Академі я муніципального управління до 15-рiчч icon

Академі я муніципального управління до 15-рiчч




НазваАкадемі я муніципального управління до 15-рiчч
Сторінка4/37
Дата30.10.2014
Розмір7.25 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Алейнікова О.В.,

к.е.н., доц., докторант,

Класичний приватний університет
^ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ

ТА ГОСПОДАРЮВАННЯ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ
Анотація. Проаналізовано сучасні проблеми аграрних відносин, пов’язаних із визначенням реальної вартості землі, регулюванням орендних відносин. Обґрунтовано механізми державного регулювання земельних відносин в умовах вступу України до Європейського співтовариства.

Аннотация. Проанализированы современные проблемы аграрных отношений, связанных с определением реальной стоимости земли, регуляцией арендных отношений. Обоснованы механизмы государственной регуляции земельных отношений в условиях вступления Украины в Европейское содружество.

Annotation.The modern problems of the agrarian relations, related to determination of the real cost of earth, adjusting of leasing relations, are analysed. The mechanisms of the state adjusting of the landed relations are grounded in the conditions of entry of Ukraine in the European concord.

^ Постановка проблеми.

Основним суб’єктом аграрних відносин стає підприємець-орендар, якому власники землі передають за угодою цей засіб праці як природний фактор виробництва. Прагнення отримувати дохід спонукає орендаря до створення додаткової вартості, яка одночасно виступає джерелом доходу власника землі. Кількість земельних ділянок із високою родючістю обмежена, тому, урівноваження попиту та пропозиції землі, необхідної для підприємницької діяльності, відбувається за рахунок втягування у сільськогосподарське виробництво земель середньої та низької родючості. Обмеженість земель, придатних для підприємницької діяльності в сільськогосподарському виробництві породжує монополію на землю, як об’єкт господарювання, що є причиною виникнення диференційної ренти. На кращих і середніх за родючістю ділянках землі створюється більша додаткова вартість, ніж на менш родючих ділянках землі. За таких умов доход від реалізації продукції з середніх і кращих ділянок землі (як за родючістю, так і за місцерозташуванням) буде більшим від середнього доходу. В ринкових умовах переходу України до вступу в ЄС порушується економічна закономірність цих процесів.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Теоретико-методологічні обґрунтування сутності та складових підсистем організаційно-економічного механізму висвітлені в працях багатьох вітчизняних економістів, зокрема, Н.Ю. Брюховецької, І.М. Ваховича, З.В. Герасимчука, Б.М. Іваненка, П. Єгорова, А.Ф. Мельник, Ю. Лисенка. У наукових дослідженнях Б.В. Губського, Л.Є Мельника, І.Р. Михасюка, О.М. Могильного, Г.І. Мостового, В.В. Радченка, П.Т. Саблука, В.П. Ситника, О.М. Шпичака значна роль відводиться механізмам і формам державного регулювання агробізнесу.

^ Постановка завдання.

– проаналізувати сучасні проблеми аграрних відносин, пов’язаних із визначенням реальної вартості землі, регулюванням орендних відносин;

– обгрунтувати механізми державного регулювання земельних відносин в умовах вступу України до Європейського співтовариства.

^ Виклад основного матеріалу.

За 17 років в Україні трансформаційних перетворень відбулись значні зміни у формуванні та використанні земельної ренти. В чинному законодавстві відсутнє поняття земельної ренти та її ролі у формуванні доходів місцевих бюджетів, що є надзвичайно актуальною проблемою в умовах адміністративної реформи.

Диференційна рента утворюється незалежно від форм власності на землю. Якщо диференційна рента І належить власнику землі, то диференційна рента ІІ – підприємцю-орендарю. Після закінчення строку оренди землевласник враховує вищу родючість землі, її здатність давати більший дохід. Тому він при укладанні договору на новий термін підвищує орендну плату, включає в неї частину диференційної ренти ІІ. Взаємозв’язок першої і другої диференційної ренти полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель, тільки перша рента пов’язана з природною, а друга – з економічною родючістю ґрунтів [6, c. 57]. Формою їх вилучення є фіксований сільськогосподарський податок, орендна плата та земельний податок (там де не застосовується фіксований податок). В них міститься частина рентного доходу, що надходить до місцевого бюджету.

Одним із видів земельної ренти є монопольна, яка утворюється завдяки монополії підприємства на виробництво певної сільськогосподарської продукції (особливих сортів винограду, чаю, вина, тютюну) та обмеженості і невідтворюваності земель особливої якості чи наявності певних кліматичних умов. Виробництво такої продукції не може бути збільшене, а постійний попит на неї не зменшується, що зумовлює її реалізацію за монопольно високими цінами. Різниця між монопольно високою ціною сільськогосподарської продукції та її вартістю є монопольна земельна рента, яка надходить у розпорядження власника землі. Рівень цін визначається не витратами виробництва продукції, а доходами і високим платоспроможним попитом окремих осіб. Джерелом монопольної ренти є частина доходу в інших галузях народного господарства, яку отримує земельний власник завдяки його перерозподілу.

Диференційна рента І до 1991 року в Україні вилучалась державою через диференційовані ціни на сільськогосподарську продукцію (на кращих землях закупівельні ціни були нижчими). Після переходу України на ринкові умови господарювання був введений фіксований податок, який не регулює перерозподілу рентних платежів.

У країнах Європи, зокрема Чехії земельний податок сплачується диференційовано виходячи із природноекономічних умов. Ставки податку складають у грошовому виразі від 150-3000 крон/га земельної площі. Ціни на продукції формуються на основі фактичних витрат. Товаровиробники із кращими землями сплачують фіксований податок (диференційна рента знімається державою) а з гіршими землями отримують дотації [2, c. 44].

У Польщі земельний податок встановлюється на основі структури 6 класного бонітету землі та податок з окремих видів продукції. Базою оподаткування є середній кадастровий гектар у формі фінансового еквіваленту – 2,5 ц жита кожного податкового року [1, c. 148]. В Німеччині поземельний податок сплачується за твердими ставками у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь в залежності від галузевої спроможності товаровиробника. У Франції оподаткування здійснюється з 1 га землі в залежності від сукупного доходу товаровиробників які групуються по трьох категоріях (отриманого за попередні 3 роки доходу) [3, c. 160].

Ми вважаємо, що в нашій державі необхідно відновити механізм вилучення диференційної ренти через закупівельні ціни при умові проведення якісної оцінки землі, яка повинна визначатись за попередні 3 – 5 роки. Слід відмітити, що в у ринкових умовах посередники, які здійснюють закупку сільськогосподарської продукції будуть купувати її по нижчих цінах(які склались на кращих землях). В даному випадку держава повинна створювати свій механізм закупівлі продукції на середніх і низькородючих землях через держзамовлення.

Становлення ринкових відносин в Україні передбачає в майбутньому купівлю-продаж землі за певними цінами. Її ціна є капіталізована земельна рента. Вона ґрунтується не на вартості її як товару, а на доході, який приносить власникові земля при її використанні. Ціна землі прямо пропорційна розмірові ренти і обернено пропорційна нормі позичкового відсотка.

Сутність власності є предметом постійних дискусій, оскільки відсутній єдиний погляд на поняття власності, володіння, користування, розпорядження тощо. У Верховній Раді в першому читанні прийнятий законопроект, який дозволяє купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення із 2008 року. Одним із дійовим механізмом регулювання земельних відносин є оренда землі.

На початку 2007 року із 38 правових документів, що регулюють земельні відносини прийнято 15, зокрема неприйняті Закони: «Про ринок земель», «Про державний земельний кадастр», «Про сільські громади щодо регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення». Неприйняті закони сприяли тінізації земельного ринку через Інтернет, спадщину, посередництво, оформлення паю за договором оренди на тривалий період - 50-100 років. У земельному кодексі України землі особистих селянських господарств (ОСГ), які виробляють половину сільськогосподарської продукції відносять до сільськогосподарських, але мораторій на продаж землі діє лише на землі сільськогосподарського призначення тоді як на ОСГ у відповідності закону України «Про особисті селянські господарства» це непередбачено [4, c. 49].

В Україні з 60,4 млн. га 70% (41,8 млн. га) землі сільськогосподарського призначення, розпайовані із яких 90% віддаються в оренду. Заслуговує на увагу досвід Франції тут одним із принципів оренди є (емфітевзис)орієнтація на довгострокову оренду на 18 і більше років. Розмір орендної плати переглядається кожні 9 років а, на довгострокову оренду визначаються податкові пільги. Розмір орендної плати від 600 франків за 1 га або 600 кг пшениці. Вартість оренди залежить від курсу цін на зерно. Якщо в період дії договору оренди втрачається частина урожаю не з вини орендатора, він отримує або компенсацію або зменшується частина орендної плати. Якщо орендар поніс витрати на поліпшення родючості землі ці витрати йому компенсує орендодавець. Орендні відносини у Великобританії почали складатися у першій половині шістнадцятому століття, а в 1830 році з’явився закон про власника землі і орендаря. Орендна плата орендодавцем і орендарем визначається самостійно (від 50 до 30 % чистого прибутку, як в натуральній так і грошовій оцінці) із подальшим затвердженням місцевою радою.

Неурегульованість земельних відносин призводить до значних втрат. Наукою доведено, що кожний га площі за рік втрачає до 5 т. гумусу [7, c. 8]. загальна площа деградованих і малородючих ґрунтів орних земель України по всіх землевласників та землекористувачах складає 6,5 млн. га тобто 19,2 %, а щорічні втрати від використання таких земель становлять 400 млн. грн.. [5 С.274].

Ми вважаємо, що особливістю суспільно-розподільного характеру землі як основного засобу виробництва, не може бути повноцінним атрибутом власності («використання-розпорядження-володіння»).

Приватна власність на землю контролюється з боку держави, яка повинна здійснювати контрольну функцію стосовно купівлі-продажу землі. Відносно вартості землі враховуючи її природну родючість держава має право регулювати і визначати її вартість за винятком тієї частини яка формується людською працею. Негативним явищем є те що по теперішній час не прийнятий Закон України «Про державний земельний кадастр», який повинен регулювати справедливу ціну землі. У Польщі 1 га рілля коштує не менше 4000 дол. В умовах Євроінтеграції оцінка вітчизняної вартості землі може бути збільшена у 2 рази. Саме ці ціни використовуються нині в різноманітних господарських операціях і є стартовими при купівлі-продажі землі на аукціонах і виходячи з цього розраховують орендну плату за землю. У дореволюційній Росії на купівлю землі селяни щорічно витрачали 700 млн. золотом, замість того, щоб направляти ці кошти на технічне забезпечення землеробської праці. Доходи від використання землі поміщиками направлялись не на поліпшення її родючості чи то місцеві бюджети а на особисті потреби. Тому ми вважаємо, що земля є національний капітал а не окремих осіб. Однією із проблем в Україні є те, що не проведений класифікатор цільового призначення землі її функціональне використання в умовах декількох форм власності. Відсутність класифікатора не дає можливість об’єктивно оцінити ефективність використання землі у різних формах господарювання з різним ресурсним потенціалом і затратами праці. В свою чергу це не дозволяє визначити інтегральний показник регіоналізації та місцевого самоврядування.

Висновки.

Отже, державне регулювання приватної власності на землю при формуванні її основних атрибутів «використання-розпорядження-володіння» не повинно виключати контрольної функції держави за використанням землі, передбачати продаж землі переважно фізичним особам які мають Українське громадянство та спеціальну аграрну освіту. З метою вилучення диференційної ренти І доцільно встановити регіональні диференційовані закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію з врахуванням природних властивостей землі та її місце розташуванням.
Використані джерела інформації :

1. Антіпова Л.А. Залучення зарубіжного досвіду організації земельно-орендних відносин. // Економіка АПК. – 2007. - №1. - С. 148.

2. Мочерний С. Методические особенности расчета орендной платы за землю в сельском хозяйстве // Экономика сельского хозяйства. - 2003. - № 5 С. 43-45.

3. Назаренко В.И «Зарубежный опыт функционирования земельного рынка» Международный оценочный консорциум.// Економіка АПК. - 2007. - № 1. – C. 159-162.

4. Онищенко О.М. Господарства населення України до і після реорганізації сільськогосподарських підприємств // Вісник Інституту економічного прогнозування. - 2005. С. 48-59.

5. Розвиток Аграрної економічної науки в Україні та її завдання в умовах освоєння ринкової системи господарювання// Матеріали восьмих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників 20-21 червня 2006 року м. Київ. 402 с.

6. Формування ринку землі України / В.П. Галушко, Ю.Д. Білик та ін. – 2. вид. перероб. та допов. К.: Урожай, 2006. – 280 с.

7. Ярошенко П.П. Опара М.М. Лапенко Г.О. Концептуальні питання оновлення МТП Рекомендації. Полтава РВВ ПДАА, 2006, С.7-9.
Рецензент: Корецький М.Х., д. держ. упр., професор.
УДК 35:330.322

Бова Т.В.,

к.е.н., доц., докторант

Донецький державний університет управління
^ РОЗВИТОК ІННОВАЦІЙНИХ ІДЕЙ В ТЕОРІЇ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Анотація. Розмежовано поняття “інституція” та “інститут” які формують інституційну систему інноваційного розвитку в державі. Визначено роль держави в традиційному інституціоналізмі, що вивчає закономірності розвитку інноваційного процесу.

Анотация. Дифференцировано понятие “институция” и “институт” которые формируют институционную систему инновационного развития в государстве. Определена роль государства в традиционном институционализме, что изучает закономерности развития инновационного процесса.

Annotation.A concept is delimited “institute” and “institute” which forms management organs system of innovative development in the state. The role of the state is certain in traditional management organs, that studies conformities to the law of development of innovative process.
^ Постановка проблеми.

Роль інституцій в житті організованого суспільства досить висока, тому інноваційна теорія вирішальною мірою формується під впливом інституціоналізму. Погляд на інновації через призму інституціоналізму зумовлений перш за все потребою створення та розвитку інститутів ринку в країнах у період трансформації.

В науці «Державне управління» інституціоналізм представлено значною різноманітністю шкіл і концепцій, однак для всіх його течій є характерним надання великого значення емпіричному аналізу інституціонального середовища, зокрема впливу інститутів на ефективність використання обмежених ресурсів та на забезпечення економічного зростання. Основною ідеєю теорії інституціоналізму є зосередження уваги на позаекономічній сутності рушійних сил суспільного розвитку, тобто, окрім технологічного фактору, головними чинниками соціально-економічного прогресу є політичні, соціальні, морально-етичні, етно-національні, нормативно-цільові та адміністративні.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Окремі аспекти щодо формування інституцій інноваційного розвитку в Україні досліджені сучасними вітчизняними економістами. Цим науковим проблемам присвячені праці З. Адаманової, О. Александрової, О. Алимова, О.Амоші, Ю. Бажала, В. Базилевича, З. Варналія, А.Гальчинськогo, П. Єщенка, М. Йохни, Я. Жаліла, Б. Кваснюкa, В. Ковальчука, П. Мазурка, А. Чухно, М. Шарко та інших вчених.

^ Постановка завдання.

– розмежувати поняття “інституція” та “інститут” які формують інституційну систему інноваційного розвитку в державі;

– визначити роль держави в традиційному інституціоналізмі, що вивчає закономірності розвитку інноваційного процесу.

^ Виклад основного матеріалу.

Інституціональні критерії базуються на врахуванні конкретно-історичних умов тієї чи іншої країни, наслідуванні традицій, ідей, духовного світу населення, системи ціннісних уявлень. Відзначимо, що ці фактори не зводяться до суто психологічних ознак, а побудовані на взаємодії між окремими елементами, що породжує певну цілісність економічної системи взагалі.

Оскільки інноваційний розвиток визначено як процес структурного вдосконалення національної економіки, то зміна організаційно-функціональних основ інституційної системи є засобом розбудови засад інноваційно орієнтованого господарства. Частина елементів інституційної системи носить достатньо динамічний характер і слугує засобом впливу на реальний стан інноваційного процесу (наприклад, закони, нормативні акти, угоди та ін.). Проте інша – є об’єктивною за змістом і формує весь спектр надбудови економічних відносин (наприклад, ринок, конкуренція, власність та ін.), тобто слабо піддається впливу. Таким чином, з метою обґрунтування дії і функцій чинників, що формують інституційну систему інноваційного розвитку, виникає потреба розмежування понять “інституція” та “інститут”.

У науковій літературі ці категорії часто ототожнюються, вживаються як синоніми та характеризуються за однаковими ознаками, тому їх тлумачення є недостатньо чітким.

Засновник інституціоналізму Т. Веблен визначив інститути як “поширений образ думки в тому, що стосується окремих відносин між суспільством і особистістю і окремих виконуваних ними функцій” [2, с. 201]. Дж. Коммонс характеризує інституції у вузькому значенні, тобто як “систему законів чи природних прав, в межах яких індивіди діють як в’язні” та у широкому – як “колективну дію по контролю, лібералізації та розширенню індивідуальної діяльності” [5]. В даному контексті сутність колективної дії варіюється від неорганізованого звичаю чи традиції до множини організованих поточних відносин, таких як сім’я, корпорація, профспілки, торговельні асоціації, держава.

Існуючі підходи до визначення інституцій, поширені в науковому середовищі, умовно можна розбити на три групи: “фундаторська ортодоксія”, “тотально-інституційний” підхід, “інституційно-системне структурування”.

Вважаємо, у вивченні інституцій усе більш стає очевидним рух усередину, від тих феноменів, що лежать на поверхні, до пошуку сутностей інституцій як характеристик внутрішнього устрою, що визначають закономірності розвитку суспільства та забезпечують його цілісність. Якщо раніше інституції, у залежності від підходу, трактувались як юридичні встановлення, як форми соціальної поведінки, соціальні ролі чи організації, то в сучасних умовах їх доцільно розглядати як явища більш високого порядку, тобто регулятори суспільних явищ.

Напрям “інституційно-системного структурування” передбачає визначення інституцій з позиції поєднання універсальності та операціональності їх сутності, структуризування, чіткого визначення їх місця в суспільній системі. Наприклад, Р. Пустовійт тлумачить інституції як “звички і стереотипи мислення, притаманні значній спільноті людей” [8, с. 27].

В. Мандибура справедливо стверджує, що інститути включають увесь спектр надбудовних соціальних відносин. Інститути як елементи системно-організаційної структури суспільства поділяють на: 1) владно-організаційні інститути (інститути державної влади, інститут місцевого самоврядування); 2) базисно-господарські та функціонально-економічні системні інститути (інститут власності, інститут підприємництва, інститут грошей, фінансово-кредитний інститут, інститут ціноутворення); 3) господарсько-асоціативні інститути (домогосподарство, фірма, держава); 4) асоціативно-соціальні інститути (партії, профспілки, суспільні об’єднання, громадські організації) [6, с. 111].

Дослідження різних поглядів на інституції як категорію державного управління показало, що не існує єдиного погляду на їх визначення та класифікацію. В економічній літературі інституції представлені наступними складовими частинами: інституції як правила, стійкі норми; інституції як стандарти поведінки; інституції як звички, рутини, звичаї традиції; інституції як стереотипи мислення; інституції як соціальні відносини; інституції як закони та організації (установи), що контролюють певні соціальні відносини; інституції як механізм вирішення конфліктів між економічним суб’єктами; інституції як законопримусовий механізм; інституції як рівновага в стандартній координаційній грі, що повторюється [7, с. 6].

Основною причиною такої кількості поглядів на тлумачення інституцій, з нашого погляду, стали складність та багатогранність зазначеної категорії, а також застосування різних методологічних підходів до дослідження інституції. При спробі дати універсальне визначення науковці стикаються з неможливістю охопити всі аспекти даного поняття та в рівній мірі їх окреслити. Кожне визначення інституції характеризує певний спектр проблем, обмежений метою дослідника, його методологічним апаратом та загальним станом науки у даній сфері.

Інституційна система охоплює сукупність формальних і неформальних інституцій. Формальні інституції – це відносно стійкі та довготривалі загальні соціальні та економічні норми, що “визначаються в законах і різного роду письмових приписах, обов’язкових до виконання, тому їм притаманна “публічність і прозорість” [4, с. 95]. Невиконання або ігнорування таких правил призводить до покарання, що примушує індивідів підкорятися. Неформальні інституції діють через морально-етичні цінності, переконання, табу, усталені звички, відображаючи загальний цивілізаційно-культурний рівень індивідів і суспільства [3, с. 94].

Отже, узагальнюючи сутність поняття інститут, визначимо його як суб’єкта-носія соціально-економічних відносин (фірми, домогосподарства, банки, корпорації, установи, організації, держава), а також тривалі суспільні економічні явища, які базуються на формальних і неформальних інституціях. Вважаємо, що роль інститутів в економічному розвитку носить творчий характер, оскільки будь-яка зміна у розвитку суспільства є наслідком акумуляції знань і результатом досліджень.

Під інституціями розуміємо систему відносин, що охоплює взаємодію формальних та неформальних норм і правил у вигляді стандартів поведінки, звичок, рутини, традицій, звичаїв, що визначають домінуючий спосіб мислення для соціальної групи чи всього народу у економічній, соціальній, політичній або будь-якій іншій сфері; а також у вигляді сукупності законів, що контролюють певні соціальні відносини шляхом формування механізму вирішення конфліктів між господарськими суб’єктами і забезпечення законопримусового впливу, виконуючи функцію регулятора суспільних явищ. З нашого погляду, ключовим завданням інституцій є створення сигналів про потреби суспільства, тобто генерування інформації у поєднанні з одночасним розв’язанням проблем, що виникають, та підтримкою збалансованості інтересів усіх членів суспільства. Оскільки слабкі інституції ведуть до нерівності, надають можливості виникнення диктаторського устрою, то формальні та неформальні інституції покликані стати на заваді концентрації ресурсів в руках певних верств населення чи кланів. Інституції завдяки контролю за розподілом цінностей, доходів і витрат у суспільстві є стимулом економічної активності та підтримують ефективність економічних угод.

Як якісно новий напрям світової економічної думки інституціоналізм увібрав у себе найкращі ідейно-теоретичні та методологічні досягнення попередніх шкіл економічної теорії. Проте неокласична школа не змогла дати задовільного пояснення явищу поглиблення нерівномірності економічного розвитку різних країн світу в умовах, коли ключовий ресурс сучасного розвитку – наукові знання та технології – є загальнодоступними. Разом з тим, існування ефективних інститутів ринку, передусім добре розробленої системи прав власності, підкріпленої конкуренцією між товаровиробниками, є вихідною передумовою будь-якої неокласичної моделі економічного зростання [1, с. 88-89].

Серед існуючих підходів до ґенези інституціоналізму можна виокремити такі напрями: соціально-психологічний, соціально-правовий, кон’юнктурно-статистичний, об’єднані у “традиційний інституціоналізм”, а також сучасні течії – неоінституційна економічна теорія та державне управління.

Вперше інноваційні ідеї в теорії інституціоналізму описано у концепції Й.Шумпетера [9, с. 202], сутність яких полягає у дії механізму конкуренції, що дозволяє досягти фірмам ринкових переваг за допомогою інновацій. Завдяки ринковій конкуренції автоматично підтримується механізм інноваційного розвитку господарської системи, а технічний прогрес породжує подальший технічний прогрес. Соціально-психологічне зростання, підвищення рівня життя як результат поширення інновацій відкриває нові можливості розвитку особистості і творчого потенціалу.

З нашого погляду, розкриття техніко-технологічних чинників виробництва відбувається в межах системи відносин між групами економічних агентів, які переслідують різновекторні інтереси, що створює умови для потенційного або реального конфлікту. У даному випадку з позиції інституціональної теорії істотний інтерес викликає поведінка суб’єктів господарювання та визначення взаємозв’язку між їх поведінкою, прийняттям рішень та інноваціями.

На відміну від Т. Веблена, засновник соціально-правової течії інституціоналізму Дж. Коммонс [5] за основу власних досліджень використовує правові норми. Науковець розробив “вольову” психологію переговорів, важливу роль в якій відіграє ідея згоди. Саме тому результатом переговорів як процесу улагодження різноманітних економічних відносин між людьми є угода – єдиний, з його погляду, ефективний інститут налагодження соціального миру у суспільстві. Угода включає в себе три елементи: конфлікт (зіткнення інтересів учасників угоди), взаємодію (взаємозв’язок інтересів учасників) та вирішення (укладання угоди). Це означає, що Дж. Коммонс вважав, ніби суспільні відносини регулюються тільки за допомогою юридичної процедури – через суди. Держава має забезпечити управління розвитком капіталістичної системи та регулювати конфлікти не тільки між окремими капіталістами, але й між капіталістами і робітниками.

На відміну від Дж. Коммонса, засновник кон’юнктурно-статистичного напряму інституціоналізму В. Мітчелл [5] вважав, що найсерйозніший вплив на господарську поведінку людей має грошовий фактор у вигляді обігу грошових знаків та діяльності фінансово-кредитних установ. Відповідно до його концепції, гроші є головним двигуном економічної діяльності і відіграють самостійну роль у суспільстві, тому основне завдання економічної теорії – дослідження зв’язків між грошовим обігом та поведінкою людей шляхом збору та узагальнення фактичного статистичного матеріалу з метою визначення залежності між динамікою окремих показників.

З нашого погляду, вивчаючи закономірності циклічних коливань, учений не наголошує на інноваційному чиннику як основній причині змін, але, математично обґрунтовуючи власні гіпотези, у якості перемінних поряд з витратами, ціною, прибутком, процентною ставкою, кредитними і банківськими резервами тощо він використовує фактор прийняття інвестиційних рішень і інвестиційних витрат, які нерозривно пов’язані з інноваційними циклами.

Отже, соціально-психологічний напрям інституціональної теорії орієнтований на вивченні соціального, психологічного, економічного та технологічного аспектів, кон’юнктурно-статистичний напрям концентрується на обґрунтуванні соціально-економічних аспектів, а соціально-правовий – досліджує юридичні особливості існування суспільства та його складових.
Порівняльний аналіз основних аспектів вивчення концепцій традиційного інституціоналізму дає змогу виділити конструктивні ідеї, що містяться в них і які можна використати в процесі розробки основ концепції інноваційного розвитку державного управління:

  • використання принципів суспільної психології для аналізу поведінки господарюючих суб’єктів та прийняття інноваційних рішень;

  • використання статистичного методу з метою обґрунтування циклічних коливань економіки та інвестиційних циклів;

  • рушійною силою розвитку інновацій є науково-технічний прогрес та інженерно-технічна інтелігенція;

  • угода дозволяє вирішити всі економічні проблеми у правовому полі.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи