Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
Сторінка20/44
Дата30.10.2014
Розмір9.2 Mb.
ТипПротокол
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44

http://crrc-caucasus.blogspot.com/2008/05/subjective-well-being-in-south-caucasus.html



УДК 35 Шаров Ю.П.,

д.держ.упр., професор,

завідувач кафедри менеджменту

та управління проектами,

ДРІДУ НАДУ при Президентові

України, Дніпропетровськ
^ СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ПУБЛІЧНОМУ УПРАВЛІННІ: ЦІННІСНО-ІНСТРУМЕНТАЛЬНИЙ АСПЕКТ
Постановка проблеми. З останньої чверті минулого сторіччя публічне управління в розвинутих країнах світу знаходиться перед викликами, породженими зростаючою демократизацією суспільства. Потрібні зміни, що зроблять управління адекватним вимогам громадянського суспільства, яке має механізми та інструменти для спрямування влади діяти на користь людям.

Становлення в публічному управлінні інтеграційних процесів на демократичних засадах привело до виникнення поняття «урядування» (governance) [2;7]. Передумовою цього є поступова втрата державою статусу монопольного суб’єкта вироблення й реалізації політики. Тому необхідним є формування такої системи публічно-владних відносин, що забезпечує створення єдиного соціального простору, де стратегічні гравці суспільства (влада, громадськість, бізнес) діють на засадах спільного корпоративного інтересу (партнерства), вигідності, самостійності, добровільності. При цьому реалізується процес колективного вироблення та реалізації стратегічних рішень на основі узгодження політик та координації дій. Отже, якісно новим акцентом демократичного врядування на відміну від традиційного адміністрування стає орієнтація на інтеграцію ресурсів сторін-учасників, взаємодію державних і недержавних інституцій у сферах спільного інтересу для розв’язання існуючих проблем. Йдеться, практично, про надання суспільним інститутам більшої свободи в координуванні своєї діяльності з якнайменшим втручанням централізованої влади, про формування суспільно-політичних мереж (матричних структур), де здійснюється співуправління й спів контроль

Таким чином, демократизація ставить на порядок денний завдання щодо залучення до вироблення політик і стратегій додаткових, крім публічної влади, стратегічних гравців, до яких у першу чергу відносяться громадськість і бізнес. Очевидно, що такі радикальні зміни в ідеології та середовищі публічного адміністрування, пов’язані з переходом від ієрархізованого способу здійснення влади до її горизонтальної мережної організації, викликають необхідність змінювати арсенал засобів управління.

^ Метою даної публікації є формування пропозицій щодо актуального інструментарію здійснення професійної діяльності в публічному управлінні з урахуванням сучасних тенденцій його демократизації і результатів еволюції менеджменту.

Ідеологія і методологія менеджменту вчиняють дуже значущий вплив на сучасну парадигму публічного управління [6]. Еволюція менеджменту протягом другої половини двадцятого сторіччя відбувалася через різноманітні моделі: людиноорієнтований менеджмент, управління за цілями, управління за результатами, патісіпативне управління, кількісноорієнтований менеджмент, процесноорієнтований менеджмент, стратегічне управління та ін. [4] На думку автора, найбільш значущі досягнення цієї еволюції органічно інтегрувалися у моделі якості (модель досконалості Європейського Фонду менеджменту якості – EFQM та створена на її основі модель самооцінювання CAF) [3;9]. У цій моделі яскраво простежуються такі ключові фактори успіху сучасного управління: провідна роль керівника-лідера, наявність лідерів-менеджерів на всіх управлінських рівнях організації, які забезпечують інтеграцію зусиль для досягнення місії та бачення організації, формують і підтримують цінності й моделі організаційної поведінки, потрібні для забезпечення довгострокового виживання організації в мінливому середовищі (елемент зазначеної моделі «лідерство»); наявність стратегічної орієнтації діяльності з урахуванням потреб і вимог різноманітних стейкхолдерів, розвинутого стратегічного мислення керівників і ключових менеджерів («стратегія і політики»); якісне управління персоналом на індивідуальному, командному (груповому), організаційному рівнях, яке мотивує на досягнення спільних цілей і забезпечує задоволеність працею; розвинута організаційна культура, що базується на корпоративних цінностях («персонал»); партнерський стиль взаємовідносин (внутрішніх і зовнішніх) на основі розвинутої організаційної культури, командна робота, раціональна структура й матрична взаємодія, належне управління ресурсами задля реалізації політик і стратегій, підтримки виробничих і управлінських процесів («партнерство і ресурси»); високий рівень організації виробничих та управлінських процесів, побудова яких відповідає основоположним принципам організації процесів і вимогам процесного підходу, є раціональною з огляду на запобігання дублюванню функцій і подолання міжструктурних бар’єрів, забезпечує оперативне прийняття рішень та інноваційну підтримку політик і стратегій, динамічне управління змінами («процеси»). Результатна частина моделі базується на ідеології орієнтації на клієнта («результати для споживачів»); вимогах підтримки й розвитку соціального капіталу, тобто забезпеченні належної якості «трудового життя», а саме створенні відчуття задоволеності працівників умовами та результатами своєї праці («результати для персоналу»); принципах соціальної відповідальності діяльності, тобто врахуванні соціальних і екологічних наслідків, принципів сталого розвитку («результати для суспільства»). Очевидно, що все зазначене може бути розглянуте як фактори забезпечення успішної діяльності організацій публічного управління, хоча й вимагає певної адаптації до їх специфіки.

Як видно з викладеного, сьогодні значна увага приділяється ціннісному й людському компонентам управління в будь-якій організації. Професіоналізм у діяльності і система цінностей особистості не завжди знаходяться у органічній єдності: можна бути висококласним фахівцем і непорядною людиною, власні цінності якої не відповідають загальнолюдським орієнтирам. Проте, коли йдеться про професіоналізацію служби в публічному управлінні ці іпостасі не можуть бути відокремлені, тому що публічна служба – це за визначенням служіння людям. Багато говорячи сьогодні про професіоналізацію державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, доцільно задатися питанням про ментальні інструменти формування справжнього професіонала у цій сфері.

Прийняття рішень у публічному управлінні завжди пов’язане з підвищеною складністю внаслідок їх безпосереднього зв’язку з життєдіяльністю не лише окремих людей або організацій, а й спільнот різного рівня – від малих та великих громад, регіонів, до країни у цілому. Такі рішення у своїй більшості мають стратегічний характер і орієнтують на широке філософське й суспільне осмислення управлінської діяльності крізь призму її головного призначення (місії, бачення). Зазначене викликає необхідність формування у професіоналів публічного управління особливого типу мислення, яке отримало назву стратегічного [6], і, на думку автора, може розглядатися як важливіший інструмент професіоналізації діяльності публічних службовців.

Вихідним моментом і сильною стороною стратегічного мислення є надання пріоритету загального, системного над локальним, частковим. За ключовими постулатами стратегічного мислення професіонал має вміти приймати «правильні» рішення [8]. У публічному управлінні це означає, перш за все, врахування об’єктивних тенденцій розвитку суспільства й специфічних особливостей національного середовища, орієнтацію на цивілізовані очікування людей, на їх пріоритетні потреби, опору на прогресивний досвід передових країн світу з надання якісних публічних послуг тощо. Така вимога передбачає усвідомлення професіоналом сучасних загальнолюдських цінностей, формування ментальності, що відповідає кращим управлінським інституційним стандартам демократичної професійної, етичної, конкурентної, комунікативної та іншої діяльності.

Зазначимо, що прийняття «правильних» рішень не означає намагання ухвалювати оптимальні рішення. В публічному управлінні, де вирішуються, переважно, слабкоформалізовані проблеми й практично неможливо охопити всю потрібну інформацію та формалізувати її, досягнення оптимуму є абсолютно нереальним. У той же час, акцентуємо на дуже важливій обставині: рівень «правильних» (тобто прийнятних, раціональних) рішень прямо залежить від кваліфікації та досвіду публічного службовця. Для особи з нерозвинутим стратегічним мисленням, з невибудованою системою цінностей, з недостатньою кваліфікацією «правильне» рішення буде дуже далеким від раціонального на відміну від «правильного» рішення справжнього професіонала. Зауважимо на такому: системне планування засновано на припущенні, що інформація про проблему не може бути сприйнята окремо від контексту ідей і суб’єктивних інтерпретацій учасників планування; ідеологія системного планування «вплітає» цінності до раціональних міркувань для адекватного уявлення інтересів і позицій сторін [5;8]. Навіть у точних науках прийняття рішень не може бути вільним від цінностей і суворо об’єктивним, тому що вибір проблеми для дослідження й подальше її структурування відображує систему цінностей, переваги й професійні знання. Так, державний службовець, який ставиться до підприємця як до спекулянта, буде під час розробки програми дій на підтримку підприємництва пропонувати дещо інші рішення, ніж професіонал, що розуміє провідну роль підприємництва у ринковій економіці.

Упровадження стратегічного мислення в управлінні організацією нерозривно пов’язане із становленням провідної ролі лідера. Лідерство є одним з найдефіцитніших управлінських ресурсів, що повною мірою відчувається в умовах значних змін в Україні на всіх рівнях управління. Якщо в традиційному управлінні головним інструментом скерування ділової поведінки персоналу є влада, то менеджмент акцентує на лідерстві, яке діє через вплив. Влада байдужа до цінностей підлеглих і спонукає їх до цільових дій через примус. На відміну від цього лідерство є інструментом демократизованого сучасного управління. Його основою є такий вплив на підлеглих, який приводить до добровільної і свідомої зміни особистих цінностей, ставлень та організаційної поведінки, наближаючи їх до позицій лідера, які матеріалізуються у стратегіях, політиках, програмах дій. Такий підхід, ґрунтуючись на піднесенні свідомості підлеглих у процесі досягнення цілей організації, є найбільш мотивуючим. Звідси випливає нагальна потреба в цілеспрямованому навчанні керівних кадрів, зокрема вищих, у зміні їх ментальності, розвитку стратегічного мислення, лідерських навичок.

Унікальною особливістю стратегічного мислення є те, що воно, з одного боку, є передумовою якісної діяльності, а з іншого боку формується у процесі самої діяльності. При цьому, вимагаючи розглядати будь-яку проблему, перш за все, з узагальнених (місійних) світоглядних методологічних позицій, воно закладає в основу міркувань певну логіку, акцентуючи на призначенні діяльності, тим самим виховуючи належну ціннісну орієнтацію людини. Будучи за своєю суттю практичною філософією управління [6], воно постулює дотримання співвідношення форми й змісту, що передбачає чітке уявлення предмету і результату діяльності, а це у свою чергу вимагає термінологічної ясності в постановці завдань, комунікаціях, підготовці документів тощо. Дійсно, чи можливо очікувати високого професіоналізму в рішеннях з проблем публічного адміністрування, коли досі не визнано теоретичне й практичне прийнятне співвідношення цього поняття з поняттям державне управління і існують протилежні позиції дослідників, одні з яких відокремлюють ці поняття, а інші ототожнюють?

Сучасний менеджмент орієнтується на пріоритетну роль людини в організації, розглядаючи «людський капітал» як одну з базових цінностей менеджменту. У муніципальному менеджменті, зокрема, можна умовно виділити «зовнішній» і «внутрішній» аспекти розвитку людського потенціалу. Перший стосується підвищення громадської активності населення, другий – розвитку управлінського персоналу.

У радикальних змінах системи і стилю надання послуг в самоврядних територіальних громадах, які є суб’єкт-об’єктом муніципального менеджменту, демократичність управління відіграє особливу роль. Управління в муніципальному утворенні (МУТ) реалізується з метою задоволення потреб і інтересів громади, отже управлінська й громадська активність населення робить муніципальне управління адекватним своєму призначенню, тобто є об’єктивною необхідністю. Відтак має бути створена дійова система залучення громадян до прийняття ключових рішень стосовно розвитку МУТ і до оцінки результатів управління з огляду на ступінь задоволеності клієнтів-громадян діями місцевої влади. Одним з перспективних шляхів формування відповідного механізму є запровадження в муніципальне управління ідеології корпоратизму, сутність якого дозволяє розглядати муніципальне утворення з його територіальною громадою як своєрідну корпорацію. У її межах здійснюється формування спільної власності, що сприятиме встановленню балансу між індивідуальними і колективними інтересами, між економічними та соціальними цілями. За таких умов член територіальної громади не просто вважається номінальним власником муніципальної власності, а набуває прав реального володіння й управління певною часткою корпоративної власності, стає акціонером. Отже, стає вигідним брати участь в управлінні справами громади, реально дбати про її майбутній розвиток. Світовий досвід свідчить, що на корпоративних засадах через мотивовані форми громадської участі в управлінні досягається ефективна взаємодія місцевої влади, територіальної громади, бізнесу; зовсім інший зміст та рівень активності набуває проведення громадських та бюджетних слухань, застосування громадських опитувань, громадська експертиза рішень, використання ідей електронного уряду.

Надання провідної ролі розвиткові людського капіталу є майже найзначущою характеристикою «менеджерської революції», яка триває й сьогодні. Цікаво зауважити, що з позицій ресурсного підходу людський ресурс є єдиним, який серед усіх інших має (на певному відрізку зрілості життєвого циклу працівника) самозростаючу вартість.

На відміну від традиційного управління, де окремий працівник розглядається, переважно, як дисциплінований виконавець, менеджмент приділяє значну увагу тенденціям демократизації внутрішньоорганізаційного управління, посиленню впливу «поведінкових» аспектів діяльності, розвитку співучасті працівників в ухваленні рішень. Першочергова увага до розвитку персоналу зумовлює перенос акцентів у методах управління на економічні та соціально-психологічні методи на противагу адміністративним. З цим у публічному управлінні пов’язано впровадження підходів службового підприємництва, які орієнтують на самостійність, активність, винахідливість, творчість у рішеннях, на досягнення реального кінцевого результату в роботі за умови забезпечення дійової мотивації персоналу й ув’язці оплати праці з досягненнями. Це може бути реалізовано на шляхах широкого делегування повноважень і відповідальності окремим управлінським департаментам і підрозділам, за умови чого підвищуються стимули до активної і результативної праці. Домінуючою тенденцією при цьому є відхід від пірамідальних багаторівневих ієрархічних структур управління, де реалізуються відносини влади й підпорядкування, до плоских горизонтальних та цільових і матричних структур. Тут характерним є розвинуті комунікації, застосування творчих тимчасових колективів та системних технологій підготовки й прийняття рішень. З цього випливає необхідність реалізації такого аспекту сучасного підходу до використання персоналу організації як командна робота. Вона потребує спеціальних навичок та умінь, яких дуже не вистачає українським управлінцям, адже саме командна робота забезпечує з’єднання спеціальних знань кожного члена з колективною генерацією ідей і створює умови для виникнення синергетичного ефекту.

В умовах змін, коли часто неминучим є виконання нетипових і неповторюваних потенційно конфліктних робіт, зручним і корисним інструментом виявляється проектний підхід до розв’язання проблем. Проектний підхід передбачає чітку цільову спрямованість робіт, чітке визначення результату, строків і ресурсів, зосередження прав і відповідальності за досягнення цілі й якість робіт на одній людині чи групі осіб у тимчасово створеній матричній (проектній) структурі управління. Важко переоцінити для професіоналізації діяльності в публічному управлінні практичну корисність постулату стратегічного мислення стосовно того, що результат досягається лише тоді, коли внаслідок управлінських рішень і дій відбулися реальні зміни у середовищі діяльності. Такий підхід озброює професіонала дійовим шаблоном, що спирається на проектну організацію роботи, для якої мають визначатися початок і кінець, ресурси, відповідальні і головне – продукт і результат діяльності як реальні зміни у існуючому порядку речей. І достатньо очевидним для створення вимогливого й впорядкованого середовища професійної діяльності є розвиток такого стратегічного фактора як організаційна культура публічного управління.

Крім зазначеного, проектний підхід дозволяє досягти певного балансу у співвідношенні демократизації управління з управлінською відповідальністю. Демократизація є умовою підпорядкування діяльності спільним інтересам сторін, але очевидно, що демократія певним чином «розмиває» управлінську відповідальність, яка є необхідною для практичного втілення в життя демократичних цілей. Отже, враховуючи, що нові моделі урядування передбачають, з одного боку, розширення кола суб’єктів-учасників процесів управління, а з іншого – що кожен з них має чітко уявляти власну роль і обов’язки та брати на себе конкретну відповідальність, нові інструменти управління повинні мати добре розвинене координаційно-цільове начало, забезпечувати організовану спільну діяльність та органічну реалізацію принципу управлінської відповідальності. Відомий консультант з бізнес-менеджменту І. Адізес показує, що хороше управління – це «демократія» в прийнятті рішень (широке залучення стейкхолдерів, відкриті дискусії, свобода розповсюдження інформації для обґрунтування «правильного» рішення) і «диктатура» в їх реалізації. І. Адізес інтегрує це терміном «демократура» [1].

В умовах «мережної» демократії органічну управлінську «демократуру» забезпечує проектний підхід як складова програмно-цільового підходу. На першому стратегічно-концептуальному етапі здійснюється ґрунтовний аналіз проблеми, з’ясування кола зацікавлених сторін з їх інтересами й можливими ресурсними внесками, проведення попередніх консультації, зокрема за участю громадськості, узгодження цілей та результатів спільних дій. На другому, проектно-орієнтованому етапі, створюється жорсткий проектний «скелет» виконання рішення, що забезпечує доцільне програмування діяльності, концентрацію відповідальності, зусиль і ресурсів, чіткий розподіл ролей і обов’язків учасників проекту. Тим самим реалізується друга частина управлінської диктатури, що радикально підвищує вірогідність досягнення запланованих результатів.

Висновки. Сьогоденні підходи до здійснення публічної влади передбачають відповідність публічної політики потребам громадян, їх реальну участь у її виробленні та реалізації, інтеграцію потенціалу владно-громадського та міжсекторного співробітництва, підконтрольність публічної влади громадянському суспільству. Реалізація зазначених завдань передбачає, перш за все, перегляд ціннісних орієнтацій службовців публічного сектору, певну трансформацію ментальності суб’єктів змін та оновлення управлінського інструментарію з урахуванням надбань бізнес-менеджменту. Розвиток стратегічного мислення і практичних навичок діяльності публічних службовців у зазначених напрямах сприяє формуванню базису високопрофесійної діяльності для досягнення європейських стандартів рівня і якості життя. Зазначене має бути відповідним чином ураховано в програмах підготовки й підвищення кваліфікації сучасних фахівців у сфері публічного управління.
Використані джерела інформації:

  1. Адизес И. Управляя изменениями: как эффективно управлять изменениями в обществе, бизнесе и личной жизни. ПИТЕР, 2008. – 224с.

  2. Безверхнюк Т. М. Європейські стандарти врядування на регіональному рівні : монографія / Т. М. Безверхнюк, С. Є. Саханенко, Е. Х. Топалова ; за заг. ред. Т. М. Безверхнюк. – О. : ОРІДУ НАДУ, 2008. – 328 с.

  3. Європейський фонд управління якістю – EFQM (англ.) – www.efqm.org

  4. Робінс С., ДеЧенцо Д. Основи менеджменту / Пер з англ. А Олійник та ін. – К.: Основи, 2002. – 671 с.

  5. Саати Т., Кернс К. Аналитическое планирование. Организация систем: Пер. с англ. – М.: Радио и связь, 1991. – 223 с.

  6. Шаров Ю. П. Стратегічне планування в муніципальному менеджменті: концептуальні аспекти: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 302 с.

  7. Шрьодер П. Нове публічне адміністрування або як досягнути ефективного врядування /Петер Шрьодер/ Київ, Фонд ліберальної політики, 2008. – 57 с.

  8. Simon H. A. Administrative Behavior – N. Y.: McMillan, 1957. – 236 p.

  9. The Common Assessment Framework (CAF). Improving an organization through self-assessment. – European institute of Public Administration, 2002 // http://www.eipa.nl/CAF/Introduction_2004.pdf. – 20.10.2004.



РЕЦЕНЗЕНТ


^ РОЗДІЛ ІІ

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ


УДК 338.43:316.422 Алейнікова О.В.,

к.е.н., доцент,

докторант Класичного

приватного університету
^ ОСОБЛИВОСТІ ДОСВІДУ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Проаналізовано особливості зарубіжного досвіду державного регулювання аграрного сектора економіки та можливості його застосування в Україні.

^ Проанализированы особенности зарубежного опыта государственной регуляции аграрного сектора экономики и возможности его применения в Украине.

The features of foreign experience of government control of agrarian sector of economy and possibility of its|its| application in Ukraine are analysed .
Постановка проблеми. Аграрний сектор економіки є однією з найважливіших сфер політики Європейського Союзу. Основними засадами Європейської моделі сільського господарства є: диверсифікація та посилення багатофункціональності галузі; збереження просторових і зменшення регіональних параметрів; підтримка життєдіяльності аграрних підприємств, що відповідають новій концепції; поглиблення зв’язку сільського господарства з розвитком територій. Суть моделі розвитку аграрної сфери економіки зводиться до того, що на державному рівні здійснюються радикальні заходи щодо підтримки аграрного сектора і гарантування йому належного місця на світових ринках.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Визначенню ролі державного регулювання аграрного сектора в підвищенні конкурентоспроможності сільського господарства в економічно розвинутих країнах, сутності та напрямів реалізації аграрної політики ЄС присвятили свої публікації вітчизняні та зарубіжні вчені В.К.Береговий, К.Беме, В. Валентинов, М.Х.Корецький, М.І.Крупка, М.Г.Лобас, С.В.Майстро, І.Р.Михасюк, Ю.Ф.Мельник, В.З.Назаренко, А.Г.Папцов, П.Т.Саблук, Ю.О.Ульянченко, Д.Шпаар .

^ Постановка завдання.

Метою статті є аналіз досвіду державного регулювання аграрного сектора країн Європейського Союзу, США, Японії та можливості використання наведених стратегіій в сучасних умовах розвитку економіки України.
^ Виклад основного матеріалу.

Сьогодні в аграрному секторі економіки розвинутих країн основним завданням державного регулювання є :

- недопущення перевиробництва окремих видів сільськогосподарської продукції, яке б призвело до зниження рівня продовольчої безпеки держави;

- обмеження монополізму в суміжних із сільським господарством галузях промисловості;

- розширення експорту основних видів продовольчих товарів і підвищення прибутковості сільського господарства.

Важливе значення приділяється сільському господарству у Римському договорі про створення Європейського економічного співтовариства. Основні цілі аграрної політики країн-членів у галузі сільського господарства визначені цим документом:

- підвищувати продуктивність сільського господарства шляхом сприяння технічному прогресу, забезпечення раціонального розвитку сільськогосподарського виробництва та оптимального використання виробничих факторів, особливо робочої сили;

- забезпечувати належний рівень життя сільського населення, зокрема шляхом збільшення індивідуальних доходів сільськогосподарських товаровиробників, створивши їм життєвий рівень міського населення;

- підвищувати стабільність ринків;

- забезпечувати продовольчу безпеку;

- сприяти продажу сільськогосподарської продукції споживачам за доступними цінами.

Аграрна політика ЄС за весь період свого функціонування була реформована та вдосконалена за окремими напрямками реалізації. Впроваджені заходи дали певний ефект, але проблеми реформування аграрної політики не вирішили.

В усіх країнах ЄС важливе місце займає надання державної допомоги сільському господарству, яка забезпечує позитивну економічну, соціальну, екологічну значущість для розвитку галузі. Країни ЄС, США, Японія підтримку аграрним виробникам надають через встановлення гарантованих цін на основні сільськогосподарські продукти з метою забезпечення стабільності доходів фермерських господарств та підвищення рівня конкурентоспроможності аграрного виробництва. З огляду на це, політика економічної підтримки сільськогосподарських товаровиробників у ЄС враховує ряд факторів, які впливають на ефективність господарювання. Серед них вагомими є несприятливі природно-кліматичні та економічні умови; розмір дотацій на капіталовкладення для модернізації фермерських господарств та використання ними досягнень науково-технічного прогресу; додаткові капіталовкладення за окремими проектами удосконалення кормовиробництва, зрошення, осушення, поліпшення земель тощо.

Державна підтримка аграрного сектора в економічно розвинутих країнах передбачає впровадження таких заходів:

  1. Підтримка доходів виробників – як правило, включає прямі державні платежі, компенсацію за збитки, зумовлені стихійним лихом та реорганізацією виробництва.

  2. Цінове втручання, спрямоване на підтримку внутрішніх цін на сільськогосподарську продукцію, встановлення квот і тарифів, податків на експорт та імпорт продовольства.

  3. Компенсація платежів, яка призначена для субсидування виробників, що купують засоби виробництва, субсидування виплат за отримання кредиту та за страхування майна.

  4. Створення сприятливих умов для розвитку ринку, тобто виділення державних засобів на розвиток і розробку ринкових програм.

  5. Сприяння розвиткові виробничої інфраструктури, що ґрунтується на виділенні державних засобів для реалізації заходів довгострокового характеру, що забезпечують ріст ефективності виробництва.

  6. Виконання регіональних програм, які спрямовуються в основному на розвиток виробництва. Ці заходи державної підтримки поширені у США, Канаді та країнах ЄС.

  7. Макроекономічна політика, яка включає методи державного регулювання АПК, які не пов’язані безпосередньо з цією галуззю, але впливають на ефективність її функціонування.

Досвід державного регулювання продовольчого комплексу в Європейських країнах свідчить про принципово нову схему взаємодії держави і господарських суб'єктів. Цей підхід пов'язаний з прямим вирішенням економічних проблем через створення ефективних, прозорих інструментів регулювання.

Особливості розвитку аграрного сектора економіки США, Німеччини, Великобританії та Канади дозволяють стверджувати про наявність у цих країнах високоякісної системи державного регулювання.

В США проводиться цілеспрямована активна державна політика щодо підтримки аграрного сектора економіки. Держава регулює процеси відтворення в сільському господарстві та здійснює його фінансово-кредитну підтримку по багатьох напрямках. Серед них підтримка паритету цін між ресурсними галузями, що виробляють основні й оборотні засоби для аграрного сектора та на продукцію сільського господарства, дотації на податки, на процентні ставки за кредит, страхові платежі, наукове забезпечення тощо. Сьогодні аграрний сектор економіки США інтенсивно розвивається, вирішуючи три основні стратегічні завдання: - забезпечення продовольчої безпеки країни; - розширення економічних і торговельних можливостей для сільськогосподарських товаровиробників; -раціональне використання природних ресурсів. При цьому держава дотримується того принципу, що будь-які форми державного втручання не повинні перешкоджати розвиткові економічних структур і одночасно сприяти соціальній стабільності аграрних районів.

На сьогоднішній день в аграрному секторі США існує чітко визначена структура державного регулювання, основою якої є програми, прийняті урядом в різний час. До основних із них слід віднести Програму стабілізації доходів фермерів, Програму платежів, стимулювання росту ефективності виробництва, охорона сільськогосподарських ресурсів, фінансування і управління наукою у сфері сільського господарства, стимулювання зовнішньої торгівлі.Такий метод здійснення має певні свої переваги, оскільки кожна із програм включає основні важелі державного регулювання розвитку конкретної сфери діяльності. В залежності від поставленого завдання усі програми поділяються на міжгалузеві, галузеві, товарні, функціональні та регіональні [1, с.355]. Такі програми сприяють створенню додаткових робочих місць не тільки в сільському господарстві, а й у суміжних з ним галузях, стимулюють нарощування експортного потенціалу країни.

Провідну роль в аграрній політиці Європейського Союзу займають продуктові програми, які за своєю сутністю є надто складними і передбачають використання різних механізмів підтримки виробників окремих видів продукції сільського господарства. Для основних видів сільськогосподарських культур та тваринницької продукції застосовують механізми інтервенцій і прямих виплат в дохід фермерів. При такому підході інтервенційні ціни встановлюються нижче ринкових цін. Це характерно для виробників зернових, білкових і маслинних культур, рису, телятини і молока. Політика щодо м’ясного скотарства дещо відрізняється, зокрема, підприємства індустріального характеру не можуть претендувати на прямі виплати в дохід.

У Німеччині, як і в інших країнах Європейського Союзу, обсяг і характер державного регулювання сільського господарства значною мірою визначається єдиною сільськогосподарською політикою, в рамках якої регулювання спрямоване на підтримку певного рівня закупівельних цін, субсидування експортних поставок, обмеження виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції. Основою аграрної політики Німеччини є Закон “Про сільське господарство”. Головну роль у становленні й розвитку нових структур, ефективному функціонуванні всіх сільськогосподарських підприємств Німеччини, крім державної аграрної політики відіграє політика Європейського Союзу. Остання спрямована на підтримку аграрної сфери за рахунок встановлення певного рівня цін, дотування експортних поставок, обмеження виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції та стимулювання розвитку сільських територій. Незважаючи на тенденцію до незначного скорочення державних дотацій, їх обсяг великий, частка якого становить близько 12% від валової продукції сільського господарства [2, с.156].

Дещо інша система підтримки аграрної галузі спостерігається у Великобританії. Дотації і підтримка сільськогосподарського товаровиробника на початкових етапах була нижчою, ніж у Німеччині і спрямовувалася на розвиток сільського господарства у несприятливих для виробництва зонах. Аграрна політика ЄС спрямована на підтримку фермерів, які обробляють невеликі земельні ділянки при високих затратах праці, хімікатів та фінансових ресурсів. Доходи, які отримують держави від продажу продукції складають лише половину доходу виробників, оскільки інша половина формується двоступеневою системою державних субсидій.

Система дотацій фермерським господарствам, яка існує в ЄС є неефективною, оскільки охоплює більше половини його бюджету. Більше того, така система стимулює збільшення великої кількості товарів на ринку і відображається на конкурентоспроможності сільського господарства країн, що розвиваються. Саме тому перед аграрним сектором економіки на сьогодні стоять дві основні проблеми – зокрема, необхідність реформування існуючої системи дотацій та підтримка фермерів в країнах з менш розвинутим сільським господарством.

Головною проблемою сучасного розвитку аграрного сектора економіки в багатьох країнах та зокрема в Україні є неефективність обміну між промисловістю і сільським господарством, що отримала назву "диспаритет цін".

У розвинутих країнах ця проблема найчастіше вирішується шляхом державного регулювання цін. Найпоширенішими серед різноманітних механізмів регулювання цін на сільськогосподарську продукцію є такі:

  • створення буферних запасів (держава закуповує
    сільськогосподарську продукцію, якщо ціни на неї занадто низькі і
    відправляє на ринок створені запаси при підвищенні цін. Цей механізм не має
    прямого впливу на ціну, він лише призводить до ущільнення вершин
    коливань цін в обох напрямках);

  • закупівля з метою підтримки цін на сільськогосподарську
    продукцію (держава або цілком призупиняє продаж продукції на
    внутрішньому ринку, або зводить його до мінімуму, тим самим забезпечуючи
    фермерам довготермінові високі ціни. Водночас, використання цього
    механізму може призвести до збільшення державних запасів, що інколи
    потребує фізичного знищення продукції);

  • субсидування експорту з метою підтримки високих цін на
    внутрішньому ринку (застосування цього механізму має декілька негативних
    наслідків: високі споживчі ціни, бюджетні витрати для країни, що
    запровадила цей механізм, зниження рівня світових цін і, як наслідок,
    виникнення напруги між окремими країнами - найбільшими експортерами
    певного виду продовольчої сировини);

  • обмеження імпорту продовольства (цей механізм, як і попередній,
    спрямований на підтримку високих цін на внутрішньому ринку, що, з одного
    боку, сприяє збільшенню пропозиції, а з іншого - призводить до скорочення
    попиту. Значний розрив між пропозицією та попитом на внутрішньому
    ринку викликає необхідність застосування попереднього механізму з усіма
    його негативними наслідками);

  • компенсаційні платежі (застосовуються за необхідності підтримки
    попиту на продукцію сільськогосподарського виробництва. Виробники
    отримують з бюджету прямі компенсаційні платежі в разі суттєвого падіння
    ринкових цін, що дозволяє їм утримувати відповідний рівень рентабельності
    виробництва).

Особливістю регулювання цін на сільськогосподарську продукцію в країнах з ринковою економікою є встановлення мінімального граничного рівня для ринкових цін, нижче якого вони не можуть опускатися. Для цього використовуються два основних інструменти - підтоварні кредити та пряма державна закупівля продукції.

Політика ціноутворення в аграрному секторі економіки країн Європейського Союзу виділяється особливістю, оскільки враховує умови кризи надвиробництва сільськогосподарської продукції, що зумовлює потребу підтримки національних товаровиробників. З цією метою комісія співтовариства періодично регулює ціни за наступними категоріями:

- бажані ціни, які поділяються на індикативні та орієнтовані. Індикативні застосовуються для зернових, молока, цукру, маслинової олії, соняшника, а орієнтовані – для великої рогатої худоби, вина; цільові для тютюну;

- мінімальні ціни імпорту, які включають порогові і використовуються для зерна, цукру, молочних продуктів, маслинової олії; довідкові – для фруктів, овочів, вина, деяких рибних продуктів; та шлюзові – для свинини, яєць, птиці.

Європейський Союз розробив спеціальні методи підтримки доходів, які включають досить високі внутрішні ціни на продовольчі товари і нагромадження надлишкових товарів цих запасів, що реалізуються за межами союзу за демпінговими цінами.

Як інструменти державної політики та регулювання цін у зарубіжних країнах реалізуються також програми, які мають на меті пряму підтримку доходів фермерів, зокрема програми компенсаційних платежів, гнучких виробничих контрактів, страхування. Програма компенсаційних платежів сприяла підвищенню доходів виробників, захистивши їх від непередбачених коливань кон'юнктури ринку. У країнах ЄС здійснюється допомога у формі субсидій виробникам високоякісних сортів пшениці, що обмежує площі вирощування зернових відповідно до встановлених квот; виробникам "малого зерна" (рису, ячменю, вівса, кукурудзи тощо); дотується до 50 % ціни молока, виробленого в межах установлених квот.

Важливе значення в регулюванні розвитку АПК має податкова політика. Податкова система в країнах Заходу досить складна, для вітчизняної економіки прийнятні лише основні принципи оподаткування в аграрному секторі цих країн. У багатьох країнах податкова система не орієнтована на стягнення ПДВ для сільськогосподарської продукції, і сільськогосподарські товари як такі практично не підлягають оподаткуванню: реалізується принцип, що податок на додану вартість має сплачуватися не на кожному етапі розподілу продукту, а на його кінцевій стадії, коли товар набуває остаточної споживчої вартості. Це економічно більш справедливо і одночасно є регулятором споживання.

В Україні доцільно застосовувати на регіональному рівні таку форму податків на продовольство, як податки з продажу окремих видів готової продукції з метою формування фондів розвитку сільського господарства та переробної промисловості, захисту малозабезпечених верств населення, соціальних виплат населенню регіону за рахунок фіскальних фондів.

Важливою сферою економічного регулювання сільського господарства в ЄС виступає також заохочення аграрної експансії на міжнародних ринках. З цією метою широко використовується надання експортних субсидій, які розраховуються як різниця між внутрішніми цінами ЄС і світовими цінами на сільськогосподарську продукцію. Вони сприяють збуту продукції галузі в інші країни і компенсують невигідність експортної орієнтації за наявності внутрішніх інтервенційних цін.

Для України важливе значення має вивчення досвіду Польщі для узагальнення особливостей та специфіки процесів, які здійснюються в сфері регулювання аграрного сектора. Треба зазначити, що польська модель реформування системи державного регулювання аграрного сектора здійснювалась з урахуванням його функціонування у майбутньому в системі державного управління європейських країн.

В процесі реформи системи державного регулювання в Польщі були поетапно досягнуті наступні стратегічні цілі:

• повна ліквідація адміністративно-командної системи, зокрема скасування механізму безпосереднього управління міністерствами та іншими центральними органами (насамперед це стосується державних підприємств);

• реорганізація внутрішньої структури Ради Міністрів та міністерств за функціональним принципом замість галузевого (секторного);

• розмежування політичних і адміністративних функцій в уряді та рознесення їх структурно;

• розмежування функцій розробки політики та наглядових функцій від власне виконавчих функцій, делегування виконавчих повноважень до агентств;

• підвищення ролі стратегічного планування та регуляторних функцій центральних органів та запровадження механізму координації процесу впровадження політики [3].

Місія Агентства реструктуризації і модернізації сільського господарства (АRiMR-польск.) полягає в підтримці заходів, що прискорюють процес структурних змін у сільському господарстві та у сільських районах та реалізує державну політику у цих секторах. Основну діяльність АRiMR здійснює в області стимулювання:

  • інвестицій у сільському господарстві, аграрному виробництві, с-г переробці і послугах для сільського господарства;

  • заходів для створення нових, постійних місць роботи в несільськогосподарській діяльності для жителів села;

  • розвитку техніко-виробничої і ринкової інфраструктури села;

  • діяльності по підвищенню і зміні фахових кваліфікацій населення, що мешкає в сільських регіонах, с-г консультацій, впровадження і поширення бухгалтерії в господарствах тощо.

Агентство сільськогосподарського (аграрного) ринку (АRR-польск.) - державна організація, що реалізує інтервенційну політику держави. Основна ціль діяльності Агентства полягає в стабілізації аграрного ринку й в охороні прибутків, одержуваних від сільського господарства. Головні його завдання:

  • інтервенційні закупки надлишків основних с-г продуктів і продуктів їх переробки;

  • інтервенційний продаж цих продуктів на внутрішньому і зовнішніх ринках;

  • надання доплат до цін закупки і збереження;

  • надання експортних субвенцій;

  • накопичення і розпорядження державними резервами с-г продуктів, а також продовольчих продуктів і напівпродуктів у рамках визначених задач і призначених на цю ціль фінансових засобів;

  • надання кредитних гарантій, за винятком інвестиційних кредитів, для підприємців, що виконують завдання, доручені їм Агентством.

На час дії нового бюджету Євросоюзу (2007-2013рр.) в аграрній сфері країни відповідно до “Програми розвитку сільських місцевостей” визначені наступні пріоритети:

1.Підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарського та лісового секторів.

2. Поліпшення навколишнього середовища у сільській місцевості.

3. Поліпшення якості життя у сільських місцевостях.

4. Стимулювання виробничої та соціальної активізації сільських мешканців.

Усі вищеперераховані напрями державної підтримки аграрного сектора в зарубіж­них країнах займають значну питому вагу в загальній вартості сільськогосподарської продукції. Так, найбільший цей показник зафіксовано у Швейцарії - 82%, Норвегії -75%, Ісландії - 73%. В Японії цей показник становив 74%, країнах ЄС - 49%, а в США -30%. До країн з найменшим рівнем субсидування сільськогосподарської продукції відно­сять Австралію (10%) і Нову Зеландію (3%) . До країн з мінімальних рівнем субсиду­вання аграрного сектора можна віднести й Україну - 4,5% у вартості сільськогоспо­дарської продукції.При цьому, наприклад, витрати США на здійснення підтримки аграрної сфери, розраховуючи на душу населення, становлять 350 дол. США, країн ЄС - 336 дол. США, Польщі -107 дол. США, Росії - 60 дол. США. Тоді як витрати України на ці цілі станов­лять всього 10 дол. США на душу населення [4].

На сьогодні співробітництво з Європейським Союзом є одним із головних пріоритетів зовнішньоекономічної політики України.

Зовнішньоторговельний обіг між Україною та країнами ЄС, який за 2008 рік склав 6,1 млрд. дол. США, що на 2,5 млрд. дол. США більше, ніж за попередній рік. Частка ЄС в загальній структурі зовнішньоторговельного обігу України складає 34%, в той же час українська продукція в зовнішньоторговельному обігу ЄС займає менше 1%.

Найбільшу питому вагу в структурі експорту до країн ЄС за 2008 рік займали: насіння олійних культур (1,2 млрд. дол. США); зернові (948 млн. дол. США); олія (647 млн. дол. США); шкіри та шкури (227 млн. дол. США); залишки харчової промисловості (119 млн. дол. США).

Основними товарами, які мають тривалу позитивну динаміку експорту є зернові злаки, насіння олійних культур, олія; питома вага яких у загальному експорті складає майже 80%.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами (далі - УПС) та їх державами-членами, яка була підписана у Люксембурзі 14 червня 1994 року та набрала чинності 1 березня 1998 року , а також План дій Україна – Європейський Союз, який схвалено сторонами 21 лютого 2005 року у м. Брюссель. Дія Угоди закінчилася у березні 2008 року, проте сторони дійшли принципової згоди про продовження її дії ще на один рік.

Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами встановила правові рамки співробітництва України і Європейського Союзу, а також визначила напрями інституційних і структурних реформ в Україні задля створення умов для ефективного функціонування ринкової економіки, що передбачає здійснення конкретних заходів.

Одним з практичних результатів співпраці в рамках Діалогу Україна – ЄС з аграрних питань є отримання доступу України до системи „MARS”, яка включає в себе супутникове спостереження, узагальнення та аналіз усіх факторів, які є необхідними для вироблення прогнозу урожайності, розвитку окремих сільськогосподарських культур, стану посівних площ, пасовищ, ґрунтів.

Також важливим аспектом є співпраця з ЄС в рамках інструменту інституційного розвитку TAIEX.Інструмент технічної допомоги та обміну інформацією (TAIEX) – це програма, що покликана допомагати країнам-кандидатам в стислі терміни вирішити питання запровадження законодавства ЄС. Відмінною рисою інструменту є його оперативність, що дозволяє використовувати його для вирішення нагальних питань.Україна стала першою з країн Tacis, що почала активно впроваджувати Інструмент технічної допомоги та обміну інформацією (TAIEX) [5].

Висновки. Отже, розглянувши особливості державного регулювання аграрної сфери країн Європейського Союзу, його пріоритетними напрямками слід виділити:

  • наявність середньострокової стратегії розвитку сільського господарства і продовольчого ринку, складеної у вигляді закону;

  • можливість розподілу сфер державного регулювання за цілями і механізмами реалізації, які охоплюють продуктові програми, програми підтримки доходів фермерів, програми стимулювання попиту, програми розвитку сільської місцевості, зовнішньоторговельне регулювання, екологічні програми;

  • встановлення конкретних цінових параметрів і загального обсягу фінансування по кожній із програм. Такі заходи стимулюють зниження фермерських затрат на виробництво, оскільки підтримка продуктових програм не носить форму дотацій на придбання матеріально-виробничих чи кредитних ресурсів, а прив’язується або до площ посівів (поголів’я тварин), або до обсягів виробництва конкретного виду сільськогосподарської продукції;

  • уніфікація підходів до надання фінансової підтримки і можливостей вибору для фермерів, які прагнуть брати участь в конкретній програмі, і, відповідно, отримувати від цього фінансові ресурси, або не приймати участі в цій програмі;

  • зміна та внесення окремих доповнень до законів здійснюється у випадку настання форс-мажорних обставин.

Таким чином, система механізмів державного регулювання аграрної сфери в розвине­них зарубіжних країнах характеризується не стільки стимулюванням виробництва, скільки рішенням соціальних завдань - підтримка рівня доходів фер­мерів, розвиток сільської інфраструктури й природоохоронні заходи. Що стосується політики державного регулювання аграрного сектора в Україні, то вона повинна в сучасних умовах стосуватися, насамперед, стимулювання вітчизняного виробництва сільськогоспо­дарської продукції та реалізації експортноорієнтованої стратегії його розвитку, що слу­гуватиме поштовхом для зростання всієї економіки країни і на цій основі підвищення рівня життя населення України.
^ Використані джерела інформації:

    1. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. д–ра екон. наук, проф., акад. АН вищої школи України І.Р. Михасюка. – Львівський національний університет ім.. І. Франка. Підручник. Друге вид., виправлене і доповнене. – К.: Атака, Ельга–Н, 2000. – 592с.

    2. Пахомов Ю.М., Лук’яненко Д.Г., Губський Б.В. Національні економіки в глобальному конкурентному середовищі. – К. ; Україна, 1997. – 235с.

    3. Урба С.І. Фінансово-кредитна підтримка аграрного сектора АПК // Вісник Львівського національного університету імені Івана Франка. (Серія економічна.) – Львів. – 2005. – Вип. 34. – С. 419–423.

    4. Осташко Т.О. Сільське господарство України в умовах СОТ: аналітичні передбачення і практичні очікування // Економіка прогнозування. – 2005. –№10. – С.41–54.

    5. Інформація щодо співробітництва України та ЄС в галузі АПК. - http://www.minagro.kiev.ua/page/8098.


Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор
УДК 338.22.021.2+336.581 Бова Т.В.,

к.е.н., доц., докторант

Донецького державного

університету управління
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   44

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи