Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
Сторінка36/44
Дата30.10.2014
Розмір9.2 Mb.
ТипПротокол
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44


Проблеми функціонування засобів масової інформації в умовах сучасної демократії та завдання щодо розробки оптимальної моделі взаємодії політичної та медіа-систем, яка б забезпечувала комунікативний дискурс у суспільстві, постали на порядок денний в усіх розвинутих країнах світу. Але особливо актуальним розуміння проблем впливу і взаємозв’язку функціонування системи ЗМІ з розвитком демократії виявляється для держав, що переживають період трансформації. Бо бурхливі процеси соціально-економічних перетворень відзначаються суперечливістю та ховають у собі небезпеки, які сталі демократії навчилися завчасно бачити та вчаться долати за допомогою законів і моральних норм. Тому перед суспільствами, які тільки-но вступили на шлях демократичного розвитку, постає наріжне питання вивчення світового досвіду і розробки власних стандартів взаємодії політичної та медіа-систем.

Політична відповідальність може розглядатись і як форма і сутність політичних функцій та відносин, тобто як функціональний політичний інститут, в якому розкривається спрямованість політичної діяльності соціального суб’єкта, поряд, наприклад, з інститутом представництва чи референдуму. Як вважають інституціоналісти, політична спільність обумовлюється ефективністю політичних організацій і процедур у суспільстві. Ефективність, у свою чергу, залежить від підтримки суспільством організацій і процедур, від рівня їх інституціоналізації. Остання розуміється як процес, в якому організації та процедури набувають значимості і стабільності. Зрозуміло, що ці значимість і стабільність не можуть бути досягнуті без формування відповідних нормативно-ціннісних орієнтацій людей, які визначали б місце та роль кожного учасника політичного процесу, умови політичної дії та взаємодії суб’єктів, в тому числі їх політичну відповідальність [4].

Громадянське суспільство стає базисом демократичної держави лише за умови, що його інтереси та інтереси держави не протиставляються, а, як наголошує В. Шинкарук, становлять єдність протилежностей [5]. Демократична держава покликана розв'язувати суперечності між загальнодержавним інтересом та інтересами різних суб'єктів громадянського суспільства, і навпаки — в процесі діяльності політичних партій, громадських об'єднань, засобів масової інформації, асоціацій тощо інтереси громадянського суспільства повинні трансформуватися в інтереси держави. Необхідність подібного теоретико-концептуального та практично- правового зв'язку між громадянським суспільством і державною владою зумовлюється тим, що навіть демократична держава не здатна постійно й адекватно відображати всю повноту суспільних інтересів.

Сприяння розвитку громадянського суспільства є однією з найважливіших умов становлення України як демократичної, правової і соціальної держави. Це насамперед передбачає налагодження ефективної взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства, що повинна базуватися на партнерстві, взаємозаінтересованості у досягненні цілей, пов'язаних з процесом демократизації усіх сфер державного управління і суспільного життя, соціально-економічним і духовним прогресом, всебічним забезпеченням захисту прав і свобод людини та громадянина [6].

Спираючись на думку більш як 50% експертів, маємо підстави стверджувати, що на сучасному етапі суттєвої ваги набувають саме державно-управлінські чинники демократизації суспільних відносин. Цілком природно, що, перш ніж демократизувати весь можливий спектр суспільних відносин, держава має демократизуватися сама. Така демократизація далеко не вичерпується створенням формальних інститутів і ознак демократії. Поряд із ними, принципам демократії повинен відповідати сам державно-управлінський апарат. Найвагомішим чинником (3,85 бали) його демократизації експерти вважають відповідальність влади за наслідки управління країною (див. Табл. 4.).

Проблема відповідальності держави перед особою - це проблема відповідних правовідносин (конституційних, цивільно-правових тощо), в яких держава, проте, має виступати не суб'єктом особливої значущості, а суб'єктом - відповідальною стороною. Це і є правові відносини рівних сторін, в яких держава має ряд переваг перед особою.

Сучасний етап розвитку суспільних відносин в усьому світі характеризується усвідомленням того, що поряд із процесами децентралізації, усе більш помітне місце займає реформування традиційної системи прийняття державних рішень, що передбачає: участь у процесі вироблення рішень не тільки професіоналів, а й громадськості та оцінку наслідків прийнятих рішень, яка повинна здійснюватися до їх ухвалення.
Таблиця. 4.

Державно-управлінські чинники демократизації суспільних відносин в Україні

чинник

оцінка

відповідальність влади за наслід­ки управління краї­ною

3,85

формування демо­кратичних управ­лінських тех­но­логій

3,72

уникнення дублювання функцій та повноважень органів влади

3,72

забезпечення про­зорості владних рішень

3,7

науково-аналітичне забезпечення державної політики

3,55

забезпечення де­мо­крати­зації дер­жа­вної слу­жби

3,5

створення системи громадської участі у прийнятті управлінських рішень

3,42

створення єдиного інформаційного ресурсу проектів державних рішень

3,35

керування за прин­ципами коллек­тив­ності

3,3

спощення про­цедур та кому­нікації

3,2

розбудова інститу­тів громадянського суспільства

3,2

підняття уп­равлінської куль­тури

3,1

створення чіткої системи врахуван­ня громадсь­кої дум­ки

3,01

налагодження взаємодії та систем­ності роботи орга­нів влади

2,6

залучення талано­ви­тої молоді до управ­ління

2,3


Створення узагальненої моделі підготовки державно-політичних рішень передбачає врахування процесів структуризації суспільства, специфіки розвитку соціальних та етнонаціональних угруповань, належне інформаційне забезпечення розробки концепцій, планів, програм, проектів. У процесі прийняття рішень з метою досягнення необхідної рівноваги слід неодмінно враховувати рівень нестабільності, характерний для держав перехідного типу, до яких належить сучасна Україна. Що стосується забезпечення ефективності державного управління, то вона тісно пов’язана з процесом встановлення чітких правил, процедур та обмежень, що досягаються впровадженням відповідної нормативно-правової бази. Для забезпечення її якості має значення не лише професіоналізм тих, хто готує нормативно-правові акти, а й налагодження чітко відпрацьованого процесу їх підготовки, що включає системний аналіз норм, уніфікацію нормотворчої діяльності, створення графіків комплексної розробки законів і вторинних актів, врахування базових критеріїв сучасної нормотворчості тощо.

Викладене дозволяє зробити наступні висновки:

1. Політичні позиції молодої демократії суттєво зміцнює створення сталої ринкової економіки. При цьому, держава вдосконалює свої економічні функції залежно від тих завдань, які постають перед нею у змінному соціально-економічному середовищі. Особливо докорінно такі функції змінюються у період переходу від командно-адміністративної системи до ринкової економіки. Сам перехід характеризується якісними змінами у суспільстві, а тому й економічні функції держави потребують глибоких змін. При формуванні ринкових відносин наростає тенденція переважного використання економічних, а не адміністративних методів регулювання.

2. Демократична держава покликана розв'язувати суперечності між загальнодержавним інтересом та інтересами різних суб'єктів громадянського суспільства, і навпаки — в процесі діяльності політичних партій, громадських об'єднань, засобів масової інформації, асоціацій тощо інтереси громадянського суспільства повинні трансформуватися в інтереси держави. Адже, тільки громадянське суспільство в особі самодіяльних громадських організацій, партій, рухів може своєчасно виявляти назрілі потреби та ініціювати необхідні правові, політичні й державні зміни.

3. За умов недостатньої розвиненості ринкових відносин і громадянського суспільства провідна роль в процесах демократизації належить механізмам державної політики та управління. Цілком природно, що, перш ніж демократизувати весь можливий спектр суспільних відносин, держава має демократизуватися сама. Така демократизація далеко не вичерпується створенням формальних інститутів і ознак демократії. Поряд із ними, принципам демократії повинен відповідати сам державно-управлінський апарат. У свою чергу, дієве демократичне державне управління неможливе без формування демо­кратичних управ­лінських тех­но­логій і механізмів державного управління. Важливого значення в цьому процесі набуває дотримання принципів субсидіарності й транспарентності.

^ Перспективи подальших наукових досліджень у цій сфері, перш за все, полягають у визначенні критеріїв і засобів досягнення ефективності державно-управлінських механізмів демократичного суспільного реформування в Україні.

Використані джерела інформації:

  1. Гегель Г. В. Ф. Наука логики. – М.: Мысль, 1970. – 272.; Копнин П. В. Диалектика как логика и теория познания. – М. Научная мысль, 1973. – 245 с.

  2. Липсет С. М. Сравнительный анализ условий, необходимых для становлення демократиии // Международный журнал социальных наук. – 1993. – № 3. – С. 9.

  3. Чжоу Сяо Юн. Трансформація економічних функцій держави в умовах ринкових перетворень: дис... канд. екон. наук: 08.01.01 / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х., 2006. – 22 с.

  4. Торяник В.М. Взаємна політична відповідальність державної влади і громадянина в сучасній правовій державі. Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / В.М. Торяник; Дніпропетр. нац. ун-т. — Д., 2006. — 17 с.

  5. Шинкарук В. Громадянське суспільство, держава, ідеологія // Куди йдемо? — K, 1993.— C. 30.

  6. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства» від 21 листопада 2007 р. N 1035-р. - http://civic.kmu.gov.ua/civic/control/uk/publish/article?showHidden=1&art_id=96066&cat_id=95419.

Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор
УДК 65.012.2:65.012.23 Бережний Я. В.,

аспірант кафедри державної політики та управління політичними процесами НАДУ при Президентові України
^ СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ: ПРОГНОЗУВАННЯ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ
У статті проаналізовано використання прогнозування в процесі стратегічного планування в державному управлінні. Розкрито його зміст та розглянуто загрози-можливості досягнення вищого рівня точності такої діяльності на практиці.

В статье проанализировано использование прогнозирования в процессе стратегического планирования в государственном управлении. Раскрыто его содержание и рассмотрены угрозы-возможности достижения высшего уровня точности такой деятельности на практике.

In the article the use of prognostication is analysed in the process of the strategic planning in public administration. His maintenance is exposed and threats-possibilities of higher level of exactness of such activity are considered in practice.
^ Постановка проблеми. Здатність прогнозувати майбутності політики має важливе значення для удосконалення процесу вироблення політики. Через прогнозування можемо отримати перспективне бачення, або дар передбачення, тим самим збільшуючи можливості для розуміння, контролю й управління суспільством. Усталеним стало розуміння того, що прогнозування майбутніх подій є суттєвим елементом стратегічного планування поряд з планування, як процесом взагалі, та аналізом у широкому значенні професійної миследії. Тобто стратегічне планування виражається у поєднанні цих трьох елементів, їх суми. З понятійної точки зору, для розуміння стратегічного планування необхідним є розгляд прогнозування як окремої складової. Воно маючи провідне місце у реалізації стратегічного планування через перспективне бачення виражає природу процесу стратегічного планування та вказує на безпосередні механізми його здійснення через структуру тої чи іншої проблеми, що постає перед управлінцем. Формулювання проблеми, як такої, пов’язано з необмеженою максимізацією вигоди в сучасних економіках та необхідністю для державного управління розподілу таких індивідуальних вигод на користь досягнення загальної суспільної вигоди в цілому, що почасти викликає помилки. Вони виявляються й виправляються поверненням до розпорошення проблеми, нового формулювання і її розв’язання. Звідси, постає проблема визначення можливостей зниження рівня невизначеностей та неточностей в прогнозуванні, та відповідно стратегічному плануванні, з метою запобігання повторному розгляду виникаючих проблем в державному управлінні, зниження ресурсних затрат на їх попередження та подолання.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження з цієї тематики викликали інтерес у широкого кола науковців, таких як: Ф. Алстон (Alston, F.), М. Алісон (Allison, M.), Дж.М. Брайсон (Bryson, J. M.), П. Браун (Brown P.), В. Данн (Dunn, W.), Дж. Кайє (Kaye, J.), Г.Фішер (Fisher, H.), К. МакНамара (McNamara, C.) К. Паттон (Patton, C. V.), Д. Савицький (Sawicki, D. S.), Дж. Штайнер (Steiner, G. A.), К. Гіліан (Gilligan, C.); Р. Вілсон (Wilson, R.) та інші. Серед українських дослідників до теми прогнозування в стратегічному плануванні та його використання звертали увагу: О.В. Берданова, В.М. Вакуленко, О.Л. Валевський, В.Я. Матвієнко, Ю.Д. Полянський, В.А. Ребкало, В.Є. Романов, В.В. Тертичка, О.І. Кілієвич, Ю.П. Шаров та інші. В своїх працях дослідники підкреслюють значення прогнозування в стратегічному плануванні через процес формування державної (суспільної) політики на місцевому та національному рівні. Визначають місце стратегічного планування як механізму в державному управлінні.

^ Не вирішені раніше частини загальної проблеми. За використання прогнозування визначальне значення має для чого воно проводиться, тобто яку мету чи цілі переслідує. Найважливіше, – прогнози надають інформацію про майбутні зміни в державних програмах та їх наслідках. Цілі прогнозування схожі на цілі великої кількості наукових і соціологічних досліджень, наскільки останні намагаються осмислити й контролювати людське оточуюче середовище. Незважаючи на це, спроби прогнозування майбутніх станів суспільства є особливо пов’язаними з контролем – тобто з намаганням планування та поновлення політики таким чином, щоб можна було вибрати найкращий спосіб з можливостей, що їх пропонує майбутнє. Виникає необхідність чіткого структурування фактологічної інформації про процеси в суспільстві з метою впорядкування відносин в ньому відповідно до найбільш об’єктивного та справедливого розподілу національного багатства. Таким чином, фіксується відкритим питання концептуального окреслення меж щодо досягнення вищого рівня точності прогнозної складової стратегічного планування в державному управлінні.

Отже, завдання статті – розкриття змісту прогнозування на національному рівні як складової стратегічного планування в державному управлінні та визначенні можливості досягнення вищого рівня його точності.

^ Виклад основного матеріалу. Стратегічне планування як механізм державного управління покликане виявляти центральні проблеми, що стоять перед суспільством на шляху до майбутнього і розглядається як важливий частина організаційного менеджменту, що, в свою чергу, поєднується з стратегічним управлінням. Концентрації стратегічного планування на безпосередній проблемі-першопричині і одночасно творенні поступу, який тримається на моделі “дзиги”, де роль планування визначається цілеспрямовуючим джерелом енергії збалансування системи шляхом подолання перешкод середовища, підтримує динаміку системи управління. Воно визначає поле активності си­стеми, а також принципи і головну лінію її поведінки стосовно довколишнього світу. При його застосуванні чіткіше з’ясовується, чи не міс­тить довколишній світ – із врахуванням внутрішніх змін системи – нові істотні проблеми, не­безпеки або можливості розвитку цієї ж суспільної системи. Воно відповідає на питання, чи змінювались і чи змінюватимуться основні передумови активності цієї системи і яким чином підго­туватись до цих змін. Завдяки стратегічному обмежу­ванню поля діяльності системи, а також принципів і основних правил її поведінки можна визначити коло альтернатив, з яких внаслідок стратегічного плануван­ня необхідно виділити ті, реалізація яких визначає найбільші вигоди для цієї системи, її життєздатності, власне як і для будь-якої [9, с. 57]. Зокрема, стратегічне планування встановлює синергетичні зв’язки, під якими потрібно розуміти виго­ди, що випливають із того, що переваги системи при зміні поля і основного напрямку її активності виявля­ються, по можливості, максимально. Виявлення цих синергетичних зв’язків відбувається шляхом зондування довколишнього світу щодо можливого стратегічного ви­грашу, для чого попередньо оцінюють можливості і межі системи управління [5, с. 417-418]. Істотним є і те, що під час розгляду будь-якої проблеми за допомогою стратегічного планування кількісні і якісні методи аналізу і планування комбінуються на основі систематичного підходу щодо повторюваних в минулому політичних дилем [10, с. 17]. Такі конструкції дозволяють гнучко запобігати виникненню найбільш поширених випадків соціально-економічного напруження в суспільстві та створювати нові механізми побудови моделей розвитку держави і відповідно моделювати її державну політику. Основа виникнення таких конструкцій тісно пов’язана і базується на вибраних параметрах прогнозування розвитку країни.

З практичної точки зору першим в світі прообразом втілення стратегічного планування через прогнозування в державному управлінні відбулося за рахунок складання стратегічних планів розвитку економіки в СРСР, що мало вияв у прогнозному плані-балансі народного господарства. Перший складений ЦСУ СРСР (під керівництвом П.Попова) за 1924 рік і опублікований в1926 році, де практично був реалізований комплексний, системний підхід до аналізу міжгалузевих зв’язків та виділений динамічний блок у вигляді міжгалузевого балансу знарядь праці, який формує матеріально-речовий потенціал розвитку економічної системи в часі. Такі баланси використовувались з метою проведення керованих змін при здійсненні управління народним господарством. Тобто, фактично, було запроваджено стратегічне (довгострокове) планування в державному управлінні через економічний розвиток народного господарства Радянського Союзу. Визначальний вклад в подальшу світову практику складання подібних планів вніс видатний американський економіст російського походження, лауреат Нобелівської премії у сфері економіки В.Леонтьєв. Він вперше застосував аналіз загальної рівноваги в якості інструментарію при формуванні державної економічної політики. Запропонована Леонтьєвим алгебраїчна теорія аналізу “витрати-випуск” (“input – output”) зводиться до системи лінійних рівнянь, в яких параметрами є коефіцієнти витрат на виробництво продукції. Леонтьєв продемонстрував, що коефіцієнти, які характеризують відносини між секторами економіки можуть бути оцінені статично, вони досить стійкі та їх можна прогнозувати. Більше того, було показано існування найбільш важливих коефіцієнтів, зміни яких необхідно відслідковувати в першу чергу. Для перевірки стабільності коефіцієнтів поточних матеріальних витрат в США були складені таблиці “витрати-випуск” за 1919-1929 роки. Результат цього дослідження під назвою “Кількісний аналіз співвідношень “витрати-випуск” в економічній системі США” був опублікований в 1936 році. У 1941 році була складена 41-на розмірна таблиця міжгалузевих потоків, розрахована для 1929 року, яка потім була агрегована в 10-розмірну. На її основі Леонтьєв розрахував обсяги випуску валової продукції, необхідні для задоволення кінцевого попиту в країні. Обидві міжгалузеві таблиці були опубліковані в монографії “Структура американської економіки в 1919-1929 роках: емпіричне застосування аналізу рівноваги”. У 1944 році Леонтьєв склав таблицю коефіцієнтів поточних матеріальних витрат за 1939 рік і, порівняв її з попередніми, помітив певну ступінь стійкості більшості коефіцієнтів за два десятиріччя. В економічних публікаціях радянського періоду ідея формування таблиць “витрати-випуск” була зафіксована у роботі економіста-практика Л.Кіцмана. Але в подальшому, складання міжгалузевого балансу не знайшло застосування на практиці [1, с.103-104].

Лише наприкінці 50-х років двадцятого століття, із початком розвитку електронно-обчислювальної техніки, в Радянському Союзі були відновлені теоретичні та практичні роботи у сфері застосування міжгалузевих зв’язків (міжгалузевий баланс). Це й знайшло своє відображення в працях академіка В.Глушкова щодо ідей зі створення з допомогою комп’ютерного моделювання “ситуаційних кімнат” для аналізу проблем, що виникають в економічній сфері чи в будь-якому іншому господарському сегменті з метою формування тих чи інших стратегій поведінки в майбутньому на основі змістових стратегічних планів [4]. Однак ці моделі міжгалузевого балансу в Радянському Союзі розроблялася за відсутності ринкових відносин, а тому її практична значимість носила в основному технологічний, а не економічний характер. Поміж тим, унікальність такого підходу до визначення взаємовпливів в економічній системі у поєднанні з практиками фахівців-аналітиків країн з ринковими економіками стало передумовою до здатності переносити інструменти стратегічного планування з економічної сфери на все суспільне управління [3; 7; 9]. Але серед економістів та управлінців вважається, що власне науковий інтерес до поняття, змісту стратегій, процесів, здійснення яких вони обумовлюють, виник на початку шістдесятих років двадцятого сторіччя з появою праці А. Д. Чандлера “Стратегія і структура” [8], що знаходилась у витоках цього напрямку наукової думки та практичної діяльності.

Відтоді широке наукове коло дослідників намагалось виокремити подібно до економічних практик набір відносно стабільних у довгостроковій перспективі параметрів суспільних процесів, що дозволило б прогнозувати їх подальший розвиток і мати змогу впливати на його траєкторію в майбутньому. Ці намагання й визначили місце прогнозування в стратегічному плануванні як процесі.

Основою прогнозу виступає комплекс припущень або даних, використовуваних для встановлення правдоподібності оцінок наслідків поточних або нових державних програм, змісту старих державних програм або поведінки заінтересованих сторін. Існує три головні основи прогнозу: екстраполяція тренда (коливання часових рядів), теоретичні припущення й поінформоване судження. Кожна основа співвідноситься з однією з трьох форм прогнозів, а саме: перспективна оцінка, передбачення; здогад. Екстраполяція тренда – це продовження в майбутнє тенденцій, спостережених в минулому, що базується на індуктивній логіці. Теоретичні припущення – це систематично структуровані й такі, що піддаються верифікації на емпіричному матеріалі, групи законів або положень, які здійснюють перед­бачення стосовно настання однієї події на основі іншої події. Теоретичні припущення за формою полягає в поясненні й передбаченні і ґрунтуються на дедуктивній логіці [2, с. 219-222]. Вони виражаються у формальному плануванні, припущення й методи якого узгоджені з канонами класичної науки. Цей шлях гарантує, що плани будуть визначатися через “факти”, а проблеми формулюються як такі, що їм властива структурна складність. Тобто сприймаються як об’єктивні стани, що можуть моделюватися в межах детерміністських або стохастичних процесів і тлумачитися незалежно від їх ціннісних суб’єктивних чи невідчутних компонентів. Поінформовані судження – це знання, основані на досвіді й інтуїції, а не на індуктив­ному або дедуктивному мисленні. Ці судження виражаються, як правило, експертами або добре поінформованими особами й використовуються в ситуаціях, де теорія й/або емпіри­чні дані є недоступними або неадекватними. Поінформовані судження часто базуються на ретродуктивній логіці, тобто процесі мислення, що починається з тверджень про майбутнє й відтак проходить у ретроспективному напрямку до інформації й тверджень, необ­хідних для обґрунтування початкового судження.

Кожному з них відповідає певний набір аналітичних методів, що вказують на продукт процесу прогнозування з відповідним формулюванням підвалин вироблення стратегії та стратегічного плану для країни чи іншого об’єкту дослідження. Так, для екстраполяційного прогнозування це: класичний аналіз тимчасового ряду оцінювання лінійних тенденцій; експотенційне навантаження; перетворення даних; методологія катастрофи. В підсумку формулюється певний проект чи варіанти проектів позитивної поведінки системи управління. Для теоретичних припущень: відображення в теорії; причинне моделювання; регресивний аналіз; оцінювання місця й часу; кореляційний аналіз. З наступним завбаченням майбутнього. І, для поінформованого судження: метод Делфі; політика Дельф; аналіз взаємного впливу; технічне оцінювання правдоподібності. Як наслідок, отримується певне припущення [3, с.19].

Поєднання цих основ щодо того чи іншого явища зазвичай і дає комплексний прогноз розвитку ситуації. Він вимагає в кожному з випадків прогнозування визначення співмірного відповідного методу чи техніки моделювання для описання існуючої проблеми [6, с. 106]. Незважаючи на це, в повсякденній практиці поєднання цих основ відбувається безсистемно – фактично механічно, і не враховує рівні співмірності того чи іншого методу дослідження. Це й стає причиною неточності, а іноді просто помилковості визначення розвитку того чи іншого суспільного процесу, простору, явища, позаяк встановлення зв’язків між техніками прогнозування і консолідація висновків відбувається на завершальній стадії формулювання прогнозу або формулюється декілька окремих прогнозів. Як правило, вони виконується різними організаційними та інституційними структурами (не обов’язково державними), що так чи інакше відображають свої власні очікування, підходи та сподівання. У загальному масиві такі власні вкраплення закрадаються мимоволі, а тому їх відстеження та нейтралізація впливу на загальну картину перебігу процесу ускладнюється не тільки для зовнішніх учасників, а й самими авторами, спеціалістами. Додаткові ускладнення в точності прогнозу виникають і залежно від етапу реалізації прогнозної діяльності, кількості ступенів аналізу прогнозного середовища чи явища. А також не завжди враховуються потенційно зміні фактори чи їх динаміка. Використання ж існуючих комп’ютерних розрахункових систем часто супроводжується нерозумінням принципів алгоритмічних кроків їх користувачами, що здійснюються машинами та мають за базу, подекуди, неадекватні константні величини. Відтак, у постійно змінному політикоформувальному середовищі отримуваний результат зводиться до суб’єктивних оцінок, що не завжди відображають об’єктивні суспільні процеси. Тобто витворюється набір “споживчих прогнозів” зорієнтованих на конкретну цільову аудиторію – відображають не існуючі тенденції і факти, а очікування та усталенні бачення розвитку в перспективі. Що, в підсумку, зводить прогнозну діяльність до технологічного процесу обґрунтування наперед визначених (не завжди об’єктивних) очікувань потенційних споживачів такого прогнозу. В кращому випадку – проста фіксація прозорих для фахівців та споживачів закономірностей, їх екстраполяція. Тому автоматично при виникненні нової, ускладненні попередньої прогнозованої системи, її опису, зростання аналізованих факторів впливу, появі неочікуваних результатів прогнозу та й, в цілому, втраті прозорості як елементарного процесу “питання-відповідь” виникає закономірний опір адресатів пропонованим рішенням. Що може викликати відмову від нього як такого чи обмежити часові рамки перспективного бачення кругозірним розумінням процесів системи управління відповідним управлінцем. А це, в свою чергу, прямо впливає на якість прийнятих ним рішень та ефективності державного управління. Зводиться нанівець і процес стратегічного планування як одного з його механізмів.

^ Висновки та перспективи подальших досліджень. Закономірний висновок з вищерозглянутого є обмеження суб’єктивного впливу на реалізацію процесів прогнозування завдяки технологічно-процесуальним змінам в його втіленні. Здійснити такі дії шляхом повного переходу на машинне (автоматизоване) управління без згаданого опору фактично неможливо. Навіть за умови достатньої ресурсної та програмної бази – це видається малоймовірним. Оскільки, на сьогодні, повнота будь-якої з них є сумнівною для кожної країни світу у контексті постійного росту та ускладнення процесів внутрішньої взаємодії в суспільствах, виникнення нових невідомих донині проблем, наявності різного роду малопрогнозованих системних криз як в окремих країнах так і у світі взагалі. Додатковим елементом ускладнення виступає сама природа стратегічного планування і прогнозування, відповідно: його нелінійний, творчий зміст. Тобто постає проблема поєднання механіки і лінійності сучасних автоматизованих систем (відносно, нелінійних можливостей людського мислення) з творчими можливостями того чи іншого управлінця, прискорення в прийнятті адекватних управлінських рішень з огляду на перспективу розвитку системи управління в цілому. Іншими словами, залишається відкритим питання методологічного поєднання всіх базисних основ прогнозування в одному алгоритмі реалізації та формулюванні прогнозу спільно з чітко визначеним діапазоном нелінійних втручань та коректив управлінців на різних рівнях державного управління.
^ Використані джерела інформації:

  1. Аналітична записка. Структурні співвідношення в економіці Україні за даними таблиць “витрати-випуск”, 2001-2007 рр. – К: Відділ прогнозування розвитку секторів економіки та міжгалузевого балансу Департаменту макроекономіки Міністерства економіки України, 2009. – 121 с.

  2. Данн, Вільям Н. Державна політика: вступ до аналізу: Пер. з англ. Г.Є. Краснокутського; наук.ред. М.О. Баймуратов – Одеса: АОБАХВА, 2005. – 504 с.

  3. Запровадження стратегічного планування в Україні: Збірка документів і матеріалів: Укл. В.Тертичка. - К.: Центр досліджень адміністративної реформи НАДУ (електронна версія), 2004. – 437 с.

  4. Сергієнко І.В. Наукові ідеї В.М.Глушкова та розвиток сучасної інформатики // Вісник НАН України. – 2008. – № 12. – С. 9-29

  5. Матвієнко В.Я. Прогностика – К.: Українські пропілеї, 2000. – 484 с.

  6. Шаров Ю.П. Стратегічне планування в муніципальному менеджменті. Концептуальні аспекти: Монограф. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 302 с.

  7. Bryson, John M. Strategic Planning for Public and Nonprofit Organizations: A Guide to Strengthening and Sustaining Organizational Achievement, 3rd Edition – San Francisco: Jossey-Bass, 2004. – 464 p.

  8. Chandler A. D. Strategy and structure. – Cambridge: chapters in the history of the industrial enterprise: MIT Press, 1962. – 463 p.

  9. Gilligan, Colin; Wilson, Richard M. S. Strategic marketing planning – Oxford: Butterworth-Heinemann, 2003. – 628 p.

  10. Patton, Carl V., Sawicki, David S. Basic methods of policy analysis and planning – Englewood Cliffs (New Jersey): Prentice – Holl, 1993. – 482 p.

Рецензент: Тертичка В.В.,д.держ.упр., професор

УДК: 351:316. Весельська Л. А.,

аспірант кафедри національної безпеки

НАДУ при Президентові України;
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   44

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи