків” , „Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Вітчизняна методологія розкриття сутності інновацій в умовах відкритості економічної системи базується на міжнародній практиці, яка визначає інноваційну діяльність через призму технічного нововведення, створення нового або удосконаленого існуючого продукту, сприйнятного ринковим попитом.

Відповідно до Закону України „Про інноваційну діяльність” у числі основних принципів державної інноваційної політики передбачено фінансову підтримку, здійснення сприятливої кредитної, податкової і митної політики у сфері інноваційної діяльності [4].

Необхідність державного регулювання інноваційних процесів обумовлюється наростанням конкуренції у глобальному світовому просторі, а також станом національної економіки, що потребує: позитивних структурних зрушень в її галузевій структурі; активізації використання наявного науково-технічного потенціалу; зниження матеріаломісткості та енергомісткого виробництва; екологізації виробництва та раціонального використання природних ресурсів; подальшого нарощування людського капіталу.

Характерною особливістю нинішнього для України перехідного періоду є й те, що світова економічна система демонструє подальше наростання суперечностей між посиленням глобалізації з одного боку, та актуалізацією регіонального аспекту – з іншого.

Як відомо, глобалізаційні процеси пов’язують з розширенням та поглибленням інтеграційних зв’язків, інтернаціоналізацією всіх сфер суспільного життя, а регіоналізація навпаки включає в себе пошук конкурентних переваг розвитку національних господарських комплексів. При цьому рівень економічного розвитку кожної країни безпосередньо визначається розвитком науки і техніки та ступенем їх використання, тобто рівнем інноваційної активності, який має вплив практично на всі аспекти національного розвитку, а також визначає місце країни у світовому господарстві.

Директивна економічна модель, котра довгий час домінувала на пострадянському просторі, залишала свій відбиток на сучасному стані інноваційного менеджменту.

Це проявляється в тому, що більшість менеджерів тяжіють до галузевого підходу в цій сфері, не використовують можливостей національної фундаментальної та прикладної науки, не враховують механізми, котрі притаманні високо розвинутим державам.

Головні цілі сучасної інноваційної політики країни та її регіонів полягають у формуванні нової моделі інноваційного розвитку, яка включає важелі та механізми прискорення науково-технічного прогресу, визначення його пріоритетних напрямів, підвищення інвестиційної активності господарюючих суб’єктів, галузей, регіонів та держави в цілому.

Організаційно-економічний механізм інноваційного розвитку має ґрунтуватися на інноваційній стратегії, яка може носити стосовно нововведень характер: використовувати наявний зарубіжний науково-технічного потенціал через закупівлю ліцензій на високоефективні технології для освоєння виробництва продукції нових поколінь; запозичувати і освоювати випуск наукомісткої продукції, яку раніше виробляли індустріально розвинуті країни на базі використання національного виробничого потенціалу та дешевої робочої сили; нарощувати власний науково-технічного потенціал, використовувати результати фундаментальної та прикладної науки для створення нових продуктів та технологій, будувати нову модель інноваційного розвитку держави.

В Україні сформовано засади для інноваційного розвитку, основу яких покладено діяльність, що характеризується сукупністю технологічних, виробничих і комерційних заходів, які призводять до появи на ринку новітніх виробничих процесів та устаткування [1, с.383].

Характерно, що ці заходи повинні здійснюватись комплексно з урахуванням то, що продукувати нововведення можна лише за умов, коли на них існує попит в економіці, але при цьому і наукова сфера потребує адекватної уваги.

Цей взаємозв’язок найбільш повно проявляється в перехідний період, який характеризувався в Україні стагнацією, стабілізаційними явищами, економічним зростанням, а зараз на тлі глобальної фінансової кризи перебуває у рецісійному стані.

Для функціонування суспільства з соціально орієнтованою економікою і фундаментальна наука є константною. Поняття конкурентоздатність господарської системи, потреби у подоланні інноваційної депресії є взаємозалежними. Саме тоді, коли національна економіка країни на основі здорової конкуренції та використання новітніх технологій на базі результатів фундаментальної науки, досягне відповідної продуктивності, може вважатися соціально – орієнтованою, що відповідає суспільним потребам. Це означає, що економіка буде пропонувати новації, здатні задовольнити нові суспільні потреби, а за інших обставин суспільство проявлятиме зацікавленість у задоволенні власних потреб за рахунок іноземних товарів, а не вітчизняної економіки.

Інноваційний розвиток має охоплювати всі етапи суспільного відтворення, котрі адекватні життєвому циклу інноваційного продукту. Адже всяке відтворення, яке базується на усталеному рівні техніки і технології характеризується в економіці як статичне і, навпаки, лише інноваційний розвиток продукує емерджентність і креативність.

Досвід провідних країн Європейського Союзу, США, Японії свідчить, що для досягнення успіху в інноваційному розвитку необхідно зосередити ресурси на реалізації національних пріоритетів, що секторально охоплюють найважливіші вектори економічного розвитку, оскільки саме інноваційна модель розвитку економіки країни та регіонів є визначальним чинником прогресу суспільства та підвищення добробуту його громадян. Саме тому держава, з одного боку, зобов’язана мобілізувати наявні національні ресурси для підтримки інноваційної сфери, з іншого – посилити державне регулювання процесів інноваційного розвитку.

Нинішня економічна ситуація в Україні, особливо на тлі фінансово-економічної кризи потребує активізації інноваційної діяльності, що може бути досягнутим за рахунок:

  • фінансової підтримки інновацій, заснованої на системі податкових преференцій;

  • широкого запровадження прискореної амортизації основних засобів;

  • гарантування в інвестиційних кредитах, які надаються суб’єктам малого і середнього бізнесу;

  • страхування ризиків інноваційного підприємництва;

  • створення інноваційних фондів.

Дієвим механізмом функціонування цієї моделі на мезорівні може бути комплексна інноваційно-інвестиційна програма розвитку регіону, яка дозволяє через моніторинг наявної ситуації в регіоні розглядати існуючі проблеми з технологічної, екологічної, економічної, соціальної, демографічної, культурно-освітньої та інших точок зору, а також збалансувати ресурсний і виробничий потенціал у напрямку комплексного розвитку територій. Запровадження такої програми, як управлінського механізму розвитку регіону, дасть змогу сконцентрувати ресурси із усіх джерел та спрямувати їх на реалізацію пріоритетних проектів з заданим рівнем ліквідності.

Слід зазначити, що впродовж усього періоду державності в Україні була спроба окреслити та вибудувати оптимальну модель управління процесами інноваційного розвитку. Це стосувалося створення центральних органів виконавчої влади на функціональних засадах, централізованого формування інноваційного фонду за рахунок цільових відрахувань усіма господарюючими суб’єктами, а також цілісної організаційної структури і системи управління коштами цього фонду.

Проте це виглядало не інакше, як спробою запровадити ручне управління процесами інноваційного розвитку в умовах ринкових трансформацій і тому бажаного ефекту не було досягнуто, хоча це був пошук зрушити справу з місця і певні позитивні зміни це принесло.У контексті нинішнього вектора національної політики на євро- та євроатлантичну інтеграцію, стан української економіки характеризується майже повною відсутністю технологій 6-го укладу, частка 5-го не перевищує 10%, а найбільш поширеними є 4-й і особливо 3-й технологічні уклади.

Питома вага готових виробів у товарному експорті становить 30-35%, сировини та напівфабрикатів – 65-70%, тоді як у світовому експорті відповідно 77,5 та 12,5%.

Все це дозволяє стверджувати, що успадкована технологічна незбалансованість та низький сучасний рівень технологічного розвитку більшості галузей економіки України, спричиняє її низьку ефективність зниження конкурентоспроможності на зовнішніх та нарощування дефіциту власної продукції на внутрішньому ринках, призводить до марнотратства природно-ресурсних та інтелектуальних ресурсів, зниження життєвого рівня населення.

Не менш важливе значення має також рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 квітня 2006 року „Про стан науково-технологічної сфери та заходи щодо забезпечення інноваційного розвитку України”, де визначено пріоритетні завдання органів виконавчої влади із забезпечення національної безпеки в науково-технічній сфері, зокрема:

  • розвиток національної інноваційної системи як сукупності інституцій, що забезпечують проведення ефективної державної політики;

  • забезпечення інтеграції освіти, науково-технологічної сфери та виробництва як передумови інноваційного розвитку економіки;

  • всебічну підтримку фундаментальних наукових досліджень спрямованих на забезпечення технологічного розвитку України;

  • розвиток виробництва високотехнологічної продукції та послуг на інноваційній основі;

  • першочергову реалізацію інноваційних проектів, спрямованих на суттєве поліпшення енергозабезпечення та енергозбереження, зниження енергомісткості та ресурсовитратності виробництва.

Таким чином в Україні практично визначили цілі, завдання, стратегічні напрямки системної роботи з активізації інноваційного розвитку та управління цими процесами на державному рівні. Але при цьому зовсім відсутній зв’язок між господарюючими суб’єктами, галузями, регіонами, тобто не вибудована цілісна структура управління інноваційно-інвестиційним розвитком на всіх рівнях.

Сподівання забезпечити цю роботу через місцеві державні адміністрації не принесе бажаного результату, оскільки останні не мають у своїй структурі ані відповідних підрозділів, ані кадрів необхідної кваліфікації.

На наш погляд головним інструментом активізації інноваційної діяльності на регіональному рівні повинна стати комплексна програма. Для координації робіт по формуванню таких програм, аналізу ходу їх виконання, інформування місцевих органів влади про стан інноваційного розвитку та надання конкретної допомоги господарюючим суб’єктам у цій роботі на місцевому рівні потрібно мати робочі органи. Ними могли б бути обласні, районні (міжрайонні), міські та асоціативного типу агентства регіонального розвитку засновані міськими, районними та обласною радою самостійно, як чисто комунальні підприємства, або ж з участю бізнес-структур інноваційного типу (консалтингові, інжинірингові компанії, інноваційні центри, бізнес-інкубатори).

Ми більше схиляємось до змішаної схеми спів засновництва, оскільки тут з’являється можливість укомплектувати агентство висококваліфікованими спеціалістами і закладається механізм мотивацій їх роботи та фінансової самостійності і відповідальності юридичної особи.

З огляду на те, що саме місцеві ради виступають співзасновниками агентств, логічним є перш за все правова сторона справи, а також майбутня передача саме їм повноважень господарів території в контексті конституційної реформи в Україні.

Новостворені структури під методичним керівництвом управлінь економіки обласних державних адміністрацій та з залученням потенціалу регіональних вузів могли б в короткий термін провести моніторинг інноваційно-інвестиційної активності всіх існуючих господарюючих суб’єктів, надати їм конкретну допомогу в обґрунтуванні перспективних нововведень, розробці бізнес-пропозицій та бізнес-планів, разом з іншими учасниками та з участю академічних інститутів НАН України, прикладної науки розробити та взаємоув’язати всі складові обласної комплексної програми інноваційно-інвестиційного розвитку.

У ході виконання програм агентства регіонального розвитку могли б концентровано здійснювати їх інформаційний супровід на бізнес-форумах національного та міждержавного рівнів, працювати з інвесторами, особливо по проектах, які носять тиражований характер або ж зачіпають інтереси формування кластерів.
Висновки. Враховуючи реалії сучасності, інноваційний розвиток регіону являє собою складний механізм який постійно розвивається і саме тому потребує системного управлінського підходу. На становлення інноваційного розвитку регіону великий вплив, з одного боку, справляють чинники, а також інфраструктурне забезпечення. З другого боку, інвестиційний, трудовий і природно-ресурсний потенціал регіону, які виступають певною регіональною сукупністю, котра при позитивних внутрішніх і зовнішніх обставинах може бути спрямована на реалізацію нововведень.

Інноваційна модель розвитку України має враховувати євроінтегральний курс економічного розвитку, а також підтримувати стратегічне партнерство з країнами СНД, особливо з Росією. Ефективність управлінських рішень на рівні господарюючих суб’єктів регіонів чи держави загалом, полягає в пошуку економічної вигоди як короткотерміновій так і в віддаленій перспективі.
Використані джерела інформації:

  1. Борщ Л.М. Інвестування: теорія і практика / Л.М. Борщ, С.В. Герасимова. – К.: Знання, 2007. - 685 с.

  2. Данилишин Б.М. Інвестиційна політика в Україні:[монографія]/ Б.М.Данилишин, М.Х. Корецький, О.І.Дацій. – Донецьк: «Юго-Восток, Лтд», 2006. – 292 с.

  3. Єгоров А.І. Формування і реалізація інвестиційного потенціалу в перехідній економіці на основі фіскального регулювання: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. техн. наук: спец. 08.04.01 / А.І. Єгоров. – Х, 2002. – 18 с.

  4. Закон України “Про інноваційну діяльність”.// Верховна Рада України.- Офіц. вид. - К.: Парлам. вид-во,2002.- №36. – (Бібліотека офіційних видань).

  5. Механік О.В. Інновації, історія їх виникнення, суть та значення для підвищення конкурентоспроможності країни / О.В. Механік // Формування ринкових відносин в Україні: Збірник наукових праць. - 2006. № 2 (57). – С. 3 - 10.

  6. Ткачук В.Р. Організаційний механізм формування та нарощування інвестиційного потенціалу регіону: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук: спец. 08.00.05 / В.Р. Ткачук. – Полтава, 2008. – 19 с.


Рецензент: Дацій О.І., д. е. н., професор.

УДК 332.1(043.3) Ветвицький Д.О.,

здобувач,

Академія муніципального управління
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи