Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
Сторінка4/28
Дата30.10.2014
Розмір6.18 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

^ ДЕРЖАВНІ ЗАХОДИ ЩОДО ПРОТИДІЇ ПОШИРЕННЮ ПАНДЕМІЧНИХ ІНФЕКЦІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ
Анотацiя: У статті визначені поняття “епідемія” та “пандемія”, охарактеризовані найпоширеніші пандемічні інфекційні захворювання, визначено причини їх виникнення та поширення. Зазначено, що запобігання цим захворюванням та збереження здоров’я нації є ключовими факторами забезпечення національної безпеки країни. Запропоновано державні заходи щодо протидії поширенню цих захворювань.

Аннотация: В статье определены понятия “эпидемия” и “пандемия”, охарактеризованы самые распространенные пандемические инфекционные заболевания, определено причины их возникновения и распространения. Отмечено, что предотвращение этих заболеваний и сохранение здоровья нации является ключевыми факторами обеспечения национальной безопасности страны. Предложено государственные меры по противодействию распространению этих заболеваний.

Summary: In the article the categories “epidemics” and “pandemics” have been given, the most widely spread infection diseases have been characterized, the reasons of their appearing and widening have been given. It has been mentioned that prevention of these diseases and saving of the nation’s health are the key factors to provide the national safety of the country. The state actions to escape the widening of these diseases have been worked out.
Вступ. На теперішній час зрозуміло, що розвинене суспільство неможливо побудувати, якщо перманентно не дбати про здоров’я нації. Збереження здоров’я нації є стратегічним завданням державного управління, складовою національної безпеки країни. З іншого боку, в умовах зростаючих глобалізаційних процесів, прискорення пересування населення світу досить важким завданням є запобігти поширенню небезпечних інфекційних пандемічних захворювань в межах країни.

З огляду на вищезазначене, вважаємо за актуальне теоретично обґрунтувати державні заходи щодо протидії поширенню інфекційних захворювань, їх роль у забезпеченні національно безпеки.

^ Постановка завдання. Мета даної статті – визначити державні заходи щодо протидії поширенню пандемічних інфекційних захворювань для забезпечення національної безпеки. Для досягнення мети передбачено:

  • визначити поняття “епідемія”, “пандемія”, в загальних рисах охарактеризувати найпоширеніші пандемічні захворювання, причини їх виникнення та поширення;

  • запропонувати державні заходи щодо протидії поширенню інфекційних пандемічних захворювань для забезпечення національної безпеки країни.

Результати. Сучасний етап розвитку характеризується тим, що світове господарство все більше перетворюється на єдине ціле, в якому постійно діють різноманітні процеси. Це є об’єктивним явищем, яке носить системний характер, тобто охоплює абсолютно всі сфери життя суспільства. В результаті так званої глобалізації світ стає більш взаємопов’язаним та взаємозалежним. Відбувається безпрецедентне прискорення міграційних процесів, переміщення робочої сили між країнами та регіонами. Паралельно відбувається швидкий розвиток туристичної галузі, що також сприяє різноманітним міграціям. Все це є можливим завдяки науково-технічному прогресу, розвитку відповідної інфраструктури, в тому числі транспортної.

На жаль, дані процеси поряд з позитивними аспектами (міжнародне співробітництво, обмін передовим досвідом, прискорення поширення інновацій, зближення культур, тощо) не позбавлені ряду недоліків. До найсуттєвіших недоліків, на нашу думку, варто віднести прискорення поширення інфекційних захворювань у світовому масштабі, виникнення спочатку епідемій, а потім – пандемій, тобто епідемій, які носять глобальний характер. Епідемії та пандемії є небезпечними як для кожного окремого громадянина, так і для цілої країни, прямої загрозою її національній безпеці.

В таких умовах зростає роль та значення державного управління як гаранта національної безпеки. Загалом, державним механізмом гарантування національної безпеки є координація всіх державних та громадських інститутів з метою виявлення та усунення наявних та потенційних внутрішніх та зовнішніх загроз. Захист безпеки особистості, суспільства та держави здійснюється на основі вирішення стратегічних, тактичних та оперативних державних заходів в залежності від того, скільки є часу для попередження небезпеки. Державне управління у сфері національної безпеки характеризується двома ознаками: наявністю окремої особистості (з її правами та свободами) як особливого об’єкту національної безпеки та наявністю суспільства вцілому (з його матеріальними та духовними цінностями). Необхідно перманентно прагнути до завчасного попередження небезпеки, що дозволяє одночасно запобігти як власне певній небезпеці, так і непередбачуваним економічним витратам від неї.

Вчасно попередивши епідемію, держава виграє двояко: по-перше, досягаються соціальні цілі суспільства (впевненіше та безпечніше почувають себе громадяни), по-друге, досягаються економічні цілі (попереджуються вимушені простої та затримки у зв’язку із тимчасовою непрацездатністю частини населення). Зазначимо, що в макроекономічному масштабі збільшення кількості непрацездатних, або, навіть, тимчасово непрацездатних людей працездатного віку призводить до безповоротної втрати частини ВВП, пов’язане із тимчасовим зменшенням кількості працюючих. Окрім того, саме збільшення питомої ваги непрацездатного населення у загальній сукупності населення працездатного віку спричиняє додаткове соціальне навантаження на бюджет, оскільки виникає необхідність виплат по тимчасовій непрацездатності.

Отже, здоров’я нації на теперішній час є стратегічним об’єктом державного управління, складовою національної безпеки країни. Пріоритетною функцією державного управління є забезпечення виконання комплексу заходів щодо збереження здоров’я та запобігання масовим, насамперед інфекційним захворюванням, які у разі набуття некерованого перебігу здатні призвести до значних втрат трудового потенціалу нації через інвалідність та смертність населення. Варто зауважити, що поки що абсолютно зупинити виникнення інфекційних захворювань є неможливим, можна тільки дещо призупинити їх стрімке поширення.

Явища епідемій та пандемій є відомими людству досить давно. Епідемією називається захворюваність тією чи іншою інфекцією, коли ступінь її поширення перевищує зазвичай реєстрований в аналогічний період на даній території. Пандемія (від. гр. “пан” — все, “демос” — народ) — епідемія, що характеризується поширенням інфекційного захворювання на території усієї країни, територію сусідніх держав, а в окремих випадках і багатьох країн світу (наприклад, холера, чума, СНІД, грип). У минулому пандемічне поширення таких інфекційних захворювань як чума, холера, віспа, тиф були спустошливими: здатними забрати від 50 до 100 млн. людських життів по всьому світу. На початку ХХ століття у зв’язку з технічним прогресом (потяги, дирижаблі, швидкісні кораблі) дуже швидко по всій планеті розповсюдилася хвороба, відома як “іспанка”. Точна кількість жертв від неї остаточно не визначена, однак вона затьмарила за своїм масштабом кількість жертв від Першої світової війни. Скоріше за все, зазначена хвороба була грипом групи H1N1.

На теперішній час особливо загрозливими пандемічними інфекційними захворюваннями визнано СНІД, туберкульоз пташиний грип та грип А(H1N1). Зазначені інфекційні захворювання становлять глобальну небезпеку, однак між ними наявна суттєва різниця. СНІД та туберкульоз вважаються соціальними хворобами. Вони викликають перманентну турботу міжнародного співтовариства (є об’єктом постійного опікування Організації Об’єднаних націй), оскільки темпи їх поширення становлять реальну загрозу людському розвитку [4]. Варто зауважити, що рівень захворюваності на дані хвороби у розвинених країнах є значно нижчим, аніж у країнах, що розвиваються. Це пояснюється саме “соціальністю” цих хвороб, тим, що рівень життя, його якість та рівень культури населення розвинених країн є значно вищими, аніж аналогічні показники країн, що розвиваються.

Американський вчений Роббінс класифікував фактори, які суттєво впливають на здоров’я населення. До таких факторів відносяться спосіб життя (до 50 %), навколишнє середовище, біологічні та медичні фактори. Цікаво, що найсуттєвішим фактором є “спосіб життя”.

Спосіб життя як категорія включає в себе такі складові елементи як рівень життя (матеріальна забезпеченість в розрахунку на одну людину), якість життя (ступінь вибору життєзабезпечення відповідно до рівня життя окремих людей), стиль життя (індивідуальні особливості поведінки) та устрій життя (національні, соціокультурні, побутові звичаї).

Отже, пріоритетними державними заходами щодо попередження СНІДУ та туберкульозу є пропаганда здорового способу життя, покращення матеріального становища людей певної країни та удосконалення медичного забезпечення громадян. Завдяки цим заходам можна суттєво призупинити темпи поширення соціальних хвороб.

На відміну від СНІДУ та туберкульозу, грип не є соціальною хворобою. Грип є небезпечним для всіх соціальних прошарків населення, для населення всього світу. Поширюючись повітряно-крапельним шляхом, віруси грипу, по-перше, є надзвичайно контагіозними (заразними), по-друге, дуже швидко мутують (володіють здатністю до постійної антигенної видозміни), що сильно ускладнює завдання попередження грипу. В сучасних умовах пандемічне поширення грипу спричинено, в першу чергу, характером сучасних транспортних засобів, які забезпечують швидке переміщення населення та тісний контакт не тільки між сусідніми країнами, але між різними контентами. Інтенсифікація механізму передачі збудника призводить до зростання частоти та тяжкості епідемій, збільшення частоти мутацій вірусу грипу та одночасної циркуляції декількох його варіантів. Внаслідок інтенсивного зростання захворюваності населення формується колективний імунітет, після чого інтенсивність епідемічного процесу починає скорочуватись.

Варто зауважити, що власне грип не є небезпечною хворобою. Тільки у разі можливих різноманітних ускладнень (пневмоній, менінгітів, отитів, бронхітів тощо) виникають негативні наслідки, аж до смертельних випадків [3].

З огляду на вищезазначене, у плані попередження поширення пандемічних інфекційних захворювань необхідно розробити та застосовувати низку державних заходів щодо протидії цим захворюванням.

У період загострення епідеміологічної ситуації держава повинна діяти прямими методами державного впливу. Стандартними державними заходами в умовах епідемії грипу є контроль забезпечення необхідного температурного режиму у всіх установах та організаціях незалежно від форм власності, дитячих, освітніх, лікувально-профілактичних установах та закладах, житлових приміщеннях у транспорті; введення спеціального посиленого протиепідемічного режиму у місцях масового скупчення людей; контроль та виявлення випадків можливого завозу вірусу грипу з-за кордону в аеропортах та на вокзалах; проведення дезінфекцій на підприємствах та установах незалежно від форм власності; запровадження карантину у навчальних закладах всіх рівнів, вживання інших заходів протидії поширенню інфекції.

На нашу думку, на теперішній час варто скоординувати зусилля на проведенні запобіжних державних заходів щодо недопущення епідемій. Саме такий підхід дозволить зберегти здоров’я населення, з одного боку, та зекономити кошти, з іншого. Реалізувати це можна, коли ситуація по захворюваності є відносно спокійною, вживаючи непрямі методи державного впливу. На сьогодні профілактика більшості інфекційних хвороб перетворюється на одну з найважливіших функцій державного управління. Для цього важливо формувати у свідомості людей позитивне ставлення до запобіжних заходів щодо протидії поширенню інфекційних захворювань через засоби масової інформації та освітні заклади всіх рівнів: потрібно завчасно проводити роботу з засобами масової інформації щодо висвітлення питань профілактики грипу, різноманітними способами сприяти вакцинації населення. Важливою є організація перманентного контролю з боку установ системи охорони здоров’я, особливо за населенням, яке відноситься до групи ризику (діти, вагітні жінки, люди похилого віку).

Загалом, в Україні на теперішній час важливо сформувати в суспільній свідомості населення відповідальність за власне здоров’я, постійно відновлювати довіру до лікарів. Під час епідемій грипу варто спонукати людей дотримуватися рекомендацій традиційної медицини, що дозволить не допустити ускладнень. Для запобігання поширення захворювань на СНІД та туберкульоз потрібно постійно пропагувати здоровий спосіб життя серед населення, заохочувати до проведення регулярних медичних обстежень. Тільки в умовах панування ідеології суспільного здоров’я можливо забезпечити ефективність державних заходів щодо протидії інфекційним захворюванням.

Вище зазначалось, що ключовим фактором, який забезпечує ефективність державних заходів щодо протидії поширенню різноманітних інфекційних захворювань є доступність медичних послуг для населення. Соціальна функція державного управління реалізовується в повній мірі, тільки якщо кожний окремий член суспільства може бути у будь-який час забезпеченим доступними медичними послугами. Однак, нестабільність економічного розвитку України зумовлює певні труднощі щодо реалізації державної соціальної політики, зокрема у галузі охорони здоров’я. В Україні складно реалізуються державні соціальні гарантії у сфері охорони здоров’я не тільки через економічні чинники, але й через наявну кризу галузевого управління, яка поглиблюється. Саме довготривала криза галузевого управління та відсутність ефективних реформ у медичній сфері суттєво вплинули на формування негативних тенденцій в показниках здоров’я населення України.

Система охорони здоров’я є сферою, якій притаманна певна двоякість. З одного боку, охорона здоров’я є суспільним благом, а з другого – сферою послуг [1]. Якщо говорити про медичну допомогу, то тут діють державні соціальні механізми, а якщо про медичні послуги – ринкові. Згідно статті 49 Конституції України “охороно здоров’я забезпечується державним фінансуванням соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм”. В Конституції також зазначено, що держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності [2].

Отже, держава має зобов’язання перед населенням щодо надання медичної допомоги, причому безкоштовної. Разом з тим, на теперішній час наявні суттєві недоліки в управлінні державними та комунальними закладами охорони здоров’я. Недостатнє фінансування таких закладів (продовжує здійснюватись за залишковим принципом) гальмує модернізацію державних та комунальних закладів охорони здоров’я, а неадекватна оплата праці у цій сфері призвела до суттєвої тінізації доходів. Зазначені негативні явища викликали недовіру населення до державних та комунальних медичних закладів. Зросло значення приватної медицини, в тому числі страхової. В даному випадку йдеться уже не про надання медичної допомоги, а про надання платних медичних послуг, незалежно від того, хто за них сплачує чим сам пацієнт, чи організація, в якій він працює. Варто відмітити, що приватизація медичної сфери (виникнення платних клінік, поліклінік, пологових будинків, лабораторій) відповідає основним принципам розвитку ринкових відносин та може підвищити ефективність діяльності в даній сфері, прискорити її модернізацію завдяки виникненню конкурентних відносин між різними суб’єктами надання медичних послуг. Однак, в умовах соціально орієнтованої ринкової економіки по-перше, безкоштовна державна медична допомога повинна продовжувати існувати, оскільки це є складовою соціальної функції держави. По-друге приватне медичне обслуговування повинно підлягати постійному державному регулюванню: існувати тільки на основі виданих ліцензій, лікувати у відповідності до стандартів Всесвітньої організації охорони здоров’я та Міністерства охорони здоров’я України.

На наш погляд, на теперішній час настала об’єктивна необхідність масштабної приватизації медичної сфери. Державні інституції повинні забезпечувати загальну охорону громадського здоров’я, здійснювати санітарно-епідеміологічний контроль та надавати медичну допомогу соціально незахищеним верствам населення. Функція безпосереднього надання медичних послуг основній масі українців повинна виконуватись приватною медициною. Тільки у такому випадку можливо зробити дану сферу ефективнішою та відновити довіру до неї.
Висновки. Таким чином, поширення небезпечних пандемічних інфекційних захворювань є нагальною проблемою сучасного розвитку, спричиненою, в тому числі, пожвавленням міграційних процесів. Запобігти цим захворюванням та зберегти здоров’я нації є важливими завданнями державного управління, ключовими факторами забезпечення національної безпеки країни. Невиконання цих завдань призводить до часткової, неповної реалізації соціальної функції держави та значних економічних витрат, пов’язаних із тимчасовим збільшенням непрацездатного населення.

Державні заходи щодо запобіганню різним захворюванням можуть бути прямими і непрямими в залежності від епідеміологічної ситуації на певний період, а також від типу захворювань, їх тяжкості, перебігу, наслідків, способів передачі.

Поряд із організацією різноманітних лікувальних та профілактичних заходів важливим завданням держави на теперішній час є формування у суспільній свідомості відповідальності за власне здоров’я серед населення (ідеології суспільного здоров’я), пропагування здорового способу життя та відновлення довіри до лікарів.

В умовах ринкових відносин актуальним є проведення державних заходів щодо часткового реформування сфери охорони здоров’я, розвиток приватної, в тому числі страхової медицини. Це, в першу чергу, дозволить підвищити ефективність даної сфери, модернізувати її та запровадити адекватну оплату праці. Разом з тим, не можна повністю відмовлятися від безкоштовної державної медичної допомоги, оскільки це є складовою конституційно закріпленої соціальної функції держави.
^ Використані джерела інформації:

1. Карамишев Д.В. Перетворення в системі охорони здоров’я з позиції управлінця і громадянина / Д.В. Карамшев // “Медична газета “Здоров’я України”. – 2008 (серпень). – С. 66 – 67.

2. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

3. Покровский В.И Инфекционные болезни и эпидемиология: підруч [для вузов] / [В.И.Покровский, С.Г.Пак, Н.И. Брико, Б.К. Данилкин] // [2-е изд.]. – М.: ГЭОТАР-Медиа, 2007. – 816 с.

4. Хожило І.І. Виклики соціально небезпечних хвороб як сфера державно-управлінської діяльності // Державне управління: теорія і практика, 2006. – №1. – Режим доступу до журн.: www.academy.gov.ua
Рецензент: Корецький М.Х., д. держ. упр., професор.
УДК 323:338 Шубін С.,

канд. політ. наук, докторант Інституту

проблем державного управління та місцевого

самоврядування Національної академії державного

управління при Президентові України

Бенюх Н.,

канд. фарм. наук, доцент,

заступник директора-начальник Центра

з питань європейської та євроатлантичної

інтеграції України Інституту проблем

державного управління та місцевого самоврядування

Національної академії державного

управління при Президентові України
^ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА СФЕРА: ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Анотація: Стаття присвячена проблемам формування громадянського суспільства в Україні та питанням, що гальмують його становлення в соціально-економічній сфері.

Аннотация: Стаття посвящена проблемам создания гражданского общества в Украине, а также вопросам его становления на уровне социально - экономической области.

Summary:The Article is denoted problem of the shaping civil society in Ukraine, and illumination of the questions, which disturb its formation in social-economic sphere.
^ Постановка проблеми. Однією з найважливіших проблем формування соціально орієнтованої держави в контексті євроінтеграційних процесів в Україні є не вирішення питання розвитку демократичних інститутів для розбудови громадянського суспільства. Держава, в цьому процесі, повинна насамперед закласти основи в соціально-економічній сфері, стати партнером вільних економічних асоціацій, створити умови для виникнення та становлення широкого шару середнього классу- представників середнього та малого бізнесу, при цьому взяти курс на створення держави загального добробуту та здорової нації.

^ Аналіз досліджень, в яких започатковано розв'язання даної проблеми. Формування громадянського суспільства як наукова проблема розглядалася насамперед «батьками-засновниками» теорії громадянського суспільства Дж. Локка [1] та Ш. Л. Монтеск’є [2-5]. У подальшому питанням практичного втілення у життя цього феномену, присвячені праці Ж.-Ж. Руссо [6;7], Ж. Бодена [8], Т. Пейна [9], Ж. Сисмонді [10], А. Токвіля [11], Дж. Мілля [12], І. Бентама [13], Л. фон Штейна [14].

На сучасному етапі історичного розвитку, питання, пов’язані з розбудовою розвиненого громадянського суспільства в контексті соціально-економічного розвитку висвітлювалися в роботах як зарубіжних науковців: Ю. Габермаса [16;17], K. Шваба [18] С. Перегудова [15], та інших, так і вітчизняних вчених: Г. Щедрової [19], A. Koлодія [20], C. Kириченка [21], O. Mихайловської [22] тощо.

Виділення невирішоної частини загальної проблеми. Найважливішою частиною невирішоної проблеми, пов’язаною з формуванням інститутів громадянського суспільства в Україні, є становлення соціально-економічної сфери за ринковими принципами. Нажаль, за всі роки незалежного існування нашої держави, так і нестворені належні умови, які сприяли б народженню середнього класу власників, а Україна поки, що не стала соціально орієнтованою країною в європейському розумінні. Тому, на теоретичному рівні сьогодні необхідно ретельно вивчати досвід цивілізованих держав Європи та Північної Америки, та адаптувати його у практичне життя в Україні з метою реалізації зовнішньополітичних устремлінь щодо приєднання України до загальноєвропейських соціальних цінностей.

^ Формування мети статті. Метою даної статті є розкриття сутності складнощів, що гальмують формування громадянського суспільства в Україні на рівні соціально-економічної сфери.

^ Виклад основного матеріалу. Окрім питань, пов’язаних з вирішенням політико-правових колізій в розбудові демократії в Україні, важливою проблемою, є формування, як передумови, соціально-економічної сфери та формування інститутів громадянського суспільства.

Автономія суспільства – важливий елемент громадянського суспільства, а це означає автономію різних соціальних сфер і асоціацій – економіки, профспілок, університетів, ЗМІ, науки, об’єднань громадян і окремих професій, церкви. Роль держави, щодо взаємовідносин цих суспільних агентів, полягає у встановленні найширших рамок у вигляді законів, що регулюють їхню діяльність, правил, яких повинні додержуватися всі, щоб не ставити під загрозу такі ж права і свободи інших членів суспільства. Економічний, соціальний і культурний плюралізм, що є фундаментом громадянського суспільства, встановлюється на основі автономії суспільних факторів, прав і свобод людини і громадянина.

Автономія різних соціальних сфер суспільства дозволяє їм само організовуватися у відповідні асоціації, демократичне внутрішнє життя яких має важливе значення для громадянського суспільства.

Основними контрагентами держави з представництва організованих громадянських інтересів повинні бути саме незалежні добровільні громадянські асоціації, вільні від як політичної, так від економічної конкуренції. Мова йде про ініціативних, самодіяльних, самокерованих об’єднаннях громадян, єдиний інтерес яких не пов’язаний ані з отриманням прибутку, ані з завоюванням влади, а направлений на спільне вирішення загальних проблем, захист загальних інтересів, що ніяк не загрожують інтересам інших людей.

Саме самодіяльні громадянські асоціації, якими б різноманітними не були їх інтереси, є центральним, головним інститутом громадянського суспільства, оскільки саме навколо них проходить реальне повсякденне життя. Саме ці інтереси, якщо вони мають масовий характер, зачіпають значну кількість людей і, відповідно, мають значення для розвитку суспільства в цілому, повинні знайти канони свого визначення і представництва на державному рівні, якщо не можуть бути вирішені силами самих об’єднань громадян.

Суспільні організації, як правило, відкриті для спілкування з владою і зацікавлені у співпраці, оскільки безліч питань, що складають мету їх об’єднання, їх статутні завдання в галузі захисту прав споживачів, освіти, охорони здоров’я, працевлаштування матерів із хворими дітьми, організації робочих місць для інвалідів, прийняття екстрених природоохоронних заходів неможливо вирішити без участі держави.

Пошук розуміння і підтримки з боку держави у вирішенні цих питань і є та функція представництва суспільних інтересів, яку повинні виконувати інститути громадянського суспільства, а оскільки кожне суспільне об’єднання не тільки працює в конкретній соціальній сфері, але й має мандат представництва від тих людей, інтереси яких воно захищає, таке об’єднання виступає і як організаційна ланка, і як функціональний представник цієї групи інтересів перед обличчям влади.

На відміну від політичних партій “групи інтересів” не ставлять своєю метою оволодіння державною владою для управління справами всього суспільства. Значну частину своїх завдань вони вирішують, як правило, поза державою і державною владою, на суспільному рівні. Становище, однак, змінюється, як тільки групи інтересів (профспілки, підприємницькі, фермерські організації, екологісти, споживачі, феміністські організації, об’єднання прибічників миру, деякі молодіжні рухи і організації тощо) починають вторгнення у сферу державної влади, або законодавчої, або виконавчої її гілок. Будь-яка спроба змінити закон або ж добитися тих чи інших рішень від державної адміністрації (у тому числі і безпосередньо беручи участь в їх виробленні) надає їх діям чіткого політичного характеру, а їх самих робить суб’єктом політичних стосунків. А оскільки така взаємодія досить регулярна, то це визначає політичну роль таких об’єднань та політичні аспекти їхньої діяльності. Притому, що переважна більшість (на відміну від феміністських організацій і об’єднань прибічників миру, що споконвіку виступають як об’єкти політики) об’єднань за інтересами є не політичними, а велика їхня кількість на початку взагалі не виходить на рівень політики, навіть місцевої.

Потрібно відзначити, що одним із ключових контрагентів громадянського суспільства в просторі публічної політики є бізнес. Перш за все це стосується крупних корпорацій, роль яких в економіці і в політиці постійно зростає. Таке зростання впливу обумовлює прагнення до монополізму. Крупне виробництво витримує конкуренцію не за рахунок економії на заробітній платі, а за рахунок зростання продуктивності праці внаслідок його технологічного вдосконалення. Витіснення конкурентів, особливо з числа дрібних підприємців і представників так званого середнього бізнесу, які є базовою основою громадянського суспільства, за допомогою використання продуктивніших і потужніших агрегатів є лише засіб для досягнення іншої мети – встановлення контролю над ринком. Монополія здатна нав’язати свої умови і постачальникам, і споживачам її продукції. Фактично монополізм направлений на обмеження ринкової свободи: для одних він обмежує доступ до ресурсів, енергії, фінансів, для інших – до товарів, точніше – вибору цих товарів за якістю і за цінами. Іншими словами, монополія містить в собі владу над людьми і ця влада витікає з об’єктивних тенденцій розвитку самого виробництва.

Це входить у протиріччя з основоположними принципами ліберально-демократичної теорії та індивідуалістичною традицією, нерозривно пов’язаною з ідеєю свободи вибору. Індивідуалізм, заснований на ототожненні особистої свободи і приватної власності, став могутньою стимулюючою силою розвитку продуктивних сил, суспільного розвитку і формування політичної демократії. Не може бути свободи окремого індивіда там, де немає різноманітності, різноманіття джерел життєзабезпечення і свободи економічного вибору. Такий вибір може бути забезпечений перш за все обмеженням одержавлення засобів виробництва, демонополізацією ринку і всієї економічної сфери, при збереженні в тих або інших масштабах і формах приватної власності, що характерний для всіх етапів розвитку капіталістичних країн з ліберально-демократичними режимами. Втіленням індивідуалізму і права приватної власності в економічній сфері є принципи вільного ринку (сировини, товарів і послуг, капіталу і робочої сили) і вільної конкуренції, реалізація яких забезпечила екстенсивне і інтенсивне зростання продуктивних сил.

Якщо глибше досліджувати феномен монополізму, то слід зазначити, що природа монополізму, як закладеного в людях прагнення обмежити свободу інших людей, виявляється не лише в пов’язаній з капіталом сфері економіки, вона ж чітко позначена і на іншій стороні класового протистояння – на стороні праці. Профспілкові об’єднання прагнуть контролювати пропозицію праці і диктувати наймачам свої умови, включаючи ціну товару “робоча сила”. Отже, монополізму з боку попиту на працю відповідають монополізмом з боку його пропозиції. Монополістичні профспілки кваліфікованих робітників виштовхують на узбіччя суспільного життя прошарки і групи, які не входять до сфери їх інтересів. У 30-і роки ХХ століття це були некваліфіковані працівники, особи вільних професій, дрібна буржуазія. Багато хто з них терпів життєву поразку і йшов на дно. Нездатність даних прошарків протистояти натиску добре організованих груп викликало з їх боку протест, ставши однією з передумов масового фашистського руху.

Монополізмом є також прояв глибшого і важливішого факту, що характеризує стан даного суспільства, – відсутність між людьми, що живуть у даному суспільстві, громадянської згоди.

Відсутність у суспільстві згоди породжує прагнення окремих груп до захвату влади над іншими групами і навіть над більшістю. У такому разі влада виступає як інстинктивна мета, про яку не доводиться спеціально домовлятися. Ця інстинктивність, імпульсивність, ірраціональність потягу до влади не демонструє цілком зміст даного процесу, бо в ньому можуть знаходити своє втілення сповна раціональні і навіть піднесені цілі. Йдеться про суспільні демократичні цінності, перш за все про свободу і рівність, оскільки братство представляє не стільки кінцеву, артикульовану етичну цінність, а швидше переживання почуття близькості з іншими людьми, солідарності, комунікації між свідомістю і таке інше.

Отже, свобода і рівність самі по собі не визначають прагнення людей до влади, але пов’язані і такі, що виявилися в колізії один з одним, вони можуть викликати в суспільстві стан загальної незгоди і навіть конфлікту. Внесення цих цінностей до суспільного життя та їх кореляція складають зміст демократичного процесу. Самостійно, на основі власного історичного досвіду до демократії прийшло не таке вже велике число суспільств. Такий шлях розвитку, при якому суспільство самостійно прийшло до визнання демократичних цінностей, можна назвати ендогенним. Україна розвивалася іншим, екзогенним шляхом, імперативи і стимул-реакції до модернізації економіки і соціальних структур і інститутів прийшли сюди ззовні.

Таким чином, в центрі проблеми монополізму лежать не технологічні, фінансові і інші не виробничі чинники, а соціально історичні умови існування даного народу, що і визначає стосунки між народом і владою. Тому в Україні зростає усвідомлення народом необхідності розділення влади і власності, політики і бізнесу. Спроби розірвати цей зв’язок природно сприятиме на становлення інститутів громадянського суспільства в Україні.

На цей процес впливає і діяльність крупного бізнесу, який за зразком Західної Європи і США все більше залучається до тісних відносин з організаціями громадянського суспільства. При цьому йдеться не просто про розширення взаємодії між даними суб’єктами, але про їх взаємопроникнення, що в умовах України сприятиме корпорації у сфері політики та соціального життя

Далеко не в останню чергу таке взаємопроникнення обумовлено підвищенням значущості людського капіталу і зв’язаними з цим змінами в соціально-трудових стосунках. Саме з даними змінами і пов’язана формування принципово нової концепції стосунків корпоративного бізнесу і громадянського суспільства, відомого як “корпоративне громадянство”.

Російський дослідник громадянського суспільства С. Перегудов відзначає, що корпоративне громадянство будується не стільки на добродійності або допомозі тим, хто цього потребує, виходячи з доктрини соціальної відповідальності бізнесу 1990-х років, яка сьогодні пропагується засновником форуму в Давосі (Швейцарія) К.Швабом [18], скільки на розвитку конструктивних стосунків з так званими стейкхолдерами (stakeholders), тобто з громадянами, співтовариствами і організаціями, в тій або іншій мірі причетними до діяльності корпорацій. Поряд із персоналом компаній і акціонерами до стейкхолдерів прийнято включати місцеві співтовариства, НКО (некомерційні організації) і органи влади, з якими корпорація стикається в ході вирішення своїх виробничих, комерційних і політичних завдань. Намагаючись стати “гарним громадянином”, корпорації, що взяли на озброєння дану концепцію, фактично прагнуть адаптації в громадянському суспільстві. Обов’язковою умовою руху в цьому напрямі є розмитість меж між внутрішніми і зовнішніми стейкхолдерами та налагодження стосунків з ними за одними й тими ж – “громадянськими” – принципами [15, с. 141].

Важливо, що в характері і спрямованості “громадянської” активності корпоративного бізнесу різних країн є істотні відмінності. Так, якщо європейські компанії роблять упор на вибудовування партнерських стосунків із стейкхолдерами, то американські, будучи безумовними лідерами у сфері освітньо-технологічного спонсорства, нерідко схильні приносити свої стосунки з профспілками в жертву жорсткій боротьбі за зниження витрат виробництва. У будь-якому випадку, на думку С. Перегудова, на сьогоднішній день європейські корпорації набагато ближчі до моделі “компанії учасників” (stakeholders company), ніж американські [15, с. 142].

Очевидно, далеко не всі стосунки корпорацій з НКО, місцевими співтовариствами іншими групами інтересів піднімаються на соціально-політичний рівень. Але якщо розглядати такі стосунки в сукупності, то можна констатувати, що вони складають важливу частину того соціально-політичного поля, в якому розвивається як демократія участі, так і демократичний процес в цілому.

Що стосується України, то зміцнення даного вектора еволюції суспільних стосунків, зміни у ставленні крупного українського бізнесу до проблем суспільства, а, відповідно громадської думки до представників корпорацій, веде до співпраці між інститутами громадянського суспільства і фінансово-промисловими групами, до розширення поля публічної політики. Тоді “соціальне” буде плавно і непомітно перетікати в “політичне”, отже одне буде збагачувати інше. Якщо ж цього відбуватися не буде, то поле публічної політики, сфера діяльності інститутів громадянського суспільства безумовно почне звужуватися, а політична система стане ригідною і замкнутою на себе.

У цьому контексті набуває важливого значення доктрина соціальної відповідальності бізнесу, яка передбачає участь бізнес-структур у вирішенні соціальних проблем, що знаходяться поза сферою їх безпосередньої спеціалізації. Відповідно до даної доктрини бізнес повинен інформувати громадянське суспільство про свої дії і бути відкритим для сприйняття запитів з його боку. При цьому діяльність, пов’язана з реалізацією таких запитів, не є філантропічною: її витрати включаються у вартість продукції і оплачуються споживачами. Таким чином, йдеться про розширення спектру послуг, що надаються приватним сектором за “прийнятною для суспільства” ціною.

Ключовими напрямами соціально відповідальної діяльності, що відображають зміни ставлення бізнесу до регулювання економічних процесів, виступають охорона довкілля, охорона здоров’я, облік інтересів споживачів і адаптація кадрової політики до гуманітарних цінностей громадянського суспільства (найом на роботу представників меншин, інвалідів, іммігрантів та ін.). Через аналогічні причини в інформації, що надається комерційними ЗМІ, все більше посідають проблеми, які знаходяться в центрі уваги громадянського суспільства. Більш того, формується система суспільного моніторингу з боку представників громадянського суспільства за діяльністю, з одного боку, державних органів і, з іншою крупного капіталу. ЗМІ стають потужним каталізатором загальнонаціонального ефекту діяльності громадянського суспільства.

Все це сприятиме синтезу певних ідей та інститутів лібералізму з певними традиційними вимогами соціалізму, що забезпечуватимуть функціонування правової держави, мінімальними елементами, якої є - певна ступінь соціальної рівності, фізичного здоров’я, солідарності, суспільної турботи про слабких і підтримка талановитих тощо. Структури і інститути громадянського суспільства беруть участь і в складнішій системі стосунків, зазвичай іменованою системою нового соціального партнерства або новим трипартизмом. На відміну від традиційного трипартизму, в рамках якого бізнес, держава і профспілки погоджували свої позиції і виробляли рішення в області соціальної і економічної політики, нове соціальне партнерство передбачає представництво широкого спектру організацій, що виступають від імені всього суспільства. Важливою особливістю нового трипартизму є те, що він функціонує і на муніципальному, і на галузевому, і на загальнодержавному рівнях. Тісна і здебільшого конструктивна взаємодія партнерів веде до “економії” суспільної енергії і раціональнішого її витрачання, що позитивним чином позначається на загальному соціально-політичному кліматі та економіці відповідних країн.

За досвідом країн Заходу, перш за все членів Європейського Союзу, США, Канади, Австралії, інших економічно розвинених держав світу, в яких існує розгалужена мережа інститутів громадянського суспільства бізнес ставав партнером всього суспільства не одразу. Адже основу громадянського суспільства, яке і переконало власників крупного і середнього бізнесу в партнерських стосунках, складають представники так званого середнього класу, членами якого у розвинених країнах є більше половини населення.

Якщо в період формування громадянського суспільства на Заході в кінці XVII – початку XIX століть соціальну основу його складали вільні дрібні приватні власники, то в 60-70-х роках XX століття сформувалася складніша система організацій громадянського суспільства. Але його соціальною основою вже стали особи, що посіли місце колишніх середніх класів: фермерів, дрібних торговців, ремісників, осіб вільних професій, сім’ї найнятих робітників, що сприйняли цілий ряд елементів духовної спадщини громадянського суспільства «батьків-засновників». Також змінився і економічний стан значної частини інтелігенції, яка стала лідируючою в цьому громадянському суспільстві, економічною основою якого стала робота по найму.

Українські реалії сьогодення в питанні партнерських стосунків бізнесу і суспільства поки що відрізняються від розвинених країн Заходу. Проведена приватизація, роздержавлення промислових підприємств першої половини 90-х років XX століття не призвели до виникнення і зростання середнього класу в Україні, а сприяли, по-перше, появі олігархічних кланів, а, по-друге, масовому зубожінню широких верств населення. У таких соціально-економічних умовах не могло народитися розвинене громадянське суспільство, яке б мало широку опору в середовищі представників заможних прошарків. Українське сегреговане біполярне суспільство в цих обставинах вимушене шукати вихід з цього положення в інших формах розв’язання проблем, пов’язаних з виживанням і існуванням, зокрема, в пошуку заробітку за кордонами України значного числа заповзятливої і висококваліфікованої частини населення, яка й могла б скласти основу інститутів громадянського суспільства.

Крім того, представники олігархічних кругів, представники крупного бізнесу, опасаючись за збереження своїх капіталів, вивезли з України значні фінансові ресурси, тим самим позбавивши перспективи швидкого економічного зростання різні галузі народного господарства та виведення української економіки із стагнації і перманентних криз. Не модернізовані українські великі підприємства не складають гідної конкуренції аналогічним підприємствам розвинених країн. Що підтверджується в Україні зменшенням заробітної платні найнятим робітникам, як важливої складової конкурентоспроможності. Нерозвинений внутрішній ринок, експортна орієнтація економіки ставить у залежність українські підприємства від кон’юнктури світового ринку, що, подекуди, обертається банкрутством цих підприємств і масовим безробіттям.

Відсутність у державі єдиної, продуманої, науково обґрунтованої соціально-економічної політики також не сприяє створенню економічних основ громадянського суспільства, зростанню в кількісному і якісному плані середнього класу. Декларативність політичних заяв щодо формування в Україні громадянського суспільства, відсутність загальнодержавної і регіональної стратегій,спрямованих на збільшення прошарку заможних громадян України, негативно позначається на всьому процесі формування інститутів громадянського суспільства. Адже, особливу роль в економіці держави з розвиненими інститутами громадянського суспільства відіграють представники малого бізнесу. Саме в їх середовищі формується яскраво виражений індивідуалізм, гнучкість мислення, ініціативність і заповзятливість. Вони як правило і стають оплотом ліберальних традицій, що народжуються, носіями ідей вільної ринкової конкуренції, активістами в боротьбі проти монополізації секторів економіки.

Все це призводить до того, що ні крупний, ні середній, ні малий бізнес не відчувають потреби в соціальному партнерстві і свою відповідальність перед суспільством у справі підвищення якості життя населення і створення клімату соціальної згоди в Україні.

^ Висновки і перспективи подальших досліджень. Актуальним завданням для держави у справі формування громадянського суспільства в Україні є насамперед удосконалення законодавчої бази, пов’язаної з розвитком малого бізнесу і приватного підприємництва що сприятиме результативній діяльності цього сегменту економіки країни. А також, розбудові демократичної держави, досягненню загальносуспільного консенсусу (згідно із західноєвропейською теорією плюралізму, що ґрунтується на загальному консенсусі і партнерстві конкуруючих соціальних груп) шляхом врахування і координації безлічі інтересів різних груп населення, зняття або пом’якшення протиріч, пошук громадянської згоди, скерованої на інтегрування суспільства.

Лише за таких умов держава буде не колективним співтовариством людей, в якому розчинена індивідуальність, а співтовариство вільних індивідів, що об’єднуються на солідарній основі.
Використані джерела інформації:

  1. Локк Дж. Два трактата о правлении. Сочинения: в 3 т.: Пер. С англ. И лат. Т. 3/ Ред. и сост., авт. примеч. А. Л. Субботин./ Джон Локк.- М.: Мысль, 1998.- 668 с.

  2. Монтескье Ш. О существе законов. Ч. 1./ Шарль Монтескье.- М.: Издал Василий Сопиков, 1809.- 310 с.

  3. Монтескье Ш. О существе законов. Ч. 2./ Шарль Монтескье.- М.: Издал Василий Сопиков, 1810.- 336 с.

  4. Монтескье Ш. О существе законов. Ч. 3./ Шарль Монтескье.- М.: Издал Василий Сопиков, 1809.- 394 с.

  5. Монтескье Ш. О существе законов. Ч. 4./ Шарль Монтескье.- М.: Издал Василий Сопиков, 1814.- 358 с.

  6. Руссо Ж.-Ж. Рассуждение о происхождении и основаниях неравенства между людьми/ Пер. с фр. Н. С. Южакова; Под ред. С. Н. Южакова/ Жан-Жак Руссо. - СПб.: Тип.-литогр. А. Э. Винеке, 1907.- 166 с.

  7. Руссо Ж.-Ж. Избранные сочиненияё В 3-х т. Пер. с фр. Сост. и вступит. Статья И. Е. Верцмана; Т. 1. Коммент. В. Я. Бахмутского и М. Г. Харлапа/ Жан-Жак Руссо. –М.: Гослитиздат, 1961. -851 с.

  8. Боден Ж. Метод легкого познания истории / Пер. М. С. Бобковой. / Ж. Боден. – М.: Наука, 2000. – 412 с.

  9. Пейн Т. Избранные сочинения. / Томас Пейн. - М.: Изд. АН СССР, 1959.- 420 с.

  10. Сисмонди Ж. Новые начала политической экономии / Пер. Б. О. Эфруси. / Жан Сисмонди. – М.: Т-во тип. А. И. Мамонтова; Изд. К. Т. Солдатенкова, 1897. – 292 с.

  11. Токвіль А. Про демократію в Америці: У 2-х томах: Перекл. з фр. Г. Філіпчука та М. Москаленка. Передмова Андре Жардена./ Алексис Токвіль. – К.: Видавничий дім «Всесвит», 1999. – 590 с.

  12. Милль Дж. Основы политической экономии : Пер с англ. / Общ. ред. А. Г. Милейковского. / Джон Милль. – М.: Прогресс, 1980. – 494 с.

  13. Бентам И. Введение в основания нравственности и законодательства. / Иеремия Бентам. – М.: Росс-пэн, 1998. – 415 с.

  14. Штейн Л. Социальный вопрос с философской точки зрения: Лекции об общественной философии и её истории / Пер. с нем. П. Николаева. / Людвиг Штейн. – М.: Изд. К. Т. Солдатенкова; Тип.-лит. В. Рихтер, 1899.- 708 с.

  15. Перегудов С. П. Гражданское общество как субъект публичной политики / 16.Сергей Перегудов. // Политические исследования. – 2006. - №2. – С. 139-150.

  16. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью / Юрген Хабермас. – М.,1995. – 86 с.

  17. Габермас Ю. Структурні перетворення в сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство / Пер. з нім. / Юрген Габермас. – Львів. 2000. – 244 с.

  18. Шваб К. Дело в ответственности. И не только за собственный бизнес / К. Шваб. // Зеркало недели. – 2005. - №25. – С. 12.

  19. Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян: Монографія. / Г. Щедрова. – К.: Ісідо, 1994. – 112 с.

  20. Колодій А. Перешкоди на шляху інституалізації громадянського суспільства в Україні / Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю. – 30 травня 2001 р. Київ, Українська Академія державного управління при Президентові України. – Т. 1-3. /А. Колодій. – К., 2001. – 276 с.

  21. Кириченко С. О. Шляхи формування громадянського суспільства і правової держави. / С. Кириченко. – К.: Логос, 1999. – 88 с.

  22. Михайловська О. Держава і розвиток інститутів громадянського суспільства. / О. Михайловська. // Політичний менеджмент. – 2005. №3(12). – С. 108-114.


Рецензент: Семенченко А.І., д. держ. упр., с. н. с.


УДК 35:330.322 Бова Т.В.,

к.е.н., доц., докторант,

Донецький державний університет управління
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи