Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 icon

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010




НазваАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010
Сторінка22/33
Дата30.10.2014
Розмір7.27 Mb.
ТипПротокол
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33

Воробйова І.М.,

викладач Київського національного

університету театру кіно

і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого
^ Криза легітимності влади та методи її подолання
Відомо, що одним з першочергових завдань влади є забезпечення своєї легітимності, визнання даної влади суспільством. Але легітимність конкретної влади не вічна, вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур, і може як зростати, так і зменшуватись. Зменшення легітимності влади призводить до кризових явищ в країні, які можуть мати різні наслідки: від простого підриву авторитету влади до скинення даного режиму.

Известно, что одним из первоочередных задач власти есть обеспечения своей легитимности, признание данной власти обществом. Но легитимность конкретной власти не вечная, она меняется в зависимости от новых условий или определенных особенностей поведения властных структур и может как возрастать, так и уменьшаться. Уменьшение легитимности власти приводит к кризисным явлениям в стране, которые могут иметь разные следствия от простого подрыва авторитета власти к свержению данного режима.

It is known that one of the priorities of the authorities is to ensure its legitimacy, recognition of the power company. But the legitimacy of a particular power is not eternal, it varies depending on the new conditions, or certain features of the behavior of power structures and can either increase or decrease.

Reducing the legitimacy of power leads to a crisis in the country, which may have different consequences from a simple credibility of the authorities to overthrow the regime.
^ Постановка проблеми: Кризи викликають нестабільність у державі, перманентну недовіру населення до будь-якої влади, іноді політичну кризу та інші негативні наслідки, тому необхідно знаходити дієві шляхи подолання та уникнення криз легітимності.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій: Можна навести також думки вчених на цю тему. На думку політолога Р.Мерельмана (США) під легітимність слід розуміти не здатність режиму забезпечити собі підтримку громадської думки, а саму якість «моральної або доцільної правоти режиму», що приписується йому населенням. Інший американський політолог С.Ліпсет вважає, що «легітимність означає здатність системи породити і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам даного суспільства».[1]

^ Викладення основного матеріалу: Але чи вдасться колись перетворити бажане на дійсне і повністю уникнути виникнення криз легітимності в нашій країні? На це питання, напевне, зможе відповісти лише історія. Поняття легітимності, кризи легітимності влади: Отже, щоб зрозуміти сутність та поняття кризи легітимності, по-перше необхідно встановити, що ж таке є легітимність влади. Термін “легітимність” походить від того ж самого латинського кореня, що й “легальність”, а саме: lex – закон. Однак він має інше значення. Якщо “легальність” означає створення влади та її діяльність у межах нею ж встановлених норм і є тотожною поняттю “законність”, то легітимність завжди відбиває міру узаконеності влади в свідомості людей. Тобто синонімами до поняття легітимності є «авторитет», «довіра». У цьому відношенні законність функціонування влади є лише однією з підстав її легітимності та одним із способів легітимації. Легiтимнiсть - це визнання влади народом, навіть якщо воно й не супроводжується особливим схваленням дій певного конкретного уряду. [2]

Йдеться про визнання політичного режиму у цілому, а не окремих владних структур чи окремих політиків, про міру його легітимності на певному часовому відрізку, а не про щось абсолютне і раз назавжди дане. Критичне ставлення громадян до влади є нормою демократичних суспільств. І лише в тому випадку, коли стійка більшість населення не бачить способів до покращення, вдосконалення чинної системи влади, можна говорити про те, що політичний режим є нелегітимним. Поширене також таке визначення і розуміння поняття легітимності, яке є більш упорядкованим: легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання і виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурі влади, визнання в масовій свідомості законності влади.

Відомо також, що від рівня легітимності влади великою мірою залежить ефективність політичного управління. Державні структури не можуть діяти ефективно (особливо, якщо йдеться про демократичний розвиток) без достатнього рівня визнання і підтримки. Та роль легітимності цим не обмежується. Не менш істотним для молодої держави є те, що легітимність визначає перспективи загальносуспільної інтеграції, яка в одному із своїх вимірів виступає як становлення політичної нації на засадах громадянства. Отже, легітимність є однією з передумов формування громадянської нації та індикатором уже досягнутого ступеня її сформованості. Вона створює підґрунтя для об’єднання громадян навколо політичних цілей і цінностей, сприяє формуванню політичної спільноти у межах цілого суспільства. Легітимність має тенденцію змінювати свою інтенсивність, тобто характер і ступінь підтримки влади (її інститутів), тому можна казати про кризи легітимності.

Отже, що ж таке криза легітимності? Якщо мислити логічно – то кризою легітимності можна назвати втрату владою довіри та суспільного визнання, тобто процес втрати легітимності. Науково-навчальні джерела подають нам такі визначення кризи легітимності: Криза легітимності – це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Криза легітимності (legitimacy crasis) – ситуація, в якій правомірність існуючого соціального порядку піддається сумніву та відкрито висловлюється недовіра до існуючої влади. Вона свідчить про те, що політична влада не здатна переконати суспільство в необхідності і оптимальному функціонуванні існуючих державних інститутів і влад. [3] Звичайно розрізняють наступні характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві стосовно політичної влади, невизнання громадянами процесу прийняття політичних рішень, невідповідність цих рішень домінуючим у суспільстві уявленням про право та справедливість, надмірна конкуренція у боротьбі за владу, політична пасивність мас, які не звертають уваги на заклики влади, неспроможність владної еліти посилити своє політичне панування. Зараз немає однозначної відповіді на питання – чи існують абсолютні покажчики кризи легітимності або це суто ситуативна характеристика політичних процесів? Так, вчені, які пов`язують кризу легітимності режиму з дестабілізацією політичної влади і правління, називають в якості таких критеріїв наступні фактори: · руйнація конституційного порядку (С.Хантінгтон) · присутність військових конфліктів та громадянських війн (Д.Яворскі); · неможливість органів влади здійснювати свої функції або присутність у політичному просторі нелегітимного насильства (Ф.Білі); · неможливість уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку (Е. Циммерман); · відсутність суттєвих структурних змін або зниження ефективності виконання урядом своїх головних завдань – укладення бюджету та розподіл політичних функцій серед еліти. Американський вчений Д. Сірінг вважає: чим вище рівень політичної участі в країні, тим сильніше підтримка політичних структур і лідерів суспільством, вказує він і на підтримку соціально-економічного статус-кво. Широко розповсюджені і розрахунки соціально-економічних показників, досягнення яких свідчить про вихід влади за рамки її критичних значень. Прибічники ситуативного розгляду причин криз легітимності найчастіше пов`язують їх із характеристикою соціально-культурних рис населення, роллю стереотипів і традицій, які розповсюджені як серед еліти, так і серед населення, спробами встановлення кількісної межі легітимної підтримки (оперуючи при цьому цифрами 20-25 % електорату.

Узагальнюючи найбільш значущі підходи, можна сказати, що у якості основних джерел кризи легітимності правлячого режиму, як такого, можна назвати рівень політичного протесту населення, спрямованого на усунення режиму, а також результати виборів, референдумів, що свідчать про недовіру режиму. Ці покажчики свідчать про «нижню» межу легітимності, за якою наступає розпад діючого режиму або навіть повна зміна конституційного режиму. До факторів, які визначають її «верхню» межу, тобто поточну, динамічну зміну симпатій і антипатій до влади, можна віднести: функціональну перевантаженість держави і обмеженість ресурсів влади, різке посилення діяльності опозиційних сил, постійне порушення режимом встановлених правил політичної гри, невміння влади пояснити населенню суть політики, яку вона запроваджує, широке розповсюдження таких соціальних «хвороб», як зростання злочинності, падіння рівня життя тощо.

Тобто основними причинами є:

  • Суперечності між універсальними цінностями, які панують в суспільстві, і егоїстичними інтересами владної еліти.

  • Суперечності між ідеєю демократії і соціально-політичною практикою. Це проявляється в спробі вирішити проблеми силовим шляхом, тиском на засоби масової інформації.

  • Відсутність в політичній системі механізму для захисту інтересів народних мас.

  • Зростання бюрократизації та корумпованості.

  • Націоналізм, етнічний сепаратизм в багатонаціональних державах, які проявляються у відторгненні федеральної влади.

Криза легітимності – типове явище для різноманітних перебудовчих, перехідних та революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних вартостей. Для зміцнення своєї легітимності вона ще може, але не завжди вміє використати такі методи:

    • Зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог;

    • Створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення;

    • Використання харизматичних рис політичного лідера;

    • Успішне здійснення державних програм підтримання законності і правопорядку.[4]

Методи подолання кризи легітимності. Щоб детальніше розглянути питання про методи подолання кризи легітимності влади, треба з`ясувати, що саме формує авторитетність та легітимність влади, з чого вона виходить? Є декілька факторів, які визначають авторитетність та легітимність державної влади: авторитетність державної влади виходить з того, що вона є не тільки функцією гноблення й примушування, а й у першу чергу – вираження потреб самого життя. Однією з головних засад легітимності може бути інституція основного закону держави – конституції. Авторитетність та легітимність визначаються станом громадянського суспільства, структурованістю спільноти, вирізненням окремих суспільних груп на підставі відмінності властивих їм корпоративних інтересів, що робить необхідним формування механізмів і гарантій їх співіснування. Легітимність ґрунтується на нерозривній єдності апарату врядування і громадянського суспільства, а їх взаємодія складає конкретний тип політичного режиму. Авторитет державної влади передбачає, щоб в її структурах були одночасно представлені конкретно й безпосередні інтереси різних груп населення і, з іншого боку, - інтереси цілого суспільства.

Легітимність значною мірою залежить від успішного виконання наданої їй суспільної ролі, характеру й змісту діяльності державних установ і закладів, способу взаємодії держави та громадянського суспільства. Вона також визначається ще й компетентністю і кваліфікацією державних управлінців, формуванням освіченої, кваліфікованої керівної верстви, корпусу урядовців, які здатні опікуватися більше загальнодержавною, ніж суто політичною стороною справи. Певні можливості для легітимації містяться у царині міжнародної, міждержавної політики. Будь-який уряд, якщо він не отримав визнання у світі, виглядає усього лише керівництвом «повсталої провінції», або руху, який бореться за незалежність.[5]

В умовах усвідомлення спільності долі людства, глобальної взаємозв’язку існування різних частин світу визнання держави, правочинності її влади іншими державами виявляється важливим джерелом легітимності даної влади. Тобто з цих основних засад легітимності ми можемо вивести і назвати необхідні заходи з «профілактики» криз легітимності: щоб, запобігти кризи влада повинна виражати інтереси різних груп населення і всього суспільства в цілому; також вона повинна успішно виконувати надану їй суспільну роль; влада повинна складатися з компетентних, кваліфікованих спеціалістів, здатних не тільки виконувати свої прямі обов`язки, а й завоювати авторитет у суспільстві, також державна влада має спиратися на головний закон країни конституцію, яка повинна супроводжуватися здійсненням конституційного нагляду, тощо. Але, якщо криза легітимності влади вже існує, які шляхи для її подолання пропонуються нам вченими-політологами? Від Ніколло Маккіавелі до Макса Вебера та до наших днів у сучасних політологічних та юридичних дослідженнях пропонуються різні методи подолання кризи легітимності. Розв`язання цієї кризи в кожному конкретному випадку, безумовно, індивідуальне. Але завдання завжди є одним і тим самим. Це відновлення підвалин легітимності. Перебіг кризи легітимності ускладнюється найчастіше ще й тим, що різні групи володарів і підвладних мають різні критерії легітимності. Критерій легітимності – це засіб перевірки легітимності володаря та його дій. При визнанні суспільством однієї й тієї ж підвалини легітимності критерії можуть бути різними. Тобто в цілому врегулювання криз легітимності повинно будуватися з розрахунком конкретних причин зниження підтримки політичного режиму в цілому або його конкретного інституту, а також типу і джерела підтримки. В якості основних методів виходу з кризисних ситуацій для держави, де цінується думка громадськості, можна назвати такі:

- підтримка постійних контактів з населенням;

- проведення роз`яснювальної роботи відносно своїх цілей;

- врівноваженість гілок влади;

- посилення ролі правових методів для досягнення цілей і постійного поновлення законодавства;

- дотримання правил політичної гри без попрання інтересів сил, які беруть у ній участь. Організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

- зміцнення демократичних цінностей у суспільстві. Подолання правового нігілізму населення тощо, насадження правової культури;

- розвиток у населення почуття справедливості, почуття законного, тобто того, що обґрунтовано називають «почуттям права». Піднесення національного духу, формування почуття національної, державної вартості, значущості, патріотизму;

- задоволення соціально-економічних потреб населення. Але все ж таки зупинити або позбавитися кризи легітимності досить важко і не завжди вдається. Тому ця проблема відноситься до розряду тих, яких простіше запобігти, аніж припинити, коли вони вже почалися.

В деяких випадках цю кризу вдалося подолати, підняти рейтинг влади шляхом застосування ефективних методів боротьби з цією проблемою, а в деяких – ні, і найчастіше це закінчувалось зміною влади. Отже, ми розглянули сутність поняття кризи легітимності державної влади (що нерозривно зв`язано з поняттям власне легітимності), причини та основні джерела виникнення цієї проблеми, спробували з`ясувати шляхи подолання криз (розглянувши при цьому і ті чинники, які укріплюють авторитет влади). На нашу думку, криза легітимності державної влади – це одна з «вічних» проблем людства, яка існує з того самого часу, коли з`явилася держава і власне влада. Звичайно, не існує проблем, які неможливо було б розв`язати.

Висновки.

Теоретично, можна знайти багато шляхів для подолання будь-якої кризи, в тому числі і кризи легітимності влади, але в практичному вимірі – для кожної країни потрібен індивідуальний підхід, знання особливостей, менталітету суспільства, економічних та інших чинників які впливають на цю державу тощо. Україна – це країна, яка за свою історію досить часто зазнавала криз легітимності влади. Ця проблема веде до втрати стабільності, появи недовіри народу до будь-якої влади взагалі, відсутності злагодженості в суспільстві. Тому авторитетність державної влади та її органів, легітимність їх діяльності мають стати одним з першочергових завдань державної політики на Україні.
Використані джерела інформації:

1. Болл Т. Влада. - Поліс, 1993, №5.

2. Енциклопедичний словник «Політологія» за ред. Авер`янова Ю.І. – М., 1993.

3. Демидов В.І. Ціннісні виміри влади. - Поліс, 1996, №3.

4. Зеркін Д.П. Основи політології. - Р.-н-Д., 1996.– С. 151-153.

5. Мухаєв Р.Т. Основи политології. - М., 1996.

6. Соловьйов А. І. Політологія: політична теорія, політичні технології. – М., 2000. — С. 559. 10.Халіпов В.Ф. Вступ в науку про владу. - М., 1996. - С. 382 (Автор: Топилина Анна, Киево-Могилянская Академия)

Рецензент: Кочарян І.С.,к.е.н.

УДК 351.812

Гнатенко Л.А.,

аспірант Академії муніципального управління

^ РОЗУМІННЯ СУТНОСТІ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ОСОБЛИВОСТЕЙ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ
Розкрито засади державного та соціального управління, уточнено структуру механізму державного управління роботою залізничного транспорту, визначено ознаки та принципи державного управління.

Раскрыты принципы государственного и социального управления, уточнена структура механизма государственного управления работой железнодорожного транспорта, определены признаки и принципы государственного управления.

Principles of state and social administration are exposed, the structure of mechanism of state administration work of railway transport is specified, signs and principles of state administration are certain.
^ Постановка проблеми. В умовах динамічно змінного зовнішнього середовища, існування транспортної системи як складного об'єкта державно-управлінського впливу визначає необхідність проведення глибоких наукових досліджень з метою вироблення підходів щодо підвищення ефективності функціонування транспортної системи, результативності здійснення управління нею уповноваженими органами, їх посадовими особами. Державне регулювання в умовах швидких змін господарського середовища є надзвичайно актуальним і поки недостатньо дослідженим в Україні.

^ Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження з питань мети, завдань і функцій державного управління, системи методів, які сприяють його реалізації, визначення ознак державного управління, а також влив державної влади на розвиток залізничного транспорту висвітлені у наукових роботах таких вчених та спеціалістів як: В.Б. Авер'янов, Ю.С. Бараш, М.В Дорошенко, Д.В. Зеркалов, М.В. Макаренко, Л.О. Позднякова, Т.А. Мукмінова, Д.А. Тимоха та інші.

^ Постановка завдання. Метою статті є уточнення сутності та особливостей державного управління, з'ясування методологічних засад управління, соціального управління та державного управління. Розгляд особливостей залізничного транспорту як об’єкта державного регулювання.

^ Виклад основного матеріалу.

Важливість категорії державного управління спонукає розвиток дослідження вітчизняної та зарубіжній літератури щодо формулювання сталого та загальновизнаного визначення відповідного поняття.

Термін «управління» близький до латинського слова «адміністрація» і в буквальному розумінні означає діяльність із керівництва чим-небудь. В одному з енциклопедичних словників управління визначається як «елемент, функція організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), які забезпечують збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізації їх програм та цілей» [10, с. 528].

У найбільш загальному розумінні термін «управління» використовується як родове поняття, що характеризує впорядкування взаємозв'язків і взаємодії елементів або складових частин природи, суспільства чи самої людини. За допомогою управління узгоджуються, координуються і кооперуються індивідуальні зусилля, вирішуються завдання і досягаються загальні цілі. У науковій літературі управління людини людиною називається соціальним.

Під державним управлінням треба розуміти специфічну діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.

Державне управління є одним з основних видів управління в суспільстві - соціального управління, що, насамперед, обумовлено особливістю правового статусу його головного суб'єкта - держави, яка свій владний вплив поширює на все суспільство і навіть поза його межі. [4, с. 58].

Державне управління транспортною системою визначене як особлива частина управління розвитком суспільства, здійснюваного уповноваженими державними органами та органами місцевого самоврядування (у межах повноважень, встановлених законом), функціонування яких спрямоване на реалізацію конституційно закріплених положень щодо відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, визначення прав і свобод людини та їх гарантій як спрямованості діяльності держави.

Будучи частиною соціального управління, державне управління зберігає його характеристики. Водночас, воно має численні особливості, що відображають його специфіку і дозволяють детермінувати як самостійний вид управління. Ці особливості дістають вияв у основних компонентах системи державного управління (суб'єкті, об'єкті, керуючому впливі) та властивостях, що притаманні йому як системному управлінню.

Головна особливість суб'єкта - це те, що ним є держава у цілому. В управлінському процесі вона представлена системою спеціальних, як правило, державних органів.

Суб'єктами державного управління транспортною системою виступають державні органи (їх посадові особи), які мають повноваження організаційно-розпорядчого характеру. Разом з тим, повноваження організаційно-розпорядчого характеру (як власні, так і делеговані) мають також органи місцевого самоврядування у межах компетенції.

Головна особливість об'єкта - те, що ним є організоване суспільство в цілому. Безпосередніми об'єктами, на які справляє вплив той або інший конкретний суб'єкт, є підвідомчі йому сфери державного управління.

У науковій літературі, як правило, під системою державного управління розуміється «упорядкована сукупність взаємопов'язаних елементів, які відрізняються функціональними цілями, діють автономно, але спрямовані на досягнення загальної мети» [13, с. 12]. Необхідно зазначити і те, що останнім часом поряд із терміном «система державного управління» розповсюдженим став термін «система державного менеджменту» [14, с. 269].

Органи, які здійснюють державне управління, - це насамперед виконавчі структури. Найважливіші з них містять виконавчу ознаку вже у своїй назві (наприклад, органи державної виконавчої влади). Ця ознака, як правило, закріплюється у нормативному порядку. Але й існують органи державного управління, які такого статусу не мають (наприклад, управління залізниці). Однак аналіз компетенції останніх дозволяє однозначно кваліфікувати їх як виконавчі органи держави. Як перші, так і другі функціонують для оперативного й безпосереднього управління господарським, соціально-культурним, військовим та іншим будівництвом. Саме на них покладено обов'язок реалізовувати (виконувати) рішення, які приймаються законодавчою владою.

Розглянемо погляди щодо ознак державного управління.

С. Г. Стеценко до основних рис державного управління відносить його владний та підзаконний характер, масштабність, систематичність, підпорядкованість, наявність системи адміністративного примусу, підконтрольність [8, с. 50-52].

В. В. Цвєтков визначає такі найхарактерніші ознаки державного управління: державне управління - це, передусім, соціальне, політичне явище; державне управління і державні органи, що здійснюють його функції, є складовою єдиного механізму державної влади; державне управління - це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження [12, с. 8].

Ю. М. Старілов до ознак державного управління відносить такі: у процесі його здійснення формуються та реалізуються цілі, завдання, функції, інтереси держави та ЇЇ суб'єктів, конституційні права, забезпечуються законні інтереси громадян; функції державного управління виконуються спеціальними суб'єктами, які формуються переважно державою, діють за дорученням держави, наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру і функціонують у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах; більшість варіантів управлінських зв'язків опосередковуються нормативними актами [16, с. 15-17].

В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко виділяють п'ять ознак державного управління: виконавчо-розпорядчий характер; підзаконність; масштабність і універсальність; ієрархічність; безпосередньо організуючий характер [5, с. 17-18].

Ю. П. Битяк наголошує на тому, що як самостійній формі державної діяльності державному управлінню притаманні характерні риси, до яких вчений відносить: загальнодержавний характер, оскільки воно охоплює найважливіші сторони життя держави й суспільства; спрямованість на виконання Конституції та законів України (підзаконна діяльність); юридично-владний, розпорядчий характер; організаційний зміст, за допомогою якого досягають регулювання й координації спільної праці людей; активність і цілеспрямованість, має безпосередніми об'єктами свого впливу галузі економічного, соціального та адміністративно-політичного будівництва; безперервне і постійне здійснення [7, с. 11-12].

В. Б. Авер'янов до найважливіших особливостей державного управління відносить те, що воно пов'язане із застосуванням державної влади з боку відповідних органів держави з метою виконання всіх її основних цілей, завдань і функцій, поширюється на все суспільство відповідної країни і навіть за її межами [4, с. 57].

Державне управління діяльністю транспорту здійснюється шляхом проведення та реалізації економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інвестиційної) та соціальної політики, включаючи надання дотацій на пасажирські перевезення.

Нормативно-правове регулювання роботи залізничного транспорту здійснюється за декількома напрямками: організація управління галуззю, координація зв’язків між підприємствами галузі і споживачами, конкурентами, органами державного управління і місцевого самоврядування.

До основних принципів управління на залізничному транспорті можна віднести: системність (комплексний підхід, який виражається в єдності державного та господарського керівництва, поєднанні галузевого управління з територіальним, суспільних інтересів з колективними та особистими); багатомірність та ієрархічність (розподіл функцій управління по горизонталі та вертикалі з безперечним дотриманням вимог централізму та єдиноначальності); цілеспрямованість (плановість управління на всіх ділянках роботи).

Державне управління транспортною системою - це активна, цілеспрямована, організуюча діяльність у сфері функціонування окремих видів транспорту згідно з їх призначенням, забезпечення відповідного розвитку транспортної інфраструктури, надання транспортних послуг, а також діяльність щодо убезпечення переміщень учасників руху транспортних засобів. При цьому держава в особі уповноважених органів (посадових осіб) встановлює правила поведінки у сфері діяльності транспорту і охороняє їх, здійснюючи правотворчу та правозастосовчу діяльність.

Кожна з підгалузей єдиної транспортної системи України має свої органи управління, а також транспортні й інші організації, які входять до цієї підгалузі. Певне уявлення про них може дати система механізму державного управління роботою залізничного транспорту (рис. 1.1).


Державне управління в галузі транспорту має забезпечувати: своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України; захист прав громадян під час їх транспортного обслуговування; безпечне функціонування транспорту; додержання необхідних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи; захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій транспорту і споживачів транспортних послуг; створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту; обмеження монополізму та розвиток конкуренції; координацію роботи різних видів транспорту; ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту; охорону навколишнього природного середовища від шкідливого впливу транспорту.

Головними шляхами його вдосконалення мають бути: науково обґрунтоване розмежування повноважень між органами управління галуззю та органами державної влади, які здійснюють регуляторну діяльність; сприяння застосуванню ринкових механізмів, розв’язанню існуючих протиріч між інтересами учасників перевізного процесу, більш широкому використанню функції мотивації по відношенню до підприємств галузі й окремих працівників.

Висновки.

Таким чином, основна особливість державного управління полягає у тому, що його суб'єктами, як правило, є державні органи. У той же час державне управління здійснюється і за межами функціонування виконавчої влади, наприклад, на рівні державних підприємств, установ і організацій.

Державна транспортна політика має враховувати особливості залізничної галузі, її роль в соціально-економічних перетвореннях, створювати рівні умови для суб’єктів відносин, розвивати конкуренцію, ліцензувати окремі види діяльності.

Взаємодія органів державного управління та керівництва галуззю має базуватися на чіткому розподілі повноважень.

Що стосується сучасного розуміння державного управління, то його визначають як: 1) діяльність, яка здійснюється різними державними органами, що належать до різних гілок державної влади [З, с. 14]; 2) самостійний вид державної діяльності, що має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, особливої групи державних органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій і завдань держави у процесі повсякденного й безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом [7, с. 8]; 3) специфічну діяльність держави, що виявляється у функціонуванні низки уповноважених структур (органів) з реалізації виконавчо-розпорядчих функцій, що безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до публічних інтересів [5, с. 19]; 4) цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку і діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією [6, с. 32]; 5) діяльність органів виконавчої влади, власне апарату управління [12, с. 38].
Використані джерела інформації:

1. Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні: указ Президента України від 22 лип. 1998 р.//Офіційний вісник України. - 1999. - № 21. - с. 32.

2. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року: постанова Кабінету Міністрів України від 21 лип. 2006 р. № 1001//Офіційний вісник України. - 2006. - № 30.

3. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / за заг. ред. В. Б. Авер'янова. - К.: Факт, 2003. - 384 с.

4. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: у 2 т. - Т. 1. Загальна частина/ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова). - К.: Юрид. думка, 2004. - 584 с.

5. Колпаков В. К. Адміністративне право України: підручник/В. К. Колпаков, О.В. Кузьменко. - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 544 с.

6. Державне управління: навч. посіб./А. Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; за ред. А.Ф. Мельник. - К.: Знання-Прес, 2003. -343 с.

7. Адміністративне право України: підручник/Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.; за ред. Ю.П. Битяка. - К.: Юрінком Інтер, 2005. -544 с.

8. Стеценко С.Г. Адміністративне право України: навч. посіб./С. Г. Стеценко. - К.: Атіка, 2008. - 624 с.

9. Малиновський В. Я. Державне управління: навч. посіб./В.Я. Малиновський. - Луцьк: Вежа, 2000. - 558 с.

10. Большой знциклопедический словарь/под ред. А.Я. Сухарева, В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских. - М.: ИНФРА-М, 1997. - 828 с.

11. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Кол. авт., наук, керівник - В. В. Цветков.-К.: Оріяни, 1998. - 364 с.

12. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса/Ю.А. Тихомиров. - М., 1998. - 798 с.

13. Цабрия Д.Д. Система управлення (государственно-правовые аспекти)/Д.Д. Цабрия. - М. : Юрид. лит. - 1990. - 175 с.

14. Дубенко С. Д. Державна служба і державні службовці в Україні/С.Д. Дубенко; за заг. ред. Н.Р. Нижник. - К.: Ін Юре, 1999. - 242 с.

15. Тлумачний словник української мови/укладачі Т.В. Ковальова, Л.П. Коврига. - X.: Синтекс, 2005. - 672 с.

16. Старилов Ю.М. Служебное право/Ю.М. Старилов. - М.: БЕК, 1996.-698с.
Рецензент: Безус А.М., к.т.н., доцент


УДК 35;077.2
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33

Схожі:

Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2010
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 2
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 3/2011
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 2 /201 1
...
Академі я муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 4 /2010 iconАкадемія муніципального управління науковий вісник академії муніципального управління збірник наукових праць серія «управління» випуск 1/2010
...
Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©zavantag.com 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи