Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
Сторінка40/44
Дата30.10.2014
Розмір9.2 Mb.
ТипПротокол
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

^ МЕТОДИ ОЦІНЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО КЛІМАТУ КРАЇНИ
Визначено інвестиційний клімат країни та методичні підходи до його оцінювання. Обґрунтовано пріоритети інвестиційної політики України щодо активізації іноземних інвестицій та підвищення їх ефективності.

^ Определено инвестиционный климат страны и методические подходы к его оцениванию. Обоснованы приоритеты инвестиционной политики Украины относительно активизации иностранных инвестиций и повышения их эффективности.

The investment climate of country and methodical approaches is certain to his evaluation. It is led to priorities of investment policy of Ukraine in relation to activation of foreign investments and increase of their efficiency.

^ Постановка проблеми. Інвестиційні ризики впливають не лише на інвестора, а й на реципієнта. Адже, по-перше, підвищені ризики призводять до скорочення притоку інвестиційних ресурсів в економіку реципієнта. По-друге, вони зумовлюють додаткові втрати і витрати реципієнта на залучення інвестицій. При збільшенні інвестиційних ризиків інвестори приймають рішення щодо вкладання коштів лише за умови адекватного підвищення норми прибутку на вкладений капітал, яка зможе компенсувати ризики через забезпечення відповідної їх розмірам „премії за ризик”. Така премія і загальне підвищення норми прибутковості забезпечується через спеціальні заходи реципієнта: утворення пільгових умов оподаткування і кредитування, цінові й митні преференції, формування системи інвестиційних гарантій тощо. Впровадження зазначених заходів і призводить до окремих втрат і витрат реципієнта як фінансового, так і не фінансового характеру.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

В Україні іноземне інвестування досліджують І.Бланк, А.Гайдуцький, Б.Губський, О.Данілов, О.Джусов, С.Захарін, М.Кісіль, І.Крейдич, М.Лесечко, Ю.Лупенко, А.Махмудов, М.Недашківський, М.Панкова, А.Пересада, С.Реверчук, І.Сазонець, Н.Свірідова, М.Туріянська, В.Федоренко, В.Хобта, К.Шпильовий.

^ Постановка завдання:

– визначити інвестиційний клімат країни та методичні підходи до його оцінювання;

– обґрунтувати пріоритети інвестиційної політики України щодо активізації іноземних інвестицій та підвищення їх ефективності.

^ Виклад основного матеріалу.

Існує ще одна величина, яка формується частково під впливом інвестиційної політики і економічної діяльності реципієнта та на яку іноземний інвестор майже не справляє суттєвого впливу. Таким показником є характеристика господарського середовища, який в економічній літературі висвітлюється під назвою “інвестиційний потенціал приймаючої країни”. Інвестиційний потенціал утворює умови інвестиційної діяльності і у такий спосіб набуває виняткового значення та безпосередньо впливає на ступінь успіху ПІІ.

Інвестиційний потенціал як економічна категорія, більш вивчений та обґрунтований у дослідженнях українських і російських економістів порівняно з інвестиційними ризиками. Можна виділити два основних концептуальних підходи у визначенні інвестиційного потенціалу. Перший ґрунтується на ресурсній характеристиці, тобто за ним інвестиційний потенціал визначається як сукупність інвестиційних ресурсів (матеріальні, фінансові та інтелектуальні). Другий підхід результативний і передбачає оцінювання потенціалу з урахуванням фактичних параметрів інвестиційних процесів [4, с. 12].

Науковці до характеристик інвестиційного потенціалу відносять безліч складових [5, с. 9, 3, с.52; 2, с. 191]. Основні з них такі:

  1. Географічне положення країни – ця складова утворює умови для формування економіко-політичних зв’язків країни, розвитку торгівлі тощо;

  2. Кліматичні умови – визначають спеціалізацію національного господарства та рівень ризику форс-мажорних обставин природогенного походження;

  3. Забезпеченість природними ресурсами та енергетичними потужностями – сприяє комплексному розвитку національного господарства, економічній незалежності країни, утворює можливості розвитку різних сфер економіки;

  4. Забезпеченість кваліфікованими кадрами і вартість робочої сили – впливає на можливість розвитку трудомістких та технологічно складних видів виробництв, результативність інвестування, а також впливає на визначення кінцевого споживання вироблюваних продуктів (за низького рівня оплати праці підвищується частка експортоорієнтованих продуктів, за високого – виробництво орієнтується на внутрішнього споживача);

  5. Економічний розвиток – утворює підґрунтя для налагодження господарських зв’язків та стабілізації інвестиційної діяльності;

  6. Законодавче забезпечення підприємницької діяльності – сприяє прискоренню реалізації господарських процесів і створює умови стабільної діяльності у правовому полі;

  7. Рівень державного втручання в економіку – визначає свободу підприємницької діяльності на ринкових засадах;

  8. Місткість внутрішнього ринку – визначає кінцеве споживання вироблюваних продуктів;

  9. Розвиток ринкової, зокрема фінансової, інфраструктури – забезпечує умови підприємницької діяльності;

  10. Стан фінансового сектору й капіталізація банківської системи – формує механізм доступу до додаткових джерел фінансування та визначає можливість отримання кредитних ресурсів;

  11. Розвиток фондового ринку – зумовлює можливості додаткового фінансування інвестиційних проектів через емісію і розміщення цінних паперів;

  12. Захист інтелектуальної власності – сприяє розвитку наукоємних виробництв та інноваційної діяльності;

  13. Стан бюрократії й корупція в країні – впливає на формування умов підприємницької діяльності;

  14. Ринок землі – впливає на стабільність інвестицій та умови діяльності [5, с. 9; 3, с.63; 2, с. 191].

Узагальнюючи викладення сутності інвестиційного потенціалу в науковій літературі, В.В. Россоха визначає три його найважливіші особливості:

  • це сукупність кількісних і якісних характеристик елементів (ресурсів), а також функціональних властивостей, які залучаються у виробництво, формують його потенційні можливості, а також використовуються і проявляються у виробничих процесах;

  • склад, кількісні та якісні характеристики можливостей елементів потенціалу визначаються їх інтегральною спроможністю відповідати вимогам виробництва і продукції, яку виробляють;

  • рівень інтегральної спроможності потенціалу визначається його здатністю забезпечувати досягнення відповідних результатів, створення споживчих вартостей [4, с. 30].

Поряд з інвестиційним кліматом країни в цілому численні дослідники виділяють поняття інвестиційного клімату або інвестиційної привабливості регіону під яким розуміють стан інвестиційного потенціалу та рівень інвестиційних ризиків територіальної одиниці [3, с. 69].

Важливе значення для реалізації інвестиційної привабливості аграрного сектору мають макроекономічні важелі впливу держави, особливо бюджетна підтримка галузі. Це засвідчив і проведений аналіз взаємозв’язку динаміки збільшення бюджетної підтримки із обсягами залучення інвестицій у сільське господарство країн Центральної та Східної Європи. Використовуючи власний потенціал і параметри розвитку, аграрний сектор України може розраховувати на п’ятикратне зростання фінансової підтримки з боку держави [1, с. 112]. Порівняно із країнами Європи загальна державна підтримка аграрного сектору економіки України досить значна. Якщо середній рівень по країнах становить 738 млн євро, то в Україні він сягає 900 млн євро. Частка державної підтримки у ВВП галузі в Україні сягає 22,5 %, тоді як у середньому по Європі становить 10,2 %.

Інвестиційна привабливість будь-якої галузі є складовою загального інвестиційного клімату країни. І інвестиційна привабливість, і інвестиційний клімат слугують підґрунтям для прийняття рішень інвесторів щодо вкладання коштів. Тому на першому етапі обґрунтування таких інвестиційних рішень здійснюється їх оцінювання задля виявлення ймовірних результатів інвестиційної діяльності.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі висвітлюються різноманітні підходи щодо методики оцінки інвестиційного клімату країн, які різняться залежно від цілей дослідження, кількості показників, які аналізуються, та їх характеристиками, за вибором самих показників. Основними із них у світі є Індекс економічної свободи, методика оцінки інвестиційного клімату журналу „Euromoney”, методика оцінки Інституту у Лозані, BERI, Standart & Poor’s, Bank of Amerika, BERI, Economist Intelligence Unit, Euromoney, Political Risk Services, Standard & Poor’s Rating Group, Pricewaterhouse Coopers [9, с.99; 6, с.41].

Загалом методи, які використовуються для оцінювання тією чи іншою мірою інвестиційного клімату та інвестиційної активності в країні, можна поділити на: 1) кредитні й фондові рейтинги (індекси); 2) економічні індекси. Кредитні рейтинги слугують для фінансових інвесторів орієнтиром щодо надійності вкладень в боргові зобов'язання компаній, муніципалітетів чи урядів, фондові – щодо вкладень у корпоративні права компаній. Це дозволяє інвесторам сформувати якісний інвестиційний портфель і оперативно маніпулювати активами в разі зміни рейтингових оцінок. На перший погляд кредитні й фондові рейтинги не мають жодного відношення до ПІІ. Адже, як казначалося вище, іноземні інвестиції головним чином поділяються на прямі та портфельні. Кредитні і фондові рейтинги формуються виключно для портфельного інвестування і не враховують тенденції прямих інвестицій. Проте, така точка зору невиправдана, оскільки портфельні інвестиції є більш мобільними, їх реалізація пов’язана переважно із ринковими, макроекономічними та політичними ризиками. Водночас ПІІ здійснюються в умовах впливу тих же ризиків, а також додатково: виробничих, комерційних, будівельних тощо. Тому стан ринку портфельних інвестицій слугує вагомим індикатором для прийняття інвестиційних рішень і у сфері прямого інвестування. Крім того, кредитні рейтинги поширюються на державні та муніципальні позики. Довіра портфельних інвесторів до цінних паперів держави проектується на довіру прямих інвесторів щодо вкладання коштів у реальних бізнес її господарюючих суб’єктів. Як показує світовий досвід, висока і стабільна позиція країни у кредитних рейтингах згодом зумовлює пожвавлення ПІІ в ній.

З точки зору залучення ПІІ найбільш важливими є економічні індекси. Вони відрізняються від кредитних рейтингів об'єктами досліджень і споживачами. На відміну від рейтингів кредитоспроможності, економічні індекси складаються, як правило, лише для окремих країн. Вони характеризують визначені сторони національної економіки, такі як: рівень конкурентоздатності, економічної свободи та корупції. Ці індекси використовуються більшою мірою стратегічними інвесторами при реалізації їх стратегії інвестування за кордоном, зокрема й у сфері ПІІ. Хоча кредитні рейтинги та економічні індекси різняться, проте про їх вагомий взаємозв’язок свідчить про положення країн у них. Адже, практично не зустрічається ситуація, в якій країна за кредитними рейтингами посідає найвищі позиції, а за економічними – найнижчі чи навпаки.

Кредитні і фондові індекси є показниками стану і динаміки кредитного ринку та ринку цінних паперів. За їх допомогою оцінюють поведінку ринку, його реакцію на ті чи інші зміни макроекономічної ситуації, корпоративні події (злиття, поглинання, поділ, виділення, реорганізацію компаній) й спекулятивні процеси. Таке оцінювання здійснюється шляхом співставлення поточного значення індексу з його значенням у попередніх періодах. Залежно від того, які цінні папери й боргові зобов’язання складають вибірку, що використовується при обчисленні індексу, він може характеризувати ринок у цілому, ринок певного класу цінних паперів або галузеві ринки. Порівняння різних індексів між собою дає уявлення про те, які галузі чи сектори економіки розвиваються найбільш динамічно. Кредитні рейтинги і фондові індекси обчислюються й публікуються найрізноманітнішими інформаційними і фондовими агентствами або фондовими біржами. Для їх обчислення зазвичай використовують один із чотирьох основних методів визначення: 1) незваженого середнього арифметичного; 2) зваженого середнього арифметичного (зокрема зважування проводиться за ціною акцій у вибірці, вартості вибірки або зрівнюванням ваги акцій компаній); 3) незваженого середнього геометричного; 4) зваженого середнього геометричного [8].

Методика обчислення конкретного індексу може поступово змінюватися з часом. Це зазвичай пов’язано з корпоративними подіями у компаніях, цінні папери яких входять до вибірки обчислення індексу (наприклад, подрібнення акцій). Крім того, може змінюватися перелік цінних паперів, які входять до складу індексу. До найбільш поширених індексів у різних країнах світу належать:

  1. США: сімейство індексів Доу-Джонса (Dow Jones Industrial Average, Dow Jones Transportation Average, Dow Jones Utilities Average), AMEX Composite, NASDAQ 100 та NASDAQ Composite, NYSE Composite,сімейство індексів Рассела (Russell 3000 Index, Russell 1000 Index й інші), сімейство індексів Standard & Poor's (Standard & Poor's Composite 500 Index, Standard & Poor's 400 Index (S&P Midcap)), Value Line Composite, Wilshire 5000;

  2. Франція: САС-40 та САС General;

  3. Німеччина: DAX 30, Xetra DAX, DAX 100, CDAX;

  4. Великобританія: FT-SE 30 Share Index (Financial Times Industrial Ordinary Share Index), FT-SE 100 (footsie 100), FT-SE Mid 250%;

  5. Японія: Nikkei (nihon keizai), Topix, JPN;

  6. Канада: TSE 300;

  7. Мексика: IPC;

  8. Гонконг: Hang Seng Index [10].

Економічні індекси і рейтинги інвестиційного клімату країн, на відміну від фондових і кредитних індексів, визначаються як різноманітними рейтинговими й аналітичними агентствами, так і міжнародними організаціями – ООН, Світовим Банком, Європейським банком реконструкції та розвитку тощо. Економічні індекси покликані оцінити інвестиційний клімат країни, регіону або галузі виробництва у цілому, а не привабливість окремих суб’єктів господарювання чи цінних паперів. Тому до основних показників, за якими здійснюється оцінювання при визначенні економічних індексів, зазвичай відносяться стан і тенденції економічного розвитку, політична стабільність у країні, соціально-демографічна ситуація, монетарна політика та інфляція, законодавче забезпечення підприємницької діяльності, розвиток інфраструктури, корупція і правопорушення, рівень державного регулювання економіки тощо. Набір таких показників у методиках визначення економічних індексів різниться і залежить від особливостей побудови індексу, пріоритетів користувачів інформації та багатьох інших чинників. Аналізуючи стан інвестиційного клімату країни та її положення у рейтингах, необхідно приділити особливу увагу окремим складовим таких оцінок. Адже зростання рейтингів і індексів відбувається виключно під впливом зміни окремих індикаторів оцінок.

Методи визначення індексів також різняться й ґрунтуються на оцінюванні показників у балах, частках, темпах зміни тощо. Проте спільним для більшості методик є те, що в кінцевому підсумку об’єкти оцінювання (країни, галузі, регіони) ранжуються по мірі погіршення інвестиційного клімату (від найліпшого до найгіршого) і почасту групуються у кілька рейтингових груп (лідери, переслідувачі, основний масив, об’єкти із недостатнім рівнем привабливості й аутсайдери).

Світовий економічний форум (World Economic Forum – WEF) періодично оприлюднює звіти про глобальну конкурентоспроможність (Global Competitiveness Report), у яких здійснюється рейтингування інвестиційної привабливості країн, виходячи із їхньої конкурентоспроможності на світовому ринку. При оцінюванні такої конкурентоспроможності для кожної країни розраховуються індекси та субіндекси, на основі яких складаються глобальні індекси зростання конкурентоспроможності (ІЗК) (Growth Competitiveness Ranking – GCR) та індекс ділової конкурентоспроможності (ІДК) (Business Competitiveness Ranking – MCR) [7].

Рейтинг Institutional Investor також ґрунтується на оцінюванні кредитоспроможності країн. При його складанні сто провідних міжнародних банків світу з періодичністю 2 рази на рік дають оцінку за комплексними індикаторами, які включають найрізноманітні параметри платіжної спроможності та інвестиційної привабливості країн світу. Необхідно зазначити, що рейтингів оцінювання конкурентоспроможності у світовій практиці використовується досить багато. При цьому конкурентоспроможність розглядається з трьох основних позицій: на мікрорівні – як здатність суб’єктів господарювання країни конкурувати на товарних ринках; на мезорівні – спроможність галузей економіки конкурувати на регіональних і світовому ринках; на макрорівні – положення національної економіки на світовому ринку [10, с. 73].

Широко вживаним серед світових інвесторів є рейтинг інвестиційної привабливості країн світу, який раз на півроку публікує журнал „Euromoney”. Цей рейтинг визначається на підставі оцінювання дев’яти груп показників: ефективність національної економіки країни; рівень політичного ризику; стан зовнішньої заборгованості; спроможність країни обслуговувати власний зовнішній борг; кредитоспроможність країни (здатність додатково залучати кредитні ресурси на міжнародному ринку та обслуговувати ці додаткові борги); доступність банківського кредитування для господарюючих суб’єктів в країні; доступність короткострокового фінансування; доступність короткострокового позикового капіталу; ймовірність виникнення форс-мажорних обставин в країні. Переважним чином рейтинг спрямований на визначення ризику інвестування в різних країнах [6, с. 40–41].

Для виявлення рівня залучення країн світу до процесів глобалізації журналом Foreign Policy, видавцем якого є Carnegie Endowment for International Peace, розраховується Індекс Глобалізації, який слугує індикатором відкритості економіки.

Індекс агенції Economist Intelligence Unit заснований на оцінюванні країнового ризику для 100 країн по чотирьох групах ризику: 1) політичний (включає 11 показників, які сягають 22 % загальної оцінки); 2) економічної політики (27 змінних, які становлять 28% загальної оцінки); 3) економіко-структурний (28 змінних, які становлять 27% загальної оцінки); 4) ризик ліквідності (10 змінних, або 23% загальної оцінки). За результатами оцінювання країни поділяються на п’ять груп за рівнями інвестиційного ризику [6, с. 40–41].

Індекс економічної свободи, який визначає американський аналітичний центр Heritage Foundation, ґрунтується на оцінюванні не втручання держави адміністративними методами у діяльність господарюючих суб’єктів, можливості ведення бізнеси тощо. Хоча аналітична база цього індексу дещо обмежена і не враховує різні сторони інвестиційного клімату країн, проте результати рейтингу широко використовуються світовими інвесторами. Традиційно індекс оцінює 161 країну за 50 незалежними параметрами, які розмежовуються на 10 категорій економічної свободи: торговельна політика, податковий тиск, ступінь втручання держави в економіку, монетарну політику, інвестиційний клімат, стан банківського і фінансового ринків, заробітної плати і цін, захист власності, законодавство і ступінь організованості ринку. Усі країни в рейтингу поділено на п’ять категорій – „вільні”, „переважно вільні”, „помірно вільні”, „переважно невільні”, „пригнічені”.

Індекс Political Risk Services (PRS) передбачає оцінювання інвестиційного ризику в країнах-реципієнтах. З метою обчислення індексу здійснюється прогноз майбутнього режиму в країні на основі Prince-методу. Розглядаються три найбільш ймовірні варіанти розвитку подій протягом 18 місяців і п’яти років та оцінюється ймовірний рівень політичних безладів за шкалою: низький, середній, високий і дуже високий. Крім того, аналізуються ще 11 найрізноманітніших змінних, які впливають на діловий клімат у країні. В результаті обчислення індексу формуються рейтинги країн за трьома основними напрямами інвестування: фінансові трансферти, прямі інвестицій, експорт. У зазначених рейтингах країни ранжуються у чотири класи.

“Індикатор трансформації економіки” визначається для країн ЦСЄ за наступними критеріями: приватизація великих підприємств, приватизація дрібних підприємств, управління і реструктуризація підприємств, лібералізація цін, система торгівлі й обміну валют, регулювання конкуренції, реформування банківського сектору і лібералізація процентних ставок, фондовий ринок і небанківські фінансові установи. Максимально можливе значення показника – 4.

Поширені й інші економічні індекси та рейтинги інвестиційного клімату країн, зокрема рейтинги Світового економічного форуму, Світового банку, цифрова шкала Гарвардської школи бізнесу (США), індекси журналів “Fortune” (США) та “The Economist” (Англія), методика оцінки інвестиційної привабливості, розроблена Банком Австрії, рейтинг інвестиційного клімату країн, що визначається Інститутом менеджменту у Лозані тощо [6, с. 46].

Висновки. Як видно з наведених вище методів оцінювання інвестиційного клімату країн серед двох основних складових клімату – інвестиційного потенціалу й інвестиційного ризику, основним об’єктом аналізу виступає ризик. Тому державна політика у сфері залучення ПІІ має спрямовуватися переважно на мінімізацію інвестиційних ризиків. Але саме величина й інтенсивність прояву ризиків більше піддаються впливу державних важелів регулювання, ніж стан інвестиційного потенціалу.

Інвестиційний клімат будь-якої країни, особливо така його складова як ризик, є динамічним явищем, яке постійно змінюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Зміна клімату призводить до перерозподілу інвестиційних потоків у глобальному середовищі й визначає активність інвесторів у різних країнах. Тому положення країни у світових рейтингах оцінювання інвестиційного клімату виступає предиктором інвестиційних процесів та визначає рівень ПІІ в її економіку.

Використані джерела інформації:

  1. Гайдуцький А.П. Підвищення інвестиційної привабливості аграрного сектору шляхом розширення бюджетної підтримки // Фінанси України. – 2005. – № 10.– С. 111–115.

  2. Кузьменко В.П. Инвестиционная политика в регионе / НАН Украины. Совет по изучению производственных сил Украины. – К.: Наукова думка, 1992. – 250 с.

  3. Махмудов А.Г. Инвестиционная политика и управление. – Донецк: Донбасс, 2000. – 592 с.

  4. Недашківський М.М. Регіональні фактори реалізації інвестиційного процесу в Україні. – Ірпінь: УФЕІ, 1999. – 37 с.

  5. Пересада А.А. Інвестиційний процес в Україні. – К.: „Лібра” ТОВ, 1998. – 389 с.

  6. Петкова Л.О. Інвестиційна привабливість регіонів // Фінанси України. – 2005. – №9.– С. 40–46.

  7. Рейтинги агентства Мoodys [Електронний ресурс]: Мoodys. – Режим доступу: www.moodys.com.

  8. Світовий економічний форум [Електронний ресурс]: Weforum. – Режим доступу: www.weforum.org

  9. Groht V. Warten auf den Boom: Direktinvestitionen in die osteuropäischen Beitrittsländer ; Wunschdenken und Fakten - Berlin: Ed. Sigma, 2005. - 240 S.

  10. Zschiedrich H. Ausländische Direktinvestitionen: Segen oder Fluch?: Zur Rolle von Direktinvestitionen für die wirtschaftliche Entwicklung mittelosteuropäischer EU-Beitrittsländer // Wirtschaft und Gesellschaft: wirtschaftspolitische Zeitschrift der Kammer für Arbeiter und Angestellte für Wien. - Wien: LexisNexis, Bd. 3. – 2005. - S. 45-172.

  11. Williams D. The Impact of Foreign Direct Investment on the Economic Development of Central and Eastern Europe. – 2003. - P. 54-155.

Рецензент: Дацій О.І., д.е.н., професор

УДК 323.21


Сидора В.С.,

аспірант Харківський регіональний інститут

державного управління Національної

академії державного управління

при Президентові України


^ ТИПІЗАЦІЯ ФОРМ ТА МЕХАНІЗМІВ ВЗАЄМОДІЇ МІЖ ОРГАНАМИ ВЛАДИ І ОНЛАЙН-СПІЛЬНОТАМИ
Досліджено напрями розвитку комунікативної політики органів влади відповідно до викликів сучасного етапу еволюції комунікативної теорії та практики.

^ Исследованы направления развития коммуникативной политики органов власти в соответствии с новым этапом эволюции коммуникативной теории и практики.

Has been developed ways of forming communicative policy of public authorities in accordance with current phase of communicative theory and practice.
^ Постановка проблеми. Розвиток засобів комунікації надає інструмент творення та обігу інформації і формує підґрунтя для якісно нового політичного дискурса, з новим рівнем відкритості та відповідальності кожної із сторін комунікації. Онлайн-комунікація є похідною від “реального світу”, але розвиток комунікації в мережі Інтернет все більше впливає на своє першоджерело. Протиставлення системних механізмів, у особі органів влади, та механізмів життєвого світу, в уособлені громадськості (за визначеннями Ю. Хабермаса), сприйняття правового регулювання як засобу примусу, а онлайн-комунікації з слабо структурованим інформаційним потоком як прояв хаосу — це радикальні позиції, які не є конструктивними [1]. Взаємодію двох механізмів суспільної організації можна зобразити як діалектичну єдність, що знаходиться у рівновазі у демократичних країнах. Переважна зосередженість на правових та моральні основах, які є базисом функціонування відповідно системних механізмів та життєвого світу, найбільш відповідає потребам регулювання діяльності і досягненню мети існування соціальних систем. Перетин сфер регулювання права і морального базису потребує прискіпливої уваги та зваженого підходу до визначення державної політики і збереження балансу між державним регулюванням та свободою розповсюдження інформації.

^ Актуальність дослідження. Актуальність підвищення ефективності рівня комунікації між органами влади та громадою на загально державному рівні обумовлена сучасною тенденцією орієнтації на споживача (або на громадськість). Орієнтація на споживача характеризується не тільки звичайним переліком вимог до результату (якість, вчасність та ін.), але його активним впливом на механізми творення результату. Потрібна методологія, механізми та правове врегулювання комунікаційних процесів між суб'єктами інформаційного обміну, яке дозволить створити передумови для долучення громадськості до прийняття управлінських рішень та постійного моніторингу їх виконання.

Актуальність підвищення ефективності рівня комунікації між органами влади та громадою на місцевому рівні обумовлена сучасною тенденцією до ліквідації рад в районах та віддалення органів місцевого самоврядування від громади, а отже дещо втрачається зв'язок між громадою та місцевими представницькими органами. Сьогодні на рівні міст не має єдиного підходу до системи управління територіями. Багато міст України давно пішли шляхом спрощення системи управління. З одного боку, досвід показує, що така система працює досить ефективно, до того ж, вона дозволяє економити бюджетні кошти. З іншого боку, послаблюється громадський контроль за діями місцевої влади. Останнім досить резонансним рішення міської ради міста Харкова були ліквідовані ради в районах. Дискусії стосовно доцільності існування районних рад в містах точаться і в інших великих та менших містах, зокрема в Дніпропетровську. Позиція, щодо ліквідації рад в районах міст, підкріплена аргументами щодо дублювання повноважень та економії коштів, але у будь-якому випадку послаблюється зв'язок із місцевими представницькими органами влади, що знижує громадський контроль та віддаляє органи місцевого самоврядування від громади. Тому комунікація органів місцевої влади та онлайн-спільнот в мережі Інтернет дозволяє компенсувати відсутність рад в районах міста і підтримувати належний рівень інформаційної взаємодії.

^ Стан наукової розробки проблеми. Загальні питання розвитку та становлення суспільства, зокрема інформаційного суспільства досліджено у працях Д. Белла, Р. Дарендорфа, В. Іноземцева, Й. Масуди, Е. Тоффлера. Проблеми комунікацій та інформаційного обміну досліджено у працях Н. Лумана [2] та Ю. Хабермаса [1]. Феномен двобічного очікування – рефлексія, досліджено в роботі Д. Сороса [3]. В дослідженні Тіма Орейлі (Tim O`Reilly) вперше було розглянуто виникнення нового способу творення та поширення інформації в мережі Інтернет web 2.0 [4].

Проте, дані праці здебільшого присвячено суто теоретичним проблемам та технічному впровадженню інформаційно-комунікаційних технологій, в той час як типізація комунікаційних процесів і механізми комунікації органів влади та онлайн-спільнот не були досліджені.

^ Метою роботи є розробка нової типізації форм та механізмів взаємодії між органами влади і онлайн-спільнотами.

Викладення основного матеріалу. Зростання ефективності поширення інформації дозволяє з одного боку підвищити рівень врахування інтересів всіх учасників комунікації, з іншого більш раціонально використовувати ресурси. За думкою Ю. Хабермаса потенціал раціональної комунікації орієнтованої на двобічне розуміння знаходить своє відображення в раціоналізації життєвого світу соціальних груп, координації їх дій та соціалізації індивідуумів [1]. Результатом раціоналізації є більш ефективне використання комунікаційних ресурсів та підвищення ефективності пізнання. Н. Луман вважає, що вдосконалення механізмів комунікації створює ефект економії пізнання (economy of cognition), за рахунок підвищення ефективності процесу опосередкованого отримання інформації [2]. Наявність великої кількості інформаційних джерел та їх переважна не підконтрольність жодним суспільним інститутам є характерною рисою онлайн-спільнот і це створює умови поширення правдивої інформації. Однак таке розширення пізнання веде до можливих помилок. Теза про поширення правдивої інформації підтримується можливістю перевірки отриманих з різних, не залежних один від одного, джерел. Опосередковане розширення пізнання або використання ефекту економії пізнання дозволяє:

- підвищити поінформованість кожного з членів онлайн-спільноти про стан суспільних відносин;

- знизити вірогідність помилковості знань, отримуючи однакові даних з різних джерел (Н. Луман вважав дублювання повідомлень інформаційним шумом та не придавав значення верифікації отриманих знань);

- результатом є покращення поінформованості та підвищення рівня достовірності інформації, що є передумовою для ефективного громадського контролю органів влади.

Відношення органів влади та онлайн-спільнот (представлення громадськості в мережі Інтернет) знаходяться у стані двобічного очікування та постійного узгодження. Узгодженість передбачає постійний процес щонайменше двобічного порозуміння. Відомий фінансист Д. Сорос вводить поняття рефлексії, яке саме й відображає двобічне очікування. За його визначенням рефлексія це зв'язок між очікуваннями учасників будь-якого процесу та тим, що відбувається на справді, та саме цей зв'язок вважає основним чинником розуміння всіх соціально-економічних процесів. Учасники соціально-економічних процесів розпочинають участь не зі знань, а з суб'єктивного відношення, факт існування такого відношення вже може змінити реальність [3].

Відмінністю між інформаційним обміном в онлайн-спільнотах та практикою розповсюдження інформації в засобах масової інформації є перенасичення інформаційного поля мережі Інтернет. В онлайн-спільнотах отримання незапрошеної інформації розглядається, як порушення моральних норм, які діють в мережі Інтернет, та сприймаються як рекламне повідомлення (спам від англ. spam). Негативне ставлення до незапрошеної інформації є результатом інформаційного перевантаження. Тому така класифікація не відображає специфіку комунікації в онлайн-спільнотах, доцільним є диференціація за походженням ініціатора комунікації.

Ініціатором та адресатом комунікації може виступати, як конкретна особа так і окрема онлайн-спільнота, відповідно до рівня деталізації онлайн-спільнота може бути зовнішнім або внутрішнім середовищем. Треба зауважити, що адресат не є пасивним отримувачем інформації, а активно впливає на комунікацію. Зміна ролей серед учасників інформаційного обміну в мережі Інтернет від транслятора до отримувача повідомлень є специфічною рисою онлайн-комунікації.

Запропонована наступна класифікація комунікації в онлайн-спільнотах:

- зовнішньо ініційована комунікація (є похідною від пасивного доступу) - на відміну від засобів масової інформації, які звертаються до широкого кола громадськості, ініціатор комунікації звертається до визначених користувачів мережі Інтернет з конкретною інформацією, для яких ініціатор комунікації є зовнішнім суб'єктом комунікації;

- внутрішньо ініційована комунікація (є похідною від активного доступу до інформації) - ініціатива комунікації виходить із середини досліджуваного суб'єкта комунікації та має адресне спрямування до зовнішнього оточення з метою транслювання конкретної інформації;

- неініційована комунікація (майже не має аналогів в “реальному світі”) - отримання певної інформації, як результат пошуку за визначеними ознаками та невизначеним джерелом походження.

Запропонована класифікація комунікації в мережі Інтернет відображає сутність суб'єкт-суб'єктних відносин, що панують в онлайн-спільнотах. Для успішної комунікації між органами влади та онлайн-спільнотами, потрібне формування нової комунікаційної політики органів влади в мережі Інтернет у всіх сферах комунікації:

- комунікація ініційована органами влади;

- комунікація ініційована громадянами або їх об'єднаннями, що представлені онлайн-спільнотами;

- комунікації, що не була ініційована жодною із сторін.

Наведені сфери мають досить розмиті межі, що не дозволяє створювати ізольовану комунікаційну політику спрямовану на окрему сферу. Взаємний вплив комунікації ініційованої онлайн-спільнотами та комунікації ініційованою органами влади, створюють згаданий ефект рефлексії. Процес двобічне очікування та безпосередньої взаємодії формують динамічний перелік постійно необхідної специфічної інформації, яка й має складати основний масив інформації доступної для пошуку (неініційована комунікація). Поява нових, ефективних каналів розповсюдження інформації, де кожен з учасників онлайн-комунікації може стати джерелом інформації, створює передумови відкритості суспільних відносин. Тому можлива ситуація, коли недостатня відкритість органів влади може бути компенсовано несанкціонованими витоками інформації з органів влади, як місцевого рівня так і загально національного.

Наслідком еволюції комунікації є тенденція до все більшого зміщення до прямої комунікації між онлайн-спільнотами або індивідуумом із органами влади та, відповідно, виключення посередників (засоби масової інформації). Такий прямий зв'язок розвивається нерівномірно, наявне зміщення в бік онлайн-спільнот і відповідно слабе використання прямих комунікацій органами влади. Практику розповсюдження інформації органами влади важко визнати відповідною до сучасних тенденцій та швидкості руху інформації. Комунікаційна політика органів влади спрямована на використання посередників або на масове розповсюдження інформації, без врахування індивідуальних особливостей і наявності окремих спільнот. Наразі доцільним є поєднання старих (на сьогодні найбільш ефективних) практик комунікації та впровадження нових практик комунікації спрямованих на індивідуальний обмін інформацією, з урахуванням особливостей онлайн-комунікації.

Основним механізмом обігу інформації в онлайн-спільнотах є Web 2.0, який є одними з найбільш стрімко зростаючим сегментом онлайн-комунікацій. Саме використання Web 2.0 дозволяє посадовим особам органа влади ініціювати комунікацію. Вперше термін Web 2.0 з'явився у роботі Тіма Орейлі (Tim O`Reilly) у 2004 році. Web 2.0 було використано як антитеза до думки про цифрову культуру як асоціальну. Таке вороже сприйняття технології панувало ще в 80-х та 90-х роках минулого століття, розглядалась проблема все більшого ізолювання людей в результаті впровадження досягнень научно-технічного прогресу. На початку XXI століття з'явились сервіси в мережі Інтернет які були спроектовані для зв'язку між користувачами мережі. Такі сервіси як закордонний MySpace, Facebook та трохи згодом російськомовні Одноклассники та Вконтакте, довели хибність думки про асоціальність нових технологій, а навпаки розширили можливості комунікації. [4]

Табл. 1

Відповідність між сервісами та механізмами Web 1.0 та Web 2.0 [5]

Web 1.0

Web 2.0

Персональний веб-сайт

Персональний блог

Енциклопедія в мережі Інтернет

Вікіпедія

Публікація

Творення контенту відвідувачами

Ієрархія директорій

Теги та фолксономія (folksonomy)


Точно визначити поняття Web 2.0 досить важко, не існує чіткої лінії, що розділяє покоління розповсюдження інформації в мережі Інтернет. Насправді не існує спеціального програмного забезпечення чи пристроїв, відмінності у стилі комунікаційної практики та інформаційній архітектурі (Табл. 1). Другою відмінністю є зосередженість Web 2.0 на соціальних зв'язках. Технології Web 1.0 дозволяють користувачам обмінюватись інформацією, отримувати альтернативну точку зору, яка може різнитись із ЗМІ, але відсутній акцент на міжособистісних зв'язках. Третьою відмінністю, що дозволяє встановлювати соціальні зв'язки є можливість легко, швидко і безкоштовно оприлюднити інформацію та отримати відгуки [6, 7].

Найбільш помітним сервісом Web 2.0 є блогинг (blogging). Персональні домашні сторінки були створені разом із виникненням мережі Інтернет, подібними до них є блоги, але наявні декілька визначальні характеристики, які визначають їх успіх. Перша особливість — хронологічна організація інформаційного наповнення. На перший погляд, здається достатньо тривіальна особливість, але повністю реформує механізм розповсюдження інформації — поширення через канали RSS (Rich Site Summary — збагачений звіт з сайту; Really Simple Syndication — дуже просте отримання інформації). RSS дозволяє не тільки перейти до блогу, але підписатися на нього та отримувати повідомлення кожного раза коли наповнення обраного блогу змінюється. Така особливість RSS отримала назву “живий веб” ("live web") або “інкрементний веб” ("the incremental web") [5, 8, 9].

Блог є інструментом, що надає можливість органам влади ініціювати комунікацію із громадянами та інтегруватись до онлайн-спільнот і бути авторитетним джерелом інформації, виконуючи функцію модератора або селектора інформації, що підлягає першочерговому розповсюдженню. З іншого боку онлайн-спільноти отримують механізм безпосередньої комунікації із посадовцями та здатність долучитись до процесу прийняття управлінських рішень.

Функції блогів не обмежуються ініціюванням комунікації із оточуючим середовищем (відносно органу влади), в якості якого виступають онлайн-спільноти. Комунікації ініційована у блоговому середовище може бути спрямована і в середину органа влади, функція блогів — поширення конкретної інформації, не змінена, а змінений рівень деталізації. Адресатом ініційованої комунікації виступають інші посадовці, які не можуть бути доступні за формального порядку звернення.

Імідж публічних органів влади та публічних осіб буде у більшій мірі формуватись саме в таких онлайн осередках. Участь посадовців в онлайн-комунікаціях та членство у онлайн-спільнотах дозволяє донести власну позицію, виключивши можливість спекуляції та забезпечити ефективний зворотній зв'язок, а також створити образ відкритої для спілкування особи.

Особливістю онлайн-комунікації є феномен інкогніто та частково анонімності. Тому соціальні механізми примусу “реального світу” до прийняття комунікації і більш м'який механізм переконання базуючись на соціальних атрибутах (наприклад соціальний статус) не є дієвими. Тут варто вести мову про більший вплив: авторитета, репутації, лідерства. Потрібно зазначити, що впливовість буде пов'язано не з конкретною особою, а її уособленням в мережі Інтернет.

Розробка державної політики щодо комунікації посадових осіб органів влади має базуватись на врахуванні цього факту. На відмінну від інших учасників онлайн спілкування посадова особа має бути представлена особисто, тобто має бути прямий зв'язок онлайн уособлення та реального особистості. Це надає переваги посадовцю та дозволяє отримати деякий кредит довіри від онлайн-спільнот.

Розглянуті особливості онлайн-комунікації, слаба структурованість інформаційних потоків та достатньо великої кількості інформаційного шуму. Надає можливість саме посадовцям стати лідерами думки в таких онлайн-спільнотах. Для цього є наступні підстави:

- посадовці є реальними особами, які апріорі користуються де-яким рівнем довіри з боку громадян та онлайн-спільнот;

- вони несуть відповідальність за свої повідомлення у більшій мірі ніж анонімний співрозмовник в мережі Інтернет;

- статус посадовців надає їм деяку владу, тому до них будуть звертатись, тим самим підвищує їх статус, оскільки це підтвердженням владних повноважень (за Н. Луманом так визначається лідерство);

- посадовці володіють більшим обсягом оперативної інформації, та можуть здійснювати селекцію для інших, що є ще одним визначенням влади за Н. Луманом.

Висновки. Можливість інтеграції посадовців органів влади до онлайн-спільнот створює передумови не тільки до конструктивного діалогу та громадського контролю, але й участі громади у процесі прийняття управлінських рішень. Участь посадових осіб в онлайн-комунікації надає їм апріорні переваги на етапі соціалізації в онлайн-спільнотах над пересічними користувачами мережі Інтернет. Посадові особи органів влади отримують кредит довіри від онлайн-спільнот, оскільки використовують реальні дані, відповідно несуть відповідальність за свої дії та уособлюють собою владу в мережі Інтернет, отже існують передумови для отримання авторитету та перетворення на лідера думки онлайн-спільноти.

Відкритість органів влади, оцінка ефективності та участь громадян у їх роботі є вимогою часу. Саме можливість критики, відкритість та здатність пристосовуватись до змін оточуючого середовища є неодмінною складовою будь-якої успішної соціальної системи. Запропонована класифікація комунікації в мережі Інтернет дозволяє здійснювати ефективну комунікаційну політику, що заснована на відкритості та співпраці між органами влади та громадськістю на базі досліджених форм комунікації Web 2.0.

Використані джерела інформації:

1. Habermas Jurgen. The theory of communicative action Vol 2 / Jurgen Habermas – Polity Press, 1989 ― 457 c.

2. Луман Никлас. Медиа коммуникации / Никлас Луман ― М.: Логос, 2005. ― 280 с.

3. Сорос Д. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности / Джордж Сорос ; Пер. с англ. С. К. Умрихиной, М. 3. Штернгарца. ― М.: ИНФРА-М, 1999. - XXVI, 262 с.

4. Соловяненко Д. Ключевые принципы веб 2.0 [Електронний ресурс] : Д.В. Соловяненко – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/Articles/Kultnar/knp100t2/knp100t2_147-151.pdf

5. O'Reilly Т. What Is Web 2.0 [Електронний ресурс] : Tim O'Reilly – Режим доступу : http://oreilly.com/pub/a/web2/archive/what-is-web-20.html?page=1

6. Dumova Т., Fiordo R. Handbook of Research on Social Interaction Technologies and Collaboration Software [Електронний ресурс] : Т. Dumova , R. Fiordo – Режим доступу : http://books.google.com.ua/books?id=G7hWCRcl0ncC&lpg=PT19&dq=web%202.0%20e-government&lr=&as_drrb_is=b&as_minm_is=0&as_miny_is=2009&as_maxm_is=0&as_maxy_is=&num=100&as_brr=0&hl=ru&pg=PP1#v=onepage&q=web%202.0%20e-government&f=false

7. Горошко О.І. Можливість синергетичного підходу до вивчення мережі Інтернет [Електронний ресурс] : О.І. Горошко – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/VMSU/2007-01/07goitti.htm

8. The Incremental Web [Електронний ресурс] : – Режим доступу : http://blog.topix.com/archives/000066.html

9. Clift S. Government 2.0 Meets Everyday Citizens and Democracy – Speech to Council of Europe [Електронний ресурс] : Steven Clift – Режим доступу : http://stevenclift.com/?p=273

Рецензент: Куц Ю.О., д.держ.упр.,професор

^ РОЗДІЛ ІІІ

РЕГІОНАЛЬНЕ ТА МІСЦЕВЕ УПРАВЛІННЯ

УДК 330. 322 : 332. 12 Бондарчук Н.В.,

к.е.н., доц., докторант

РВПС України НАН України
СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ УКРАЇНИ
В статті досліджено стан та тенденції державного управління регіональним розвитком України, виявлено негативні тенденції процесів регіонального розвитку та визначено основні завдання державної регіональної політики.

В статье исследовано состояние и тенденции государственного управления региональным развитием Украины, выявлены негативные тенденции процессов регионального развития и определено основные задания государственной региональной политики.

The state and tendencies of state administration by regional development of Ukraine is explored in the article, the negative tendencies of processes of regional development are exposed and certain the basic tasks of state regional policy.

^ Постановка проблеми. Сучасний етап розвитку світової спільноти характеризується наявністю двох потужних процесів у системі міжрегіональних відносин: з одного боку – це посилення глобалізаційних процесів, а з іншого – зростання регіоналізації. Глобалізація виявляється завдяки відносинам, які стирають межі між країнами. Регіоналізація (особливо внутрішня) розвивається завдяки децентралізації господарювання та управління. Крім того, зазначимо, що регіоналізація є формою захисту інтересів певного регіону від руйнівної дії глобальних процесів.

У цьому контексті головна проблема, що виникає у зв’язку з вибором нової моделі державної регіональної політики, а отже, і новою парадигмою регіональної політики України, концентрується у проблемі співвідношення централізації та децентралізації щодо забезпечення регіонального розвитку. Баланс між цими складовими не є інваріантним, а встановлюється ситуативно в процесі складного політичного вибору під тиском об’єктивних потреб та з урахуванням можливостей конкретного періоду розвитку країни.

Сьогодні в Україні створюється ситуація, коли в умовах політики Кабінету Міністрів України, спрямованої на підвищення рівня централізації в регіональній політиці, все більш рельєфно виявляється потреба в корінній децентралізації цієї політики.

За таких умов держава має виробити стратегічні орієнтири, які б консолідували всі її регіони, а це – курс на міжрегіональну інтеграцію та піднесення ролі регіонів, на надання місцевому самоврядуванню реального змісту та нового функціонального наповнення й, одночасно, на запровадження державної регіональної політики, яка б базувалася на національних пріоритетах.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. В різних аспектах методології здійснення державного управління як суспільного явища та складного процесу, в тому числі щодо розвитку регіональних та субрегіональних соціально-економічних систем різних рівнів, присвятили свої фундаментальні праці В.Б. Авер’янов, О.Ю. Амосов, Г.В. Атаманчук, В.М. Бабаєв, В.Д. Бакуменко, С.О. Біла, А.О. Дєгтяр, В.Б. Дзюндзюк, О.М. Іваницька, В.Ю. Керецман, І.Б. Коліушко, О.І. Крюков, В.С. Куйбіда, О.Я. Лазор, В.М. Мартиненко, О.А. Машков, А.Ф.  та інші відомі вчені.

^ Постановка завдання. Майбутнє України, піднесення її економіки та культури, розвиток демократичних принципів організації суспільства безпосередньо залежить від потенціалу регіонів. Саме тому основною метою дослідження є визначення сучасного стану та тенденцій регіональної політики України.

^ Виклад основного матеріалу. Зазначимо, що конституційна реформа спричинила ряд проблем, без вирішення яких неможливий подальший розвиток політичної системи України. Важливу роль у динаміці суспільно-політичних та соціально-економічних процесів відіграє регіональна компонента. Сьогодні в світі активізуються процеси на субрегіональному рівні, набувають подальшого розвитку інтеграційні процеси, але аналіз розвитку регіонів України свідчить про протилежне – про посилення дезінтеграційних тенденцій і, передусім, економічну дезінтеграцію.

Окремі позитивні процеси, що відбуваються останнім часом в Україні, не завжди підкріплені упорядкованістю процесів регіоналізації та вдосконаленням відносин “центр-регіони”, міжрегіональних та міжбюджетних відносин. Економічні, а особливо політичні новації останніх років створюють підґрунтя для нових оцінок, об’єктивно вимагають вибору нової концепції та моделі регіональної політики.

Перш ніж перейти до окремих пропозицій щодо нової парадигми регіональної політики, зробимо узагальнення змін, що відбулися та відбуваються в Україні у сфері державного регулювання територіального розвитку, формування інституційних засад регіональної політики, упорядкування відносин центру й регіонів тощо.

Аналіз процесів регіонального розвитку України засвідчує наявність негативних тенденцій, зокрема: поглиблення міжрегіональних суперечностей, зростання диспропорцій та загострення економічних і соціальних проблем регіонів. Головною причиною цих тенденцій є те, що в Україні не створено цілісної дієвої системи реалізації державної регіональної політики, не сформовано ефективного механізму відносин центру з регіонами та регіонів між собою. Несистемним залишається правове поле у сфері регулювання регіонального розвитку.

Необхідно зазначити, що протягом багатьох років рішення щодо регулювання регіонального розвитку суттєво залежали від політичних процесів, що не завжди відповідало офіційно визначеним пріоритетам і завданням регіональної політики. Головною перешкодою у вирішенні проблеми дисбалансу регіонального розвитку було небажання центральних органів виконавчої влади відмовлятися від ручного управління регіонами. Збереження непрозорості та суб’єктивності в прийнятті рішень щодо регіонального розвитку дало змогу вищим посадовим особам держави мати необмежений вплив на керівників регіонального й місцевого рівня. За такої ситуації формування інституційного й законодавчого поля діяльності з урегулювання розвитку адміністративно-територіальних одиниць не відзначалося активністю та системністю підходу, переважно врегульовувалися окремі, часткові й кон’юнктурні питання [2, c.52].

Велике значення в подальшому розвитку України має виважена та дієва регіональна політика з урахування викликів сьогодення – як внутрішніх, так і зовнішніх. Зовнішніми чинниками активізації регіональної політики є проблеми глобалізації, інтеграції, субрегіональних утворень тощо. Ті інтеграційні процеси, що вже відбуваються, і ті, що ще чекають Україну (вступ до СОТ, євроатлантичний і євроінтеграційний курс тощо), зумовлюють необхідність підвищення конкурентоспроможності України в цілому, а отже, і її регіонів.

Крім того, існує ряд внутрішніх чинників, які потребують урахування в процесі формування та реалізації регіональної політики України. Ці чинники взаємопов’язані між собою й зумовлені таким [1, c. 155].

По-перше, необхідно визначити, що державна регіональна політика є складовою національної стратегії розвитку держави в цілому.

По-друге, існуюча традиційна модель регіональної політики є головною причиною дезінтеграційних тенденцій, що загрожують консолідації суспільства.

По-третє, впровадження класичної моделі регіональної політики на основі нової парадигми “відповідальної регіоналізації” – це головний шлях до суспільно-політичної та соціально-економічної консолідації.

По-четверте, подолання інституційних, соціально-економічних та морально-психологічних перешкод розвитку регіонів сьогодні як ніколи є нагальною вимогою часу.

По-п’яте, це пошук оптимального балансу між децентралізацією управління і “єдиновладдям”. Особливо це актуально сьогодні в контексті політичної реформи. Тобто, надаючи певні повноваження, права регіонам, місцевим органам влади та органам місцевого самоврядування, треба не забувати про необхідність єдиної державної політики, про єдиновладдя.

Нині регіональна економічна дезінтеграція є однією з важливих проблем регіонального розвитку України. Вона виявляється у зміні внутрішньої консолідації економічного простору, послабленні міжрегіональних зв’язків внаслідок посилення замкнутості регіональних господарських комплексів та збільшення ролі зовнішньоекономічних зв’язків.

Відзначимо, що поглиблення диференціації рівнів розвитку регіонів є одночасно і причиною, і наслідком загострення дезінтеграційних процесів. У цьому аспекті необхідно навести конкретні приклади напрямів та розміру регіональних диспропорцій, асиметрій розвитку.

Так, наприклад, залишаються дуже великими регіональні диспропорції між показниками виробництва промислової продукції на одну особу, які виявляють тенденцію до подальшого зростання. За обсягами реалізованої промислової продукції на одну особу різниця між максимальним (Дніпропетровська область – 22 тис. грн) і мінімальним (Чернівецька область – 1,7 тис. грн) значеннями у 2009 р. становила 12,9 раза. У 2001 р. співвідношення між максимальним (Дніпропетровська область) та мінімальним (Закарпатська область) значенням цього показника становили 11,6 раза.

Таких прикладів багато. Необхідно уточнити, що сама по собі диференціація є об’єктивним явищем, але коли йдеться про десятки, іноді й сотні разів, доречно говорити про надмірні диспропорції, які межують з певними загрозами.

Основними загрозами регіональної дезінтеграції, на нашу думку, є:

  • потенційна загроза територіальній цілісності й суверенітету України через прагнення до надмірної політичної та економічної самостійності регіонів;

  • загострення суспільно-політичних конфліктів, виникнення осередків соціальної напруженості (що не обов’язково пов’язано з передвиборчою ситуацією, а лише загострюється в цей період);

  • загрози економічній безпеці внаслідок пріоритетності експортозорієнтованого виробництва перед імпортозамінним;

  • подальше скорочення міжрегіонального товарообігу, поглиблення регіональної диференціації соціально-економічного розвитку тощо.

З огляду на це, головною метою державної регіональної політики на сучасному етапі, на нашу думку, є інтеграція регіонів у єдиний духовний, гуманітарний, політичний та економічний простір за умов збереження регіонального різноманіття.

Роль держави в цьому процесі полягає, по-перше, у гармонізації регіональних, міжрегіональних та загальнодержавних інтересів; по-друге, у впровадженні єдиних “правил гри” в економічній сфері для всіх регіонів; по-третє, у впровадженні уніфікованих соціальних стандартів на всій території України та державних гарантій гідного рівня життя кожного громадянина; по-четверте, у реалізації європейських принципів субсидіарності, рівних прав і відповідальності регіонів і центру [3, c.9].

Пріоритетним завданням державної регіональної політики є також створення інституційних і нормативно-правових передумов реформування системи місцевого самоврядування та адміністративно-територіального устрою. Для цього необхідно прийняти законодавчі акти з питань реформування адміністративно-територіального устрою та розвитку місцевого самоврядування на всіх рівнях, бюджетної децентралізації. Отже, потрібно спрямувати зусилля на першочергове вирішення таких завдань:

  • визначення концептуальних засад і шляхів здійснення адміністративно-територіальної реформи;

  • підготовку нормативно-правової бази щодо проведення бюджетної децентралізації, що включатиме збільшення повноважень і зміцнення фінансово-економічної основи розвитку територіальних громад.

Сьогодні вкрай важливо сформувати стійку модель системи управління на регіональному рівні на основі чіткого визначення й законодавчого закріплення розподілу повноважень і обов’язків між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. На етапі реформування необхідно зберегти міцну вертикаль державної виконавчої влади, яка покликана забезпечити дієвість системи управління і стабільність національної економіки. Передавати повноваження від органів державної влади органам місцевого самоврядування потрібно поступово, керовано, з відповідною передачею необхідних для цього ресурсів і встановленням відповідальності органів місцевого самоврядування перед громадою та державою.

Актуальним є пошук якісно нової моделі взаємодії та перерозподілу владних повноважень на користь органів місцевого самоврядування. Невід’ємною складовою політичної реформи має стати децентралізація системи влади в Україні, розширення повноважень і фінансових можливостей територіальних громад.

Ланками цього процесу, на нашу думку, повинні стати: впровадження принципу субсидіарності в системі розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, а також між органами місцевого самоврядування, що є адміністративно-територіальними одиницями різного рівня; законодавче визначення меж територіальної юрисдикції органів державної влади та органів місцевого самоврядування; розробка механізму передачі повноважень від місцевих органів державної влади до органів місцевого самоврядування; чітка правова регламентація взаємного делегування повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування, а також взаємодії між ними в повсякденній управлінській діяльності; налагодження дієвого механізму відповідальності представницьких органів влади, їхніх виконавчих комітетів перед громадами; подальша бюджетна децентралізація та вдосконалення механізмів участі регіонів у формуванні державного бюджету.

Пріоритетними напрямами державної регіональної політики, на нашу думку, є запровадження програмних підходів до управління регіональним розвитком і вдосконалення механізмів його стимулювання, що передбачає: розроблення та затвердження регіональних стратегій розвитку з визначенням їх пріоритетів на середньо- та довгострокову перспективу з урахуванням національних інтересів; підготовку та укладання угод щодо розвитку регіонів, у яких реалізуються пілотні проекти; затвердження в державному бюджеті нової бюджетної програми, спрямованої на стимулювання регіонального розвитку; проведення моніторингу розвитку регіонів, районів і міст обласного значення для виявлення проблем, що стримують розвиток територій з ознаками репресивності тощо.

Висновки. В ході проведеного дослідження можна зробити наступні висновки. Аналіз процесів регіонального економічного розвитку України засвідчує наявність негативних тенденцій, зокрема: поглиблення міжрегіональних суперечностей, зростання диспропорцій та загострення економічних і соціальних проблем регіонів. Головною причиною цих тенденцій є те, що в Україні не створено цілісної дієвої системи реалізації державної регіональної політики, не сформовано ефективного механізму відносин центру з регіонами та регіонів між собою. Несистемним залишається правове поле у сфері регулювання регіонального розвитку.

Основними загрозами регіональної дезінтеграції є: потенційна загроза територіальній цілісності й суверенітету України через прагнення до надмірної політичної та економічної самостійності регіонів; загострення суспільно-політичних конфліктів, виникнення осередків соціальної напруженості (що не обов’язково пов’язано з передвиборчою ситуацією, а лише загострюється в цей період); загрози економічній безпеці внаслідок пріоритетності експортозорієнтованого виробництва перед імпортозамінним; подальше скорочення міжрегіонального товарообігу, поглиблення регіональної диференціації соціально-економічного розвитку тощо.

Основними проблемами, які потребують вирішення найближчим часом, є: по-перше, криза регіонального управління, яка полягає в недостатньому рівні повноважень місцевої влади, частій зміні керівників обласних і районних державних адміністрацій та їх команд; по-друге, негативні тенденції регіонального розвитку та посилення диференціації в рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, по-третє, здебільшого штучна міжрегіональна напруженість, яка створює загрозу єдності нації та держави.

Використані джерела інформації:

  1. Валевський О.Л. Державна політика в Україні: методологія аналізу, стратегія, механізми впровадження: [Монографія] / О.Л. Валевський. – К.: НІСД, 2001. – 242 с.

  2. Романюк С.А. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і нові можливості: Регіональні дослідження: [Монографія] / С.А. Романюк. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 112 с.

  3. Топчієв О.Г. Проблеми й перспективи сталого регіонального розвитку (у контексті державної регіональної політики) / О.Г. Топчієв, Т.М. Безверхнюк // Державна стратегія управління місцевим та регіональним розвитком: форми, методи та актуальні проблеми реалізації: Матеріали щоріч. наук.-практ. конф., 24 листопада 2004 р.: У 2 т. – Одеса: Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2004. – Т. 2. – С. 8 – 11.

  4. Трипольский А. Региональная политика как фактор эффективного управления экономикой / А. Трипольский, В. Филонич, А. Эпштейн  // Регион: проблемы и перспективы. – 1997. – № 1. – С. 24 – 26.

  5. Уманець Т.В. Регіональний економічний розвиток України: теоретичні основи управління, інтегральна оцінка, діагностика: [Монографія] / Т.В. Уманець. – Донецьк: «ВІК», 2007. – 340с.

Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор


УДК 354:353:352.07 Темиргалієв Р. І., Темиргалієв Р. І.,

к.держ.упр., докторант

Національна академія державного управління

при Президентові України
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   44

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи