Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
Сторінка8/28
Дата30.10.2014
Розмір6.18 Mb.
ТипПротокол
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

^ ДЕРЖАВНО-АДМІНІСТРАТИВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ ЯК СКЛАДОВА МАРКЕТИНГОВОЇ ПАРАДИГМИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Анотація. Досліджено концептуальні засади державно-адміністративного менеджменту. Обгрунтовано необхідність використання державно-адміністративного менеджменту для розробки маркетингової парадигми державного управління.

^ Ключові слова: маркетинг, державне управління, державно-адміністративний менеджмент

Аннотация. Исследованы концептуальные основания государственно-административного менеджмента. Обоснована необходимость использования государственно-административного менеджмента для разработки маркетинговой парадигмы государственного управления.

^ Ключевые слова: маркетинг, государственное управление, государственно-административный менеджмент.

Summari. The conceptual bases of public-administration management are investigated. The necessity of using of public-administration management for elaboration of marketing paradigm of public administration is proved.

^ Key worlds: marketing, public administration, public-administration management.

Постановка проблеми. Хоча маркетинг як інтегративний соціальний феномен проявляється у різноманітних соціальних формах, для державного управління найбільше значення має його управлінський зміст. Державний маркетинг розвивається передусім як управлінська парадигма діяльності органів державної влади в умовах становлення ринкового суспільства. Загальним концептуальним та соціальним фоном цього процесу є глибинні сутнісні зміни у самому державному управлінні, пов’язані з взаємопроникненням політико-адміністративних та ринкових процесів управління в контексті формування інформаційного суспільства та становлення демократичних засад державного устрою в Україні.

^ Стан розробленості проблеми. Проблеми адміністративного менеджменту у контексті проблем державного управління досліджуються у роботах Д.Бодді, В.Граждана, А.Фомічова, В.Щербаня та інших вітчизняних і зарубіжних вчених. У межах існуючих наукових розвідок обґрунтовано прямий зв’язок адміністративного менеджменту та інноваційних змін у сучасному державному управлінні. Однак маркетинговий контекст застосування адміністративного менеджменту у процесі ринкової адаптації державного управління залишається звичайно поза увагою дослідників.

^ Мета дослідження. Обгрунтування необхідності включення державно-адміністративного менеджменту до засад маркетингової парадигми державного управління.

^ Виклад основного матеріалу. Трансформація державного управління обумовлена змінами у формах діяльності українського суспільства, які відбуваються в процесі його соціальної модернізації. Її природа випливає з фундаментальних характеристик самого державного управління, в якому концентрується організаційна та керівна функція соціальної системи [9]. По-перше, державне управління є свого роду діяльністю над діяльністю, оскільки своєю метою має організацію усіх напрямків життєдіяльності суспільства. Відтак саме державне управління здійснює основну конструктивну роботу стосовно діяльності інших структурних елементів суспільства, задає їм цілі та завдання. По-друге, основним реальним об’єктом державного управління є люди як носії тих чи інших соціальних функцій, відносин, ідей тощо. Тому управлінські зміни мають носити соціально-змістовний, а не структурно-формальний характер, оскільки в іншому разі вони не будуть синхронізовані зі змінами в соціальному середовищі, які продукуються новими соціокультурними патернами індивідуального чи групового характеру. По-третє, державне управління має динамічний характер, оскільки націлене на регулювання змін у діяльності соціальних суб’єктів, спрямування, коригування, координацію траєкторій руху соціальних суб’єктів у системі соціальних відносин суспільства, що трансформується [11, С.13, 30, 33].

З цього випливає проективно-системоутворююча функція державного управління стосовно інших модернізаційних процесів. Описані вище сутнісні характеристики державного управління визначають соціальні та когнітивні засади функціонування його механізмів у суспільстві, що трансформується, а також у ринковому суспільстві. Традиційно будь-які форми управлінської діяльності у вітчизняній науці аналізувалися в межах природничо-натуралістичних підходів, де основна увага концентрувалася на загальних закономірностях управлінських процесів з виходом на кібернетичні моделі управлінських систем та зв’язках управління з соціальною диференціацією суспільства в контексті теорії класової боротьби. Відповідно в центрі уваги теорії державного управління знаходилися загальні проблеми, аналізувалася не діяльність управління, а самі процеси безвідносно до людської діяльності. Проблема ефективних механізмів управління, виходячи з інтересів не лише суб’єкта, а і його об’єктів, взагалі не ставилася, оскільки за межами теоретичного розгляду залишалися такі аспекти державного управління, як соціально орієнтоване цілепокладання, функціональна диференціація між управляючою і керованою системами, механізми зворотного зв’язку між державним управлінням та громадянським суспільством тощо.

Тому в сучасних умовах, використовуючи позитивний світовий досвід, вітчизняне державне управління починає переорієнтовуватися на іншу парадигму дослідження та функціонування своїх механізмів – теорію менеджменту. В інтерпретації вказаної теорії управління носить діяльнісний характер, прямо пов’язане з особистісним та соціокультурним контекстом управлінської діяльності і на практичному рівні орієнтоване на конкретні механізми прийняття і реалізації управлінських рішень. Діяльнісний підхід у теорії менеджменту дає можливість вибудувати не абстрактну, а працюючу систему соціальної детермінації механізмів державного управління. В її основі – соціальне середовище управлінської діяльності, з якої випливає функціональний імператив управління, на базі якого формуються державна політика, система цілей та цілепокладання, управлінська стратегія. Концептуальний синтез усіх вказаних компонентів дає спосіб управління, що є безпосереднім фундаментом розробки проблематики механізмів управління. Слід підкреслити, що адекватність цих механізмів соціокультурному середовищу забезпечується теорією державного управління, яка на основі національних традицій обгрунтовує напрямки матеріалізації управлінських ідей у стратегії, управлінські структури і зміст стратегічного планування [3, С.8].

Сучасна теорія менеджменту претендує на створення загальної теорії будь-якої управлінської діяльності. Дослідники обгрунтовують, що як загальнолюдська діяльність менеджмент може розповсюджуватися і на громадську, і на сімейну, і на ділову сфери. Сам індивід управляє своєю роботою, беручи на себе відповідальність за мету, виконання та результат. У цьому відношенні „менеджмент – це вираз людської сили, можливість активно формувати світ та управляти ним, а не просто реакція на його прояви” [15, Р.2]. Фактично сучасний менеджмент як соціальний феномен у своїй широкій інтерпретації ототожнюється з активно-цілепокладальною стороною будь-якої діяльності. „Менеджмент як загальна людська діяльність припускає прийняття індивідом відповідальності за свою діяльність та свідомі зусилля, спрямовані на досягнення певного результату” [1, С.21].

Як загальноуправлінський процес менеджмент включає в себе основні структурні компоненти будь-якої свідомо керованої діяльності: рішення про постановку мети та планування діяльності для її досягнення; розподіл часу і дій, необхідних для вирішення завдання; мотивацію та спонукання до дії; координацію окремих взаємопов’язаних дій і здійснення контролю над тим, що зроблено, для співставлення з початковими планами. Як такий менеджмент – обов’язковий компонент більшості видів продуктивної діяльності людини.

Як специфічна управлінська діяльність менеджмент є сукупністю трьох широких областей праці – блоків змісту, процесу та контролю. Блок змісту включає незалежні завдання управління, що створюють широке коло цілепокладання праці, а також прийняття управлінських рішень та стимулювання до дій (тобто – що робить менеджер). Блок процесів – як здійснюється управління. В процесі управління формуються різні культурні стилі організації, основа процесу управління – зацікавлені в діяльності групи, а також комунікації. Блок контролю – співставлення результатів з завданнями та внесення змін, навчання працівників, протистояння у питаннях прерогатив контролю (соціально-технічне).

Широкий управлінський зміст менеджменту робить його застосовним для використання у будь-якій сфері державного управління в якості теорії та практичного інструменту [13, С. 29-30]. Відповідно в залежності від потреб менеджмент може використовуватися для аналізу цілеспрямованого, планомірного впливу на об’єкт управління з боку органів державної влади; для організації в межах системи державного управління планування, організації, регулювання, мотивації, контроль та облік; для оптимізації структури органів державного управління через поєднання основних взаємозалежних елементів (люди, інформація, організація); як методологія вивчення проблем державного управління тощо.

Проте, з іншого боку, широке окреслення предметності менеджменту робить неможливим формування єдиного концептуального визначення цього феномену. Сотні визначень менеджменту варіюють в надзвичайно широких межах. Найбільш загальні визначення ототожнюють менеджмент з управлінням в соціально-економічних системах [7, С.329] чи умінням добиватися поставлених цілей завдяки використанню діяльності інших людей [13, С.28-29]. Вузькофункціональні визначення характеризують менеджмент як сукупність методів управління з метою підвищення ефективності підприємницької діяльності та збільшення прибутку [2, С.8], по суті зводячи його сферу застосування лише до підприємницької діяльності.

Для виконання завдань аналізу функціонування механізмів державного управління найбільш адекватним є визначення менеджменту як системи управлінської діяльності будь-якої соціальної організації в умовах ринкового суспільства. В цьому розумінні менеджмент представляє собою інтеграційний процес, з допомогою якого професійно підготовлені спеціалісти формують організації та управляють ними шляхом постановки цілей та розробки способів їх досягнення [6]. Переважна більшість дослідників сходяться на тому, що менеджмент є управлінською діяльністю організації в умовах ринку: „у наш час поняття менеджмент та „управління організацією” звичайно використовуються як ідентичні” [4, С.18)].

Слід сказати, що подібний підхід до аналізу механізмів державного управління відповідає і загальносоціальному розумінню управлінських функцій держави загалом, оскільки спирається на системну інтерпретацію принципів організаційного управління. Методологія розгляду системи соціально-економічних відносин як сукупності взаємодіючих організацій досить добре розроблена в сучасних постіндустріальних концепціях соціального управління, особливо в роботах Дж.Гелбрейта. „Якщо створена система вписується у певну структуру людських відносин, якщо вона відносно стійка і досить довгий час здатна задовольняти деякі потреби і якщо функціонування кожного її елемента досить відповідає ряду формальних вимог,... то прийнято говорити про певну відповідну організацію...В цьому випадку поняття ”система” і „організація” співпадають” [5, С.61]. Вказана особливість менеджменту як організаційного управління відкриває широкі можливості його застосування в управлінській діяльності органів державної влади.

В основі використання менеджменту в системі механізмів державного управління лежить кілька системних процесів, які сприяють їх взаємній інтеграції. По-перше, це диверсифікація менеджменту як технології управління на всі сфери життєдіяльності сучасного ринкового суспільства. Управлінські механізми менеджменту набувають комплексно-соціального характеру, і в цій своїй якості є надзвичайно корисними для органів державного управління. По-друге, це зростання соціокультурної складової будь-якого управління в контексті розвитку постсучасних соціальних практик. Будь-яке організаційне управління в сучасних умовах в якості цілепокладальної основи функціонування своїх механізмів має певну культуру, детерміновану соціальними чинниками. Механізми менеджменту найкраще підходять для трансформації цього культурного впливу об’єкта-середовища на державні інститути. По-третє, це застосування у все більшому спектрі органами державної влади стратегічного управління і стратегічного планування як основних механізмів забезпечення державного регулювання в умовах відмови від адміністративного контролю над соціальними процесами. Менеджмент найкраще підходить для розробки вказаних механізмів державного управління. По-четверте, це розповсюдження методів і технологій сучасного менеджменту, відпрацьованих у комерційних організаціях, на некомерційні сфери, включаючи державне управління. Мова йде фактично про становлення нового типу управлінських технологій та механізмів у всій системі державного управління, максимально наближеного до природи самоуправлінських процесів об’єкту державного регулювання [10, С.23]. Інтеграції механізмів менеджменту в систему державного управління сприяють і цілий ряд загальноуправлінських тенденцій розвитку: глобалізація, швидкі зміни, пріоритетність якісних параметрів, загострення конкуренції, концентрація на обслуговування все вищих потреб споживачів. Перетворенню маркетингу в основу менеджменту сприяли також становлення інноваційного менеджменту, домінування критеріїв якості життя у споживачів, інформаційна революція [12, С.276].

На сьогоднішній день механізми менеджменту знайшли найбільше поширення у такій галузі діяльності держави, як соціальне управління. В 1990-х роках у нашій країні отримав розвиток соціальний менеджмент, об’єктом аналізу якого послужили переважно не економічні, а соціально-політичні відносини. В його сферу потрапляє управління соціальною діяльністю, функціонування різних соціальних організацій – перш за все держави з всією системою органів і структур, що використовують найрізноманітніші ресурси здійснення влади. Соціальний менеджмент привніс в державне управління новації, необхідні для виконання ним своїх функцій в умовах демократизації суспільства. Передусім мова йде про розвиток в державних інституціях здатності до інтерактивності, тобто взаємовпливу одних органів влади на інші та суб’єкт-об’єктні взаємодії, у тому числі з використанням ринкових відносин.

Дещо меншого поширення механізми менеджменту набули безпосередньо в сфері державно-адміністративного управління. Хоча традиційно до адміністративної діяльності відносять всю діяльність держави з управління, загальнодержавну адміністрацію складають передусім виконавчі та розпорядчі органи держави. Відповідно і „адміністративний менеджмент можна визначити як один з основних напрямів сучасного менеджменту, що вивчає адміністративно-розпорядчі форми управління” [13, С.31]. В сучасному державному управлінні адміністративний менеджмент передусім відноситься до сфери модернізації механізмів виконавчої гілки влади, розробки оптимальної в ринкових умовах функціонування системи управління виконавчими органами влади та побудова організаційної структури виконавчої влади. Загальноприйнятим є розуміння адміністративного менеджменту як основного механізму адаптації державного управління до ринкового середовища та об’єкта. „Адміністративний менеджмент розповсюдився в основному у сфері адміністративних відносин. Адміністративний менеджмент намагається впровадити ринкову динаміку в діяльність державних службовців,” – вказує у зв’язку з цим відомий російський фахівець В.Д.Граждан [4, С.15-16]. Адміністративний менеджмент привносить в діяльність органів державного управління адаптовані до їх потреб механізми, технології, інструментарій управління, що вже засвідчили свою ефективність в умовах ринкового суспільства. «Менеджмент традиційно пов’язують з комерційними організаціями. В той же час всі основні закономірності загального менеджменту ... проявляються і в управлінні державними організаціями. Менеджмент в державній службі має ті ж основні характеристики, що і менеджмент в комерційній організації» [8, С.26-27].

Серед найбільш поширених інструментів адміністративного менеджменту в органах державного управління, що були адаптовані з приватно-ринкового сектору, слід відмітити формування тимчасових робочих груп, стратегічне планування, делегування повноважень, маркетинг, методи управління корпоративною культурою та багато іншого. Особливо поширеним є стратегічне управління та стратегічне планування, що знаходять застосування у все більшій кількості конкретних управлінських ситуацій. Бізнес-планування по суті стало втіленням ідей і методів стратегічного планування, доведеного в деяких випадках до нормативно закріплених процедур, що спростило застосування менеджмент-технологій у державному управлінні. Все в більшій кількості регіональних, національних і міжнародних державних програм застосовуються ідеї і підходи, відпрацьовані в межах теорії стратегічного планування. Перш за все це відноситься до так званого цільового управління, яке має на увазі постановку чітких і коротких цілей, що характеризують необхідний кінцевий стан керованого об’єкту, ієрархію цілей, учать у процесі вироблення цілей всіх, хто буде добиватися їх досягнення, процедуру оцінки ефективності та результативності. Всі ці управлінські технології адаптовані в державному управлінні зі сфери менеджменту та маркетингу.

^ Висновки та напрями подальших досліджень. Саме впровадження через адміністративний менеджмент механізмів та технологій, відпрацьованих на ринку, забезпечує і необхідну для державного управління його ринкову переорієнтацію. Відбувається поступовий перехід від традиційної адміністративної моделі управління, в якій центральним елементом було слідування інструкціям, до нової моделі менеджменту, в якій центральним системоутворюючим елементом стає орієнтація на досягнення результату. Ці зміни прямо кореспондуються зі зміною моделі управління в сучасному ринковому суспільстві. А тому загальний процес формування державно-адміністративного менеджменту своїм центральним компонентом має розвиток державного маркетингу [14]. Найбільш перспективним напрямом подальшого дослідження проблеми слід вважати визначення впливу менеджменту як єдиної методологічної основи управлінських інновацій на становлення та розвиток державного маркетингу.
Використані джерела інформації:

  1. Бодди Д. Основы менеджмента: Пер. с англ./ Д.Бодди, Р.Пэйтон. – СПб: Питер, 1999. – 816 с.

  2. Глухов В.В. Менеджмент / В.В.Глухов. – СПб: Специальная литература, 1999 –

700 с.

  1. Гончаров В.В. Ключевые элементы управления и их практическое значение / В.В.Гончаров. – М.: МНИИПУ, 1998. – 192 с.

  2. Граждан В.Д. Теория управления / В.Д.Граждан. – М.:Гардарики, 2004. – 416 с.

  3. Карташов В.А. Система систем: Очерки общей теории и методологи / В.А.Карташов. – М.: Наука, 1995 – 438 с.

  4. Логунцова И.В. Технология брендинга в государственной политике России / И.В. Логунцова. // Вестник Московского университета. Сер. 21. Управление (государство и общество). - 2007. - № 4. - С. 81-90.

  5. Максимцев М.М. Менеджмент / М.М.Максимцев, А.В.Игнатьева, М.А.Комаров. –М.: Банки и биржи, ЮНИТИ. – 1998. – 413 с.

  6. Общий и специальный менеджмент. / Общ. ред. А.Л.Гапоненко, А.П.Панкрухин. – М.: Изд-во РАГС, 2002. – 568 с.

  7. Окландер М. Маркетингові дослідження перспектив науково-технологічного розвитку України / М. Окландер, О. Яшкіна // Економіка України. - 2008. - № 11. - С. 47-56

  8. Основы теории управления / Под ред. В.Н.Парахиной, Л.И.Ушвицкого. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 560 с.

  9. Путеводитель по методологии Организации, Руководства и Управления: Хрестоматия по работам Г.П.Щедровицкого. – М.: Дело, 2003. – 160 с.

  10. Тульчинский Г.Л. Менеджмент в сфере культуры / Г.Л.Тульчинский, Е.Л.Щекова. – СПб.: Лань, 2003. – 528 с.

  11. Фомичев А.Н. Административный менеджмент А.Н.Фомичев. – М.: Дашков и К, 2003. – 228 с.

  12. Щербань В.М. Маркетингові організаційні інновації у сфері державного управління / В.М. Щербань // Актуальні проблеми економіки : Науково-економічний журнал. - 2007. - № 5. - С. 89-94.

  13. Hales C.P. Managing Through Organization / C.P.Hales – L.: Routledge, 1993. – 532 р.


Рецензент: Братаніч Б.В., д. філос. н.


УДК 349.2 Рудкевич І.В.,

к.філолог.н., доц., докторант,

Донецький державний

університет управління
^ САМОЗАХИСТ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПРАВ В СФЕРІ ПРАЦІ ЯК ОБ’ЄКТ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Анотація. Досліджено інститут самозахисту соціально-економічних прав. Проведено аналіз проблем самозахисту соціально-економічних прав в законодавстві України.

Аннотация. Исследован институт самозащиты социально-экономических прав. Проведен анализ проблем самозащиты социально-экономических прав в законодательстве Украины.

Annotation.The institute of self-defence of socio-economic rights is explored. The analysis of problems of self-defence of socio-economic rights is conducted in the legislation of Ukraine.

^ Постановка проблеми. Реалії сьогодення свідчать про те, що сьогодні не все в порядку з реалізацією закріпленнях в Конституції України соціально-економічних прав. Зокрема, суттєві ускладнення і напруженість спостерігаються у сфері реалізації громадянами права на працю. Так, перехід до ринкової економіки загострив проблему безробіття.
^ Аналіз останніх наукових досліджень. Проблеми самозахисту тією чи іншою мірою досліджувалися вченими, різних галузей права, серед яких Ч.Н. Азімов, О.І. Антонюк, В.Я. Бурак, В.П. Грібанов, К.О. Гориславський, А.В. Куделин, В.В. Лазор, О.А. Пушкін, З.В. Ромовська, Н.М. Салікова, Г.А. Свердлик, Г.Я. Стоякін, Е.Л. Страунінг та ін. Так, Ч.Н. Азімов під самозахистом в цивільному праві розуміє дії фізичних і юридичних осіб, спрямовані на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, які вчиняються ними самостійно без звернення за допомогою до державних та інших уповноважених органів.

^ Постановка завдання.

– дослідити інститут самозахисту соціально-економічних прав;

– провести аналіз проблем самозахисту соціально-економічних прав в законодавстві України.

^ Виклад основного матеріалу. Конституція незалежної України 1996 р. закріпила ряд норм, яких не знало конституційне законодавство колишнього Радянського Союзу. Серед таких новел Основний закон закріпив право на самозахист. Так, відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України, кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Слід відмітити, що це право не залежить від громадянства людини, а в рівній мірі належить і громадянину України, і іноземцю, і особі без громадянства.

Конституційні положення про самозахист прав і свобод знайшли подальше закріплення у ряді законодавчих актів, зокрема у Цивільному кодексі України. Так, відповідно до ст. 19 „Самозахист цивільних прав” Цивільного кодексу України, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

На думку О.І. Антонюк право учасників цивільних правовідносин на самозахист – це їх можливість у разі порушення свого цивільного права або інтересу, цивільного права чи інтересу іншої особи, створення реальної загрози такого порушення застосувати доцільну та адекватну протидію, яка не заборонена законом і не суперечить моральним засадам суспільства та спрямована на попередження або припинення цього порушення чи ліквідацію його наслідків [4, с. 33]. К.О. Гориславський під конституційним правом на самозахист життя здоров’я людини та громадянина від протиправних посягань розуміє надану та гарантовану державою міру можливої поведінки, що може виявлятися як в інтелектуальній, так і безпосередньо у фізичній діяльності особи, здійснюється з метою відстоювання природних прав людини, передбачених як внутрішньодержавними, так і міжнародними нормами і базується на засадах права та інших соціальних норм поведінки, що не суперечать загальнолюдським правилам проживання [3, с. 6].

Вчені-трудовики мають свою позицію стосовно самозахисту в трудовому праві. Так, В.Я. Бурак під самозахистом розуміє не заборонені законом самостійні активні дії працівника без звернення або разом із зверненням в органи по вирішенню колективних трудових спорів, чи в органи по нагляду і контролю за дотриманням законодавства про працю, а також відмову працівника чи колективу працівників від виконання трудових обов'язків з метою захисту порушених прав чи законних інтересів [1, с. 27]. Самозахист припускає самостійні активні дії працівника по охороні своїх трудових прав, життя і здоров'я без звернення або зі звертанням в органи, уповноважені розглядати індивідуальні трудові спори, або в наглядові органи. При цьому загальною умовою застосування самозахисту, на думку науковця, є наявність порушення права або можливості його порушення, а також відповідність застосовуваних заходів самозахисту характеру і змісту порушення [5, с. 216].

Вчені по різному підходять до визначення ознак самозахисту [2, c. 86] виділяють такі загальні ознаки самозахисту: 1) виникає у разі порушення цивільних прав або його реальної загрози; 2) здійснюється в односторонньому порядку (тобто особою, права якої порушені, без звернення до компетентних органів); 3) здійснюється лише у формі дій; 4) можлива реалізація конкретного заходу самозахисту має бути передбачена у законі чи договорі; 5) дії при самозахисті спрямовуються на забезпечення недоторкан­ності права, припинення порушення, ліквідації наслідків; 6) можливе наступне оскарження дій особи, яка самостійно захищає своє цивільне право, до компетентних органів. Характерними ознаками самозахисту є: 1) коли самозахист суб'єктивного права вже відбувся чи триває або (у деяких випадках) проти наявного посягання на права та інтереси уповноваженої особи; 2) обстановка (обставини, місце і час) виключають можливість звернення за захистом до державних компетентних органів або, хоча це і не виключає звернення за судовим захистом, особа, право якої порушене, обирає більш оперативні заходи; 3) здійснюється силами самого потерпілого (суб'єкта, чиє право порушене), що, звичайно, не виключає товариської взаємодопомоги і сприяння у здійсненні захисту (проти посягань) з боку інших осіб або участі юридичної особи; 4) не повинен виходити за межі дій, необхідних для припинення порушення, і має відповідати порушенню [7, с. 82]. М.М. Якименко ознаками самозахисту як формі захисту трудових прав працівників вважає наступні: враховуючи особистий характер трудових правовідносин, самозахист здійснюється лише працівником, суб'єктивне право якого порушено; звернення до самозахисту з метою захисту чи поновлення особистих прав працівників; захисні дії здійснюються працівником самостійно, без звернення до уповноважених державних органів із вимогою захисту порушеного права; самозахист здійснюється з метою припинення порушення та визнання порушеного права працівника; захисні дії повинні відповідати критеріям правомірності заходів самозахисту; можливість подальшого оскарження до компетентних органів працівником, який самостійно захищав свої трудові права [8, с. 115].

Слід зазначити, що на відміну від Цивільного кодексу України, який в ст. 19 закріпив інститут самозахисту цивільних прав, діючий сьогодні Кодекс законів про працю України не містить сьогодні статті, яка закріплювала б інститут самозахисту в трудовому праві. Нагадаємо, що в Україні сьогодні є всі об’єктивні та суб’єктивні причини та умови для введення такого інституту в трудове законодавство. Передусім це масове недотримання роботодавцями норм трудового законодавства стосовно своєчасної виплати заробітної плати, забезпечення умов праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни тощо. Як зазначає С.П. Наливайченко, при укладенні трудового договору сторони беруть на себе юридичну відповідальність за виконання умов даної угоди. Зокрема, роботодавець надає, а працівник зобов'язується виконувати роботу з певної професії, спеціальності, у якій має відповідні навички. Причому, закон забороняє роботодавцю вимагати від працівника виконання роботи, не обумовленої трудовим договором. У той же час на виробництві цілком можливе виникнення випадків, коли роботодавець доручає працівнику роботу, не обумовлену трудовим договором, або переводить працівника без його згоди на іншу роботу. У даній ситуації порушуються трудові права працівника, що він має право захищати, оскаржуючи дії роботодавця. Безумовно, працівник може звернутися в суд або в юрисдикційний орган, що діє на підприємстві. Але істотним пробілом українського трудового законодавства є те, що працівнику не надана в цій ситуації можливість діяти самостійно, не прибігаючи до допомоги третіх осіб [6, с. 235].

І дійсно характер трудового договору неминуче тягне включення особистості працівника в чужу господарську сферу. Працівник, у силу технології господарської діяльності, виявляється в директивному підпорядкуванні у роботодавця й у певній мірі стає об'єктом права. Однак при цьому працівник діє також у своєму матеріальному інтересі, працюючи для одержання заробітної плати. Отже, він повинен виступати і суб'єктом права, вміти активно і самостійно діяти в сфері відстоювання своїх інтересів, здобувати і виявляти навички до правових способів врегулювання взаємин між працівниками і роботодавцями .

Слід зазначити, що окремі аспекти самозахисту соціально–економічних прав та гарантій його здійснення закріплюють міжнародно–правові документи. Так, відповідно до ст. 13 Конвенції МОП „Про безпеку та гігієну праці та виробниче середовище” №155 (1981 р.) працівникові, який залишив роботу і мав достатні підстави вважати, що вона становить безпосередню й серйозну небезпеку для його життя чи здоров’я, забезпечується відповідно до національних умов та практики захист від необґрунтованих утисків. Стаття 12 Конвенції МОП „Про безпеку та гігієну праці у будівництві” №167 (1988р) закріплює, що у національних законодавстві чи правилах передбачається, що працівник має право вийти з небезпечної зони, якщо він має вагомі підстави вважати, що виникає неминуча й серйозна загроза його безпеці або його здоров’ю, і зобов’язаний негайно інформувати про це свого керівника.

В Трудовому кодексі Російської Федерації ми знаходимо цілу главу присвячену самозахисту (глава 59 „Самозахист працівниками трудових прав”). Так ст. 379 Кодексу закріплює форми самозахисту, зокрема з метою самозахисту трудових прав працівник може відмовитися від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, а також відмовитися від виконання роботи, що безпосередньо загрожує його життю і здоров'ю, за винятком випадків, передбачених федеральними законами. На час відмови від зазначеної роботи за працівником зберігаються усі права, передбачені дійсним Кодексом, іншими законами й іншими нормативними правовими актами. Відповідно до ст. 380 Кодексу роботодавець, представники роботодавця не мають права перешкоджати працівникам у здійсненні ними самозахисту трудових прав. Переслідування працівників за використання ними припустимих законодавством способів самозахисту трудових прав забороняється.

Окремі гарантії самозахисту працівниками своїх прав можна побачити і в національному трудовому законодавстві. Так, ч. 2 ст. 6 Закону України „Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 р. надає працівнику право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля.

Слід відмітити, що розробники проекту Трудового кодексу України не передбачили ані глави, ані статі, яка б закріплювала інститут самозахисту працівниками своїх прав. З метою усунення цієї прогалини пропонуємо доповнити Проект статтею з назвою „Самозахист працівниками своїх прав” і таким змістом:

1. Самозахист – встановлені законом самостійні дії працівника по охороні своїх прав без звернення за допомогою до державних та інших уповноважених органів.

2. З метою самозахисту трудових прав працівник може відмовитися від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, або якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я, а також призупинити роботу, у випадку затримки виплати заробітної плати на строк більше трьох днів, на весь період до виплати затриманої суми.

3. На час відмови або призупинення роботи за працівником зберігається середній заробіток.

4. Роботодавцю забороняється переслідування працівників за використання ними припустимих законодавством способів самозахисту трудових прав.

Висновки. Існує необхідність закріплення в проекті Трудового кодексу України всіх повноважень профспілок, які сьогодні передбачені трудовим законодавством. Запропонований же проект звужує повноваження профспілок, зокрема позбавляє права профспілкові органи вимагати від роботодавця розірвання трудового договору з керівником підприємства, якщо він порушує трудове законодавство; погоджувати встановлення шестимісячного строку випробування при прийнятті на роботу тощо. В цьому контексті не зайвим буде звернути увагу на норму ч. 3 ст. 22 Конституції України, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
^ Використані джерела інформації:

  1. Бурак, В.Я. Колективні види самозахисту працівниками порушених трудових прав і законних інтересів // Актуальні проблеми трудового права та права соціального забезпечення. – Хмельницький, 2007. – С. 27, 28.

  2. Варич О.Г. Економічні функції сучасної держави: природа, сутність, зміст, тенденції розвитку в Україні: Дис.... канд. юрид. наук. – Київ, 2006. – 206 с.

  3. Гориславський К.О. Право людини та громадянина на самозахист життя і здоров’я від протиправних посягань: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – К., 2003. – 20 с.

  4. Давидова, М. Соціально–економічні права як критерій аналізу і класифікації сучасних демократичних держав //Право України. – 2001. – №8. – С. 32 – 35.

  5. Копєйчиков М.О. Соціальна держава як політична реальність // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – №2(205). – С. 216 – 227.

  6. Наливайченко С.П. Механізм планомірної трансформації перехідної економіки України в соціально орієнтовану. – Сімферополь: Таврія, 2001. – 356 с.

  7. Цесарський Ф.А. Поняття та сфера застосування профспілкового контролю // Трудове право України: сучасний стан та перспективи. – Сімферополь, 2008. – С. 80 – 84.

  8. Якименко М.М. Самозахист трудових прав як міжнародний стандарт та його реалізація в законодавстві України. // Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах. – Х., 2005. – С. 113 – 116.


Рецензент: Дацій О.І., д. е. н., професор.
УДК 35.01 (477) : 32.001 Солових В. П.,

к.держ.упр., доцент,

доцент кафедри політології та філософії

Харківського регіонального інституту

державного управління НАДУ

при Президентові України
^ «GOOD GOVERNANCE» ЯК ОДНА ІЗ СУЧАСНИХ МОДЕЛЕЙ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Анотація. У статті досліджуються концептуальні засади нової моделі державного управління «Good Governance». Досліджується специфіка сучасного державного управління. Аналізується зміст понять «Governance» та «Good Governance».

Ключові слова: державне управління, урядування, справедливе урядування, модель державного управління.

Аннотация. В статье исследуются концептуальные принципы новой модели государственного управления «Good Governance». Исследуется специфика современного государственного управления. Анализируется содержание понятий «Governance» и «Good Governance».

^ Ключевые слова: государственное управление, правление, справедливое правление, модель государственного управления.

Summary. Conceptual principles of new state case of «Good Governance» frame are investigated in the article». The specific of modern state administration is investigated. Maintenance of concepts «Governance» and «Good Governance is analysed».

^ Keywords: public administration, governance, good governance, state case frame.
Актуальність статті. В кінці 90-х років ХХ ст. серед науковців посилюється інтерес до державного управління і політики. Цьому сприяє критика бюрократичних і ринкових (менеджерських) концепцій державного управління. Критика бюрократичної (адміністративної) моделі відбиває пошуки демократичної законності, відхід далеко від централізованого, ієрархічного уряду в бік управління мережами, що характеризується довгостроковими зобов’язаннями, довірою і взаємністю між громадянським суспільством та державою [13; 18; 20]. Звернення до демократичної ідеології та проблем влади вимагає коректив звичних уявлень щодо політики і уряду, які були сформовані раніше в межах формально-юридичних установ [17, с. 598-599] і «демократичної відповідальності, що реалізується через виборчу систему» [3, с. 466]. Критика менеджерської моделі державного управління пов’язана з: 1) запереченням розгляду громадян як клієнтів; 2) неможливістю заміни норми закону ринковою поведінкою; 3) невірним акцентом менеджералістів щодо пріоритетів діяльності держави; 4) хибним визначенням джерел проблем в державному управлінні. Саме для подолання означених вад бюрократичної та ринкової (менеджерської) моделей у науковій та практичній діяльності були зроблені спроби сформувати нові підходи щодо державного управління, однією з яких є концепція «Good Governance». Тому обрана тема є актуальною.

Дослідженням проблем розвитку нових моделей та підходів до державного управління присвячено роботи таких закордонних дослідників: Дж. Гонсалеца, Т. Пламптра, Дж. Грехема, Л. Лінна, С. Хайнріха, С. Хілла, Ж. Бурго та ін. В українській науковій державно-управлінській практиці концепція «Good Governance» знайшла відображення у роботах В. Корженка, В. Нікітіна та ін. Враховуючи той факт, що ця концепція є новою для української наукової теорії державного управління вона потребує додаткового розгляду та осмислення.

^ Мета даної статті визначити основні концептуальні засади моделі «Good Governance» та визначити можливості щодо її застосування в Україні.

Для досягнення поставленої мети визначені наступні завдання:

– дослідити особливості сучасного державного управління;

– з’ясувати зміст понять «governance» та «good governance» і знайти їхнє відповідне трактування української мовою;

– визначити концептуальні засади нової моделі державного управління «Good Governance»;

– запропонувати можливі напрямки запровадження моделі «Good Governance» в Україні.

^ Основний зміст статті. Залучення громадськості до процесу державного управління ускладнюється. Законність бюрократичної моделі, що забезпечується через внутрішньоадміністративні ланцюги ієрархічної відповідальності, стає все проблематичнішою [9, с. 112] і бачення адміністрації, що організована за єдиною схемою й обслуговує єдину загальну владу, стало піддаватися значному сумніву [12, с. 21]. Сформовані інститути громадянського суспільства і громадяни, які безпосередньо залучені в адміністративні процеси, починають виступати центрами влади. Загальні вибори й уряд більшості перестають бути єдиним джерелом законності, і жоден політичний центр не може законно стверджувати, що представляє громадськість у цілому. Ні вибрані лідери, ні адміністратори не можуть забезпечити злагоду в суспільстві на підставі свого формального становища. Участь у процесі державного управління громадськості розширюються. При цьому зміст діяльності держави полягає «служінні» і «дозволі», а не «стримуванні» суспільства [21].

Ідеальна адміністрація стає більш відкритою, з гнучкими формами організації, без чітко визначеної сфери функціонування. Невілюється різниця між керівництвом з боку громадськості і політикою, суспільним і приватним секторами, експертами і непрофесіоналами. Діяльність адміністрацій втілюється в політичному процесі щодо мобілізації ресурсів, який забезпечує підтримку і довіру. Адміністрації розвивають автономію, будуючи власну репутацію в суспільстві, використовуючи їхню експертизу і здатність надати цінні послуги та захистити громадян [5, с. 208]. Є адміністративна фрагментація, а адміністратори «ключові гравці в різних командах», які спостерігають і управляють один одним [15].

Постсучасні організаційні дослідження стверджують, що керівництво з боку громадськості повинне розвивати діалог і спільні відносини, вирощувати «освічену людину». Центральним елементом управлінських відносин стає людина з її автономією, різноманітністю, вільною від гніту, репресій і експлуатації. Владі експертів не довіряють. Засноване на освіті бачення формальних організацій з вірою в модернізацію, технократизацією, наукове знання, стратегічне планування, контроль, централізацію і спеціалізацію – мета критики адміністративної моделі державного управління. «Правда», «об’єктивність» та «ефективність» – центральні поняття [2].

Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. XX ст. на зміну моделі «нового публічного менеджменту» в західній політико-управлінській науці прийшла концепція «Good Governance», у рамках якої державне управління розглядається як процес політичної діяльності (Politics), що потребує власних механізмів вироблення та реалізації комплексних управлінських рішень []. Появі цієї нової управлінської концепції сприяла ціла низка причин як практичного, так і теоретичного характеру.

По-перше, глобальні трансформаційні процеси у світі змінили стан суспільної свідомості та вимоги до держави з боку суспільства й вимагали нової практики державно-управлінської діяльності. Так, актуалізація концепції Good Governance збіглася в часі з падінням Берлінської стіни (1989 р.) і припиненням «холодної війни». На цьому етапі світове співтовариство зіштовхнулося з безліччю проблем, не пов’язаних із традиційним протистоянням за лінією «Схід – Захід». Особливе місце серед них посідала нагальна потреба послаблення (якщо не подолання) бідності в країнах, що розвиваються, а також необхідність прискореної інтеграції колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи, а потім і країн СНД в європейський і світовий політичний та економічний простір. Вирішити ці завдання за допомогою чинних на той час інструментів державного менеджменту західного зразка у принципі не виявлялося можливим.

Крім того, у 90-ті рр. XX ст. перед розвиненими країнами Заходу дуже гостро постало завдання надання економічної допомоги країнам, які раніше входили до радянського табору. Політичні мотиви, якими держави-донори керувалися в епоху «холодної війни», відтепер втратили свою актуальність. Потрібні були нові фінансові інструменти – прагматичні й основані на точному економічному розрахунку та аналізі ситуації в кожній окремій державі – реципієнті західної допомоги, а також нові методи оцінювання ефективності вкладення коштів.

По-друге, з’явилася низка причин, пов’язаних із розвитком, власне, західної політико-управлінської науки та з пошуками адекватних відповідей на нові виклики. Аналіз процесу європейської інтеграції підштовхнув дослідників до висновку про те, що державна влада («public administration») виявила межі свого ефективного втручання у вирішення соціальних проблем. Не випадково саме на рубежі 80-х – 90-х рр. XX ст. відбулася помітна втрата інтересу як учених, так і політиків до концепції соціальної держави («welfare state»). Навіть економічно найбільш розвинені держави швидко втрачали можливість нести величезний тягар соціальних видатків.

Нарешті, по-третє, виявилися й причини науково-методологічного характеру. Більшість учених наголошують, що на зміну класичній моделі суб’єкт-об’єктних відносин у соціальних процесах, властивих авторитарним і ранньодемократичним політичним режимам, приходить нова суб’єкт-суб’єктна (інтерсуб’єктна) наукова парадигма, що відбиватиме відносини не вертикальної субординації, а горизонтальної координації різних соціальних акторів. Природно, у межах органів виконавчої влади або всередині виконавчої вертикалі суб’єкт-об’єктні відносини мають існувати, однак взаємодія органів виконавчої влади та інституцій громадянського суспільства, органів виконавчої влади й представницьких установ, відносини між різними організаціями в межах громадянського суспільства повинні будуватися на нових засадах.

Сприяти розв’язанню всіх цих проблем і була покликана концепція «Governance». Поняття «Governance» увійшло в науковий обіг у 1990 р. і швидко набуло популярності. На думку закордонних дослідників Дж. Гонсалеца, Т. Пламптра та Дж. Грехема, наприкінці 90–х рр. XX ст. кількість публікацій на цю тему збільшувалась у геометричній прогресії [19, с. 3].

Природно, з’явилася безліч різних трактувань змісту цього поняття. Найчастіше його ототожнюють з іншим близьким за змістом поняттям – Government (уряд). В європейській політичній традиції, починаючи з Т. Гоббса, склався стійкий консенсус відносно того, що саме на уряді має лежати основна відповідальність за вирішення суспільних проблем. Можливості власне суспільства в розрахунок не бралося.

Наприкінці XX ст. ця точка зору здавалась остаточно застарілою. Укорінення демократії та становлення самодостатнього громадянського суспільства в країнах Заходу перетворили уряд з монопольного суб’єкта суспільного розвитку на одного з «гравців», або акторів, на соціальному полі. У понятті Governance фіксується, яким чином уряд взаємодіє з громадськими організаціями і представниками бізнесу.

Учасники Всесвітньої конференції з якісного управління, яка відбулася в 1999 р. в Манілі (Філіппіни), відкинули традиційне уявлення про Governance як сферу виключної компетенції уряду. Governance розглядалося на конференції як елемент, складову і держави (державного управлінського апарату), і громадянського суспільства, і приватного сектора [цит. за ].

Одні дослідники пропонують розглядати Governance в контексті механізму прийняття рішень: Governance це процес прийняття рішень та їхня імплементація [22, с. 1]. Інші звертають увагу на відсутність у цьому визначенні вказівок на наявність вертикальних організаційних зв’язків і відносин контролю [цит. за 1]. У більш широкому сенсі поняття Governance містить у собі взаємодію між структурами, процесами і традиціями, що визначають, в який саме спосіб здійснюється влада, як приймаються рішення і в який спосіб громадяни або їхні представники висловлюють та реалізують свої інтереси.

Заступник Генерального секретаря ООН Луїза Фрешет (Louise Frechette) пропонує таке визначення: «Governance є процесом, в рамках якого ...суспільні інститути, бізнес-організації та групи громадян формулюють свої інтереси, здійснюють свої права та обов’язки і розв’язують протиріччя (mediate their differences)» (Промова на Всесвітній конференції з якісного управління в Манілі, 31 травня 1999р.) [19].

На думку Л. Лінна, С. Хайнріха і С. Хілла (США), саме концепція Governance поєднала цінності та інтереси громадян, діяльність законодавчих, виконавчих і судових установ у такий спосіб, який припускає взаємодію між ними, що, у свою чергу, може мати значні наслідки для державної політики [14].

Концепція Governance розглядається і як свого роду методологія, що визначає засади переходу колишніх соціалістичних країн до демократії. У цьому зв’язку Г. Хайден трактує Governance як «усвідомлене управління державними структурами, що існують, із погляду посилення легітимності публічної сфери» [11]. Governance є продуктом людської діяльності (human agency), що допомагає встановити взаємодію між державою і суспільством [10]. До такого твердження близький висновок Дж. Марча і Дж. Ольсена про те, що Governance «впливає на інституціональні рамки, у межах яких взаємодіють громадяни й [державні] діячі та здійснюється політика» [16, с. 6].

Програма розвитку ООН (The United Nations Development Programme, UNDP) визначає Governance як «здійснення економічної, політичної та адміністративної влади (authority) з метою управління (manage) життям країни на всіх рівнях». Governance містить у собі механізми, процеси та інститути, за допомогою яких громадяни та їхні групи висловлюють власні інтереси, здійснюють свої законні права, виконують обов’язки й залагоджують конфлікти [10, с. 11 - 12].

Аналітики Світового банку на чолі з директором глобальних програм Інституту Світового банку (WBI), якого на початку 1990-х рр. було призначено першим керівником місії Світового банку в Україні, пропонують своє «робоче» визначення поняття Governance. У широкому сенсі – це сукупність традицій та інститутів, за допомогою яких здійснюється влада. Сюди відносяться: процеси, у ході яких уряди обираються, контролюються і зміщуються; здатність уряду ефективно формулювати й реалізовувати здорову (sound) політику; повага громадян і держави до установ, які спрямовують (govern) економічні та соціальні взаємодії між ними. Governance являє собою систему інститутів, за допомогою яких здійснюється влада (authority) в країні, реалізується публічна політика і надаються суспільні послуги [1].

Таким чином, адекватного й загальноприйнятого перекладу терміна Governance українською (як, утім, і в більшості інших мов) поки не існує. З огляду на необхідність розмежування змісту понять Governance, Government і management виявляється можливою нижченаведена інтерпретація їх. Management – процес управління взагалі (подальше розшифровування значення цього поняття в зазначеному контексті не наводиться). Government – це, по-перше, побудована на принципах ієрархічної субординації система органів виконавчої влади, а по-друге, діяльність цих органів. Governance, на відміну від менеджменту, розглядає державне управління як процес взаємодії великих організованих груп людей із приводу вироблення й реалізації управлінських рішень, тобто як політичний, а не технологічний процес. Від Government його відрізняє, по-перше, обов’язкова участь у процесі державного управління представників громадянського суспільства і бізнесу, а по-друге, орієнтація не на результат управлінської діяльності, а на формування демократичного механізму вироблення й реалізації рішень на підставі суспільного консенсусу у принципових питаннях. Слід додати, що як аксіома приймається теза про те, що демократичний, прозорий для громадськості процес реалізації політики не може призвести до масштабних негативних наслідків.

З огляду на вищевикладене, пропонується інтерпретувати англомовний термін Governance як «урядування», на відміну від управління взагалі (Management). Концепція «урядування» вказує шлях, що веде до досягнення консенсусу щодо реалізації інтересів соціальних груп та певного результату в процесі державного управління. Однак вона не дає прямої відповіді на запитання: які саме результати управлінської діяльності є бажаними? Тому практично одночасно з утвердженням поняття Governance розпочинається пошук незалежних критеріїв або стандартів, досягнення яких може однозначно свідчити про позитивність отриманих результатів. У результаті пошуку виникло поняття «Good Governance», яке може бути визначене як спосіб або модель управління, що дозволяє досягти саме тих соціальних та економічних результатів, які становлять інтерес для громадян [8]. Це, насамперед, компетентний менеджмент державних ресурсів і суспільних відносин, побудований на принципах відкритості, прозорості, звітності, справедливості та відповідальності перед народом [6].

Перекласти це поняття українською мовою дослівно – «добре урядування» – є завданням ще більш важким, бо втрачається його конкретний зміст. У вітчизняній політико-управлінській літературі залежно від ситуації використовуються терміни «добре», «здорове» (sound), «якісне», «відповідальне», «належне» урядування, але тлумачаться вони по-різному []. У західних авторів порозуміння також відсутнє. Можливо, значеннєва невизначеність споконвічно закладена в поняття «Good Governance», оскільки представники різних соціальних груп у різних контекстах ставляться до нього зовсім неоднаково. Тому ми можемо визначити Good Governance як «справедливе урядування», беручи до уваги суб’єктивний відтінок поняття «справедливість».

Більшість сучасних західних учених складовими Good Governance називає такі [19]: конституційний лад; демократичні вибори; повага до прав людини; влада закону (правопорядок); політична відкритість; стабільність і зрозумілість законів; терпимість, справедливість; громадська участь; суспільні видатки, спрямовані на досягнення суспільних (публічних) цілей; незалежність судів; прозорість діяльності влади; відсутність корупції; активні та незалежні засоби масової інформації; свобода інформації; компетентність органів влади; політична нейтральність органів влади (державна служба, основана на заслугах); підзвітність влади суспільству із загальновагомих питань.

Ж. Бурго (Jacques Bourgault, Франція) виділяє такі базові аспекти Good Governance:

– сприйняття суспільством влади як легітимної;

– громадяни перебувають у центрі уваги тих, хто приймає рішення;

– управлінські програми, орієнтовані на суспільство й основані на громадській згоді (based on listening to citizens);

– швидка пристосовність публічної адміністрації до потреб громадян при розподілі суспільних фондів [7, с. 173].

У концептуальному документі «Програма розвитку ООН (UNDP, ПРООН)», прийнятому в січні 1997 р., названо основні характерні риси Good Governance:

1. Участь (Participation) – усі чоловіки та жінки мають право голосу при прийнятті рішень (прямо або через інститути, що репрезентують їхні інтереси). Така широка участь ґрунтується на свободі асоціацій і слова.

2. Влада закону (Rule of law) – правова система повинна бути справедливою та діяти однаково для всіх, особливо відносно прав людини.

3. Прозорість (Transparency) – полягає у вільному потоці інформації. Процеси, установи та інформація є однаково доступними кожному.

4. Відповідальність (Responsiveness) – інститути та процеси слугують усім членам суспільства.

5. Орієнтація на консенсус (Consensus orientation) – справедливе управління виступає посередником між різними інтересами задля досягнення широкого суспільного консенсусу з локальних і загальновагомих питань та процедур (policies and procedures).

6. Справедливість (Equity) – усі чоловіки та жінки мають однакові можливості в поліпшенні умов їхнього життя.

7. Ефективність і результативність (Effectiveness and efficiency) – процеси та інститути забезпечують найкращі результати у використанні ресурсів.

8. Підзвітність (Accountability) – процеси прийняття рішень в уряді, приватному секторі та організаціях громадянського суспільства підзвітні громадськості, а також акціонерам (stakeholders).

9. Стратегічне бачення (Strategic vision) — лідери та громадськість мають широку і довгострокову перспективу відносно Good Governance і людського розвитку. Це також є розумінням історичного, культурного і соціального контексту (complexities), яким ця перспектива обґрунтовується [2].

Отже, концепція «справедливого урядування» є сьогодні найбільш евристичною моделлю державного управління в умовах розвинутої демократії. На відміну від усіх інших управлінських моделей, вона природно орієнтована на взаємодію державних і суспільних інститутів (громадянського суспільства) у процесі вироблення та реалізації загальних рішень. Метою «справедливого урядування» є не досягнення результату будь-якою ціною (що неодноразово відбувалось у вітчизняній історії), а вибудовування прозорого процесу реалізації політики, основаного на широкій участі громадян, в інтересах їхньої більшості.

Концепція «справедливого урядування» спочатку розроблялася з метою забезпечення сталого розвитку найвідсталіших держав світу. Однак її засадничі ідеї (про державну владу як один із соціальних акторів, обов’язкову участь організацій громадянського суспільства у здійсненні політики, прозорість і підзвітність суспільству органів влади тощо) у разі їхньої успішної імплементації у транзитивному українському середовищі можуть значно прискорити просування нашого суспільства шляхом зміцнення демократії, становлення громадянського суспільства й розвитку ринкової економіки.

Відповідним чином модель справедливого урядування переорієнтовує діяльність управлінської складової державного управління. Так, якщо за попередньої моделі (публічного менеджменту) державний службовець – професіонал, що орієнтується виключно на критерії ефективності та результативності, то за цієї моделі державний службовець – це професіонал, що орієнтується на соціальні потреби та вимоги.

Використані джерела інформації:

  1. Корженко В. В. Методологічні та евристичні інтенції сучасної концепції governance / В. В. Корженко, В. В. Нікітін // Державне будівництво. - 2006. - № 1. - С. 1. - Режим доступу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/ n_1_2006/doc/1/01.pdf

  2. A Decade of Measuring the Quality of the Governance: Governance Matters 2006. Worldwide Governance Indicators. - The World Bank, 2006. - Р. 2.

  3. Bogason P. Postmodern public administration / P. Bogason // In The Oxford Handbook of Public Management, ed. E. Ferlie, L. E. Lynn, jr., C. Pollitt. - Oxford : Oxford University Press, 2005. - P. 234-256.

  4. Brereton M. The new public service ethos: An ethical environment for governance / M. Brereton, M. Temple // Public Administration. - 1999. - № 77 (3). - P. 455-474.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи