Академі я муніципального управління до 15-рiчч icon

Академі я муніципального управління до 15-рiчч




НазваАкадемі я муніципального управління до 15-рiчч
Сторінка5/37
Дата30.10.2014
Розмір7.25 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Висновки.

На нашу думку, традиційний інституціоналізм, продовжував вивчати закономірності розвитку інноваційного процесу, приділяючи більше уваги соціально-економічним чинникам (соціальному, юридичному, психологічному, економічному та іншим аспектам). Важливий бік природи інституцій – це їх конфліктні передумови. Інституція народжується не тільки як автоматичний спосіб раціоналізації дій, що повторюються, але ще як спосіб узгодження незбіжних інтересів і цілей взаємодіючих суб’єктів. В основі погоджувальної природи інституцій лежить тріада “контакт – конфлікт – контракт”. Інституції забезпечують потреби у зниженні психологічних, соціальних і економічних витрат протистояння і конфронтації, не усуваючи сам чинник взаємного тиску суб’єктів як необхідний механізм соціальності.

Подібний підхід дозволив переглянути існуючі погляди на інновації як суто технологічне явище, що значно поглибило світогляд про природу інновацій та їх наслідки.
^ Використані джерелa інформації:

  1. Алимов О. Економічний розвиток України: інституціональне та ресурсне забезпечення / Алимов О., Даниленко А., Трегобчук В. – К.: НАН України, Об’єднаний ін-т ек-ки, 2005. – 540 с.

  2. Веблен Т. Теория праздного класса / Веблен Т.– М.: Прогресс, 1984. – 367 с.

  3. Гайдай Т.В. Вплив сучасної інституціональної теорії на розвиток економічної науки / Гайдай Т.В. // Економічна теорія. – 2004. – № 2. – С. 92-107.

  4. Єщенко П.С. Нова модель держави / Єщенко П.С., Кваснюк Б.Є., Бірюков О.А. – Слов’янськ: Печатный двор, 2002. – 142 с.

  5. Жаліло Я. Економічна стратегія держави: теорія, методологія і практика / Жаліло Я. – К.: 2003. – Режим доступу: www.niss.gov.ua /book/jalilo_mon/index.htm

  6. Мандибура В.О. Інституційна архітектоніка власності та закономірності її функціонування / Мандибура В.О // Інституційна архітектоніка та механізми економічного розвитку: Матеріали наукового симпозіуму. – Х.: ХНУ, 2005. – С.110-116.

  7. Поворозник В.О. Інституційні зміни в умовах трансформаційної економіки України / Поворозник В.О. – К.: КНУ ім. Т.Шевченка, 2006. – 19 с.

  8. Пустовійт Р. Інституціональна теорія та економічний розвиток: генезис і сучасність / Пустовійт Р. // Вісник Київського національного торговельно-економічного університету. – 2/2003. – №2. – С.26-33.

  9. Шумпетер Й. Теория экономического развития: исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита и цикла конъюнктуры / Шумпетер Й. – М.: Прогресс, 1982. – 455 с.


Рецензент: Корецький М.Х., д. держ. упр., професор.


УДК: 351.82

Гурковський В.І.,  

кандидат  наук з державного управління,

науковий консультант Науково-дослідного центру

правової інформатики Академії

правових наук України
^ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИВЧЕННЯ ФЕНОМЕНУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
  Анотація. У даній статті досліджуються теоретико-методологічні підходи до вивчення глобалізації, розкривається стан наукової розробленості глобалізації, як наукової проблеми. Визначається поняття, зміст і сутність феномена глобалізації, виділено ключові риси глобалізації та їх вплив на правову та політичну систему державого управління.

^ Ключові слова: теоретико-методологічні підходи, глобалізація, глобальне інформаційне суспільство, феномен глобалізації, державне управління

Аннотация. В данной статье исследуются теоретико-методологические подходы к изучению глобализации, раскрывается состояние научной разработанности глобализации, как научной проблемы. Определяется понятие, содержание и сущность феномена глобализации, выделены ключевые черты глобализации и их влияние на правовую и политическую систему государства управления

^ Ключевые слова: теоретико-методологические подходы, глобализация, глобальное информационное общество, феномен глобализации, государственное управление

Annotation. The paper suggests the theoretical and methodological approaches to the study of globalization, reveals the state of scientific globalization as a scientific problem. Defined the concept, content and nature of the phenomenon of globalization, highlighted the key features of globalization and their impact on the legal and political system of public administration

Key words: theoretical and methodological approaches, globalization, global information society, phenomenon of globalization, public administration
Актуальність статті. Нове тисячоліття відкрило перед світовою цивілізацією нові неосяжні і захоплюючі горизонти на шляху її розвитку. Поява нових технологій, подальше пізнання і підкорення космосу, інші досягнення матеріальної культури, які зараз можуть лише вражати людську уяву, завтра стануть реальністю. Водночас початок нової епохи несе населенню Землі нові виклики і загрози, такі, як розширення міжетнічних і міжконфесійних протистоянь, збільшення природних, техногенних і гуманітарних катастроф, загострення енергетичних та екологічних проблем. Очевидно, що людство, зіткнувшись з проблемами глобального значення, з одного боку, знаходиться в стані розгубленості, а з іншого - все більше усвідомлює необхідність появи нової парадигми організації земної цивілізації та її подальшого розвитку.

Глобалізація стає домінуючим визначником інформаційного суспільства та основоположним чинником суспільного розвитку на рубежі XX-XXI ст. Причому, цей період відзначений несуперечливими тенденціями. З одного боку, незаперечними досягненнями людства в науково-технічної, виробничої і соціальної областях. З іншого боку, що динамічно розвивається агресивної техногенної цивілізацією з її інтенсивним економічним зростанням, розривом рівнів морального та технологічного розвитку, загостренням суперечностей в системі «людина-суспільство-природа».

Постановка наукової проблеми. Глобалізація належить до процесів, які будуть мати серйозні наслідки для всього людства, але характер їх перебігу дуже складно кваліфіковано осмислити та зпрогнозувати.

До стрімкого наростання процесів світової глобалізації у представників різних фахівців та науковців з різних країн і регіонів планети ставлення неоднозначне, і навіть полярно протилежне. Аналізуючи ці суперечності, доводиться стверджувати, що на даному етапі існує величезний інтерес до явища глобалізації, і в той же час ще немає глибокого розуміння його суті, повного усвідомлення позитивних і негативних його рис. Попри те, що процеси глобалізації активно вивчають найвідоміші дослідницькі центри світу, такі, як Колумбійський університет (США), Європейський інститут технологічних досліджень майбутнього (IPTS - Institute of Prospective Technological Studies, Севілья, Іспанія) та інші, стає очевидним, що для сучасної науки державного управління розкриття теоретико-методологічних засад глобалізації, як наукової проблеми, є своєчасним, оскільки розуміння нових явищ є надзвичайно важливим для України, яка прагне бути самодостатнім гравцем в міжнародній системі координат. Насамперед, це потрібно для того, щоб побудувати менш помилкову і більш ефективну стратегію поведінки в процесі невідворотного входження в систему нового світового порядку.

^ Ступінь наукової розробленості проблеми. Основні теоретичні напрямки осмислення процесів і змісту глобалізації набули найбільшого поширення в країнах Заходу. Більшість цих напрямків вибудовувалося на основі теорії модернізації (Т. Парсонс, У. Ростоу, С. Айзенштадт). Автори даних концепцій вважають, що саме модернізація призвела до інтенсифікації процесів глобалізації.

Перше з них - власне модернізм - панував на Заході в 50-60-і роки, виникаючи на ідейній спадщині епохи Просвітництва. А з кінця 70-х до початку 90-х років на Заході став домінувати постмодернізм. Головними ідеологами цієї школи стали С. Леш, Д. Харві, М. Фуко [2]. Вони не ідеалізують ні Захід і не Схід, а виходять з наявності у світі єдиних універсальних, загальнолюдських цінностей, які здатні об'єднати людство в майбутньому. Пішовши від геополітичних побудов, постмодерністи сконцентрували увагу на окремої особистості і висунули принцип універсальності світу.

Після розпаду СРСР і краху соціалізму на зміну постмодернізму прийшов новий напрямок, названий Е. Тірьякьяном і Дж.Александером неомодернізмом [3]. Даний напрямок отримав таку назву, тому що він відроджую віру у прогрес, характерний для 50-х рр.. минулого століття. Інші дослідники визначили його як неолібералізм, оскільки він протиставив себе державному втручанню. Звідси залишався один крок до появи терміну, який тепер вживається повсюдно - глобалізація.

Оскільки глобалізація значною мірою сприяє вестернізації, то тут постає ряд питань, пов'язаних із сутністю модернізації. З цього приводу сформувалися дві основні точки зору. Перша з них виходить з того, що глобалізація - процес ширший ніж вестернізація, і в практичному відношенні рівнозначна модернізації. Цю тезу обгрунтовують такі дослідники як А. Гідденс, Р. Робертсон, М. Олброу [4]. Їх противники вважають, що глобалізація є глобальною дифузією західного модернізму, що реалізовується у вигляді розширеної вестернізації і розповсюдження інститутів західного капіталізму. Цю точку зору поділяє С. Хемелінк. Ідеологами критики модернізму виступили Д. Аптер, Дж.Нетл, Н. Смелзер, А. Голдторп [4].

Згідно з цим поглядом, світ являє собою набагато більш складну картину, в якій лідери індустріального розвитку протистоять державам, що недавно вступили на шлях прогресу і погляди тих, хто шукає власний шлях прогресу, часто не збігаються з модернізмом.

Соціальні та культурні фактори глобалізації розглянуто в працях М. Грановетера, М. Кастельса, Р. Сведберга, А. Сена, А. Турена, Р. Холлінгсворта, Ф. Шміттера, В. штреку, А. Етціоні та ін., які по - новому поставили питання про нерозривний зв'язок економіки з іншими сферами суспільного життя, про обумовленість економічних процесів сукупністю інститутів, що склалися в суспільстві.

Аналізу формування глобального економічного, правового та політичного простору присвятили свої праці Дж. Стігліць, С. Стренж, Е. Хеллайнер, Р. Андерхілл, Ф. Черні, Л. Вейс, Т. Пемпел, Т. Скополі, П. Евенс, Д. Хелд, П. Катценштайн та ін. Ці дослідники одними з перших розгорнули конкретні дослідження механізмів глобалізації, зосередившись на аналізі взаємодії зовнішньої політики і світогосподарчіх процесів.

Процеси трансформації всіх сфер економіки, політики, культури розглядались в працях відомих дослідників Е. Алаєва, В. Білокреніцького, В. Кузнєцова, В. Максименка, А. Неклесса, О. Панаріна, А. Ельянова.

Слід зазначити, що теоретико-методологічні підходи до вивченння глобалізації з точки зору наукової галузі «Державне управління» вивчені ще недостатньо.
^ Мета і завдання публікації. Виходячи з актуальності основною метою публікації є розкриття теоретико-методологічних підходів до вивчення феномену глобалізації, визначення ключових рис глобалізації та їх впливу на правову та політичну системи державого управління, встановлення взаємозалежності розвитку глобалізації та формування інформаційного суспільства. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

- вивчення еволюції наукових досліджень проблеми глобалізації, визначення поняття та змісту глобалізації, типів та етапів розвитку світових глобалізаційних процесів;

- виявлення чинників позитивних і негативних наслідків глобалізації, а також надати оцінку впливу інформаційного чинника на процес глобалізації, та функції держави в умовах «глобального інформаційного суспльства».

^ Основний зміст публікації. Кардинальна зміна міцних традиційних політичних союзів всередині провідних країн світу - не єдиний наслідок глобалізації. Руйнування світового порядку часів холодної війни викликано тим же процесом глобалізації, який наростає в другій половині ХХ століття. Якщо раніше було можливо створювати замкнутий простір в рамках окремих держав, регіонів і систем, в яких економіка функціонувала за правилами внутрішнього ринку, багато в чому незалежно від того, що відбувається в інших частинах землі, то з певного моменту це стало неможливим. Сьогодні колишні ілюзії щодо глобалізації як двигуна розвитку країн «третього світу», такі популярні в середині ХХ століття, вже розвіялися.

У цілому під поняттям «глобалізація» позначають цілий ряд явищ і процесів: інтернаціоналізація господарського життя; взаємодія цивілізацій; взаємозалежність національних економік; взаємопроникнення ринків; формування єдиного ринкового простору; вільне переміщення товарів, послуг, технологій, капіталів та людей; поява транснаціональних систем і форм господарювання; уніфікація світової економіки; гомогенізація світу; відданість універсальним цінностям, принципам і нормам поведінки; зближення способу життя людей; зростаюча стандартизація споживання; універсалізація культури.

Аналіз публікацій сучасних дослідників глобалізації свідчить про те, що в силу багатоплановості глобалізації в літературі за підрахунками автора цієї статті існує майже тридцять її визначень. Відмінності пов'язані, перш за все, з національною належністю того чи іншого автора або приналежністю його до тієї чи іншої організації, соціальним станом або статусом, ідеологічними уподобаннями, особливостями професійного сприйняття, відмінністю підходів і традицій різних дослідницьких шкіл.

Основні теоретичні напрямки осмислення феномена глобалізації набули найбільшого поширення в країнах Заходу. Більшість цих напрямків вибудовувалося на основі теорії модернізації, оскільки вважається, що саме модернізація призвела до інтенсифікації процесу глобалізації. Марксистко, неокомуністичних і соціал-демократична думка в англо-саксонських і західноєвропейських країна підходила до процесів глобалізації як до нової стадії інтернаціоналізації господарського, політичного і культурного життя, критикуючи її в контексті загального неприйняття капіталістичного розвитку. Цей напрямок аналізу проблем багато в чому втратив свою дієвість на Заході після розпаду СРСР. Найбільший вплив на Заході зберегла школа І. Уоллерстайна, що дає свою системну трактування світогосподарських процесів.
Особливо потрібно відзначити впливовий напрям у західному суспільствознавстві - так звану школу «міжнародної політичної економії», яка одержала найбільше поширення в англо-саксконскіх країнах. Представники цього напряму (С. Стрендж, Р. Андерхілл та інші) одними з перших розгорнули конкретні дослідження механізмів глобалізації. При цьому вони виходять із збільшенням ролі економічних проблем у міждержавних відносинах, а також аналізу взаємодії політики і економіки, вірніше зовнішньої політики і світогосподарських процесів. При цьому роль державного управління у процесах глобалізації та формуванні найважливіших світових господарських тенденцій і процесів стає визначальною.
 У вчених і дослідників глобалізації немає консенсусу щодо історичної ретроспективи цього процесу, корені якого сягають глибоко.
Поняття глобалізації однаково застосовні і до економіки, і до політики, і до культури. Однак саме глобалізація економіки утворює основу всіх глобалізаційних процесів і впливає на них. Проте, незважаючи на те, що глобалізація - переважно економічне явище, у нього відразу виявилися соціальне, ідеологічне і політичне вимірювання, особливо яскраво виразилися з початком всесвітнього антиглобалістського руху, і, як будь-яке суспільне явище, вона стала об'єктом вивчення всіх без винятку суспільних наук - філософії, соціології, економіки, історії і політології.

Політична глобалізація проявляється в трьох основних формах: у інтенсифікації взаємодії між національними урядами, у формуванні наднаціональних політичних інститутів і посилення міжрегіональної взаємодії (регіоналізації). Якщо перша форма політичної глобалізації традиційна, то друга і третя - відносно нові явища, що грають актуальну роль для перехідних держав у сучасних умовах.

У світовій економіці процеси глобалізації сприймаються і оцінюються по-різному. Але по-різному до них відносяться не тільки окремі вчені, фахівці та експерти, а й жителі різних країн. Глобалізаційні процеси найчастіше вітаються в розвинених країнах і викликають серйозні побоювання в світі, що розвивається. Це пов'язано з тим, що переваги глобалізації розподіляються нерівномірно.

Одні вважають, що це корисний процес, що має ключове значення для розвитку світової економіки в майбутньому, і що він неминучий і незворотній. Інші ж відносяться до нього вороже, навіть зі страхом, вважаючи, що глобалізація веде до збільшення нерівності між країнами й у їхніх межах, породжує загрозу зростання безробіття і зниження рівня життя і є гальмом на шляху соціального прогресу.

Ступінь позитивного і негативного впливу глоблізаціонних процесів на економіку окремих країн залежить від місця, яке вони займають у світовій економіці, тому що фактично основну частину переваг одержують багаті країни або індивіди. Безумовно найбільший виграш від процесів глобалізації отримують розвинені держави. Що ж тоді, глобалізація несе ряд позитивних результатів для держав, що розвиваються. Перш за все глобалізація відкриває широкі можливості для процесів інтеграції у світову економіку. Крім того, у країнах, що зуміли досягти інтеграції, спостерігаються більш високі темпи економічного зростання і скорочення бідності. Підвищення рівня життя, у свою чергу, сприяє розвитку демократичних інститутів державного управління.
Крім того, глобалізація також привнесла зміни в існуючу систему міжнародної безпеки, а саме поняття «національної безпеки» було трансформовано в «міжнародну безпеку». Характеристиками нового глобального виміру безпеки є як негативних прикмет: міжнародний тероризм, міжнародні злочинні синдикати; екологічні проблеми і що зберігається з колишніх часів небезпеку ядерного конфлікту, а в якості нових інструментів боротьби, що забезпечуються глобалізацією, - створення єдиного інформаційного (яке використовується і злочинним світом) та культурного простору. Відповідно і міжнародна спільнота, і національні держава зіткнулися з новими проблемами.

Сьогодні національні держави також повинні навчитися справлятися і з багатьма іншими ризиками та проблемами. Так, глобалізація сприяла розширенню функцій і сфер відповідальності держави, з одного боку, і ерозії його можливостей ефективно справлятися з пред'являються йому вимог, з іншого боку. Глобалізація веде до розмивання національного суверенітету регулюючої функції держави, яка вже не може захистити національну економіку від небажаних економічних впливів з боку міжнародних корпорацій, ТНК і МНК, які формують правила «гри» на глобальному рівні.

Процес глобалізації надає динамічний вплив на всі сторони життєдіяльності держави і має як негативні, так і позитивні моменти.

До позитивних моментів можна віднести:

- бурхливий технологічний прогрес;

- значно ширший та вільнішій, ніж ще 10-15 років тому, доступ до інформації і відповідне поширення можливостей та способів комунікації у світовому масштабі;

- покращення взаєморозуміння між різними культурами та цивілізаціями внаслідок, з одного боку, інтенсифікації глобального інформаційного обміну, а з іншого – нівелювання відмінностей завдяки розповсюдженню по всій планеті продуктів маскультурі;

- здатність держав шляхом об'єднання спільних зусиль подолати проблеми глобального характеру або мінімізувати їх шкідливі наслідки;

- можливість підвищення соціально-економічного, міжнародно-правового статусів держави через його участі у міждержавних об'єднаннях;

- більш високий рівень міжнародної кооперації, міжнародного поділу праці; формування єдиного правового простору;

- прискорення темпів інформаційного, культурного обмінів.

Проте визнаючи відому позитивність глобалізації правової системи, не можна її абсолютизувати і тим самим заохочувати «глобалізаторскі апетити» певних держав. У звязку з цим правова система держави, як складова системи державного управління повинна зберігати свою стійкість, хоча і можливі зміни в галузях права.

До негативних рис глобалізації можна віднести такі:

- світова економіка стає більш нестабільною й уразливою. Негативні тенденції в тій чи іншій країні або регіоні миттєво позначаються на економічному здоров'ї інших; (Приклад тому є фінансова криза, що розпочалася у листопаді 2008 року в Сполучених Штатах Америки, а її наслідки відчувають на поточний момент майже всі країни світу);

- значно зростають масштаби міграції населення, у першу чергу, з бідних у розвинені країни;

- зростає одурманюючих вплив маскультурі, що загрожує культурному різноманіттю;
- посилюється соціально-економічна диференціації держав через їх нерівноправний статус на світовій арені;

- втрачається національна та мовна ідентичніть;

- спостерігається бурхливий сплеск транснаціональної злочинності, в тому числі й в інформаційній сфері, у так званому «кіберпросторі»;

- спалахуються національно-етнічні конфлікти, війн за володіння тими чи іншими ресурсами; криза універсальних міжнародних організацій;

- виникла система «подвійних міжнародних стандартів», «гуманітарної інтервенції».

Слід зазначити, що позитивний ефект, особливо в економічній та соціальній сферах, відчуває на собі лише вузьке коло найбільш розвинених країн. В останні роки, особливо в період світової фінансової кризи, спостерігається стійка тенденція до того, що такі складові глобалізаційних процесів в економіці, як прямі інвестиції (насамперед у високотехнологічні галузі), вільне переміщення робочої сили, передача технологій, обмежуються межами «розвиненого світу». Це поглиблює основний негативний наслідок нерегульованої глобалізації - заглиблюється розрив у розвитку не тільки окремих країн, але і цілих регіонов.

Окрім того, глобалізація відкриває нові можливості для економічного розвитку, взаємодії держав, але в той же час загострює існуючі та породжує нові проблеми, які визначаються як виклики. Під викликами мається на увазі проблеми загального характеру, пов'язані з появою нових чинників світового розвитку, що ставлять під сумнів можливість нормального функціонування механізмів відтворення суспільного життя.

На даному етапі розвитку світової спільноти феномен глобалізації починає виходити за чисто економічні рамки і помітно впливаэ на всі сфери суспільної діяльності - політику, ідеологію, культуру. Глобалізаційні процеси, поза сумнівом, будуть відігравати визначальну роль в світовому розвитку в XXI ст., стануть помітним імпульсом у формуванні нової системи державно-управлінських відносин.

На перший погляд глобалізація несе в собі широкі можливості економічного зростання, зближує світові культури завдяки
динаміці торгових і науково-технічних зв'язків, розвитку комунікацій, інформаційних мереж та технологій.

У той же час, глобалізація з її такими викликами, як зростання взаємозалежності держав, загострення нетрадиційних загроз міжнародної та регіональної безпеки, наростаючий вал регіональних конфліктів і багато чого іншого, стає серйозним випробуванням для існуючих механізмів багатосторонньої співпраці і для тих, хто є учасниками цих механізмів».

Тому перед державою постають безпрецедентні за значимістю та складністю завдання, пов'язані в тому числі із врегулюванням та модернізацією власної правової системи.

Безумовно, глобалізація впливає на всі частини правової системи держави. Цілком справедливими можна назвати твердження українських вчених Р. Калюжного, В. Шамрая, В.Гавловського, В.Цимбалюка, про те, що наявність загроз інформаційній безпеці держави, зумовлених насамперед впливом глобалізаційних процесів, вимагає формування в національному праві нової галузі «інформаційне право» [7, c.243]. Цілком підтримуючи позицію зазначених та інших авторитетних дослідників, слід додати, що необхіднсть утворення інформаційного права, як окремої галузі обумовлена також внутрішніми об'єктивними передумовами розвитку суспільства, необхідністю держави захистити свої національні інтереси в інформаційній сфері.

На погляд автора, суттєву роль у процесі глобалізації правової та політичної систем відіграє інформаційний чинник. Він включає в себе такі компоненти як інформаційна революція, ідея глобального інформаційного суспільства, глобальні інформаційні системи, вивчення глобальних інформаційних процесів, ідею побудови світового інформаційного простору. Інформаційну функцію державного управління можна виявити у факторі глобалізації, що впливає на створення і розвиток глобального інформаційного суспільства. Сучасні досягнення в галузі розвитку інформаційних і комунікаційних технологій сприяють формуванню зовсім нових економічних, соціальних і культурних відносин в житті людей, які описуються єдиним поняттям «Глобальне інформаційне суспільство». Саме інформаційні технології, які супроводжують технологічне переозброєння, приходять, головним чином, у розвинені індустріальні країни; в той же час країни, що розвиваються, не глобалізуються. Таким чином, визначається взаємозалежність розвитку глобалізації в цілому та інформаційного суспільства.

Висновки

1.Глобалізація є ключовим поняттям, яке характеризує процеси світового розвитку на рубежі ХХI ст. Її суть - у різкому розширенні й ускладненні взаємозв'язків і взаємозалежностей як людей, так і держав, що виражається в процесах формування планетарного інформаційного простору, світового ринку капіталів товарів і робочої сили, в інтернаціоналізації проблем техногенного впливу на природне середовище, регіональних і міжнародних конфліктів та безпеки. Отже, феномен глобалізації виходить за чисто економічні рамки, у яких її схильні трактувати більшість дослідників цієї проблеми, й охоплює практично всі основні сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, а також самі умови існування людства.

 2. Основні теоретичні напрямки осмислення глобалізації набули найбільшого поширення в країнах Заходу. Більшість цих напрямків вибудовувалося на основі теорії модернізації і вважається, що саме модернізація призвела до інтенсифікації процесу глобалізації. Необхідно також розрізняти поняття глобалізації та інтернаціоналізації. Глобалізація являє собою нову, більш просунуту стадію розвитку процесу інтернаціоналізації (транснаціоналізації) різних аспектів суспільного життя: економічних, політичних, культурних, професійних та інш.

3. Глобалізація є стихійним процесом, що не залежить від волі окремих держав, проте направити її траєкторію розвитку в потрібному руслі цілком можливо. Крім позитивних моментів глобалізації виділяються і негативні, серед яких найбільш яскраво проявляються: втрата національних форм культури, появу нових видів інформаційних загроз, сплеск транснаціональної злочинності, у тому числі і злочинності в інформаційному (кіберпросторі). Саме в умовах глобалізації необхідні скоординовані зусилля держав, з одного боку, що сприймають позитивні моменти глобалізації, і, з іншого боку, що забезпечують гарантії національної, в тому числі й інформаційної, безпеки.
^ Перспективи подальших напрямів дослідження.   Враховуючи, що світові глобалізаційні процеси трансформують правову, політичну, економічну системи держави, однією з основних завдань державного управління, пов'язаним із глобалізацією в майбутньому, є пошук норм і інститутів, які могли б забезпечити більш ефективне управління на місцевому, національному, регіональному і глобальному рівнях, для того, щоб, з одного боку, зберегти переваги глобальних ринків і конкуренції, з іншого - сприяти розвитку людини, збереженню інформаційних ресурсів для того, щоб глобалізація служила інтересам людини, суспільства та держави. Подальші напрями дослідження необхідно зосередити також на налагодженні такого механізму, який би дозволив не тільки безперешкодно користуватися перевагами глобалізації, а й забезпечив б рівний ступінь захищеності всіх держав від загроз і викликів XXI століття. Чимала роль у підтримці цього процесу відводиться праву і найважливішій його формі - інформаційному законодавству.

^ Використані джерела інформації:

  1. Костюк К.Н. Страны второго мира в глобализационных процессах// «Глобализация и столкновение идентичностей», сборник материалов Международной интернет-конференции. - Москва 2003.- С. 351

  2. Парсонс Т.Американская социология: проблемы и перспективы. М. 1992; Eisenstadt S. A reappraisal of theories of social change and modernization. Berkeley, 1999.; Rostow W. Politics and the Stages of Growth. St.Martin Press, 1971.

  3. Smelser N.J. & Swedberg R. (eds.) The Handbook of Economic Sociology. N.Y. 1994; Nettl J.P. and Robertson R. 1968. International Systems and the Modernization of Societies. – London. - 1968.; Goldthorpe J. “Theories of Industrial Society: reflections on the recrudescene of historism and the future of futurology”. Archives europeennes de sociologie, # 12, 1971; Apter D. Some Conceptual Approaches to the Study of Modernization. - Englewood Cliffs: Prentice Hall. - 1968.

  4. Ткачук Ю.В. Глобалізація в сфері політики: інститути та механізми державного впливу / Автореферат дис. на здобуття наук. Ступ. канд. політич. наук, Одес. нац. Юрид. академ, Одеса, 2004.

  5. William, S. 2000. D for Diversity. - UNESCO Sources, № 127. - P.3.
    31 Формування інформаційного суспільства в XXI столітті. / Упоряд. Кузьмін Є.І., Фірсов В.Р. - С-Пб., 2006.-С. 147.

  6. Інформаційне забезпечення управлінської діяльності в умовах інформатизації: організаційно-правові питання теорії й практики / За ред. Р. А. Калюжного, В. О. Шамрая – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 296 с.

  7. Гулемин А.М. Інтеграція інформаційного законодавства в умовах глобалізації / Автореферат дисертації на здобуття наук.ступ.канд.юрид.наук. Спец. 12.00.14, Єкатеринбург, 2008.


Рецензент: Нижник Н.Р., д. юр. н., професор.

УДК: 35

Кушнір М.А. ,

заступник керівника Центра

нормопроектного забезпечення

діяльності Президента України

Національного інституту стратегічних досліджень

кандидат наук з державного управління
^ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ НАДАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТЕХНІЧНОЇ ДОПОМОГИ: СВІТОВИЙ ДОСВІД ТА РЕАЛІЇ УКРАЇНИ
Анотація. В статті висвітлюються сучасні світові організаційно- правові засади надання і отримання зовнішньої технічної для розвитку конкретно взятої країни. Розкриваються потенційні можливості України у використанні такої допомоги.

Аннотация. В статье рассматриваются современные мировые организационно-правовые основы получения и дачи внешней технической помощи для развития конкретно взятой страны. Раскрываются потенциальные возможности Украины в использовании такой помощи.

Annotation. The article examines the current global institutional and legal foundations of obtaining and giving external technical assistance for the development of a specific country. Opens potential opportunities of Ukraine in the use of such assistance.
Постановка проблеми, мета статті

Сучасна світова фінансова криза засвідчила неспроможність економіки низки світових держав належним чином підтримувати вітчизняний економічний блок який є гарантією самостійності держави. Ця обставина дає нам можливість спостерігати намагання управлінського апарату окремих країн світу щодо збереження не тільки фінансової самостійності, а й державності як юридичного суверенітету.

Разом з тим світ, що глобалізується, розробляє механізми для підтримки таких країн. В межах цього дослідження ми ставимо за мету розгляд організаційно-правових аспектів надання і отримання державою зовнішньої технічної допомоги в контексті вимог сучасного світового законодавства.

Завданнями дослідження є розгляд новітнього світового досвіду і законодавства щодо питань, пов’язаних з наданням і отриманням державами зовнішньої технічної допомоги, та можливостей використання такої допомоги в Україні.

Слід зауважити, що актуальність цього дослідження обумовлюється тим, що впровадження проектів міжнародної технічної допомоги сприяє вирішенню тих проблем, які Україна сьогодні не в змозі вирішити самостійно, зменшує навантаження на державний бюджет, сприяє створенню додаткових робочих місць. Світовий досвід, що набуває Україна у межах надання такої допомоги допомагає її сталому соціально-економічному розвитку, прискорює міжнародну інтеграцію.

^ Аналіз новітніх наукових доробок щодо розв'язання даної проблеми, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми

Базовими нормативно-правовими документами, що опорядковують процедури надання і отримання Україною зовнішньої допомоги, про яку йдеться, є Закон України «Про благодійнитцво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР [5] та постанова Кабінету Міністрів України «Про створення єдиної системи залучення, використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги» [14]. Згідно з цим документом міжнародна технічна допомога - це ресурси та послуги, що відповідно до міжнародних договорів України надаються донорами на безоплатній та безповоротній основі з метою підтримки Україні. Донорами відповідно до вказаної постанови можуть бути: іноземна держава, уряд та уповноважені урядом іноземної держави органи, іноземний муніципальний орган або міжнародна організація, що надають міжнародну технічну допомогу відповідно до міжнародних договорів України. Міжнародна технічна допомога може залучатись у вигляді будь-якого майна, необхідного для забезпечення виконання завдань проектів (програм), яке ввозиться або набувається в Україні; робіт і послуг; прав інтелектуальної власності; фінансових ресурсів (грантів) у національній чи іноземній валюті; інших ресурсів, не заборонених законодавством, у тому числі стипендій.

У вітчизняній науковій економічній літературі за останній період привертають увагу кілька досліджень з означеної пробематики.

Так, предметом наукового вивчення Липової Т. В. стали: механізм передачі технічної допомоги країнам з перехідною економікою зі спеціальним акцентом на Україні та роль і ефективність цієї допомоги у процесах економіко-соціальної трансформації країни. У цьому дослідженні класифіковано основні періоди формування системи технічної допомоги в світовій економіці, розкрита сутність поняття „технічна допомога”, визначена роль цієї допомоги у відносинах між країнами з різним рівнем економічного розвитку. Дослідником проведено комплексний аналіз розвитку та використання програм технічної допомоги в країнах Центральної Європи та визначено чотири основні етапи розвитку цих програм; визначено і поділено на дві групи основні фактори підвищення ефективності використання вказаної допомоги в Україні. Автором розроблено фінансову модель обчислення економії коштів держави за рахунок використання ресурсів технічної допомоги і відображено фінансові вигоди користування ресурсами цієї допомоги. Звертають на себе увагу і обґрунтування науковцем необхідності системних змін в управлінні технічною допомогою через забезпечення належного інституційного статусу державної структури управління нею у відповідності з прийнятою стратегією щодо євроінтеграції, а також запропоновані конкретні рекомендації щодо послідовних кроків впровадження змін на інституційному рівні у систему управління технічної допомоги в Україні [10].

Оцінку ефективності вітчизняної стратегії подолання бідності за допомогою сформованих критеріїв її ефективності, аналіз напрямків й інструментів залучення/використання міжнародної фінансової допомоги надано у дисертаційному дослідженні Комар Н.В. У цьому дослідженні обґрунтовано пріоритетність залучення технічної допомоги, встановлено критерії її оптимізації, а також запропоновано шляхи підвищення якості інституційного забезпечення як передумови ефективного використання міжнародної допомоги з метою подолання бідності в Україні [7].

Технічна допомога як складова частина миротворчих операцій ООН та ОБСЄ стала предметом дослідження політичної науки [2].

Проте з точки зору тематики нашого дослідження у наведених вище дослідженнях не розкритими залишились питання правового спрямування щодо забезпечення вітчизняного процесу надання/отримання міжнародної технічної допомоги.

^ Розгляд проблеми

Загальним підходом, напрацьованим людством з означених вище питань, є Декларація тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затверджена резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 р. Серед фундаментальних цінностей людства цей документ у пункті 6 визначає свободу (гарантією чого слугує демократична форма правління, основана на широкій участі і волі народу), рівність (жодна зі сторін не повинна бути позбавлена можливості користуватися благами розвитку), солідарність (глобальні проблеми повинні вирішуватися при справедливому розподілі витрат і обтяжень відповідно до фундаментальних принципів рівності і соціальної справедливості; ті, хто страждає або перебуває в найменш сприятливому стані, заслуговують допомоги з боку тих, хто перебуває в найбільш сприятливому стані) і загальний обов’язок (обов’язок щодо управління глобальними економічним і соціальним розвитком, а також усунення загроз міжнародному миру і безпеці повинен поділятися між народами і здійснюватися на багатосторонній основі), а серед ключових цілей розвитку – розвиток і викорінення жебрацтва (Розділ III) [3].

Прагнучи досягнути ці цілі, міжнародна спільнота визнає необхідність збільшення обсягу і підвищення якості допомоги. У результаті роботи Конференції з питань фінансування з метою розвитку, яка відбулась в 2002 році в Монтереї, були сформульовані глобальні зобов’язання, які закликають усіх партнерів по розвитку прикласти спільні зусилля щодо підвищення ефективності допомоги і в той же час є закликом до дій як для донорів, так і для отримувачів допомоги [11].

Так, зокрема, Монтерейским консенсусом було передбачено, що в сучасному світі розвиток в інтересах усіх передбачає мобілізацію і розширення ефективного використання фінансових ресурсів, а також створення національних і міжнародних економічних умов, необхідних для досягнення узгоджених на міжнародній основі цілей в області розвитку, в тому числі передбачених в Декларації тисячоліття (пункт 3). При цьому досягнення цілей, про які йдеться, потребує створення нових партнерських зв’язків між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються. Такі зв’язки повинні базуватися на основі мобілізації внутрішніх ресурсів країн, залученні міжнародних ресурсів, сприянні розвитку міжнародної торгівлі, як двигуна розвитку, активізації міжнародного фінансового і технічного співробітництва, задля розвитку забезпечення фінансування при збереженні прийнятного рівня заборгованості і полегшення тиску зовнішньої заборгованості, а також узгодженості і послідовності функціонування міжнародної валютної, фінансової і торгової систем (пункт 4).

Наслідком участі донорів у сприянні міжнародному розвитку стало те, що починаючи з 2000 року країни, які об’єднались у Комітет сприяння розвитку Організації економічного співробітництва і розвитку, надали офіційну допомогу розвитку на суму біля 420 млрд. доларів США. При цьому чітко відслідковується тенденція щорічного збільшення обсягів допомоги з боку донорів. Так, з 2000 по 2005 рік обсяг такої допомоги виріс із 53 млрд. доларів США до 105 млрд. доларів США за рік [8].

Однак об’єктивні реалії засвідчили, що на початку поточного століття на національному рівні уряди все частіше стали чітко формулювати цілі і визначати цільові показники, пов’язані з діями, які вчинюються в інтересах суспільства, удосконалювати свої бюджетні системи і системи моніторингу, а також залучати все більше широкі верстви населення у процесі обговорення національних пріоритетів і політики. Донори стали намагатися узгоджувати свою допомогу з пріоритетними завданнями країн і «заповнити» відповідні прогалини у конкретних країнах. Однак ув’язка ресурсів і результатів залишалась важким завданням.

Ураховуючи це, у світі став широко використовуватися принцип, відповідно до якого зовнішня допомога надається країнам на підставі досягнутих результатів (показників ефективності управління, здійснення політики та інших проміжних результатів).

Саме з точки зору забезпечення цього принципу 2 березня 2005 року був прийнятий сучасний світовий правовий орієнтир з питань надання і (або) отримання зовнішньої допомоги – Паризька декларація щодо підвищення ефективності зовнішньої допомоги (далі – Декларація) [12], певною точкою відліку в якій є 2010 рік.

Декларація базується на п’яти взаємопов’язаних принципах:

- керівна роль країни (власність): країни, які розвиваються, визначають свої власні стратегії, поліпшують свої інститути і ведуть боротьбу з корупцією;

- узгодження: країни-донори надають свою допомогу відповідно до вказаних цілей і використовують місцеві системи;

- гармонізація: країни-донори координирують свої дії, спрощують процедури і діляться інформацією задля уникнення дублювань;

- результати (управління для результатів): країни, які розвиваються, і донори приділяють особливу увагу отриманню і виміру результатів;

- взаємна підзвітність: донори і партнери-країни, які розвиваються, відповідають за результати розвитку.

З точки зору застосування положень Декларації у вітчизняному управлінні слід відмітити, що вона спрямована на:

- посилення ролі національних стратегій розвитку країн і узгодження зовнішньої допомоги з пріоритетами і процедурами країни-партнера;

- зменшення дублювання і раціоналізацію донорської діяльності з метою підвищення ефективності;

- реформування і спрощення донорських політик і процедур шляхом узгодження їх з пріоритетами і процедурами країн-партнерів.

Основна увага Декларації приділена процесам упорядкування відносин щодо надання зовнішньої допомоги на рівні країн-отримувачів допомоги.

Прийнявши цей документ (Декларацію), світова спільнота визначилась і з тим, щоб його виконання постійно перебувало під відповідним контролем. Слід відмітити, що перший раунд моніторингу виконання принципів Декларації був проведений в 2006 році у багатьох країнах. Результати досліджень продемонстрували, що зусилля ефективності допомоги слід проводити більш інтенсивно для того, щоб досягнути цілей Декларації.

Другий раунд вивчення виконання принципів Декларації проводився в січні-березні 2008 року, висновки якого були висвітлені у вересні 2008 року на Аккрському форумі (Гана). Ці висновки важливі як у науковому, так і практичному сенсі.

В Доповіді щодо спіробітнитва з метою розвитку, яка була представлена на цьому Форумі, були зроблені такі висновки (в контексті зовнішньої допомоги):

1) прогрес у досягненні 2010 не однаковий як за різними цілями, так і у різних країнах;

2) для досягнення цілей Декларації надзвичайно важливо підвищити прихильність і поліпшити здійснення;

3) прогрес залежить не тільки від широкої участі на всіх рівнях донорів і урядів країни, які розвиваються, але і від повної участі у цьому процесі громадянського суспільства, приватного сектора та інших груп;

4) існують нові виклики у сфері зовнішньої допомоги, зокрема необхідність підвищення якості моніторингу і оцінки.

Форум Аккри сформував Програму дій Аккри (4 вересня 2008 року), в якій містяться ключові напрямки, що потребують найшвидшого поліпшення [1]. Програма закликає до фундаментального перегляду відносин між країнами-партнерами і донорами зі зверненням особливої уваги на:

- першочергове використання систем країн-партнерів під час надання допомоги;

- підвищення передбачуваності і прозорості допомоги, щоб дозволити партнерам краще планувати свій бюджет і виконувати стратегії розвитку;

- загальне визначення умов, на яких надається допомога, донорами за участю країн-партнерів на основі їх власних планів розвитку (основоположна зміна);

- досягнення явного і істотного прогресу у використанні допомоги;

- скорочення фрагментації допомоги (коли допомога надходить дуже малими частинами із великої кількості джерел) шляхом поліпшення розподілу праці всередині країни і між країнами.

Крім того, вказана вище Доповідь визначає п’ять уроків того, як Декларація може використовуватись для просування більш широких цілей развитку:

Урок 1: активне залучення бідних жінок і чоловіків зміцнює володіння і підзвітність для результатів розвитку. Такий підхід означає участь в політичних і стратегічних дискусіях такої широкої спільноти, як тільки можливо.

Урок 2: підхід до прав людини, заснований на результатах, може поліпшити послуги для всіх громадян. Громадяни можуть тільки виграти від розвитку, якщо їх стан і потреби є правильно зрозумілими.

Урок 3: загальні стратегії допомоги можуть використовуватися більш ефективно для просування пріоритетів розвитку. Донори можуть допомогти у просуванні прав людини.

Урок 4: слова повинні приводити до дій. Не дивлячись на наявність великої кількості політичних заяв про розвиток, самих їх недостатньо. Потрібні добре розроблені межі бюджету і моніторингу, партнерств на рівні спільнот, захист громадянського суспільства і побудова потенціалу із допомоги по перетворенню добрих намірів в дії та ефект.

Урок 5: гармонізована підтримка донорів може допомогти відновити потенціал в уразливих ситуаціях.

Ще одним видом допомоги, яка може надаватися з боку світової спільноти, є допомога Європейського Союзу. Така допомога, що надається країнам, які не є державами-членами ЄС (інша назва – треті країни), носить назву зовнішньої. Ця допомога надається через певні інструменти. Нині така допомога ЄС складає 10 % від офіційної допомоги розвитку, а разом з допомогою його держав-членів її обсяг досягає 55 % [6]. Офіційна допомога розвитку включає у себе міжнародну технічну допомогу, гуманітарну допомогу, а також кредити і погашення заборгованості на пільгових умовах відповідним країнам (які розвиваються або країнам з перехідною економікою) іноземними державами або міжнародними організаціями (донорами) для успішного здійснення соціально-економічних перетворень у цих країнах.

Слід зауважити, що ЄС є великим міжнародним донором зовнішньої допомоги, а серед партнерів ЄС значиться більш 160 держав, територій і регіональних організацій. При цьому більш ніж дві третини зовнішньої допомоги ЄС надає на безкоштовній основі.

Протягом 1991 – 2006 бюджетних років Європейським Союзом надано Україні технічну допомогу на загальну суму близько 1,7 млрд. євро. Відповідно до процедур Європейської Комісії розпочаті проекти програми Тасіс ще будуть продовжені до 2013 року [4].

Дев'ять інструментів зовнішньої допомоги ЄС, які діють із 1 січня 2007 року по 31 грудня 2013 року, географічно орієнтовані, тобто призначені для різних географічних регіонів світу:

1) Інструмент вступу (ІВ) - для країн-кандидатів і країн-потенційних кандидатів на вступ до ЄС;

2) Інструмент економічної співпраці (ІЕС) – для співробітництва з економічно розвиненими країнами;

3) Європейський інструмент сусідства і партнерства (ЄІСП) – для країн і близько розташованих територій (Азербайджан, Алжир, Білорусія, Вірменія, Єгипет, Грузія, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Марокко, Молдова, Палестинська автономія, Росія, Сирія, Туніс і Україні);

4) Інструмент співпраці у сфері розвитку (ІСР) – для тих країн, які не беруть участь в ЄІДП та ІВ;

5) Інструмент співпраці у сфері ядерної безпеки (ІСЯБ) – для надання допомоги у підтримці ядерної безпеки у третіх країнах;

6) Інструмент стабільності (ІС) – для попередження і реагування на кризові ситуації в третіх країнах, включаючи наукові дослідження через Міжнародний науково-технічний центр;

7) Інструмент макро-фінансового сприяння (ІМФС) – для стабілізації фінансової ситуації і встановлення ринкової економіки в третіх країнах;

8) Інструмент гуманітарної допомоги (ІГП) – для надання гуманітарної допомоги людям у третіх країнах, які стали жертвами катастроф і військових конфліктів;

9) Інструмент у сфері демократії і прав людини (ІДПЛ) – для підтримки громадянського суспільства.

Всі інструменти зовнішньої допомоги ЄС, про які йдеться вище, працюють на основі регламентів, за єдиними правилами, незалежно від місця їх реалізації, базуються на довгострокових стратегіях, багаторічних програмах і щорічних планах дій. При цьому слід відмітити, що інструменти зовнішньої допомоги ЄС можуть використовувати як публічні органи влади, так і некомерційні організації.

Яскравим прикладом забезпечення реалізації вищевказаних інструментів є Регламент Європейського Парламенту та Ради ЄС від 24.10.2006 № 1638/2006 (вступив у дію у листопаді 2006 року), який встановлює основні засади та принципи щодо застосування ЄІСП. Метою цього інструменту визначено поширення співпраці і економічної інтеграції між Європейським Союзом і країнами-партнерами; надання сприяння у виконанні договорів про партнерство та співробітництво, угод про співпрацю, а також інших існуючих і майбутніх договорів; підтримка зусиль країн-партнерів, спрямованих на впровадження управління та забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку.

Реалізація ЄІСП розрахована на 2007-2013 роки. Бюджет ЄІСП - 11 млрд. 181 млн. євро, з яких 95% - це програми, що зорієнтовані на підтримку окремих країн та групи країн, 5% - програми прикордонного співробітництва.

Допомога в рамках ЄІСП може надаватися на підтримку заходів в 29 сферах співробітництва. Пріоритетність сфер співробітництва визначається на базі двосторонніх стратегічних документів (таких як: угоди про партнерство та співробітництво).

ЄІСП має допоміжний характер до відповідних національних, регіональних або місцевих стратегій, і передбачає співфінансування допомоги ЄС державами, які отримують цю підтримку.

Допомога в рамках ЄІСП надаватиметься у вигляді цільових адміністративних заходів; інвестицій; підтримки в отриманні пільгових кредитів Європейського інвестиційного банку та інших фінансових установ ЄС; секторальної та загальнобюджетної допомоги; безвідсоткових позик, спрямованих на захист навколишнього середовища; технічної допомоги тощо.

Для України доступні такі складові ЄІСП:

- Національна програма, з бюджетом на 2007-2010 роки 492 млн. євро, спрямована на підтримку:

- демократичного розвитку та належного державного управління;

- регуляторних реформ та розвитку адміністративного потенціалу;

- підтримка розвитку інфраструктури;

- Східна регіональна програма, з бюджетом на 2007-2010 роки в 223,5 млн. євро, спрямована на розвиток мереж, охорону навколишнього природного середовища та лісокористування, міграційний та прикордонний менеджмент, протидію проявам транскордонної злочинності, співробітництво в митній сфері, міжлюдські контакти та інформаційна підтримка, ліквідацію протипіхотних мін, надлишків вибухових речовин і тактичних озброєнь. Окрім України поширюється на Білорусь, Молдову, Росію, Грузію, Вірменію, Азербайджан;

- Міжрегіональна програма, з бюджетом на 2007-2010 роки в 260,6 млн. євро, спрямована на сприяння:

- реформам через надання порад та експертиз з боку інституцій ЄС;

- розвитку вищої освіти та обміну студентами;

- співробітництву між “регіональними акторами” країн – партнерів та країн – членів ЄС;

- стратегічному співробітництву між Російською Федерацією та ЄС;

- Програми прикордонного співробітництва з бюджетами на 2007 – 2013 роки:

- Україна – Польща – Білорусь - 186,201 млн. євро;

- Україна – Румунія – Молдова - 126,618 млн. євро;

- Україна – Угорщина – Словаччина – Румунія - 68,638 млн. євро;

- Чорне море - 17,306 млн. євро [4].

Однак, з точки зору забезпечення демократичних процесів гласності, у вітчизняному просторі за означеною проблематикою проблемною залишаються участь громадськості в питаннях доступу до інформації щодо зовнішньої допомоги. Це твердження базується на таких міркуваннях. Оскільки принципи демократичного суспільства й Декларація передбачають прозорість у діяльності органів влади, то про угоди, які укладаються у сфері зовнішньої допомоги, повинне знати суспільство. Донори приймають на себе зобов'язання відкритого надання документів із вказівкою їх додатків із тих або інших напрямків. Про такі угоди повинно знати суспільство (перед усім тієї країни, яка отримує допомогу). Уряди країн також обіцяють працювати прозоро, здійснювати моніторинг засобів, які надходять від донорів, і надавати звіти. Такі звіти надаються, але тільки донорам. Про це не знає громадськість, не говорить преса з різних причин.

Звіти ж донорів, які містяться на веб-сайтах, важкі для завантаження. Крім того, без знань офіційних домовленостей щодо надання допомоги їх важко зрозуміти фахівцю, а непрофесіонали взагалі залишаються за межами цього процесу. Таким чином, громадськість не володіє ситуацією, котра повязана із зовнішьою допомогою.

А громадськість повинна знати, що із ресурсів, які виділяються донорами як допомога, більша частина витрачається самими донорами на своїх експертів або найманих працівників із західних країн. Якщо, припустимо, проект розрахований на 2 мільйони умовних одиниць, то лише 20-30%, відповідно бюджету, йде на реалізацію самого проекту, інші 70-80% йдуть на оплату послуг іноземних тренерів, їх добових, за західними стандартами, транспортними витратами і оренди житла у готелях. Можливим варіантом зовнішньої допомоги з боку донорів є надання ними технічної допомоги у вигляді майна. А загальна цифра витрат за проектом зовнішньої допомоги буде складати все ті ж 2 мільйони, що і буде відображено у звітності донорів [9]. Інакше кажучи, донори за рахунок такої допомоги досягають кількох цілей: вирішують особисті питання (наприклад, працевлаштування своїх фахівців і т.д.) та забезпечують власні зовнішньоіміджеві характеристики перед країнами, що розвиваються.

Цю обставину слід ураховувати у питаннях нормативного урегулювання процесу надання та отримання допомоги, про яку йдеться. Тим більше, що проблемою належного правового забезпечення процесу отримання міжнародної технічної допомоги у вітчизняному просторі залишається також і відсутність у законодавчому полі держави відповідного закону. Як вже відзначалось, на сьогодні питання отримання і використання міжнародної технічної допомоги урегульовані на рівні постанови Кабінету Міністрів України [14]. Окремі спроби унормувати ці питання на більш вищому юридичному рівні [13; 15; 16; 17; 18] поки що, на жаль, не знайшли свого логічного завершення у законодавстві.

^ Висновки і перспективи подальших досліджень у даному напрямку

Світові організаційно-правові основи надання зовнішньої допомоги передбачають принципи, цілі ті інструменти її надання. До числа вказаних основ входять Декларація тисячоліття ООН, Паризька декларація щодо підвищення ефективності зовнішньої допомоги, Аккрська програма дій, інструменти зовнішньої допомоги, яка надається Європейським Союзом. Однак ефективне використання цієї допомоги країною, яка її отримує, залежить від вимог, які висуваються донорами при її наданні і обумовлені у відповідних угодах, та від результатів внутрішнього державного процесу застосування. Зважений, розмірений рух обох участників зовнішньої допомоги (як донорів, так і її отримувачів) у напрямку розширення участі громадськості, бізнес-асоціацій, неурядових організацій в процесах підготовки, отримання і використання такої допомоги, складають один із основних принципів її ефективного використання. Перспективними науковими дослідженнями у цьому напрямку є безпосередній аналіз зовнішньої допомоги, яку отримує Україна у контексті цього дослідження, її використання, вивчення напрямків існуючого і перспективного співробітництва нашої держави у згаданому напрямі, розробка і прийняття відповідних актів законодавства та інше.
Використані джерела інформації:

  1. Аккрская Програма действий. [Электронный ресурс]. – Режим доступа :

http://siteresources.worldbank.org/ACCRAEXT/Resources/4700790- 1217425866038/AAA_Russian.pdf

  1. Вдовенко В. М. Політика нейтралітету і позаблоковості в сучасній архітектурі європейської безпеки: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 [Електронний ресурс] / В.М. Вдовенко; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2006. — 22 с. — укp.

  2. Декларация тысячелетия Организации Объединенных Наций. Утверждена резолюцией 55/2 Генеральной Ассамблеи от 8 сентября 2000 года. Электронный ресурс. – Режим доступа http://www.un.org/russian/documen/declarat/summitdecl.htm

  3. Допомога ЄС в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article%3fart_id=223355899&cat_id=223355723

  4. Закон України «Про благодійнитцво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 р. № 531/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - № 46. - Ст. 292.

  5. Инструменты внешней помощи Европейского Союза на 2007-2013 г.г.ÈЭлектронный ресурс. – Режим доступа : http://cu4eu.net/_DOC/Flyers/Flyer_03.pdf

  6. Комар Н. В. Міжнародна економічна допомога в процесі реалізації стратегії подолання бідності в Україні: автореф. дис... канд. екон. наук: 08.00.02 [Електронний ресурс] / Н.В. Комар; Терноп. нац. екон. ун-т. — Т., 2008. — 20 с. — укp.

8. Концепция участия Российской Федерации в содействии международному развитию [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.mid.ru/nsosndoc.nsf/4e5fa867101effb4432569fa003a705a/432569fa003a249cc32572ab002ac4dd?OpenDocument
9. Куда уходят гранты? Електронный ресурс. – Режим доступа : http://www.journalist.kg/?pid=173&nid=285

10. Липова Т. В. Роль технічної допомоги в ринкових перетвореннях країн з перехідною економікою: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.05.01 [Електронний ресурс] / Т.В. Липова; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2006. — 19 с. — укp.

11. Монтеррейский консенсус Международной конференции по финансированию развития. Принят Международной конференцией по финансированию развития 18-22 марта 2002 г. [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.un.org/russian/documen/declarat/monterrey.htm
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

Схожі:

Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління до 15-рiчч iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи