Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка13/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   33

Онищук С. В.,

канд. наук з державного управління

доцент Прикарпатського юридичного інституту Львівського державного університету

внутрішніх справ
^ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДАПТАЦІЇ ЗВІЛЬНЕНИХ ПРАЦІВНИКІВ ОВС ДО ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Наукова стаття розкриває організаційно-правові напрями вдосконалення адаптації звільнених працівників до державної служби. Адаптація звільнених працівників органів внутрішніх справ висвітлюється як найефективніший інструмент оновлення, оптимізації та модернізації системи державного управління.

Научная статья раскрывает организационно-правовые направления совершенствования адаптации уволенных работников к государственной службе. Адаптация уволенных работников органов внутренних дел освещается как эффективный инструмент обновления, оптимизации и модернизации системы государственного управления.

Memoir reveals the organizational and legal ways for displaced workers adapt to public service. Adaptation retired employees of the Interior highlighted as the most effective tool updates, optimization and modernization of public administration.
^ Постановка проблеми в загальному вигляді. Розбудова української державності має супроводжуватися пошуком нових організаційно-правових напрямів вдосконалення адаптації звільнених працівників до державної служби. Остання має оптимально реалізовувати завдання державної влади. Державна служба через систему владних розпоряджень (рішень), що легітимізовані державою як необхідні для її розвитку, повинна здійснювати контроль за їх виконанням, реалізуючи свої професійні здібності в межах компетенції певного органу державного управління. Необхідною умовою кадрового забезпечення є формування якісного складу державних службовців усіх рівнів шляхом адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ.

^ Формування цілей статті ( постановка завдання).У процесі реалізації управлінської діяльності велику увагу доцільно приділити професійно-природним якостям управлінця, відповідно до яких має здійснюватися добір та призначення його на певну посаду, формуватися розподіл повноважень та система, відповідальності за конкретний вид праці, яку він виконує. Відповідно до цього в Україні має бути відпрацьований ефективний стиль добору та розстановки звільнених працівників, виходячи з їх інтелектуального потенціалу. На думку Г.С.Яковлева “успіх соціально-економічних і політичних перетворень залежить насамперед від ефективної роботи органів державної виконавчої влади всіх рівнів. Комплектування їх висококваліфікованими кадрами, здатними забезпечити економічний і соціальний розвиток держави, набуває сьогодні першочергового значення” [11, с. 74].

^ Виклад основного матеріалу дослідження з певним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Адаптація звільнених працівників органів внутрішніх справ до державної служби має базуватися на принципах демократичного добору просування по службі, згідно з професійними, діловими, морально-психологічними, та “інтегральними” якостями, а також “постійного навчання державних службовців, заохочення їх до службової кар’єри, систематичного оновлення кадрів та здійснення контролю за їх діяльністю” [10, с.8].

Аби забезпечити можливість вдосконалювати професійні та психологічні риси доцільно запровадити навчання, підвищення кваліфікації та тренування звільнених працівників органів внутрішніх справ, створити управлінський тренажер, який допоможе ефективно організувати управлінську діяльність, вивчити професійні задатки підлеглих (через співбесіду), отримати певну інформацію, виробити форму контролю, прийняти оптимальне рішення, а також систематично досліджувати, як ідуть справи, щоб виправити певні недоліки у процесі управлінської діяльності.

З метою вдосконалення адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ, досягнення стабільного та ефективного “синхронного” кадрового забезпечення державного управління високопрофесійним персоналом, доцільно сформувати кадровий резерв. Формування останнього передбачає “комплексний процес цілеспрямованого професіонального розвитку управлінського персоналу, здатного (і в змозі) замінити вищі вакантні посади у сфері державної служби” [1, с. 229].

Кадровий резерв державної служби на нашу думку має формуватись із числа звільнених працівників органів внутрішніх справ, які мають досвід організаційної роботи. Кадровий резерв має відповідати потребі органів державної влади в певних фахівцях з певним стилем діяльності. При цьому відзначимо, що структура та чисельність кадрового резерву державної служби безпосередньо залежить від схеми посад, плинності персоналу, умов розвитку органу державного управління чи організації. Залежно від цього на різні посади має встановлюватись коефіцієнт резервування, який може коливатись від 1 до 3 [2, с. 229]. Таким чином, на одну посаду може бути зараховано в резерв від однієї до трьох осіб. Відповідно до цього потрібно створити механізми здійснення прогнозу та планування потреб органів державного управління та їх апарату в кадрах.

Відтак одним із напрямів адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ до державної служби має виступати формування резерву державних службовців відповідно до принципово нового підходу кадрового забезпечення, який проявляється у визначенні цілей, принципах формування, критеріях зарахування до структури резерву, механізмах формування та використання резерву. Це дасть можливість більш докладно розглянути етапи формування кадрового резерву звільнених працівників органів внутрішніх справ, а саме: вивчення та оцінка кандидатів на предмет зарахування до резерву; добір кандидатів до складу резерву; зарахування до складу резерву; організація підготовки резерву; оцінка готовності до резерву [3, с. 117].

Пріоритетним напрямом вдосконалення адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ до державної служби є формування ефективного національного інституту державної служби, здатного прогнозувати та програмувати майбутнє, визначати стратегію розвитку держави. Кожна держава має свою власну ментальну модель державної політики адаптації звільнених працівників до сфери державної служби. Тому в цьому плані основною умовою ефективності адаптації звільнених працівників до державної служби є підвищення рівня культури діяльності управлінського персоналу, його цілісності, здібностей та професійних можливостей, від яких безпосередньо залежить ефективність системи державної служби.

Аналізуючи державну політику щодо звільнених працівників органів внутрішніх справ доцільно звернути особливу увагу на проблему соціальних гарантій та соціального захисту звільнених працівників. Одним із організаційно-правових напрямів вдосконалення адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ є соціальний захист.

Державне управління виражається через чинне законодавство України, а саме через Основний закон нашої країни та згадувані нами в роботі нормативно-правові акти. Це Закон України “Про міліцію”, Закон України “Про оперативно розшукову діяльність”, Закон України “Про державну службу”, Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів”, Закон України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ”, Положення про проходження служби, Положення про порядок комплектування, матеріально-технічного, військового фінансового і соціально-побутового забезпечення спеціальних підрозділів боротьби з організованою злочинністю МВС України та цілу низку відомчих нормативних актів (наказів, настанов, інструкцій), прийнятих на рівні відомчої нормотворчої практики. Дане законодавство потребує детального перегляду та свого ж удосконалення, адже мова іде про тих людей, які і є захисниками вітчизни. Здійснюючи огляд тих же законів, ми бачимо що тут теж виникає парадокс, закон є, але не виконується. Сама ж держава не гарантує виконання свого законодавства. Зважаючи на відсутність єдності і координації в діях державних і суспільних структур Міністерству внутрішніх справ України необхідно розробити власну програму, покликану об’єднати всі зусилля в одному напрямі.

Основною метою такої програми може стати комплексне рішення на державному рівні проблем професійної орієнтації, перепідготовки і працевлаштування співробітників, що звільнилися з органів внутрішніх справ, і членів їх сімей. Дана мета може бути досягнута за допомогою вирішення наступних задач: організації завчасного консультування співробітників органів внутрішніх справ щодо пенсійного забезпечення після виходу на пенсію; надання психологічної підтримки співробітників органів внутрішніх справ, що готуються до виходу на пенсію; створення можливості для отримання співробітниками міліції в рік їх звільнення з органів внутрішніх справ однієї з цивільних спеціальностей, які є популярними в даний час на ринку праці; надання адресної методичної, консультаційної інформаційної, освітньої і правової підтримки малим підприємствам, що створюються громадянами, звільненими з органів внутрішніх справ; вдосконалення системи квотування робочих місць в державних організаціях (підприємствах, установах) для громадян, звільнених з органів внутрішніх справ, що пройшли професійну перепідготовку; забезпечення міжвідомчої координації у сфері перепідготовки, працевлаштування і залучення до підприємницької діяльність звільнених працівників органів внутрішніх справ та членів їх сімей.

Аналіз показує, що найгострішими проблемами процесу соціального захисту і адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ і членів їх сімей на сьогоднішній день є: забезпечення умов для своєчасного отримання житлової площі; своєчасне забезпечення грошовою допомогою; забезпеченість співробітників органів внутрішніх справ і членів їх сімей санаторно-курортним обслуговуванням; професійна перепідготовка і надання допомоги в працевлаштуванні тих, що підлягають звільненню і звільнених з органів внутрішніх справ, розташованих в окремих місцевостях і регіонах та ін.

В нашій державі визріла гостра необхідність створення системи державного сприяння співробітникам ОВС (особливо офіцерам), що вийшли на пенсію в їх соціально-економічної адаптації, об’єднання її в комплекс програмних державних заходів як на державному так і місцевому рівнях.

Виходячи із цього лише ефективна державна політика забезпечить успішне вирішити питання соціальної реабілітації ветеранів органів внутрішніх справ. Саме тому вирішити дану проблему є можливим на нашу думку наступним чином: перш за все доцільно створити клуби (організації) ветеранів органів внутрішніх справ, куди зможуть вступати за бажанням звільнені у відставку чи запас працівники міліції; наступним кроком держави має бути ліквідація інституту комерційної позавідомчої охорони об’єктів усіх форм власності; передати всі договори про фізичну охорону об’єктів з позавідомчої охорони приватним підприємствам, створеним ветеранськими організаціями органів внутрішніх справ; створити при міністерстві внутрішніх справ, і при кожному обласному управлінні внутрішніх справ організацію ветеранського руху, що має можливість збирати і вести бази соціальної реабілітації і необтяжену комерційною діяльністю.

В контексті аналізу організаційно-правових напрямів вдосконалення адаптації звільнених працівників до державної служби доцільно проаналізувати досвід державної політики Російської Федерації щодо колишніх співробітників органів внутрішніх справ та порівняти його із нашим.

В 1995 р. декілька міліцейських охоронних підприємств заснували Асоціацію ветеранів оперативних служб ГУВС Москви — “ПАЛАДІН-А”. Згідно статуту це – некомерційна організація, суть якої полягає в мобілізації сил і засобів охоронного бізнесу на службу ветеранському руху і у свою чергу в опорі на ветеранський рух. Ветеранська організація “ПАЛАДІН-А” організовує та надає матеріальну допомогу сім’ям загиблих при виконання службових обов’язків співробітників оперативних служб. Слід відмітити, що учасники цієї організації всі зобов’язання виконують на добровільній основі. Їх приклад спонукав інших не залишатись осторонь. І тому зараз таких організацій налічується значна кількість [7, с. 66].

В кінці 2001 р. в Пермі також з’явилася подібна суспільна організація “Клуб сищиків”, покликана об’єднати як теперішніх так і колишніх співробітників оперативних та інших апаратів органів внутрішніх справ, ФСБ податкової поліції, міністерства юстиції і прокуратури, а також співробітників охоронних підприємств, детективних агентств, підрозділів служб безпеки, приватних детективів. У перспективах розвитку “Клубу сищиків” передбачено видання своєї періодичної газети, оренда і використання телебачення, створення по аналогії з “Клубом сищиків” підліткового клубу. Клуб займається організацією дозвілля звільнених працівників органів внутрішніх справ, а також адаптацією співробітників оперативних служб при звільненні в запас [8, с. 44].

З січня 2002 року функціонує центр професійної підготовки військовослужбовців громадян, звільнених з військової служби, за програмою Російсько-Британської співпраці при УРГУ. Але йому не надано право навчання офіцерів, після звільнення яких з військової служби пройшло більш 3-х років, а також офіцерів, що не проходили службу в Російській Армії. Це і Внутрішні війська МВД Росії, і федеральна служба залізничних військ, федеральна служба прикордонних військ [9, с. 33].

Розглянувши коротенько досвід наших російських колег, ми бачимо що в Росії діє багато ініціативних ветеранських організацій. Такі громадські організації співробітників правоохоронних органів створюються для сприяння в зміцненні соціально-правової захищеності співробітників правоохоронних органів і членів їх сімей, а також для подання підтримки в поліпшенні етико-психологічних та матеріально-побутових умов їх життя і праці.

В Україні ветеранські рухи теж створюються, нажаль розвиваються багато слабше ніж в Росії, а говорити про самостійні ініціативи з боку самих ветеранів теж оптимізму недодає, адже воно скоріш носить формальний характер. Переважною мірою діяльність ветеранських організацій здійснюється за двома напрямами. Перш за все це – допомога молодшим колегам, яким поради досвідчених правоохоронців не раз і не двічі стануть у пригоді, та підтримка своїх товаришів, яким вік та хвороби не дозволяють вести активне життя.

З обох питань первинні ветеранські організації як апарату Міністерства внутрішніх справ України, так і більшості райвідділів внутрішніх справ, працюють доволі плідно. Спілкування фахівців-пенсіонерів зі співробітниками, які прийшли їм на зміну, в більшості підрозділів та служб набуло систематичного характеру.

Слід відзначити, що наше законодавство приділяє значну увагу саме цій категорії населення з метою постійного державного захисту ветеранів органів внутрішніх справ, але реальність далеко не така яка виражена у Законі України “Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист”. Через постійну відсутність коштів, багато норм закону не виконується. Таким чином, лише тісна взаємодія державних органів дасть кожному звільненому співробітникові міліції можливість максимально використовувати пропоновану підтримку, знайти відповідь на більшість питань по працевлаштуванню, професійній перепідготовці, правовій і матеріально-фінансовій підтримці.

^ Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямі. Проаналізувавши окремі напрями державної політики щодо ветеранів органів внутрішніх справ, нам вдалося з’ясувати, що чинне законодавство України – далеко не досконале і потребує свого удосконалення. Існує ряд законодавчих колізій, які потрібно усувати на рівні держави і приводити законодавство у відповідність одних норм іншим.

Отже, важливою умовою реалізації кадрової політики у сфері державного управління має виступати створення високоефективної технології демократичного добору кадрів з числа звільнених працівників органів внутрішніх справ, відповідно до цього має бути відпрацьована ефективна технологія конкурсного прийому на державну службу, а також оновлення апарату органів державного управління, розроблений стиль його комплектування, техніка кар’єрного зростання та кар’єрного стимулювання спеціально для звільнених працівників. Адаптація звільнених працівників органів внутрішніх справ базується на можливості використання наступних складових елементів, до яких належать: знання, набутий досвід, особисті якості, якості державних службовців.

Найефективнішим інструментом оновлення, оптимізації та модернізації системи державного управління є адаптація звільнених працівників органів внутрішніх справ, що у свою чергу обумовлює потребу виробити демократичні форми комплектування апарату державного управління, відпрацювати оптимальні механізми кадрового добору службовців на певну посаду в органах державної влади з числа звільнених працівників органів внутрішніх справ.
Використані джерела інформації:

  1. Гончаров В.В. В поисках совершенствования управления: руководство для высшего управленческого персонала. - М.: Сувенир, 2004. - 736 с.

  2. Государственная кадровая политика: концептуальные основы, приоритеты, технологии реализации. /под ред. С.Пирогова, - М.: РАГС, 2006. - 253 с.

  3. Государственное управление и административное право. /под. ред. Ю.М.Козлова. - М.: Юр. лит., - 2007. - 358 с.

  4. Закон України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – С.56-99

  5. Закон України “Про міліцію” від 20 грудня 1990 р. № 565-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – С.18-63

  6. Закон України “Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист” із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 21 грудня 2000 року N 2171-III, від 5 квітня 2001 року N 2373-III

  7. Кондаков И.М. Экспериментальный анализ некоторых структурных особенностей профессиональных интересов. // Психологическая наука и образование. – 2007. - № 1. – С. 62-74.

  8. Крошко В.П. Теоретические и практические проблемы профессионального (оперативного) риска в деятельности органов внутренних дел / Под общ.ред. Кривошеина П.К. – К.: Б.в., 2007. – 157 с.

  9. Куддо А. Политика занятости в России в контексте международного экономического опыта. — Государственная и корпоративная политика занятости. Под ред. Т. Малевой. М., Московский Центр Карнеги, 2008. – 327 с.

  10. Щербина В.І Дисциплінарна відповідальність державних службовців органів внутрішніх справ / Автореф. дис. канд. юрид. наук. X.: Універ. внутр. справ, 1998. – 19 с.

  11. Яковлев Г.С. Аппарат управления органами внутренних дел и принципы организации. - М.: Мысль. - 2004. – 228 с.

Рецензент: Канадець М.В., к.держ.упр.

УДК 351:378

Піддубна Л.П.,

к.е.н., доцент,

завідувач кафедри управління

документно-інформаційними комунікаціями

Академії муніципального управління
Історичні аспекти розвитку документаційного забезпечення управління в Україні
Стаття присвячена висвітленню історії розвитку документаційного забезпечення управління, звертається увага на взаємозв’язок розвитку систем управління та відповідного розвиту документу та документаційних систем з метою забезпечення ефективної управлінської діяльності підприємств та організацій, а також органів державного управління та місцевого самоврядування.

Статья посвящена освещению истории развития документационного обеспечения управления, обращается внимание на взаимосвязь развития систем управления и соответствующего развития документа и документационных систем с целью обеспечения эффективной управленческой деятельности предприятий и организаций, а также органов государственного управления и местного самоуправления.

The Article is devoted illumination of history of development of the documentation providing of management, attention applies on intercommunication of development of control system and the proper development of document and documentation systems with the purpose of providing of effective administrative activity of enterprises and organizations, and also organs of state administration and local self-government.
^ Актуальність теми. Реформування системи управління всіх рівнів, включаючи органи місцевого самоврядування, безпосередньо впливає на систему документаційного забезпечення управління. У діловодстві органів управління спостерігається поява нових видів документів, що викликає зацікавленість дослідників-документознавців у вивченні факторів, що найбільше впливають на цей процес. Документ відіграє досить значущу роль в сфері управління, виступаючи інструментом, засобом та способом реалізації процесів управління. Обґрунтуванням цього твердження, перш за все, є те, що вся інформація, необхідна для діяльності будь-якої владної установи, концентрується у документах. Вчені документознавці справедливо стверджують, що склад управлінських документів пов'язаний з певною управлінською функцією, зміна якої або втрата нею практичної значимості у закладі, перш за все, є причиною модифікації складу документів і безпосередньо впливає на фopму документів. При аналізі простежується наступний логічний ланцюжок: функція управління → функція документа → вид документа. М.В.Ларін вказує на те, що зміни в системі управління тягнуть за собою зміни в системі діловодства, включаючи організацію роботи з документами та процес документування управлінської діяльності. Дослідження еволюції документів управління, виділення та аналіз факторів, які визначають зміни у видовому складі документів, в їх функціях, а також виявлення факторів, що впливають на складання формуляра документа є актуальним питанням сучасного документозавства.

^ Метою даної статті є висвітлення історичних процесів розвитку та застосування різних видів документів в управлінні, що дозволяє прослідкувати еволюцію їх функціонального призначення в діяльності організацій та закладів, на які покладені функції державного управління та місцевого самоврядування.

Історія розвитку документаційного забезпечення управління є важливим елементом дослідження сучасного стану забезпечення управління документами, з’ясування особливостей виникнення того чи іншого службового документа, особливостей його використання та руху в організації. Питання історії розвитку документа посідають чільне місце у дослідженнях провідних учених України, зокрема слід звернути увагу на роботи наступних фахівців України: І.Є Антоненко, В.В. Бездрабко, С.Кулешова, Ю.І.Палехи та ін., значний вклад в історіографію ділового (управлінського) документа внесли дослідники Російської Федерації, зокрема А.Ю. Конькова, В.А.Кудряєв, А.А. Лукашевич, С.В. Русакова, А.Н, Сокова, А.В. Соколов та ін.

^ Основний зміст. Документаційне забезпечення управління (діловодство) сягає у давнину і у своєму розвитку пройшло кілька етапів. Сьогодні воно охоплює діяльність кожного підприємства, організації, установи. Складно знайти організацію, в якій би не застосовувались ті чи інші документи, або системи документів, однак з самого початку діловодство стосувалось переважно документів, які видавалися органами державного управління та місцевого самоврядування і тільки потім набуло такого поширеного характеру.

Створення та розвиток писемності у світі сприяло тому, що з’явилась можливість фіксувати письмово угоди, які укладались між племенами, торгівельні угоди та інші господарські дії, надаючи їм правового характеру, та зберігаючи інформацію як на державному рівні, так і в приватних структурах. Перші письмові документи, які знайдені археологами, були текстами законів. Вони вибиті на кам’яному стовпі клинописом і сягають часів правління Хаммурапі (1792-1750 рр. до н.е.). Інші знахідки, періоду правління ассірійського царя Ашшурбаніпала, датуються 669-663 роками до н.е. показують, що значна частина глиняних табличок з текстами стосуються граматики і хронологічних подій. В них розповідається про важливі історичні події, що трапилися у житті народів межиріччя. З точки зору документаційного забезпечення управління, цікавими є знайдені договори між країнами, закони, звіти про будівництво, доноси чиновників, інформації розвідників про стан справ у сусідніх країнах, листи, скарги, договори, бухгалтерські книги тощо. Тобто уже в ті часи спостерігається прагнення зафіксувати за допомогою доступних засобів і на доступних матеріальних носіях інформацію про факти, події, явища з метою передачі її у просторі і часі.

Від самого початку зародження фіксації інформації, яка носила діловий характер, визначаються ознаки засвідчення документа, тобто підтвердження його справжності, а відповідно, надання йому юридичної сили, що проявилось у наявності відбитка особистої печатки власника. Як засвідчують історичні дані, процедура затвердження документа печаткою на глиняних табличках була розповсюдженою, що дало дослідникам підставу зробити висновок про наявність цього атрибуту майже у всього населення Стародавнього сходу, окрім найбідніших верств. Подібні факти говорять про розуміння тогочасними поколіннями важливості культури документування та засвідчення документів, оскільки на знайденій у Стародавньому Вавилоні спеціальній табличці занотовані факти втрати печатки власниками [1].

Динамічного розвитку діловодство набуло після винайдення паперу, наприклад, у Давньому Римі було уведено правило чітко писаних законів. Складання зафіксованих на папері законів та правил було також головною вимогою учасників народних повстань, при цьому, щоб документ мав юридичну силу, від справочинця вимагалась абсолютна точність формулювань та досконале знання форми документа. То ж, як свідчить історія, перші документи складались саме для фіксації законів та міждержавних угод.

Звертає на себе увагу той факт, що одним з перших документів, який зафіксував розподіл влади, був закон, прийнятий у Спарті. Відповідно до цього закону обмежувалася влада царів, а владою наділялись старійшини, жителі, старші 60 років, які називались геронтами. Щоб геронти, царі і народ не сперечалися між собою у боротьбі за владу і був прийнятий закон. За цим законом народ одержав право на збори, на яких цар або геронти робили промови, а народ криком схвалював або відхиляв пропозиції доповідачів.

Не осторонь цього процесу була і Давньоруська держава, яка виникла в результаті тривалого процесу розвитку східнослов’янських племен. Цей процес мав і специфіку, що знаходило відображення в складанні та переписуванні від руки літературних творів, таких як «Слово про Ігорів похід», легенд, релігійних міфів тощо. В той же час, приватна власність та заснована на ній майнова нерівність призвели до соціального розшарування населення і необхідності створення юридичних документів, а саме: заповітів, записів боргів, торговельних угод, контрактів тощо. Відповідно, що такі важливі документи повинні були ретельно зберігатися. Відомо, що за часів Ярослава Мудрого найдавніші грамоти і договори Русі з іншими країнами зберігалися у Михайлівському преділі Софійського собору, одним з найвідоміших та найбільших зібрань ділових паперів був Києво-Печерський монастир.

Найстарішим і найважливішим документом, що зберіг давні норми звичаєвого права є «Правда Руська», сьогодні відома як «Руська Правда». Класове суспільство, яке остаточно сформувалось на території сучасної України в кінці ІХ ст. отримало документальне оформлення в цьому зводі законодавчих актів давньослов’янського права, не дивлячись на те, що в цьому документі відмічається суттєвий вплив язичництва. Оригінал «Правди Руської», не зберігся, але є кілька сотень рукописних копій цього документа. Оскільки у давні часи копіювання документів здійснювали переписувачі, коштували копії досить дорого, то копіювали лише важливі документи, які потім ретельно зберігали.

Важливими документами тогочасної епохи вважаються княжі та церковні устави та княжі «уроки». Княжі устави являють собою внутрішньодержавні норми і порядки (правила), зокрема «Устав Володимира Мономаха» фактично був доповненням, частиною зводу законодавчих актів давньослов’янського права – «Руської Правди». Церковні устави впорядковували правове становище церкви у державі, церковних судів, вирішували матеріальне забезпечення церкви. Княжі «уроки» - це постанови князів, що носили переважно фінансовий характер і стосувалися стягнення податків, данини на користь князя, судових стягнень тощо.

Найважливішим історичним документом є найдавніший літопис «Повість врем’яних літ», в якому містяться відомості про перші міжнародні акти – договори Київської Русі з іноземними державами. В одному з текстів договорів 971 р. подана формула язичницької присяги руських князів та їх дружини [2, с.17]

Таким чином для історії княжої доби (Київської Руси та Галицько-Волинської держави) основними документальним джерелами є літописи, що збереглися до сьогоднішнього дня у вигляді літописних кодексів, актів, княжих грамот, правових кодексів тощо.

Подальший розвиток суспільства на території сучасної України та Європи був пов’язаний зі становленням державності країн та розвитком в них місцевого самоврядування, що знаходить відповідні підтвердження і в документах, які розвиваються та вдосконалюються разом зі становленням суспільства. Занепад міських цивілізацій античного періоду на певний час перервав розвиток суспільства і всього діловодства. Початок відродження датують ІХ-ХІ століттями, коли Європейські міста з розвитком ремісництва, виникненням товарного виробництва, почали інтенсивно зростати за рахунок населення, яке уже було зайняте несільськогосподарськими видами діяльності. В містах створюються виробничі корпорації – цехи ковалів, шевців, гончарів, купців тощо, які накопичували великі матеріальні ресурси. Однак, безмірна влада феодалів не давала можливості розвиватися містам, паралельне зростання авторитету цехів стало об’єктивним чинником формування міської громади та її прагнення до самоуправління.

Після наполегливої боротьби, міські громади визнали лише судову зверхність влади монарха й сплачували певну суму коштів на його утримання та надавали військову допомогу під час війни. Певні привілеї передавались грамотами монарха, пізніше вони оформились міськими статутами, які стали своєрідними міськими конституціями і обов’язковими атрибутами самоврядного міста. Одним з перших статутів був статут, складений у ХІІІ столітті у місті Магдебурзі, який набув широкого використання в інших містах Європи, що в подальшому дістало назву «магдебурзьке право». Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функцій органів місцевого самоврядування, суду, ремісничих цехів та купецьких об’єднань, а також регулювало питання торгівлі, спадкування, опіки тощо [3, с. 14].

В той же час, на території України, не дивлячись на те, що значна частина міст Правобережної частини України мали магдебурзьке право, однак воно суттєвим чином відрізнялось від того, що було у Європі. Як свідчать історичні документи окремі міста навіть не мали його писаної форми, а деякі міста мали кілька магістратів, які відображали етнічний склад населення, зокрема таким містом був Кам’янець-Подільський, у якому свої магістрати мали поляки, вірмени, українці.

Для цього періоду характерні грамоти великих князів литовських і королів польських, акти сеймів, акти трибуналів тощо, що відображало історичний розвиток держави і вхід її у склад Литовсько-Польської держави. В цей час набули розповсюдження документи міжнародно-правового характеру, хроніки, літописи московські, польські, турецько-татарські, різні описи тощо.

Починаючи з часів національно-визвольної боротьби українського народу під орудою Богдана Хмельницького, зростає диференціація документальних джерел і збільшується їх загальна кількість. Державним характером гетьманської України визначається походження і зміст документів ХУІІ-ХУІІІ ст. Основними документами цієї доби є міжнародні договори, конституції, універсали й листи гетьманів, акти Генеральної канцелярії, ділові документи ратуш, магістратів. Зростання документування діяльності центральних органів управління та судочинства спричинило появу актової документації.

Серед документів чільне місце посідає група директивно-розпорядчих актів: «універсаль» «указь», «листь», «ордерь», «інструкція», «резолюція», «приказь» та ін.

З ХУІІІ ст. під впливом російського діловодства провідним розпорядчим документом стає указ, його розповсюдження було настільки широким, що він проник навіть у судочинство. Для цього документа характерною була чітко визначена структура, яка складалася з заголовної частини, основної (виклад) з мотивуючими й резолюційними елементами та заключний протокол. Звертає на себе увагу той факт, що адресат в указі завжди був конкретний.

Іменні листи генеральної та полкової старшини у 30-х роках ХУІІІ ст.. займали проміжне становище між універсалами та указами. Вони зберігали відповідні форми кліше у всіх частинах починаючи із заголовка і закінчуючи кінцевим протоколом. З часом частина їх еволюціонувала в накази (прикази), чому сприяв стиль та форма викладення тексту цього документа. Вона носила наказовий або інструктивний характер. Крім того, у складі офіційних листів цієї доби досить чітко виділяється група інструктивних листів-звернень, листів-донесень, листів-свідчень, листів-скарг тощо.

Наказ як розпорядчий документ набув свого становлення та розвитку в 50-60-х роках ХУІІІ ст. З побутової сфери він поступово перейшов у суспільно-політичну, з дотриманням певної структури, а саме: наявності констатуючої частини, в якій викладено обґрунтування та постановляючої (розпорядчої) частини, в якій наводиться звертання та адресати, при цьому активно застосовується інфінітив.

Ордер – розпорядження-сповіщення, спущене з вищої інстанції на місця – стає популярним з ХУІІІ ст. Поряд з ним, але не дуже часто, застосовується «білђть» - службовий припис комусь згори на участь в офіційній акції.

В цей період сформувався формуляр інструкції, яка визначала статус службових та уповноважених осіб, містила офіційні регламентації щодо здійснення заходів, дій тощо. Однак ранні зразки та інструкції козацької старшини не мають рубрикації, що пояснюється різними чинниками, серед яких – економія паперу.

Резолюції містилися у вигляді коротких приписів офіційних осіб на тому чи іншому патері (у нижній частині документа) або викладеної осібно рекомендації [4].

Більшість директивно-розпорядчих актів мали стабільні формули передачі адресата та адресанта (прийменник із, далі назва канцелярії у родовому відмінку; ім’я та по-батькові, стан одержувача у давальному відмінку однини).

Друга група документів – виконавчі акти. Серед них виділяються «донєсєніє» (доношение) та «рапорть». Ці документи набули типових ознак регламентованих рапортів в 60-70-х роках ХУІІІ ст. З сотенних та полкових канцелярій ці документи надходили як рапорти, якими засвідчувався факт одержання указів вищої інстанції. При цьому відмічається незмінний набір основних формул, а саме:

  • назва адресата (канцелярії чи особи) у формі давального чи знахідного відмінка однини з прийменником в;

  • назва адресанта (канцелярії) у формі родового відмінка однини з прийменником оть, изь, ись;

  • назва документа із супровідною ремаркою, яка розкриває його зміст;

  • основна частина (назва одержаного документа із зазначенням дати, вихідного номера та короткої анотації);

  • підпис (урядовий стан, ім’я та по-батькові – справа);

  • дата (рік, місяць число - зліва).

Рапорт стає загальновживаним актом у всіх сферах адміністративного управління, апарату судів, магістратів, ратуш, іноді церковних єпархій. На титулі деяких документів починає з’являтися гриф «по сєкрєту» (у верхньому куті аркуша) [4].

Засвідчувальна документація представлена в актових паперах такими різновидами, як «аттєстать», «свьдитєльство» і «пашпорть». Атестат - службова характеристика, що видається за вимогою (у зв’язку з переходом на канцелярську службу, завершенням певних класів в академії тощо). Крім назви формуляр атестата містив вказівку на адресанта, який видає документ, даних про адресата: посада, ім’я та прізвище, перелік службових заслуг із відзначенням моральних якостей. Місце й дата видачі, підписи й печатка – в традиційному місці.

Особливе місце серед документів займає свідоцтво, яке включало в себе цілу низку посвідкових документів, і яке за час існування набуло спеціалізації, тобто для певного виду посвідчення утворилися різні документи. За назвою «Свідоцтво» збереглися функції посвідчення факту громадянського стану (шлюбу, народження, смерті), для посвідчення особи стали використовувати паспорт, в якому не тільки посвідчувалася особа, але й подавались титул особи , її соціальний стан у більш ранні періоди вказувалось місце слідування особи, прохання на її вільний пропуск або проживання.

Особлива увага в діловодстві приділялась обліково-статистичній документації. Протягом ХУІІІ ст.. набувають визначених форм її жанри та різновиди «ведомость», «квитанция», «расписка», «вєксєль» тощо.

Для цього періоду характерним є обмеження автономії Гетьманщини з боку російського царя, послідовне витиснення української мови з офіційного діловодства та остаточного запровадження на українських землях адміністративно-територіального управління Російської імперії, що відповідно позначилось і на ділових паперах та веденні канцелярської документації.

Слід зазначити, що до ХУІІІ ст.. діловодство в установах велось відповідно до канцелярських традицій і законодавством не регулювалось. Створення в царській Росії з метою реформування управління державою колегій, які підпорядковувались Синоду, призвело до прийняття в 1720 році «Генерального регламенту» державних колегій, в якому визначено структуру колегій та засади організації діловодства в державних установах.

«Генеральним регламентом» визначались та закріплювались функції підрозділів колегії, їх права та обов’язки, межі компетенції, що є прототипом сьогоднішніх положень про структурний підрозділ. Особлива увага «Генеральним регламентом» була приділена визначенню структури, функцій канцелярії та її секретаря, відповідальності за складання документів, а також режиму роботи державних службовців таких, як реєстратори, архіваріуси, копіювальники, писці.

Слід зазначити, що в цьому документі з’являється вимога щодо складання окремих документів за «генеральним формуляром», тобто починається уніфікація форм документів та розробка сталих формулярів для різних видів документів.

У 1722 р. був прийнятий «Табель о рангах», який започаткував систему чинів, звань та титулів державних службовців і застосовувався до 1917 року. Набула подальшого розвитку і нормативно-правова база документування діяльності державних установ, яка остаточне відображення знайшла у виданому в 1775 році документі «Учереждения для управления». Цим документом встановлено, що основним документом спілкування між установами стає лист, а листування набуває фори ритуалу, без знання якої чиновник не міг зайняти відповідну посаду.

В цей час в практику діловодства вводяться елементи організації обліку, проходження та зберігання документів.

Реформування центрального державного апарату, яке відбулось протягом 1810-1812 років, передбачало створення вищого державного законодавчого органу – Державної Ради, та низки міністерств з багатоступеневою структурою, а саме поділом на департаменти, які складалися з відділів, а ті в свою чергу мали такі структури як столи. Така структуризація спричинила до чіткого розмежування державного апарату та швидкого створення прошарку бюрократів-чиновників, які знаходилися на службі у царя і повністю залежали від нього. Кількісне зростання апарату чиновників призвело до відповідного розширення його повноважень та моральних і матеріальних привілеїв.

Набула подальшого розвитку і нормативна база діловодства. Постановою «Загальна установа міністерств» передбачалася єдність форми складання документів за наведеними зразками, а щодо створення документів складного змісту, то його структура повинна мати наступні елементи: вступ, обґрунтування та «соображенія і заключенія». На законодавчому рівні чітко встановлювався порядок проходження документів інстанціями з мінімальними відхиленнями від зазначеного шляху. Крім того, кожна інстанція для реєстрації вхідних та вихідних документів повинна була мати журнали реєстрації, які складалися з трьох частин та в яких окремо реєстрували документи верховної влади, поточні папери та таємні надходження. Самі справи, які вирішували департаменти, поділялися на три категорії: термінові, або надзвичайні; невідкладні, звичайні, чи поточні [2]. З метою покращення роботи з документами із середини ХІХ ст.. в державних установах впроваджуються посади особистих секретарів перших керівників.

Сучасне діловодство активно почало розвиватися після жовтневої революції 1917 р. Вже на початку 1918 р. Рада народних комісарів прийняла постанову «Про форму бланків державних установ», якою встановлено єдиний формуляр ділового документа. У 20-х роках був створений спеціальний Державний інститут техніки управління, який займався розробкою нормативних документів щодо організації та ведення діловодства. Серед них найбільш відомими є правила організації архівного справочинства в державних, професійних та кооперативних установах і підприємствах країни та проект «Загальних правил документації і документообігу». Однак цій заклад проіснував недовго і з його закриттям формування сучасної системи документування та забезпечення її нормативними документами було відкладене майже на сорок років. Зростання уваги до організація та ведення діловодства в СРСР почалося з 1969 року, коли була розроблена і затверджена низка загальносоюзних стандартів управлінської документації. В 1972 році почали діяти єдині правила підготовки та оформлення організаційно-розпорядчих документів і єдині правила роботи з документами. В 1975 році було прийнято ГОСТ 6.15.1-75 «Унифициронанные системы документации. Система организационно-распорядительной документации. Основные положения». Ці нормативні документи визначали вимоги до уніфікованих форм організаційно-розпорядчих документів, а забезпечення нормативно-методологічного керівництва процесом уніфікації, стандартизації документів та розробкою уніфікованих формулярів документів було покладено на Держстандарт, який і в Україні продовжує цю роботу.

Паралельно з вище зазначеним процесом уніфікації документів відбувається і розробка системи класифікації документів, а в 1984 році було затверджено 16 уніфікованих систем документації (УДС) загальносоюзного значення, 27 державних стандартів на УДС та 26 загальносоюзних класифікаторів техніко-економічної інформації. Всього було уніфіковано понад 4,5 тис. форм документів [2], що дозволило сформувати в країні цілісну систему документаційного забезпечення управління.

Після отримання Україною незалежності і створення самостійної держави робота щодо поліпшення діловодства в країні не припиняється. Можна відмітити наступні важливі віхи цього процесу: в Конституції України, прийнятій у 1996 році, зазначено, що державною мовою в Україні є українська і, відповідно. всі документи органів державної влади та місцевого самоврядування мають вестись державною мовою; в жовтні 1997 року Постановою Кабінету Міністрів України затверджується Примірна інструкція з діловодства в міністерствах і відомствах України, органах державної влади та місцевого самоврядування ; поряд з цим розробляється та затверджується низка Державних стандартів України з діловодства та архівної справи, в яких визначаються основні правила складання документів та ведення діловодства в Україні; у Законах, які приймаються Верховною Радою наводяться нові типові форми, які необхідно оформляти для виконання їх вимог, вводиться в дію державний класифікатор управлінської документації, державний класифікатор професій тощо. Все це сприятиме покращенню ведення діловодства в країні, підвищить культуру складання документа та забезпечить його оптимальне просування в органах державної влади, місцевого самоврядування, підприємствах, організаціях та інших господарюючих суб’єктах в Україні.
Використані джерела інформації:

  1. Кулешов С.Г. Документознавство: Історія. Телуричні основи. УДНДІАСД. - К.: 2000. - 160 с.

  2. Ю.І.Палеха Управлінське документування: Навч.посібник: у 2ч. Ч1.- К, 2003. – 230 с.

  3. З історії самоврядування та демократії у Києві. - К.: Інститут громадського суспільства.- 2000.- с.14.

  4. Ділова документація Гетьманщини ХУІІІ ст.: упорядник Горобець В.Й., К.:Наук.думка, 1993.- 392 с.


Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., профессор
УДК 351.72
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи