Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
Сторінка16/44
Дата30.10.2014
Розмір9.2 Mb.
ТипПротокол
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   44

^ ДЕМОКРАТІЯ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ
У статті запропонований пошук визначення демократії, яке б спиралося на її існування у конкретній державі та здатності об'єднувати її громадян у сфері політичного. Такий підхід дозволяє побачити зв'язок між поняттями демократія, держава, національна ідентичність та використати його для аналізу державних політик.

The article proposes to develop the definition of democracy, which should be based on its existence in a specific state and its ability to unite citizens in politics. This approach allows us to see the connection between the notions of democracy, state, national identity and to use it for police analysis.
^ Постановка проблеми. Національна ідентичність є формою політичної артикуляції і тому конкретна ідентичність в кожен конкретний момент неминуче є результатом певного процесу політичного домінування, гегемонії, мейнстріму. Тобто демократія не означає, що раз і назавжди усталена в своїй ідентичності нація здійснює своє правління. Демократія, як і нація, свобода чи права людини, належить до групи ключових політичних понять, яким непросто дати визначення в категоріях політичної філософії. Накопичений емпіричний досвід змушує переосмислювати і доповнювати давні формулювання Фукідіда [1] чи Г.Гегеля [2]. На це існує цілий ряд причин, серед яких можна виділити наступні, взаємно пов'язані.

По-перше, дискредитація у другій половині ХХ століття колективістських утопій (класових чи расових) породила значну зацікавленість у визнанні тих чи інших політичних сил і практик демократичними. Така зацікавленість має наслідком постійну присутність терміну "демократія" у владних (і опозиційних) наративах. Але дуже часто така присутність свідчить лише про бажання легітимізувати претензії на владу, тобто мова йде про використання цього терміну в ідеологічних цілях. Неминучий розрив ідеології і реальної політики має наслідком свідоме чи несвідоме наближення ідеологічно мотивованого визначення демократії до поточної політичної потреби. Як відзначає Адам Пшеворський, «якщо уважно прочитати численні визначення, виявиться, що демократія стала своєрідним алтарем, куди кожен приносить свої жертвоприношення» [3].

По-друге, часто термін «демократія» і прикметники, що від нього походять, використовуються для описування різних за своєю природою соціальних процесів і явищ. Наприклад, таких як боротьба за перерозподіл землі на користь корінного населення в державах Латинської Америки чи пошук нових суспільних практик поза межами традиційної ісламської парадигми в країнах Близького Сходу. Множинна політична практика сучасного світу суттєво ускладнила спроби дати загальне визначення демократії, яке не включає цивілізаційну належність суспільства та його соціокультурний досвід.

По-третє, демократія як механізм політики діє в конкретних державах, тобто спирається на існування інститут громадянства, необхідних для визначення кола осіб, що приймають рішення голосуванням. Політична демократія не може ґрунтуватись на спільності всього людства. Це означає, що демократія в кожній державі несе на собі відбиток поглядів конкретного суспільства. В одному можуть бути популярнішими ліберальні ідеї і відповідні практики, в іншому – націоналістичні. Одні суспільства є консервативніші, інші більш сприйнятливі до політичних і соціальних інновацій. Тому практики демократії неминуче несуть у собі протиріччя між рівністю і свободою, лібералізмом і демократією, раціональністю і легітимністю, які були продемонстровані цілим рядом дослідників [4-6]. Ця множинність інтерпретацій "демократичних парадоксів" і способів їх розв'язання не просто ускладнює спроби формального визначення демократії. Вся складна європейська історія ХХ століття може розглядатись як процес безупинного, тимчасового і хиткого подолання цих парадоксів різними способами – від прагматичних переговорів до військових конфліктів [7].

Проте застереження про складність поняття демократії та множинність його інтерпретацій не знімають практичну потребу його визначення з метою прикладного аналізу тих чи інших політик. Більше того, політико-філософське визначення і прикладний аналіз на його основі відкривають нові можливості для аналізу різних політичних режимів, що претендують на статус демократичних.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема визначення ознак демократичності політичної системи та оцінки її сталості привертає увагу багатьох дослідників, серед яких І.Валлерстайн, Д.Менлі, Ш.Муфф, А.Пшеворський, Д.Роулз, Й.Хабермас, К.Шмітт, Й.Шумпетер. Цій темі присвячено ряд публікацій українських вчених, зокрема В.Горбатенка, В.Кременя, М.Михальченка, О.Романюка. Проте дискусія навколо цієї теми свідчить про часткову невирішеність проблеми через відсутність усталеного бачення демократії саме як фактору стійкості політичного режиму і політичної єдності суспільства.

Тому метою даної статті є розширення поля визначення демократії, яке б розкривало її здатність забезпечити єдність суспільства і гарантувати стабільність державних політик.

^ Виклад основного матеріалу. З точки зору такої цілі продуктивним в якості вихідної точки є визначення демократії, сформульоване ще Й.Шумпетером, згідно з яким це «інституційний засіб для прийняття політичних рішень, в якому індивіди отримують владу приймати рішення шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців» [8]. У цьому визначенні акцент зроблений на демократії як формі функціонування політичної системи, і з такої точки зору демократичними можуть бути держави, які дуже серйозно відрізняються одна від одної в економічному, культурному і соціальному відношеннях. Водночас основною ознакою демократії є не просто регулярна демонстрація процедури виборів чи плебісцитів, а саме їх конкурентність і реальне забезпечення їх результатів у політичних рішеннях.

Відштовхуючись від такого визначення, можна шукати відповіді на питання про те, що дозволяє демократії функціонувати саме у вигляді "виборчої демократії".

Демократія, що не може діяти інакше, ніж виборча процедура, неминуче породжує більшість і меншість: тих, хто виявляється здатним провести своє рішення, і тих, хто зобов’язаний йому підкоритися. Адже насправді результат будь-якого голосування полягає у здійсненні влади, тобто нав’язуванні волі одних людей іншим. Тому демократія не передбачає врахування всіх точок зору та задоволення всіх інтересів.

Проте самим лише владним примусом неможливо пояснити той факт, що у демократичних країнах меншість погоджується підкорюватися волі більшості, хоча у деяких випадках категорично не поділяє її думку.

Одна з відповідей на питання про співвідношення свободи і згоди на примус у демократії пропонується в розумінні демократії як modus procedendi . Демократична форма правління відрізняється від інших тим, що передбачає неприйняття результатів голосування лише в одному випадку – у випадку порушення його процедури. «Демократія, - пише А.Пшеворський, - легітимна у тому розумінні, що люди готові визнавати рішення, зміст яких ще не визначений, вже постільки, поскільки ці рішення є результатом застосування загальноприйнятих правил» [9].

Проте такий акцент на процедурі породжує інше питання – чи готовий пересічний громадянин дати свою власну оцінку її дотримання/недотримання? І як вплине на суб'єктивну оцінку громадянином дотримання правил невідповідність певного рішення його інтересам чи цінностям? Ці питання і відповідь на них лежить поза межами "процедурного" визначення демократії. Проте для аналізу політик пошук цих відповідей є необхідним, адже від них залежить оцінка укоріненості і стабільності демократичного процесу.

Однією з спроб дати відповідь є ліберальна, або економічна концепція демократії, яка обґрунтовує її спільним раціональним розумінням громадянами економічних інтересів. Розвиток держави в напрямку її соціальності, перехід її в якість welfare state, забезпечують демократичний консенсус у суспільстві і його однорідність. Позиції головних учасників політичних змагань зближуються шляхом агрегування пріоритетів, крайні ліві і праві позиції поступово маргіналізуються шляхом послідовного демократичного виключення. В такій ситуації оцінка дотримання чи недотримання процедури не є надто важливою для громадянина, адже будь-який результат виборів забезпечить мінімально достатній рівень дотримання його інтересів. Очевидно, така модель демократії є розвитком ліберальної ідеї держави як колективного договору.

Проте така концепція зазнала критики в першу чергу через те, що зближувала аж до ототожнення демократію і капіталізм (ринкову економіку). Саме за це вона зазнала критики, в першу чергу з боку прихильників лівих поглядів, які відзначають, що така модель орієнтована на послаблення політичної участі громадян і, відповідно, породжує небезпеку маніпулювання ними в інтересах збереження влади домінуючих груп.

Як зазначає І.Валлерстайн, «демократія і лібералізм — це не поняття-близнюки, скоріше це поняття один одному протистоять. Лібералізм виник як засіб для протистояння демократії. Своїм виникненням він був зобов’язаний прагненню приборкати небезпечні класи спочатку у провідних країнах, а потім в рамках світосистеми в цілому" [6].

Звичайно, хід демократичного процесу в державі неминуче пов’язаний з особливостями економічного розвитку країни, а демократія є механізмом для реалізації прав і свобод, в тому числі економічних. Ринкова економіка справді демонструє вражаючі приклади швидкої модернізації, досягнення високих економічних результатів, підвищення соціальних стандартів. Проте в останні роки політична практика таких країн як Росія, Китай та багатьох інших дає багатий матеріал для спростування ліберальної тези про походження демократії з ринкової економіки.

Навіть успіхи ринкової економіки у країнах Центральної і Східної Європи не дають підстав для висновку про залежність між економічним добробутом суспільства і його демократичністю. Так, А. Пшеворський зазначає: «Демократія виникає через інші (неекономічні) причини, як «бог із машини». Вона, як правило, виживає, якщо країна модернізована, але це не продукт модернізації» [10].

Дослідники говорять про важливу роль рівності в утвердженні і стабільності демократії. Джон Ф. Менлі, наприклад, акцентує на існуванні «соціально прийнятного» рівня нерівності, за яким починається незворотна деградація соціальних зв’язків [11]. Поглиблення соціальної нерівності знищує однорідність демократії у той спосіб, що обрані представники влади вже не сприймаються як звичайні громадяни. З'являється "еліта", соціальні практики якої ставлять під сумнів громадянську рівність і таким чином створюють загрози для демократії. Тому для її існування критично важливе значення має перерозподіл і вирівнювання доходів з метою створення потужного середнього класу. З середини 30-х років ХХ століття на це спрямовуються економічні і соціальні політики демократичних країн.

Отже, можна стверджувати, що зв'язок економічного розвитку з демократією існує таким чином, що досягнення певного рівня добробуту сприяє встановленню демократії, але не гарантує цього.

Проте критика економічної концепції демократії базується перш за все на бажанні внести в політику питання моралі і справедливості і запропонувати такий погляд на демократичне громадянство, який враховував би не лише інтереси, а й цінності суспільства. Така модель запропонована Ю.Хабермасом [12]. Критикуючи ліберальну концепцію демократії, ним здійснений пошук реалізації народного суверенітету, який в умовах гегемонії економічних інтересів має обмежений характер. Ним запропонований погляд на демократію, як на механізм вирішення головного питання - яким чином загальне благо, визначене в тому числі і в моральних категоріях, може поєднуватись з народним суверенітетом. Відповідь пропонується шукати в процесі колективного обговорення, що проводиться раціонально і чесно вільними і незалежними індивідами.

З точки зору "демократії обговорення" легітимність демократичних інститутів базується на тому, що рішення влади (або тих, хто на неї претендує) базуються на безсторонній позиції і рівною мірою виражають інтереси всіх. Забезпечити саме таку якість рішень можуть публічні процеси обговорення, що відбуваються у відповідності до певної моделі дискурсу. Серед головних ознак такої моделі: симетрія і рівність можливостей в обговоренні, право сумніватися в темах обговорення і ініціювати нові, право обговорювати самі правила процедури і способи їх застосування тощо. Таким чином досягається безсторонність, рівність, відкритість і відсутність примусу, що породжують одностайність на основі раціональності.

Проте модель "демократії як обговорення" має практичні і емпіричні обмеження – громадянам навряд чи колись вдасться відмовитись від особистих інтересів щоб позиція їх усіх могла співпасти з раціональним консенсусом, який стане універсальним "я". Раціональне моральне обґрунтування демократії, що має джерелом Кантівський моральний закон, мало придатне для аналізу політик, бо вимушене звертатись до абсолютно протилежних сфер – етики і економіки.

Аналіз політичної практики свідчить, що консенсус в демократичному суспільстві являє собою швидше вираз гегемонії і результат владних відносин. Межа, що відділяє легітимне і нелегітимне є політичною, тобто продиктованою боротьбою за владу, поділом на союзників і опонентів, а не раціональною і етично мотивованою. А відтак позиція народу, отримана в результаті "справедливої" дискурсивної процедури обговорення і у відповідності з правилами виборчої процедури, не може закріплюватись у вигляді єдино легітимної, бо це загрожує згортанням демократії.

Демократію не можна вважати інструментом уніфікації суспільства, швидше навпаки, вона має сприяти примноженню його різноманіття. Метою демократії є не стабільність, а забезпечення можливостей для постійних, зворотних і незворотних змін, що просувають суспільство не шляхом, визначеним «історичною необхідністю» чи «законами прогресу», а в тому напрямі, який це суспільство саме для себе вибрало.

Неможливість визначення «спільного блага» є фундаментальним висновком сучасної теорії демократії. В теперішній час, як підкреслює Шанталь Муфф [5], демократичне мислення має спиратись на визнання реальності принципово нерозв'язних конфліктів всередині суспільства. Таким сучасним суспільним реаліям має відповідати нова демократична форма – «плюралістична демократія». Типовим для життя в сучасному суспільстві є зіткнення особистості з «іншим», який заперечує її погляди, має протилежні інтереси, часто іншу ідентичність і, навіть, ставить під сумнів саме існування цієї особистості. Життєздатний демократичний процес вимагає усвідомленої підтримки відкритого конфлікту, а не його замовчування або декоративного "вирішення". Але при цьому критично важливо проводити межу між "ворогом" і "опонентом". В рамках політичного процесу і в рамках соціуму опонент має розглядатись не як ворог, якого необхідно знищити, а як суперник, чиє існування визнається законним, а позиція сприймається з толерантністю, незважаючи на нерозв'язні розходження.

Отже, ні зближення економічних інтересів, ні бездоганна нейтральність дискурсу обговорення не забезпечують демократичної єдності і участі, які тільки можуть бути гарантіями укорінення і розвитку демократії, а різнорідність і навіть конфліктність є іманентною для демократії. Тоді якою є природа певних "обручів", які стягують докупи суспільство і є необхідними для його існування в сфері політичного? Що робить можливим існування певної держави в умовах демократії?

Неможливо редукувати демократичну політику і саму демократію до процесу переговорів між зацікавленими сторонами щодо їх економічних інтересів чи навіть до широкого народного обговорення в рамках дискурсивно бездоганних процедур.

В таких моделях немає місця спільній ідентичності громадян - громадянство зводиться лише до правового статусу. Таким чином втрачається момент конституювання політичного утворення нації і держави поза межами яких демократія не може існувати.

Демократія і держава не можуть існувати лише на тимчасовій згоді сторін через її нестійкості, постійній схильності до розпаду. Створена на основі такої згоди єдність неминуче буде слабкою і не здатною забезпечити ефективність державних політик. Карл Шмітт обгрунтовано вказує на неможливість вважати державу вважати державу таким об'єднанням людей, як профспілка чи церква [4].

Звичайно, емпіричний досвід свідчить про те, що залежність держави від соціальних груп має місце. Вона часто стає об'єктом компромісу між етнолінгвістичними чи соціально-економічними групами, політичними партіями, профспілками тощо. Але виконуючи виключно інструментальні завдання, перетворюючись на гаранта взаємних розрахунків між групами, що ведуть суперництво, держава слабне, бо перестає бути об'єктом лояльності. Держава і, відповідно, її демократія втрачає важливу етичну роль, необхідну для здатності представляти політичну єдність громадян – націю.

Отже, ключ до стабільності держави і її демократії – політична ідентичність її громадян, яка забезпечує їх "спільність". Причому ця спільність має саме політичну природу – самої лише етнічної, расової чи класової природи ідентичності не достатньо для опису феномену сучасної демократичної держави. Такий погляд означає, що єдність суспільства і, відповідно, національна ідентичність є результатом політичного конструювання з величезного набору індивідуальних ідентичностей громадян.

Надто спрощеним було б розглядати демократичне правління як реалізацію окремих політик. Воно нерозривно пов'язане з постійною боротьбою за визначення нації, за збереження-модернізацію-встановлення її ідентичності. Очевидно, про це говорить знамените визначення Е.Ренана про те, що нація – це щоденний плебісцит.

^ Висновки і перспективи подальших розвідок. Доводиться визнати, що в демократії ідентичність ніколи не може бути встановлена остаточно і існує лише у вигляді множинних форм ідентифікації, особливо в сучасному динамічному світі, де такі пропозиції ідентифікації з тими чи іншими поглядами, інтересами, субкультурами виникають буквально щоденно. Демократичне правління в державі означає визнання існуючого розриву між національною ідентичністю і різними ідентифікаціями громадян. Воно залишає цей розрив як простір суперництва. Проте демократія відкриває можливість конструювання/збереження національної ідентичності як політичного феномену, без звуження її до етнокультурного чи класового поля. Без такого розуміння ідентичності розуміння самої демократії у сфери політичного буде неможливим.

Саме визначена таким чином національна ідентичність відкриває можливість політичної боротьби як суперництва за певними правилами у визначенні "спільного блага", що не розриває суспільство. Тому плідним є пошук такого визначення демократії, оцінки демократичності суспільства і укоріненості демократії, в якому присутні національна ідентичність і національна державність як ключові фактори демократичної політики.
Використані джерела інформації:

  1. Фукідід. Промова Перікла, в кн.: Антична література: Хрестоматія // Упоряд. О.І.Білецький. – Київ: Радянська школа, 1968. - С. 283-287.

  2. Г.Гегель. Філософія політики – Київ, Знання України, 2003. - Т.2. - С.63-176.

  3. Przeworski, Adam, Alvares, Michael E., Cheibub, Jose Antonio, and Limongi, Fernando. Democracy and Development: Political Institutions and Well-Being in the World, 1950-1990. Cambtidge: Cambridg Univ. Press, 2000.

  4. Карл Шмитт. Понятие политического // Вопросы социологии, 1992. - №1. - С.37-45.

  5. Шанталь Муфф. Карл Шмитт и парадокс либеральной демократии // Логос, 2004. - №6. - С.140-153.

  6. И.Валлерстайн. После либерализма // Пер. с англ. под ред. Б.Ю.Кагарлицкого. – М.: Едиториал, 2003. – 256 с.

  7. Mazover Mark. Dark Continent: Europe's twentieth century. NY, Vintage Books, 2000.

  8. Schumpeter, Joseph. Capitalism, Socialism, and Democracy. New York: Allen & Unwin, 1976.

  9. Przeworski, Adam, Cheibub, Jose Antonio, and Limongi, Fernando. “Culture and Democracy” in: World Culture Report: Culture, Creativity, and Markets. Paris: UNESCO Publishing, 1998.

  10. Przeworski, Adam. “Minimalist Conception of Democracy: A Defense” in: Democracy’s Value, edited by Ian Shapiro and Casiono Hacker-Cordon. Cambridge: Cambridg Univ. Press, 1999.

  11. Manley, John F. “Neo-Pluralism: A Class Analysis of Pluralism I and Pluralism II” in: American Political Sience Review, 1983, vol. 77, pp. 368-383.

  12. Ю.Хабермас. Залучення іншого: студії з політичної теорії. – Львів: Астролябія, 2006. - 416с.

УДК 35 Семенченко А.І.,

доктор наук з державного управління, с.н.с.

перший заступник Голови

Держкомінформатизації,
^ ПІДХІД ДО ЕЛЕКТРОННОГО УРЯДУВАННЯ В УМОВАХ СУЧАСНИХ ВИКЛИКІВ ТА ЗАГРОЗ В УКРАЇНІ
Постановка проблеми. Зростаюча кількість, розмаїття та складність взаємодії факторів, що впливають на формування та реалізацію державної політики і державного управління у сфері розбудови інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування, насамперед їх мінливість, невизначеність, непрогнозованість та суперечливість обмежують можливості застосування виключно традиційного апарату та обумовлюють необхідність пошуку нових, нетрадиційних підходів до державного управління.

Пілотний – проект є одним з таких підходів, в процесі реалізації якого досліджується, формується, оцінюється та впроваджується раціональна сукупність традиційних та нетрадиційні механізмів, що враховують як поточний стан, так і основні тенденції розвитку ситуації у сфері розбудови інформаційного суспільства та впровадження електронного урядування з урахуванням особливостей їх прояву в Україні.

^ Аналіз основних досліджень і публікацій. В роботах вітчизняних та зарубіжних вчених, а також в нормативно-правових документах [1-7] приділяється достатньо уваги проблемі впровадження електронного урядуванню, але при цьому досліджуються, як правило, його окремі складові, недостатньо враховуються особливості впровадження цієї технології в Україні в умовах сучасних викликів та загроз, досвід та здобутки, отримані в її органах влади.

^ Невирішена раніше частина загальної проблеми. На наш погляд, проблема формування та реалізації ефективної державної політики розвитку інформаційного суспільства недостатньо досліджена, насамперед, щодо раціонального застосування механізмів самоорганізації та саморегуляції в процесах впровадження електронного урядування в умовах фінансово-економічної кризи та інших негативних факторів.

^ Метою даної публікації є обґрунтування підходу щодо впровадження електронного урядування в умовах фінансово-економічної кризи та інших дестабілізуючих факторів, якій базується на пілотному проекті, як необхідного механізму розбудови інформаційного суспільства в Україні та засобу зменшення ризику отримання при цьому негативних результатів та прискорення впровадження цієї технології.

^ Викладення основного матеріалу. Технологія електронного урядування є однією з базових технологій інформаційного суспільства, яка в Україні згідно з відповідними рішеннями Президента України та Уряду розпочала впроваджуватись починаючи з 2000 року. За цей час нашою країною було пройдено значний шлях, отримані важливі результати, але при цьому в силу об’єктивних та суб’єктивних причин залишається сукупність невирішених організаційних, науково-методичних, інформаційно-аналітичних, ресурсних, нормативно-правових тощо проблем [8,9], з яких деякі мають хронічний, загрозливий характер та потребують негайного вирішення.

Так в [9] основними з них крім фінансово-економічної кризи вважаються:

    • нерозуміння багатьох керівників важливості відповідних реформ та запровадження електронної взаємодії, або сприйняттям питання інформаційного розвитку лише як завдання з комп’ютеризації органу;

    • нераціональне використання механізму цільового фінансування ІТ-проектів, як Національної програми інформатизації;

    • відсутність в Україні реальної бази моніторинг-контролю за розвитком відповідних процесів;

    • не розвиненою залишається структура ІТ – підрозділів в органах влади.

Класична схема комплексного розв’язання таких проблем передбачає формування та виконання таких стратегічних документів як Концепція, Стратегія та Програма е-урядування, а також їх включення до складу Програми соціального та економічного розвитку України та Програми діяльності Кабінету Міністрів. Її реалізація потребує значних ресурсів, часу, координованих дій всіх органів влади, громадських організацій та бізнесу, але при цьому не гарантує отримання позитивного результату внаслідок надзвичайної складності проблем, які необхідно розв’язати, значної невизначеності та не прогнозованості розвитку ситуації, неточності та недостовірності вихідної інформації тощо.

Так, наприклад, більшість проектів електронного урядування, як однієї з провідних технологій інформаційного суспільства, в країнах з перехідною економікою (до яких відноситься Україна), як правило, потерпає невдачу [10]:

35 %- повні провали (проект не було реалізовано)

50 %- часткова невдача (головні цілі не було досягнуто)

15 %- успішно завершено (цілі досягнуто, побічних негативних ефектів не виявлено).

Зменшення рівня вищевказаних та інших ризиків можливо тільки за умов формування науково - обґрунтованої державної політики та її ефективної реалізації, у тому числі, шляхом апробації різних комбінацій класичних та нетрадиційних підходів, механізмів, способів та моделей державного управління, типових технічних та технологічних рішень, необхідних нормативно-правових документів в рамках масштабного натурного експерименту, яким є пілотний проект і в якому його виконавці на добровільних засадах приймають участь та надають свої ресурси та обмінюються отриманим досвідом та здобутками.

На сьогодні різними органами влади вже створено такі прототипи базових елементів е – урядування як: Електронне міністерство (Головне управління державної служби) , Електронний регіон (Одеська область), Електронне місце (місто Славутич), Електронне село (Дніпропетровська область) [11], отримано відповідний досвід в цій сфері, який необхідно поширити на інші органи влади.

При цьому залишається невирішеною проблема їх інтеграції в єдину систему, координації дій виконавців, перевірки відповідності цих елементів на типовість рішень для подальшого рекомендування органам влади тощо. Організація міжвідомчої та міжрегіональної електронної взаємодії потребує комплексних масштабних рішень, підтриманих відповідними ресурсами, що не було передбачено ні одним з вищевказаних проектів, які створювались незалежно один від одного та без необхідного взаємоузгодження.

В той же час чинним законодавством визначені конкретні строки деяких елементів впровадження е-урядування в Україні, наприклад, електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису (ЕДО з ЕЦП) до кінця 2010 р. [7] . Ці терміни визначались без врахування негативних наслідків світової фінансово-економічної кризи з специфікою їх проявлення в Україні і тому сьогодні розглядаються як нереальні.

Також передумовою започаткування пілотного проекту є адміністративна реформа в Україні, яка набула нового імпульсу з обранням нового Президента України та Уряду [9].

Таким чином, необхідність в розробці та реалізації пілотного проекту впровадження технології електронного урядування (пілотного проекту) обумовлена низкою факторів, основними з яких є такі:

    • комплексний міжвідомчий характер проблем у сфері е-урядування, які не можуть бути вирішені на рівні окремих органів влади та регіонів, а також на основі традиційних підходів

    • необхідність об'єднання елементів е-урядування (Електронне міністерство, Електронний регіон, Електронне місце, Електронне село тощо), створених в окремих органах влади та регіонах України, в єдину систему е-урядування та формування на їх основі типових рішень в цій сфері

    • необхідність консолідації зусиль та ресурсів, а також координації дій органів влади, громадських організацій та бізнесу

    • актуалізація на сучасному етапі проведення адміністративної реформи в Україні, невід'ємною складовою якої є е-урядування

    • необхідність створення передумов для розробки Концепції, Стратегії та Програми впровадження е – урядування

    • необхідність зменшення ризику отримання негативних результатів

    • вимоги законодавства щодо термінів впровадження е-урядування в Україні.

^ Головною метою пілотного проекту є системне та ефективне об’єднання зусиль, ресурсів, передового досвіду органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також комплексне відпрацювання організаційних, технічних, нормативно-технічних та нормативно-правових питань стосовно створення системи електронного врядування в Україні та її окремих складових.

Пілотний проект повинен бути виконаний в стислі терміни - до кінця 2010 року. Такі жорсткі терміни обумовлені як ситуацією, що склалась в Україні в цій сфері, та динамікою її розвитку, так і формальними вимогами визначеними в цілій низці прийнятих документів. Так характеризуючи загальну ситуацію, що склалась в Україні наприкінці 2008 початку 2009 року відомий вітчизняний вчений, академік Національної академії наук України В.М. Геєць відмічав: ситуація в Україні характеризується як: новий ресурсний шок, помножений на глобальну економічну кризу, ускладнену політичною нестабільністю у державі ”, яка продовжиться 3-5 років та є унікальною, і для якої відсутні навіть теоретичні конструкції як з неї виходити ”. Через рік група авторів в стратегічному документі “Новий курс: реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь ” [12] не тільки оцінює ситуацію в світі й динаміку її розвитку в довгостроковій перспективі, але й дає конкретні рекомендації вирішення вкрай складних проблем для керівництва держави: “Світ вступає в нову еру, яка буде характеризуватися значним посиленням непрогнозованості та невизначеності розвитку, коли різні кризи будуть постійно виникати й зникати в різних локальних просторах світового господарства, періодично поєднуючись у ланцюги та формуючи глобальну кризу. У цих глобальних коливаннях стійким може бути тільки такий розвиток, який спирається на конкурентоспроможну економіку; розвинутий внутрішній ринок; національний виробничий комплекс, що всебічно використовує потенціал транснаціонального капіталу і гарантує економічну безпеку країни; збалансовану соціальну структуру та ефективну політичну систему ”.

Такі умови обумовлюють необхідність пошуку та застосування нетрадиційних механізмів державного управління сферою розвитку інформаційного суспільства та інформатизації, побудованих на оригінальній системі принципів управління. В рамках пілотного проекту сформована та запроваджена така система принципів:

  • добровільність, ініціативність та паритетність участі в проекті;

  • не потребує додаткових бюджетних коштів на свою реалізацію;

  • орієнтація на отриманий учасниками пілотного проекту досвід та здобутки;

  • відкритість та прозорість формування і виконання проекту;

  • системність та комплексність завдань проекту;

  • масштабність проекту, учасниками якого є представники майже всіх гілок влади, міжнародні фонди, бізнес, громадські організації, які мають найкращі в Україні напрацювання у сфері е-урядування;

  • співпраця в рамках пілотного проекту конкуруючих на ринку ЕДО та ЕЦП суб'єктів господарювання;

  • домінування механізмів самоуправління та самоорганізації над централізованим державним управлінням, застосування синергетичного та мережевого підходів до державного управління.

^ Добровільність та паритетність участі в пілотному проекті разом з відкритістю та прозорістю його формування і виконання є головними принципами, на яких формувалось коло його учасників та їх зв’язки. При цьому ефективна взаємодія суб’єктів пілотного проекту можлива лише за умов їх особистої ініціативи. Застосування саме цих принципів обумовлено з одного боку розмаїттям учасників проекту, серед яких є центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, міжнародні фінансові організації, бізнес структури сфери ІКТ, громадські організації і діяльність яких регламентується різними правилами, цілями, що, як правило, знаходяться поза межами компетенції Уряду і тим більше Держкомінформатизації. З іншого боку відсутність достатніх ресурсів для реалізації повномасштабного проекту е-урядування, насамперед, фінансових ресурсів обумовило необхідність пошуку легітимних механізмів їх інтеграції, у тому числі, нетрадиційних, що базуються на добровільних засадах учасників і не потребують на даному етапі додаткового бюджетного фінансування.

Досвід країн-лідерів з впровадження електронного урядування, насамперед Канади, Німеччини, Норвегії, Південної Кореї, Сінгапуру, США та інш. показує як на наявність у них всіх загальних проблем, так і на відсутність уніфікованих підходів до їх вирішення [13]. З точки зору реалізації пілотного проекту інтересним є досвід Німеччини особливо реалізації її Стратегії комплексного електронного уряду Deutschland-Online, яка стала логічним розвитком федеральної програми BundOnline 2005. Остання програма мала за мету до 2005 року зробити всі послуги, що надаються федеральними органами влади, доступними через мережу Інтернет, а також зробити їх надання більш швидшим, прозорим та з меншими витратами. Хоча ініціатива BundOnline 2005 передбачала концептуальну та політичну основу для розвитку е-урядування, вона не могла бути реалізована лише на федеральному рівні. Перешкодою, як і для України [9,11,13], тут був гетерогенний ІТ – ландшафт Федерального уряду Німеччини: 16 федеральних штатів, понад 300 округів і більше 13000 муніципалітетів. Така фрагментація може призвести до впровадження дорогих, ізольованих рішень і процесів. З метою зменшення ризику їх виникнення та забезпечення необхідної координації та співпраці між Федеральним урядом, федеральними штатами і місцевими органами влади і була впроваджена Стратегії комплексного електронного уряду Deutschland-Online, в якій в якості основних пріоритетів визначено:

  • розробка комплексних електронних послуг для громадян та бізнесу;

  • створення об’єднаного Інтернет –порталу;

  • розробка загальної інфраструктури електронного урядування;

  • розробка єдиних стандартів та спільних моделей е-урядування.

Ці пріоритетні заходи значною мірою корелюють з відповідними заходами пілотного проекту:

  • удосконалення нормативно-правового та методичного забезпечення е-урядування (розробка єдиних форматів, протоколів та технічного регламенту ЕДО з використанням ЕЦП; проекту Концепції е-урядування в Україні; проекту ЗУ “Про інформаційну систему “Електронний уряд ”; зміни до законодавства у сфері ЕДО та ЕЦП);

  • розробка типових технічних та технологічних рішень для електронної взаємодії органів влади:(програмно-апаратні засоби для забезпечення сумісності систем електронного документообігу органів влади; система загальнодержавних класифікаторів і реєстрів для забезпечення ЕДО з ЕЦП; програмно - технічний комплекс ЦЗО, що реалізує єдині формати та проколи ЕЦП; Е-міністерство, Е-регіон, Е - село; система синхронізації інформаційних систем із Всесвітнім координованим часом (UTC);

  • створення елементів національної системи електронних інформаційних ресурсів (створення та ведення національного реєстру електронних інформаційних ресурсів);

  • забезпеченням постійного зберігання електронних документів та інших електронних інформаційних ресурсів, а також захисту інформації;

  • надання електронних послуг фізичним та юридичним особам(утворення Національного центру підтримки електронного урядування; впровадження технології надання адміністративних послуг через Інтернет органами виконавчої влади;створення веб - порталу з питань підтримки розвитку е-урядування);

  • підвищення надійності та гнучкості функціонування національної системи ЕЦП(утворення резервного акредитованого центру сертифікації ключів для органів влади );

  • інформаційно – аналітичне забезпечення(моніторинг впровадження е-урядування та створення відповідних веб – сторінок на сайтах учасників пілот-проекту; створення інформаційно-аналітичної системи підтримки пілот-проекту);

  • організаційне забезпечення(оновлення складу та започаткування роботи Міжгалузевої ради з питань розвитку інформаційного суспільства; збільшення складу та зміна структури Держкомінформатизації);

  • підвищення рівня кваліфікації державних службовців(семінар з ЕДО та е-звітності);

  • запровадження нетрадиційних механізмів державного управління проектом(cтворення Фонду підтримки е-урядування, за участю МФ”Відродження”, МФ “Східна Європа” тощо; застосування синергетичного та мережевого підходів до державного управління)

  • пропагування е-урядування(день е-урядування на базі НАДУ; виставка “Електронна демократія” в Кабінеті Міністрів України; підписання Угоди між Одеською та Дніпропетровською областями як електронного документу з використанням ЕЦП в режимі телеконференції).

Більшість з вищевказаних пріоритетних заходів вже зараз мають значний ступінь напрацювань у вигляді досвіду та конкретних рішень учасників проекту. Цей досвід та здобутки необхідно узагальнити, систематизувати та об’єднати в єдину систему, а в подальшому за результатами виконання пілотного проекту - тиражувати на всю країну (реалізувати принцип орієнтації на отриманий учасниками пілотного проекту досвід та здобутки). Інша частина заходів обумовлена критичним станом, в якому сьогодні знаходиться деякі з елементів електронного урядування, насамперед Національна система електронного цифрового підпису, Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів тощо.

Особливістю проекту є не тільки розмаїття його учасників, але й їх кількість, серед яких: 12 ЦОВВ, 4 області, 3 міжнародних фонди, Секретаріат Кабінету Міністрів України та Апарат Верховної Ради України, у тому числі, Держкомінформатизації, Мінтрансзвязку, Мінсоцпраці, Мінрегіонбуд, Мінагропромполітики, Головдержслужба, ДПА, Держспецзв’язку, Держкомархівів, Держмитслужба, Пенсійний фонд, Дніропетровська ОДА та облрада, Одеська ОДА та облрада, Миколаївська ОДА та облрада, Луганська ОДА, Волинська облрада, міста Славутич, Миколаїв та Луцьк, МФ “Відродження”, МФ “Східна Європа”, координатор ОБСЄ.

Основним завданням учасників проекту для бізнес структур є формування пропозицій (варіантів технічних рішень у сфері електронного урядування) у відповідності з вимогами органів влади - учасників проекту. При цьому специфікою комунікацій бізнес - структур в рамках пілотного проекту є домінування принципів їх консолідації та кооперації над конкуренцією.

Управління пілотним - проектом здійснює Держкомінформатизації, яке не має безпосередніх інструментів впливу на учасників проекту, окрім особистої ініціативи та її підтримки з їх боку. Тому сьогодні актуальним є завдання стосовно оновлення роботи Міжвідомчої ради з питань розвитку інформаційного суспільства під керівництвом одного з Віце-прем’єр міністра.

Як будь-якій складний проект пілотний проект також має ризики його успішного виконання:

  • відсутність точної та достовірної інформації про стан, тенденції розвитку е-урядування та відповідних прогнозів;

  • недостатність необхідних ресурсів, насамперед фінансових;

  • недостатній рівень координації та організації;

  • корупція в органах влади;

  • несформованість системи стратегічних документів е-урядування;

  • нечесна конкуренція бізнес структур та відомчий підхід ОВВ;

  • перманентні кадрові зміни в органах влади;

  • відсутність необхідної підтримки з боку вищого керівництва держави.

Від результатів виконання пілотного проекту значною мірою залежить рівень обґрунтованості таких документів як Концепція електронного урядування, Стратегія електронного урядування та Державна цільова програма електронного урядування, та в цілому темпи розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Висновки. В статті визначені передумови застосування механізму пілотного проекту з впровадження електронного урядування як засобу зменшення ризику отримання негативних результатів та прискорення впровадження цієї технології в умовах фінансово - економічної кризи та інших негативних факторів, запропоновано визначено підхід, що базується на застосуванні сукупності традиційних та специфічних механізмів державного управління, оригінальну систему принципів його формування, обґрунтовано практичні рекомендації органам державної реалізації стосовно підвищення рівня керованості процесом впровадження електронного урядування.

^ Напрями подальших досліджень. На основі отриманих в ході реалізації пілотного проекту практичних та теоретичних результатів в подальшому планується розробити проекти Стратегії електронного урядування та Державної цільової програми електронного урядування.

^ Використані джерела інформації:

        1. Дрожжинов В.Электронное правительство информационного общества/ В.Дрожжинов, А.Штрик [Електронний ресурс].- Режим доступу:
          http://www.pcweek.ru/year2000/n15/cp1251/strategy/index.htm


  1. 2.Електронне урядування в Україні: аналіз та рекомендації. Результати дослідження/[Баранов О.А., Жиляєв І.Б., Демкова М.С., Малюкова І.Г.]/ За ред. І.Г.Малюкової.-К.: ООО “Поліграф-Плюс", 2007.-254 с.

  2. Пероганич Ю. Всесвітній саміт з питань інформаційного суспільства (Женева 2003-Туніс 2005). Підсумкові документи/ Ю. Пероганич/ К.: ДП “Зв’язок, 2006.-131 с.

  3. Чукут С.А. Електронний уряд/С.А.Чукут, І.В.Кліменко, К.О.Ліньов.-К.: НАДУ, 2007.-76 с.

  4. 5.Закон України “Про Основні засади розбудови інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки ”/ Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2007, N 12, ст.102.

  5. 6.Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи “Електронний Уряд ”: Постанова Кабінету Міністрів України від 24 лют.2003 р. № 208 // Офіційний вісник України. - 2003.-№9.-С.112.-Ст.378.

  6. 7.Про затвердження плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки ”: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 серп. 2007 р. № 653-р [Електронний ресурс].- Режим доступу : http/www.kmu.gov.ua.

  7. 8.Семенченко А.І. Електронне урядування в Україні: проблеми та шляхи вирішення/ А.І.Семенченко/Електронне урядування.-2010.-№1.-С.6-17.

  8. 9.План модернізації державного управління: пропозиції щодо приведення державного управління та державної служби України у відповідність із принципами і практиками демократичного урядування / [за заг. ред. Т.Мотренка]-К.: Центр адаптації державної служби до стандартів Є європейського Союзу, 2010.-396 с.

  9. Жиляєв І.Б. Кризові явища в трансформаційних соціально-економічних системах/ І.Б. Жиляєв.-К.: ППП ”ППНВ”,2007.-374 с.

  10. 11.Досвід впровадження е-демократії та е-урядування в Україні/ За ред. С.В.Дзюби.-К.: Національний центр підтримки електронного урядування,2010.-90 с.

  11. 12.Новий курс: реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь// за заг. ред. Гейця В.М.[та ін.].-К.: НВЦ НБУВ,2010.-232 с.

  12. 13.Кращі практики впровадження електронного урядування: зарубіжний досвід. Методичні матеріали до навчальної дисципліни “Теоретико – методологічні, організаційні та інституційні основи електронного урядування”.- К., 2010.-144 с.

ЕЦЕНЗЕНТ

УДК 35 ^ Ситник Г.П.,

доктор наук з державного управління, професор,

завідувач кафедри національної безпеки НАДУ,

заслужений діяч науки і техніки України.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   44

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи