Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
Сторінка9/44
Дата30.10.2014
Розмір9.2 Mb.
ТипПротокол
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   44

^ ПУБЛІЧНА САМОВРЯДНА ВЛАДА: ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД

Проаналізовано сутність публічної самоврядної влади на основі використання інституціонального підходу. Сформовано класифікацію інститутів за критеріями. Розглянуто етапи інституціоналізації як процесу, акцентовано на позитивних та негативних аспектах. Визначено інноваційні напрями наукових досліджень щодо розвитку публічної самоврядної влади.

Проанализирована сущность публичной самоуправленческой власти с использованием институционального подхода. Сформирована классификация институтов за критериями. Рассмотрены этапы институционализации процесса, акцентировано на позитивних и негативних аспектах. Определены инновационные направления научных исследований развития публичной самоуправленческой власти.

Essence of public self-governing power is analysed on the basis of the use of institucional'nogo approach. Classification of institutes is formed on criteria. The stages of institucionalizacii are considered as to the process, it is accented on positive and negative aspects. Certainly innovative directions of scientific researches in relation to development of public self-governing power.
^ Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими завданнями.

Своєчасність дослідження теоретичних і практичних проблем конституційно-правового статусу суб’єктів публічної самоврядної влади зумовлена певною мірою трактуванням місцевого самоврядування як комплексного правового інституту, підґрунтям норм якого мають бути науково обґрунтовані теоретико-методологічні засади. Одним із чинників, що стримує розвиток місцевої демократії, є недостатня розробленість інституціонального підходу стосовно тлумачення публічної самоврядної влади як фундаментального інституту, що на сьогодні ще не отримало у науковій літературі та законодавчій практиці відповідного закріплення. Звідси очевидно, що наукове забезпечення інституціоналізації публічної самоврядної влади є сформованою й актуальною проблемою дослідження, що потребує детальнішого опрацювання та вирішення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Системний аналіз наукових праць з окресленої проблематики у вітчизняній та зарубіжній літературі, що становила теоретико-методологічну основу дослідження інституціоналізації публічної самоврядної влади в Україні засвідчив, що тема вивчення організації місцевої влади ґрунтувалась здебільшого на діяльнісному підході та не виокремлювалась із переліку проблем державного права і будівництва; дослідження з позицій інституціонального підходу припадають на кін. 90-х рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.; комплексні дослідження інституціоналізації публічної самоврядної влади у науковій теорії місцевого самоврядування практично відсутні, що пояснює реальний стан наукового розроблення сформульованої проблеми та дає підстави стверджувати про його недостатній рівень, а відтак потребує ґрунтовного розгляду.

Загальнотеоретичним підґрунтям для вирішення означеної проблеми стали праці представників-інституціоналістів різних наукових шкіл економічного, юридичного та соціологічного спрямувань: Т. Веблена, У. Гамільтона, Е. Дюркгейма, В. Мітчела, Д. Норта, М. Оріу, Г. Спенсера, Я. Щепаньського, а також учених, які започаткували та розвинули окремі інститути публічної самоврядної влади.

Безперечно, належної уваги заслуговують ґрунтовні монографічні розвідки у сфері означеної проблематики, в яких здебільшого відображено результати проведених дисертаційних досліджень вітчизняних науковців, громадсько-політичних діячів – основоположників національної наукової теорії місцевого самоврядування. Віддаючи належне авторам наукових доробків, результати яких сприяли процесу інститутогенезу у сфері місцевого самоврядування, констатуємо, що за винятком окремих наукових розвідок у сфері означеної проблематики, комплексні дослідження інституціоналізації публічної самоврядної влади у науковій теорії місцевого самоврядування практично відсутні.

Відтак метою публікації є визначення інноваційних напрямів розвитку публічної самоврядної влади на основі розкриття її сутності за використання інституціонального підходу.

^ Виклад основного матеріалу досліджень. Розкриваючи сутність поняття “інституціоналізація”, зазначимо, що споріднені (за походженням) до нього та лексикалізовані (набуті самостійних лексичних значень) поняття з різних наукових сфер: інституціональної теорії (економіка) та інституціональної теорії права, інституту (право) та інституція (право, управління), зберігаючи властивий їм початковий зміст та поєднуючись водночас у часовому вимірі, сприяють розвиткові інституціоналізму в місцевому самоврядуванні, акцентуючи на необхідності його застосування органами самоврядної влади з метою створення нових та розвитку існуючих інститутів самоврядування. Оскільки використання інституціонального підходу є новим у сфері державного управління та місцевого самоврядування, то відповідно теоретико-методологічні основи, понятійно-категорійний апарат – малодосліджений. Серед багатьох причин такого стану наукової розробки цієї проблеми, зокрема в українській економіці, за твердженням Ю. М. Попової [9, c. 107] є “відсутність розуміння сутності інституціональних категорій і механізмів та недосконалість деяких нормативно-правових аспектів роботи органів місцевого самоврядування, спрямованих на розвиток територій”.

Трактуючи інституціоналізм як одну з буржуазних теорій політекономії [11, c. 822] (1966 р.), зрозуміло, що застосування та відповідного поширення за часів СРСР вона не набула. Відповідно до цього викладу, представники інституціоналізму вважали головним завданням вивчення впливу на економіку різних “інституцій” та “інститутів” (практично, ототожнюючи їх – зам. авт.), які трактують їх як державу, право, приватну власність, податки, сім’ю, релігію, монополії. Виправдовуючи державний монополістичний капіталізм, перекручуючи його смисл, інституціоналізм зображує його як “адміністративний капіталізм”, де вирішальна роль належить державі. Тлумачення інституціоналізму як напряму в економіці політичного розвитку, насамперед у США на початку ХХ ст., започаткованого Т. Вебленом (Th. Veblen) та розвинутого його представниками Дж. Р. Коммонсом (J. R. Commons) та В. Мітчеллом (W. C. Mitchell), які наголошували на дослідженні за допомогою статистично-емпіричного способу мислення, прийнятого у відповідній суспільній групі, а також на виникаючих з цього процесуальних нормах, – знаходимо у польській Малій Енциклопедії [15, c. 306] (1974 р.). Представники інституціоналізму вважали, що поведінка економічної людини формується здебільшого в межах і під впливом соціальних груп і колективів. Побутує твердження (В. А. Туманов), що інституціоналізм немає єдиної основи, а розпадається на три напрямки:

  • психо-біологічний (Т. Веблен та ін.): “ірраціональна психологія” соціальних груп, які борються за виживання;

  • соціальний (Дж. Р.Коммонс): правові відносини трактуються як визначальні соціально-економічні;

  • емпіричний (В. Мітчелл та ін.): обґрунтування можливості розвитку економіки у вигляді безкризисних циклів.

На думку представників інституціоналізму, інститути – рушійні сили розвитку суспільства. Критикуючи вади традиційної економічної школи за відрив від соціальних проблем, теоретики інституціоналізму виступали за соціологізацію економічної науки, на відміну від маржиналістів (чиста економіка).

У багатьох працях Т. Веблен [], розкриваючи сутність “інституцій” та “інститутів”, їх взаємозв’язок, вивчаючи вплив різних чинників зміни інститутів, звертав увагу, що гармонія системи інститутів з кінцевими цілями є важливою умовою економічного розвитку. Одним із важливих його положень – використання історичного підходу, тобто вивчення інститутів у розвитку. Іншими важливими чинниками, що є основою зміни інститутів, він вважав не лише соціально-психологічні, але й розвиток техніки та технології. За його твердженням, зміна інститутів підпорядковується природному відбору.

Інституціональна теорія права як вчення виникло на початку ХХ ст. у Франції на основі соціально-позитивістського правознавства, представниками якого були Л. Дюгі, Л. Гурвич, М. Оріу. Інституціоналізм виник на основі визнання того факту, що суспільні колективи є інтегративними установами, тобто такими, що забезпечують єднання суспільства в націю-державу. Концептуальна основа інституціональної теорії права ґрунтується на ідеї рівноваги, суть якої полягає у тому, що правопорядок подібний до системи фізичної рівноваги сил, а все життя сучасних держав – це нескінченні соціальні рівноваги, поєднані у складну систему, однією з яких є правові системи [14, c. 704].

За результатами проведеного дослідження щодо розпізнання таких понять як “інститут” (від лат. institutum – устрій, організація, установлення, установа) та “інституції” (від лат. institutio – настанова) [6, дод. Д], зокрема в частині використання похідних від них: “інститут держави”, “інститут місцевого самоврядування”, “інститут виборів”, “інституціональні чинники”, “інституціональні засади”, виявлено, що у системі існуючих наукових уявлень склалися два підходи: прихильники першого ототожнюють ці два першопочаткові поняття, прихильники другого підходу, до яких належить і автор, розглядають їх та похідні від них, яким властива певна самостійна сутність. Проблема дефініції інститутів, за твердженням А. А. Ткача [10, с. 19], стала предметом палких дискусій, і повної згоди з цього питання не досягнуто дотепер.

Свій відбиток накладає також іноземна термінологія та фаховість її використання. Підтвердженням чого є переклад хоча б самої назви книги Д. Норта [8] здебільшого як “інститути”, а не як “інституції”, наприклад, виданої російським фондом економічної книги “Начала” [7]. Таких прикрих помилок не позбавлені й українські видання, що певною мірою спричиняє різнотлумачення та застосування цих термінів. Так, у згаданій книзі Д. Норт пропонує розрізняти “інституції” (правила, обмеження) та “організації”, де останні охоплюють політичні органи (політичні партії, Сенат, міську раду, регулятивне агентство), економічні органи (фірми, профспілки, родинні ферми, кооперативи), суспільні органи (церкви, клуби, спортивні асоціації) та освітні органи (школи, університети, центри професійної підготовки). Саме те, як організації виникають і розвиваються, в основному визначається інституційною основою [8, с. 13]. Натомість, як констатує А. А. Ткач [10, с. 20], “в одних випадках Д. Норт розмежовує інститути (правила, норми) й організації (групи людей, які обмінюються один з одним правами власності), а в і інших – розглядає їх як поняття взаємозамінні”. Керуючись другим, переносним, проте, досить уживаним на практиці, значенням поняття “інституції” (установи, заклади), тобто як “організації”, наголошуємо на комплементарності (взаємодоповнюваності) двох важливих аспектів тлумачень поняття “інституції”: правового та організаційного і, водночас, як важливих складових комплексного поняття “інституту”, але аж ніяк не тотожних чи “взаємозамінних”.

У теорії сучасної соціології також відомі різні підходи у частині визначення та аналізу соціальних інститутів, узагальнюючи зміст яких польський соціолог Я. Щепаньський звів до того, що інститут – це:

  • групи осіб, покликані для вирішення справ, важливих для всієї спільноти, для виконання публічних функцій;

  • форма організації комплексу соціальних дій, які виконуються деякими членами групи від імені спільноти;

  • комплекс установ і знарядь діяльності, що дають змогу деяким членам групи виконувати публічні функції, спрямовані на задоволення потреб і регулювання поведінки цілої групи;

  • соціальна роль деяких осіб, особливо важлива для життєдіяльності групи.

Об’єктивуючи сутність означених підходів щодо визначення сутності інститутів, Я. Щепаньський [13, с. 95 – 100] стверджує, що інститут – це комплекс установ, в яких обрані члени груп отримують право на виконання публічних та імперсональних дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки членів групи.

Виходячи з сутності поняття “інституції” (правила, обмеження, норми, настанови), серед науковців переважає думка, що інституціалізація, є радше тільки правовою характеристикою, яка поділяється на конституційну, до якої належать відповідні положення щодо об’єкту регулювання, та законодавчу – в інших законах. Такої точки зору дотримуються польські конституціоналісти А. Потшалек та К. Вуйтович, французький конституціоналіст П. Авріль. Можна проводити і таку класифікацію, проте Конституція є Основним законом. Крім того, правова регламентація обов’язково звертається і до іншого законодавства, наприклад, законів про місцеве самоврядування, політичні партії, а також інших нормативно-правових актів, які трактують ту чи іншу сфери або об’єкт впливу. Такої позиції дотримується автор підручника “Конституційне (державне) право зарубіжних країн” Б. Страшун. На його думку, “інституціоналізація” виявляється у двох взаємозалежних процесах: “конституціоналізації”, тобто врахування у конституції основних принципів статусу об’єкта регулювання, і законодавчої інституціоналізації, у результаті якої правове становище цього суб’єкта визначається законом детальніше.

Послідовно описуючи три виміри інституцій Д. Норт у своїй праці [8, с. 19], увиразнює їх: офіційні правила, неофіційні обмеження та ефективність їхнього дотримання, вказуючи на наявність певних критеріїв класифікації.

На сьогодні загальноприйнятої класифікації інститутів, як стверджує В. Г. Воронкова [14, с. 696], немає, хоча є певні спроби їх систематизувати за відповідними критеріями. Щодо визначення кількості основних інститутів та їх сфер підходи науковців є подібними. Так, Г. Спенсер, наголошуючи на формуванні суспільної організації, що поширюється, та запроваджуючи термін “соціальні інститути”, виокремлював три їх групи: ті, що продовжують рід; розподільчі та регулюючі. Вирізняючи шість типів соціальних інститутів: політичні, церковні, професійні, промислові, церемоніальні та домашні [4, с. 166, 167], Г. Спенсер також популяризував думку щодо наявності системи регулюючих органів (політичні, церковні та обрядові інститути). За його твердженням “соціальна спільність формується внаслідок застосування принципу рівноваги, спираючись на який уможливлюється осягнення соціального консенсусу. Висловлюючи думку про розвиток системи через рівновагу її структурних елементів, Г. Спенсер став засновником структурно-функціонального аналізу суспільства, системного методу” [5, с. 133], що є необхідним для подальшого проведення в межах означеного дослідження публічної самоврядної влади як інституту.

Інший соціолог, Я. Щепаньський, увиразнював п’ять груп інститутів: економічні, політичні, виховні та культурні, соціальні, релігійні. П’ять основних інституальних порядків: економічний, політичний, сімейний, військовий та релігійний, нараховував і Р. Мілс, які хоча й частково інші, проте, призначення як одних, так і других – задовольняти потреби суспільства загалом. Узагальнення та систематизація теоретичних напрацювань уможливили класифікацію інститутів за певними критеріями (табл. 1), перелік яких відкритий для розширення.

Таблиця 1.



Критерії

Вид


Характеристика

1

Рівень формалізації

Формальні (офіційні)

Ті, що охоплюють різні види соціальних норм, що регулюють відмінні сфери суспільних відносин

Неформаль-ні (неофіційні)

Ті, що розширюють, удосконалюють, видозмінюють формальні правила; супільно схвалені норми поведінки, звичаї та традиції, добровільно прийняті стандарти поведінки; ґрунтуються на міжособистісних зв’язках

2

Рівень ієрархії

Глобальні

(вищого порядку)

Ті, що створюють умови для функціонування правил нижчого порядку, важко піддаються змінам, визначають інституціональне середовище

Локальні

(нижчого порядку)

Ті, що забезпечують створення інституційних умов суб’єктів (агентів), гнучкіші, менш затратні, можуть змінюватись у певних межах за незмінних глобальних

3

Роль (місце, ніша), яку відіграють (займають) у певній системі

Базові (комплексні, основні)

Ті, що є основні (інститут власності, інститут місцевого самоврядування, інститут публічної влади тощо)

Комплемен-тарні

Ті, що взаємодоповнюють (інститут комунальної та муніципальної власності)

Допоміжні

Ті, що формуються навколо основних, сприяють їх розвитку (інститути ресурсного забезпечення, зокрема матеріального, інформаційного, кадрового та ін. )

4

Походження

Природні

Ті, що виникають самі собою як реакція на зміни в середовищі

Штучні

Ті, що виникають у результаті цілеспрямованої діяльності людини, вдосконалюються нею

5

Тип діяльності

Виконавчі

Ті, що забезепчують здійснення повноважень та функцій управління

Законодавчі

Ті, що сприяють здійсненню законотворення, нормотворчості

Судові

Ті, що забезпечують здійснення правосуддя

6

Функціональна спрямованість

(спрямованість дій)

Управлінські

Ті, що визначають умови для ефективного управління (інститут управління якістю)

Закріплюючі та відтворюючі

Ті, що закріплюють стійкість інститутів суспільства, стандартизують функціонування інституту (інститут соціального контролю)

Інтегративні

Ті, що посилюють процеси згуртованості, взаємозалежності та взаємовідповідальності (інститут розвитку громадянського суспільства, інститут координації зусиль у певній сфері, інститут розвитку міста, інститут розвитку партнерства територіальної громади та влади)

Контрольні

Ті, що спрямовані на здійснення контролю та сприяють розвитку його форм (інститут громадського контролю, громадська експертиза, інститут муніципального омбудсмана, інститут ресивера як контроль з боку держави)

Регулюючі

Ті, що регулюють взаємовідносини між суб’єктами (наприклад, у сфері контролю за здійсненням делегованих повноважень), виробляючи певні шаблони поведінки, забезпечуючи якісне виконання субєктами своїх повноважень (інститут гарантування, інститут юридичної відповідальності)

Правоохоронні

Ті, що спрямовані на збереження і розвиток (інститут зобов’язань, пов’язаних із заподіянням шкоди)

7

Тип прояву функцій

Прямі (очевидні)

Ті, що очікувані, необхідні, а тому закріплюються як формальні

Латентні (приховані)

Ті, що виражаються у непередбачуваних наслідках функціонування інститутів, шо можуть нести як позитив, так і негатив

8

Функціональна ознака

Політичні, економічні, релігійні, наукові сімейні та ін.

Ті, що регулюють взаємовідносини у відповідній сфері / галузі, визначають межі
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   44

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи