Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
Сторінка17/44
Дата30.10.2014
Розмір9.2 Mb.
ТипПротокол
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   44

^ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СЕКТОРОМ БЕЗПЕКИ – НАГАЛЬНА ПОТРЕБА СУЧАСНОГО

ЕТАПУ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Сьогодні в центрі уваги суспільства стоїть питання про майбутнє нашої країни. Про це говорять і пишуть всі: керівники держави, політики, науковці, експерти. Це вірна ознака, що країна потребує змін і знаходиться на переломі. Яким буде майбутнє України? Який прогноз чи сценарій здійсниться? Звичайно, багато що залежить від лідерів і передусім від новообраного Президента України. Але значною мірою й від кожного із нас. Повертаючи голову назад, ми можемо з жалем констатувати - за спиною низка криз, жодної завершеної реформи, в яких стратегічні цілі лише декларувалися та мало що робилося для їх досягнення, у тому числі й Стратегії національної безпеки України (попри її недоліки, досягнення або суттєве просування у напряму визначених нею цілей, безумовно, зміцнило б нашу безпеку).

Таким чином, ми всі чітко розуміємо, що Україна на перепутті. При цьому не тільки керівництву держави, але й українському суспільству необхідно здійснити свідомий вибір від кого (чого) і куди (ради чого) ми маємо рухатися. Тому від нашого вибору залежить, відповідь на питання: або ми подолаємо кризові явища (в політичній, економічній, соціальній та гуманітарній сферах) й перетворимося на країну, яку поважають у світі, де проживає населення з високим рівнем добробуту та гарантованим рівнем демократичних свобод, або ж нам судилося стати свідками подальшої деградації великої європейської держави. Тобто ми опинилися в такій ситуації, коли на багато питань подальшого державного будівництва (у широкому розумінні цього слова) необхідно невідкладно знайти відповіді, знайти засоби (ресурси) та вибрати відповідні засоби їх застосування, щоб приборкати кризові явища, домогтися стабілізації, почати низку реформ, які б заклали надійне підґрунтя цивілізаційної модернізації суспільства. Звичайно, варто погодитися з тими із нового керівництва державою, які стверджують, визначальною серед них є реформа системи державного управління. Це ключ до успіху, у тому числі й щодо розв’язання комплексної проблеми забезпечення національної безпеки України.

Загальновідомо, належна ефективність державного управління у сфері національної безпеки, передусім забезпечується своєчасним та комплексним реформуванням сектору безпеки, адекватним рівню загроз національним інтересам, а також відповідним підвищенням рівня професіоналізму й відповідальності посадовців в усіх ланках управлінської ієрархії.

З іншого боку, варто також зазначити, що міжнародною спільнотою постійно акцентується увага на гострій необхідності розв’язання комплексної проблеми забезпечення як міжнародної, так національної безпеки. Незважаючи на різні підходи щодо розв’язання цієї проблеми у різних країн, не викликає сумніву, що це наріжний камінь їх державної політики, на вироблення та практичну реалізацію якої спрямовуються значні матеріальні, інтелектуальні та кадрові ресурси. Такий стан речей обумовлений низкою чинників, які генерують комплекс взаємопов’язаних завдань, що покладаються на національні та міжнародні структури безпеки.

Висновки переважної більшості фахівців, які працюють у сфері безпеки, свідчать - розвиток держав відбувається у нестабільному та просякнутому невизначеностями глобальному середовищі. Вказані невизначеності по суті є невідомими в глобальному рівнянні міжнародного миру, стабільності й майбутнього практично всіх країн світу, починаючи з відповіді на питання: чи вдасться зменшити катастрофічну прірву між багатими та бідними країнами, й закінчуючи питанням - яка ймовірність зростання доступності для терористів біологічної, хімічної та ядерної зброї? При цьому має місце стійка тенденція не тільки щодо зростання кількості вказаних невідомих, а й збільшення їх негативного впливу на міжнародну стабільність та національну безпеку держав.

Зокрема, уже сьогодні проблеми крайньої бідності та низької якості державного управління є благодатним підґрунтям для тероризму, організованої злочинності, тотальної корупції, вимушеної масової, а відтак і важко контрольованої міграції. Це означає, що якщо політичні, економічні, соціальні, екологічні, культурні системи не будуть гармонізовані, якщо лідерам провідних країн світу не вдасться знайти балансу комплексу взаємоприйнятних компромісів з низки не вирішених на сьогодні проблем безпеки, напруженість, масові безпорядки, хаос охоплять величезні за площею та народонаселенням регіони.

Незважаючи на новітні парадигми суспільного розвитку та управлінські технології (типу «гуманітарна парадигма державного управління», «людино-центрична модель побудови держави», різноманітні «сітьові моделі» управління, «концепції сталого розвитку» тощо) й намагання в кінцевому підсумку здійснити «роздержавлення» (максимально зменшити вплив держави на суспільне життя) і таким чином перетворити держави у своєрідного «нічного сторожа», не може бути сумніву стосовно того, що в найближчі десятиріччя держави залишаться визначальними акторами в архітектурі світового порядку зі своїми мінусами (держави є досить егоїстичними акторами) та плюсами (саме держави сьогодні є головним інструментом захисту національної ідентичності, національних матеріальних і духовних цінностей). З огляду на це саме в руках політичних лідерів та інтелектуальних еліт держав значною мірою знаходиться ключ від безпеки міжнародного співтовариства, хоча економічна глобалізація та розповсюдження інформаційних технологій й призводить до створення віртуальних груп по інтересах, ускладнюючи здатність держав до ефективного управління, у тому числі й у сфері національної безпеки.

На жаль, за роки незалежності в Україні не розв’язаними залишилася низка ключових проблем державотворення. Це породжує реальну загрозу переведення у практичну площину питання щодо кризи державності, аж до розпаду держави. Так, із-за сліпого копіювання досвіду інших країн щодо реформування в соціальній та економічній сфері, слідування «порадам» різноманітних експертів і фахівців (головним чином ліберального ґатунку), фактично відбулося руйнування потужного на початку 90-років національного індустріального, наукового та науково-технологічного потенціалу країни, було розпочато, але так і не завершено низку реформ в різних сферах життєдіяльності суспільства та держави. Зокрема, не була побудована ефективна система соціального захисту, яка б відповідала ринковим умовам, в цілому не було створено надійні політичні умови для забезпечення сталого розвитку суспільства, до цього часу не здійснено комплексного огляду сектора безпеки. Тому Україна все ще стоїть на порозі проведення глибоких системних змін в той час, як інші країни пішли вперед.

Вказані обставини висувають відповідні вимоги щодо суттєвого підвищення якості наукових досліджень у галузі науки «державне управління» та впровадження їх результатів у практичну державно-управлінську діяльність, а з іншого боку – вимагають кардинального поліпшення якості та структури професійної підготовки наукових та управлінських кадрів для системи забезпечення національної безпеки, суттєве підвищення професіоналізму і компетенції державних службовців, гнучкість та різноманітність їх професійної підготовки.

Таким чином, розв’язання комплексної проблеми забезпечення національної безпеки має стати для українського суспільства та його еліти ціллю загальнонаціонального масштабу. Її успішне досягнення передбачає формування системи управління у сфері національної безпеки, адекватної наявним та очікуваним загрозам Україні. Головною передумовою успішності вирішення цього складного завдання має стати якомога швидке формування у політичної, економічної та інтелектуальної еліт України чіткого концептуального, стратегічного і, що варто підкреслити - консолідованого бачення її майбутнього та шляхів його досягнення, що не можливе без сутнісного розуміння процесів, які відбуваються в державі та навколо неї.

Так, нещодавно Президент України поставив низку завдань щодо кардинального підвищення якості управління у сфері національної безпеки. Зокрема, має бути невідкладно завершена робота з нормативного забезпечення сектору безпеки та оборони, підвищена ефективність своєчасного виявлення та попередження загроз, що негативно впливають на розвиток соціально-економічних, політичних, етнокультурних процесів, або ж підривають обороноздатність країни, посилена координаційна робота щодо діяльності органів виконавчої влади у сфері гуманітарної, інформаційної, екологічної, техногенної та соціальної безпеки, бо саме від цього, на переконання Президента України, залежить успішність нового курсу системних реформ.

Таким чином динамічність світових процесів, наростання глобальних загроз, їх системний характер та значна невизначеність, пред'являє дедалі жорсткіші вимоги до системи державного управління у сфері національної безпеки.

Необхідність виявлення, попередження та нейтралізації загроз національній безпеці, що значно відрізняються від традиційних, забезпечення фізичного захисту громадян, ставлять перед органами державної влади та науковцями завдання розробки й реалізації стратегій розвитку країни в умовах, коли чинники, які породжують небезпеки реалізації національних інтересів, проявляють себе дуже динамічно і тісно взаємопов’язані. Тому перед Україною постає завдання побудови такої системи забезпечення національної безпеки та її інтелектуально-кадрового забезпечення, які здатні постійно трансформувати характер своїх дій, випереджаючим чином адаптуючись до сучасних вимог.

Але сьогодні наука державного управління та теорія безпеки переживають досить складний період свого розвитку. Він обумовлений необхідністю переходу від системного осмислення розрізненої сукупності накопиченого досвіду та теоретичних уявлень щодо державного управління й забезпечення безпеки (як національної, так і міжнародної) до побудови цілісних теорій як теоретичних систем знань про науку державного управління та безпеку. Звичайно, це породжує значні труднощі при розв’язанні комплексної проблеми забезпечення національної безпеки (як теоретико-методологічного, так і практичного характеру), особливо для таких країн як Україна, яка, на думку багатьох фахівців (з якою ми також погоджуємося), знаходиться у стані так званого «цивілізаційного транзиту» [1]. Однією із таких проблем є розробка теоретико-методолічних засад вибору концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки як важливого чинника наукового супроводження розробки та впровадження державної політики у вказаній сфері.

Кожна держава визначає принципи та стратегічні цілі національної політики з питань забезпечення своєї безпеки. Своє відображення вони знаходить в промовах, політичних заявах Президента України, відповідних нормативних та керівних документах (законах, указах тощо). Звичайно, думки з принципових питань планування, організації та координації діяльності органів державної влади стосовно вибору засобів і способів їх застосування щодо реалізації вказаних принципів та цілей можуть бути досить різними. Але у будь якому випадку вирішення вказаних питань має знаходитися в межах можливостей визначених чинним законодавством та ресурсними можливостями держави. Більш складно відповісти на запитання щодо максимально прийнятного рівня загрози щодо реалізації тієї чи іншої цілі, але ця проблема відноситься до питань стратегічного планування досягнення визначених цілей, які є декомпозицією національних інтересів та (певною мірою) обраного концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки.

Таким чином, можливості держави щодо реагування на загрози національній безпеці залежать від наявних в її розпорядженні ресурсів та допустимих способів їх використання, а останні від обраного концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки. Оскільки мова йде про державне управління, то основна частина засобів є не що інше, як елементи влади держави. Серед них є природні та соціальні елементи. Серед першої групи – особливості географічного положення, територія, населення, природні ресурси, а другої – політичні, економічні, воєнні, інформаційні та науково-технологічні елементи. Підлеглими компонентами елементів влади є інструменти влади. Це фактично сукупність варіантів політики, які саме й забезпечують ті чи інші можливі способи використання засобів (ресурсів). Так, демонстрація сили, загроза її застосування, блокада, комплексні військові навчання тощо є інструментами військового елемента влади. При цьому досягнення визначених національних цілей може передбачати використання всіх елементів влади в комбінації з іншими засобами.

Загалом же, оцінка загроз і оцінка можливостей – це не тільки альфа і омега роботи при розробці керівних документів, які визначають стратегію національної безпеки, а й важливий чинник, який має враховуватися при виборі концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки. Тому в кінцевому підсумку питання, якими мінімальними можливостями ми володіємо для досягнення проголошених цілей та який максимальний рівень загрози щодо її досягнення може бути для нас прийнятний, є політичним й відповідь на нього необхідно шукати у руслі політичного процесу. Політики регулярно приймають такі рішення, коли заявляють про те, що дана мета є “життєво важливою”. Так, коли Президент України заявляє, що її інтеграція в європейські структури безпеки або поліпшення стосунків з Російською Федерацією відповідає нашим життєво важливими інтересами, він тим самим визначає цей поріг. І в даному випадку питання полягає лише в тому, які засоби та способи їх використання варто задіяти, щоб гарантувати стовідсоткове досягнення вказаної цілі.

Забезпечення національної безпеки це управлінський процес, в межах якого значну увагу необхідно приділяти різноманітним варіантам розвитку (сценаріям) та комплексній оцінці якісно-кількісних характеристик зовнішнього та внутрішнього середовища, як у контексті його впливу на формування національних інтересів, так і загроз щодо їх реалізації [2]. При цьому прискіпливої уваги заслуговують варіанти, які відрізняються підвищеною небезпекою щодо реалізації життєво важливих інтересів, а також стосовно яких існує широка палітра думок щодо можливих методів реагування на загрози реалізації вказаних інтересів. У сконцентрованому вигляді суть підходів щодо реагування органів державної влади на вказані загрози є своєрідним віддзеркаленням прийнятих державою на офіційному рівні принципових поглядів щодо національних інтересів, засобів та способів їх реалізації. Це, в свою чергу, передбачає необхідність відповіді на низку ключових питань, зокрема: яким є реальний і потенційний статус держави у геополітичному та геоекономічному просторі?; захист яких матеріальних і духовних національних цінностей, визначає пріоритети зовнішньої і внутрішньої політики держави?; хто є (може бути) союзником (стратегічним партнером) держави при реалізації проголошених на офіційному рівні національних інтересів?; яким чином держава має намір захищати свої національні інтереси та які заходи варто здійснити щоб збільшити її можливості у цьому контексті?

Це означає, що успіх політики держави визначальною мірою залежить не тільки від того настільки однозначно сформульовані і сприймаються суспільством та міжнародною спільнотою національні інтереси та цілі, а й від чіткого розуміння обраних шляхів, засобів та способів їх досягнення. Зауважимо, що у даному випадку мається на увазі замкнутий цикл управлінського процесу, а саме: планування, організація, координація та контроль результатів діяльності вказаних органів. З огляду на сказане, очевидно, що політика національної безпеки, а відтак і вибір методів реагування органів державної влади на загрози національній безпеці принципово залежить від вибору концептуального підходу щодо її забезпечення. Саме, цим можна пояснити те, що впродовж років незалежності в Україні точаться гострі дискусії як серед науковців, так і практиків стосовно вибору такого підходу, який би максимально був адекватним реаліям середовища формування національних інтересів та загроз щодо їх реалізації. При цьому для України, вказана проблема має дві взаємопов’язані складові. Перша стосується вибору ціннісно-ідеологічних засад державного будівництва, а друга – вибору світоглядно-політичної концепції забезпечення національної безпеки.

Стосовно першої складової, то можна стверджувати, що в Україні одним більш прийнятна ідея подальшої розбудови інститутів демократичного суспільства, й на їх думку, в політиці національної безпеки, домінантою мають бути загальнолюдські цінності (європейські, демократичні стандарти тощо). На думку інших, вказана політика має ґрунтуватися на ідеологічних засадах комуністичної парадигми, а на переконання третіх (світогляд яких ґрунтується на визнанні пріоритетності етнічних начал в житті людини) - на необхідності підпорядкування особистих інтересів інтересам свого етносу (українського).

Водночас є й такі, які переконані, що в основу політики національної безпеки необхідно покласти парадигму, яка базується на уявленнях про необхідність забезпечення, як пріоритетних, наднаціональних цінностей та максимально можливого зниження ролі державних інститутів в суспільному життя (серед, них так звана, гуманітарна парадигма). На їх переконання вказані цінності інтегровано відображають інтереси особи, соціальних і національних груп, загалом світової ойкумени, а відтак питаннями безпеки мають опікуватися наднаціональні структури, інститути громадянського суспільства, відтіснивши таким чином державу, як захисника національних інтересів, яка, на їх думку, є егоїстичною за сутністю, а відтак провокує безперервні міждержавні конфлікти.

Безумовно, із-за інтенсифікації глобалізаційних процесів, появи низки так званих “нетрадиційних” загроз міжнародній та національній безпеці, виникла потреба більш глибокого осмислення джерел виникнення та характеру загроз безпечному існуванню окремої людини, державам і світовому співтовариству в цілому. Тому проблема вибору концептуальних підходів щодо забезпечення національної безпеки має розглядатися в контексті культурного та історичного розвитку як держав, так і цивілізаційних пластів, в межах яких вони сформувались.

Саме тому практично всі соціальні структури й інститути сучасної України поєднують у собі елементи і риси як попередньої радянської, так і нової ліберально-ринкової системи периферійного типу. Нові державні установи успадкували риси комуністичної номенклатури, інститути соціальної держави і громадянського суспільства. Внаслідок цього сьогодні в Україні хаотично поєднуються стереотипи радянської, американізованої, західної та української емігрантської культур, у тому числі й управлінської, що безумовно здійснює потужний вплив на вибір концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки та його практичну реалізацію.

Що ж до світоглядно-політичної концепції забезпечення національної безпеки, аналіз свідчить - сьогодні більшість провідних країн світу обирають й реалізують на практиці так звану концепцію “політичного реалізму”. В її основі теза – держави переслідують раціональні цілі, особливо в тому, що стосується їх потреби в безпеці. Тому міжнародні відносини є своєрідна сума політик окремих суверенних держав, а світова політика інтерпретується як система балансів сил, головним чином між великими (впливовими) державами [2;3]. З огляду на це зрозумілою є основна ідея політичних реалістів – зіткнення національних інтересів на міжнародній арені є неминучим явищем. Її суть витікає із лаконічної тези Г. Моргентау [4, стр. 205-206.]: “Международная политика, как и всякая другая, это борьба за власть… Государственные деятели и народы могут в конечном счете искать свободу, безопасность, процветание или собственную силу. Они могут определять свои цели в виде религиозных, философских, экономических и социальных идеалов… Но всякий раз они ….делают это, борясь за власть…Борьба за власть универсальна во времени и пространстве, и это неопровержимый факт исторического опыта”. Позиція Г.Моргентау майже не відрізняються від поглядів К.Клаузевіца [5], якому належить загальновідоме визначення війни, як продовження політики іншими, насильницькими засобами .

Певною мірою можна стверджувати, що сьогодні в системі міжнародних відносин влада та сила є категоріями одного порядку. В уявленнях політичних реалістів суть сили полягає в здатності опротестовувати національні інтереси інших держав, навіть якщо вони життєво важливі (суверенітет, територіальна цілісність та інші), загроза її застосування сили перетворюється в основний інструмент національної політики, а вміння маніпулювати загрозою застосування сили – в основну функцію політики національної безпеки. Реальність національного інтересу проявляється по мірі його здійснення. Він визначається суверенною державою, передбачає наявність вольового начала та засобів для його досягнення і на думку прихильників цієї концепції не передбачає ніяких обмежень, окрім сили яку має держава у своєму розпорядженні по відношенню до сили держав-противників реалізації її національного інтересу. При цьому дискусійним, залишається питання щодо законності та наслідків реалізації національного інтересу однієї країни по відношенню до національних інтересів інших країн а то й системи міжнародних відносин в цілому.

Прибічники теорії політичного реалізму зберігають досить міцні позиції в міжнародній політиці, хоча силові методи забезпечення національної безпеки і не зводять тільки до військової сили. Політичні, економічні, моральні, психологічні та інші форми силового впливу вони розглядають як важливі додаткові засоби досягнення національних цілей, які залишаються головною домінантою зовнішньої політики держав. Так, часто питання валютної стабілізації, захисту внутрішніх ринків або просування власних товарів на зовнішні ринки, розглядаються політичними реалістами виключно в контексті силового протиборства (“економічного протиборства”). Звичайно, політичні реалісти вимушені визнавати, що національні інтереси держави можуть зводитися до підтримки міжнародної безпеки, роззброєння і сталого розвитку, а не тільки до зміцнення влади, впливу і тиску на інші країни. Але силовий фактор у вирішенні світових проблем продовжує домінувати.

Аналіз нових, так званих антитерористичних стратегій, показує - вони лише модернізують стратегії "стримування" та "неядерного стримування", які з'явилися у 80-90-х роках завдяки створенню високоточних систем озброєння. І в сучасних стратегіях США, НАТО, Російської Федерації акцентується увага на необхідності застосування сили не тільки тоді, коли загроза вже сформувалася, але й тоді, коли вона тільки-но з'явилася, щоб запобігти її переростання в реальну шляхом завдання превентивних ударів. Зокрема, в Стратегії національної безпеки США 2002 року, зазначалось, що [6, стр.35-37]: “нашей главной целью должно быть обеспечение для Президента более широкого выбора вариантов военных решений для пресечения агрессии или давления в любых формах на Соединенные Штаты наших союзников или друзей”; “наши силы должны обладать такой военной мощью, чтобы у потенциального противника не возникало желания наращивать свой военный потенциал в надежде превзойти Соединенные Штаты в военной мощи или сравняться с ними”. У контексті сказаного необхідно розглядати й ініціативи США щодо розгортання елементів ПРО у Східній Європі (Польщі, Румунії, Болгарії, Чехії) та нову Воєнну доктрину Російської федерації.

Таким чином, до цього часу робиться акцент на геополітичному вимірі національної безпеки й, як наслідок, під сутністю політики національної безпеки розуміють передусім створення умов для фізичного виживання держави, захисту її суверенітету і територіальної цілісності, здатності адекватно реагувати на будь-які загрози зовнішнього характеру, передусім воєнного. Тобто головна теза полягає в тому, що нація знаходиться в стані безпеки, коли їй не приходиться приносити в жертву свої законні інтереси з метою уникнути війни і коли вона в змозі захистити при необхідності ці інтереси шляхом війни.

Водночас в сучасних концептуальних підходах щодо забезпечення міжнародної та національної безпеки отримав подальший розвиток напрям, який прийнято називати конструктивістським. В його межах розробляються підходи, які б дали бачення перспектив подальшого розвитку світового співтовариства, і в яких вказана перспектива пов’язується з уявленнями про сучасну роль національних держав у світі та трансформації суті й змісту сучасного поняття "державний суверенітет".

Але й серед прихильників конструктивістського підходу, одні дослідники, як і раніше, розглядають національні держави в якості основних суб’єктів безпеки й основи міжнародних політичних організацій, в той час як інші суб’єкти безпеки, на їх думку, відіграють другорядну роль. При цьому палітра взаємовідносин у світовому співтоваристві розглядається ними не тільки “по-вертикалі”, диференційованій з точки зору нерівності та залежності (як це прийнято у “політичних реалістів”), а й “по горизонталі”, з точки зору переплетення міжнародних відносин. Це, звичайно, дозволяє більш ґрунтовно відобразити різні аспекти забезпечення міжнародної та національної безпеки, зокрема, глобальний характер загроз безпеці, глобалізацію економічних зв’язків, неможливість забезпечення безпеки в межах окремо взятої держави та інші.

Інша ж група дослідників – конструктивістів значно принижує роль держави в сучасних міжнародних відносинах і тому знаходиться ближче до прихильників ліберальних концепцій, ніж до прибічників політичного реалізму. Вони стверджують, що не держави-центри сили, а багатосторонність, якість та глибина зв’язків неурядових та транснаціональних організацій (корпорацій), визначають міжнародну та національну безпеку. Світова політика трактується як політика породжена діяльністю вказаних організацій (у політичній, економічній, гуманітарній, а іноді й у соціальній сфері), а не міждержавна. Тому вони перш за все наполягають на необхідності інтенсифікації та поглиблення взаємозв’язків між різними неурядовими організаціями на міжнародній арені. Взаємодія між партіями, профспілками, вченими, молодіжними та іншими організаціями, окремими громадянами оцінюється дуже високо. Роль держави зводиться до своєрідного ліберального “нічного сторожа”, а суспільним і корпоративним об’єднанням і асоціаціям надаються функції влади в межах забезпечення інтересів громадян і захисту цінностей окремих об’єднань і груп.

Дійсно, ми є сьогодні свідками того як економічна глобалізація і розповсюдження технологій, передусім інформаційних, призводить до розповсюдження віртуальних груп по інтересах, ускладнює здатність держав до ефективного управління, у тому числі й у сфері національної безпеки. На вказане управління здійснюється все більший тиск з боку нових форм політики ідентичності, в центрі якої знаходяться релігійні переконання, масова, часто досить низькопробна й ворожа щодо національних здобутків культура тощо. Так, Мішель Онфре [7] вважає, що кінець комунізму, як альтернативи ліберальному світу залишив світ на милість лібералізму. Гроші безперешкодно творять свої закони на планеті. Звідси і злети країн, які розігрують аморальну карту грошей, й перш за все вчаться у США, Китаю, Індії. Культура? Вона стала непотрібна. Історія? Нецікаво: це ж захоплення минулим, тоді як має значення лише безпосереднє теперішнє. Література, філософія, мистецтво? Іконами у цьому світі стали теле- або кінозірки, футболісти. У світі футболіста Зідана знають більше, ніж Вольтера.

Останнім часом для характеристики вищевказаних процесів почали використовувати метафору «текуча сучасність», запропоновану Зігмунтом Бауманом, яка фіксує перехід від світу жорсткого, структурованого, обтяженого низкою соціальних умов і обов’язків до світу пластичного, текучого, вільному від забобонів, бар’єрів і кордонів. Цей перехід на його переконання уже сьогодні призвів до глибинних змін у всіх сферах людського життя, які досить важко піддаються поясненням в таких термінах як «інформаційне суспільство», «сітьове суспільство», «постмодерн» й є однією з причин втрати значення таких дискурсів як «націоналізм» та «патріотизм». [8, стр.189-195].

Вищевикладене переконливо свідчить, що політичному керівництву України необхідно бути передусім реалістами та прагматиками як щодо вибору ціннісно-ідеологічних засад державного будівництва, так і світоглядно-політичної концепції забезпечення національної безпеки, а відтак засобів та способів реалізації національних інтересів. У такому випадку реальна політика забезпечення національної безпеки дійсно дозволить здійснити розбудову сильної в політичному та економічному відношенні Української держави, яку будуть поважати інші країни, а її населення буде впевненим у належному захисті з боку держави національних матеріальних і духовних цінностей. І саме за таких умов забезпечення національної безпеки може стати не тільки змістовно наповненим пріоритетом діяльності органів державної влади, а й визначальним стрижнем національної ідеї, яка б об’єднала різні верстви суспільства, навколо досягнення вказаної мети.

На жаль, організаційно-правові засади державного управління та чинне законодавства України з питань забезпечення національної безпеки, несуть на собі відбиток впливу різноспрямованих ціннісно-ідеологічних засад державного будівництва та світоглядно-політичних концепцій забезпечення національної безпеки, що само по собі вже стало досить реальною загрозою для держави. Так, згідно Конституції України основи національної безпеки визначаються законами. У 2003 року ця норма Конституції була виконана (було прийнято Закон України "Про основи національної безпеки України" [9]), але формально, бо проблеми, пов’язані з конкретизацією положень Конституції стосовно управління у сфері національної безпеки не були розв’язані (зокрема, у ньому відсутні навіть визначення таких дефініції як "система забезпечення національної безпеки").

Як показано в роботах [10;11] мають місце дві складові системи управління у сфері національної безпеки. Перша - передбачає організаційно-правове й ресурсне забезпечення загальнодержавного механізму скоординованих дій Президента України та гілок державної влади, спрямованих на розробку та реалізацію державної політики у цій сфері, а друга – відповідне забезпечення структур, які спеціально створюються для виконання завдань щодо забезпечення національної безпеки й визначаються як сектор безпеки держави. При цьому забезпечення централізації управління вказаним сектором є вкрай важливим, бо є необхідною умовою оптимального „розведення” по ієрархічних рівнях системи державного управління функцій та завдань щодо забезпечення національної безпеки і в кінцевому підсумку набуття вказаною системою якостей, адекватних загрозам національним інтересам [2;12]. На жаль, цього так і не вдалося зробити. Більше того недосконалість вказаного управління набула системного характеру, бо в Україні протягом 1991-2004 років формування системи забезпечення національної безпеки здійснювались з орієнтацією на президентську форму правління, а перехід до парламентсько-президентської моделі не супроводжувався відповідним корегуванням нормативно-правових актів, що регламентують її діяльність. Тому управлінська вертикаль політичного управління сектором безпеки України виявилася роздвоєною.

Вказана роздвоєність вкрай негативно відбивається й на адміністративному та оперативному рівнях управління вищезгаданої системи. Силові структури втягуються у політичне протистояння, питання їх ресурсного забезпечення не вирішуються, реформування є безсистемним, неефективною є кадрова політика тощо. Тому передумовою успішного розв’язання вказаних проблем передусім є: необхідність розрізнення трьох складових управління в галузі національної безпеки — політичної (стратегічне планування і прийняття рішень щодо застосування сил та засобів сектору безпеки), адміністративної (фінансове і ресурсне забезпечення) і оперативної (створення ієрархій командування і повсякденного управління силами та засобами сектору безпеки, а також централізація функції політичного керівництва сектором безпеки, а саме її замкнення на главу держави.

Водночас все очевиднішими стають нові виклики та загрози національній безпеці України сьогодення. Так, все більше аналітиків схильні вважати, що відбувається значна ерозія уявлень про однополярний світовий порядок, що вказаний процес породжує значні загрози європейській безпеці [13]. Безумовно, ступінь підсилення впливу Європи на світовій арені буде залежати від її здатності досягти більшої політичної згуртованості, що вкрай необхідно для формування консолідованого "стратегічного бачення" усіма його членами тенденцій міжнародної політики і стратегії забезпечення безпеки. Але, наприклад, позиції Варшави, Праги, інших новоприйнятих членів ЄС стосовно розміщення в Європі елементів американської ПРО свідчать - має місце ренаціоналізація зовнішньої політики та політики безпеки окремих членів ЄС. Вона, безумовно, є шкідливою для проекту Європейської політики безпеки і оборони. Політика "особливого партнерства" вказаних країн із США отримує все більш логічне завершення, а це може породити досить серйозні наслідки для узгодження дій як країн-членів ЄС, так і НАТО, бо угоди оборонного характеру між США та окремими державами в Європі призведуть до виникнення в зон різного ступеня безпеки й цілком ймовірною може бути ситуація, коли вироблення консолідованої зовнішньої політики ЄС з принципових питань забезпечення безпеки та оборони буде практично неможливим.

Ослаблення позиції ЄС здійснює негативний вплив на безпеку України, яка є своєрідним яблуком розбрату між геполітичними гравцями - Росією та ЄС, але це давало певний шанс на приєднання України до ЄС. Останні події свідчать, що Брюссель цю перспективу для України відсовує на невизначений час. Головна ж небезпека для України полягає у тому, що вона може бути практично розмолотою між жерновами інтересів Росії та ЄС, з огляду на те, що правляча еліта України недостатньо консолідована, щоб протистояти цим та іншим загрозам, які лежать у площині соціально-економічного розвитку країни. В еліти до цього часу не має чіткого стратегічного та консолідованого бачення майбутнього України, шляхів його досягнення, сутнісного розуміння процесів, які відбуваються в Україні та навколо неї, тобто відповіді на питання "від чого і куди рухається суспільство". Натомість існують два образи майбутнього України, дві, як їх називає політолог А.Єрмолаєв - соціально-олігархічні утопії та два способи їх реалізації [1].

Перша - Центральноєвропейська утопія, де мова йде про майбутнє України, як своєрідної середньоарифметичної держави в європейському просторі, з середньоарифметичними цінностями, з середньоарифметичною людиною, з домінантними цінностями ліберальної демократії, де вона невиразна частина чогось великого (європейської економіки, НАТО тощо). Відтак головна мета України – досягти європейських стандартів і якомога далі "втекти від Москви". Інша модель, базується на тезі народногосподарського успіху. Це - технократичний індустріалізм з орієнтацією на можливу допомогу Сходу (ресурси, ринки тощо).

В обох утопіях відсутня самостійна геополітична гра чи будь-які спроби державних амбіцій України й не передбачаються цивілізаційні реформи. Перша занадто абстрактна, бо загальноєвропейські цінності й стандарти за великим рахунком є досить ефемерна конструкція, бо насправді європейська співдружність – це об’єднання, так би мовити, патріотично налаштованих націоналістів (і в цьому нічого поганого немає). Це союз націй, які мають за мету зберегти та примножити свої національні за суттю матеріальні й духовні цінності. Кожна країна ЄС – є індивідуальність і, як ми вже зазначили вище, національні інтереси часто беруть гору над необхідністю здійснювати спільну європейську політику, навіть у питаннях безпеки і оборони. І цей націоналістичний егоїзм насправді є головною причиною чому Україну не хочуть пускати у домівку (ЄС), як досить бідного родича. Друга ж утопія-модель просто надовго перетворить Україну на сировинний придаток на екологічний смітник Європи. Тобто обидві моделі, спрямовані на пристосування, а не формування унікальної за своєю сутністю ролі, яка необхідна кожній незалежній державі і без якої вона не може як така відбутися.

Таким чином, щоб уникнути структурної кризи державності аж до розпаду держави, Україна має зробити все, щоб стати дійсно самостійним гравцем на міжнародній арені, Сировинна залежність, розпорошеність суспільства, сліпе слідування „європейським цінностям”, чи навпаки до їх категоричне відторгнення, мають бути подолані.

Висновки

1. При виборі концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки необхідно бути реалістами та прагматиками як стосовно ціннісно-ідеологічних засад державного будівництва, так і світоглядно-політичної концепції забезпечення національної безпеки, а відтак засобів та способів реалізації національних інтересів. Це дозволить здійснити розбудову сильної в політичному та економічному відношенні Української держави, яку будуть поважати інші країни, а її населення буде впевненим у належному захисті з боку держави національних матеріальних і духовних цінностей.

2. Забезпечення національної безпеки має бути пріоритетом діяльності органів державної влади та стати визначальним стрижнем національної ідеї, яка б об’єднала різні верстви суспільства, навколо досягнення вказаної мети.

3. Необхідною передумовою належної обґрунтованості та реалізації обраного концептуального підходу щодо забезпечення національної безпеки є чітке розмежування політичної, адміністративної та оперативної функцій управління сектором безпеки, замкнення функції політичного керівництва на главу держави.

4. Україна має здійснити глибинні цивілізаційні реформи, оскільки технологічна відсталість, сировинна залежність, розпорошеність суспільства та сліпе слідування „європейським цінностям”, як і їх категоричного відторгнення, в кінцевому рахунку ведуть до розпаду держави.
^ Використані джерела інформації:

  1. Єрмолаєв А. Украина и проблемы цивилизационного транзита //Грани, 8 ноября 2007 года.

  2. Ситник Г.П. Державне управління національною безпекою України: теорія і практика. Монографія. – К.: НАДУ, 2004. – 408 c.

  3. Общая теория национальной безопасности: Учебник / Под общ. Ред. А.А.Прохожаева, - М.: Изд-во РАГС, 2002. – 320 с.

  4. Алексеев Т.А. Контуры ненасильственного мира // Принципы ненасилия. - М., 1991. - С. 205-206.

  5. Клаузевиц К. О войне: В 2 т. - М.: ООО “Изд-во АСТ”, 2002. – Т. I. - 558с.

  6. National Security Council. The National Security Strategy of the United Strates of America.- Washington, DC: US Government Printing Office, 2002. - 30 P.

  7. Онфре Мишель. Франція втратила свою важливість у світі / Країна, 2 квітня 2010 року

  8. Бауман З. Текучая современность / пер. с англ. Под ред. Ю.В. Асочакова. – СПб.: Питер, 2008. – 240 с.

  9. Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003  № 964-IV-ВР.

  10. Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку: Експертна доповідь. К.: НІСД, 2007. – 264 с.

  11. Ситник Г.П., Олуйко В.М., Вавринчук М.П. Національна безпека України: теорія і практика: Монографія. – За заг.ред.Г.П.Ситника. – Хмельницький; Київ: Вид-во "Кондор", 2007. – 616 с.

  12. Кокошин А.А. Стратегическое управление. – М.: РОССПЭН, 2003. – с.247-322.

  13. Петер В. Шульце. Угрозы европейской безопасности и возвращение России как значимой фигуры европейской и международной политики //Вестник аналітика №1(31). - 2008. - С.34-46.


РЕЦЕНЗЕНТ

УДК 35 Суходоля О.М.,

д.держ.упр., заcтупник укерівника управління,

завідувач сектору проблем енергоефективності

Апарату РНБО України.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   44

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи