Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
Сторінка6/44
Дата30.10.2014
Розмір9.2 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

^ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ:

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ
Проблеми державного устрою постійно привертають увагу дослідників. Особливу актуальність вони набули останнім часом, про що свідчать як численні висловлювання різного роду діячів, так і спроби наукових викладів з цих питань.

Трансформація усталених форм державного устрою в різних країнах світу, і зокрема Європи, в другій половина ХХ та на початку ХХІ століть, має у своїй основі передусім такі об’єктивні явища і процеси, як деконцентрація, децентралізація, регіоналізація та субсидіарність.

Поняття «деконцентрація» влади не змінилося за своєю суттю від часів появи і передбачає законодавчу передачу повноважень центральних органів державної виконавчої влади передусім представникам центральної виконавчої влади на місцях. Деконцентрація влади не поширюється безпосередньо на представницькі органи місцевої влади, тобто на органи місцевого самоврядування. Інакше вихолощуватиметься природний характер прав і обов'язків суб'єктів місцевого самоврядування, якими є спільноти компактно проживаючого населення, об'єднаного у громади територіально і побутово.

Поняття «децентралізація» також зберегло свої сутнісні особливості і означає перенос центру тяжіння адміністративної влади зі столиці в окраїни, із крупних центрів - у невеликі громади, які колегіально розв'язують усі важливі питання щодо забезпечення їхньої життєдіяльності. Децентралізація відбувається, з одного боку, одночасно з деконцентрацією і паралельно їй, а з іншого ‑ виступає ніби логічним і послідовним продовженням деконцентрації з метою подальшого її творчого поглиблення і розвитку. Децентралізаційні дії поширюються, передусім, на сферу місцевого самоврядування і здійснюються на основі таких принципів: вільного самоврядування громад; законодавчого делегування громадам певних повноважень держави; забезпечення реалізації делегованих повноважень фінансовими і людськими ресурсами та юридичними гарантіями; нових партнерських стосунків між державою та громадами.

Зарубіжний досвід показує, що практичне застосування саме цих двох принципів зумовило появу явищ і процесів регіоналізаційного характеру у європейських країнах, що у свою чергу вплинуло на трансформацію усталених у цих країнах форм державного устрою. Тому так історично склалося у Європі, що протягом ХХ століття утвердились певні форми державного устрою, які не лише є основою муніципальної (або місцевої) та регіональної автономій, але й забезпечують їх ефективне функціонування. Як наголошують західні вчені, провідними принципами європейської політики виступають деконцентрація, децентралізація та регіоналізація, а “місцева та регіональна автономія стали принципами європейського конституційного права, тобто такого конституційного права, яке є спільним для всіх країн Європи” [1, с.10-11]. Пояснюється це щонайменше двома обставинами:

по-перше, саме завдяки своїм звичним та прозорим сферам життєдіяльності муніципальна (місцева) та регіональна автономії уможливлюють вирішення суспільних проблем із максимальним наближенням до інтересів громадян. Слід зауважити, що така близькість до інтересів громадян є головною правовою метою Європейського Союзу (стаття 1 частина 2 Договору про Європейський Союз [2, с.16]) і має наслідком кваліфіковане розв’язання місцевих питань;

по-друге, муніципальні (місцеві) та регіональні особливості, а також знання громадянами та громадськими об’єднаннями проблем місцевого та регіонального характеру можуть розглядатись та вирішуватись безпосередньо лише на муніципальному (місцевому) та регіональному рівні, що й дає змогу для реалізації орієнтованої на потреби людей муніципальної та регіональної політики.

Не дивлячись на те, що класичними (традиційними) формами державного устрою в різних країнах світу на сьогодні залишаються такі, як унітаризм, федералізм та конфедералізм, дослідження останніх років показують, що кожна з цих форм має свої особливості, які дали підстави не лише зробити відповідну класифікацію окремих держав, але й вивести ще одну форму державного устрою. Йдеться зокрема про те, що крім усталених вищезгаданих форм (типів) державного устрою сьогодні розрізняють ще регіоналізовану форму. У політичному розумінні регіоналізація, як наголошують європейські науковці, є концепцією, наближеною до федералізму, а отже, виникає новий тип держави - регіоналізована держава. Це поняття виникло зовсім нещодавно і викликало чимало дискусій, порушивши бінарну класифікацію, яка розрізняла федеративний та унітарний державний устрій. Регіоналізована держава є однією з двох можливих форм складного державного устрою, другою формою якого є, звичайно, федеративна держава [3, с. 20].

Для України все актуальнішими стають питання стосовно того, до якого ступеня потрібно деконцентрувати й децентралізувати владу і управління, щоб зберегти, з одного боку, територіально-адміністративну цілісність держави, а з іншого – створити ефективний муніципальний (місцевий) і регіональний рівні управління? До якої форми (типу) устрою може привести територіальне реформування – унітарного, регіоналізованого чи федеративного? Чи Україна має намагатися залишатись унітарною в результаті реформування, чи набувати інших форм (типів) устрою – регіоналізованої чи федеративної?

Ці та ряд інших питань випливають з положень кількох концепцій адміністративної реформи, цілого ряду інших політико-правових документів, що складають сьогодні досить вагоме підґрунтя для реформування. Відповіді на них доцільно шукати не лише внутрі країни, але й у відповідних доробках європейських держав, позаяк внаслідок історичних обставин вони значно раніше почали розв’язувати подібні проблеми. Зрозуміло, що при цьому не варто ідеалізувати європейський досвід, сприймати “за чисту монету” поради й рекомендації європейських експертів хоча б з тієї причини, що Європейський Союз загалом, і його держави-члени зокрема, перебувають у перманентному стані розвитку буквально у всіх сферах суспільного життя. Одне з пріоритетних місць в еволюційних процесах займає сфера управління на муніципальному та регіональному рівнях, а це означає, що європейські країни в процесі реформування експериментують не лише у себе і навіть не стільки в себе, як швидше поза межами власних територій.

Як видно з наявних сьогодні форм (типів) устрою держави, унітарний зберігають Греція, Ірландія, Люксембург і Португалія, які стали членами Європейського Союзу у другій половині ХХ століття. Спільним між цими країнами є те, що вони займають в Європі відносно невеликі території (Ірландія, Люксембург) або всього декілька десятиліть тому звільнилися від авторитарних режимів (Греція, Португалія). Тому, якщо в основі збереження унітаризму Ірландією й Люксембургом можна вбачати насамперед наявність малих територій (Люксембург) і гомогенність населення (Ірландії), то грецький і португальський унітаризм, крім гомогенного фактору, продовжує зберігатися історично, а також можливо через нетривалість деконцентрації і децентралізації поставторитарної влади.

Дещо подібною до ситуації в Греції і Португалії видається нинішня ситуація і в Україні. Тому прояви характерних особливостей класичного унітаризму зі всіма його недоліками й позитивами в процесі реформувань згідно з європейськими доробками нам доцільно більш детальніше досліджувати також і у цих європейських країнах.

До федеративних європейських держав належать Австрія, Бельгія і Німеччина. Основи федералізму у цих державах різні: якщо федеральна система Німеччини була запроваджена в цій країні США після Другої світової війни з метою запобігання відновленню войовничої централізованої держави, то федералізм в Австрії є традиційним; для нього характерні сильні політично, але досить таки слабкі конституційно органи влади земель.

Цікавим феноменом можна вважати бельгійський федералізм, який фактично є наслідком інституційної реформи з 1970 року. За декілька десятків років країну з традиційною унітарною формою державного правління було поступово перетворено на складну, і навіть проблемну федеральну структуру. Проте, за всієї її привабливості як результату деконцентрації і децентралізації, Бельгія першою з держав-членів ЄС заявляє про своє конфедеративне майбутнє. Очевидно, що цей приклад має бути серйозною пересторогою для України при здійсненні відповідних реформ. Адміністративно-територіальне реформування “по-бельгійски” є прикладом того, як ігнорування факторів ризику, одним з яких був мовний фактор компактно-проживаючих голландців (60 %), французів (39 %) і німців (1%), фактично призвело до розпаду держави. Доречно зауважити, що саме механічне застосування положень так званої європейської мовної хартії і спричинило такі важкі наслідки для унітарної Бельгії. Можливо однією з не багатьох (якщо навіть не єдиною), аналогій між Бельгією й Україною є факт унітарної форми устрою останньої, з якою потрібно обходитися дуже обережно й виважено.

Важливо також наголосити, що Україна була і залишається цілісною, загалом однорідною державою, яка не мала і не має у своєму складі самостійних державних утворень. Навіть наявність у її складі такого утворення, як Республіка Крим, ні історично, ні практично не свідчить про якісь федералістські тенденції, а всього - навсього є результатом національної політичної «убогості» та примітивності й кон’юнктурності вітчизняного конституціоналізму 90-х років. З іншого боку, Кримську автономію варто стримати як максимальну автономію, здобуту «швидким шляхом» (приклад Іспанії). Тому цей факт національної новітньої історії аж ніяк не можна сприймати як якісь тенденції регіоналізації України.

По-друге, відсутність в українського народу повноцінної національної держави (на відміну від абсолютної більшості різних народів світу, які побудували й будують свої держави передусім на національній основі, а вже потім – на основі принципів інтернаціоналізму, недискримінації тощо) зумовлює неприйнятність і навіть згубність для України федерального устрою.

По-третє, запропонований побіжний огляд сучасних форм державного устрою, або як ще їх називають «моделі унітарної децентралізації та федерального централізму» [4, с.201], виявляє проблему бюрократичного централізму як явища, притаманного державі з будь-якою формою державного устрою. Тому в сучасних високоіндустріалізованих країнах та чи інша форма державного устрою на практиці виявляється досить умовною, хоча формально, тобто у конституційно-правовому аспекті, ці форми мають певну чіткість.

По-четверте, ефективною буде така форма (тип, модель) державного устрою України, яка даватиме позитивні результати, передусім, українському народові. В основу такої моделі, безумовно, мають бути закладені історичні, етнопсихологічні, соціально-економічні, політико-правові та ціла низка інших традицій і особливостей, що віками супроводжують українську державність.

Регіоналізована форма (тип) державного устрою притаманна окремим державам-членам ЄС, оскільки виникла недавно, у кінці минулого століття. Умовно-схематично ця форма територіального устрою зайняла місце між унітаризмом і федералізмом. Деякі держави лише почали свій шлях в напрямі до федералізму, інші – уже наблизилися до нього впритул. У першому випадку йдеться про децентралізовані унітарні Данію, Нідерланди, Фінляндію, Францію і Швецію, в іншому – про регіоналізовані унітарні Іспанію, Італію, Великобританію.

До сучасної моделі децентралізованого унітаризму Данія і Нідерланди йшли понад півтора століття. Особливих проявів “відцентрових” тенденцій в унітарних структурах цих країн не спостерігалося, оскільки їм притаманні історичні самоврядні традиції, засади яких сягають середньовіччя. В 1840-х роках тут був започаткований регіональний рівень управління, який стали запроваджувати в період до наших днів інші європейські країни. На сьогодні головна відмінність між унітаризмом цих двох країн полягає в тому, що Данія характеризується як унітарна держава з надзвичайно децентралізованою адміністративною структурою. Нідерланди зберігають традиційну поміркованість в реформуваннях, що забезпечує їм менший ступінь регіоналізації.

Децентралізований унітаризм Фінляндії і Швеції в теперішньому вигляді є прикладом того, чого можна досягти за декілька десятків років реформування на засадах європейського врядування. Сьогодні експерти неоднозначно оцінюють результати адміністративно-територіальних реформ в цих скандинавських країнах, зокрема у Швеції, тим більше, що перетворення ще тривають. Однак, уже можна стверджувати напевно, що намагання поєднати національні системи державного управління, традиційно базовані на англосаксонській системі права, зі стандартами сучасного європейського врядування, в основі якого є засадничі положення континентального, тобто римського права, породжують досить складні, хаотичні і навіть еклектичні управлінські системи. Проте, оскільки основним мірилом ефективності систем державного управління є передусім якість наданих послуг, то рівень надання послуг громадянам у Фінляндії й Швеції є одним з найвищих в Європейському Союзі.

До групи децентралізованих унітарних держав-членів ЄС належить також і Франція, яка завжди мала репутацію централізованої унітарної держави. „Відцентрові” процеси були підтримані у цій країні в 1960-х роках, а з 1980-х прийнято цілий ряд законів, спрямованих на законодавче закріплення деконцентрації і децентралізації. Саме такий підхід, тобто правовий, дав змогу виважено й помірковано впливати через відповідні законодавчі акти на об’єктивні процеси регіоналізації у Франції, що особливо активізувалися в Європі в другій половині минулого століття. Сьогодні французький досвід муніципального (місцевого) і регіонального управління, як і державного управління в цілому, є для багатьох країн світу своєрідним еталоном. Можливо найбільш прийнятним він може бути і для України в питаннях перспективних напрямів муніципального (місцевого) і регіонального розвитку.

Друга група регіоналізованих держав, яка за назвою співпадає з новим типом держави, тобто регіоналізованим, включає Великобританію, Іспанію й Італію. Не дивлячись на те, що ці держави включені західноєвропейськими вченими до однієї групи, їх “унітарно-регіоналізовані властивості” є досить різними. Однією з типових ознак є те, що вони максимально наближені до федеральної моделі, хоча й у різних ступенях.

Узагальнюючи вищевикладене, можна зробити такі висновки:

  • багатьох країнах світу сьогодні спостерігається ситуація, у якій нові способи організації регіонального й місцевого рівнів управління запроваджуються з метою вдосконалення ефективності й демократії, незважаючи на те що обстоюються і старі шляхи та підходи; тому регіональний і місцевий рівні управління стають усе складнішими;

  • у деяких державах розвиток унітарної форми устрою відбувається у “федеральному” напрямі, тоді як федеральні держави ще більше охоплюються (переймаються) федеральним характером управління. Однак такий новий тип “федералізму” західні вчені називають досить дивним, через те, що в одній і тій самій унітарній країні і ступінь автономії, зумовлений різними географічними особливостями, і спосіб, у який нові уряди регіонального рівня організовані, можуть відрізнятися досить суттєво [5, с. 18];

  • виникнення в останні десятиріччя на Європейському континенті нової форми державного устрою (крім традиційних унітарних і федеративних) - регіоналізованої, яка, у свою чергу, поділяється на унітарну децентралізовану та унітарну регіоналізовану, пояснюється передусім застосуванням принципів деконцентрації, децентралізації, регіоналізації та субсидіарності, які займають ключові місця в сучасному європейському врядуванні;

  • перспективні напрями розвитку державного устрою в Україні мають ґрунтуватися на європейських доробках, з числа яких прийнятними можуть бути передусім вищезазначені принципи європейського врядування, а вже потім – узагальнені чи конкретні моделі управління;

  • формою (типом) державного устрою має залишатися в Україні унітаризм, хоча в контексті триваючих в Європі регіоналізаційних процесів як більш демократичних він має поступово набирати децентралізованої форми за прикладом Данії, Нідерландів, Фінляндії, Франції, Швеції та ін.


^ Використані джерела інформації:

  1. Вюртенбергер Т. Історія та легітимація децентралізованої держави: В зб.: Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав-членів Європейського Союзу // Спеціальне доповнене видання Українсько-європейського журналу з міжнародного та порівняльного права. - К.: Вид-во ТОВ “Українська консалтингова група”, 2005. - 128 с.

  2. Європейський Союз: консолідовані договори. /Переклад Ю.Петруся. - Наук. ред.: В.Муравйов. - К.: Вид-во “Port-Royal”, 1999. - 206 с.

  3. Брюке Ф. Форми регіоналізації в Європі: У зб.: Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав-членів Європейського Союзу // Спеціальне доповнене видання Українсько-європейського журналу з міжнародного та порівняльного права. – К.: Вид-во ТОВ “Українська консалтингова група”, 2005. - 128 с.

  4. Грицяк І.А. Унітарна децентралізація чи федеральний централізм? // Драгоманівський збірник. «Вільна спілка» та сучасний український конституціоналізм /За ред. Т.Г.Андрусяка. - Львів: Світ, 1996. - 256 с.

  5. Torbjorn Larsson. The Internal Enlargement of the European Union and and the Surplus of the Intermediate Level of Government. EIPASCOPE ‑ 2000/02.


Рецензент


УДК 330.341.1:330.837

Дацій О.І.,

д.е.н., проф.

Академії муніципального управління
^ ЗМІСТ РЕГУЛЯТОРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВИ В СФЕРІ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ
Виокремлено рівні суб’єктів регуляторної діяльності, з точки зору участі у формуванні та реалізації інноваційної стратегії. Оцінено сучасні українські реалії щодо тенденції здійснення інноваційного процесу в державі.

Выделены уровни субъектов регуляторной деятельности, с точки зрения участия в формировании и реализации инновационной стратегии. Оценены современные украинские реалии относительно тенденции осуществления инновационного процесса в государстве.

The levels of subjects of regulator activity are selected, from the point of view participation in forming and realization of innovative strategy. Modern Ukrainian realities are appraised in relation to the tendency of realization of innovative process in the state.
^ Постановка проблеми. Успішність інноваційного розвитку будь-якої країни залежить від складної взаємодії багатьох чинників, що формують інноваційний потенціал економіки на всіх рівнях, а саме, стан зовнішнього середовища; розвиток науки та ступінь використання знань, рівень освіти населення, інноваційна активність суб’єктів, специфіка інноваційного процесу. У перші роки існування нашої незалежної держави її регулятивна політика базувалася на тому, що “соціальні проблеми можна вирішувати шляхом використання великої кількості регулятивних інструментів із застосуванням бюрократичних і жорстких адміністративних процедур щодо реєстрації підприємств, сертифікації та ліцензування видів їх діяльності” [7, с. 219]. Проте, в результаті неефективності заходів, спрямованих на приведення системи державного управління відповідно до вимог такої моделі економічного зростання, формування інноваційних засад розвитку стикається з великою кількістю інституціональних проблем регуляторної діяльності держави у даній сфері.

Відповідно до визначення Закону, регуляторна політика спрямована на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі аспекти щодо формування інституцій інноваційного розвитку в Україні досліджені сучасними вітчизняними економістами. Цим науковим проблемам присвячені праці З. Адаманової, О. Александрової, О. Алимова, О.Амоші, Ю. Бажала, В. Базилевича, З. Варналія, А.Гальчинськогo, В. Гейця, А. Гриценка, П. Єщенка, Я. Жаліла, Б. Кваснюкa, В. Ковальчука, П. Мазурка, Б. Маліцького, В. Мандибури, А. Маслова, A. Мельника, В. Новицького.

^ Постановка завдання: виокремити рівні суб’єктів регуляторної діяльності, з точки зору участі у формуванні та реалізації інноваційної стратегії; оцінити сучасні українські реалії щодо тенденції здійснення інноваційного процесу в державі.

^ Виклад основного матеріалу. В своїй основі регуляторна політика є процедурною політикою, вимагаючи від будь-яких розробників нормативно-правових актів, дотримуватись визначеного порядку розробки, розгляду та затвердження актів, дія яких спрямована на вдосконалення ділового середовища здійснення інноваційної діяльності в Україні.

На нашу думку, слід визнати, що регуляторна політика є ефективним інструментом адміністративної реформи, застосування якого має призвести до того, що державна влада стане служити пересічному громадянину, і людина, а не механістична держава, стане фокусом уваги суспільства. Основною метою заходів регуляторної політики держави в інноваційній сфері стало сприяння ринковій конкуренції та інноваційному підприємництву з посиленням здатності держави захищати права власника та пом’якшенням соціально-економічних негараздів.

Адміністративні процедури з підготовки та впровадження регуляторних актів є обов’язковими для всіх регуляторних органів. Суб’єкти господарювання, представники бізнес-середовища та незалежні експерти – безпосередні учасники регуляторного процесу, оскільки, згідно українського законодавства, вони мають право вносити пропозиції про необхідність підготовки регуляторних актів, а також щодо їх перегляду, подавати зауваження і пропозиції щодо оприлюднення проектів регуляторних актів, відстеження їх результативності, подання відповідних зауважень та пропозицій. Динамічність економічних процесів викликає потребу у здійсненні органами влади оперативних дій з тактичного і короткострокового стратегічного регулювання. У зв’язку з цим існує тенденція концентрації влади в руках компактного авторитетного і компетентного суб’єкта. З точки зору участі у формуванні та реалізації інноваційної стратегії, на нашу думку, доцільно виокремити чотири рівні суб’єктів регуляторної діяльності.

^ Перший рівень уособлює найвища гілка державної влади, що охоплює органи законодавчої та виконавчої влади України. Основною їх функцією є координування питань забезпечення інноваційного розвитку, виходячи з державних інтересів, цілей, завдань, основних принципів і напрямків регуляторної діяльності, а також визначення державного механізму її реалізації і нормативно-законодавче забезпечення.

Середній ешелон державної влади формує другий рівень, до якого належать Міністерство економіки та Європейської інтеграції, Міністерство фінансів України,

Міністерство промислової політики України, Національна Академія наук України й інші наукові організації та органи державної влади. Їх основне завдання визначимо як формування інноваційних проектів за пріоритетними напрямами у межах державних програм, фінансового кредитування, пов’язування інноваційної політики з процесами приватизації, акціонування.

^ Третій рівень характеризує регіональні органи влади, які розробляють інноваційну політику у межах регіональних науково-технічних програм. Промислові та наукові підприємства, утворюючи четвертий рівень державної влади, розробляють власні заходи здійснення інноваційної стратегії та її регуляторне забезпечення на основі державної та регіональної інноваційної політики.

Таким чином, суб’єкти державної регуляторної діяльності мають складну структуру і представлені законодавчими і виконавчими (галузево-функціональними, узгоджувальними, регіональними) інститутами. Досвід багатьох країн показав надзвичайну важливість єдності гілок влади та інноваційних інституцій, їх взаємозв’язку та наступності політики з метою забезпечення ефективного розвитку інноваційної сфери.

Теорія управління доводить, що необхідною передумовою високої ефективності процесів регулювання є оцінка реального стану для визначення корегуючих заходів. Результати моніторингу дотримання центральними органами виконавчої влади та обласними державними адміністраціями вимог регуляторної політики, що проводився Інститутом Конкурентного Суспільства на протязі 2004-2005 років, дозволили однозначно стверджувати, що вимоги Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” у поточній діяльності органів державної влади не дотримувались, загальний стан реалізації регуляторної політики оцінюється як незадовільний, а виконання норм державної регуляторної політики у 2005-2006 роках зведено до імітації вимог Закону та спотворення визначених ним процедур. Подібної думки дотримуються і експерти аналітичного центру “Академія”, за результатами моніторингу якого 45 % урядових постанов та розпоряджень [5], які вважаються регуляторними актами, були прийняті в закритому режимі, тобто з порушенням принципів державної регуляторної політики, та можуть бути скасовані.

Однією з важливих причин подібних порушень є недостатність фінансового забезпечення витрат регуляторного органу та персоналу на оприлюднення кожного проекту та аналізу його впливу. Це стало мотивом, який не дає змоги здійснювати передбачені законом процедури оприлюднення документів у процесі підготовки регуляторних актів, що ставлять під загрозу реалізацію принципів державної регуляторної політики.

Відповідно до звіту “Про глобальну конкурентоспроможність 2006-2007”, оприлюдненого Всесвітнім Економічним Форумом 26 вересня 2006 року, Україна за звітний період втратила власні позиції з 68-го до 78-го місця зі 125 ранжованих країн [2] за індексом конкурентоспроможності і посідає 139 місце серед 178 країн щодо простоти ведення бізнесу [3].

Серед основних причин, які зумовлюють низьку конкурентоспроможність країни експерти виокремили проблеми макрорівня та державного регулювання економіки. Гостра політична ситуація в Україні значно вплинула на діловий клімат держави.

Закон створив передумови для спрощення загальнодоступності регулятивних документів. Проте, незважаючи на певний прогрес у цій сфері лишається велика кількість невирішених проблем.

Від місцевих органів влади залежить ефективність розробки і затвердження регулювань, що створюють сприятливі умови для здійснення інноваційної діяльності. Як свідчить практика, складність та довготривалість отримання дозволів від державних органів, органів місцевого самоврядування і комунальних підприємств – це важливий гальмуючий бар’єр процесу відтворення інновацій, оскільки за даними Державного комітету з питань регуляторної політики і підприємництва, в Україні існує понад 1200 різних дозволів. 62 % опитаних підприємців відзначають інертність, некерованість, непередбачуваність і непослідовність суб’єктів влади при наданні дозволів на реалізацію інноваційного бізнесу. Найчастіше підприємства зверталися до органів пожежного нагляду, санітарно-епідеміологічної служби та охорони праці.

Неможливо досягти позитивного результату перетворень, якщо не враховувати перешкоди, пов’язаних з ліцензуванням та сертифікацією продукції. Найпроблемнішими аспектами в даному процесі визнано велику кількість необхідних документів, що у багатьох випадках містять інформацію, надану підприємством раніше до цього або інших державних органів (копії засновницьких документів, свідоцтва про державну реєстрацію та ін.), тривалі терміни розгляду заявки на видачу ліцензії, часті зміни процедури і незрозумілість висунутих вимог. Дві третини підприємств, що оплачували послуги при підготовці документів для отримання ліцензії чи сертифікату, скаржилися на їх високу вартість.

Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, спрямований на поліпшення умов ведення бізнесу у 2006 р., визначив просту і логічну, на перший погляд, модель реєстрації підприємств. Проте практика фактичної реалізації принципу “єдиних вікон” в регіонах держави показала власну неефективність в результаті обмеженості технічних можливостей органів реєстрації. На цей факт вказали близько 19 % підприємств, що проходили процедури реєстрації, або перереєстрації.

Отже, серед основних проблем даного регуляторного бар’єру визначимо обмеженість часу їх роботи; великі черги громадян, які хочуть отримати реєстраційні послуги; безсистемність і хаотичність надання адміністративних послуг в “єдиному вікні”; низький рівень професійно-технічної підготовки державних реєстраторів; відсутність належного обладнання й технічної системи обміну інформаційними даними між державними реєстраторами та адміністративними органами, що беруть участь в процедурі реєстрації суб’єктів підприємництва.

Покращання бізнес-середовища в країні вимагали активних зусиль Президента України та Уряду. Основні результати моніторингу, проведеного Інститутом Конкурентного Суспільства за підтримки Міжнародного центру приватного підприємництва (CIPE) доводять, що етап імітації дотримання вимог регуляторної політики в основному закінчується. Стан виконання вимог Закону за формальними ознаками відповідно до незалежної оцінки сягає 70 – 75 %. Основними ознаками неналежного виконання Закону у 2006 р. є дотримання органами державної влади більшості норм Закону (проте не всіх!) за формою, але не за суттю.

Найбільшою проблемою ефективності Закону є небажання владних органів поступатися регуляторними повноваженнями й відомчими інтересами та делегувати регуляторну владу у сфері інновацій її безпосереднім учасникам, тому дотепер цей закон у нашій країні абсолютно не працює. Хоча відзначимо, існує тенденція до покращання загального процесу виконання органами державної влади вимог регуляторної політики, що позитивно впливає на управління засадами інноваційного підприємництва. У найближчому майбутньому належне та повне виконання вимог Закону про регуляторну політику органами державної влади (якого ще нема, але яке може стати реальністю за декілька років) повинне активізувати процеси подолання регуляторних перешкод і з боку держави, і з боку субектів, що здійснюють інновації.

На думку експертів ВЕФ, високий рівень інноваційного потенціалу України визначають рівень фундаментальних та прикладних досліджень, показники освіченості в державі, рівень активності вітчизняних суб’єктів господарювання. Проте, інституціональними проблемами розвитку сфери інновацій визнано неефективну промислову політику держави, відсутність дієвих важелів стимулювання інноваційної діяльності, високий рівень корупції та тінізації економічних відносин, неефективний менеджмент і використання інноваційного потенціалу, відсутність розвиненого конкурентного середовища, наслідки глибокої економічної кризи 90-х років та незацікавленість вітчизняного бізнесу в інноваційному розвитку.

Незважаючи на різноманітні стратегії, президентські програми, урядові наміри, плани, інноваційна діяльність України знаходиться у стані стагнації. Інституціональні перешкоди характерні для всіх рівнів суб’єктів інноваційного процесу.

Вважаємо, що основними причинами негативних оцінок на різних рівнях господарської діяльності стала неоднорідність сфер діяльності національної економіки, тобто методика оцінювання враховувала галузі, в яких інновації фактично не продукуються, наприклад, торгівля, житлово-господарський комплекс, сільське господарство тощо.

Оцінюючи сучасні українські реалії, визначено, що негативною тенденцією здійснення інноваційного процесу є низька вартість висококваліфікованої робочої сили. За цією обставиною відбувається міграція за кордон талановитої освіченої молоді. Серед важливих особливостей виокремимо також відсутність взаємозв’язку між вітчизняною наукою і виробництвом (44,5 %), відсутність конкурентних стимулів у підприємств, монополізм (34,3 %), зосередження інновацій переважно на великих підприємствах (30,7 %), що свідчить про занепад розвитку малого венчурного бізнесу, націленість вітчизняних підприємств на придбання іноземної техніки, технології (28,5 %) та інші чинники.

За таких умов інновації набувають тіньвого характеру. Необхідною передумовою вироблення ефективної регуляторної політики є врахування можливих реакцій на неї та інтересів усіх основних суб’єктів. Дієва державна влада спроможна скоригувати інтереси певних груп і нав’язати їм власну політику. Поширення “тіньової” економіки створює сприятливі умови для використання органами державної влади легальних процедур з метою задоволення певних вузько корпоративних інтересів. Світовий досвід показує, що корупція – “явище, властиве будь-якій державі, відповідно до якого неможливо навіть найуніверсальнішими законами абсолютно убезпечити від неї суспільство” [4].

Корупція в Україні – це спосіб існування саме влади, тобто тих, від кого здебільшого і залежить моральне здоров’я суспільства загалом. Зневага до будь-яких законів, відсутність відвертості у спілкуванні з підприємницькими колами призвели до повної зневіри суспільства та до проникнення й укорінення корупції в інноваційно орієнтовані сфери життя країни.

Слідуючи дефініції, визначеної Законом України “Про боротьбу з корупцією”, корупція – це “діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг” [1, с. 209]. Вважаємо, що дане поняття відображає розуміння корупції у вузькому смислі і може бути застосоване тільки у контексті даного Закону, тому існують різні тлумачення даного явища.

На нашу думку, кожна країна має власний “прийнятний” рівень корупції, за якого остання відіграє своєрідну регуляторну роль, компенсуючи недоліки офіційної регуляторної системи. Розвиток корупції досягає неприпустимого рівня, коли суб’єкт змушений вдатися до корупційних дій не з метою здійснення порушення закону, а виконання щодо нього вимог чинного законодавства та службових обов’язків державних службовців.

Неефективність регуляторної діяльності викликана насамперед суперечливістю законодавчої бази регулювання інноваційній сфери, відсутністю повноцінного ринкового середовища, слабкістю судової влади, незбалансованістю регуляторної політики, відсутністю належного контролю за виконанням видаткової частини бюджету, недосконалістю управління державною власністю та ін. Стратегічне завдання в даному випадку полягає у тому, щоб істотно знизити рівень тінізації економіки шляхом створення сприятливого клімату для розвитку інноваційного підприємництва, розмежування влади, власності і фінансів, забезпечення надійної політичної стабілізації [6, с. 233]. Кожна економіка прагне до зниження рівня корупції, оскільки у іншому випадку стають неможливими прогрес розвитку держави та реалізація принципу верховенства права.

Висновки. Серед головних інституційних перешкод, що гальмують розвиток інноваційного бізнесу в Україні, є адміністративно-командні принципи, які залишаються домінуючими в системі державного регулювання. Цей факт призводить до незацікавленості більшості службовців та підприємців у досягненні позитивних результатів. Особливою загрозою для здійснення конструктивної регуляторної політики стали консерватизм і примітивний прагматизм, властиві бюрократичному типу мислення. Бюрократія слугує фактором гальмування не тільки прогресу науки, але і перешкоджає формуванню сприятливої для інноваційного розвитку нормативно-правової бази та соціального середовища, підриває культуру наукової дискусії.
Використані джерела інформації:

  1. Закон України “Про боротьбу з корупцією” вiд 05.10.1995 № 356/95-ВР // Закони України: [у 21 т.]. Т.9. – К.: Інститут законодавства, 1996. – С. 209-215.

  2. Загоруйко Ю. Украина конкурентоспособная / Загоруйко Ю. // Зеркало недели. – № 38 (617) 7 – 13 октября 2006. – www.zn.ua/1000/1030/54723

  3. Звіт Світового Банку: Ведення бізнесу 2008. – http://www.un.org.ua/ua/news/2007-10-11/

  4. Кругова корупція або Як вона бореться сама з собою. – http://kyiv.osp-ua.info/index.php?newsid=2243

  5. Рейтинг регуляторних бар’єрів на шляху розвитку підприємництва в Україні (15 вересня 2006 р.). – http://academia.org.ua/index.php?p_id=22&page=2&id=674

  6. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) “Шляхом Європейської інтеграції” / Авт. кол.: А.С. Гальчинський, В.М. Геєць та ін.; Нац. Ін.-т стратег. дослідж., Ін-т екон. прогнозування НАН України, М-во економіки та з питань європ. інтегр. України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.

  7. Якубовський М.М. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / М.М.Якубовський (ред.). – К.: НДЕІ Мін-ва економіки України, 2005. – 410 с.


Рецензент: Корецький М.Х., д.держ.упр., професор

УДК332:378 Іванова Т. В.,

к.е.н., професор, проректор

з науково-педагогічної роботи

Академії муніципального управління
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   44

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи