Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка20/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33

Шевченко Н.О.,

к.е.н., докторант

Донецький державний

університет управління
^ АГРАРНА ПОЛІТИКА В ІСТОРИЧНОМУ КОНТЕКСТІ
Проаналізовано досвід аграрної політики в історичній ретроспективі. Визначено засади сучасної аграрної політики з урахуванням досвіду.

^ Проанализирован опыт аграрной политики в исторической ретроспективе. Определены принципы современной аграрной политики с учетом опыта.

Experience of agrarian policy is analysed in a historical retrospective view. Principles of modern agrarian policy are certain taking into account experience.
Постановка проблеми.

В умовах формування сучасної аграрної політики, спромож­ної забезпечити ефективну реалізацію її цілей, важливого значення набуває необхідність дослідження аграрного розвитку і аграрних перетворень в Україні в історичній ретроспективі. Вка­заній проблематиці присвячена значна кількість праць як вітчизняних істориків, так і економістів-аграрників. При цьому, однак, недостатньо дослідженими залишаються питання оцінки минулого у вказаній сфері з позицій інституціональної теорії, що має надзвичайно важливе значення для розробки обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення напрямів сучасної аграрної політики. Для отримання повної, цілісної та достовірної картини історичного минулого розвитку агропродовольчої сфери при проведенні відповідних досліджень аграрну політику потрібно розглядати як комплекс заходів не лише політичного і соціально-економічного, а й духовно-культурного плану. Саме від сприй­няття селянством, як носієм моральних цінностей, уявлень, ідей та традицій, тих чи інших реформаторських дій щодо аграрної сфери значною мірою залежала їх ефективність та дієвість.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій.

Вагомий внесок у розробку теоретико-методологічних та організаційно-практичних засад розвитку національної аграрної політики внесли такі вчені, як В. Амбросов, В. Андрійчук, О.Бородіна, П. Гайдуцький, В.Геєць, О.Гойчук, Б.Данилишин, О.Дацій, М. Дем’яненко, С. Дем’яненко, В. Зіновчук, М. Калінчик, С. Кваша, І. Кириленко, М. Корецький, І. Лукінов, Ю. Лупенко, П. Макаренко, А. Малиновський, М. Малік, В. Мартьянов, В.Месель-Веселяк, О. Могильний, Г. Мостовий, В.Нелеп, T. Осташко, О. Онищенко, Б.Панасюк, Б.Пасхавер, Г.Підлісецький, П. Руснак, В.Рябоконь, П. Саблук, М. Сахацький, В. Ситник, В. Трегобчук, М.Хвесик, Є.Ходаківський, М. Хорунжий, Г. Черевко, В. Шиян, О. Шпичак, В. Юрчишин та ін.

^ Постановка завдання:

– проаналізувати досвід аграрної політики в історичній ретроспективі;

– визначити засади сучасної аграрної політики з урахуванням досвіду.

^ Виклад основного матеріалу.

Одним із найдавніших прикладів високого рівня розвитку цивілізації на території сучасної України є черняхівськая культура (друга половина II-VII ст. н.е.). Основною сферою діяль­ності черняхівців було сільське господарство, зокрема зем­ле­робство. Розвиток останнього на великих площах забезпечував можливість не тільки самозабезпечення зерном, але і вивозу його на зовнішні ринки. Це стимулювало розвиток як внутрішньої, так і зовнішньої торгівлі. З другої половини XVII ст. аграрний розвиток України форсувався під визначальним впли­вом економіки Росії і характеризувався посиленням феодальної земельної власності і кріпосного права. На відміну від Росії в Україні приватновласницький інстинкт на селі був виражений значно сильніше. Існування общини часто обумовлювалося об’єктивною необхідністю або було штучним. Наприклад, розповсюдження інституту общини в період визвольної війни 1648-1654 рр. мало на меті освоєння вільних територій. Після освоєння Північного причорномор’я в цьому регіоні багатьма поміщиками створювалися штучні общини [8, с.4].

На відміну від країн Західної Європи, де до другої половини XIV ст. фактично утворилися централізовані держави, українські землі входили до складу інших країн, що обумовило значну диференціацію у цілях та методах проведення аграрних рефор­мувань на відповідних територіях. У сфері найбільш активних реформаторських дій опинилися селяни закарпатських земель, що належали Австрії. Найбільш прогресивним був загально­австрій­ський Урбаніальний патент Йосипа II від 10 лютого 1789 р., який встановив, що податок, який селянин зобов’язаний виплачувати поміщикам, має сплачуватися грошима і складати 17% селянсь­ко­го доходу. Панщина була скасована. «Майнове право» поміщика на землю, з якої селянин не міг бути зігнаний і яку він міг успадковувати, обмежувалося правом стягувати прибутковий податок у розмірі 17%. Це складало незначну частку того, що поміщик отримував раніше [2]. Проте в 1790 р. урбаніальний патент був скасований.

Впродовж першої половини XIX ст. з розвитком товарно-грошових відносин на українських землях поглибилася майнова диференціація селянства. У зазначений період сільське госпо­дарство почало набувати підприємницького характеру, насам­перед, за рахунок товаризації великих поміщицьких, а дещо пізніше, і середніх господарств. Скасування кріпацтва в 1861 р. в цілому стимулювало розвиток сільського господарства України. Проте, з часом почала актуалізуватися проблема малоземелля значної частини селян, яка особливо ускладнилася на початку ХХ ст. Загострювали ситуацію на селі збереження великого поміщицького землеволодіння, наявність обмежень щодо купівлі, продажу та застави землі. Характерною рисою проведення реформи було те, що строк перехідного періоду встановлювався не меншим 20 років з часу законодавчого оформлення положень реформи з урахуванням фактору диференціації за регіонами. Тобто наявним було глибоке розуміння необхідності тривалого періоду для завершення перетворень у відносинах земельної власності.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала впрова­дження агрономічних заходів та посилила тенденцію до зро­стання товарного, підприємницького виробництва. Аграрна полі­тика українських національних урядів в 1917-1920 рр. концен­трувалася практично виключно на вирішенні проблеми наділення селян землею. Однак чинник політичної та економічної неста­біль­ності, викликаний революційними подіями у цей період, викликав намагання урядів розв’язувати вказану проблему активними методами, без урахування необхідності її вирішення еволюційним шляхом.

Реалізація аграрної політики більшовицької партії у цей же період визначалася фактором ведення війни. Знищення приватної форми власності в сільському господарстві, застосування реквізи­ційних методів щодо селян в ході реалізації продовольчої розкладки призвели до втрати стимулів до праці та, відповідно, різкого погіршення стану аграрного сектора. Після перших невдалих спроб насадження комунізму деякі представники влади змушені були визнати, що психологія селян досить повільно піддається комуністичному і колективістському впливові [5, с.81]. Найпершою перешкодою на шляху до колективних форм господарювання вважалося притаманне селянам «бажання мати своє власне господарство, бути господарем і володарем у своїй родині» [7, с.11]. Тобто, характерною рисою українського селянина був чітко виражений індивідуалізм, який стимулював неприйняття ним колективних форм господарювання.

Нова економічна політика спричинила зміни в духовному житті селянства, «оживила» його економічні та політичні інте­реси, пригнічені політикою «воєнного комунізму», стимулювала господарську ініціативу. Дослідження соціально-економічного становища українського села у період НЕПу виявляє, що використання ринкових механізмів саморегулювання аграрної економіки у цей період не було домінуючим. Широко використовувалися адміністративні форми управління. За твердженням Ю.В. Котляра, центральне місце в духовній сфері селянина 20-х рр. ХХ ст. займали ідеї і соціальні почуття, які виникали на ґрунті аграрних відносин. Саме духовні основи, пов’язані з землею, визначали типологічні особливості внутрішнього світу селянина. Прагнення мати більше землі і займатися на ній індивідуальним господарством було виявом глибинної селянської соціально-психологічної сутності.

Окремі території України в силу як географічних, так і історико-культурних факторів характеризувалися досить від­мін­ними тенденціями у характері аграрних трансформацій. Зокрема, специфікою Півдня України було психологічне неприйняття селянством деспотичного характеру центральної влади, будь-якого насилля, усвідомлення своєї сили і незалежності. Ще однією особливістю цієї території був природничо-географічний фактор – степ, де клімат, у зв’язку з нерівномірністю розпо­ділених у часі опадів, характеризувався посухою, суховіями та чорними бурями. Це призводило до нестабільності врожаю, не сприяло розвитку рільництва. Такий природний фон формував у населення впертий, відважний характер, жагу до боротьби, ба­жання захищати власні інтереси. Етнічна мозаїчність «вихо­вувала» у місцевого населення терпимість до чужоземної мови, традицій, культури, відкритість до сприйняття нового, яке допомагало у веденні власного господарства. На ментальність селянства Півдня України впливав і релігійний фактор: старо­давні язичницькі вірування та православ’я. Релігія допомагала селянину залишитись справжнім охоронцем українського народного духу.

Вказані ментальні особливості селян Півдня України знач­ною мірою формують динаміку аграрних трансформацій й на сучасному етапі. Чітке вираження приватновласницьких інстинк­тів визначило переважання індивідуальних форм ведення госпо­дарства на зазначеній території. Позитивний вплив проведення нової економічної політики на селі виявився також в активізації розвитку різних форм самоорганізації селян, зокрема у діяльності земельних громад, проведення безпартійних селянсь­ких конференцій, спроб відновлення діяльності селянських спілок.

Однак надалі повернення до політики насильницької колек­тивізації викликало втрату істотної частини продуктивних сил, масове вилучення виробленої продукції за низькими цінами, поглиблення нееквівалентного обміну між містом і селом. Система заготівель і закупівель сільськогосподарської продукції призвела до різкого звуження товарно-грошових відносин та вільної торгівлі продовольством. Внаслідок насильницьких ме­тодів проведення колективізації в Україні були знищені істо­ричні, національні традиції використання землі, створені ко­мандно-бюрократичні інституції управлінської системи.

Різко погіршилася демографічна ситуація на селі, оскільки значна кількість селян була вислана за межі України, в результаті репресій розпалося чимало сімей, відбувалася міграція сільського населення до міст у промислові центри, різко зменшилася народжуваність, лише 7-8% демобілізованих із Червоної Армії поверталися у місця попереднього проживання [8, С.14-15]. Намагання примусового створення колективних форм господа­рювання часто зустрічали різкий опір селянства. Скажімо, якщо створені в 1919 р. російські комітети бідноти припинили своє існування відразу після закінчення громадянської війни, то в Україні вони продовжували діяти до 1932 р. [1, с.9].

З середини 30-х років починає формуватися нова система сільського господарства, яка передбачала не лише тотальне державне регулювання розвитку аграрного сектора, але і безпо­середнє управління виробництвом. Державою було монополі­зовано процес розподілу як основних ресурсів для аграрних товаровиробників, так і виробленої останніми готової продукції, основна частка якої надходила до державних заготівельних організацій. Характерною особливістю даної системи було те, що на колгоспи і радгоспи покладалося також завдання обслу­гову­вання значної частини соціальної та інженерної інфраструктури у сільській місцевості. Усі подальші заходи аграрної політики радянського уряду принципово не змінювали характер даної системи, вносячи в неї лише окремі корективи.

Ідеологія радянської аграрної політики базувалася на нама­ганні сформувати у свідомості селян стереотип щодо переваги суспільних інтересів над особистими, що було необхідно для забезпечення вирішення проблем розвитку інших галузей за рахунок сільського господарства Наслідком такої політики було те, що сільськогосподарська праця стала найдешевшою в системі виробництва в СРСР і в Україні, зокрема [3, с.10]. У після­воєн­ний період необхідність нагального вирішення продовольчого питання вимагала формування нової аграрної політики. Однак брак ресурсів для матеріально-технічного забезпечення вирішен­ня цієї проблеми призвів до використання екстенсивних методів розвитку сільського господарства. З метою стимулювання про­дук­тивності праці здійснювалася політика обмеження особистих господарств, які були основним джерелом продовольчого забезпечення селянських домогосподарств. З метою стимулювання про­дук­тивності праці здійснювалася політика обмеження особистих господарств, які були основним джерелом продовольчого забезпечення селянських домогосподарств.

Суттєві зміни в аграрній політиці, які стимулювали ефектив­ніший розвиток галузі, відбулися у 1953-1958 рр. у вигляді реалізації заходів щодо підвищення матеріальної зацікавленості колгоспів, значного підвищення закупівельних цін на сільсько­господарську продукцію, збільшення державних видатків на розвиток села та поліпшення його технічного і кадрового забезпе­чення. Негативним аспектом аграрної політики у цей період було подальше стримування розвитку особистих господарств кол­госпників. Однак період підйому виявився нетривалим.

До середини 60-х рр. в країні загострилася продовольча проблема, що стимулювало реалізацію ряду заходів щодо розвитку міжгосподарської кооперації і агропромислової інтегра­ції, інтенсифікації сільського господарства у вигляді збільшення капіталовкладень, розширення застосування добрив, зрошування, комплексної механізації і хімізації, ослаблення контролю над колгоспами і скасування деяких обмежень щодо ведення осо­бис­того підсобного господарства колгоспників та ін. Однак збере­ження низького рівня мотивації праці в рамках колгоспної систе­ми не забезпечило адекватного витраченим ресурсам ефекту.

Продовжувалося зниження обсягів виробництва більшості основних видів продукції землеробства. Низька продуктивність підвищувала собівартість виробництва всіх видів тваринницької продукції, що було головною причиною різкого зниження рентабельності галузі – з 10,7% в роки ІХ п’ятирічки до 1,6% в Х-й і 0,06% – в перші роки ХІ п’ятирічки. Майже 35,5% основних промислово-виробничих фондів переробних галузей АПК були фізично зношені і морально застарілі. Соціально-побутова сфера села залишалась відсталою і занедбаною.

Низька якість житлово-побутових умов у поєднанні з наслідками реалізації концепції «неперспективних» сіл стали важливими причинами міграції сільського населення у міста. В результаті кількість працівників, зайнятих у всіх галузях сільського господарства, значно скоротилася. Дефіцит робочої сили негативно впливав на упорядкування режиму праці й відпочинку колгоспників, що у поєднанні з обмеженими можливостями сільської молоді у використанні вільного часу негативно позначалося на стабільності сільськогосподарських колективів, а також на ефективності їхньої роботи [6, с. 6].

У травні 1982 р. прийнято Продовольчу програму, якою було заплановано широкий спектр комплексних заходів, спрямованих на вирішення ключових проблем розвитку села, зокрема поліпшення управління агропромисловим комплексом шляхом налагодження координації роботи сільського господарства, пов’я­заних з ним галузей промисловості та торгівлі; інтенсифікації землеробства й тваринництва та розвитку переробних галузей; запровадження економічних важелів впливу на розвиток сіль­ського господарства, впровадження досягнень науково-техніч­ного прогресу у сільське господарство та соціальну перебудову села. За рахунок випереджаючих темпів росту оплати праці на селі планувалося забезпечити вирівнювання розміру грошових доходів жителів села і міста.

Продовольча програма виявилася низькоефективною. Істот­ного збільшення виробництва сільськогосподарської продукції досягти не вдалося. Основними причинами цього залишалися надмірна централізація управління сільським госпо­дарством, відсутність господарської свободи підприємств, осо­бистої матеріальної зацікавленості працівників у результатах роботи та ін.

У 50-80-х роках XX ст. значний вплив на розвиток колгоспно-радгоспного виробництва мали також особисті підсобні господарства. Роль підсобних господарств колгоспників зумовлювалась, насамперед тим, що вони були постачальниками на ринок багатьох продуктів. У той час як колгоспно-радгоспний сектор відіграв вирішальну роль у виробництві зернових і технічних культур, особисті підсобні господарства забезпечували 53% приросту м’яса в країні, 35-38% – картоплі, овочів, молока, вовни, 87% – яєць.

М.М. Зизою [4, c. 9] на конкретних прикладах доведено, що приса­дибне господарство колгоспників за своєю суттю фактично не було підсобним. Через обмеженість матеріального стимулювання в колгоспах селяни змушені були все більше часу приділяти своєму особистому господарству. Таке становище негативно по­значалося на продуктивності праці і призводило до того, що особисті економічні інтереси селян переважали над інтересами суспільного виробництва. Водночас це робило працю в колективних сільськогосподарських підприємствах взагалі безперспек­тивною. З цього питання держава змушена була проводити відповідну політику, яка мала суперечливий характер: по-перше, декларувалася підтримка селян; по-друге, вводилися нові податки на особисте господарство. Позитивні зрушення на селі мали епізодичний характер і безпосередньо залежали від економічної політики партійно-господарського керівництва щодо особистих підсобних господарств. Водночас держава була зацікавлена у таких господарствах лише як додаткових джерелах надходження сільськогосподарської продукції.

Висновки.

Таким чином, історичний досвід підтверджує, що будь-яка реформа, особливо аграрна, передбачає необхідний визначений історичний строк, оскільки за своєю суттю вона є прискореним у часі періодом еволюційного шляху суспільного розвитку. При цьому, моделювання напрямів та типів траєкторії інституціональної еволюції вимагає врахування особливостей аграрного соціуму та закономірностей інститутогенезу як універсального системного процесу. Основою цього процесу є якісна зміна впливу різних інститутів або рекомбінація інституціональної системи на основі сталого переліку базових елементів у матриці детермінантних факторів (економічних, культурних, владних, організаційних) за умови принципової незамінності цих факторів. Враховуючи характерну для села консервативність, період реалізації змін та отримання практичних результатів реформ може тривати десятиліття. Тому намагання отримати нагальний результат у вигляді значного підвищення ефективності функціонування аграрного сектора шляхом реалізації революційних заходів у процесі його реформування, навпаки, відстрочують таку можливість.

^ Використані джерела інформації:

  1. Дейнеко Л.В., Шелудько Е.І., Загній О.Г., Купчак П.М. Вдосконалення нормативно-правового забезпечення безпечності та якості харчової продукції: Доповідна записка за результатами дослідження в 2007 р. – К., РВПС НАН України. – 2007. – 12 с.

  2. Економічна енциклопедія: У 3 т. / Б.Д. Гаврилишин (гол.ред. ). – К.: Вид. центр «Академія», 2000. – Т.1: А (абандон)-К (концентрація виробництва). – 864 с.

  3. Євдокимова Д.М. Державне регулювання економічного розвитку: Автореф. дис... канд. екон. наук: 08.01.01 / Київський національний економічний ун-т. – К., 2002. – 20 с.

  4. Зиза М.М. Зміни виробничих відносин в українському селі (друга половина ХХ - початок ХХІ століття): історичний аспект: Автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Східноукр. нац. ун-т ім. Володимира Даля – Луганськ, 2005. – 20 с.

  5. Костенко В. І., Найденко К. А., Угнівенко А. М., Волощук В. М., Штомпель М. В., Гопка Б. М. Наукове забезпечення сталого розвитку сільського господарства в Лісостепу України: монографія:у 2 т. / Д.О. Мельничук (відп.ред.). – Т. 2 – К.: Алефа, 2003. – 351 с.

  6. Кретинина Л.В. Державне стимулювання ринкових перетворень в аграрному секторі: Автореф. дис... канд. наук з держ. упр.: 25.00.02 / Донецький держ. ун-т управління. – Донецьк, 2005. – 20 с.

  7. Новичков В.И., Калашников И.Б., Новичкова В.И. Аграрная политика. – М.: Издательско-книготорговый центр «Маркетинг», 2001. – 288 с.

  8. Скуртол С.Д. Управління якістю продукції молокопереробних підприємств: автореф. дис... канд. екон. наук: 08.00.04 /; Держ. вищ. навч. закл. «Держ. агроекол. ун-т». – Житомир, 2007. – 21 с.

  9. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004-2015 роки) „Шляхом європейської інтеграції”. – К., 2004. – 416 с.


Рецензент:Корецький М.Х.., д.держ.упр., професор

УДК 35.078.7

Шпачук В.В.,

к.держ.упр.,

доцент Національної Академії

статистики, обліку та аудиту
^ ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТИПОЛОГІЗАЦІЇ КРИЗ
В статті розглянуто особливості, ознаки та риси криз, надане тлумачення категорії «криза», здійснено типологізацію криз, визначено додаткові критерії типологізації кризи зважаючи на її вплив на державу та необхідність державного регулювання кризи, класифіковано триваючу в Україні кризу.

В статье рассмотрено особенности, признаки и черты кризисов, дано определение категории «кризис», проведено типологизацию кризисов, определено дополнительные критерии классификации кризиса с учетом его влияния на государство и необходимость государственного регулирования кризиса, классифицировано продолжающийся в Украине кризис.

In the article considered especially characteristics and features of crises, the definition of the category "crisis", different types of crises, defined additional criteria of a crisis, taking into account its impact on the State and the need for State regulation of the crisis, categorized continued in Ukraine crisis.
^ Постановка проблеми. Світова фінансова криза, що прийшла і в Україну в 2008 році, по даний час продовжує чинити свій негативний руйнівний вплив на всіх рівнях економіки більшості країн – макрорівні, мезорівні, рівні окремих господарюючих суб’єктів, рівні домашніх господарств. Вона призвела до зниження темпів зростання країн, суттєвого скорочення промислового виробництва, обвалу фондових ринків та безлічі дефолтів, банкрутства підприємств, паралічу банківських систем, зростання рівня безробіття, завдала шкоди національним інтересам та національній безпеці країн, окремим засадам існування та функціонування фінансової системи світу.

Особливу увагу необхідно звернути на дві основні ознаки нинішньої кризи. По-перше, її розгортання та розширення відбувалось зі значною швидкістю, а в межі кризи потрапили найбільші економіки світу, незалежно чи це економіки розвинутих країн або країн, що розвиваються. По-друге, незважаючи на існуючи індикатори, які попереджали про наближення кризи, ані органи державного управління, ані органи управління приватного сектору країн не вжили необхідних заходів для упередження кризи, швидкого її подолання, що свідчить про недостатній рівень їх обізнаності з різноманітними аспектами проблематики криз.

Все це вимагає посилення уваги до питання дослідження теоретичних та практичних засад сутності кризи, її природи та особливостей, ознак та характеристик для вчасної діагностики та попередження можливих криз в майбутньому, розробки ефективних антикризових програм подолання та мінімізації наслідків криз.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Ґрунтовне дослідження різних аспектів криз широко висвітлено у працях зарубіжних та вітчизняних науковців І. Ансоффа, В. Барінова, О. Бірюкової, В. Богомолова, А. Богомолової, О. Богданова, А. Вінера, В. Глущенка, О. Грязнової, В. Захарова, Г. Каана, Дж. Капріо, Дж. Кейнса, Е. Короткова, С. Кукушкіної, І. Ларіонової, В Пилипчука, Н. Родіонової, В. Рилова, Г. Таля, О. Терещенка, П. Труніна, Дж. К. Ван Хорна, Р. Хіта, Г. Юна, І. Бланка, О. Іваницької, Л. Лігоненко, А. Чернявського та інших.

^ Метою статті є необхідність проаналізувати сутність, особливості та характер криз; сформувати власне визначення поняття «криза»; визначити основні відмінності та загальні риси криз; визначити ознаки класифікації криз та здійснити їх типологізацію.

^ Виклад основного матеріалу. В сучасній літературі відсутнє універсальне визначення категорії «криза». Воно є доволі складним явищем і включає в себе багато різноманітних аспектів. Як наслідок, визначення категорії «криза» у науковців, які займаються даним питанням, може суттєво змінюватися, залежно від того, як розставлені акценти, від досить загальних і специфічних визначень – до всеохоплюючих, глибоких та змістовних тлумачень (табл. 1), від акценту на руйнівному характері, небезпечних ситуацій, що загрожують життєдіяльності певної соціально-економічної системи, її суб’єктам чи об’єктам, до вбачання нових передумов та перспектив для подальшого розвитку та розквіту.

Таблиця 1

Визначення категорії «криза»

^ Автори визначень

Визначення категорії «криза»

П. Грін

Криза – це подія втрати контролю над ситуацією

Ю. Розенталь,

Б. Піджненбург

Криза – це ситуація, позначена високою небезпекою, станом непевності, відчуттям невідкладності

Дж. Кейнс

Криза – це раптова або різка, як правило, зміна зростаючої тенденції понижальною

В. Захаров, А. Блінов,

Д. Хавин

Криза – це зміна негативна, глибока і часто неочікувана, яка, при цьому, несе в собі нові можливості для розвитку

Г. Юн

Криза – це порушення рівноваги в економіці і один з неминучих та закономірних (переборних) етапів в її циклічному русі

Є. Коротков

Криза – це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній системі (організації), що загрожує її життєстійкості у навколишньому середовищі

А. Чернявський

Криза – це переломний етап функціонування будь-якої системи, коли вона піддається впливу або зсередини, що потребує від неї якісно нового реагування

Л. Лігоненко

Криза – значне та тривале порушення рівноваги, та прояв нездатності системи використовувати механізми внутрішньої саморегуляції

Р. Хіт

Криза – ситуації, які потребують негайної реакції і які можуть спричинити несподівані наслідки

Джерело: складено автором на основі [1 – 9].
Аналіз визначень категорії «криза» дозволяє виділити такі основні аспекти, за якими вони надаються:

- криза як етап розвитку економіки, соціально-економічної системи тощо, зважаючи на циклічність їх розвитку;

- визначення криз за окремими її характеристиками;

- визначення кризи за причинами та ознаками виникнення або протікання;

- визначення кризи за можливими наслідками.

Слід зазначити, що у визначеннях криз майже не зазначається про роль держави, державних органів в передбаченні та подоланні криз, хоча саме їх пасивна позиція, недостатній рівень контролю та бездіяльність інколи можуть спричиняти кризи або провокувати суттєве збільшення масштабів кризових явищ, їх глибину. Саме таку ситуацію ми зараз спостерігаємо в більшості держав світу незалежно від рівня їх розвитку.

Для більш кращого розуміння кризи потребують розгляду ознаки кризи. З усієї сукупності праць та досліджень, в яких визначаються загальні та детальні ознаки криз, найбільшу зацікавленість викликають праці Р.Хіта, А. Вінера та Г. Каана. Р. Хіт виділяє три основних загальних ознаки кризи [9, с.21-22]:

  • обмаль часу на з’ясування того, що сталося;

  • відсутність або неточність інформації про те, що ж сталося;

  • загроза людям та/або майну.

На відміну від Р. Хіта, А. Вінер та Г. Каан значно поширили кількість ознак кризи та здійснили певну їх деталізацію, як результат, вони виділяють 12 основних ознак кризи [10]:

  • криза – це переломний пункт в зміні подій та дій, що розвиваються;

  • криза часто утворює ситуацію, при якій суттєве значення відіграє невідкладність/терміновість дій;

  • вона загрожує цілям та цінностям;

  • її наслідки мають важкий характер для майбутнього учасників, що в них задіяні;

  • вона складається з подій, які створюють нові умови для досягнення успіху;

  • вона привносить невизначеність в оцінку ситуації і в розробку необхідних альтернатив для подолання кризи;

  • вона знижує контроль над подіями та їх впливом;

  • вона знижує час на реакцію до мінімуму, викликають стрес та почуття страху у учасників;

  • інформація про кризу, як правило, є недостатньою;

  • вона викликає нестачу часу, що є в розпорядженні учасників;

  • вона змінює відносини між учасниками;

  • вона збільшує напругу, особливо при наявності політичних криз, які стосуються націй.

Крім того, у разі складності кризи та зростання її складності зменшується кількість наявних засобів та часу на подолання самої кризи та спричинених нею наслідків, тому Р. Хіт виділяє додаткові фактори [9, с. 26], що потребують врахування:

  • відчувається брак ресурсів для подолання кризи;

  • чим більша кількість майна та людей перебувають під загрозою, тим більшою стає потреба визначати пріоритети – чим жертвувати, а що рятувати;

  • небезпека виникає не лише там, де на неї чекають;

  • одна криза може призвести до появи інших, які теж потребуватимуть ефективного менеджменту.

Що стосується типології самих криз, то залежно від їх сутності, характеристик, характеру, наслідків тощо, на нашу думку, можна виділити одинадцять основних критеріїв, за якими здійснюється класифікація криз (табл. 2).

Таблиця 2

Класифікація криз


^ Критерії класифікації криз

Види криз

  • за структурою відносин в соціально-економічній системі

Соціальна

Економічна

Політична

Організаційна

Психологічна

Технологічна

  • за рівнем прояву

Світовий

Макрорівень

Мезорівень

Мікрорівень

  • за масштабом поширення

Системна

Локальна (групова)

Часткова (одинична)

  • за складом

Складна

Проста

  • за географічним поширенням

Світова

Регіональна

Локальна (місцева)

  • за рівнем керованості

Керована

Частково керована

Некерована

  • за тривалістю

Довгострокова

Середньострокова

Короткострокова

  • за ступенем передбачуваності

Передбачувана

Непередбачувана (несподівана, раптова)

  • за жорсткістю та глибиною наслідків

Жорстка (руйнівна), глибока

Легка, неглибока

  • за відкритістю, формою прояву

Явна

Прихована (латентна)

  • за регулярністю прояву

Періодична

Проміжна


Слід також зазначити, що майже не буває криз, які можна було б класифікувати лише за одним критерієм. Будь-яку кризу можна охарактеризувати за всіма критеріями, що виділені у таблиці 2, в тому числі і кризу, що на даний час має місце в Україні (табл. 3).

Здійснений нами аналіз триваючої світової кризи та економічної кризи в Україні, їх характеристик, умов протікання та боротьби з ними дозволяє виділити окремий блок спеціалізованих критеріїв класифікації криз, які стосуються держави, наслідків кризи для держави, залучення державних органів для її подолання.

Таблиця 3

Класифікація кризи 2008-2010 років в Україні


^ Критерії класифікації кризи

Вид кризи

  • за структурою відносин в соціально-економічній системі

Економічна

  • за рівнем прояву

Світова

  • за масштабом поширення

Системна

  • за складом

Складна

  • за географічним поширенням

Світова

  • за рівнем керованості

Некерована

  • за тривалістю

Довгострокова

  • за ступенем передбачуваності

Передбачувана

  • за жорсткістю та глибиною наслідків

Жорстка (руйнівна), глибока

  • за відкритістю, формою прояву

Явна

  • за регулярністю прояву

Періодична


Необхідність виділення саме такого блоку пояснюється тим, що:

по-перше, сучасна криза завдали значної шкоди великій кількості держав, їх суспільному, соціально-економічному розвитку;

по-друге, держава є суб’єктом суспільного управління, учасником ринкових відносин, «здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної структури,… забезпечення його цілісності та безпеки» [11, с. 45], покликана займатись регулюванням власної економіки;

по-третє, держави, в особі органів державного управління, виявились не готовими до кризи: не змогли ані попередити кризу, ані вжити негайних ефективних заходів для її подолання.

Враховуючи вищевикладене, вважаємо за необхідне виділити наступні критерії класифікації криз (табл. 4):

  • за необхідністю залучення органів державного управління – полягає в визначенні необхідності залучення державних органів для попередження та подолання кризи;

  • за рівнем органів державного управління, що залучаються для попередження та подолання кризи – полягає в визначенні рівня органів державного управління, що залучаються для подолання кризи;

  • за достатністю у держави ресурсів для подолання кризи – полягає в визначенні достатності внутрішніх ресурсів для подолання кризи;

  • за наслідками для держави – полягає в визначенні ймовірних наслідків кризи, їх масштабу та глибини для держави.


Таблиця 4

Критерії класифікації криз, які стосуються виконання державою її функцій


^ Критерії класифікації криз

Види криз

  • за необхідністю залучення органів державного управління

Потребує залучення органів державного управління

Не потребує залучення органів державного управління

  • за рівнем органів державного управління, що залучаються для попередження та подолання кризи

Президент, органи законодавчої влади та/або органи виконавчої влади всіх рівнів

Центральні органи виконавчої влади спеціальної компетенції1

Органи виконавчої влади загальної компетенції2

Керівники державних підприємств, установ, організацій

  • за достатністю у держави ресурсів для подолання кризи

Держава потребує допомоги міжнародних інституцій або держав

Держава володіє всіма необхідними ресурсами

  • за наслідками для держави

Створює загрозу національній безпеці або економіці держави

Створює загрозу окремим галузям економіки держави

Створює загрозу окремим підприємствам, установам та організаціям держави

В Україні це міністерства, державні комітети і прирівняні до них інші центральні органи виконавчої влади, а також центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.

2 В Україні це місцеві державні адміністрації.
За вищезазначеними критеріями кризу, що розпочалася в Україні в 2008 році і триває на сьогодні, можна класифікувати таким чином:

  • потребує втручання органів державного управління;

  • створює загрозу національній безпеці та економіці держави;

  • потребує втручання Президента України, органу законодавчої влади (Верховної Ради України) та органів виконавчої влади всіх рівнів;

  • Україна потребує допомоги міжнародних інституцій та держав для подолання кризи.

Зважаючи на велику різноманітність криз та їх різні ознаки, існують і виділяють різні причини виникнення криз. Водночас, більшість науковців [6, 12, 13] виділяють ряд основних причин, за яких виникає криза, які ми поділяємо на такі великі групи:

  • група причин, що залежать від середовища виникнення кризи:

    • об’єктивні причини – обставини, події та загрози, що пов’язані з особливостями розвитку діяльності, необхідністю здійснення певних дій, циклічністю розвитку тощо;

    • суб’єктивні причини – обставини, події та загрози, що виникають внаслідок недоліків, прорахунків та неузгодженостей в управлінні.

  • група причин, що залежать від джерела походження кризи:

    • зовнішні причини – обставини, події та загрози ззовні, вплив яких неможливо або важко уникнути з огляду на необхідність постійної взаємодії між собою різноманітних суб’єктів соціально-економічних систем, а також самих соціально-економічних систем (наприклад: зростання інфляції, нестабільність валютного ринку, політична нестабільність тощо);

    • внутрішні причини – обставини, події та загрози, що пов’язані з особливостями, недоліками або помилками в стратегії та напрямках розвитку, управлінні, організаційній структурі, оперативній діяльності, контролі, що обумовлені внутрішніми неузгодженостями та конфліктами.

Деякі автори [4, 13, 14] виділяють також інші види причин:

  • випадкові (неочікувані) та закономірні (передбачувані);

  • циклічні, що частково походять з закономірних причин;

  • штучні та природні.

Досліджуючи природу, причини, ознаки та особливості криз, необхідно розглянути таку її властивість, як можливість значного збільшення розміру та масштабів. Криза здатна спричиняти, започатковувати, збільшувати ряд інших кризових ситуацій або криз, створюючи «брижовий ефект» (початкову кризу деякі науковці та дослідники порівнюють з каменем, який розбиває поверхню води, утворюючи брижі) [9, с. 23]. А брижовий ефект, як зазначають І. Мітрофф та К. Пірсон [15], веде до ланцюгової реакції, тобто може поширюватись на всю систему. Е. Коротков називає таку властивість кризи «ланцюговою реакцію» і зазначає, що навіть якщо криза носить локальний характер, вона може поширюватися на будь-яку систему або певний аспект розвитку, зважаючи на наявність органічної взаємодії всіх елементів і неможливість вирішення певних проблем окремо. Крім того, може мати місце ситуація, коли криза, що виникла в одній соціально-економічній системі може розповсюджуватись та поширюватись і на інші системи, а як результат – змінюється характер протікання кризи, її структурні характеристики.

Систематизуючи наукові погляди та зважаючи на вищевикладене, кризу можна визначити як об’єктивне явище, початок, тривалість, глибину та масштаби якого важко передбачити, що першочергово має деструктивний характер і створює всілякі загрози, труднощі та негаразди, вимагає швидкого прийняття узгоджених ефективних рішень та дій суб’єктів соціального управління (державного та недержавного) різних рівнів, може сприяти якісному вдосконаленню та оптимізації будь-якої системи, викриттю та використанню резервів, пошуку нових можливостей.

^ Висновки і перспективи подальших досліджень. Питанню дослідження криз, їх визначення, особливостей їх виникнення та протікання, їх характеристик та ознак, приділялось завжди багато досліджень науковцями різних країн, при цьому напрямок дослідження завжди залежав від обраних конкретним науковцем або дослідником аспектів. Аналіз зазначених праць та даних щодо різних криз, які відбувались або відбуваються в окремих державах, дозволив нам сформулювати власне визначення категорії «криза» та здійснити типологію криз, застосувати її до кризи, що має місце в Україні.

Крім того, на підставі дослідження триваючої світової кризи та економічної кризи в Україні, зважаючи на їх особливості, нами було виділено ряд додаткових специфічних критеріїв класифікації, що характеризують вплив кризи на державу, діяльність органів державного управління, достатність у держави внутрішніх ресурсів для її подолання. На нашу думку, саме цей аспект – державне управління в періоди до кризи, під час та після кризи потребує подальшого детального вивчення, обґрунтування та формування відповідних теоретичних та методологічних засад.
Використані джерела інформації:

  1. Green P.S. «Reputation Risk Management». – London: Pitman / Financial Times, 1992. – 97 р.

  2. Rosenthal U., Pijnenburg B. «Crisis Management and Decision Making: Simulation Oriented Scenarios». – Dordrecht. Kluwer, 1991. – P. 3.

  3. Кейнс Дж. М. «Общая теория занятости, процента и денег». – М.: Гелиос АРВ, 2002. – 352 с.

  4. Захаров В.Я., Блинов А.О., Хавин Д.В. Антикризисное управление. Теория и практика. – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2006. – 287 с.

  5. Юн Г.Б. Методология антикризисного управления: Учеб.-практич. пособие. – М.: Дело, 2004. – 432 с.

  6. Антикризисное управление: Учебник / Под ред. Э.М. Короткова. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 432 с.

  7. Чернявський А.Д. Антикризове управління підприємством: Навч. посібник. – К.: МАУП, 2006. – 256 с.

  8. Лігоненко Л.О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій: Монографія. – К.: Наукова думка, 2000. – 390 с.

  9. Хіт Р. Кризовий менеджмент для керівників: Пер. з англ. — К.: Всеувито, Наук. думка, 2002. — 566 с.

  10. Kahn H., Wiener A. «The Year 2000: A Framework for Speculation on the Next Thirty-Three Years». – MacMillan Publishing Company, New York, 1967. – 431 р.

  11. Державне управління: Словн.-довід. / За заг.ред. В.М. Князєва, В.Д. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.

  12. Рылов В.П., Антикризисное управление: Учеб. пособие – Омск: Изд-во ОмГТУ, 2005. – 104 с.

  13. Ларионова О.А. Основы антикризисного управления. – М.: ГУП Издательство «Нефть и газ» РГУ нефти и газа, 2007. – 203 с.

  14. Пилипчук В.В. Антикризисное управление. – Владивосток: ТИДОТ ДВГУ, 2003. – 127 с.

  15. Mitroff I.I., Pearson C.M. «Crisis Management: A Diagnostic Guide for improving Your Organization’s Crisis-Preparedness». – San Francisco: Jossey-Bass, 1993. – 116 р.


Рецензент: Бакуменко В.Д., д.держ.упр., професор.

УДК 331.101.262

Адарацький Т. А.,

аспірант Академії муніципального управління
^ ДИХОТОМІЯ РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ: ЗАЙНЯТІСТЬ І БЕЗРОБІТТЯ У ЧАСИ КРИЗИ
У статті проаналізовані останні дані Державного комітету статистики України, Державної служби зайнятості України і інші джерела відносно проблем на ринку праці, а саме його дихотомій: зайнятість і безробіття. Дані деякі пропозиції відносно поліпшення ситуації з безробіттям економічно-активного населення країни.

В статье проанализированы последние данные Государственного комитета статистики Украины, Государственной службы занятости Украины и другие источники относительно проблем на рынке труда, а именно его дихотомий: занятость и безработица. Даны некоторые предложения относительно улучшения ситуации с безработицей экономично-активного населения страны.

In the article the latest data of State statistics of Ukraine, the State employment office of Ukraine and other sources in relation to problems at the market of labour, namely by his dichotomies: employment and unemployment are analysed. Certain suggestions are given in relation to the improvement of situation with unemployment of the economic-active population of country.



^ Постановка проблеми та її актуальність. Глибокі зміни, що відбуваються на ринку праці (як результат фінансово-економічної кризи) привели до виникнення нових форм соціальних відносин між працівниками та роботодавцями, які не завжди можна вважати трудовими. Це, з одного боку, підвищило гнучкість ринку праці, а з іншого – призвело до зростання кількості працівників, зайнятість яких законодавчо не врегульовано, або як називає їх науковець Г.І.Чепурко “нерегламентована зайнятість” [1]. Серед таких видів атипової зайнятості можна виділити:

- залучення робочої сили через кадрові агентства або посередницькі фірми по підбору персоналу (лізинг персоналу);

- передавання стороннім організаціям визначених функцій, що не є для підприємства профільними (аутсорсінг), з одночасним скороченням відповідних підрозділів у себе;

- виведення компанією частки своїх робітників за штат (звільнення) і переведення їх до кадрового агентства, яке укладає з ними трудові договори (аутстафінг), але фактично вони продовжують працювати у тій самій організації;

- надомна праця, до якої належать розвиток ринку фрілансерів (віддалений працівник) та коверкінг-центрів (спільнопрацюючі).

У будь-якому разі наведені вище типи нерегламентованої зайнятості ставлять перед науковцем логічне запитання: атиповість зайнятості іншими словами визначається як безробіття? Позитивно відповідаючи на це запитання автор статті наголошує саме на існуванні проблемної дихотомії ринку праці, а саме зайнятості та безробіття економічно-активного населення України[2].

У відповідності до загальноприйнятого тлумачення, а саме – розподілення цілого будь-якого поняття на дві окремі частки, що несхожі одна на одну та повністю вичерпують обсяг розподіленого поняття [3] «дихотомію» як термін, було обрано для наукового розуміння проблемного стану на ринку праці, наголошуючи саме на логічному протиставленні його двох складових (із безлічі інших) зайнятості та безробітті [4].

Також, однією із проблем для соціально-економічної сфери України є не стільки проблема працевлаштування безробітних, а скільки острах перед можливим поверненням до України значної кількості полишених роботи гастрабайтерів із закордону. Так, слід наголосити на тому, що у Єврозоні у 2010 році передбачається зростання безробіття, яке може досягти 10% [5], а у світі за два останні роки рівень безробітних збільшився майже у 7 разів у порівнянні з 2007 роком і складав станом на кінець 2009 року 212 млн. осіб [6].

У 2008 році криза посилила, поряд з іншим, професійно-кваліфікаційний дисбаланс на ринку праці держави. Найбільше неспівпадіння попиту і пропозиції на кадровий персонал за професійною ознакою було зафіксовано серед керівного складу та менеджерів малих підприємств, технічних службовців, які переймаються інформацією, а також кваліфікованих робочих з інструментом. Кількість незайнятих осіб простих професій у 10 разів перевищувало попит на них [6]. Хоча антикризові дії колишнього уряду дали свої позитивні плоди щодо поліпшення ситуації на ринку праці, зокрема 4 млн. 105 тис. осіб отримали послуги служби зайнятості, у 2,7 рази (11 тис. осіб) скоротилася кількість дозволів на працевлаштування закордонної робочої сили тощо, це не покращило ситуації щодо виходу із тіні значної кількості офіційно не працевлаштованих працівників. Саме така постановка питання, на погляд автора, підкреслює значимість та актуалізує проблему соціально-трудових відносин, до якої, серед іншого, належить стан із працевлаштуванням економічно-активного населення, яке полишилося у безробітті.

^ Метою статті є виявлення конкретних прикладів дихотомій ринку праці України в сучасних умовах та окреслення напрямків подолання негативної ситуації щодо безробіття економічно-активного населення України.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемні питання щодо безробіття в Україні не є новими та розглядаються значним колом дослідників. Так, науково-практична періодика («Роботодавець», «Людина і праця», «Економіка України», «Україна: аспекти праці», «Формування ринкової економіки» тощо) постійно звертається до окреслених вище проблем. Водночас статті у більшості випадків носять просвітницький характер і декларують певні часткові здобутки з вирішення тих чи інших проблем зайнятості, але їхню значимість важко оцінити оскільки у тих самих виданнях з’являються нові подібні проблеми на кшталт вже нібито вирішених.

Слід також звернути увагу на певне коло дослідників (Г.І.Чепурко, С.В.Мельник, В.Д.Матросов, В.М.Петренко, В.В.Шевченко та інші), які час від часу звертають, поряд з іншим, свою увагу на означені вище питання. Автор статті не ставить перед собою розроблення новітніх підходів поліпшення ситуації на ринку праці, але намагається за допомогою аналізу здобутків інших науковців та окремо своїх виявити конкретні приклади дихотомій ринку праці України в сучасних умовах та окреслити можливі напрями подолання негативної ситуації, що склалася у сфері зайнятості.

^ Виклад основного матеріалу. Можна вважати, що Україна поступово виходить із кризи. Станом на 1 березня 2010 р. на обліку у Державній службі зайнятості України перебувало 505,2 тис. незайнятих громадян, з яких 379,9 тис. отримували відповідну допомогу. Середній розмір допомоги складав 656,49 грн [7].

Міжнародні експерти поліпшили прогнози для України і тепер обіцяють, що наш кадровий ринок може повністю вийти з кризи через 2-2,5 роки. Правда, відкритим залишається питання, чому цифри Державного комітету статистики України, прогнози Міністерства праці та соціальної політики України та дані міжнародних організацій істотно відрізняються? Та і взагалі, розібратися в офіційній статистичній інформації в Україні може лише математичний геній. Так, згідно інформації Держкомстату, в січні 2010 року, як і в грудні минулого, рівень безробіття в Україні склав 1,9% від працездатного населення. У листопаді, як і в жовтні минулого року, цей показник складав 1,8%, а у вересні він дорівнював 1,9%. Тобто значення не змінюються вже майже півроку. Цікаво, що сьогодні на одну вакансію в Україні претендують більше 8 осіб (якщо слідувати цифрі Держкомстату – 8,2 претендента), хоча в листопаді цей показник дорівнював 7,1. Як державні посадовці у такому випадку мають змогу зберігати рівень безробіття на одному рівні, залишається загадкою [8]. Але, як мовиться, є правда, є брехня, а є статистика. І якщо в нашій країні друге і третє успішно поєднують заради належної звітності, то пошукачам вільних робочих місць набагато важливіше побачити правдиву картину на ринку праці.

Повернемося до статистики. Так, протягом 2009 року майже 500 млн. грн. було спрямовано на фінансування перепідготовки працівників підприємств, які тимчасово простоювали, а також зарплат тим, хто міг бути звільненим. Завдяки наданню 22 підприємствам допомоги по частковому безробіттю збережено робочі місця для 12 тис. працівників. Завдяки використанню роботодавцями гнучких режимів неповної зайнятості та адміністративних відпусток вдалося зберегти більше 1 млн. робочих місць, на яких задіяно 10,0% всіх найманих працівників [9].

Поліпшення ситуації щодо зайнятості та безробіття спостерігалось в усіх регіонах. Слід зазначити, що в середньому у країнах Євросоюзу за 9 місяців 2009 року рівень безробіття, порівняно з І півріччям, не змінився і становив 8,8%. Рівень безробіття в Україні був нижчим, ніж у середньому по таких країнах Євросоюзу, як Франція та Португалія (9,4%), Угорщина (9,6%), Словаччина (11,1%), Ірландія (11,7%), Естонія (13,2%), Латвія (16,2%) та Іспанія (17,7%).

Кількість громадян, працевлаштованих за направленням служби зайнятості у 2009 році, становила 702,7 тис. осіб.

У 2009 році 157,1 тис. незайнятих громадян проходили професійне навчання за направленням державної служби зайнятості. В оплачуваних громадських роботах брали участь 240,9 тис. безробітних.

Протягом 2009 року у базі даних Державної служби зайнятості України налічувалось 1 млн. 196,1 тис. вакансій, які надійшли від 187,9 тис. роботодавців.

Станом на 1 січня 2010 року на обліку в центрах зайнятості перебувало 542,8 тис. незайнятих громадян. Серед них: 291,3 тис. осіб складали жінки; 251,5 тис. осіб – чоловіки; 214,1 тис. осіб – молодь; 59,6 тис. осіб – вивільнені працівники; 104,6 тис. – особи, не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Статус безробітного мали 531,6 тис. осіб, з яких 408,6 тис. отримували допомогу по безробіттю. Із загальної чисельності безробітних 211,8 тис. осіб проживали у сільській місцевості (319,8 тис. – у містах) [10].

Що стосується якості робочої сили, то на сьогодні в Україні відбувається перерозподіл зайнятості на користь некваліфікованої робочої сили, кількість якої впродовж 2000-2009 років збільшилася на 1,3 млн. осіб або на 38,9% при скороченні чисельності професіоналів, фахівців та кваліфікованих робітників, що свідчить про домінування в економіці країни застарілих технологій та відсутність будь-яких інноваційних перетворень. Як приклад, у розвинених країнах 25,0% трудових ресурсів зайнято у сфері науки та високих технологій. У США 8,0% населення країни створюють понад 20,0% ВВП, а країна витрачає на науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) близько 40,0% загальносвітових витрат. У той самий час, за даними доповіді МОП, здібності третини працюючих мешканців світу – 1,5 млрд. осіб – використовуються не у повній мірі [11].

Розрахунки тіньового сектору економіки, які базуються на офіційній статистиці, показують її рівень у 20,0% ВВП. А за результатами досліджень експертів Світового Банку рівень тінізації ВВП України перевищував 50,0% [12].

Таким чином виникає проблемна теза: наскількі обгрунтовані національні розрахунки на відміну від закордонних, так як офіційне безробіття загалом не домонструє негативність ситуації на ринку праці країни, водночас погіршення стану із зайнятістю та соціально-трудовою сферою де-факто у суспільстві відчувається і дуже сильно. І якщо україна має найнижчий показник у світі щодо безробіття, це жодним чином не говорить про задовільну ситуацію із виплатами заробітних плат, розміром цих виплат. Слід сподіватися, що у 2010 році як відзначили у Державній службі зайнятості України, цит.: «У розширенні штатів в 2010 році зацікавлені 50% українських роботодавців. При цьому скорочення персоналу внесено в плани лише 6% компаній» [13]. Ця теза сподіваємося також буде життєвою за всим спектром послуг, що надає Державна служба зайнятості. Крім того з’являється інформація щодо зростання попиту на певні професії, працівники яких сильно постражджали у 2009 році (скоротилися заробітки, зменшилася тривалість робочого тижня, зрісла відповідальність та зобов’язаність на роботі тощо). Так, наприклад, зріс попит на програмістів, працівників рекламного бізнесу, продавців-консультантів, юристів тощо [14].

У сучасних умовах вихідним постулатом стратегії зайнятості в українському суспільстві повинен стати принцип досягнення та підтримки ефективної зайнятості, що допускає безробіття в соціально прийнятних межах. Реалізації цього принципу може сприяти оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальних результатів, яке буде різним в українських регіонах, що відрізняються за своїм економічним потенціалом, структурою господарства, ресурсозабезпеченням тощо.

Слід також додати, що для ефективної зайнятості та подолання безробіття в Україні, на думку автора, необхідно впровадити такі напрями:

  • здійснити додаткові заходи щодо спрямування їх на стабілізацію кількості зайнятих у всіх сферах економічної діяльності шляхом збалансування попиту і пропозиції на ринку праці;

  • упорядкувати процеси, які пов’язані з перерозподілом зайнятого населення між державним і недержавним секторами економіки у зв’язку зі зміною форм власності підприємств і підвищення територіальної мобільності населення;

  • підвищити контроль за імміграційними процесами;

  • удосконалити державне регулювання ринку праці шляхом приведення державного замовлення на підготовку у професійних навчальних закладах усіх рівнів акредетації належної та необхідної кількості працівників;

  • створити систему функціонування ринку праці у відповідності до вимог роботодавців з координуючою роллю держави у частині створення національної рамки кваліфікацій, професійних стандартів нового типу, розповсюдження у відповідних закладах освіти нових мобільних спеціальностей і професій тощо.


Використані джерела інформації:

    1. Чепурко Г.І. Зайнятість населення України: зміни і тенденції / Г.І. Чепурко. – К. : ІС НАНУ, 2007. – 412 с.

    2. Новий тлумачний словник української мови : у 4 т. / уклад. В. Яременко, О. Сліпушко // т. 1, «А-Є». – К. : Аконіт, 2000. – 912 с.

    3. Философский энциклопедический словарь / глав. Ред Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалев, В.Г. Панов. – М. : Советская энциклопедия, 1983. – 840 с.

    4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В.Т.Бусел. – К.; Ірпінь : Перун, 2005. – 1728 с.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи