Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка16/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

Пушкарь І.В.,

к.держ.упр., Класичній приватний

університет, м.Запоріжжя
^ РЕГУЛЮЮЧИЙ МЕХАНІЗМ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ КОМПЛЕКСІ КРАЇНИ
Нове постреформене агропромислове виробництво країни, що виникає, потребує докорінного вдосконалення механізму ефективного використання ринкових важелів у поєднанні з необхідними формами державного впливу і регулювання соціально-економічних процесів. Це стосується насамперед створення відповідної системи ціноутворення, оподаткування, кредитування, інвестування, митно-тарифного регулювання та страхування.

Возникшее после реформы новое агропромышленное производство страны, нуждается в коренном совершенствовании механизма эффективного использования рыночных рычагов в сочетании с необходимыми формами государственного влияния и регулирования социально-экономических процессов. Это касается в первую очередь создания соответствующей системы ценообразования, налогообложения, кредитования, инвестирования, таможенно - тарифного регулирования и страхования.

A new after reformed agroindustrial production of country, that arises up, needs native perfection of mechanism of the effective use of market levers in combination with the necessary forms of the state influencing and adjusting of socio-economic processes. It is up to creation of the proper system of pricing, taxation, crediting, investing, custom-tariff adjusting and insurance above all things.
Під стартовими умовами розуміються, перш за все, стан економіки регіонів країни, зокрема агропромислового сектора, і тенденції її розвитку в роки, передуючі реформам. Аналіз цих умов вкрай важливий, оскільки так і залишилися до кінця не зрозумілими переваги та недоліки системи ведення агропромислового виробництва радянського періоду, що є однією з причин подальших невдач у визначенні стратегії реформ і її реалізації.

Питанням регулювання агропромислового комплексу в ринкових умовах приділяли увагу вітчизняні та зарубіжні учені. Серед українських авторів слід виділити О. Амосова, Г. Андрусенка, М. Корецького, М. Кропивка, П. Макаренка, М. Маліка, В. Месель-Веселяка, Г. Мостового, П. Саблука, О. Шапоренко.

В науковій літературі приводяться різні точки зору на причини того, чому при величезних вкладеннях Радянський Союз, а потім і Україна, так і не змогли наблизитися до розвинених країн за рівнем і ефективністю агропромислового виробництва [5]. Зокрема, вказується, що сільське господарство було недостатньо забезпечено низкою найважливіших ресурсів. Якість техніки і порідний склад худоби були невисокими при вкрай низькому рівні спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Багатомільярдні субсидії споживачам продовольчих товарів ніяк позитивно не відображалися на ефективності АПК. Перераховані недоліки, безперечно, не могли впливати негативно на передреформний стан агропромислового сектора кожного регіону країни, і в цьому вони мають загальний характер.

Від рівня продовольчого забезпечення населення багато в чому залежить положення і стабільність в регіоні. В економічній літературі розглядаються різні системи показників, що визначають рівень життя населення регіону, що свідчить про відсутність загальновизнаної методики її оцінки. Проте, більшість дослідників схиляється до думки, що рівень життя населення можливо визначити за трьома групами показників: споживання найважливіших продуктів харчування; «грошові» показники рівня життя, забезпеченість житлом і предметами тривалого користування [7]. Для з'ясування того, на скільки регіональний АПК об'єктивно «націлений» на підвищення рівня життя населення регіону, необхідно оцінити його вплив на динаміку споживання продовольства в регіоні і на динаміку грошових доходів населення.

Прагнучи не допустити погіршення продовольчої ситуації у себе, регіональні органи влади благополучніших регіонів стали створювати штучні перешкоди міжрегіональними поставками продовольства. У другій половині 90-х рр. вказані перешкоди були усунені, і регіони розділилися на три групи, які умовно можна визначити: які вивозять, які самі себе забезпечують та які ввозять. До групи тих, які вивозять відносяться Черкаська та Кіровоградська область, здійснюючі вивіз в інші регіони широкого асортименту продовольчих товарів, включаючи продовольче і фуражне зерно, продукцію технічних культур, плоди і овочі.

Групу регіонів, які ввозять, можна умовно розділити на дві підгрупи. Одну з них складають регіони, що завозили і в дореформений період продовольство у великих кількостях (Київ та Київська область, Донецька, Луганська область та Автономна Республіка Крим). Іншу підгрупу представляють регіони, які до ринкових реформ забезпечували себе продовольством, а в даний час помітно відстали по душовому споживанню продовольства від середньоукраїнського рівня унаслідок вищих темпів руйнування економіки і, як наслідок, нижчого рівня грошових доходів населення(Тернопільська область).

У структурі валової продукції сільського господарства основне місце традиційно належало продукції рослинництва (56,0% від загального обсягу). Загалом, за 2009 рік усіма категоріями господарств вироблено 49,7 млрд. грн. продукції рослинництва у т.ч. сільськогосподарськими підприємствами – 20,6 млрд. грн. (або 41,4%), господарствами населення – 29,1 млрд. грн. (або 58,6%). При цьому, виробництво продукції рослинництва скоротились як на сільськогосподарських підприємствах на 11,0%, так і у господарствах населення на 8,4%.

У галузі тваринництва обсяг виробництва за 2009 рік становив 39,1 млрд. грн. Несприятлива цінова ситуація на ринку заготівлі м`яса, при одночасному суттєвому зростанні вартості кормів та енергоресурсів, призвели до зниження загального обсягу виробництва у галузі тваринництва на 2,3% (у 2008 році зростання на 3,6%) [6].

Подальший приріст обсягів виробництва в господарствах населення натрапляє на серйозні перешкоди (проблеми з кормами, молодняком, дорожнеча палива і хімікатів), без подолання яких важко розраховувати на істотне зростання виробництва в цьому секторі в найближчій перспективі.

Державний вплив полягає у гарантованому забезпеченні виробничої діяльності агропромислових товаровиробників, визначенні механізмів регулювання відносин власності, досягненні рівноправного функціонування її різних форм, державного захисту здорової конкуренції функціонування новостворених інституцій ринкового середовища, створення правових основ формування та діяльності вільного товаровиробника.

Для дослідження взаємозв'язку між виробництвом продовольства в регіоні і ринковими цінами були проаналізовані два показники: виробництво продуктів харчування на душу населення і вартість набору з 25 продуктів. Вибір регіонів було здійснено виходячи з вищенаведеного групування: Кіровоградська область (представник групи, яка вивозить), Запорізька та Дніпропетровська область (самозабезпечувані) і яскраво виражені представники, що ввозять – Донецька та Луганська області.

Як видно з рис.1., істотного взаємозв'язку між рівнем душового виробництва продовольства і рівнем ринкових цін на нього не спостерігається. Так, якщо по першому показнику Кіровоградська область – є успішною, перевершує Донецьк, який виробляє на душу населення продовольства менше за всіх інших, в 25 разів, то вартість набору продуктів харчування в Кіровоградській менше, ніж в Донецькій області всього на 7,6 %.

Така оцінка відноситься не тільки безпосередньо до виробників продовольства, що мають об'єктивно свій комерційний інтерес (максимізацію прибутку), відмінний від вказаного регіонального інтересу.



Рис.1. Регіональні відмінності у виробництві продовольчих товарів на душу населення та вартості продуктів харчування у 2009 р., % (Запорізька область 100 %)
Повною мірою ця оцінка справедлива і для органів управління регіонами АПК, яке як і раніше бачать свою головну задачу в забезпеченні зростання (або відновленні обсягів) виробництва продовольства безвідносно регіональних потреб за винятком, мабуть, регіонального фонду зерна, а також продовольчих потреб деяких бюджетних установ (лікарні, школи, дитячі садки і ін.). Нині жоден структурний підрозділ регіональної адміністрації, включаючи управління агропромисловим комплексом, не відповідає безпосередньо за рівень душового споживання продовольства в регіоні. Роль ринкових відносин в регулюванні попиту і пропозиції на сьогодні є надзвичайно високою і, якщо утвориться ніша на ринку продовольства у разі зменшення виробництва в регіоні або дорожчання собівартості, її негайно займають поставки з інших регіонів.

Аграрному сектору економіки необхідні еквівалентні ціни (ціни відтворення). Вони мають формуватися на основі середньої нормативної собівартості по країні та норми прибутку на авансований капітал (включаючи вартість землі) з урахуванням терміну його обігу. У міру входження землі в товарообіг її вартість слід включати в авансований капітал, починаючи з 3-6% від ціни (залежно від платоспроможного попиту населення), а цінова політика держави (в умовах обмежених фінансових можливостей) має спрямовуватись на:

- забезпечення як мінімум простого відтворення виробництва продукції в основних галузях сільського господарства;

- запровадження цін підтримки (заставних цін) на квотовану в межах продовольчої безпеки країни сільськогосподарську продукцію та дотримання цінового паритету через вільне ціноутворення та (за необхідності) застосування еквівалентних цін.

Вважаємо, якщо за допомогою державних економічних регуляторів вирішиться проблема ціни, то агропромислове виробництво стане кредито й інвестиційно привабливим. Капітал піде до землі, а не від неї. Земля матиме справжню ціну, що дасть змогу ліквідувати її неконтрольований ринок.

Для підтримки еквівалентності міжгалузевого обміну та регулювання його пропорцій держава має встановлювати лімітні ціни та тарифи (ціни верхньої межі) на матеріально-технічні ресурси й послуги для села. Враховуючи рівень монополізму, що склався у ресурсоощадних галузях, такі заходи на сьогодні є необхідними.

З метою усунення цінового диктату з боку підприємств-монополістів, які постачають сільському господарству матеріально-технічні ресурси і переробляють сільськогосподарську продукцію, пропонуються заходи з їх демонополізації, а саме: формування розгалуженої мережі суб’єктів підприємницької діяльності (це створить конкуренцію) і посилення антимонопольного контролю за формуванням цін на ресурси (обмежить монопольні ціни).

Порівняно із середнім рівнем по національному господарству сільське господарство України щорічно недоотримує 8 млрд грн прибутків. Іншими словами, ціна пропозиції (ціна виробництва) сільськогосподарських підприємств більша за ціну попиту (ринкову ціну) на таку саму суму. З цієї причини в сільському господарстві залишається лише 20% створених за участю галузі прибутків.

Не менш важливою ланкою у створенні ефективних механізмів регулювання регіонального АПК є надходження в агропромислове виробництво фінансових ресурсів. Затяжна нееквівалентність економічних відносин позначилася і на кредитуванні сільського господарства. Інвестиційний клімат в аграрному секторі залишається найгіршим порівняно з іншими галузями [1]. У 2009 році частка інвестицій у сільське господарство в загальному обсязі становить всього 1,7%.

На розвиток економіки значно впливають прямі іноземні інвестиції. Проте за даними Інституту реформ, з посиланням на Конференцію ООН з торгівлі та розвитку, фактичним індексом залучення прямих іноземних інвестицій в Україні є 0,5 (95 місце серед 140 країн), тобто Україна лише наполовину досягає середньо можливого для неї рівня прямих іноземних інвестицій.

За офіційними даними, на сільське господарство припадало у 2000-2008 рр. тільки 2% загального обсягу прямих іноземних інвестицій. Основна частка ― 84,9% від залучених в АПК інвестицій припадала на харчову та переробні галузі [6].

Підприємства аграрного сектору, які функціонують із залученням іноземного капіталу, мають вищий рівень ефективності виробництва, продуктивності та рентабельності; хоча в цілому потенціал задіяних інвестицій використаний не повною мірою.

Багато потенційних іноземних інвесторів утримуються від інвестування в аграрний сектор України. Головною причиною цього є незавершеність законодавчого врегулювання, надмірний податковий тиск, недотримання українськими партнерами договірних зобов’язань та інші фактори, що формують інвестиційний клімат держави, який в Україні має як позитивні, так і негативні чинники. До позитивних можна зарахувати те, що на правовому рівні практично не існує обмежень щодо обсягів інвестування, у тому числі іноземного, створено кращі умови для руху капіталів, підприємствам з іноземними інвестиціями дозволено використовувати метод прискореної амортизації із підвищенням чинних норм не більше, ніж у два рази. Негативними чинниками є такі: відсутність податкових пільг для іноземних інвесторів та дієвої системи страхування ризиків, недорозвиненість інфраструктури села (дороги, зв’язок, комунікації), мережі комерційних банків, кредитних спілок у сільській місцевості.

Поряд із правовим забезпеченням ще однією необхідною умовою поліпшення інвестиційного клімату є наявність і доступність для потенційних інвесторів достовірної економічної, наукової, кон’юнктурної та фінансової інформації.

Державною програмою інформатизації агропромислового комплексу на період до 2015 р. передбачається створити структуровану інформаційно-аналітичну систему агропромислового виробництва, яка буде поєднуватися з мережею консультаційних (дорадчих) центрів. Закон України “Про сільськогосподарську дорадчу діяльність” визначив правові межі діяльності сільськогосподарських дорадчих центрів. Однак на сьогодні вони в основному створені без участі держави. Це приводить до висновку, що як внутрішні, так і зовнішні умови поліпшення інвестиційного клімату вимагають невідкладної розбудови системи інформаційного забезпечення аграрного сектору економіки України.

На наш погляд, тільки системними діями можна викликати підвищення інтересу до аграрного сектору з боку внутрішніх і зовнішніх інвесторів. У цьому контексті надзвичайно вагоме значення має продовження дії заставних та інтервенційних закупівель сільськогосподарської продукції на наступні роки й виважена державна підтримка інвестиційного забезпечення аграрного сектору.

Від поєднання із передбачуваною податковою, митною, інформаційною, ціновою та кредитною політикою з боку держави, а також з позитивними результатами від запровадження іпотечних відносин і розбудови ринкової інфраструктури слід очікувати зростання інвестиційної привабливості та, відповідно, обсягів надходження як внутрішніх, так і зовнішніх вкладень в агропромислове виробництво.

На сьогодні умови для відродження сільського господарства в Україні набагато гірші, ніж на початку реформи. Матеріальна база АПК зруйнована приблизно на 60–70%. У зв’язку з цим потрібні величезні капітальні вкладення для її відновлення, тому формування правильного бюджетного фінансування і кредитного механізму – важлива й актуальна проблема для економіки сільського господарства.

Питома вага кредитів при формуванні оборотних коштів сільськогосподарських підприємств у 2000–2008 рр. становила 1–2%. Аналіз використання пільгових кредитних ресурсів показав, що у більшості сільськогосподарських підприємств кредити використовуються на закупівлю пально-мастильних матеріалів, запасних частин для сільськогосподарської техніки, мінеральних добрив та для придбання посівного матеріалу.

Таке розв’язання проблем кредитування сільськогосподарських товаровиробників дає позитивні результати. Але, на наш погляд, повністю забезпечити фінансами АПК через механізм пільгового кредитування за рахунок бюджетних коштів неможливо. Для цього необхідно застосувати комплекс підходів, які використовуються у світовій практиці при кредитуванні сільського господарства.

У сучасних умовах система фінансово-кредитного забезпечення сільськогосподарських товаровиробників повинна ґрунтуватися на трьох основних складових: 1).кредитна інфраструктура, орієнтована на обслуговування аграрного сектору; 2). механізм кредитних відносин з комерційними банками; 3). механізм небанківського кредитування.

Кредитна інфраструктура повинна складатися із сільськогосподарського банку і спеціального кредитного фонду, кредитних кооперативів, об’єднаних у кооперативний банк, і комерційних банків.

Сільськогосподарський банк у кредитній інфраструктурі має бути центром, через який Уряд здійснюватиме державну фінансово-кредитну політику в аграрному секторі економіки. У ньому також повинні акумулюватися всі фінансові ресурси, незалежно від джерел їх формування.

У системі кредитування аграрного сектору з метою здешевлення наданих кредитів можна використовувати спеціальні кредитні фонди. Формують їх за рахунок міжгалузевого перерозподілу коштів, а саме: надходжень від грошової приватизації об’єктів АПК; надходжень у вигляді митних зборів від ввезення і вивезення сільськогосподарської продукції; надходжень від повернення заборгованості до державного бюджету; бюджетного фінансування; надходжень у вигляді різної допомоги тощо.

Фінансові ресурси спеціального кредитного фонду повинні використовуватися для зменшення відсоткової ставки за кредитами комерційних банків, які видаються сільськогосподарським товаровиробникам, а також для кредитування прогресивних технологій в аграрному секторі, на розвиток лізингової діяльності, на виробництво екологічно чистої продукції тощо. Однак в Україні поки що немає спеціального кредитного фонду.

На сучасному етапі структурної перебудови аграрного сектору та у зв’язку з комерціалізацією банківської системи зростає об'єктивна необхідність формування кредитних кооперативів, які забезпечували б безперебійне і в потрібних обсягах кредитування сільськогосподарських підприємств.

Привабливість цієї форми організаційного кредиту полягає в тому, що в кредитних кооперативах відсоткові ставки за позиками значно нижчі, ніж у комерційних банках. Перевагою кооперативного кредиту є те, що близькість розташування кооперативів до своїх членів (пайовиків) дає змогу з більшою ефективністю користуватися їх послугами, незалежно від розміру підприємства. У свою чергу, кооператив має можливість постійно контролювати цілеспрямоване використання наданих ним кредитів і своєчасне їх повернення.

В аграрному секторі економіки України набувають розвитку нетрадиційні методи кредитування, такі як фінансовий лізинг та факторингові операції. У світовій практиці вже створений відповідний механізм подібних методів фінансування, а в Україні ще недостатньо розвинена законодавча та фінансово-кредитна база для впровадження таких методів на відповідному рівні.

Економічні дослідження показують, що кредитний механізм має відповідати специфіці аграрного виробництва та вимог ринку. Кредитна інфраструктура повинна складатися, у першу чергу, із Державного земельного іпотечного банку та його регіональних структурних підрозділів, Державного підприємства з управління землями державної власності і організації земельних аукціонів як самоокупного підприємства з відповідним фондом.

Створення ефективних механізмів регулювання аграрного сектору вимагає залучення і державних коштів через пряме фінансування за відповідними державними програмами таких пріоритетних напрямів, як селекція в рослинництві, тваринництві, птахівництві та рибництві, насінництво, протиепізоотичні заходи, докорінне поліпшення ґрунтів, нарощування інвестицій за рахунок джерел інвестиційного фонду, розвиток державного та регіонального фінансового лізингу.

Необхідною ланкою має стати й удосконалення митно-тарифного регулювання. Аграрний сектор України на сьогодні має позитивне сальдо у зовнішній торгівлі в розмірі 774 млн дол. США. Посилюється захист вітчизняного ринку продовольства, скорочується його імпорт. Питома вага продовольчих товарів вітчизняного виробництва на внутрішньому ринку вже становить 93,4% [4].

Страхування сільськогосподарського виробництва за останні роки фактично звелося нанівець і не перевищує 5–7%, тоді як у країнах з розвиненим сільським господарством воно охоплює понад 90%. З цим пов’язана і низька інвестиційна привабливість аграрного сектора. Враховуючи ринкові умови, необхідно відновити систему страхування у сільському господарстві та фонд страхування інвестицій в АПК, що, у свою чергу, забезпечить зниження комерційних і некомерційних ризиків. Для залучення зовнішніх і внутрішніх кредитів бажано передбачати їх страхування з урахуванням кращого зарубіжного досвіду. У створенні системи щодо змішаного страхування та розробки необхідних законопроектів у страхуванні ризиків у сільському господарстві необхідна участь держави [3; 5].

Заслуговує на увагу досвід країн, де страхування посівів здійснюється за умовами, передбаченими у фінансових програмах. Ці умови, за незначним винятком, є збитковими для страховиків. Однак згідно з деякими великими програмами із страхування посівів уряд виплачує різницю. У деяких країнах велика кількість програм страхування посівів є обов’язковою.

Значна роль в удосконаленні економічного механізму пострефомованого агропромислового виробництва належить податковій системі. Основні помилки при формуванні податкової системи щодо аграрного виробництва полягали в ігноруванні специфіки сільського господарства. Особливо великі фінансові втрати сільськогосподарські підприємства мали від двох податків – податку на прибуток і податку на додану вартість. Податок на прибуток мав сплачуватися щомісяця. Невдовзі, згідно із Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”, податок стали сплачувати раз на рік, після визначення фінансових результатів. Значно більші негативні наслідки зумовило запровадження податку на додану вартість (ПДВ), який практично був податком на обігові засоби. Внаслідок необґрунтованого запровадження в агропромислове виробництво тільки цих двох податків агропідприємства втратили власні обігові кошти і стали неплатоспроможними.

Удосконалення податкової системи має керуватися реальними можливостями платників податків, оцінюванням їх доходів, рівнем рентабельності господарств. Оподатковуючи доходи, держава мусить залишити в них таку суму, яка б забезпечувала відтворення виробництва. У цьому ― один з вирішальних чинників успішного функціонування аграрного сектора за ринкових умов.

На наш погляд, в аграрному секторі, де основним засобом виробництва є земля, стимулюючу функцію податкової і бюджетної систем можна реалізувати значно ширше і повніше. Тому податковий механізм має вдосконалюватися в цьому секторі економіки за такими напрямами:

– запровадження на період 2007–2015 рр. мораторію на зміну діючого податкового законодавства і збереження діючих механізмів справляння фіксованого сільськогосподарського податку, використання акумульованих коштів від несплати ПДВ на придбання матеріально-технічних ресурсів, дотацій на молоко і м'ясо, що реалізуються сільськогосподарськими товаровиробниками на переробні підприємства з перспективою подальшого перетворення фіксованого сільськогосподарського податку в основний і стабільний податок на тривалу перспективу;

– збереження і розширення інноваційно-інвестиційної спрямо-ваності пільгового режиму податкової системи, особливо податку на додану вартість;

– фіксація частки видатків зведеного бюджету для потреб сільсь-кого господарства у розмірі 10 % його загального обсягу;

– недопущення збільшення величини діючих податків при експортно-імпортних операціях із продукцією агропромислового комплексу та на ресурси, що споживаються сільським господарством;

– спрощення, уніфікація та інтегрування податкового й бухгалтерського обліку та звітності, скорочення витрат на їх ведення та забезпечення прозорості податкових відносин;

– встановлення ефективної і стабільної податкової системи не тільки для виробників сільськогосподарської продукції, а й для переробних підприємств;

– створення системи гарантованих грошових розрахунків;

– формування створення резервних фондів, які давали б товаровиробникам змогу одержувати позики під заставу у спеціалізованому банку, страхування врожаю;

– забезпечення надійного захисту внутрішнього ринку з метою відродження вітчизняного виробництва.

Як уже зазначалося, податкова система є тим регулятором, який дасть змогу реалізувати встановлення єдиної по країні норми прибутку й оподатковувати прибуток у межах норми за мінімальною ставкою, а понад норму – підвищеними прогресуючими ставками; встановити прогресивні ставки податку залежно від норми прибутку. І коли застосування цих двох методів спонукатиме підприємців збільшувати свої витрати, тобто прагнути до зниження норми прибутку, то найреальнішим є шлях визначення для галузей і сфер діяльності диференційованих ставок податку з урахуванням терміну обігу капіталу. У результаті надприбутки будуть оподатковуватись за підвищеними ставками, що забезпечить можливість формувати державні фонди для підтримки галузей з повільним терміном обігу капіталу, зокрема і сільськогосподарських товаровиробників, особливо тих, що працюють на гірших за якістю землях.

Таким чином, треба лише забезпечити державну підтримку надійному регулюючому економічному механізму макроекономічних процесів з урахуванням специфіки сільського господарства: еквівалентність товарообміну, фінансово-кредитне регулювання, платоспроможна ємність внутрішніх ринків та вільний вихід на зовнішні агропромислові ринки, законодавчо й економічно обґрунтована податкова, митна, страхова та соціальна політика. Без вирішення цього ні приватна власність, ні раціональні господарські формування не зможуть працювати, а отже, аграрна реформа не виконає поставленого перед нею завдання.
Використані джерела інформації:

  1. Белей С. І. Регіональний аспект відродження сільського господарства / С. І. Белей // Вісник ХНАУ. Серія "Економіка АПК і природокористування". – Харків, 2002. – С. 20–26.

  2. Гайдуцький П.І. Розвивати нові напрями економічних досліджень / П.І. Гайдуцький // Економіка АПК. – 2000. – № 2.– С. 29–33.

  3. Державна цінова підтримка сільського господарства в США і країнах Європи / За редакцією О.М. Шпичак. – К.: ІАЕ УААН, 2005. – С. 57.

  4. Малік М.Й. Кооперація і реформування сільськогосподарських підприємств / М.Й. Малік // Проблеми кооперації в сільському господарстві. – Львів, 2005. – С. 82–86.

  5. Месель-Веселяк В.Я. Реформування аграрного виробництва / В.Я. Месель-Веселяк. – К.: Інститут аграрної економіки, 1999. – 272 с.

  6. Основні економічні показники роботи сільськогосподарських підприємств України за 2004-2008 роки: Статистичний збірник. – К., 2009. – 342 с.

  7. Рябоконь В.П. Соціально-економічні проблеми розвитку агропромислового комплексу України в сучасних умовах / В.П. Рябоконь. – К.: ІАЕ, 2008. – С. 355–360.


Рецензент:Корецький М.Х.., д.держ.упр., професор

УДК 35

Росенко М. І.,

к. н. з державного управління, доцент кафедри економіки та менеджменту Севастопольської філії Європейського університету
^ Основні функції та роль політичних еліт

у державному управлінні
За результатами роботи досліджено процес формування політичних еліт, розглянуто основні функції, що вона виконує та з’ясовано роль в державному управлінні та розвитку держави й суспільства.

^ В результате работы исследован процесс формирования политических элит, рассмотрены основные функции, которые они выполняет, уточнены их роли и функции в государственном управлении, развитии государства и общества.

This article is a result of process of forming of political elites investigation. There were considered basic functions, which elite executes and a roleof elite in public administration and development of the state and society.
Постановка проблеми. Політична еліта відіграє виняткову роль в житті суспільства. Це центральна ланка державного управління. Від діяльності політичної еліти, її політичної поведінки в значній мірі залежить напрямок і хід діяльності політичного розвитку, функціонування політичної системи в цілому. Це центральна ланка державного управління. Як висловився американський політолог і соціолог Д. Белл, «всяка оцінка здатності суспільства справлятися зі своїми проблемами залежить від якості його керівництва і характеру народу».

Особливу значущість в державному управлінні має взаємодія політичної еліти і суспільства|товариства|. Перша виступає як сукупний суб'єкт, який формулює цілі і реалізує їх через державні механізми, друга – як керований об'єкт.

Для України, яка є найбільшою пострадянською державою, що успадкувала основні специфічні риси|межі| радянського господарського і соціально-політичного устрою, проблема діяльності і ролі політичних еліт в трансформації суспільства|товариства| є|з'являється| особливо актуальною. Мова|промова| йде не лише|не лише| про стереотипи масової свідомості, що коріняться в радянському минулому, але й про численні|багаточисельні| пережитки радянського суспільного устрою, про особливу партійно-господарську "генетику" еліт, про слабку|слабу| укоріненність| в свідомості мас і в політичній практиці норм демократії та поваги до демократичних інститутів і цінностей.

Довголітня руйнівна дія номенклатурної системи, а також знищення у війнах і таборах цвіту нації, його кращих представників призвели до звиродніння української політичної еліти. Цим багато в чому пояснюється|тлумачать| перманентність і глибина кризи в країні, масове поширення корупції та безвідповідальності.

Слабка|слаба| політична активність громадян, незавершеність процесу рекрутування нового керівного|провідного| прошарку і в той же час його первинна значущість для перетворення країни — все це робить|чинить| проблему формування політичної еліти особливо актуальною для українського суспільства|товариства|.

^ Мета дослідження дослідити теоретико-методологічні засади формування політичних еліт, історичний досвід та етапи формування політичних еліт |розглядувати| в Україні, виявити сутність. Функції та роль політичної еліти в державному управлінні.

^ Невирішені частини загальної проблеми. Частина дослідників політичного процесу в Україні дотримується погляду, згідно якого в Україні взагалі немає реальної політичної еліти. В.Малінковіч, наприклад, в зв'язку з цим пропонує користуватися американським терміном «істеблішмент», розуміючи під ним політичну верхівку.

Але|та| в політології і соціології в трактуванні поняття політична еліта панує функціональний підхід, згідно з яким під політичною елітою розуміється меншість суспільства|товариства|, що відіграє ключову|джерельну| (позитивну або негативну) роль у виробленні і реалізації стратегічних рішень|розв'язань| в процесі функціонування й розвитку суспільства|товариства|. Виходячи з цієї точки зору, політична еліта існує в будь-якому соціумі, в якому існує соціальна ієрархія, спеціалізація функції прийняття рішень від імені суспільства|товариства|.

Аналізуючи особливості політичної еліти України, доцільно використовувати обидва ці підходи, що дозволяє виявити основну суперечність|протиріччя| в її розвитку.

Ця суперечність полягає в наступному: представники політичної еліти України добре навчилися боротися за владу, але не завжди здатні розпорядитися цією владою в суспільних інтересах. За право увійти до складу політичної еліти, йде жорстка, а нерідко і жорстока конкуренція. Саме здатність перемагати в боротьбі за владу є основним критерієм в селекції вітчизняної еліти. І відповідно до цього критерію, політична еліта дійсно є елітою. Проте якість реалізації нею своїх суспільних функцій залишається низькою. Ключові характеристики державного управління - ступінь його ефективності і стабільності. Те й інше залежить від безлічі обставин, сукупність яких досить повно розкривається в трьох визначальних аспектах: стосунки між політичною елітою і суспільством, стосунки на елітарному рівні та стосунки в цивільному суспільстві. Саме з цієї точки зору нам представляється необхідним дослідження формування, функцій і ролі політичних еліт.

^ Виклад основного матеріалу. Важливе значення політичної еліти у суспільстві зумовлено роллю політики, яка виступає у якості механізму упорядкованості та регуляції соціальних відносин, реалізації загальнозначущих суспільних інтересів. Політико-управлінські функції в суспільстві політична еліта здійснює шляхом прийняття важливіших політичних рішень. Це вимагає від неї спеціальних знань та вмінь, які відсутні у більшості пересічних громадян. До того ж, політичні еліти є представниками групових інтересів у політиці, які створюють оптимальні умови для їх реалізації.

З огляду на це, політична еліта - привільована група, що займає керівні посади у владних структурах та безпосередньо приймає участь у прийнятті важливіших рішень, пов’язаних з використанням влади [4, с. 91].

Історичні етапи формування української еліти показують що повна зміна правлячих еліт проходила неодноразово: перша, що знищена у Київський Русі нападом татаро-монгол, козацька еліта яка зазнала великих втрат наприкінці XVIII століття, національна (народницька) еліта, що зникла у наслідок поразки УНР, українська радянська еліта, що існувала до відновлення незалежності України у 1991 році.

Сучасна правляча еліта у своїй більшості є колишньою номенклатурною елітою. Завдяки цьому не відбулося повної зміни еліт.

Етапи становлення і трансформації політичної еліти на сучасному етапі в Україні чітко збігаються з виборчими циклами. Це показує, що вибори стали основним механізмом селекції політичної еліти. Причому на тенденції трансформації українського істеблішменту головним чином впливають парламентські вибори, оскільки саме вони формують велику частину складу політичної еліти. Президент формує верхівку адміністративної еліти (керівники центральних органів виконавчої влади, обласних держадміністрацій), яка також входить до складу політичної еліти, але складає відносно невеликий її сегмент. До того ж голова держави як свій кадровий резерв часто використовує парламентський корпус.

У найзагальніших рисах|межах|, етапи розвитку політичної еліти України можна оцінити таким чином [7]:

1) 1990-1994 рр. Це етап становлення політичної еліти України. Обраний в 1990 р. склад Верховної Ради став по суті політичною «переделітою», саме він проголосив спочатку суверенітет, а потім і незалежність України. Верховна Рада була школою нової політики для партійно-господарської номенклатури, яка і стала соціальною основою для формування політичної еліти незалежної України. В період президентства Л.Кравчука до складу правлячої еліти була інкорпорована значна частина|частка| націонал-демократичної контр-еліти, що зняло конфлікт між екс-комуністичною номенклатурою та її опонентами. Проте|однак| і кількісно і якісно у складі політичної еліти на цьому етапі домінувала номенклатура, яка відмовилася від комуністичної ідеології і взяла на озброєння ідею національно-державного будівництва.

2)1994-1998 рр. На цьому етапі почалася|розпочинала| трансформація політичної еліти України. З|із| господарсько-бюрократичної верхівки, вимушеної|змушеної| паралельно займатися і політичними функціями, вона поступово почала|стала| перетворюватися на професійну політичну еліту. У 1994 р. склад Верховної Ради оновився|обновляв| на 84%. Причому близько половини депутатського корпусу парламенту склали члени політичних партій. Для абсолютної більшості народних депутатів політика стала основною професією. На цьому етапі чітко виявилася тенденція регіоналізації| політичної еліти. 1994-1995 рр. показали, що регіональні еліти можуть зайняти|позичати| домінуючі позиції і в|середі| загальнодержавній еліті. З іншого боку, регіональний чинник|фактор| помітно вплинув на фракційну структуру Верховної Ради. Проявив|виявляв| себе на цьому етапі і кліентелістський| тип формування і відтворення політичної еліти. Особисті|особові| зв'язки, залежність від «патрона» і відданість йому стали одним з головних чинників|факторів|, сприяючих просуванню до вершини владної піраміди. Ще одна примітна тенденція цього етапу – поколінське| оновлення політичної еліти, її омолоджування. Ця тенденція була характерна|вдача| і для парламенту, 70% якого склали народні депутати у віці до 50 років, і для центральних органів виконавчої влади.

3) 1998 р. – по теперішній час. Головна тенденція цього етапу – олігархізація політичної еліти, зрощення бізнесу і влади. Великий бізнес прийшов в політику, що підтверджується тим, що серед парламентаріїв|парламентарів| є|наявний| легальні мільйонери. Причому це виявилося і у Верховній Раді у складі якої різко зросло число підприємців, і у виконавчій владі. Серед керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади все частіше почали|стали| з'являтися крупні підприємці. Але|та| ще частіше вищі адміністратори ставали якщо не лідерами, то повноважними представниками окремих бізнес-груп. Бізнес-групи почали|стали| створювати і власні політичні партії.

Прихід|прибуток| великого бізнесу в політику мав вельми|дуже| суперечливі|суперечні| наслідки. З одного боку, посилилася|підсилювалася| увага до економічної проблематики, почали|стали| виявлятися нові управлінські підходи, які більш відповідали ринковим умовам. Але|та| при цьому владні повноваження все частіше почали|стали| використовуватися для лобіювання певних бізнес-інтересів. Власне законодавча діяльність не зрідка опиняється на периферії інтересів бізнес-парламентаріїв|парламентарів|.

Помітна тенденція цього періоду – поглиблення розколу в політичній еліті, формування нової контр-еліти, виступаючої за зміну режиму Л.Кучми. Ця тенденція виявляла себе ще на президентських виборах 1999 р., але|та| особливий імпульс вона отримала|одержувала| після|потім| «касетного» скандалу і відставки уряду В.Ющенка. По суті справи від правлячої еліти відколовся значний сегмент, який почав|став| виконувати функції контр-еліти|.

Таким чином, ключовими|джерельними| проблемами наступних|таких| етапів стають – деолігархізація| і партизація політичної еліти.

Частина|частка| проблем і суперечностей|протиріч|, властивих розвитку політичної еліти України, зазначена вище. Крім того, дослідники, що аналізують особливості політичного істеблішменту України відзначають присутність ознак наступних|слідуючі| його негативних характеристик, які притаманні суспільствам у перехідному періоді:

- Переважання особистих|особових| і групових інтересів в поведінці представників політичної еліти над інтересами суспільними|громадськими|.

- Відносно низький рівень професійної підготовки значної частини|частки| політичної еліти, відсутність необхідного справжній|теперішній| еліті стратегічного мислення.

- Низька ефективність політико-управлінської| діяльності в цілому|загалом| і якості схвалюваних політичних рішень|розв'язань| зокрема.

- Невміння домовлятися, погоджувати|узгоджувати| інтереси.

- Відчуження політичної еліти від суспільства|товариства|, поглиблення соціального розриву між її представниками і пересічними громадянами.

Оскільки політичний клас відображає|відбиває| соціальні хвороби, проблеми і суперечності|протиріччя|, властиві суспільству|товариству|, не слід чекати появи якоїсь|деякої| ідеальної еліти. Боротьба демократичних інтенцій| і авторитарних установок, доцентрових і відцентрових тенденцій, регіональні розколи і ідеологічні конфлікти – все це характерно|вдача| як для суспільства|товариства| так і для її політичної еліти.

Соціальне призначення політичної еліти відбивається, перш за все|передусім|, в тих функціях, які вона виконує. Вони багатообразні|різноманітні|, складні, і, зрозуміло, пов'язані з більшою відповідальністю. Зміст|вміст| і межі|кордони| функції, виконуваних політичною елітою, визначаються конституцією країни. Так і відбувається|походить| в країнах з|із| легітимним існуванням політичної влади, де політична ситуація характеризується стабільністю. Проте|однак| в реальному житті зустрічаються випадки розбіжності|розходження| між конституціями і реальною владою. Так відбувається|походить| як мінімум в двох випадках. По-перше, коли політична ситуація в країні ґрунтовно міняється (перехідні періоди), але|та| ці зміни|перерви| ще не відображені|відбивати| в конституції. По-друге, можливі відступи від Конституції.

Визначені обставини важливо|поважно| враховувати при вивченні конкретних функцій, що виконуються політичною елітою. Цих функцій достатньо багато. Найбільш істотні|суттєвих|: стратегічна, комунікативна, організаторська, інтеграційна [5, с. 136].

На першому місці серед названих|накликати| функцій стоїть стратегічна функція. Її зміст|вміст| полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства|товариства|, визначення політичної програми дій. Вона виявляється в генеруванні нових ідей, що відображають|відбивають| суспільні|громадські| потреби в радикальних змінах|перервах|, у визначенні стратегічного напряму|направлення| суспільного|громадського| розвитку, у виробленні концепції назрілих|наспілих| реформ.

Стратегічна функція повною мірою може бути реалізована на вищому рівні політичної еліти - парламентаріями|парламентарями|, членами кабінету міністрів, експертами, радниками, помічника президента.

Успішна реалізація стратегічної функції політичної еліти визначається не лише якісним кадровим складом «мозкового штабу», що привертається|приваблює| до вироблення політичного курсу країни. Вона залежить так само від полягання|достатку| громадської думки в країні, її віддзеркалення|відображення| в схвалюваних політичних рішеннях|розв'язаннях|. Мова|промова| йде про наступну|такої| найважливішу функцію політичної еліти – комунікативну. Вона передбачає ефективне уявлення|виставу|, вираження|вираження| і віддзеркалення|відображення| в політичних програмах інтересів і потреб різних соціальних груп, а так само верств населення і реалізацію їх в практичних діях. Ця функція включає уміння бачити особливості настроїв різних соціальних верств|, швидко і точно реагувати на зміни в громадській думці по різних актуальних питаннях.

З метою налагодження|налагоджування| тісних контактів з|із| різними соціальними групами в кожній державі політичне керівництво використовує регулярні особисті|особові| зустрічі з|із| людьми, поїздки по країні і так далі.

Організаторська функція. Політична еліта у всі часи стикалася і стикатиметься з|із| необхідністю організовувати маси. Серед потенційних політичних еліт найбільш ефективними будуть ті, які значною мірою здатні|здібні| забезпечити підтримку своїх програм масами.

Вироблений стратегічний курс утілюється в системі різних політичних заходів. До них відносяться: законодавчі (ухвалення законів та ін. законодавчих актів парламентом, урядом); мобілізуючі (різні форми дії на суспільну свідомість, формування настроїв, ціннісних орієнтацій людей); регулюючі (розподіл і перерозподіл ресурсів матеріальних, людських, фінансових); координуючі (координація центральних і регіональних дій); контролюючі; коригуючі та інші.

Інтеграційна функція полягає в зміцненні стабільності суспільства|товариства|, стійкості його політичних і економічних систем, в недопущенні конфліктів, непримиренних антагонізмів|, гострих суперечностей|протиріч|, деформації политичних структур. Важливими|поважними| змістовними елементами цієї функції є|з'являються|: об'єднання різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення консенсусу, співпраця і тісна політична взаємодія всіх сил в суспільстві|товаристві|.

Ключову|джерельну| роль у поліпшенні|покращанні| якості політичної еліти повинні відігравати механізми внутрішньо елітної селекції. Не можна покладатися лише|лише| на вибори, оскільки ефект виборів може бути вельми|дуже| суперечливим|суперечним|.

Особлива увага має бути приділена процедурам відбору еліт, їх демократичності, прозорості, підвищеній вимогливості до професійних і моральних якостей претендентів на виборчі посади, на пости керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади.

Роль взаємної вимогливості і відповідальності, особливо при використанні коаліційних політичних механізмів, достатньо|досить| велика. Часто|частенько| міркування|тяма| політичної доцільності, принципи квотного розподілу посад, домінують над вимогами до професійних якостей.

Відомо, що на етапі реформування більш потрібні|зажадати|, перш за все|передусім|, виконавці|виконувачі|, чия сумлінність і лояльність лідерові не ставиться під питання. Неефективна система управління не вимагає творців, вона вимагає, перш за все|передусім|, лояльних виконавців|виконувачів|. У цьому сенсі|змісті| еліта максимально добросовісна і старанна|виконавча|, але й консервативна, хоча в рамках|у рамках| існуючого алгоритму влади і поставлених перед нею антикризових завдань|задач| - достатньо|досить| ефективна. Але|та| при переході від стабілізації до розвитку колишні якості еліти перетворюються з|із| позитивних в негативні|заперечних|. На етапі розвитку потрібна вже не стільки особиста|особова| лояльність і старанність|виконавчий|, скільки професіоналізм. А професіонали, як правило, не звикли до сліпої слухняності|зажадати|. Саме тому вони програють в конкуренції лояльним, але|та| недалеким чиновникам.

Підвищити свій якісний рівень може лише|лише| сама політична еліта, своїми власними зусиллями. Інакше рано чи пізно вона буде змушена поступитися місцем контр-еліті. Або можливий крайній варіант – і соціум і його еліта зникають як самостійні суб'єкти.

Фактом, що не піддається сумніву, багато раз історично доведеним, є|з'являється| те, що політична культура складається століттями|віками| і змінити|зраджувати| її за короткий час неможливо. Все залежить від мудрості правлячої еліти, її розуміння шляхів|колій| виходу з|із| кризи, і якщо вона концентруватиметься на фінансових механізмах виходу з|із| кризи, тобто на свідомо недостатніх інструментах, то криза може завершитися соціальною і політичною катастрофою.

Найважливішими функціями політичної еліти є|з'являються| стратегічна, комунікативна, організаторська та інтеграційна. Політична еліта повинна понад усе ставити національні інтереси, причому, «елітарне» уявлення про національні інтереси в основі має бути зразково однаковим з розумінням такого широкими соціальними шарами суспільства|товариства|.

Підсумовуючи роль еліти в суспільстві|товаристві|, в управлінні, економіці і так далі відображають|відбивають| її функції:

1. еліти відіграють найважливішу роль у визначенні політичної волі соціальної групи, всього класу і в розробці механізмів реалізації цієї волі;

2. еліти покликані формувати політичні цілі своєї групи, класу, їх програмні документи;

3. еліти регулюють діяльність по політичному представництву групи, класу, дозуючи підтримку, підсилюючи|посилювати| або обмежуючи її;

4. еліти є|з'являються| основним резервом керівних|провідних| кадрів, центром набору і розстановки|розставляння| керівників на різні ділянки політичного і державного управління.

В умовах світової кризи особливо зростає роль правлячої еліти, яка повинна, по-перше, бути на рівні розуміння існуючих викликів і погроз, і, по-друге, здатна|здібна| знайти адекватні засоби протидії. Саме тому креативний| клас повинен стати стрижнем|стержнем| сучасної еліти, її головним компонентом, бо він - як вже мовилося - каталізатор її розвитку і її основна змістовна частина|частка|. В умовах кризи лише|лише| він здатний|здібний| на адекватні дії. Без цього змісту|вмісту| еліта перетворюється на тьмяну соціальну групу, яка здатна|здібна| якийсь час утримувати владу, виходячи зі своїх інтересів і уявлень|вистав|. Але|та| вона не здатна до розвитку, а тим більше не здатна|здібна| стати конкурентною по відношенню до еліт інших країн. І вже точно не знайде шляхів виходу з|із| кризи.

Головні та обов'язкові вимоги до сучасної еліти такі:

-   професіоналізм;

-   високий рівень освіти|утворення|;

-   відповідальність;

- здібність до стратегічного прогнозу.

Від якості еліти і людського потенціалу в цілому|загалом| залежить безпосередньо якість і темпи економічного зростання|зросту|, потужність і ефективність сучасної держави.

Слід ясно розуміти, що правлячі еліти країн-лідерів керуються не абстрактними уявленнями про право націй на суверенітет і збереження|зберігання| ідентичності, а прагненням, як мінімум, пристосувати, зробити зручними для себе зовнішнє середовище|середу|.

У цьому сенсі|змісті| роль національної еліти надзвичайно висока: вона зобов'язана зберегти суверенітет держави, національну само ідентифікацію суспільства|товариства|, систему традиційних цінностей. І перше, і друге, і третє можливо лише|лише| в тому випадку, якщо|у тому випадку , якщо| еліта забезпечує нації відповідні економічні, соціальні і військові|воєнні| позиції в світі, які гарантують самим фактом існування таку можливість|спроможність|. У цьому - головний сенс|зміст| існування еліти, який можна коротко сформулювати як політичну відповідальність перед нацією. Особливо в революційні періоди або кризові|кризисні| часи.

Коли еліта не перебуває на необхідному рівні відповідальності, не розуміє суті влади, відбувається|походить| катастрофа.
^

За результатами дослідження зроблено висновки:

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи